АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СЛОВНИК 58 страница

Читайте также:
  1. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 1 страница
  2. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 10 страница
  3. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 11 страница
  4. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 12 страница
  5. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 13 страница
  6. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 14 страница
  7. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 15 страница
  8. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 16 страница
  9. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 17 страница
  10. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 18 страница
  11. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 19 страница
  12. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 2 страница

 

НАЛИВАЙКО — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ їм. Т. Шевченка (1960), доктор філософських наук (1973), професор Ук­раїнської академії політичних наук (1994) та Академії наук вищої школи України (1995). Від 1996 року — професор ка­федри філософії і методології державно­го управління Української академії дер­жавного управління при Президентові України, декан заочного факультету. Опубліку­вав 205 наукових праць. Фахівець в га­лузі соціальної філософії, етики, політотології.

Основні твори: "Соціалізм і особистість (1976); "Проблеми методології наукового пізнання і соціальної практики" (1980); "Методологічні аспекти суспільного пізнання" (1982); "Філософія: Навчаль­ний посібник" (1997).

НАДОЛЬНИЙ Микола Іванович (1962, Київ) — український філософ. Закінчив філо­софський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1984). Кандидат філософських наук. Нині — старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Ско­вороди НАНУ. Фахівець у галузі соціаль­ної філософії, філософії історії, політо­логії. Коло наукових інтересів охоплює проблематику детермінант людської життєдіяльності, культури, філософсько-історичних аспектів духовності, полі­тики, становлення громадянського сус­пільства. Автор понад 40 наукових праць. Основні твори: "Суспільні закони та їх дія (1995); "Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник", у співавторстві (1997); "Цивілізація та історія" (1999).

НАДПРИРОДНЕ — у світському релігіієзнавстві категорія, що виражає всезагальне і найбільш істотне в предметах релігійної віри — образах і уявленнях релігійної свідомості. Надприродне — гносеологічна ознака образів богів, духів, душ тощо, а також сакральних зв'язків і властиво­стей реальних предметів і явищ. У релігії надприродне є тим, у що вірують і що явлене у куль­товій практиці, що є уособлюваним, рисами субстанційності; Надприродне справляє визначальний вплив на людину і природу. В категорії надприродного виражені прикметні ознаки не лише релігійних образів та уявлень, а й загальні визначе­ності стихійних буттєвих станів людини, що характеризують її і з онтологічного боку. Уявлення про надприродне виникають і скла­даються як фантастичне відображення і морально-психологічне виповнення не­вільних станів людського існування — процесу, за якого ілюзорне і реалістичне можуть бути включені в єдиний план мислительно-фантазійної і практичної діяльності. Відомо три основних істо­ричних типи уявлень про надприродне: чуттєво- надчуттєвий, демоністичний і теїстич­ний. Для першого, найдавнішого, типу характерні уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу та притаманність йому орудної функції; для другого — уявлення про безплотність предмета віри — духа, розширення сфер його впливу, про можливість його пере­селення і перевтілення; для третього — уявлення про надприродне як довершену й абсолютну особу з іманентною їй деміургічною функцією розпорядника і творця природних і суспільних явищ. (Б. Лобовик)

НАЛЕЖНЕ — категорія практичної філо­софії й етики, що позначає ідеальний стан буття, протиставлений безпосе­редньо сущому як його взірець і мета. В етиці належне конкретизується у категорії мо­рального обов'язку. На основі конститу­тивного для етики протиставлення належного і сущого розгортається вся етична пробле­матика (прикладами крайніх позицій є теорія морального почуття Г'юма (деск­риптивна етика) та вчення Канта про категоричний імператив (деонтологічна етика).

НАЛИВАЙКО Дем'ян (Даміан) (? - 1627) — діяч Острозького культурно- освітнього осередку, брат Северина На­ливайка, активний учасник Берестейсь­кого собору 1596 року. Вчився в Острозі, зго­дом сам був учителем в Острозькій ко­легії, очолював друкарню в Дермані. Йому належать: збірка афоризмів і мора­льних сентенцій (вибраних насамперед з Біблії та творів патристики); Наливайко репрезентує в українській культурі кіння XVI

початку XVII століття течію ренесансного гу­манізму, яка витворилася на ґрунті ор­ганічного поєднання елементів візантійсько-руської і західної інтелектуаль­них традицій і відзначалася більшою акцентуалізацією духовного оновлення людини через пізнання нею своєї внут­рішньої божественної сутності та само­вдосконалення, усвідомленням, з одного боку, необхідності гармонійного розвит­ку людини, а з другого — переважною увагою до розвитку інтуїтивного, духов­ного розуму з властивою останньому здатністю до інтелектуального бачення, націленістю на захист віри предків та по­шуки шляхів самоутвердження українського народу. У вірші «Прозьба чительникови о чась» Наливайко, осмис­люючи проблему швидкоплинності людського віку в руслі ідей ренесансного гуманізму, акцентує необхідність розум­ного наповнення життя, потребу інтен­сивної, корисної праці. Спричинився та­кож до розвитку в Україні афористично­го типу філософського знання.

НАПЕРЕД ВИЗНАЧЕНА ГАРМОНІЯ — поняття, введене у філософський обіг Ляйбніцем з метою обґрунтування взаємозв'язку і узгодженості між мона­дами — субстанційними елементами світу. За Ляйбніцем, монади як нема­теріальні, наділені свідомістю активні сили не можуть фізично взаємодіяти од­на з одною. Це спричиняє певні труднощі пояснення взаємодії двох тіл, зокрема, їх зіткнення у динаміці. Ляйбніц цю проб­лему вирішує за допомогою напере визначеної гармонії, яка привнесена у світ Богом, щоб узгодити між собою зміни в одній монаді із зміна­ми в іншій та обумовити розвиток всіх речей у світі за єдиним планом. Кожну монаду Ляйбніц уподібнив годиннику, який таким чином заведений Творцем, що відображає Всесвіт і змінюється одно­часно зі змінами у всьому Всесвіті. Прин­цип наперд визначеної гармонії покладений в основу пояснення не тільки узгодженості між окремими монадами, а й між сутністю і явищем, душею і тілом. На думку Ляйбніца, наперед визначена гармонія є одним із доказів існування Бога, який при цьому виступає в ролі універсально­го проектувальника Всесвіту як скоорди­нованої поміж собою нескінченної множинності монад. В релігійно-ідеалістичній формі теорія наперед визначеної гармонії містить такі важливі філософські ідеї, як єдність Всесвіту, загальний зв'язок усіх речей, зок­рема, одиничного з загальним, теле­ологічний характер природних процесів тощо. (Л. Озадовська)

НАРОДНИЦТВО — суспільно-політична течія, політична філософія та ідеологія. Виникло у 60-ті роки XIX століття в Росії й існу­вало, зазнаючи періодично внутрішніх трансформацій, до часів революції 1917 року та громадянської війни в Росії. Народництво на­лежить до широко розгалуженої сім'ї ідеологічних течій, які являли собою ре­акцію на капіталістичну модернізацію традиційних аграрних суспільств. У ви­токів російського народництва стояли Герцен і Чернишевський. Народництво не утворювало цілісної течії у філософському відношенні, але назагал репрезентувало ідеалістичний, суб'єктивістський (почасти навіть во­люнтаристський) погляд на історичний процес. Важливими постатями в ідейно­му народництві були Лавров (започаткував пропа­гандистський напрям у народництві), Бакунін (бунтарський напрям), Ткачов (змовни­цький напрям). Вагому роль у становленні народницької соціологічної думки відіграли Берві-Флеровський (автор до­слідження "Становище робітничого кла­су в Росії") і Михайловський (основопо­ложник "суб'єктивного методу" в со­ціології). Політичні орієнтири народництва охоп­лювали широкий спектр — від радикаль­ного революціонаризму (обґрунтування можливості і необхідності селянської революції, створення доктрини індивідуа­льного терору) до цілком ліберальних по­зицій (вимоги щодо конституційних ре­форм, свободи слова, друку тощо). Голов­ним носієм і соціальним стрижнем народництва бу­ла різночинна інтелігенція, яка вироби­ла специфічний етос служіння народові (з метою віддати йому "історичний борг" за століття поневірянь, страждань і зну­щань з боку "освічених станів"). Теоре­тики народництва вбачали у селянській общині за­поруку можливого некапіталістичного шляху розвитку, соціальну перепону пролетаризації і зубожінню селянства, яке становило переважну більшість насе­лення Росії. Доктринальну основу со­ціальної філософії народництва складав демокра­тизм і народоцентризм. Саме народ був першопочатковою і кінцевою соціально-культурною категорією для теоретиків.

НАСИЛЬСТВО — застосування сили або загроза її застосування. В найширшому смисловому контексті, сила — це вияв свавілля та його здійснення відповідно до намірів певного суб'єкта. З огляду на це, насильство є обмеженням, аж до зведення на­нівець, можливостей вільної життє­діяльності індивідів та людських спіль­нот. Насильство включає нав'язування у той чи інший спосіб суб'єктам неадекватних їхній природі умов життєдіяльності; за­знавати насильства — означає втрачати свободу. Відповідно до характеру здійснення і форм вияву розрізняють насильство: пряме, або інституційне, фізичне, психологічне, інтелектуальне (нав'язування думки), мовне (ненормативна лексика), сим­волічне (у деяких обрядах чи творах мис­тецтва). За смисловим навантаженням вирізняють насильство:

а) ігрове, б) реактивне, в) функціональне, г) фрустраційне, д) ком­пенсаторне. Центральною щодо насильства, є проблема його виправданості. В різних культурах побутують, відповідно, різно­манітні уявлення про припустимість насильства (в сім'ї, побуті, в соціальному житті, у ставленні до природи) та міру його на­лежного застосування. Специфічною в цьому плані є роль держави, яка "володіє монополією на легітимне насильство" (Вебер); проте деякі дослідники заперечують сутнісний характер зв'язку державної влади з принципом насильства (Арендт). Практи­ка масового насильства в XX столітті переконливо свідчить, що насильство є способом руйнації лю­дини — і як суб'єкта насильницьких дій, і як їхньої жертви. (В. Нестеренко)

НАСТУПНІСТЬ У КУЛЬТУРІ — зв'язок між різними щаблями розвитку культу­ри, що полягає у збереженні окремих елементів або характеристик цілого у процесі переходу до нового стану. Проб­лема наступності у культурі притаманна переважно за­хідному культурному просторові, де ставлення до культурної спадщини ко­ливається від традиціоналізму до ні­гілізму через увесь спектр можливих гра­дацій. Для східних культур характерне синхронне співіснування сучасності й традицій, які постійно реактуалізуються в цих культурах. У межах західної типо­логії культур крайнощі континуального (наскрізного) і дискретного (замкненого, циклічного) підходів долає філософія Гегеля, згідно з якою наступність у культурі забезпечується завдяки закону "заперечення запере­чень" (Античність — Середньовіччя — Ре­несанс — Реформація). Наразі є пошире­ним чотирифазний ритм відтворення на­ступності в межах будь-якої культури:

1) формування традиції;

2) просвітницька критика та автономізація від спадщини;

3) романтична ідеалізація традиційних цінностей;

4) поновлення та реактуалізація початкової традиції.

Останню фазу потрібно розглядати не як повер­нення до архаїки, а як творче перетлумачення та асиміляцію споконвічних змістів на рівні сучасності. Закономір­ності цього процесу ґрунтовно осмислені герменевтикою, зокрема Гадамером. Структуралістські прийоми можуть бути застосовані до проблеми наступності у культурі, коли мо­ва йде про кількісні зміни у межах куль­турного типу (тобто зберігається і пере­дається сама структура організації об'єк­та). Коли ж ідеться про якісні зміни, без­перервність зв'язку забезпечується пере­дачею не структури, а змістів, що завдяки герменевтичним зусиллям інкорпорую­ться до нового культурального поля. Про­те, оскільки розуміння наступності у культурі, як певної "естафетності" культур неявно припускає ідею прогресивного розвитку, постмодерна парадигма певним чином скасовує проблему наступності у культурі, позаяк у світі, де всі ку­льтури визнаються рядопокладеними, ця проблема перестає бути актуальною. (Л. Менжуліна)

НАТОРП Пауль (1854, Дюссельдорф - 1924) — німецький філософ; разом з Когеном очолював Марбурзьку школу неокантіанства. Його праці тематично й проб­лемно охоплюють історію філософії, логіку, психологію й соціальну педа­гогіку. В галузі історії філософії в центрі уваги Наторпа — системи античної і нової філо­софії, в яких він вбачав передумови кантівського критицизму. Основна риса історико-філософських праць Наторпа — певна стилізація корифеїв філософії "під Кан­та". Філософію Наторпа ототожнював з транс­цендентальною логікою, а "річ у собі" стає у Наторпа "граничним" поняттям, почат­ком наукового пізнання. Відповідно, кантівська принципова різниця між апріорними формами чуттєвості і категоріями розсудку ліквідується і пере­творюється у чисто логічну проблемати­ку, а саме — яким чином увесь зміст нау­кового знання визначається початковим актом мислення ("першоджерелом"). Мислити, за Наторпом, не означає нічого іншо­го, як вважати, що дещо існує. Вимога буття є вимогою виправдання думки, її змістом; першопочаткове буття — це бут­тя логічне, буття визначення. Будь-який прояв мислення є осмисленням буття, а будь-яке буття — буттям думки. У погля­дах "пізнього" Наторпа помітною стала тен­денція виходу за межі неокантіанства, наближення до онтологічного ідеалізму гегелівського типу, яке включало пере­осмислення ідей Платона, Геракліта, Кузанського.

Основні твори: "Вступ до психології від­повідно до критичного методу" (1884); "Платонова теорія ідей: Вступ до іде­алізму" (1903); "Логічні засади точних наук" (1910); "Кант: Марбурзька школа" (1912).

НАТУРА — дивись Природа.

НАТУРАЛІЗМ (від латинського naturalis — при­родний) — уявлення про світ, згідно з яким природа (natura) є єдиним універ­сальним принципом пояснення всього сущого. Натуралізму властиві як матеріалістичні (механістичний, вульгарний, природничо-науковий), так і ідеалістичні (пантеїзм, гілозоїзм, панпсихізм) інтерпре­тації. В соціальній філософії та со­ціології елементи натуралізму присутні в кон­цепціях, що пояснюють розвиток куль­тури та соціуму, виходячи з характеру природних умов, у яких він відбувається (географічний детермінізм, соціо-біологія, природне право та природна мо­раль). У цьому аспекті натуралізм тлумачиться як уособлення намагань пояснити склад­ні соціально-гуманітарні феномени засо­бами природознавства, зокрема, біології. Натуралістичний світогляд у сучасних інтерпретаціях — це уособлення не тра­диційно фрагментарного природничо-наукового бачення світу, а цілісного, ор­ганічного у дусі Гете або Гумбольдта. Сучасні варіанти філософсько-наукового натуралізму спираються на теорію інформації, за­гальну теорію систем, синергетику, теорію самоорганізації, глобальний ево­люціонізм. Своєрідною варіацією натуралізму є так званий "екоцентризм". В цьому напрямі здійснюється світоглядна корекція уста­лених орієнтацій: людина попри всі її до­сягнення й відмінності від інших пред­ставників тварного світу, є одним з бага­тьох видів на планеті і органічно вписана в єдину глобальну екологічну систему. Хоча натуралізм у XX столітті являє собою явище гете­рогенне, його вирізняє ряд характерних особливостей: натуралістичне редукування розуму; прагнення до універса­лізації природничо-наукових принципів і методів та екстраполяція їх на розуміння сутності людини і суспільства; оголо­шення відносними не тільки смислових даностей свідомості, а й усіх ідеалів і норм; виключення з теоретичних пояс­нень світу будь-яких посилань на "над­природні" сутності; культивування біо- органіцистських та інших натуралістич­них дослідницьких стратегій у соціо­логії; розробка різних варіантів нату­ралістичної етики, які зв'язують мора­льну свідомість і моральні норми з пси­хофізіологічною природою людини. Для натуралізму є характерним прагнення зберегти світоглядну й онтологічну проблемати­ку, соціальний оптимізм, гуманістичний пафос захисту прав людини, критика мілітаризму й політичної нетерпимості (дивись Нагель). (М. Кисельов)

НАТУРАЛІЗМ ПРАВОВИЙ — напрям у філософії права, що ґрунтується на ідеї існування поряд з правовими нормами реальних юридичних систем принципів природного права, які регулюють колек­тивну та індивідуальну поведінку людей безпосередньо чи опосередковано через юридичні системи і виступають позаправовими стандартами їх оцінки. Натуралізм правовий по­рушує низку філософських проблем що­до походження, характеру і форм мані­фестації принципів природного права, способів виявлення і розв'язання суперечностей між вимогами природного пра­ва і юридичними системами, взаємо­відношень права з релігією, мораллю, політикою тощо. Традиційний натуралізм правовий, що був панівним до середини XX століття, стверд­жує, що принципи та категорії природ­ного права випливають із "справжньої" іманентної природи людини і суспільст­ва, характеризуються незмінністю, позаісторичністю та незалежністю від суб'єктивних факторів, відіграють виз­начальну та оцінювальну роль щодо ос­танніх, виступають регулятивами реаль­но існуючих юридичних систем, зокре­ма, у вигляді принципів справедливості, загальної обов'язковості, рівності перед законом. Норми природного права існу­ють як наслідок природного порядку, дії законів природи (Цицерон, Аристотель, Гоббс, Локк) або як запроваджені Богом, Творцем світу і людини (Тома Аквінський,Августин, Лютпер). Відповідно до цього вирізняються два способи пізнання принципів природного права: людський розум і релігійне одкровення. Особливо багато уваги приділяється цим питанням в християнських версіях натуралізму правового. Традицій­ний натуралізм правовий історично змінювався. Зокре­ма, якщо в середні віки мета природного права вбачалася в зорієнтованості колективної та індивідуальної поведінки на добро, то в Новий час вона полягає в уста­ленні меж для вільної реалізації інди­відами своїх цілей. Для сучасного натуралізму правового характерним є виведення принципів і норм природного права із етичних, со­ціальних та політичних теорій. Необхідною умовою продуктивного функціювання будь-якої юридичної системи є врахування потреби у співробітництві та взаємних зобов'язаннях суверена і вико­навця, законодавця і громадянина, а та­кож міжособистісних взаємин, ефектив­ності суспільних інститутів (Фуллер). Висувається вимога моральної оцінки правових систем і окремих законів. Останні повинні містити правові норми, що дозволяють найповнішу моральну інтерпретацію, зокрема, судових рішень (Дворкін). (В. Кузнєцов)

НАТУРФІЛОСОФІЯ (від латинського natura — природа) — філософське умоглядне вчен­ня про природу як цілісність. Термін "натурфілософія" введений у філософський обіг стоїками (Сенека). Як зміст поняття натурфілософії, так і її відношення до філософії та науки про природу, а також самі межі між при­родознавством і натурфілософією історично змінювали­ся. Найвагомішу роль натурфілософія відігравала в Античності, де вона була першою істо­ричною формою філософії, а також осно­вою теоретичного осмислення природи. В межах натурфілософії було висунуто низку важли­вих для історії науки гіпотез про будову Всесвіту та структуру матерії — атоміс­тична гіпотеза, ідеї заперечення пустоти та безконечної подільності речовини то­що. По суті, філософія досократиків не йшла далі натурфілософії, внаслідок чого Аристо­тель мав певні підстави називати їх "фізіологами", тобто тими, що "писали про природу". В Середні віки, коли філо­софія виступає здебільшого як теологія, натурфілософія зникає з філософського обрію і віднов­люється в епоху Відродження, розвиваю­чись переважно на ґрунті ідей пантеїзму та гілозоїзму. В працях Кузанського, Бруно, Коперніка, Помпонацці та інших мислителів створюється нова, пантеїстична картина світу, в якій природа, хоч ще і не отримала самостійної і самоцінної значущості, проте прирівнюється до Бога, що створило передумови для усунення, зрештою, Бога з природи і на­дання їй знову статусу суверенності та самодостатності. Становлення класично­го природознавства у Новий час усталило нові еталони і норми обґрунтування знання, серед яких визначальну роль відіграє вимога експериментального під­твердження наукових гіпотез і теорій. Од цього часу натурфілософія втрачає свій позитивний потенціал у розвитку наукового знання. Спроби з допомогою натурфілософії узагальнити до­сягнення сучасного природознавства, по­долати кризові ситуації в певних галузях природознавства та вирішити складні наукові проблеми, тобто спроби підміни­ти точні конкретно-наукові методи зага­льними філософськими положеннями, наштовхуються на принципово непере­борні труднощі, оскільки сам натурфіло­софський підхід вичерпав свої можли­вості в дослідженні природи. (Ф. Канак)

НАУКА — соціально-значуща сфера людської діяльності, що спрямована на виробництво та систематизацію знань про закономірності існуючого засобами теоретичного обґрунтування та емпірич­ного випробування і перевірки пізнава­льних результатів для розкриття їх об'єктивного змісту (істинності, досто­вірності, інтерсуб'єктивності). Ці засоби передбачають різні варіанти використан­ня теорій, концепцій, математичних екстраполяцій, дедуктивних структур вза­галі, форм фактуальності (даних спосте­режень, експерименту, індуктивних заключень, досвіду як такого) або сукупно­го (в більшості випадків) застосування вказаних форм дослідження в залеж­ності від дисциплінарної інститутизації наукового знання. Наука характеризується методологічним усвідомленням процесів формування та конституювання знання, що спирається на загальнонаукові та спе­цифічні методи (якісного та кількісного аналізу, класифікації та вимірювання, формалізації та моделювання, історич­ного дослідження в його еволюційних та структурно-трансформаційних варіан­тах тощо). Наука будує моделі, що імітують поведінку об'єктів, припускає мож­ливість їх математичного подання, при­чинну матрицю подій, інтерпретаційні акти усвідомлення даних дослідження. Ідеалом науки є строгість (наявність стан­дартів достовірності), доказовість, об'єк­тивність знання, спрямованість на посилення прогностичної сили теорій, їх ев­ристичності та практичної ефективності. Базовими принципами науки є детермі­нізм, ідея об'єктивних закономірностей, наявності універсальних законів, що припускають певну єдинообразність спричиненості в організації буття; при­пущення математичності світу; ідея елементаризму (наявності вихідних складо­вих одиниць явищ типу атомів: чисел, хімічних елементів, біологічних видів чи архетипів) та трансформізму (вивчення об'єктів через аналіз їх змін; вимога відтворюваності досліджуваних ефектів за наявності відповідних умов; а також канони раціоналізму та визнання сталої цінності істинного знання, збереження його основного змісту в історії розвитку науки, певної спадкоємності результатів творчості. Основними структурними компонентами науки як системи знань є:

1) Теорія, що систематизує емпіричний ма­теріал, дає його опис та пояснення, здійснює передбачення нових ефектів та можливих процесів, виявляє перспекти­ви їх практичного використання;

2) нау­ково-дослідна програма, що орієнтує нау­ковий пошук, процес висування гіпотез, залучення традицій та нових підходів;

3) проект, що поєднує теорію та практику функціювання ідей з алгоритмами їх об'єктивації та технологіями застосуван­ня.

Розвиток науки характеризують: метод (як шлях дослідження, спосіб формуван­ня та усвідомлення); знання, відкриття (як форма прирощення знання); техно­логія (як спосіб використання знань). Наука є також соціальним інститутом, який об'єднує вчених з їх знаннями, квалі­фікацією та досвідом; наукові установи, експериментально-технічну базу науко­вої діяльності, систему інформації, під­готовки й атестації кадрів, форми функціювання та використання знання. Спадкоємність досвіду та знань, єдність традицій та новаторства — істотні особли­вості розвитку науки, що пов'язані, зокре­ма, з утворенням наукових шкіл, творчи­ми дискусіями та боротьбою думок. Наука має дисциплінарну структуру, яка виз­начається поділом на галузі природоз­навства, суспільствознавства та технікознавства. Кожна з цих галузей має певну специфіку щодо об'єктів дослід­ження, співвіднесеності теоретичного та практичного знання, суб'єктивного та об'єктивного, вимог творчості. Наука впли­ває на формування світогляду з боку за­твердження норм раціонального, кри­тичного та адекватного бачення дійс­ності і в цьому відношенні протилежна містиці та марновірству. Водночас наука є чинником соціального та технічного про­гресу, бо входить до складу продуктив­них сил виробництва. Наука є рушійною си­лою науково-технічної революції XX століття, яка визначає риси сучасної цивілізації. (С. Кримський)

НАУКОВА РЕВОЛЮЦІЯ дивись Еволюція та революція.

НАУКОВО - ДОСЛІДНА ПРОГРАМА — ключова концепція методології науки Лакатоса. Науково-дослідна програма являє собою зв'язну послідовність теорій, кожна з яких вини­кає з попередньої внаслідок приєднання до неї будь-якої допоміжної гіпотези. У розвитку кожної науково-дослідної програми виникають дві стадії: прогресивна і регресивна. На пер­шій стадії теоретичний ріст науково-дослідної програми, випереджаючи практику експерименталь­них досліджень, передбачає відкриття раніше не відомих емпіричних фактів. На другій — теоретичні пояснення відста­ють від згаданої практики. У контексті цієї методології історія науки постає як процес виникнення, розвитку й агоністики альтернативних науково-дослідних програм. Найваж­ливішим структурним елементом кож­ної науково-дослідної програми є її "тверде ядро", тобто сімей­ство найбільш сталих фундаментальних припущень, які збереглися без змін у всіх її теоріях. Безперервний процес зміни теорій у науково-дослідній програмі регулюється двома нормативними евристиками. Перша ев­ристика відповідає на питання про те, якому шляху дослідження учений може віддати перевагу ("позитивна евристи­ка"). Друга — яких шляхів слід уникати ("негативна евристика"). Зокрема, "не­гативна евристика" рекомендує вченому не застосовувати до науково-дослідної програми правило у ситуаціях, коли вона зустрічається з контрприкладами та аномаліями. У таких ситуаціях "негативна евристика" пропонує використовувати допоміжні гіпотези, які створюють своє­рідний "запобіжний пояс" навколо "твердого ядра" науково-дослідної програми. У ситуаціях зітк­нення з контрприкладами та аномаліями модифікуватися або відбраковуватися повинні лише гіпотези цього "запобіжно­го поясу". У "позитивної евристики" функції інші. Вона пропонує досліднику:

а)способи видозмінювання або узагаль­нення версій науково-дослідної програми,які спростовують­ся;

б) стратегії модифікації або уточнен­ня "запобіжного поясу";

в) методи конст­руювання моделей з більш широкою сфе­рою застосування. Методологія науково-дослідної програми Лакатоса виявилася ефективною у до­слідженні лише деяких періодів історії науки.

НАЦІОНАЛІЗМ — спрямування політич­ної думки, політична ідеологія та політична практика, в центрі уваги яких знаходиться нація як ідея (або поняття) та як цінність. Різновиди націоналізму (типологія націоналізм) залежать передусім від того, як ро­зуміють націю та її формування. Оскіль­ки формування та утвердження нації здійснюється в конкретних суспільно-історичних обставинах, то різноманітність форм націоналізму є наслідком пристосування до цих обставин. В дослідженні націоналізму важли­вим є питання про співвідношення націоналізму з іншими напрямами політичної думки та відповідними політичними ідеологіями. Націоналізм — як певний напрям політичної думки (певне коло ідей та проблем), як політич­на ідеологія та політична практика — не виступав на Заході до кінця XIX століття в ролі окремої політичної ідеології, а був склад­ником лібералізму, консерватизму, со­ціал-демократизму (у XX столітті став склад­ником комунізму). У міру дедалі чіт­кішого усвідомлення цими ідеологіями своїх принципів вони почали піддавати націоналізм критиці, що, зрештою, теж допомогло встановити відмінність між націоналізмом та цими (іншими) ідеологіями. Іноді ідуть шля­хом спрощених формулювань, стверджу­ючи, що націоналізм — це національний егоїзм, аб­солютизація інтересів своєї нації за раху­нок інтересів інших націй. Але такі фор­мулювання не враховують того, що націоналізм може виступати і як рух за звільнення, і як виправдання певних форм насильства та гноблення (у цьому він не відрізняєть­ся від лібералізму, консерватизму, со­ціалізму та комунізму). Внаслідок вели­кої різноманітності форм націоналізму часто твер­дять, що потрібно говорити не про націоналізм як щось єдине, а тільки про різні націоналізми. Все ж очевидно, що попри всю різноманітність форм націоналізму, вони містять в собі і спільні еле­менти. Шляхом порівняння встановлю­ють деякі спільні та відмінні елементи в різних версіях націоналізму та пропонують різного роду типології націоналізму. Під кутом зору міжнаціональних взаємин існує поділ на експансіоністській, (переважно держав­них націй) та захисні націоналізмт (переважно не­державних націй). В залежності від того, держава чи культура є найважливішою цінністю в націоналізмі, розрізняють політичний та культурний націоналізм (культурний націоналізм пере­важно розуміє державу не як самоціль, а як засіб утвердження самобутньої культури). Під кутом зору того як націоналізм мислить співвідношення особи та нації, розрізня­ють ліберальний (демократичний) націоналізм та інтегральний (тоталітарний) націоналізм. Політич­ний рух етнічних груп та національних меншин за розширення своїх прав (іноді аж до здобуття територіальної автономії чи незалежності) позначають як "ет­нічний націоналізм" або "етнорегіоналізм". Тер­мін "етнічний націоналізм" іноді застосовують та­кож до державницького націоналізму, якщо його основою є певна національна більшість ("корінний етнос", "титульна нація") та якщо він надмірно наголошує елементи своєї етнічної культури як основи громадянської консолідації. Але щодо за­хідних націй, у бутті яких етнічний чин­ник відіграє традиційно важливу роль (мова, історичні традиції, політична символіка тощо), то цей термін зазвичай не застосовують, оскільки припускають, що в бутті цих націй провідну роль відіграють політико-правові засоби — так званий "громадянський націоналізм". (В. Лісовий)


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 | 94 | 95 | 96 | 97 | 98 | 99 | 100 | 101 | 102 | 103 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.)