Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ваччини. Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, ста­новили третину її території, українці — 16 % населення всієї держави

ваччини. Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, ста­новили третину її території, українці — 16 % населення всієї держави. Під контролем Поль­щі перебувало 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини і Західної Волині. За переписом 1931 р. на цій території проживало 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн поляків. Проте в 1919-1923 pp. вважалося, що з погляду міжнародного права влада Польщі над Західною Україною не є легітимною. На Паризькій мир­ній конференції (28 червня 1919 р.) Польща обіцяла держа­вам Антанти гарантувати українському населенню автономію. Крім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. вона була зобов'язана поважати права українського населення. З огляду на етнічний склад (64 % українців, 25 % поляків, 10 % євреїв, 1 % — представники інших національностей), українська Галичина повинна була отримати статус автоно­мії. У ст. 109 Конституції Польщі (17 березня 1921 р.) прого­лошувалося, що «окремі державні закони забезпечать менши­нам у Польській державі повний та вільний розвиток їх націо­нальних особливостей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів за­гального самоврядування». Закон від 26 вересня 1922 р. нада­вав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львів­ському, Станіславському і Тернопільському. Проте це були декларації та дипломатичні маневри, щоб забезпечити спри­ятливе рішення Ради послів Антанти у Версалі. На ділі ак­тивно застосовувалися репресії, внаслідок яких протягом 1919-1922 pp. до 100 тис. осіб було заарештовано та кинуто до в'язниць, таборів. Приблизно 27 тис. українців там і по­мерли.

Боротьба українців за свої права точилася в двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні та економічні групи ви­користовували легальні методи. Однак значна кількість молоді, особливо колишні вояки національної армії, які не змирилися з поразкою й виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними й силовими методами. У 1 920 р. вони заснували підпільну військову організацію, яку назвали Українська Військова Організація (УВО), що влашту­вала замахи на представників польської влади (на маршала Ю. Пілсудського в 1921 р., на С. Грибовського в 1922 р., на прези­дента Польської республіки С. Войцеховського в 1924 р. тощо). Українці Галичини бойкотували перепис 1921 р. й вибори до сейму 1922 р. Проте, незважаючи на протести уряду ЗУНР та політично активної західноукраїнської громадськості, у вересні

Модуль 3. Новітня історія України

1921 p. територію Східної Галичини було приєднано до Поль­щі, посаду намісника у Львові ліквідовано, а натомість утворено підпорядковані Варшаві три воєводства.

Польська влада намагалася різними політичними засоба­ми послабити український національно-визвольний рух, ви­користовуючи для цього адміністративно-територіальний поділ. До Східної Галичини було приєднано 6 повітів Західної Галичини. Це було зроблено для послаблення політичних по­зицій українського електорату на виборах. Водночас штучно роз'єднувались українці Східної Галичини та Західної Волині — між ними залишався так званий «сокальський кордон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та царською Росією. Це мало на меті не допустити консоліда­ції українців, які проживали на території Польської держави, протиставити їх один одному. Східна Галичина мала бути деук-раїнізованою і повністю асимільованою. На Волині проводила­ся поміркованіша політика з огляду на її можливість, на думку польських державців, перетворитися на «троянського коня» для українців наддніпрянської України.

В арсеналі польської влади були також методи загострення міжконфесійних конфліктів, переслідування, та переселення української інтелігенції, спроби подрібнити українську націю «відокремленням» від неї лемків тощо.

На початку 1923 р., у результаті зміни позиції Великобританії, Польщі вдалося вирішити питання про анексію Східної Галичи­ни. 14 березня 1923 р. в Парижі Рада послів великих держав — Великобританії, Франції, Італії та Японії — прийняла рішення про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною.

Польський уряд став проводити політику інкорпорації, яка передбачала створення однонаціональної де­ржави шляхом примусової асиміляції націо­нальних меншин. З цією метою, незважаючи на

аграрне перенаселення Східної Галичини, сюди спрямовували­ся польські колоністи — «осадники» (200 тис), яким надавали­ся кращі землі, фінансова допомога. Це загострювало міжнаціо­нальні відносини і земельну проблему. Польський уряд розді­лив територію країни на дві частини: Польщу «А» (коронні польські землі) й Польщу «Б» (східні креси — Західна Україна та Західна Білорусь). Польща «А» мала привілейоване станови­ще, сюди спрямовувалися основні інвестиції держави.

У 1923 р. польський уряд заборонив вживання слів «украї­нець» й «український»-, замість них нав'язувались назви «русин», «руський». Вживання української мови було заборонено в усіх де­ржавних установах.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

З приходом до влади Ю. Пілсудського було висунуто до­ктрину польського «прометеїзму», яка означала, що історич­на місія Польщі — допомогти звільненню східноукраїнських і східнобілоруських земель від влади Москви та об'єднати їх з Польщею на федеративних засадах. Тому передбачалося за­мінити курс на національну асиміляцію курсом на державну асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі.

У1930 р. відносини між українським селянством і польськи­ми осадниками різко загострилися. Було зареєстровано 2,2 тис. підпалів майна польських колоністів та інших дій проти них. У відповідь уряд удався до репресій, названих «пацифікацією» (заспокоєнням), яка охопила 500 сіл. У 1934 р. в Березі Картузь-кій на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому утримували 2 тис. політв'язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпе­чувати права національних меншин.

Українці в Польщі поділялися на дві етнокультурні групи. Перша (3 млн) жила в Галичині — Колишній частині Австро-Угорщини. Галичани були переважно греко-католиками. Друга (2 млн) проживала в Західній Волині, Холмщині, Підляшші -колишній частині Російської імперії. До 80 % українських се­лян страждали від малоземелля. Національної буржуазії майже не було, робітничий клас був малочисельним. Провідну роль у громадсько-політичному житті відігравала інтелігенція, хоча до неї належав всього 1 % українського населення.

Національний та соціальний гніт гальмував розвиток ук­раїнської культури, але не міг зупинити її поступу. Головним осередком української культури залишалося наукове това­риство ім. Т. Шевченка (НТШ). У Львові існував таємний ук­раїнський університет (1921-1925 pp.), в якому навчалося до 1,5 тис. студентів.

Літературна діяльність західноукраїнських письменників тісно перепліталася з політичною. Письменники, відповідно до своїх ідеологічних уподобань, поділялись на три напрями: 1) націоналістичний (Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга); 2) про­летарський — прорадянський (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор); 3) ліберальний (І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева).

Суспільно-політичний рух теж мав три течії: 1) легальні

партії; 2) націоналістичну (підпільну); 3) ко-

муністичну. Найбільшою та найвпливовішою ле-

гальною партією було Українське національно-де-
мократичне об'єднання (УНДО, з 1925 p.), ліде­
рами якої були Д. Левицький, В. Мудрий. її програма передбача-

Модуль 3. Новітня історія України

ла боротьбу за самостійну й соборну Україну легальними засо­бами, автономію українських земель у складі Польщі й нор­малізацію українсько-польських відносин.

По суті це була ліберальна партія. На виборах вона збирала до 600 тис. голосів. Об'єднання мало значний вплив на інші куль­турні та економічні українські інституції (Просвіту, Ревізійний союз кооператорів, Центрсоюз). Партії належало багато газет (щоденний часопис «Діло», тижневики «Свобода», «Неділя»).

У 1923-1927 pp. серед політичних партій Західної Украї­ни відбулися значні перегрупування, що характеризувалися, з одного боку, поширенням радянофільства, а з іншого, — кон­солідацією національно-демократичного табору. Крім під­пільної КПЗУ, на прорадянських позиціях стояли легальні партії: УСДП (до її заборони на початку 1924 p.), Українське соціалістичне об'єднання «Селянський Союз» (1924-1926 pp.), Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання «Сільроб» (утворилося в жовтні 1926 p.). З 1923 р. колишній президент ЗУНР Є. Петрушевич також орієнтувався на Ра­дянську Україну, вбачаючи в ній зародок майбутньої само­стійної держави, що об'єднає всі українські землі. Навіть в Ук­раїнському національно-демократичному об'єднанні (УНДО), створеному в липні 1925 р. на базі УНТП, спочатку існувала сильна радянофільська течія. Проте незабаром у ньому пере­могла «орієнтація на власні сили». У 1927 р. з УНДО вийшло його ліве крило, утворивши Українську партію праці (УШІ), яка підтримувала радянофільську орієнтацію Петрушевича.

До середини 1930-х pp. керівництво УНДО дійшло висновку про безперспективність дальшої опозиції. На зміну його полі­тики вплинуло кілька факторів: по-перше, поступова ліквіда­ція демократичного парламентарного устрою в Польщі, яка зводила нанівець можливість ефективної легальної опозиції; по-друге, антиукраїнський терор у Радянському Союзі (особ­ливо голодомор 1933 p.), який поховав надії на еволюцію УСРР у напрямі національної державності; по-третє, тиск з боку ук­раїнського кооперативного руху, з яким було тісно пов'язане УНДО та який потребував політичної стабільності для своєї господарської діяльності.

Остаточно УНДО дозріло до компромісу з урядом після «конституційного перевороту» в березні-квітні 1935 р. Нова конституція різко обмежила права сейму, який скорочувався з 444 до 208 послів, а положення про вибори (ординація) дало можливість правлячим колам відсіювати небажаних кандидатів У посли на окружних передвиборних зборах. Президент одер­жав право призначити третину сенаторів, решта їх обиралася

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

колегіями виборців, що складалися із «заслужених» громадян (кавалерів польських орденів, випускників вищих навчальних закладів, представників органів самоврядування). За цих умов опозиційні партії не мали шансів сформувати якесь значне пар­ламентське представництво. А розлучатися з польськими ман­датами лідери УНДО не хотіли.

Усі опозиційні партії Польщі, у тому числі й українські со-ціалісти-радикали та соціал-демократи, бойкотували парла­ментські вибори 1935 р. на знак протесту проти антидемокра­тичної виборчої ординації. Лише УНДО, Українська народна обнова (УНО) і Волинське українське об'єднання взяли участь у виборах спільно з Безпартійним блоком співпраці з урядом. Ці партії уклали угоду з Безпартійним блоком співпраці з уря­дом (ББ), яка полягала в тому, щоб у кожному виборчому ок­рузі Східної Галичини й Волині обрати одного українця та од­ного поляка. Усі українські кандидатури були згодні з польсь­ким урядом. Виборча угода викликала критику не лише з боку інших українських партій, а й у самому УНДО.

Зближення УНДО з правлячими колами продовжувалося й в новому сеймі. Українська парламентарна репрезентація вперше з 1923 р. голосувала за урядовий бюджет, за надання президентові І. Мосціцькому надзвичайних повноважень у гос­подарських та фінансових справах, навіть пішла на створення спільної з поляками територіальної групи послів і сенаторів південно-східних воєводств.

У свою чергу польський уряд зробив кілька кроків назуст­річ українським домаганням. В. Мудрого було обрано одним з п'яти віце-маршалів сейму. Вийшла на волю більшість в'язнів-українців з концтабору в Березі-Картузькій. Деякі українські економічні інституції й кооперативи одержали державні креди­ти. Однак ці поступки були мізерними. У цілому політика дис­кримінації українців тривала. Українські партії від КПЗУ до ОУН засудили «нормалізацію» й гостро критикували УНДО за угодовство.

В самому Українському національно-державному об'єднанні виникла опозиція проти політики ЦК, яка гуртувалася навколо газети «Діло». Уже в 1936 р. стало зрозуміло, що політика «нор­малізації» не принесла очікуваних результатів.

Під впливом державотворчих процесів, що відбувалися в Закарпатті, Українська парламентська репрезентація (УПР) 9 грудня 1938 р. внесла на розгляд сейму «Проект конститу­ційного закону Галицько-Волинської землі», що передбачав надання територіальної автономії західноукраїнським зем­лям у межах Станіславського, Тернопільського, Волинського,

Модуль 3. Новітня історія України

більшої частини Львівського й Полісського, окремих повітів і гмін Люблінського, Білостоцького та Краківського воє­водств. Пропонувалося створення автономного уряду й сейму Галицько-Волинської землі, територіальних збройних сил, рів­ноправність польської й української мов у державних устано­вах. Проте маршал сейму навіть не прийняв законопроект до розгляду. Це остаточно переконало українських парламентарів у марності подальших спроб порозуміння з правлячими кола­ми Польщі.

Спроби УПР перевести деструктивний польсько-українсь­кий конфлікт у русло конструктивної співпраці не мали й не могли мати успіху в умовах авторитарного режиму пілсудчиків. Провал політики «нормалізації» призвів до занепаду впливу УНДО й інших легальних партій серед мас і до зростання попу­лярності ОУН напередодні Другої світової війни.

Другою за впливовістю серед легальних партій була Ук­раїнська соціалістично-радикальна партія (з 1926 р.), член Соціалістичного Інтернаціоналу з 1931 р. Ця партія видавала щотижневу газету та іншу періодику. її лідерами були Л. Ба-чинський, І. Макух. Серед програмних вимог — обмеження приватної власності, незалежність України. Головними ворога­ми української незалежності вони вважали СРСР та Польщу. На виборах ця партія отримувала до 280 тис. голосів.

Ще одна легальна партія — Українська соціал-демократична партія, заснована в 1900 p., відновила свою діяльність з 1929 р. Вона мала три періодичні видання. У 1930 р. було створено Ук­раїнську національну католицьку партію.

У 1925 р. українці мали 12 політичних партій і досягли пев­ного представництва в сеймі. У 1927 р. до нього входило 25 пос­лів і 6 сенаторів, у 1930 р. — 50 послів і 14 сенаторів. Політич­на орієнтація українських парламентаріїв була тривекторною: 1) пропольською; 2) самостійницькою; 3) прорадянською.

Польське гноблення, неефективність легальних партій (українські радикали звинувачували УНДО, що вона «погод­жується їсти крихти з польського столу») посилювали позиції українських націоналістів.

Окрім Української Військової Організації, у середині 20-х років утворилися інші націоналістичні групи, здебільшого створені студентською молоддю.

Поиск по сайту: