Принцип індивідуального підходу до учнів у навчанні

Індивідуальний підхід як найважливіший принцип навчання посів у дидактиці чільне місце з часів Я.А. Коменського. Процес навчання, з його точки зору, повинен будуватися в чіткій від­повідності до виховних і індивідуальних особливостей учнів. Я.А. Коменський навіть зробив спробу дати свою типологію уч­нів, поділяючи їх на шість груп: діти з гострим розумом, прагнуть до знань, допитливі і піддатливі; з гострим розумом, але повільні,

¹ «Психологические основи формирования личности в педагогическом процессе». - М., 1981. - С. 193.

² Белкин А.С. Ситуация успеха. Как ее создать.: Кн. для учителя. — М., 1991. — 176 с.

хоча й слухняні; з гострим розумом, але невгамовні і вперті; слухняні і допитливі, але повільні і мляві; тупі, байдужі; тупі з зіпсованою і злісною натурою.

Якісну своєрідність дитячої природи підкреслював Ж.-Ж. Руссо, який наводив думку про те, що дитина — це своєрідна істота, а не доросла людина в мініатюрі.

Ідея індивідуального підходу підкреслювалась також і Й.Г. Пес-талоцці. Навчання повинно сприяти розвитку всіх внутрішніх сил і здібностей, закладених у людській природі. Тому, навчаючи, ми на­даємо допомогу «справі природи в розвитку наших здібностей і сил».

Таким чином, індивідуальний підхід до дітей — це «принцип педагогіки, згідно з яким у навчально-виховній роботі з колекти­вом дітей досягається педагогічний вплив на кожну дитину, який грунтується на знанні її особистих рис і умов життя»', а індивіду а-лізацно навчання розуміють як:

— організацію навчального процесу, при якій вибір способів, прийомів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності уч­нів, рівень розвитку їх здібностей до учіння»²;

— «систему виховних і дидактичних засобів, що відповідають меті діяльності і реальним пізнавальним можливостям колективу класу, окремих учнів, груп учнів і дозволяють забезпечувати на­вчальну діяльність учня на рівні його потенційних можливостей з врахуванням мети навчання»³.

_____________________ За визначенням І. Унт, ін-

дивідуалізація — це врахуван­ня в процесі навчання інди­відуальних особливостей уч­нів у всіх його формах і методах, незалежно від того, які особливості і в якій мірі враховуються⁴.

При цьому І. Унт зазна­чає, що у використанні понят­тя «індивідуалізація» навчання необхідно мати на увазі, що у його практичному використанні мова йде не про абсолютну індивідуалі­зацію. У реальній шкільній практиці індивідуалізація завжди від­носна з таких причин:

1) враховуються індивідуальні особливості не кожного окре­мого учня, а групи учнів, що мають приблизно схожі особливості;

Гончаренко С. Український педагогічний словник. — Київ, 1997. — С. 143. Педагогическая знциклопедия. — М., 1965. — Т. 2. — С. 201. Кирсанов А.А. Индивидуализация учебной деятельности как педагогическая про­блема. — Казань, 1982. — С. 138. Унт Н. Индивидуализация й дифференциация обучения — М., 1990. — С. 8.

2.2. Принципи навчання __________________________________235

2) враховуються лише відомі особливості або їх комплекси і зо­крема такі, які важливі з точки зору навчання (наприклад, загаль­ні розумові здібності); поряд з цим може виступати ряд особливо­стей, врахування яких у конкретній формі індивідуалізації немож­ливе або навіть не так вже і необхідне (наприклад, різні особливості характеру або темпераменту);

3) іноді здійснюється врахування деяких особливостей або ста­нів лише у тому випадку, якщо це, зокрема, важливо для даного учня (наприклад, талановитість у будь-якій галузі, розлад здоров'я);

4) індивідуалізація реалізується не за всім обсягом навчальної діяльності, а епізодично або в будь-якому виді навчальної діяль­ності й інтегрована з індивідуалізованою роботою¹.

Уточнюючи поняття «індивідуальний підхід» і «індивідуаліза­ція», І. Унт зазначає, що в першому випадку ми маємо справу з принципом навчання, а в другому — зі здійсненням цього прин­ципу, яке має свої форми і методи.

Отже, сутність принципу індивідуального підходу в навчанні полягає у вивченні і врахуванні в навчальному процесі індивідуальних і вікових особливостей кожного учня з метою максимального розвитку позитивних і подолання негативних індивідуальних особливостей, забезпеченні на цій основі підвищення якості його навчальної роботи, всебічного розвитку.

Реалізація принципу здійснюється в таких напрямах: а) пси­хологічному — врахування психічних особливостей індивіда, які впливають на навчально-пізнавальну діяльність, що обумовлює наслідки навчання; б) дидактичному — організація такої взаємодії викладача і учнів, яка б максимально задовольняла потреби та інтереси кожного учня, визначення адекватної системи прийомів педагогічного впливу на особистість школяра. Ці напрями визна­чають конкретні шляхи індивідуального підходу в навчанні:

1. Глибоке вивчення особистості дитини:

— характеру протікання розумових процесів (гнучкість розу­му, швидкість засвоєння, критичність);

— навичок навчально-пізнавальної діяльності (вміння виділя­ти головне в навчальному матеріалі, планувати навчальну діяль­ність, здійснювати самоконтроль у навчальній роботі тощо);

— рівня пізнавальних здібностей (спостережливість, увага, па­м'ять, мова);

— рівня знань і вмінь (повнота, глибина, дієвість); І; — ставлення до навчання, до успіхів, невдач; мотивів навчання; ї — працездатності;

— вольового розвитку, ступеня наполегливості, терпіння;

Унт Й. Индивидуализация й дифференциация обучения — М., 1990. — С. 6—9.

— з яких предметів відчуває труднощі, з яких — встигає;

— рівня научуваності учня та ін.

Научуваність людини виявляється в її готовності до учіння і здат­ності успішно його здійснювати в умовах будь-якої конкретної дидак­тичної системи, тобто научуваність можна визначати як потенційну можливість до оволодіння новими знаннями і як «сукупність (ан­самбль) інтелектуальних властивостей людини, від яких при наявно­сті і відносної рівності інших необхідних умов (вихідного мінімуму знань, позитивного ставлення до учіння та ін.), залежить продукти­вність навчальної діяльності»¹. Продуктивність розглядається як якість, темп роботи, її об'єм в одиницю часу, відсутність напруги і втомленості протягом тривалого періоду, задоволеність наслідками праці². До показників научуваності відносять економічність і темп мислення; кількість конкретного матеріалу, на основі якого досяга­ється розв'язання нового завдання; кількість «кроків» для її само­стійного рішення та порції дозованої допомоги, на основі якої дося­гається необхідний результат, а також час, витрачений на розв'язан­ня; здатність до самонавчання, працездатність, терплячість³. Чим вище рівень научуваності суб'єкта, тим швидше і легше набуває лю-, дина нових знань, тим вільніше вона оперує ними у відносно нових умовах, тим вище, отже, і темп її розумового розвитку, і сумарний кількісний показник рівня навчання.

Ю.К. Бабанський у своїх працях в основу аналізу можливос­тей успішності навчання ввів поняття «реальні навчальні можливо­сті школяра», яке розглядає як «сукупність психологічних, фізіо­логічних і моральних потенцій особистості, а також опосередко­ваних нею зовнішніх умов, котрі разом забезпечують певну успішність здійснення навчальної діяльності⁴.

До складу внутрішніх реальних навчальних можливостей ав­тор включає:

— научуваність особистості, розвиток основних процесів і яко­стей мислення, запам'ятовування та ін.;

— спеціальні знання, уміння, навички;

— уміння і навички навчальної праці;

— елементи фізичного розвитку, які особливо впливають на навчальну працездатність особистості;

— ставлення особистості до учіння;

— елементи вихованості особистості, які впливають на учіння.

Колмьїкова З.И. Обучаемость й принципи построения методов ее диагностики. - М„ 1975. - С. 78.

Зимпяя Й.А. Педагогическая психология. — Ростов-н/Д., 1997. — С. 243. Зимняя Й.А. Педагогическая психология. — Ростов-н/Д., 1997. — С. 245. Бабанский Ю.К. Оптимизация учебно-воспитательного процесса. — М., 1982. — С- 147.

2.2. Принципи навчання __________________________________ 237

Зовнішній бік реальних навчальних можливостей включає опо­середкований особистістю пізнавальний вплив родини, культур­ного оточення та вплив учителів, учнівського колективу, навчаль­но-матеріальної бази школи та ін.

Таким чином, результативність вивчення вчителем особистос­ті школяра визначається його знаннями ознак научуваності, при­чин відставання, наявності таланту та ін.

Так, американський дослідник Торренс розробив 830 ознак та-⁴ ланту. Наприклад: систематичне поглинення слуханням і роботою у сфері індивідуальних інтересів; невизнання авторитетних ідей; зве­рнення до багаточисленних джерел та інформації; продовження ро-'' боти, коли час кінчився; вміння встановлювати несподівані зв'язки; •"* інтерес до сутності; розгляд понять у розвитку; чесний і настирли­вий пошук істини, альтернативи¹.

' Як зазначав В.О. Сухомлинський, немає абстрактного учня, до якого б можна було застосовувати всі закономірності навчання і виховання. Тому немає єдиних для всіх школярів передумов ус­піху в навчанні².

Під час вивчення особистості дитини не можна обмежуватися лише фіксацією тих чи інших рис особистості, а необхідний рете­льний аналіз індивідуальних відхилень як негативних, так і пози­тивних, їх причин. Так, учні зі слабким здоров'ям швидше стом­люються в процесі навчання, внаслідок чого гірше засвоюють ма­теріал.

По-різному сприймають учні явища і події залежно від влас­ного досвіду. Вчителю треба встановити, які недоліки в розвитку пізнавальних процесів перешкоджають нормальному засвоєнню матеріалу, які негативні особливості заважають учням працювати над підвищенням свого розвитку і які умови сприяють закріплен­ню недоліків і негативних рис.

2. Розробка системи впливу на учня з урахуванням індивідуаль­них і вікових особливостей. Тут може бути попереджувальна, ви­правляюча, заохочувальна робота. Важливо визначити, на що здат­ний кожен учень у даний момент навчальної діяльності, як розвива­ти його розумові здібності, яким шляхом, «з якими уповільненнями і труднощами кожен учень зможе підійти до рівня, передбаченого програмою», і який індивідуальний шлях «успіху в навчанні і ро­зумовій праці» (В.О. Сухомлинський). Наприклад, індивідуальний підхід до дитини може знайти вияв у тому, що вчитель:

— пропонує виконувати певну кількість вправ до конкретно визначеного часу;

Торренс. Современная дидактика: теория — практика. — М., 1994. — С. 147. Сухомлчнскш В.А. Избр. произв.: В 5 т. — К., 1979. — Т. 2. — С. 467.

— радить щоденно читати підібраний вчителем текст, усвідом­лювати його, запам'ятовувати головні думки і розповідати одно­класникам, другу або вчителю;

— певний час на кожному уроці викликає для відповіді, потім пропонує інші різні види дії: короткі письмові відповіді або фор­мування висновків, висування гіпотез, розв'язання проблем та ін;

— здійснює диференційовану допомогу: одному лише коротень­ко підказує, як підійти до розв'язання задачі, висвітлення питань у творі, а іншому дає більш детальні пояснення, а то і план розпо­віді тощо.

Головне, щоб дуже обережно підводити школярів до усвідом-| лення своїх особистих труднощів, спонукати до самостійної робо-| ти, спрямованої на подолання труднощів. Для цього слід викори-] стовувати різні дидактичні засоби.

Особливе місце в системі індивідуального навчання належить ди­ференціації навчання, під час якого здійснюється відбір змісту, мето­дів, форм навчання залежно від особливостей груп учнів. Як зазначає І.Я. Лернер, диференціація — це частковий випадок індивідуалізації навчання, звернений на реалізацію індивідуального підходу до окре­мих груп людей. Ці групи у процесі навчання можуть бути сформовані за різними основами (здібностями, інтересами, успішністю, психоло­гічними особливостями тощо). Основна мета диференціації — сприя­ти створенню умов для всебічного розвитку особистості кожного шко- і ляра з урахуванням його задатків, можливостей, інтересів. Різні потен-1 ційні можливості школярів вимагають урахування того, що учень І повинен знати і вміти (обов'язкова підготовка) та того, як він може засвоювати соціальний досвід. Це забезпечить знаходження школяра| в «зоні ближнього розвитку», навчання на індивідуальному посильне му рівні труднощів, що оптимізує розвивальну функцію навчання| Таким чином, диференціація сприяє гуманізації навчального проце­су, створюючи умови для задоволення потреб та інтересів людини,; орієнтуючись на максимальні можливості її розвитку.

Диференціація навчання демократична у зв'язку з своєю варіа-1 тивністю, вона дає право вибору, а не заганяє людину в «прокрус-тове ложе» одноманітних схем і канонів навчання. Вона дозволяє враховувати у навчанні й регіональні особливості¹.

Особливо це важливо в роботі з обдарованими, тобто з тими дітьми, які проявляють підвищені здібності. Для реалізації цієї мети можна використовувати:

— проходження навчального курсу в індивідуально різному темпі;

— створення постійних і тимчасових відносно гомогенних (од­норідних) груп учнів з будь-якого навчального предмета або його розділу;

Современная дидактика: теория й практика. — М. — С. 182.

2.2. Принципи навчання 239

— вивчення альтернативних предметів за вибором у межах зви­чайної загальноосвітньої школи;

— класи, школи, ліцеї, гімназії, коледжі для учнів, схильних до певного виду діяльності;

— класи з прискореним темпом проходження навчального курсу;

— класи з уповільненим темпом проходження навчального курсу.

За умов роботи в класі можна диференціювати завдання для груп учнів або окремих учнів: вивчення розділів програми за різ­ними джерелами; розв'язання якісно різноманітних задач на одне й те ж правило, постановка різної складності дослідів з однієї й тієї ж теми; виконання різних норм домашніх завдань; здійснення рі­зних видів допомоги учням; ознайомлення з літературою для під­готовки доповідей, рефератів тощо.

У роботі з учнями із зниженими здібностями до навчання необ­хідна не пристосованість до слабких боків школяра, а активний вплив на розумовий розвиток, щоб досягти максимального їх розвитку.

3. Аналіз одержаних результатів і коригування при необхіднос­ті дій педагога на основі того положення, що всі діти без відхи­лень у психічному, фізичному розвитку здатні одержати середню освіту, більш або менш успішно засвоївши навчальний матеріал у межах шкільних програм, а талановиті вимагають знаходження шляхів розвитку їх здібностей.

Поиск по сайту: