АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СЛОВНИК 62 страница

Читайте также:
  1. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 1 страница
  2. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 10 страница
  3. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 11 страница
  4. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 12 страница
  5. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 13 страница
  6. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 14 страница
  7. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 15 страница
  8. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 16 страница
  9. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 17 страница
  10. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 18 страница
  11. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 19 страница
  12. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 2 страница

Основні твори: "Математичні начала натуральної філософії" (1687); "Полеміка Г. Ляйбніца і С.Кларка з питань філо­софії і природознавства" (1715 - 1716).

НЬЯЯ (санскрит — правило, наказ, поло­ження, принцип, метод, правильний шлях пізнання, логічний доказ, силогізм, логіка) — одна з шести індійських ортодоксальних релігійно-філософських шкіл. Виникнення Ньяя пов'язується з ім'ям Гаутами, чи Акшапади; твір "Ньяя — сутри", що йому приписується, вважається першим сис­тематичним викладом філософського вчення цієї школи. Починаючи з праць Удаяни або Ганґеши, в історії розвит­ку Ньяя (давньої Ньяя) виділяють новий етап, відомий як нав'я — Ньяя (нова Ньяя чи нова логіка, новий метод). Нав'я — Ньяя продов­жує існувати в Індії до цього часу. Дея­кий час Ньяя розвивалася як самостійний напрям. Близько VI - X столітть відбулося її злиття з іншою ортодоксальною і су­міжною школою вайшешика. Якщо остання спеціалізується більше на проб­лемах метафізики, то Ньяя приділяє увагу передусім питанням епістемології, логі­ки та методології; визнає авторитет Вед, хоча і будує своє вчення у багатьох ви­падках на незалежних засадах. Ньяя вбачає кінцеву мету життя людини в досягненні звільнення (мокши), що уможливлюєть­ся через істинне пізнання реальності,оперте на логіку. Значних успіхів у сфері логічної проблематики Ньяя досягла, зокрема, завдяки узагальненню засобів і ме­тодів публічних філософських диспутів, що досить широко практикувалися на той час в Індії. В епістемології Ньяя визнає чотири самостійних джерела істинного пізнання:

1) сприйняття;

2) висновок;

3) порівняння;

4) свідоцтво.

До неістинного пізнання залічуються пам'ять, сум­нів, помилка та гіпотетичний аргумент. Правильне пізнання приводить до звіль­нення "Я" людини (субстанції, яка во­лодіє свідомістю як своїм атрибутом, ко­ли має зв'язок із тілом). Перший систе­матичний виклад учення Ньяя в Україні належить професору Київського університету Новицькому.

(Ю. Завгородній)

ОБҐРУНТУВАН­НЯ —

1) У логіці і методології науки — процес оцінки різ­них форм знання (висловлювань, гі­потез, теорій). У розвитку філо­софської думки сформувалися дві лінії розуміння об ґ рунтування: об ґ рунтування як встановлення відповідності елементів системи теоре­тичного знання зовнішнім по відношен­ню до системи умовам і об ґ рунтування як встановлен­ня відповідності певного логічного еле­мента системи системі в цілому, визна­чення його місця і функцій в логічній си­стемі. Перша лінія об ґ рунтування орієнтована на емпіричне підтвердження теоретичного знання і використовує суто емпіричні критерії, норми, оцінки. Друга лінія об ґ рунтування орієнтована на встановлення логічних відношень між висловлюваннями, які обґрунтовуються, і відношеннями, які мають статус логічного базису системи. Об ґ рунтування в логіці набирає форми логічного дове­дення. Сучасна наука обирає складну,баторівневу модель об ґ рунтування,яка включає емпіричні, логічні, метатеоретичні та філософські методи, критерії й оцінки наукового знання.

2) Об ґ рунтування в широкому смислі слова регламентація та еталонізація результатів будь-якої пізнава­льної діяльності. В цьому випадку об ґ рунтування ви­ступає не як оцінка в системі знання, а як оцінка в системі діяльності.

ОБ'ЄКТ (від латинського objectus — предмет) —

1) Філософська категорія, що позначає будь-яку дійсну чи уявну, уречевлену чи ідеальну реальність, яка розглядається як щось зовнішнє у відношенні до люди­ни та її свідомості і яка стає предметом теоретичної та практичної діяльності суб'єкта. Об’єкт зазнає цілеспрямованого чи мимовільного діяння з боку суб'єкта, в результаті чого освоюється — перетво­рюється, пізнається, конструюється і пристосовується до потреб людини та суспільства. Особливою відмінністю об’єкту є те, що він конституюється в процесі предметної діяльності людини. Тому будь-яка реальність актуалізується як об’єкт лише у відношенні до суб'єкта. Актуальним об’єктом є та частина природи, суспільст­ва, зовнішнього та внутрішнього світу людини, яка безпосередньо чи опосеред­ковано включається в індивідуальну чи суспільно-історичну практику. Реаль­ність, що існує сама собою, виступає ли­ше потенційним об’єктом. Принциповим озна­ченням об’єкту є те, що він незалежно від своєї матеріальної чи ментальної природи стає в опозицію до суб'єкта, що, у свою чергу, є необхідною умовою самого існування суб'єкт-об'єктного відношення. Зазнаю­чи діяння суб'єкта, об’єкт протистоїть суб'єкту, чинить йому своєрідний опір і для свого освоєння вимагає відповідної затрати фізичних і розумових сил, на­лежної організації предметної діяль­ності, застосування методів, що відпові­дають природі об’єкта, законам його розвитку та функціювання. Категорії об’єкта і суб'єкта утворюють парну, біполярну катего­ріальну структуру "суб'єкт - об’єкт ", яка ви­ражає сутність будь-якої людської діяль­ності.

2) Об’єкт у теорії пізнання виступає складовою пізнавального процесу, що характеризується як взаємодія об’єкта і суб' єкта. Виділяють окремі різновиди цієї взаємодії: взаємодія об’єкта і суб'єкта як предметних утворень, що впливають од­не на одного предметним чином; взаємо­дія об’єкта й пізнавальних здатностей суб'єкта, в першу чергу відчуттів та мислення — відношення об’єкта і засобів (ме­тодів) його освоєння; відношення об’єкта і знання. В науковому пізнанні залежно від різновиду взаємодії і способу консти­туювання виокремлюють типи об’єктів:

а) За субстанційною основою та способами по­будови — матеріальні об’єкти, що характери­зуються уречевленістю та незалежністю від суб'єкта і його свідомості, наприклад, будь-яке природне тіло, що вступає в предметну взаємодію з суб'єктом; іде­алізовані об’єкти, що являють собою реально існуючі предмети і явища, реконструйо­вані через сукупність своїх істотних — у даному конкретному відношенні — влас­тивостей при відволіканні від інших, наприклад, будь-яка модель (зокрема, плане­тарна модель атома), ген, геометричне тіло, ретроспективно відтворена історич­на подія. У цьому випадку одне й те саме природне тіло може виступати різними об’єктами наприклад, вода як об’єкт фізики і вода як об’єкт хімії; ідеальні об’єкти, що сконструйовані че­рез одну або декілька реальних властиво­стей, взятих у крайній формі свого вира­ження, наприклад, абсолютно чорне тіло, іде­альний газ, система, непрониклива для інформації. Вони в дійсності не існують,проте мають відповідний аналог у реаль­ності.

б) За способами виокремлення та подання в системі знання — емпіричні об’єкти, конституйовані засобами чуттєвого спог­лядання і зафіксовані в безпосередньому досвіді, наприклад, будь-який предмет або явище, подані в наочно-образній формі; теоретичні об’єкти, конституйовані засобами теоретичного мислення шляхом синтезу загальних властивостей безконечної множини різноманітних реальних пред­метів та явищ, наприклад, система, структу­ра біологічний вид, соціальна група.

в) За способом побудови та рівнем віддале­ності від реальної дійсності — конкретні об’єкти, що конституюються через велику, по­тенційно безконечну множину ознак та властивостей і в дійсності ідентифікую­ться як індивідуальні утворення, ло­калізовані в просторі та часі, наприклад, Дніпро, Всесвіт, український народ, цей ху­дожній твір, той електрон; абстрактно, що сконструйовані засобами абстрактно­го мислення шляхом відділення загаль­них властивостей та відношень від їхньої уречевленості і перетворення їх у само­стійну сутність. Ці об’єкти не мають статусу реального існування, однак за певних строго визначених умов можуть інтерп­ретуватися за допомогою предметів і явищ реальної дійсності, наприклад, числа, алгебраїчні структури, багатомірний простір, фізична маса, цінність, мен­тальність. Між окремими типами об’єктів не існує різкого розмежування, отже, одно­му й тому самому визначеному об’єкту мо­жуть бути притаманні окремі риси кількох типів — ідеалізованого, теоретич­ного, абстрактного, завдяки чому утво­рюються класи проміжних або суміжних об’єктів. Залежно від ступеня узагальнення, аб­страгування та ідеалізації утворюються різні рівні об’єктів, що характеризуються різ­ним ступенем віддаленості від об'єктив­ної реальності аж до появи гіпотетичних об’єктів типу гравітона, уявних об’єктів типу тих, що фігурують у мисленому експери­менті, віртуальних об’єктів, що конституюю­ться засобами інформаційно-комп'ютер­ного моделювання, операціональних об’єктів типу псі-функції в квантовій механіці. Онтологічна ідентифікація таких об’єктів є складною науковою і логіко-методологічною проблемою, що отримала назву проблеми фізичної реальності, або існу­вання. Система об’єктів, з якою співвідносить­ся сучасне наукове знання, утворює багатоструктуровану в горизонтальному і вертикальному відношенні ієрархію, що визначається як онтологія науки. У фун­кціональному відношенні всі типи об’єктів ма­ють однаковий статус, у пізнавальному істотно різняться між собою. Існуючі версії теорії пізнання дають різні, інколи альтернативні витлумачення природи об’єкта, його місця в пізнавальному процесі.

3) Об’єкт у логіці — одне з основних понять логічної семантики, позначає будь-якии предмет, на який спрямована думка, мислення, судження. Об’єктом логічного мис­лення можуть виступати речі та їхні вла­стивості, відношення між речами та вла­стивостями, властивості властивостей та властивості відношень безвідносно до їхньої матеріальної чи ментальної при­роди. Основною рисою їх є те, що вони стають значеннями логічних висловів, де кожному об’єкту відповідає ім'я, а кожне власне чи загальне ім'я означає об’єкт. Об’єкти трактуються як значення логічних формул, пропозиційних, предметних та предикатних констант і змінних. Кон­станти означають одиничні об’єкти, змінні їхні сукупності, на яких реалізується певний предикат. У різних варіантах логічної семантики для характеристики онтологічного статусу об’єкту та формування логічної онтології використовується ряд відомих підходів. Так, у теорії типів використовуються засоби логіки класів і реалізується ієрархічний принцип будо­ви в основі якої лежить сукупність індивідів, що приймається за нульовии рівень. Над ним нашаровуються класи індивідів, класи класів індивідів і так далі, тобто об’єкти 1-го, 2-го, 3-го рівнів. Відповідно розробляються засоби розв’язання проблеми існування. В теорії об’єктів Мейнонга виділення та фіксація об’єкту до­сягається через вказування на пережи­вання — відчуття, уяву, мислення, ба­жання. (П. Йолон)

ОБ'ЄКТИВАЦІЯ — перетворення суб'єк­тивного (властивостей, притаманних суб'єктові) в об'єктивне (у властивості об'єкта), що відбувається у діяльнісному процесі. Під об'єктивацією у вузькому значенні ро­зуміють пізнання, яке, об'єктивуючисьу знанні, виступає у формі математичних формул, фізичних, хімічних, біологіч­них, соціальних та інших законів, кате­горій, понять тощо, тобто у вигляді нау­ки. Об'єктивація пізнання (думки) опосередкована як буденною мовою, так і штучними мовами (науки, живопису, архітектури то­що). Розрізняють також об'єктивацію результатів пізнання у самій системі знання та об'єктивацію як процес практичного застосування та вті­лення знання. З питанням об'єктивації пізнання тісно пов'язана кардинальна проблема сьогодення, а саме — перехід найбільш технічно та інтелектуально розвинених країн від індустріальної доби до пост- індустріальної, технотронної ери. В ши­рокому розумінні об'єктивація — процес оречевлення (опредметнення) здібностей, сутнісних сил людини, її екзистенційних по­тенцій, людської суб'єктивності у ціло­му, а не лише пізнання. Об'єктивація у цьому ас­пекті виступають предмети, форми по­ведінки і знаки, що втілюються в системі матеріальної, комунікативної і духовної культур. Усі ці форми об'єктивації виражають взаємозв'язок різних сфер людської життєдіяльності і культури. Об'єктивація — не лише результат суспільної поведінки і діяль­ності людини, а й регулятивний чинник. Система об'єктивації, зрештою, збігається із систе­мою людської культури — у плані спад­коємності, відтворення та вибору. У су­купній людській життєдіяльності, реа­льному існуванні людини об'єктивація співвіднос­на і взаємопов'язана із процесами трансцендування як прикметної риси людсь­кого єства. (Є. Андрос)

ОБ'ЄКТИВАЦІЯ у культурі — зако­номірний етап творення продуктів куль­тури, на якому вони стають зовнішніми по відношенню до особистості творця. Об'єктивація означає самовідчуження особистості у продуктах культури, яке може знімати­ся у комунікативній системі "автор — той, хто сприймає", де продукт (об'єкт) культури є необхідним опосередкуван­ням. Об'єктивація набуває сенсу лише як момент актуалізації особистості, коли постає за­собом розвитку та комунікації особисто­стей. Об'єктивація, що сприймається як щось завер­шене та самодостатнє, може перетвори­тися на фетишизм. Термін "об'єктивація" широко використовував Бердяєв, який вважав,що культура — передусім західна — впа­дає у "гріх об'єктивації", бо створені об'єкти вва­жаються у її межах чимось самодос­татнім. Звідси, у творах Бердяєва вини­кає мотив подолання культури й культу творчості. Це означає вихід до творен­ня самого себе і умов свого життя. (Н. Хамітов)

ОБ'ЄКТИВНА ІСТИНА — дивись Істина.

ОБ'ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ — буття, існування і властивості якого не зале­жать від того, чи сприймає (мислить) його якийсь суб'єкт, чи ні. Об'єктивна реальність в цьому сенсі — те, що існує "поза свідомістю" і "незалежно від свідомості" суб'єкта. Не­обхідність введення категорії об'єктивна реальність, як аб­солютної реальності, що протистоїть свідомості і пізнанню, була зумовлена здійсненим Декартом поділом світу на внутрішній (світ "Я" — суб'єктивної реа­льності, феноменів мислення, свідо­мості) і зовнішній (світ "не Я" — чут­тєвих, тілесних речей, фізичних явищ у просторі і часі). Цей поділ відіграв кар­динальну роль як філософська основа класичного природознавства, де об'єктивна реальність — це природа (матерія), яку суб'єкт пізнає, спираючись на відчуття і на експери­мент, яку можна описати такою, якою вона є "сама по собі", протиставляючи її феноменам мислення і свідомості. Кате­горія об'єктивна реальність необхідна також для збережен­ня реалістичної, антисуб'єктивістської світоглядної орієнтації. Водночас розви­ток науки виявив гносеологічні труд­нощі, зумовлені поняттям об'єктивної реальності У процесі пізнання суб'єкт неминуче "втягує" об'єктивна реальність в систему своїх матеріальних та інтелек­туальних засобів пізнання й пізнаваль­них дій (операцій, процедур), що проблематизує межу між об'єктивною реальністю, як вона мислиться суб'єктом, і самим суб'єктом, його за­собами пізнання і його свідомістю. Звідси — доцільність розгляду об'єктивної реальності як буття, що є відносним стосовно певного суб'єк­та (об'єктивна реальність — те, що існує незалежно від да­ного суб'єкта, від його відчуттів і думок, його пізнавальної активності), а також використання операційних характери­стик об'єктивної реальності, зумовлених його психологіч­ним і праксеологічним вимірами (Об'єктивна реальність — те, що не залежить від волі і бажань дано­го суб'єкта, з чим суб'єкт має рахуватися в своїй діяльності як з "даним", що обме­жує його свободу; це те, що здатне чини­ти опір, виявляти себе як щось автоном­не чи незалежне, як щось, зрештою, не­здоланне чи непідвладне діям суб'єкта, його зусиллям чи бажанням). Об'єктивна реальність у цьо­му сенсі виявляє себе не лише як світ природних явищ і процесів, а й законо­мірностей історичного і соціального бут­тя, інституціональної будови суспільст­ва, а також як сукупність певних куль­турних явищ, ідей, думок чи уявлень інших суб'єктів (на кшталт "об'єктивно­го знання" або "третього світу" Поппера). Важливий прояв об'єктивної реальності — наслідки, продукти діяльності суб'єкта, які стосов­но нього набувають характеру феномена відчуження. (Б. Свириденко)

ОБ'ЄКТИВНІСТЬ — термін, що позначає відношення незалежності від суб'єкта, від суб'єктивного чинника. Доцільно розрізняти такі форми вияву об'єктивності: онто­логічну, гносеологічну, методологічну, професійну (певні види практичної діяльності, де суб'єкт реалізує ціннісне відношення).

1) В загальному випадку онтологічна об'єктивність — те, чому суб'єкт надає статусу дійсної (істинної) реальності, розглядає як "дійсно" (справді) існуюче, як деяке "суще", достовірний елемент своєї картини світу, тієї дійсності, що є для нього предметом пізнання, рефлексії або на яку спрямовано його практичну (життєву) діяльність. Онтологічна об'єктивність протиставляється всьому, що, за переко­нанням суб'єкта, лише "здається існую­чим", що існує лише в думці, в уяві, в гадці, є лише витвором свідомості або має характер ілюзії. Розрізнення між он­тологічною об'єктивністю і тим, що належить до сфе­ри чистої суб'єктивності, відносне, залежить від рівня і харак­теру його знань, ціннісних уподобань, від тих проблем, що їх вирішує суб'єкт, та від критеріїв "дійсно існуючого", які він схвалює.

2) В гносеологічному ас­пекті об'єктивність розкривається як визначальна риса людського знання, як характери­стика істини, достовірних законів і теорій. Гносеологічну об'єктивність вбачають у тому, що зміст пізнання зумовлений предме­том пізнання; не залежить від волі і бажання суб'єкта. Принцип гносеологічної об'єктивності стверджує, що у формі істини має міс­це збіг, узгодження мислення (думки) з тією дійсністю, яка є об'єктом пізнання і яка існує незалежно від пізнання ("кла­сичне" поняття істини). Принцип гносео­логічної об'єктивності утворює антитезу інструмен­талізму та релятивізму.

3) В методоло­гічному аспекті об'єктивність виступає як принцип (норма) науково-пізнавальної діяльнос­ті, що виражає вимогу інтерсуб'єктивності в описі наукового. Об'єктивність як норма нау­кового дослідження означає настанову дотримання суб'єктом основних прин­ципів науковості, зокрема вимоги дока­зовості й аргументованості наукових ідей, гіпотез, теорій.

4) Об'єктивність як норма (принцип) професійної етики діє в тих сферах діяльності, де суб'єкт має справу з проблемними (альтернативними) ситуаціями, що стосуються оцінки людей та їхніх дій, відповідності їхньої поведінки певним нормам та вимогам. Йдеться про функції судді, арбітра, прокурора, адво­ката, критика, експерта, тренера, вчите­ля, керівника, представника влади, чле­на вченої ради, конкурсної комісії і та інше. Професійна об'єктивність означає здатність суб'єкта реалізувати у своїй професійній діяль­ності інтерсуб'єктивну позицію, тобто таку, що не залежить від його (або чиїхось) уподобань, емоцій, упередженої гадки, а визначена лише суттю, логікою справи і знаходиться у повній відпо­відності з суспільно інституалізованими нормами та стандартами (типу правових чи моральних норм). Порушення об'єктивності як норми професійної етики може набувати кримінального характеру, але зазвичай воно є проявом професійної некомпетен­тності. (В. Свириденко)

ОБРАЗ — у схола­стичній концепції пізнання, а також у відповідних концепціях професорів образ — це сполучна ланка між суб'єктом і об'єктом пізнання, завдяки якій суб'єкт і об'єкт пізнання, хоча й за­лишаються реально різними, але набува­ють єдності. Заміняючи предмет, річ, образ поєднується з суб'єктом пізнання завдя­ки тому, що має той чи інший ступінь подібності до предмета пізнання. Ці образи поділяються на чуттєві, в яких при­сутній максимум ознак індивідуальних речей, та умоосяжні. Повна дематеріа­лізація чуттєвих образів досягається в процесі їхнього опрацювання інтелек­том. Процес абстрагування, що позбав­ляє чуттєві образи індивідуальних ознак і виявляє родові й видові форми речей, трансформує ці чуттєві образи в образи умоосяж­ні. Останні уявлялися як суто духовне існування форм, вивільнених у процесі пізнання від своїх тілесних оболонок, в яких вони, на думку тогочасних вчених, існують в реальній дійсності. (Я. Стратій)

ОБРЯДИ релігійні — складова части­на релігійного культу, символічні інди­відуальні чи колективні дії суб'єктів ку­льтової діяльності, спрямовані на вста­новлення взаємовідносин між віруючи­ми і надприродними силами, спосіб ре­алізації цих відносин, один із засобів за­доволення релігійних потреб чи ожив­лення релігійних поглядів, почуттів та настроїв віруючих. Здійснення обряду релігійного у кожному релігійному напрямі регламентується відповідним віровченням та тра­дицією. Кількість, спосіб і місце вико­нання, зміст більшості обрядів релігійних фіксуються у богослужбових книгах. Ці обряди не є історично сталими і можуть змінюватися з розвитком віровчення, конфесій, етніч­них чинників та інше. (О. Саган)

ОБСКУРАНТИЗМ (від латинського obscurans — такий, що затемнює) — вкрай вороже ставлення до розвитку науки й освіти, мракобісся. Як правило, обґрунтовуєть­ся необхідністю захистити усталені по­гляди і звичаї. Термін "обскурантизм" увійшов в обіг після опублікування сатиричної праці гуманістів "Листи темних людей" (1515-1517).Обскурантизм у новочасних умовах не­рідко виявляється пов'язаним із фундаменталізмом, який наполягає на бук­валістському сприйнятті священних текстів і нездатності людини через її де­далі більшу гріховність сприймати світ раціонально. Часом обскурантизм постає як своєрід­на реакція на вестернізацію, глобалізацію та уніфікацію світу і перетво­рюється на елемент боротьби за націона­льну ідентичність поневолених народів. (В. Єленський)

ОГІЄНКО Іван (митрополит Іларіон) (1882, Брусилів, Київщина, нині Житомирська область — 1972) — український вчений-богослов, культуролог, філософ, церковний, державний діяч. Навчався у Київській військово-фельдшерській школі, 1903 року успішно склав іспит зрілості при Острозькій класичній гім­назії (Волинь), що надало йому право вступу до університету святого Володимира, яке він і реалізував цього ж року. Вже під час на­вчання в університеті (1903-1909) Огієнко проявив се­бе як талановитий вчений-філолог, гро­мадський і культурний діяч. Від початку заснування Українського наукового товариства в Києві (1907) брав у ньому актив­ну участь, співпрацював з Грушевським, Грінченком, Житецьким. Особливу ува­гу приділяв питанням розвитку української мо­ви, зокрема укладанню підручників ("по яких можна вчитись і вчити українській мові"), перекладам на українську мову україно­знавчих студій Перетца, Лободи, Петро­ва та інших. Результатом його зацікавлень в історії української культури й філософії була кандидатська дисертація (1909) на тему "Ключ розуміння Іоаникія Галятовського". Пра­цював на посаді міністра освіти, потім міністра ісповідань в уряді Української Народної Республіки (1918-1921). Як політичний і державний діяч Огієнко активно опікувався питаннями возз'єднання українських земель (брав активну участь у проведенні акту злуки Західноукраїнської Народної республіки і Української Народної рес­публіки в єдину соборну Українську дер­жаву, 1919 рік); розвитком освіти, зокре­ма україномовними підручниками, словникарством, термінологією. Огієнко — заснов­ник і перший ректор Державного ук­раїнського університету в Кам'янці-Подільському (1918). З падінням у 1920 році уряду Ди­ректорії Огієнко змушений емігрувати, але й на еміграції продовжував напружену на­укову працю. Від 1926 по 1932 роки Огієнко — професор церковнослов'янської мови і кири­личної палеографії православного бого­словського факультету Варшавського університету. У 1931 році Чехословацький університет у Брно при­судив Огієнку ступінь доктора філософії. Для Огієнка як церковного діяча була характерною діяльність з українізації церковно-ре­лігійного життя, відродження українського пра­вослав'я. Під час польської еміграції вче­ний опікувався Українською Церковною Радою, яка мала на меті утворення Авто­кефальної Православної Церкви. В 1940 році Огієнко завершив переклад Біблії українською мовою. Цього ж року він був висвячений ар­хієпископом Холмським і Підляським. Від 1947 року Огієнко — в Канаді, де в 1951 році його було обрано Первоієрархом Української Греко-Православної Церкви з титулом "митрополит Вінніпегу і всієї Канади". У своїх релігієзнавчих працях Огієнко чітко виз­начив ті риси, які характеризують Українське православ'я: демократизм, соборноправність, євангелістськість, побутовість. Огієнко ґрунтовно займався питан­нями мови церковно-релігійного життя, ролі Церкви в культурному житті нації, християнського екуменізму. В 1992 році інститут філософії ім. Г. Сковороди НАНУ за­початкував Огієнківські читання. Утво­рено Всеукраїнське Огієнківське товари­ство. Науковий здобуток Огієнка становить більше тисячі творів.

Основні твори: "Дохристиянські вірування українського народу", "Кирило і Мефодій", "Українська Церква", "Ідеологія Української Церкви", "Українська пат­рологія", "Біблійні студії" та інші.

ОГОРОДНИК Іван Васильович (1938, село Княжа Криниця Черкаської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1966). Доктор філо­софських наук (1984); професор (1986). Працював на кафедрі філософії АН України (1975 - 1985); від 1992 року — професор кафед­ри української філософії та культури філософсь­кого факультету КНУ ім. Т. Шевченка. Коло на­укових інтересів охоплює філософські проблеми природознавства, проблеми методології наукового пізнання, історію української філософії.

Основні твори: "Становлення діалектичного стилю мислення в біології" (1982); "На­риси з історії філософії на Україні" (1991); "Історія філософії України: Підручник", у співавторстві (1994); "Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій" (1999); "Вступ до філософії. Філософська пропедевтика: Підручник", у співавторстві. (2000).

ОДКРОВЕННЯ (об'явлення) — категорія теології та поняття релігійної свідомості, що означає акт та процес Божественного самовиявлення, розкриття Божественної істини. Одкровення сприймається не розсудком, а серцем. Понадчуттєве, безпосереднє сприйняття істини доступне лише обраним, в момент містичного єднання з Богом. Об'явлення Божественної істини є абсолютним кри­терієм людського пізнання та поведінки. Найглибші релігійні істини були подані людству через одкровення, яке постає джерелом релігійного досвіду. Серед передумов ви­никнення ідеї одкровення — ідея понадчуттєвої ре­альності, що вимагає понадчуттєвого, позаемпіричного пізнання. Завершен­ням ідеї одкровення є особистісне осмислення по­надчуттєвого буття, найпослідовніше втілене в ідеї Бога — особи монотеїстичних релігій. Абсолют тут є не лише об'єктом пізнання-сприйняття, а й суб'єктом: він активно "відкривається", "являється" людині в містичному акті (звідси "одкро­вення", "об'явлення"). Саме таким є ро­зуміння Бога в біблійській та коранічній традиціях — як суб'єкта воління та ак­тивної дії; Бог відкриває таємницю світу та свою власну волю в акті "милості", "благодаті". В християнстві особистісний характер одкровення реалізується через ото­тожнення Христа з абсолютним буттям та абсолютною істиною (дивись Логос). З точки зору гносеології категорія одкровення відобразила своєрідність безпосередньо-інтуїтивного пізнання на відміну від роз­судково-логічного. (С. Головащенко)

ОДНОЧАСНІСТЬ — відношення, яким характеризується збіг на шкалі часу віддалених одна від одної у просторі по­дій. Поняттю одночасність Ейнштейн у спеціаль­ній теорії відносності надав статусу фундаментального. На відміну від кла­сичної механіки, в якій поняття одночасність постулюється як абсолютне, незалежне від будь-яких фізичних подій, а сам часовий порядок подій визначається "перебігом" абсолютного часу, спеціальна теорія відносності визначає поняття одночасність, виходя­чи з емпірично встановленого факту скінченності швидкості світла. Запропонована Ейнштейном процедура визна­чення одночасності дозволяє встановити клас "об'єктивно одночасних" подій, між яки­ми принципово неможливі причинно-наслідкові зв'язки. Можливість застосу­вання конкретних вимірювальних про­цедур для встановлення відношення одночасності обумовило його значущість при зістав­ленні теоретичних висновків із результа­тами експерименту. Часовий порядок подій в теорії відносності встановлюєть­ся на основі даного визначення одночасності за умо­ви вибору певної системи відліку. Визна­чення відносного характеру одночасності означало розуміння часових відношень як деяких реальних взаємодій між матеріальними системами, зафіксованих у фізичних експериментах.

ОЗАДОВСЬКА Людмила Василівна (1940, село Глінка Київської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1967). Кандидат філо­софських наук (1973). Працює старшим науковим співробітникомі інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів: філо­софія науки, проблеми інтерсуб'єктивності, творчості та діалогу в гуманітар­них та природничих науках. Автор бли­зько 90 наукових праць, розділів у ко­лективних монографіях, статей в науко­вих журналах та періодичних виданнях.

Основні твори: "Гносеологічний статус по­нять в релятивістській фізиці" (1975); "Філософсько-методологічні регулятиви фізичного пізнання" (1989); "Сучасний науковий дискурс: Оновлення методоло­гічної культури", у співавторстві (2000).

ОЗНАКА — особливість предмета або явища, яка визначає подібність свого носія до інших об'єктів пізнання або відмінність від них; те саме, що і влас­


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 | 94 | 95 | 96 | 97 | 98 | 99 | 100 | 101 | 102 | 103 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)