АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ШТОВХАЧ

Читайте также:
  1. Будова частин і механізмів танкової гармати
  2. Видобування
  3. Гірка пілюля
  4. Детта по той бік дверей
  5. Діагностування двигуна за шумами і вібраціями.
  6. Заходи з охорони праці, техніки безпеки та пожежної безпеки при обслуговуванні та ремонті електроустаткування
  7. Здійснення пострілу
  8. Зміна технічного стану механізму газорозподілу .
  9. Механічний спусковий механізм
  10. Механічні вузли МЗ
  11. НОРМА ВИТРАТ ЗАПАСНИХ ЧАСТИН НА РЕМОНТ ВАНТАЖНИХ ВАГОНІВ ШИРОКОЇ КОЛІЇ В ВАГОННИХ ДЕПО ЗАЛІЗНИЦЬ
  12. Основні теоретичні положення

 

«І все‑таки це означає смерть», – подумав Роланд, не сумніваючись, що так воно й є.

Озирнутися його змусив голос Едді. Едді йшов геть. Він уже видряпувався на пагорб, досі кличучи Одетту.

На якусь мить Роланд замислився над тим, чи не відпустити його.

А раптом йому пощастить її знайти, можливо, навіть знайти живою, не сильно пораненою й досі Одеттою, а не іншою? Роланд подумав, що вони вдвох могли б влаштувати тут собі таке‑сяке життя, що взаємне кохання Одетти та Едді могло б придушити те нічне жахіття, яке називало себе Деттою Волкер. «Так, між ними двома Детті не місце, в міцних обіймах вона б просто задихнулася на смерть», – припустив стрілець. Він був романтиком, своєрідним, жорстким, але романтиком… і все ж досить реалістично ставився до життя, аби знати, що часом любов справді перемагає все. А що буде з ним самим? Навіть якщо йому пощастить добути ліки зі світу Едді, ті ліки, від яких він майже одужав минулого разу, то чи зцілять вони його тепер? Чи зможуть бодай покласти початок одужанню? Зараз він почувався дуже зле і піймав себе на думці, чи надто далеко все зайшло. Ноги й руки боліли, в голові гуло, груди були важкі й забиті мокротинням. Під час нападів кашлю лівий бік озивався різким болем, наче там були поламані ребра. Ліве вухо палало вогнем. «Можливо, – подумав він, – час уже припинити це все. Відступитися».

Зачувши це, його душа запротестувала всіма своїми фібрами.

– Едді! – закричав він, цього разу не закашлявшись. Голос звучав потужно і владно.

Едді повернувся, однією ногою стоячи на сирій землі, а другою опираючись на скелястий виступ.

– Уперед, – відповів він і злегка повів рукою від себе. Цей жест красномовно свідчив, що він хоче позбутися стрільця, аби той не заважав йому займатися справжньою справою, важливою справою – пошуком Одетти та її порятунком (якщо доведеться рятувати). – Все нормально. Іди шукай те, що тобі треба. Коли повернешся, ми обоє будемо тут.

– Сумніваюсь.

– Я мушу її знайти. – Погляд Едді, яким той подивився на Роланда, був дуже молодим і беззахисно відкритим. – Справді мушу.

– Я розумію, що ти кохаєш, і розумію твою потребу, – відказав стрілець. – Але я хочу, щоби цього разу ти пішов зі мною, Едді.

Едді витріщився на нього й дивився довго‑предовго, наче не вірячи власним вухам.

– Піти з тобою, – нарешті промовив він, досі перебуваючи в полоні своїх думок. – 3 тобою піти! Боже милосердний, по‑моєму, я щойно почув усе. Усе, парам‑папам. Минулого разу, коли ти так наполягав, аби я лишився з тобою, ти хотів випробувати долю й перевірити, чи я переріжу тобі горлянку.

Цього разу ти хочеш скористатися з нагоди, аби щось перегризло горло їй.

– Можливо, це вже сталося, – сказав Роланд, знаючи, проте, що це неправда. Можливо, Дама поранена, але не мертва – це було йому відомо достеменно.

На жаль, Едді теж знав. За той тиждень чи десять днів, протягом яких юнак не вживав свого наркотику, його інтелект помітно загострився. Едді показав на двері. – Ти чудово знаєш, що ні. Якби вона померла, цієї хрінової штуковини тут би не було. Хіба що ти брехав, коли казав, що без трьох нас вона ні фіга не буде фуричити.

Едді хотів було повернутися до пагорба, але Роланд поглядом прикував його до землі.

– Гаразд, – відповів стрілець. Його голос звучав майже так само м'яко, як і тоді, коли він звертався до жінки, що знемагала в полоні за ґратами сповненого ненависті обличчя й верескливого голосу Детти. – Вона жива. Але якщо так, то чому вона не відгукнулася, ти ж так голосно її кликав?

– Ну… може, один із тих кошаків кудись її потяг. – Та голос Едді звучав непереконливо.

– Кошак би її загриз, зжер, скільки влізло, а решту покинув. Максимум, на що він був би спроможний, – відтягти її тіло в затінок, аби повернутися вночі й доїсти м'ясо, яке, можливо, ще не зіпсувалося на сонці. Але в такому разі двері б зникли. Коти не схожі на комах, які спочатку паралізують свою жертву, а потім відтягують їжу кудись у закуток, аби поласувати пізніше, і тобі це відомо.

– Не обов'язково, щоб так усе й було, – огризнувся Едді й одразу ж згадав, як Одетта сказала: «Ні, вам усе‑таки слід було відвідувати дискусійний гурток, Едді» – але відігнав від себе цю думку. – Могло бути так, що вона побачила кота і хотіла його застрелити, але перша пара куль в твоєму револьвері виявилася негодящою. Чорт, та може навіть перші чотири чи п'ять патронів. Кіт підбирається до неї, сильно б'є лапою, але не встигає вбити, бо… БА‑БАХ! – Розійшовшись, Едді сильно вгатив кулаком у долоню: він так яскраво уявив собі картину, наче йому довелося побачити все на власні очі. – Куля вбиває кота чи тільки ранить, а може, просто відлякує. Як тобі такий варіант?

– Ми б почули постріл, – тихо сказав Роланд.

Едді на мить застиг, не в змозі вимовити ані слова чи навести бодай якийсь аргумент проти цього. Ясна річ, вони б почули. Дикий котячий нявкіт долинув до них вперше, коли вони перебували за п'ятнадцять чи навіть двадцять миль звідси. Що вже казати про револьверний постріл…

Він несподівано хитро подивився на Роланда.

– А може, ти й чув. Чув постріл, коли я спав.

– Він би тебе розбудив.

– Коли б я не був такий втомлений, чувак. Та я спав як…

– Як убитий, – так само тихо промовив стрілець. – Мені знайоме це відчуття.

– Тоді ти розумієш…

– Але це не те саме, що бути мертвим. Минулої ночі ти був так само у відрубі, але коли заверещала одна з тих кицьок, ти миттю підірвався на ноги. Бо хвилювався за Одетту. Пострілу не було, Едді, й ти це знаєш. Ти б неодмінно його почув. Бо вона тобі не байдужа.

– То, може, вона прибила того кота каменюкою! – в розпачі закричав Едді. – Звідки, в біса, мені знати, якщо я стирчу тут і сварюся з тобою замість того, щоб перевірити, як там усе насправді? А раптом вона лежить десь там поранена! Поранена чи помирає від втрати крові! Як вам це сподобається: я справді піду з тобою в ті двері, а вона помре, поки ми там блукатимемо? Як вам це сподобається: ти повертаєшся й бачиш, що двері на місці, а потім знову повертаєшся, і бац – дверей нема, бо вона померла? Тоді ти опинишся в пастці в моєму світі, а не я в твоєму! – Важко дихаючи, міцно стиснувши руки в кулаки, Едді стояв і розлючено дивився на стрільця.

Роланд відчув втомлене роздратування. Хтось (можливо. Корт, але стрілець схилявся до думки, що то був його батько) у минулому любив повторювати прислів'я: «Сперечатися з закоханим – все одно що вичерпувати океан ложкою». Зараз перед ним стояв справжнісінький доказ правдивості цього виразу – втілення агресивності й самозахисту. «Валяй, – промовляла поза Едді Діна. – Валяй, у мене є відповідь на всі твої закиди».

– А може, її надибав зовсім не кошак, – нарешті сказав Едді. – Може, це й твій світ, але, по‑моєму, в цій його частині ти бував не частіше, ніж я – на острові Борнео. Хіба ти знаєш, що тут може бродити, на цих пагорбах? А раптом її вхопила й понесла з собою яка‑небудь велетенська мавпа?

– У тому, що її таки щось ухопило, сумніву бути не може, – відповів стрілець.

– Тоді слава Богу, що хвороба не до кінця позбавила тебе міз…

– І ми обидва знаємо, що то було. Детта Волкер. Вона в полоні у Детти Волкер.

Едді розтулив було рота, але на якусь мить – достатньо тривалу, аби обидва вони визнали правду, – невблаганний вираз обличчя стрільця притлумив усі його аргументи.

 

 

– Не обов'язково ж усе сталося саме так, як ти сказав.

– Підійди трохи ближче. Якщо вже розмовляти, то розмовляти. Щоразу, коли доводиться перекрикувати шум хвиль, у мене з горла видирається шматок. Чи то таке відчуття з'являється.

– Бабусю, чому в тебе такі великі очі? – спитав Едді, не зрушуючи з місця.

– Що ти таке верзеш, чорт забирай?

– Це з казки. Вигадки. – Зараз Едді трохи спустився вниз схилом – на чотири ярди, не більше. – І якщо ти думаєш, що зможеш заговорити мені зуби настільки, щоб я підійшов досить близько до того візка, то вважай, що в тебе в голові самі вигадки.

– Досить близько для чого? Не доберу, – сказав Роланд, хоча насправді чудово розумів, про що йдеться.

З відстані ста п'ятдесяти ярдів згори й за чверть милі на схід за всім цим дійством уважно спостерігали темні очі – очі, що світилися живим розумом і нелюдською безжальністю. Почути, про що говорять ті двоє, було неможливо – винні в цьому були вітер, хвилі й глухий рокіт прибою, що невтомно рив свій підкоп. Та Детті не потрібно було чути, що вони говорять, аби знати, про що йдеться. І без підзорної труби вона бачила, що Справжній Мерзотник зараз був уже Реально Хворим. Може, Справжній Мерзотник колись і планував пару деньків чи навіть тижнів позбиткуватися з безногої негритянки (судячи з обстановочки, інших розваг тут хрін діждешся) – але їй здалося, що тепер Реально Хворому потрібно було тільки одне – забрати свою білу дупу подалі звідси. Просто скористатися чаклунськими дверима, аби врятувати свою сраку. Раніше йому ще ніколи не доводилося драпати. Не доводилося ні п'ятами, ні сракою накивати. Раніше Справжній Мерзотник існував тільки в її уяві. Її досі не перло думати про те, як це все було, які були відчуття, як легко він зумів перебороти всі її відчайдушні спроби випхати його втришия й знову стати господаркою у власній голові. То було страшно. Жахливо. А що ще страшніше, так це те, що вона не доганяла. Що спричинило такий її переляк? Саме по собі лякало вже те, що до цього призвело не вторгнення. Вона знала, що варто покопирсатися в собі глибше, і тоді розгадка не за горами, але не хотіла цього робити. Копирсання в собі може завести її до місця такого типу, якого в стародавні часи боялися моряки, ні дати ні взяти кінця світу, місця, котре давні картографи позначали міткою «ТУТА ВОДЯЦЯ ГАДЮКИ». Огидним у втручанні Справжнього Мерзотника було те, що воно здалося знайомим, наче ця дивовижа траплялася й раніше – та не раз, а чимало разів. Але, попри весь переляк, паніку Детта рішуче відкинула. Навіть у процесі боротьби з загарбником вона спостерігала і все запам'ятовувала. А тепер пригадала, як подивилася в ті двері, куди її власними руками завіз на колясці стрілець. Згадала, як тіло Справжнього Мерзотника лежало на піску, а Едді нависав над ним із ножем у руці.

От коли б той Едді всадив ножа прямо Мерзотникові в горлянку! Була б ото забава, веселіша за свинорізку! Стократ веселіша!

Едді цього не зробив, але вона бачила Мерзотникове тіло. Воно дихало, але назвати це інакше, як тілом, язик не повертався. То була просто нікчемна річ, наче викинутий мішок, куди якомусь кретинові забажалося напхати бур'яну чи кукурудзяних обгорток.

Деттин розум був страшний, як ніч, але водночас навіть швидший і гостріший, ніж у Едді. «Той Мерзотник звик сцяти оцтом. А тепер все, хана. Він знає, що я тут, і хоче якомога швидше злиняти, поки я не надрала йому сраку. А от той його малий друзяка – він досі в біса сильний, і йому поки що мало того, як він мене помучив, він хоче ще. Хоче унюхати, де я, хай там що з тим Мерзотником. Точно. Він думає: «Що ж, безнога чорномаза сучка надумала тягатися з таким великим гандоном, як я. Я тікати не збираюся. Я ту чорну мандавошку знайду, виїбу її разів зо два, а там уже і далі можна буде йти». От що він там собі комбінує. Ну нічо. Я тобі покажу, біла мордо. Думаєш, голими руками Детту Волкер візьмеш? Ну давай, піднімайся сюди, в ці буєраки, і спробуй, як воно. Тільки полізь до мене, і взнаєш, як це: їбошитися з найкращою, солоденький! Точно взнаєш…»

Але щурячий біг Деттиних думок перервав звук, що долинув до її вух чітко, попри весь шум прибою та вітру: важкий вибух револьверного пострілу.

 

 

– По‑моєму, ти розумієш усе краще, ніж показуєш, – сказав Едді. – В біса краще. Хочеш, аби я підійшов до тебе на відстань простягнутої руки. От тоді‑то ти мене й загребеш тепленьким. Так я думаю. – Не відводячи погляду від Роландового обличчя, він різко повернув голову до дверей і не знаючи, що неподалік одна людина думає точнісінько те саме, додав: – Так, ти хворий, але може бути й таке, що ти прикидаєшся слабшим, ніж насправді. Може, ти трохи придурюєшся.

– Все може бути, – без посмішки підтвердив Роланд і додав: – Але це не так.

Але насправді він придурювався… зовсім трішки.

– Ще кілька років погоди не зроблять, правда ж? Ще трохи, і я більше не зможу кричати. – Неначе на доказ цих слів, останній склад прозвучав хрипко, як жаб'яче квакання. – І я хочу, аби ти добре зважив, що робиш, чи то пак збираєшся зробити. Якщо я не зможу переконати тебе піти зі мною, то, може, вдасться пробудити в тобі пильність… знову.

– Заради своєї дорогоцінної Вежі, – насмішкувато передражнив Едді, але з пагорба спустився, ковзким рухом подолавши рівно половину пройденого нагору шляху. Його обтріпані тенісні черевики здіймаїи легенькі хмарки бурої куряви.

– Заради моєї дорогоцінної Вежі та твого не менш дорогоцінного здоров'я, – не розгубився стрілець. – Не кажучи вже про твоє дорогоцінне життя.

Плавно витягнувши другий і останній револьвер з лівої кобури, Роланд поглянув на зброю водночас із сумовитим і незрозумілим виразом обличчя.

– Якщо ти думаєш, що можеш налякати мене своєю пукалкою…

– Я так не думаю. Едді, ти ж знаєш, що я не зможу в тебе стріляти. Але, по‑моєму, тобі потрібно дати наглядний урок про те, як змінилася ситуація. Як сильно вона змінилася.

Роланд підняв револьвер, спрямувавши дуло не на Едді, а на порожній океан, що розкотисто гуркотів прибоєм, і великим пальцем натиснув на гачок. Едді весь підібрався, очікуючи гучного пострілу.

Нічого. Тільки сухе клацання.

Роланд знову звів курок. Циліндр повернувся. Стрілець натиснув на гачок, але знову пролунав тільки невиразний щиглик.

– Не морочся, – сказав Едді. – Там, звідки я родом, Міністерство оборони взяло б тебе на роботу після першої ж осічки. А ще ти міг би…

Але важке БА‑БАХ, що прокотилося від пострілу, обрізало закінчення фрази. Так само охайно Роланд збивав маленькі гілочки з дерев, коли вправлявся у стрільбі по мішенях в пору свого учнівства. Едді аж підстрибнув. Постріл миттю обірвав нескінченне комашине рііііі, що стояло на схилах пагорбів. І тільки після того як Роланд поклав револьвер собі на коліна, комахи знову завели свою пісню – потроху, повільно, наче побоюючись.

– І що це, в біса, доводить?

– Гадаю, все залежить від того, до чого ти дослухатимешся, а що категорично не захочеш чути, – дещо різкувато відповів Роланд. – Я мав на меті продемонструвати, що не всі патрони негодящі. Більше того, мається на увазі – й до цього варто прислухатися, – що деякі, а може, навіть усі патрони в револьвері, який ти віддав Одетті, можуть бути нормальними.

– Лайно собаче! – Едді помовчав. – Чому?

– Бо я зарядив револьвер, з якого щойно стріляв, патронами з нижньої частини моїх патронних стрічок, інакше кажучи, патронами, котрі намокли найсильніше. Я зробив це тільки для того, аби вбити час, поки тебе не було. Не так вже це й довго – зарядити револьвер, особливо якщо тобі бракує кількох пальців на руці, ха‑ха! – Роланд почав сміятися, але сміх одразу ж переріс у кашель, і стрільцеві довелося прикривати рота кулаком руки, на якій не вистачало пальців. Коли напад кашлю минувся, він продовжив: – Але після того, як спробуєш стріляти мокрими патронами, потрібно розібрати револьвер і почистити механізм. «Розібрати револьвер, почистити механізм, шмаркачі», – то була перша істина, яку вбивав у наші голови наш учитель, Корт. Я не знав, скільки часу в мене забере розібрати револьвер, вичистити його й знову скласти, коли в мене лишилося всього півтори руки. Але подумав, що якщо вже збираюся жити далі – а я все‑таки збираюся, Едді, – то краще мені це з'ясувати. З'ясувати, а потім навчитися робити це швидше, правда ж, варто? Підійди трохи ближче, Едді. Заради свого батька, підійди ближче!

– Це аби краще тебе бачити, дитинко, – сказав Едді, але все‑таки зробив кілька кроків до Роланда. Всього лише кілька.

– Коли після чистки вистрілив перший патрон, то я мало не наклав у штани, – сказав стрілець і знову розсміявся. Вражений, Едді зрозумів, що стрілець уже на межі, за якою починається маячня. – Перший патрон, але повір мені, це було останнє, на що я сподівався.

Едді намагався збагнути, чи бреше стрілець. Бреше про револьвер і про свій стан. Бобик занедужав, це точно. Але чи не симулює він таку вже сильну неміч? Едді ніяк не зміг би зрозуміти. Якщо Роланд прикидається, то виходить це у нього бездоганно. Що ж до револьверів, то Едді нічого путнього сказати не міг, бо ніколи не мав з ними справи. Перед тим, як він неждано‑негадано опинився в епіцентрі стрілянини в Балазара, з пістолета йому доводилося стріляти разів зо три за все життя. Якби Генрі був зараз тут, він би точно зрозумів. Але Генрі мертвий… Завжди з'являючись зненацька, ця думка знову і знову змушувала Едді страждати.

– Вистрілив тільки перший патрон, інші дали осічку, – сказав стрілець, – тому я почистив револьвер, знову зарядив і проклацав увесь барабан. Цього разу я взяв патрони з тих гнізд, що були ближче до пряжки патронташа. Ті, що намокли менше, ніж інші. Патрони, якими ми добували собі харчі, сухіші, бо були ближче до пряжок.

Стрілець сухо закашлявся, прикрившись рукою, а потім продовжив.

– Вдруге я натрапив на два боєздатні патрони. Знову розібрав револьвер, почистив і зарядив утретє. Щойно ти бачив, як я натискав на курок і перевірив перші три гнізда. – Він слабо посміхнувся. – Знаєш, після перших двох щигликів я подумав було, що з моїм клятим щастям я зарядив барабан самими тільки мокрими набоями. Такий показ виглядав би не надто переконливо, правда? Едді, ти не міг би підійти ще трохи ближче?

– Геть непереконливо, – сказав Едді. – Е, ні, дякую, по‑моєму, я й так стою до тебе досить близько і підходити ще ближче не маю жодного наміру. Роланде, який урок я мусив отримати з цього показового виступу?

Роланд подивився на нього, як на розумово відсталого.

– Зрозумій, я не посилав тебе сюди на вірну смерть. Ні тебе, ні її не посилав на смерть. О боги, Едді, де твій розум? Той револьвер, який опинився у неї, заряджений боєздатними набоями! – Він не відводив од Едді пильного погляду. – Вона ховається десь там, на пагорбах. Може, тобі й здається, що ти зможеш знайти її за слідами, але якщо грунт справді такий скам'янілий, як виглядає звідси, то шансів у тебе нуль. Вона залягла там, Едді, й це не Одетта, а Детта. Залягла з бойовим револьвером у руці. Якщо я тебе відпущу до неї, вона розмаже твої кишки по землі й відстрелить тобі дупу.

Він знову судорожно закашлявся.

Едді не відводив погляду від чоловіка, що кашляв у візку, а хвилі вибивали свій барабанний дріб, і вітер не припиняв виття на дурнуватій ноті.

Нарешті юнак почув, як його власний голос каже:

– Ти міг би й сховати один із патронів, який ти точно вважав боєздатним. Від тебе такого запросто можна чекати. – І щойно ці слова злетіли з його вуст, Едді зрозумів, що це правда: від Роланда можна чекати чого завгодно.

А все та його Вежа.

Вежа, хай вона буде проклята.

І як же ж підло він підклав схований патрон у третє гніздо! Це надало картині потрібного відтінку правдоподібності, чи не так? Побачивши таке, важко не повірити в щирість.

– У моєму світі є такий крилатий вираз, – сказав Едді. – «Цей навіть ескімосу холодильник продасть». Ось такий вираз.

– І що він означає?

– Це значить: та пішов ти.

Стрілець довгим поглядом подивився на нього, а потім кивнув.

– Ти твердо вирішив лишитися. Хай буде так. Коли вона в подобі Детти, ті… дикі звірі, що бродять навкруги… не такі страшні для неї, ніж якби вона була Одеттою. Що ж до тебе, то подалі від неї ти був би в безпеці – принаймні поки що, – але я бачу, що ти затявся. І хоч мені це не подобається, та я не хочу марнувати час на суперечки з дурнем.

– Тобто ти хочеш сказати, – ввічливо промовив Едді, – що ніхто ніколи навіть не пробував сперечатися з тобою на тему цієї Темної Вежі, до якої ти так настирно пробиваєшся?

Роланд втомлено посміхнувся.

– Насправді сила‑силенна людей пробували. І саме тому, здається, я й розумію, що ти нікуди не підеш. Дурний дурного бачить з‑за рогу. Хай там як, але я надто слабкий для того, щоб тебе вхопити, а ти вочевидь надто підозріливий і не підпустиш мене близько, а час спливає, і на суперечки його вже не лишилося. Єдине, що мені залишається, – піти й сподіватися на краще. Перш ніж піти, я повторю востаннє і прошу тебе, Едді, почуй мене: пильнуй.

А потім Роланд зробив щось таке, що змусило Едді засоромитися через усі свої сумніви (хоча його рішучості це не похитнуло): різким натренованим порухом зап'ястя стрілець відкрив барабан револьвера, висипав усі набої й замінив їх патронами з гнізд, що розташовувалися найближче до пряжок. А потім іншим вправним рухом зап'ястя закрив барабан…

– Ніколи вже чистити револьвер, – сказав він. – Та, як на мене, це не має значення. На ось, лови, тільки дивись, упіймай, не треба бруднити механізм ще більше, він і так брудний. У моєму світі взагалі лишилося мало справних механізмів.

І Роланд перекинув револьвер через простір, що їх розділяв. А Едді, схвильований, мало не впустив його на землю. І одразу ж від гріха подалі засунув за пояс штанів.

Стрілець піднявся з коляски, мало не впавши, коли колеса ковзнули назад під тиском його рук, і непевною ходою побрів до дверей. Ухопився за ручку, й вона легко піддалася в його руці. Едді не бачив, куди відчиняються двері, але чув притлумлений шум транспорту.

Роланд озирнувся. На мертвотно‑блідому обличчі горіли безжальні сині очі.

 

 

Зі своєї криївки за всім цим жадібно спостерігали палаючі очі Детти.

 

 

– Не забувай, Едді, – хрипким голосом сказав стрілець і зробив крок уперед. На порозі дверей його тіло впало, так, наче замість порожнечі з розгону врізалося в кам'яну стіну.

Едді охопила майже нездоланна потреба підійти до дверей, зазирнути туди й побачити, куди – і в який час – вони ведуть. Та натомість він повернувся й знову окинув поглядом пагорби, тримаючи руку на рукоятці револьвера.

Повторюю тобі востаннє.

І раптом, вдивляючись у порожні бурі пагорби, Едді злякався.

Будь пильний.

Ніщо ані шелеснуло.

Принаймні в полі його зору руху не було.

І все одно Едді відчував, що вона там.

То не Одетта – стрілець казав правду.

Він відчував присутність Детти.

Ковтнувши слину, він почув, як у горлі щось хруснуло.

Пильнуй.

Так. Та ще ніколи в житті йому так смертельно не хотілося спати. Невдовзі дрімота здолає його. Якщо Едді не здасться сам, то сон навалиться на нього.

І поки він спатиме, з'явиться Детта.

Детта.

Борючись з утомою, Едді дивився на пагорби, де не було ані найменших ознак руху. Очі, здавалося, розпухли, повіки набрякли. Хлопець міркував, скільки часу знадобиться Роландові, аби повернутися з третім – Штовхачем, ким би не була ця людина.

– Одетто? – покликав він, особливо не сподіваючись на відповідь.

І тільки тиша відгукнулася на його заклик. Для Едді почався час чекання.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.014 сек.)