АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Читайте также:
  1. Авторський міф України Тараса Шевченка (1814-1861)
  2. Бальнеологічні курортно- рекреаційні ресурси України.
  3. Банківська система України
  4. Бюджет, та учасники бюджетного процесу України.
  5. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
  6. Верховний Суд України переглядає судові рішення у кримінальних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом,
  7. Взаємовідносини України з кредиторами на світовому фінансовому ринку (млн. доларів США)
  8. Виконання Державного бюджету України
  9. Виправдувальний вирок або судове рішення, що звільняє обвинуваченого з-під варти, виконуються в цій частині негайно після їх проголошення в залі судового засідання.
  10. Вкажіть базу оподаткування ПДВ при ввезенні товарів на митну територію України.
  11. ВОДНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року — продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, <...>

— здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України,

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто ПРОГОЛОШУЄ

незалежність України та створення самостійної української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України

 

Цей коротенький політичний документ уже в преамбулі розкриває історичний момент його прийняття, показує зна­чення цього акта в контексті традицій державотворення в Україні, говорить про політичний простір і теоретичні основи самовизначення українського народу, акцентує увагу на тому, що влада діє згідно з державно-правовими принципами, а отже, і на прагненні зайняти своє місце у світовому співтоваристві.

Концептуальна частина документа надзвичайно точно вказує на назву держави та принципи існування її — неза­лежність і самостійність (а отже, і подальшу програму дії в цьому напрямі), на такі атрибути держави, як конституцій­не закріплення публічної влади, неподільність і недоторкан­ність території України і набуття чинності цього акта.

Прийнятий Акт у цілому свідчить про необхідність упо­рядкованості соціальної, національної, територіальної і насам­перед політичної. Він сам уособлює упорядкованість полі­тичного життя в Україні.

Суспільство завжди прагнуло до упорядкованості соціаль­них відносин і способу життя. У ролі фактора такої політичної упорядкованості, забезпечення світового політичного порядку виступають професійно підготовлені політичні рішення.

Слід, однак, пам'ятати, що історія, в тому числі і політич­на, світового співтовариства не є продуктом абсолютної упо-

рядкованості. Лише наприкінці XX ст. актуалізувалася про­блема світового політичного порядку. Однак ще й досі сві­тові значною мірою властивий хаос. Інколи може скластися враження, що прийняті рішення свідомо сформульовані й чіткі, а відносини між урядами — продукт сконструйованої політики. Та насправді багато з того, що відбувається, є про­дуктом хаотичних умов і переважно справою особистої бо­ротьби й амбіцій суб'єктів політики. Часто-густо узгодже­ними є лише засоби, а цілі фундаментально розбіжні, або узгоджуються цілі, але немає згоди у засобах.

Суб'єкти політики приймають політичні рішення, врахо­вуючи об'єктивні і суб'єктивні потреби і особливості суспіль­ства. Прийняття політичних рішень вимагає від політиків високого політичного професіоналізму. Це означає знання ситуації: наявність ієрархічних структур, досягнення угоди і взаємного довір'я щодо заходів, які приймаються, володіння інформацією й перевіреними фактами. Прийняття рішень потребує володіння механізмами зв'язку й інформації, що дають можливість обгрунтувати рішення.

Обгрунтованість політичних рішень визначається тим, наскільки вміло й ефективно суб'єкти політики підготов­лені до пізнання закономірностей політики і вибору в меха­нізмі їх дії. Цей вибір передбачає: а) визначення провідного напряму суспільного розвитку; б) оптимальне співвідношення провідного напряму з іншими тенденціями, сукупність яких і становить широке коло можливостей для врахування ви­мог закономірності. Правильно реалізований вибір забезпе­чує правильність і ефективність рішення.

Проблема оптимального вибору напряму політичного роз­витку, методів забезпечення, часу виконання тощо вимагає від суб'єктів політики знання політичних процесів, політичних змін у суспільстві, політичних сил, які діють, особливостей історичного періоду, в який приймається політичне рішення.

Проблема оптимального вибору на стадії прийняття рі­шення потребує урахування корисності і витрат ресурсів. Це примушує політиків звертати увагу на відповідальність за прийняття тих чи інших рішень. Інколи для політиків буває вигідніше вирішувати "завдання", які фактично є тільки ці­лями і не мають кількісних обмежень. Наприклад, за умов радянського тоталітаризму легше було прийняти рішення про побудову комунізму, ніж вирішити конкретне питання підвищення рівня життя. Підміна завдань цілями "знімала" від­повідальність за виконання політичних рішень. Слід також враховувати співвідношення сил, оскільки не все, що вигідно і не потребує значних витрат, "дозволяється" тими, хто кон­тролює ситуацію. Тут виникає проблема правильного ураху­вання фактора часу й оцінки можливості спільних дій.

Політична дійсність сьогодні характеризується тенденціями демократизації, соціальної стратифікації, реструктурації гло­бальних і національних політичних відносин, поглибленням і поширенням політичного дискурсу. Це актуалізує людський вимір результатів політичних рішень, відповідальність за їх прийняття, спрямування науки на обгрунтування змісту політичних рішень. Все це робить політичні рішення дедалі більш значущими і вагомими за своєю роллю, а отже, вима­гає поглиблення їхнього змісту.

Зміст політичних рішень охопює питання різноманітної політичної діяльності: організації і функціонування всіх структур політичної системи суспільства; забезпечення про­цесу політичного владарювання; розвитку демократичних форм участі громадян в управлінні державними і громад­ськими справами; підвищення активності громадян у полі­тичному житті; розв'язання національних проблем; розвит­ку взаємовідносин з народами світу; з питань миротворчого характеру, роззброєння, розвитку міжнародного співробіт­ництва та ін.

Сучасна епоха, глобальне розуміння еволюції людства потребують постійного перегляду змісту політичних рішень, переосмислення значення вже прийнятих рішень, визначен­ня нових меж їхнього впливу, часу виконання та ін.

Нова політична мораль полягає у визнанні того, що не політика змінює людину, а людина має змінювати себе сама. У цьому зв'язку відомий французький соціолог і політолог М. Крозьє у своїй книзі "Скромна держава, сучасна держава. Стратегія іншого виміру" (Париж, 1987) пише: "Людина без­перервно змінюється, вона не перестає відкривати і втілюва­ти нові цінності... Незважаючи на важкі випробування та поразки, і через них вона стає людянішою. Та ці завоювання і прогрес ніколи не були справою вищої влади, що диктує порядок змін. Тривала зміна людини за "вказівкою" або дек­ретом ніколи не була успішною. Людина змінювалася сама у безперервному процесі набуття різноманітного досвіду".

Сучасна політика має допомогти особистості бути більш вільною, вибирати життєву програму з найкращим знанням справи. Отже, рішення мають мати людський вимір, слугу­вати громадянам, їх інтелектуальному зростанню. За таких умов спостерігатимуться також обмеження адміністратив­ної діяльності і певна реорганізація методів прийняття дер­жавних рішень.

Зміст політичних рішень визначає такою їхню структуру. Вона складається з таких елементів: 1) преамбула, вступ;

2) конструктивна частина: аналіз стану справ і політична оцінка їх, визначення тенденцій і перспектив розвитку;

3) революційна частина: визначення напрямів дії, об'єднан­ня організаційних і соціальних зусиль, визначення заходів політичного впливу і методів їх здійснення.

Процес творення політичного рішення досить тривалий. Він вимагає вміння поставити політичну свідомість і полі­тичні дії на сугубо практичну основу, тобто потрібна загаль­на висока культура як конкретних авторів рішення, так і його виконавців. Наявність у суспільстві системи політичних, гу­маністичних і культурних цінностей, застосування пов'яза­них з ними критеріїв при оцінці фактів політичної дійсності допоможуть зробити рішення визначеними і стабільними.

Творення політичного рішення проходить етапи підготов­ки, прийняття і втілення (здійснення). Це насамперед поста­новка мети і визначення завдань на шляху її досягнення; формулювання проблеми, яку слід розв'язати; добір, нагрома­дження й обробка інформації, необхідної для прийняття рі­шення; аналіз можливих альтернатив розв'язання завдань і вибір шляхів досягнення мети; фіксація рішення у відповідних політико-правових документах, визначення методу прийнят­тя їх; вибір шляхів втілення рішення; коригування рішень у процесі їхнього виконання; аналіз досягнутих результатів.

У прийнятті політичних рішень значну роль відіграють моральні і світоглядні фактори, громадська думка. Остання набуває статусу політичного інституту, який впливає на процес прийняття політичного рішення та ефективність здій­снення його.

На прийняття політичних рішень значний вплив справля­ють "групи тиску", що створюються представниками різних господарських, політичних та інших громадських об'єднань для задоволення своїх корпоративних, групових інтересів.

Такі "групи" зацікавлені у здійсненні впливу на електорат у період виборчої кампанії з метою обрання необхідного їм члена виборного органу, який обіймає вигідну для них по­зицію, впливає на членів державних органів, що приймають рішення, на зрив або недопущення прийняття самого рішен­ня ще на стадії обговорення і голосування, на засоби масо­вої інформації з метою формування потрібної для них гро­мадської думки і тиску на весь процес формування рішень.

"Групи тиску" можуть конфліктувати між собою за ут­вердження групового інтересу. У цьому разі суб'єкт політи­ки, що приймає рішення, повинен вміти розв'язувати кон­флікти між політичними силами, що формують "групи тис­ку", протистояти монополії впливу на владу з їхнього боку, професійно володіти політичною ситуацією, повинен знай­ти оптимальне вирішення проблеми, щоб не допустити фраг­ментації політичного процесу і порушення процедури прий­няття рішення, що відповідає стратегічним цілям. Важливу роль у цьому відіграє політична культура суб'єкта політики, володіння ним інформацією з певного питання.

Різноманітність спрямувань і змісту політичної діяльності передбачає і багатоваріантність політичних рішень. їх мож­на класифікувати за різними принципами. Типологія політичних рішень постає, приміром, так:

за обсягом охоплення території — глобальні, регіональні, місцеві;

за сферою впливу — соціально-політичні, політико-еконо-мічні, політико-культурні, військово-політичні, ідеологічні та ін.;

за характером етносу — загальнонародні, національні;

за організаційними суб'єктами політики — державні, пар­тійні, рішення громадських об'єднань;

за силою впливу — обов'язкові, рекомендаційні;

за обсягом мети — стратегічні, тактичні;

за змістом наукового викладу — програмні, поточні;

за глибиною наукового аналізу — науково обгрунтовані, спонтанні;

за обсягом аналізу інформації — емпіричні, концептуальні;

за мірою привнесення нового — новаторські, рутинні.

Кожен з видів політичних рішень має свої особливості, свою силу і межі впливу, результати творення або руйну­вання та ін. їх обов'язково повинен знати суб'єкт політики, що приймає рішення.

Політичні рішення приймаються у певних формах, які відбивають силу впливу того чи іншого акта. Основні форми політичних рішень: а) право (закони, укази, розпорядження, постанови, резолюції); б) рішення, норми статутів політичних партій; в) рішення громадських організацій.

Політичні рішення містять у собі норми, що забезпечу­ють організацію політичного життя суспільства, надають політичним зв'язкам визначеності й усталеності. В системі соціальних норм — правових, партійних, корпоративних, моральних, традицій, звичаїв — особливе місце посідають політичні норми — принципи.

Політичні норми — правила поведінки, що складаються у сфері політики і виражають політику класу, соціальної гру­пи, нації, народу. Політичні норми цементують всі елементи політичної системи. Як самостійний елемент суспільного регулювання вони є складовою частиною конституцій, пар­тійних документів (директив) та ін. Це такі норми, як закріп­лення народовладдя, демократизму, самоуправління та ін.

Політичні норми у політичних рішеннях часто пов'язані з організаційними нормами.

Організаційні норми — це правила поведінки, що регулю­ють організаційні відносини в усіх сферах суспільного жит­тя, в тому числі політичного.

Підкреслимо, що рішення всеохоплюючого характеру і високого політичного впливу приймаються повноважними зборами представників народу — парламентами, конгреса­ми, національними зборами та ін. Це правові акти.

Серед правових актів найвищу силу впливу мають закони.

Закон — нормативний правовий акт, який приймається у конституційному порядку найвищим органом державної влади, має найвищу юридичну силу стосовно інших норма­тивних актів і регулює найважливіші суспільні відносини.

Основним Законом держави є Конституція. Саме консти­туційні норми мають найбільш виражений політичний ха­рактер.

Сучасні конституції досить різноманітні в історичному, формальному і в змістовному плані. Так, перша писана кон­ституція США 1787 p. і досі залишається в країні основним законом, хоча і має 26 поправок. У Франції було прийнято 16 конституцій. У ряді країн (Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль) немає єдиної писаної конституції, її заміняє сукупність різних законів. У Великобританії, наприклад, до таких законних актів належать Велика хартія вольностей (1215 p.), Білль про права (1689 р.), акт про престолонаслі-дування (1701 p.), закони про парламент 1911 р. і 1949 р. та ін. При тиранічних режимах можуть проголошуватися де­мократичні конституції. Однак вони мають декоративний характер. Значною мірою до них можна віднести консти­туції тоталітарних країн, які ще зовсім недавно називалися соціалістичними.

Попри все своє розмаїття реальні, "живі" конституції ви­ходять з народного (національного) суверенітету, забезпечу­ють громадянські права і свободи і регламентують діяль­ність державних і в цілому політичних інститутів.

На грунті конституцій як основних законів приймаються всі інші правові акти.

Закон може бути прийнятий також прямим волевиявлен­ням громадян, тобто через референдум. Закони є основою для прийняття указів, розпоряджень, постанов, резолюцій та інших політико-правових і правових актів.

Вищу юридичну силу закону мають також декларації, що приймаються вищим органом державної влади. Декларація — це заява від імені вищого органу влади, уряду або партії, в якій урочисто проголошуються основні політичні принци­пи, а також документ, де вони викладені.

У Декларації про державний суверенітет України, прий­нятій Верховною Радою 16 липня 1990 p., проголошувався "державний суверенітет України як верховенство, самостій­ність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зно­синах". У Декларації викладено основні політичні принци­пи самовизначення української нації, народовладдя, держав­ної влади, громадянства, територіального верховенства, еко­номічної безпеки, міжнародних відносин та ін.

Декларації як політичні рішення з будь-якого питання міжнародної політики можуть прийматися однією або кіль­кома державами.

Прийняття рішень представницькими органами влади у "відкритому" суспільстві має характер відкритості. Відкри­тий характер прийняття рішень через систему представниць­кої демократії є формою легітимації політичної влади, подолання відчуження від неї громадян, формою контролю без­посередньо над бюрократією та обранцями народу.

Прийняття політичних рішень потребує від суб'єкта полі­тики переконаності у доцільності втілення визначеної полі­тики. Вона має бути заснована на правильно зрозумілих законах суспільного розвитку, усвідомленні необхідності втілення їх у політичних рішеннях. Та все ж при прийнятті таких рішень присутній і політичний ризик.

Розвинені суспільство і держава при певному рівні полі­тичної культури здатні приймати вагомі, конструктивні рі­шення на основі пізнаних й осмислених законів суспільно-політичного розвитку. Проте в будь-якому суспільстві діє стихійний фактор. Не завжди знаходяться сили, які здатні усвідомити об'єктивні політичні процеси. Деякі процеси вза­галі не лежать на поверхні, а мають глибинний і часто при­хований характер. Політична історія наповнена прикладами швидких і непередбачуваних дій, що застають суб'єкта полі­тики несподівано.

Надзвичайно високим є ступінь ризику при прийнятті політичних рішень при переході до якісно нового стану сус­пільства. Політичний ризик має об'єктивний і суб'єктивний компоненти. Як об'єктивний компонент ризик відображає певну невизначеність у середовищі, де суб'єкт політики ви­являє свою активність. Ризик як суб'єктивний компонент — це поведінкова готовність суб'єкта приймати рішення, вра­ховуючи характер, масштаб і динаміку об'єктивної невизна­ченості.

Під невизначеністю розуміють неможливість точно спро-гнозувати оптимальний вектор розвитку складної системи, певну реакцію на багатоваріантність, неоднозначність сус­пільних процесів. Рівень політиків визначається тим, наскіль­ки вони здатні "зняти" невизначеність, знизити її гостроту, передбачити можливі негативні й позитивні наслідки роз­витку цієї невизначеності для певного суб'єкта і його стра­тегії.

Прийняття рішення в умовах невизначеності і просте, і складне. Це не тільки відповідальне завдання, особливо коли йдеться про діяльність суб'єкта у незнайомому, специфічно­му середовищі, воно пов'язане також із значними втратами або, навпаки, досягненнями економічного і політичного ха­рактеру.

Ризик — це діяльність, пов'язана з подоланням невизна­ченості у ситуації неминучого вибору, в процесі якої існує можливість кількісно і якісно оцінити вірогідність досяг­нення цілі, відхилення від цілі або невдачі.

Політичний ризик може охоплювати одночасно мікро-, макро- і мегарівні.

Політичний ризик у прийнятті політичних рішень може зменшуватися або збільшуватися. Це залежить від того, на­скільки суб'єкт політики поінформований, обізнаний з ме­тодами аналізу потенційних політичних змін, блокування їх або, навпаки, прискорення.

На Заході створено служби інформаційного забезпечення, що знижують обсяг ризику. Це авторитетні консультативні фірми, які готові оцінити міру політичного ризику щодо будь-якої країни, у тому числі й України. У США існує Рада з управління політичним ризиком міжнародного бізнесу. У Швейцарії діє фірма "БЕРІ", яка дає оцінки "індексу політич­ного ризику". При їх визначенні стосовно кожної країни або її регіону звертають увагу на такі фактори, як ступінь етнічних та релігійних відмінностей, соціальна нерівність у розподілі доходу, ступінь політичного плюралізму, вплив лівих радика­лів, рівень корупції й націоналізму, роль примусу при утри­манні влади, масштаб антиконституційних дій, вплив пору­шень правопорядку (демонстрації, забастовки) та ін. За мето­дикою "БЕРІ" до загального показника поряд з оцінками полі­тичного ризику входить "індекс ризику операцій". При його визначенні крім економічних обов'язково враховують соціаль­но-політичні фактори: наступність у політиці, ступінь бюро­кратизації, рівень націоналізації, співвідношення вартості ро­бочої сили і продуктивності праці, рівень політичного безпо-рядку та ін. Врахування всіх факторів, у тому числі і полі­тичних, при прийнятті рішень на рівні країни, регіону, міжна­родних відносин робить оцінку реалій більш повною та адек­ватною, що, у свою чергу, сприяє досягненню поставленої мети. На жаль, цих служб в Україні ми сьогодні не маємо.

Об'єктивна оцінка розвитку політичної ситуації зменшує показники ризику. Політичний ризик особливо збільшуєть­ся при організації виконання політичного рішення, під час контролю за ним.

Отже, процес прийняття рішень, як і будь-яка політична діяльність, за умов багатомірності й багатоваріантності су-

часної історії відіграватимуть дедалі активнішу роль. Від них багато в чому залежать темпи історичного розвитку, розтя­гування або спресування політичного часу, самовдоскона­лення суб'єктів політики, політична культура їх, оптималь­ний розвиток всього світоустрою.

...

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 |



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)