Основи національної державності України

Визначення політики національних відносин безпосередньо зв'язане з розкриттям суті нації як спільності людей. У визна­ченні нації є різноманітні точки зору. Марк­сизм вважає, що нація - спільність людей, об'єднаних спільністю тери­торії, спільністю мови, спільністю економічного укладу і спільністю пси­хічного складу людей, що виявляється в культурі і звичаях. Але ряд політологів і соціологів, підходячи до визначення нації з позицій ду­ховно-психологічних, вважають націю поза системою суспільних зв'язків та їх сукупністю. Деякі ідеалістичні концепції визначають на­ціональний дух (національну свідомість, національний характер) про­відним, а інколи і єдиною ознакою нації. Інші політологи розглядають націю як психологічне поняття, несвідому психологічну спільність. Існує і така точка зору, за якою нація - спільність доль, союз однодумців, людей, які об'єднані спільністю національного характеру. Психологіч­ною теорією стала теорія нації, запропонована ще в кінці XIX ст. соці­ал-демократом Отто Бауером, за якою нація зводиться до спільності культури, національного характеру тощо. Ряд соціологів Заходу дово­дить, що національне властиве людині від народження і що вічні на­ціональні відмінності та антагонізми. Політологи Ган Кан, Сеймур Ліпсет, Карл Болдуінг, Коль Ласлетт та ін. одностайно висловлюють думку, що вирішальними факторами у визначенні розвитку нації є вільна національна ідея, що нація - це психічне явище, що виникає в процесі консолідації людей як відображення історичного досвіду людей, що на­ція - втілення національної свідомості, яка виступає найактивнішою рушійною силою. Звичайно ж, у процесі духовно-психологічного підхо­ду до визначення поняття нація втрачається критерій спільності як соц­іальної категорії. Домінує суб'єктивістська концепція нації, що, по суті, заперечує сукупність реалій суспільного життя нації.

Характерною рисою політичного підходу в визначенні нації ви­ступає прагнення розглядати її здебільшого в державно-правовому аспекті, тобто без врахування складної палітри суспільних відносин. Етатистська теорія нації (від франц. etat - держава) не розкриває суті нації, а прагне визначати цю спільність тільки в аспекті розвитку держави та її функцій. Соціолог Поль Манчіні твердить, що націо­нальна свідомість виховує таке почуття у членів нації, що забезпечує правову внутрішню спільність, робить їх єдність вічною і непоруш­ною. Але етатистські концепції нації відмовляють народам, які не ут­вердили через різноманітність причин своєї національної держав­ності, в праві навіть називатися націями тощо. Але історичний досвід заперечує імовірність абсолютизації «нації - держави». Адже багато народів, не маючи своєї державності через ряд причин, все ж не пере­ставали бути націями.

Основоположним політико-правовим принципом, необхідним для демократичного врегулювання національних відносин, є принцип на­ціонального самовизначення (право народу на вільний вибір державно­го ладу, аж до державного відокремлення та утворення самостійної держави і самостійний вибір державної символіки, право кожного на­роду самостійно вирішувати питання економічного, політичного, соціокультурного розвитку тощо). Адже головним фактором, спри­ятливим консолідації націй, стало народження стабільних економіч­них, торгових зв'язків в умовах капіталістичного господарства, а роз­виток товарного виробництва викликав до життя глибокі зміни в економічному, соціально-політичному і духовному житті. Прогре­сивна демократична думка Росії і України дотримувалась історич­ного погляду на походження нації, стверджувала, що національне почуття - відображення об'єктивних умов національного життя. Відомий російський революційний демократ Микола Чернишев-ський стверджував, що не існує чистих національних культурно-пси­хологічних типів людей. Турбота про таку національну чистоту оз­начає відсутність самостійності. Саме з позицій єдності території, економічного, культурного життя українського народу революційні демократа оцінювали проблему вічної роздрібненості українських земель. Розчленування українських земель, відірваність українців Галичини від величезної маси братів за рубежем стало самою вели­кою раною, що послаблювала західноукраїнських трудящих, а воз­з'єднання українських земель розглядається важливою умовою на­ціонального розвитку українського народу.

Історично свідомість і повсякденна дійсність, що змінюються на тривалому відрізку часу, можуть з метою уникнення непорозуміння викликати потребу зміни орієнтації того чи іншого поняття. В межах функціонуючої знакової системи мови має статися урахування но­вого варіанту ознак, зв'язків і відносин, властивих об'єктивним яви­щам і тенденціям, а саме поняття - здобуде новий зміст. В разі ж станеться згубний для науки відрив пізнавальних засобів від суті злободенності, водночас, не може не впливати негативно і на прак­тиці національних і міжнаціональних відносин. Щось подібне нині відбувається з деякими ще недавно загальноприйнятими вживани­ми поняттями: нація, націоналізм, інтернаціоналізм та ін. Національні та міжнаціональні проблеми невіддільні від суспільних відносин і вирішуються, реалізуються не без впливу політичного фактора. За­гальним, спільним є поняття етнос, що бере початок ще з Стародав­ньої Греції (буквально - плем'я) і означає історичний вид стійкої со­ціальної спільності людей, представлений плем'ям, народністю, нацією. Сформований на певній території етнос виступає стабіль­ною сукупністю людей, які мають спільні риси і особливості психіч­ного складу, спільну культуру (включаючи і мову), а також свідоміс­тю своєї єдності і спільності, походження, відрізняється і спільністю господарської діяльності своїх членів. Ці критерії етнічної єдності з розвитком племені в народність, а далі в націю змінюються, удоско­налюються і збагачуються, ускладнюється їх зміст.

Поняттям етнос об'єднуються народи, які відрізняються чисельніс­тю, найзначніші: китайці, бенгальці, американці, бразильці, росіяни, українці та ін. співіснують з самобутніми спільностями, чисельність яких незначна. Традиційно вважається, що плем'я з властивими йому шлюбно-родинними зв'язками виникає на ранніх стадіях розвитку людства шляхом злиття родинних об'єднань. На завершальному етапі розвитку плем'я формує зародкову систему управління і перетво­рюється на етносоціальний організм. В епоху розкладу первісно-общинного ладу народжуються союзи племен, трансформуються далі в народності, в межах яких, по-перше, розвиток продуктивних сил су­проводжується появою кланів і потребою обміну зайвими результата­ми господарської діяльності; по-друге, міжплемінні, земляцькі госпо­дарські зв'язки охоплюють весь регіон, що займає народність і виникає потреба виходу економічних відносин за межі території народності; по-третє, на основі злиття племінних мов і діалектів формується і зба­гачується мова народності, появляється писемність, а з нею і історія етносів в локальних формах, скорочуються побутові відмінності. Фор­мується спільна культура; по-четверте, стабілізується етнічна і по­літична державність; по-п'яте, відкривається можливість становлен­ня та розвитку регіональних цивілізацій.

Не всі народності формувалися історично стійкими. Деякі з них пішли в небуття, загинули під натиском сильних противників або злились з іншими етнічними спільностями. Частина народностей (монголи та ін.) на багато століть ніби затихають у своєму становищі, на колись досягнутому рівні. Та багато з етнічних спільностей існують тисячоліття і проходять декілька стадіально-етапних перетворень (ра­бовласницьке суспільство, феодалізм, капіталізм та ін.), а деякі досяга­ючи найвищого рівня, трансформуються в нації. Завершується єди­ний історичний ряд відомих у сучасності типів етносів. Формуються і ознаки, риси нації, що виникає в зародку на донаціональних етапах етнічного розвитку. Саме ж нації спочатку виникають спільно з пе­ремогою капіталістичних суспільних відносин і в залежності від сус­пільного устрою і відрізняються одна від одної специфікою, соціаль­ною структурою, етнічною специфікою, стійкими традиціями, цінностями та ін.

Уже в XVIII - XIX ст. в Європі появляються нації. Суспільна дум­ка шукала характерні риси і властивості нації. В написаній в 1829 році праці «Дальше у всесвітній літературі» Йоганн Гете відмічав, що кож­на нація має особливості, чим відрізняється від інших. Завдяки їм нації почувають відокремленими одна від іншої, взаємно притягуються або відштовхуються. Зовнішні прояви внутрішніх особливостей однієї нації звичайно уявляються іншою чимось, що відштовхує, і в кращому випадку смішним. Через ці особливості завжди цінимо нації менше, аніж того заслуговує. Внутрішні ж властивості нації залишаються не­пізнанними і не визнані ні чужеземцями, ні навіть самою нацією, бо внутрішня її природа, однаково як і природа окремої людини, прояв­ляються несвідомо так що під кінець дивуєшся тому, що проступаєть-ся на поверхню. Геній німецької літератури відображає пошук відмінностей націй як спільностей. І лише поступово творча уява уче­них звернулась до проблеми виявлення спільних для нації якісних ознак і утворення національної державності.

Створена на початку 20-х років Російська Федерація мала попе­редницю федеративну Російську імперію. До того ж федеративна по­будова російської держави формувалась майже з самого початку існу­вання Київської Русі. Нема сумніву: науці важко повертатися на «круги свої», нелегко скинути вантаж стійких уявлень. Вважалось, що Росія -тюрма народів для неруських росіян, хоча тюрмою Росія була і для її російського населення. Суспільні зміни (скасування кріпацтва та ін.)

нерідко насамперед стосувались саме неросійських регіонів. До гот ж деякі складові частини імперії (царство Польське, Велике князі и ство Фінляндське) мали більш прогресивне в порівнянні з загально імперським своє внутрішнє законодавство, рабство ж в Середній Азії скасовано не владою аборигенів, а російською адміністрацією. Твер дилось, що робити Росію поліетнічною, а тим більше федеративною ніхто спочатку не збирався. Федералізація стала природно-історич­ним процесом. І початок їй покладено такою історичною особою як князь Олег, який об'єднав у 882 році і потім російські і навколишні землі вздовж шляху з варяг в греки. Під владою опинились дві, північна і південна гілки східних слов'ян, що розселялись в напрям ку Прибалтика- Новгород і Центральна Європа- Київ. Раніше до ініціативи Олега в Східній Європі фактично існувало два держав­них об'єднання слов'ян: на півночі з центром в Ладозі - Славія, на півдні з центром в Києві - Русь. І чи варто кваліфікувати об'єднане діяння Олега тільки з позицій вольової дії. Якщо воно не мало об'­єктивної економічної основи, розташування з півночі на південь, молода східнослов'янська держава не утрималась б приходом до вла­ди Рюриковичів як нова якість.

Освоєний європейськими народами торговий шлях між Балтикою і Чорним морем створив умови для розвитку господарських зв'язків не тільки півночі і півдня Європи, але й російського населення. Між­слов'янські зв'язки вздовж великого водного шляху в середині IX ст. стали настільки природні, що повністю оправдувалось запрошення в 870 році князем Аскольдом новгородців на постійне поселення в Київ. Переселення новгородців в Київ стало потім причиною незадоволен­ня новгородського князя політикою Аскольда. Створена ж благом по­літична надбудова - великокнязівська влада об'єктивно формувала умови відносної стабільності. Інтегруюча роль Київської Русі стосов­но східних слов'ян фактично поширилась і на деякі сусідні народи, так або інакше захоплені в орбіту її володіння.

Бурхливою переломною для Русі епохою стала ломка общинної системи, обрусіння мері, муроми, мещері, весі та багатьох інших пле­мен. І це сталося не шляхом завоювання, а мирного співжиття і по­ступового при наявності неосвоєних земель розселення слов'ян на схід. Саме близькість матеріальної культури і способу життя, а не тільки анклавний тип розселення неслов'ян. Перші, що дійшли до сучасності, літописні джерела і староруські державно-правові акти свідчать про однакове ставлення влади і до російського населення, і до представників інших племен і народів. Мабуть національна роз­дрібненість, постійний рух бадейних караванів по просторах Київ­ської держави створювали умови буденності спілкування росіян з представниками іншомовних етносів, а гості — іноземні купці навіть користувались в російському середовищі особливими пільгами, по­вагою і захистом.

Вважається, що перше масове хрещення Русі сталося ще при Ас-кольді і зустрінуте досить сильною опозицією язичників, що між тим не перешкодило матері язичника Святослава поставити часовню на могилі убитого Олегом князя-християнина Аскольда і самій вмерти християнкою. Володимирське хрещення Русі в 988 році сприяло зроітанню свідомості спільності історичної долі народу Російської рівни-ни, консолідації староруського етносу, а з ним і розпилення у складі слов'ян частини неслов'ян. Відтоді поняття: російський і православ­ний сприймають як ідентичні. Зростає почуття єдності руської землі від Студеного моря на півночі до Карпатських гір на півдні. Татаро-монгол ьське нашестя в XIII ст, перервало розвиток Єдиної Русі, а для самої руської державності 250-річне монголо-татарське іго стало всенародною трагедією і розчленуванням колись єдиної країни.

На базі колишньої Київської Русі формуються три слов'янські народності: росіян (великоросів), українців (малоросів) і білорусів. Об'єднавчий процес навколо Москви супроводжувався ліквідацією вольностей Новгороду і Пскову, формуванням централізованої дер­жави. Його главою стає великий князь, в чиїх руках стало зосере­джуватися державне управління і верховні судові функції. Створе­но і боярську думу. З ліквідацією монголо-татарського іга і приєднання до московської держави Казанського і Астраханського ханств по-ліетнічний характер майбутньої Росії стає очевидним. Своєрідним стрибком в федералізацію Російської держави стало здійснення воз­з'єднання України з північним сусідом. Багаторічна боротьба україн­ського народу за визволення від влади католицької Польщі змогла завершитись лише після його добровільного входження до складу російської держави. Неодноразове звернення Богдана Хмельниць­кого до царя Олексія Михайловича про перехід України в його піддан­ство завершилось позитивно. В січні 1654 року Переяславська Рада одностайно висловилась за об'єднання з Московською державою. Україна самоуправлялась. Та після більше ста років внутрішнє само­управління України ліквідовано царицею Катериною II. Та крок імпе­ратриці не шкодив збереженню тенденції до автономії. Скасування кріпацтва дещо пожвавило ліберальний та демократичний рухи в Україні, активізувалися боротьба за формування Української дер­жавності.

Прогресивна демократична думка України визнавала необхідність існування національної ідеї в процесі створення держави. Але для ук­раїнців власна державність на протязі століття залишалася не­здійсненною мрією, і втілити ідею в реальність було неможливо, бо заважали окупації, закабаления більш сильними і войовничими сусі­дами. Українці належать до тих народів світу, що ніколи не гноби­ли, не завойовували чужих земель, а навпаки, боролись самі та до­помагали іншим народам у визвольній боротьбі. Уявлення про рух українців до національної самостійності різні. Відомий прогресив­ний мислитель Михайло Драгоманов, наприклад, не бачив необхід­ності боротьби українців за власну державну самостійність, тому що суспільство у вищій формі розвитку неодмінно прагне до феде­ративного співжиття в межах Європи або всього світу. Федерація, за Драг/омановим, базувалася або будувалася не за національним принципом, а за принципом так званих областей. 25 жовтня 1884 року Михайло Драгоманов в листі до Івана Франка особливо зазначав: «Націоналісти помиляються, коли думають, що публіка може жити кожний день націоналізмом, завжди думати про «свій будинок». Звичайна людина, насамперед, думає, який будинок, а потім уже свій або найманий. В суспільному житті частіше доб­родій або мужик, ліберал або абсолютист, раціоналіст або клерикал та ін., і дуже рідко українець або поляк, москаль та ін. От і від літера­тури людина хоче насамперед навчитися господарюванню або полі­тиці, або релігії та ін., а потім уже задоволення свого національного почуття, навіть коли воно в ньому розбуджено». Однак націоналі­сти та їх прихильники наполягали, і тепер продовжують наполяга­ти, на іншому підході до проблеми утвердження національної дер­жавності. Не принижуючи ролі і значення творчої спадщини Михайла Драгоманова, сучасне українство вважає його теорії інко­ли досить небезпечними. Але Михайло Драгоманов невтомно зв'я­зував українське визволення з соціалізмом і Росією, додаючи повний багаж ідей у формі лібералізму, космополітизму і москвофільства, а це в умовах пригнобленої нації неприпустимо.

В сучасних умовах концепція націоналізму одна з привабливих, особливо у молодих, націй, що самоутверджуються і самовизнача­ються. Націоналізм у соціально-полїтичному аспекті — це ідеологія, полі­тика і психологія проповіді національної відокремленості та винятко­вості, недовір'я до інших націй і міжнаціональної ворожнечі, несумісна з ідеями суспільного прогресу, ідеями гуманізму, свободи та братерства всіх народів. Націоналізм особливо небезпечний в багатонаціональних суспільствах, де вирішуються проблеми національного, державного су­веренітету і державного будівництва. Націоналізм - ідеологія, по­літика і психологія в розумінні національного питання. Але іноді під конкретні види, форми прояву націоналізму підводять далеко не од­норідні явища: місництво і звеличення архаїчних побутових, родових звичаїв та обрядів, національне марнославство і відмову від принципу загальнолюдських цінностей в освіті, культурі, ідеалізацію історичного минулого та ототожнення національного з релігійним.

Національна обмеженість - це ще не націоналізм. Настільки ж дале-ко від націоналізму і етнічне упередження. Етнічне упередження не більш як мимовільна соціально-психологічна настанова. На жаль, і досі дехто продовжує стращати жупелом націоналізму кожний раз, коли зустрічається з такого роду явищами. Не рідкі випадки змішування з націоналізмом спроб заборони національної гідності особистості або навіть самоутвердження національної мови, не кажучи вже про відстою­вання національних інтересів і про вимогу національної справедливості. Національна рівність в її справжньому розумінні, окрім соціа/іьно-еконо-мічного, має й інші, не менш важливі аспекти - політичний, правовий, культурний та етнічний, що тісно взаємозв'язані. Між формально прого­лошеною рівністю та рівністю фактичною лежить величезна дистанція. Звідси важливим є законодавче закріплення політичних прав, особливо прав національних меншостей.

У різноманітних доктринах під націоналізмом розуміється тлума­чення нації як вищої позаісторичної та надкласової форми суспіль­ної єдності, як гармонійне ціле з тотожніми основними інтересами всіх соціальних верств, що її складають. В країнах, де історично заро­дились капіталістичні відносини (так званих країнах першого еше­лону розвитку капіталізму), передовий клас - буржуазія - успішно використав ідею національної консолідації для ліквідації феодальної роздрібненості, вигнання іноземних загарбників, створення націо­нальних держав. Усе це стало могутнім фактором розвитку економі­ки, в тому числі й з використанням зовнішньої експансії, політичного, економічного і духовного закабаления інших народів - об'єктивною основою для виникнення націоналізму пригноблених народів. Про­гресивні мислителі звертали особливу увагу на необхідність розріз­няти націоналізм націй і націоналізм націй, що гноблять пригнобле­них. Націоналізм націй пригноблених, що відіграв велику роль в антиколоніальному русі як ідеологія широких мас, далеко не вичерпав прогресивного антиімперіалістичного змісту. Національна ідея відіграє немаловажну роль в об'єднанні країни, ліквідації роздрібненості і роз єднаності.

Звичайно ж, націоналізм пригноблених націй має історичне ви­правдання і виконує не тільки руйнівну роль (розвал колоніальних імперій), але й творчу місію - утворення молодих національних дер­жав. Творча місія націоналізму в багатонаціональній державі успіш­на тоді, коли націоналізм, по-перше, не ідеалізує національну винят­ковість, а сприймає історичні реальності та рахується з інтересами та національними цінностями народів, що складають суспільство, по-друге, національні інтереси «титульної» нації зрозумілі, близькі всім народам суспільства, по-третє, коли не тільки інтереси всього су­спільства близькі та співпадають, але й практична діяльність держа­ви спрямована на реалізацію загальнонаціональних інтересів, суть яких - загальне процвітання суспільства, культур його народів, зміцнення могутності і авторитету держави.

Під ідеєю націоналізму, національного відродження і самовизна­чення згуртовуються не тільки представники докорінної нації, але й всі етносоціальні спільності, групи суспільства. Ця ідея особливо ак­туальна в Україні, коли національні концепції чекають свого правиль­ного вирішення на основі демократії, рівності, поваги прав і гідності всіх національних меншостей. Націоналізм, як стверджують прогре­сивні політики, теоретики національного питання, прогресивний до певного рубежу в політичному житті суспільства і утвердження національної державності. Як тільки мета національного самовизна­чення і державного суверенітету в основному досягнуті, націоналізм перетворюється в свою протилежність, в небезпечне для всього су­спільства і корінної нації явище. В певних умовах націоналізм може перерости в шовінізм. Шовінізм - реакційна ідеологія та практика, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті між народами, підпорядкування та гноблення інших народів. Для шовініз­му характерні войовнича проповідь національної винятковості, по­ширення національного чванства, національного егоїзму, проти­ставлення інтересів однієї нації інтересам всіх інших націй. Шовінізм яскраво проявляється в явищах національного екстремізму. Ідеї на­ціоналізму і шовінізму можуть бути використані з певних соціаль­них позицій різноманітними масовими та політичними силами, що аж в ніякій мірі не може сприяти досягненню міжнаціональної згоди в суспільстві. Така небезпека загрожує сучасному українському суспільству з боку націоналістичних партій та їх екстремістських угруповувань.

Поиск по сайту: