АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СЛОВНИК 61 страница

Читайте также:
  1. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 1 страница
  2. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 10 страница
  3. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 11 страница
  4. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 12 страница
  5. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 13 страница
  6. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 14 страница
  7. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 15 страница
  8. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 16 страница
  9. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 17 страница
  10. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 18 страница
  11. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 19 страница
  12. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 2 страница

Основні твори: "Народження трагедії з духу музики" (1872); "Людське, надто людсь­ке" (1878); "Весела наука" (1882); "По той бік добра і зла" (1886); "Генеалогія моралі" (1887); "Так казав Заратустра" (1883 - 1891); "Жадання влади: досвід переоцінки всіх цінностей" (1887); "Антихристиянин" (1888).

НІЧИК Валерія Михайлівна (1928, село Антонівка Чернігівської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім.Т. Шевченка (1952), після чого працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Упродовж тривалого часу завіду­вала відділенням історії філософії України, ство­рила осередок науковців, які розгорнули дослідження в ділянці української філософської медієвістики. Лауреат премії НАНУ імені Д. Чижевського. Коло наукових інте­ресів охоплює галузь історії української філо­софії; розвиток духовної культури Ук­раїни XVI - XVIII столітть, пов'язаної з діяль­ністю братських шкіл, ідеологією рефор­маційних громад, вченого гуртка Києво-Печерської лаври і передусім КМА. Нічик — автор близько 150 наукових праць; здійснила низку перекладів творів українських авторів з польської і церковнослов'янської мов.

Основні твори: "Феофан Прокопович"(1977); "З історії вітчизняної філософії кінця XVII — початку XVIII столітть" (1978); "Гу­маністичні і реформаційні ідеї в Україні", у співавторстві (1991); "Петро Могила в духовній історії України" (1997).

НІЩО — категорія метафізики та онто­логії, що мислиться як небуття (несуще) і характеризується предикатами не­гативності, відсутності, позбавлення, за­перечення тощо. Аналогія ніщо з поняттям небуття чи смерті вказує на межу його логічного аналізу й безпосереднього ро­зуміння; ознаки ніщо добираються у ца­рині відношення "буття — ніщо" Особли­вого (конститутивного) значення кате­горія ніщо набуває у східній традиції. В даосизмі роль першооснови і завершення всього існуючого виконує поняття дао. Воно нескінченне і безіменне, форма без форми і образ без сутності, безтілесне, порожнє і нице. Завдяки дао небуття проникає усюди; все народжується у бут­ті, а буття з'являється з небуття. В буд­дизмі подібний принцип називається нірваною. Це видозмінене поняття мокші (позбавлення, звільнення), що озна­чає зникнення, кінець, припинення існування, вічний спокій. У західній філо­софії проблема ніщо порушується ще з Ан­тичності. Вона вже наявна у вченні Геракліта про становлення — як вираз єдності протилежностей (буття і ніщо). Парменід висловлює думку, що ніщо не­можливо ані помислити, ані висловити. Воно виступає запереченням існування. Горгій обстоював тезу, виражену в трьох принципах: нічого не існує; якщо дещо існує, то воно незбагненне; якщо його можна осягнути, то неможливо пояснити і виразити. Розбіжності двох попередніх позицій долає Демокрит, вбачаючи в атомах мислиму повноту буття, котра визначається через свою протилежність — порожнечу як континуум, позбавлений кількостей і якостей. В діалектиці Платона ніщо подається через категорію "іншого" — породження буттям свого іно­буття. "Інше" виступає можливістю піз­нання не лише буття, а й ніщо. Аристотель вбачав ознаки ніщо в неоформленому, по­збавленому сутності матеріалі — матерії. Стоїки (дивись Стоїцизм) пов'язували ніщо з уявленням про нескінченність як без­тілесну порожнечу, всередині якої місти­ться Космос. Епікур виражав поняттям ніщо феномен смерті (позбавлення будь-яких форм та ознак життя). У наданні Єдиному якостей надбуття Плотин уподібнював його ніщо. Він розрізняв небут­тя як матерію й абсолютне ніщо,що висту­пає "іншим" стосовно існуючого. Середньо­вічна інтерпретація співвідношення бут­тя і небуття визначалася доктриною творення з ніщо. Акт творення передбачає поя­ву світу, властивості якого нічим не обу­мовлені. В апофатичній теології (Філон, Климент,Максим Сповідник, Дамаскій, Палама, Еріугена, Кузанський), каббалі та містичній тра­диції (Екгарт, Франк, Силезій, Беме) вживання варіантів терміна "ніщо" (невкоріненість) сто­совно Бога, через відкидання усіх його предикатів, означає, що він не є чимось серед сущого, але, як першопричина, піднімається над сущим і перебуває всю­ди й ніде. Входження у домени "божест­венного мороку" відбувається в актах мовчання та містичного переживання. Новочасна метафізика відмовилася від тези про створення світу з ніщо, виходячи з положення «з нічого ніщо не виникає». У Канта ніщо подається як можливість і неможливість предмета або його поняття, що постають у людсь­кому розумі. Гегель називав ніщо чистою безпосередністю, довершеною порожне­чею з відсутністю визначень і змісту, яка дорівнює самій собі і буттю, а відмінність між ними лише абстрактна. У філософії екзистенціалізму термін "ніщо" тлумачи­ться як царина свободи і трансценденції. Таїну ніщо як безодні та невідання К'єркегор називав станом, що пробуджує в лю­дині жах і спонукає до пізнання. У Гайдеггера проблема ніщо постає через спосіб самопроектування людини у майбутнє, що супроводжується зустріччю з образом смерті. Категорія Гайдеггера "буття до смерті" позначає можливість вир­ватись із повсякденності, що харак­теризується анонімністю існування. Бердяєв залучає поняття ніщо до розгляду проблеми творчості. Остання не вихо­дить з наявного буття, а виступає праг­ненням до свободи, яка у своїй можли­вості — бездонна і безпідставна. Вкорі­нення свободи лежить не в бутті, а у ніщо. Сартр визначає людину як істоту, що характеризується здатністю вирізняти себе з посеред буття через ніщо. Націленість людської свідомості на суще здатна проявляти, нівелювати його. Свідомість постає вільною умовою проя­ву сущого. У дуальності буттєво небуттєвих зв'язків ніщо стає не простою альмонії особистої свободи і соціальної рів­ності неможливе. Пошуки такої гармонії розглядалися ним не як практичне за­вдання державного будівництва, а як імператив моральної свідомості людини, суспільний ідеал та безугавна спонука розвитку особи й суспільства. У своїх працях Сартр обґрунтовано критикував різні течії соціального утопізму — марк­сизм, анархосиндикалізм, анархізм. Він доводив, що всі ці соціально-полі­тичні напрями об'єднує спільне бажання побудови "земного раю", але за рахунок знищення свободи і прав особи на влас­ність, законність і моральну автономію. Витоки такого утопізму вбачав у відмові європейської цивілізації від своїх релігійних основ і намаганні утвердити свої цінності та ідеали лише на раціо­налістичних засадах. Для ніщо довічним і справжнім ідеалом суспільного життя було духовне відродження особи, яке можливе лише на шляху релігійно-морального самовдосконалення людини та християнської соборної єдності.

Основні твори: "Моральний ідеалізм у філо­софії права" (1902); "Кант і Гегель у їх вченні про право і державу (1901,"Криза сучасної правосвідомості", "Про суспільний ідеал" (1917).

НОВИЦЬКИЙ Орест Маркович (1806, село Пилипи, Волинь — 1884) — український філософ, історик філософії, представник Київсь­кої школи філософського теїзму. Перший професор філософії Київського університету. Наріжний принцип світогляду Новицького — христоцентризм; прихід Христа — найголовніша подія в історії людства, а вчення Христа — центр, з яко­го виходить (і в який сходиться) все багатоманіття суспільно-історичного життя (християнізовані громадянства, мораль, право, філософія, мистецтво і таке інше). Релігія та філософія — два нероздільні полюси загальнолюдського духовного життя. Релігія живиться "переконання­ми серця", філософія — поняттями розу­му. Вважав релігію вищою від філософії, тому що перша єднає з Безумовним, дру­га — тільки мислить про нього; тому да­ремні намагання поставити знання над альтернативою буття, а його співучасником, джерелом розвитку та творчих здатно­стей (дивись Небуття). (Т. Лютий)

НОВАЛІС (справжнє ім'я Фридрих фон Харденберг) (1772, Відерштедт, поблизу Мансфельда — 1801) — німецький поет-романтик. Навчався в Вєні, Ляйпцигу, Віттенберзі Філософський світогляд Новаліса як од­ного із чільних представників раннього- мантичного руху склався під впливом Шиллера, Фіхте, Шеллінга. Кри­тично і, зрештою, негативно ставився до раціоналізму доби Просвітництва, від­даючи перевагу версії ідеалізму у дусі Фіхте й Шеллінга. Новаліс був переконаний, що примирення протилежностей можли­ве лише через ототожнення спасіння і ніщо, внаслідок чого здійснюється від­криття нескінченної реальності. На по­розі цього відкриття стоїть поет, його снага (завдяки вивільненню власної уяви із тенет фрагментизованого механістич­ного світу) осягнути власне "Я" й у такии спосіб — глибини буття. Важливим засо­бом поетичного мислення вважав афоризми.

Основні твори: "Учні в Саїсі" (1798); "Гімни Ночі" (1800); "Генрих Офтердингер (1876).

НОВГОРОДЦЕВ Павло Іванович (1866, Бахмут — 1924) — російський філософ, правозна­вець, громадський діяч. Закінчив юри­дичний факультет Московського університету, де потім працював на кафедрі історії філософії права. В 1921 році емігрував із більшовицької Росії в Чехословаччину, де заснував російський юридичний факультет в Празькому університеті (у ньому працював до кінця свого життя). В центрі філософських до­сліджень Новгородцев — морально-правові відноси­ни в суспільстві; з позицій соціального лібералізму розглядав право як не­обхідний суспільний інститут, що гаран­тує особисту свободу. Право створює фор­мальні і матеріальні умови для втілення свободи в суспільному житті. Новгородцев роз­різняв моральні і правові засади свободи людини, вбачав в особі основу і ціль суспільного розвитку; обстоював право особистості на автономне існування в структурі суспільства; доводив, що вільна особистість є основою існування морально-правових норм у суспільстві. Середньовіччя було єдністю релігії та філософії; Новий час — їх відок­ремленням; на часі — їх новий синтез. На думку Новгородцева, католицизм породив схоласти­ку, протестантизм — нову філософію, на черзі — філософський синтез на основі православ'я, який повинен уникнути як сліпого підкорення розуму вірі, так і по­вного підпорядкування віри розумові.

Основні твори: "Про духоборів" (1832); "Про закиди, які роблять філософії в теоре­тичному і практичному відношеннях, їх чинності і важливості" (1837); "Про ро­зум як вищу пізнавальну здатність" (1840); "Поступовий розвиток старо­давніх філософських вчень у зв'язку з розвитком язичницьких релігій" (1860 - 1862).

НОВІКОВ Борис Володимирович (1948, село Веприк Київської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1975). Доктор філософських наук (1994), професор, завідуючий кафедрою філо­софії, декан факультету соціології НТУ "КПІ". Сфера наукових інтересів — філософські проблеми творчості.

Основні твори: "Творчість і філософія" (1989); "Творчість як спосіб здійснення гуманізму" (1995).

НОМІНАЛІЗМ (від латинського nominalis — імена, назви) — філософське вчення, згідно з яким загальні поняття (універсали) хоч і пов'язуються з конкретними чуттєвими речами, але не мають реального існуван­ня ані у свідомості, ані поза нею. Номіналізм вба­чав у загальному понятті лише ім'я, на­зву для певної групи чи класу одиничних речей. Як філософська позиція номіналізм близь­кий до концептуалізму, оскільки визнає існування лише ментальних сутностей, а не онтологічних. Ідеї номіналізму мають витоки в античній філософії, коли почала окрес­люватись проблема універсалій і різні підходи до її вирішення. Номіналістич­ний підхід в полемічних дебатах проти Платона відстоювали спочатку Антисфен і Діоген Синопський (представники кінічної школи), потім стоїки і перипате­тики. Критика Платонових "ідей" базу­валася на тому, що вони не можуть існу­вати у надчуттєвому світі і становлять лише назви для родів і видів одиничних речей, які сприймаються на чуттєвому рівні. Засновником християнського номіналізму вважається Росцелін, хоча деякі момен­ти номіналізму зустрічалися вже у творах неопла­тоніка Порфирія, Марціана Капелли (V століття), що розробляв проблему поєднання ораторського мистецтва і знання, та інше. Проте саме Росцелін надав ідеям номіналізму чіткого і виразного оформлення. За свід­ченням Ансельма Кентерберійського, Росцелін стверджував, що реально існу­ють лише одиничні речі, поняття ж ре­альні лише на кшталт "повітря, яке зву­чить". Тому ані роди, ані види не мають реального існування, бо існувати може лише "одне", "одиничне", "окреме". У вченні про тритеїзм Росцелін обстоював номіналістичний підхід через доведення трисубстанційної, або трисутнісної при­роди Трійці, що призвело до його кон­флікту із церквою. Доводячи відносність загальних понять, номіналізм намагався привер­нути увагу до вивчення емпіричного світу. Це особливо стосується номіналізму XIV століття, що представлений Оккамом та його по­слідовниками. Чіткість логічної позиції номіналістів дозволила переконливо роз­вести віру і знання шляхом окреслення і відокремлення предмета, методу, мети теології і філософії (і науки); обґрунтува­ти двоїстість істини, чим теоретично уможливила активні розвідки в природ­ничих науках, логіці, лінгвістиці, архі­тектурі, мистецтві. Разом з тим вимога усунення із наукового арсеналу метафі­зичних понять і обґрунтувань, яка отри­мала назву "Бритви Оккама", приводила до свідомої відмови науки від пошуків свого світоглядного підґрунтя. Ідеї номіналізму про двоїсту істину, про пріоритет оди­ничного стосовно загального створили релігійно-філософське підґрунтя так званого "соборного руху", у річищі якого на­ціональні церковні собори, як зібрання віруючих, виступали проти церковної монополії Папського престолу. В філо­софії Нового часу аргументи номіналізму на захист реальності одиничних речей використовувались Ламерті, Дидро, Гольбахом, Фоєрбахом, Кондильяком, Берклі, Г'юмом, Контом та іншими. В XIX - XX століттяї еле­менти номіналізму присутні у неопозитивізмі і постпозитивізмі.

НОМОТЕТИЧНИЙ МЕТОД — за Кантом, спосіб законодавчої діяль­ності розуму та встановлення ним при­писів законів і правил пізнання. Нео- кантіанці Баденської школи — Віндельбанд, Риккерт — переосмислюють понят­тя номотетичного методу у тому сенсі, що розглядають його як генералізуючий метод природни­чих наук. "Покладанню" законів приро­ди (як результату "законодавчої" діяль­ності розуму) протиставляється так званий "ідіографічний", або індивідуалізуючий метод. Останній тлумачився як автен­тичний пізнавальний засіб гуманітарних наук про культуру, що спроможний за­безпечити адекватне осягнення самобут­ності історичних явищ як унікальних культурних цінностей. Номотетичниій метод, з одного боку, уможливлював спрощення та уза­гальнення екстенсивного й інтенсивно­го розмаїття явищ, з іншого, призводив до збіднення й стереотипізації уявлень про багатомірну дійсність; зрештою, він виявився малопродуктивним у вивченні культурно-історичних реалій. (І. Бойченко)

НООСФЕРА — такий стан світу людини, коли науковий розум і практична діяль­ність стають планетарною силою, сумір­ною з силами природи. Теорію ноосфери ство­рив Вернадський в 20 – 30 —ті роки XX століття. Релігійний варіант її розроблений Тейяр де Шарденом. Термін "ноосфера" запровадив французький філософ і математик Леруау у 1927 році. Ноосфера, за Вернадським, є новим гео­логічним явищем на нашій планеті, коли вперше людина стала найвизначнішою геологічною силою. Вона може і повинна докорінно перебудувати своєю працею і думкою сферу свого життя — порівняно із тим, що було раніше. Ноосфера — це стан гар­монії у відносинах між людьми, людей з природою і в самій природі. Ідея ноосфери в своєму розвитку пройшла три етапи. Перший етап пов'язаний з самим Вер­надським та його послідовниками, на думку яких, людство вже увійшло в стан ноосфери, отож остаточна його розбудова займе не багато часу. Оскільки такі сподівання не справдилися, то ряд дослідників на чолі з Моісеєвим відсунули ноосферу у більш да­леке майбутнє, і поняття "епоха ноосфери" замінили на поняття "епоха розвитку ноосфери" (80-ті роки). Нарешті, оскільки за­мість глобальної гармонії, що розви­вається, були відкриті й усвідомлені гло­бальні проблеми, чи "утруднення людст­ва", науковці інституту філософії ім. Г. Ско­вороди НАНУ дійшли висновку, що те­орія ноосфери і теорія глобальних проблем — це одна й та сама теорія, але на різних стадіях свого розвитку, і що стан ноосфери дійс­но існує і вже склався на Землі, позаяк людська діяльність перетворилася на планетарну силу; але сутність, або ядро цього стану становить не гармонія, як її розумів Вернадський, а сукупність гло­бальних проблем, які разом розкривають так звану "проблему людини". Жоден із наве­дених ступенів розвитку теорії не від­кидається, а визнається тими чи іншими вченими у відповідності до їх наукових та світоглядних уподобань. (М. Булатов)

НОРМА (латинською norma — правило, взірець, міра, закон, що походить від давньо-грецького і означає висок, масштаб, прави­ло) — як термін вперше застосовується в будівельній справі — "справедливість ко­синця". В такий спосіб потрактоване по­няття "norma" було поширене також і на сферу духовно-практичної діяльності людини, зокрема, морально-етичних стосунків. Тлумачення норми чи закону мають як прескриптивний, так і дескриптивний характер, що віддзерка­лює не тільки те, що має бути, а й те, що є, підґрунтя чого міститься у природі, бутті. Поняття "норма" — як правила, взір­ця, стандарту — визначає такий рівень взаємних очікувань, що постає у своєму узагальненому вигляді. Тут норма є суспіль­но усталеною; за словами Парсонса, вона є "генералізованим визначенням очіку­вання". Норма утворюють систему, яка скла­дається із таких видів:

а) категоричні норми, значущість яких є абсолютною (якщо навіть вони не завжди і не скрізь реалізу­ються);

б) імплікативні норми, значущість яких залежить від рамок історичних умов; в) консенсуальні норми, значущість яких установлюється лише шляхом розумного (демократичного) рішення, а зміст рішення формується на підставі доброї волі учасників (Гесле). Завдяки нормам вимоги та установлення суспільства, со­ціальних груп трансформуються в етало­ни, моделі, стандарти модального та обо­в'язкового в поведінці представників цих груп, виконуючи мотиваційну, орієнтаційну та інтегративну функції. (А. Єрмоленко)

НОРМАТИВНА ЕТИКА — 1) сукупність норм, настанов, вимог моралі, що об'єд­нані певною філософсько-світоглядною концепцією чи релігійним віровченням і орієнтовані на діяльне, поведінкове їх втілення;

2) розділ теоретичної етики, який досліджує й обґрунтовує подібну сукупність. Перші нормативні моделі моральнісної поведінки, що узагальнювали безпосередній досвід людських сто­сунків, виступали у вигляді заповітів пращурів, висловів мудреців, повчань пророків. Світоглядне обґрунтування нормативно-належної поведінки скла­дається у філософській думці та світових релігіях. Нормативна етика завжди пов'язана зі сфе­рою свідомого, відрефлектованого, на­лежного, пошук якого має крайні полю­си у вигляді етичного догматизму та етичного релятивізму. Відносність мора­льних законів в античному світі вперше була осмислена софістами. Виокремлен­ня Аристотелем етики як особливої філософської науки приводить до за­кріплення за нею нормативної соціально-регулятивної функції. Остання здійс­нюється за допомогою морального ідеа­лу, теоретичних обґрунтованих уявлень про нормативно належне. Нормативна етика актуа­лізується за умов ціннісних криз, вичерпаності або ослабленості продуктив­но-узагальнюючих можливостей повсяк­денної свідомості й регулятивного по­тенціалу звичаїв та традицій. За певних умов нормативна етика тяжіє до побутового повчання, її елементи завжди присутні в моралізаторській літературі. Протягом багатьох століть нормативно-етичні приписи діставали виразне втілення у змісті ху­дожніх творів. Упродовж усього розвит­ку класичної філософії етична норма­тивність залишалася її істотною темою. Практична філософія виробила широкий діапазон форм —від рапсодичних роз­думів ("Досліди" Монтеня) до цілісного систематичного життєвчення ("Етика" Спінози). Категорія "вищого блага" виз­начала як телеологічно, так і теологічно орієнтовані системи нормативної етики, проте її зміст пов'язувався з діаметрально протилеж­ними засадами (земне і небесне, сакраль­не і профанне, людське і Божественне). Для релігійної етики найвищим ідеалом-зразком поставали якості, вчинки і настанови засновників відповідних релі­гій (Будди, Ісуса Христа, Мухаммеда). Тлумачення подібних взірцевих проявів доброчинності надає можливість виділи­ти найбільш важливі для релігії якості (віра, упокорення, терпіння, милосердя та інші) і норми поведінки (виконання ри­туалів, роздача милостині, заборона крадіжок, убивств), світоглядні настанови та принципи (вина, гріх, розкаяння, страх, фаталізм, аскетизм та інші). Кате­горія "загального блага" стає засадничою для ціннісно-раціонального обґрунту­вання й нової логіки нормативності, яка була втілена в різних варіантах концеп­ції суспільного договору (Гоббс, Локк, Руссо). Кант, започаткувавши деонтологічний напрям етики, закладає основи як етики принципів, так і етичного формалізму. Категоричний імператив має ціннісне визначення поряд із суто фор­мальною апеляцією до універсального самозаконодавства всіх розумних істот. Розведення аксіології та деонтології, співвідношення добра і блага стали тема­ми гострих дискусій другої половини XIX — початку XX століття Ціннісно-нормативні аспек­ти є досить суттєвими в "гуманістичній етиці", етиці самореалізації, етиці кос­мічної телеології, "феліцитології" та інших. Разом з тим впливовим стає заперечення нормативності як характеристики етич­ної теорії. Насамперед, це стосується со­ціології, зорієнтованої на виведення на­лежного з сущого (Дюркгейм та інші); ши­рокого розвитку набуває дескриптивна етика. Прескриптивна етика виводиться за межі наукового знання в аналітичній філософи, метаетиці, неопозитивізмі. Розширення простору свободного вибо­ру, зменшення контролю суспільної дум­ки над поведінкою індивідів, охорона за­коном свободи думки, совісті, релігії, пе­реконань призвели до зменшення со­ціальної значущості конвенційної нормативної етики. Під враженням пропагандистських зловживань етичною нормативністю, що бу­ли характерні для тоталітарних режи­мів, нормативна етика незрідка розглядалася як арха­їчний компонент філософії, як репресив­на соціальна сила. Разом з цим навіть на­магання створити "мораль без норм" в ек­зистенціалізмі (Сартр), ситуаційній етиці (Флетчер) ніколи не приводили до утвердження абсолютного децизіонізму. В цілому всі етичні напрями, що прого­лошували свій понаднормативний статус (метаетика, позитивізм, дескриптивізм, емпірична етика та інші), не могли обійти питання про нормативне як мотив етич­но відповідального вчинку. В 70 - 90-ті роки на тлі зростаючої аномії, легалізації маргінальності, зменшення нормуючого впливу звичаїв і традицій виникають умови для ре актуалізації нормативної етики. Започат­кована Вебером "етика відповідальності" дістала продовження в неоконсервативній етиці Йонаса, Люббе, Кальтенбрунера та інших. Нові основи нормативності в межах некласичної філософії заклада­ються дискурсивно-комунікативною реконструкцією практичного розуму в трансцендентальній прагматиці (Апель, Габермас, Кульман, Ебелінг). Загострен­ня глобальних планетарних проблем ак­туалізувало розробку нових принципів нормативної етики (стримування, обмеження, пересто­роги). Значного поширення набула екологічна етика. (А. Єрмоленко)

НОРМА у філософії науки — ор­ганічна частина оцінки, що співвіднесе­на з тим відтинком шкали, на якій розмі­щується стереотипне уявлення про об'єкт з відповідною ознакою. Проте це не озна­чає, що норма знаходиться посередині шка­ли; вона може бути орієнтована й на крайні відтинки шкали оцінок. Емпірич­на верифікація істинності оціночних висловлювань неможлива без знання стандартних ознак стереотипів. Оцінка завжди за кожною ознакою стереотипу передбачає її відповідність нормі. Якби цього не було, оціночні висловлювання не мог­ли б виконувати свою основну функцію — забезпечувати комунікативні зв'язки. Оціночні стереотипи включають як нор­мативні набори ознак предметів (об'єк­тивні фактори оцінки), так і певні уяв­лення суб'єкта оцінки про їх місце у ціннісній картині світу (суб'єктивні факто­ри). Характер стереотипу, а отже й норма, суттєво залежить від об'єкта оцінки і відбивається у семантиці відповідних значень. Зсув у значенні слова зі зміною денотата змінює всю структуру норма­тивних стандартів стереотипу. Норма­тивні судження та поняття можуть бути об'єктом логічного дослідження. Дослід­ження логічних властивостей норми, зв'яз­ків норми і оцінки необхідне для розв'язання питання про місце і роль норми у науковому пізнанні, в обґрунтуванні знання. Логіка норми (дивись Логіка нормативна) формулює критерії раціонального судження в сфері норм та раціональну основу для дії. Згідно з принципом деонтичної повноти, нормативним кодексом повинні бути охоплені всі людські дії. До засадничих принципів у розвитку логіки норми відноси­ться встановлення відмінностей між фактичним твердженням, з одного боку, та нормативними й оціночними тверд­женнями — з іншого, а також доведення самої можливості логічного переходу від суджень зі зв'язкою "є" до суджень зі зв'язкою "повинен" (неможливість тако­го переходу відстоювали Г'юм, Поппер,Пуанкаре та інші). Обернення цінностей на норми є повсякденною практикою людсь­кого буття. Через ціннісно-нормативні системи знаходять свій остаточний вияв смислові структури людської культури. (О. Кравченко)

НОУМЕН (від грецькького νους — те, що осягається розумом, збагненне) — термін, широко вживаний у філософії Середньо­віччя і Нового часу, де він означає об'єкт, що осягається розумом, на проти­вагу феномену як об'єкту чуттєвого сприйняття. Особливого значення по­няття "ноумен" набуло у філософії Канта, де воно постає одним із синонімів речі в собі. За Кантом, "річ в собі", на рівні трансцендентального досвіду, є реаль­ною непізнаванною сутністю — джерелом відчуттів. За його межами, у сфері транс­цендентного, "річ в собі", як принципово непізнаванне, — це світ як ціле, душа, Бог. Межа, яка відділяє світ досвіду від світу "речей в собі", є ноумен — особливе, "де­маркаційне" поняття, яке обмежує про­цес пізнання для того, щоб розсудок не впав в оману, що стає неминучим при спробі застосувати категорії за його ме­жами. Сукупність понять-ноуменів ство­рює особливий, інтелігібельний світ, або світ ноуменальних сутностей, існування якого прозирає через ці поняття, та поза-як він не може бути сприйнятий, то і не може набути конкретного значення і смислу. Поняття ноумен суперечливе у своїй суті, оскільки воно поєднує світ трансцендентального і світ трансцендентного, умовного і безумовного, чуттєвого до­свіду і мислительних сутностей; воно для Канта слугує підґрунтям для думки про неможливість обмежити світ пізнання сферою чуттєвого досвіду. Застосовуючи поняття ноумен для дослідження антиномії свободи і природної необхідності, Кант зміг поглянути на людину як, з одного боку, підпорядковану природній не­обхідності (тобто як на феномен), а з ін­шого — як на вільну істоту, наділену ро­зумом, що є можливістю й умовою самої свободи. Отже, людина — це ноуменальна сутність, що осягається розумом і сама себе визначає. Приналежність людини одночасно до цих двох світів досягається укоріненням законів причинності в мо­ральних принципах, завдяки чому по­няття свободи набуває об'єктивної реаль­ності в практичному розумі. (Л. Озадовська)

НЬЮТОН Ісаак (1643, Вулсторп, Анг­лія — 1727) — англійський фізик, математик, за­сновник класичної і небесної механіки. Закінчив Триніті-коледж Кембриджськоко університету — математичну кафедру. Від 1672 року — член Лондонського королівського товариства, від 1703 року — його постійний президент. Створена Ньютоном механіка стала класичним взірцем наукової теорії дедуктивного ти­пу, започаткувавши парадигму і стиль наукового мислення на декілька століть вперед. Науковий підхід Ньютона полягав у встановленні на основі емпіричного до­свіду фундаментальних принципів (по­нять, законів), з яких за допомогою кіль­кісно-математичних методів виводяться висновки, що їх можна співставити з ем­піричними даними. Такими фундамен­тальними принципами класичної меха­ніки стали три відомих основних закони, а їх узагальненим виявом — закон всесвітнього тяжіння. В розробленій ним методології наукового пізнання Ньютон був послідовником індуктивного методу Бекона, вимагаючи чіткого розмежування достовірного наукового знання і на­турфілософських уявлень та виключен­ня довільних тверджень з науки. Відоме гасло Ньютона "гіпотез не видумую" було спря­моване проти введення у наукову теорію експериментально не обґрунтованих гі­потез. Однак воно не означало цілковитої заборони на їх застосування у науці (сам Ньютон є автором багатьох фізичних гіпотез, зокрема про корпускулярну природу світла, далекодії, причинного взаємозв'­язку всіх без винятку фізичних явищ то­що), але вимагало, щоб гіпотези були упідлеглені природі явищ, а не навпаки. Вони, за Ньютоном, складають лише рівень знан­ня "другого плану", яке наділене стату­сом ймовірності, а не достовірності. Важ­ливу роль для розвитку природознавства і філософії Нового часу мали праці Ньютона з проблем простору і часу. Ньютонівська субстанціальна концепція простору і ча­су, в якій абсолютний пустий простір є "вмістилищем" матерії, завжди однако­вим і непорушним, відповідала фізичній картині світу тієї епохи і була панівною в природознавстві XVII - XIX століть. Проти­лежна їй реляційна концепція простору Ляйбніца як порядку (відношення) взаємного розташування множини інди­відуальних тіл, які існують одне поряд з іншим, а часу — як порядку явищ або станів, що змінюють одне одне, залиша­лась тривалий час не затребуваною при­родознавством. Хоча, як показав Кант у двох перших антиноміях — Ньютона і Ляйбніца — не можуть бути ні доведені, ні відкинуті, оскільки вони ґрунтуються на полярних категоріях (конечності і безконечності, дискрет­ності і неперервності), які інтерпретуються як взаємовиключні, а не як взаємодоповняльні, взаємопроникні. Тільки у фізиці XX століття ідея Ляйбніца про сутність простору як порядку існування речей на­була в загальній теорії відносності конк­ретно-фізичної аргументації. Каузальна картина механічних зв'язків Ньютона обумо­вила появу механіцизму як однобічного методу світорозуміння, на підставі якого пояснювався не тільки фізичний, а й органічний світ, включаючи людину. Труд­нощі та фаталізм у поясненні природи та вчинків людини, які виникали при цьо­му, долались у філософії Канта (людина — одночасно і упідлеглена природним зако­номірностям, і вільна істота), Гегеля (іс­нування людини обумовлене історією), марксизму, екзистенціалізму, персо­налізму тощо.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 | 94 | 95 | 96 | 97 | 98 | 99 | 100 | 101 | 102 | 103 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.)