АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Видобування

Читайте также:
  1. Хто є платниками плати за користування надрами для видобування корисних копалин?

 

 

У той самий час, коли нижній край сонця в світі Роланда торкнувся поверхні Західного моря й на воді, простираючись до того місця, де лежав зв'язаний, наче індичка, Едді, спалахнув яскраво‑золотистий вогонь, офіцери О'Мейра й Дилівен повільно почали приходити до тями у світі, звідки Едді забрали.

– Зніміть з мене наручники, будь ласочка, – смиренним голосом попрохав Жирдяй Джонні.

– Де він? – ледве володіючи язиком, промовив О'Мейра й помацав у пошуках своєї кобури. Нема. Ні кобури, ні пояса, ні куль, ні пістолета. Пістолета.

От блін.

У голові вже почали роїтися питання, якими будуть діставати ті гівнюки з відділу службових розслідувань – чуваки, що всі свої знання про вулицю почерпнули від Джека Веба з серіалу «Облава», і вартість втраченого пістолета в грошовому еквіваленті зненацька почала значити для нього не менше, ніж кількість населення в Ірландії чи основні поклади мінералів у Перу. Глянувши на Карла, він зрозумів, що з нього теж зняли кобуру зі зброєю.

«О Ісусе милосердний, врятуй ницих духом», – подумав нещасний О'Мейра. І коли Жирдяй Джонні знову попросив, аби офіцер узяв на прилавку ключі й зняв з нього наручники, то О'Мейра відповів: «Та я б тобі…» Він замовк, бо збирався сказати: «Та я б тобі кулю в живіт всадив залюбки», але поки що стріляти в Жирдяя Джонні йому було нічим, адже так? Уся зброя в цій крамниці була прикріплена ланцюгами, а його й Карлів пістолети забрав прибацаний в окулярах із золотою оправою, ненормальний, що наче скидався на порядного громадянина. Причому зробив це так легко, як сам О'Мейра міг би відняти пукалку в дитини.

Не закінчивши фразу, він узяв ключі й зняв наручники. В кутку крамниці валявся «маґнум‑357», який закинув туди Роланд. О'Мейра помітив його і підібрав. Кобура була замалою для такого револьвера, тож полісмен запхнув його за пояс.

– Гей, то моє! – пробекав Жирдяй Джонні.

– Точно? Тобі повернути? – О'Мейрі доводилося говорити повільно. Голова просто розколювалася. Все, що йому хотілося тієї миті, – знайти пана Окуляри‑в‑золотій‑оправі й прибити його гвіздками до стіни. Тупими гвіздками. – Я чув, у «Аттиці» полюбляють таких товстунчиків, як ти, Джонні. У них там навіть вираз такий є: «Чим більша сідушка, тим краща подружка». То ти точно хочеш отримати його назад?

Жирдяй Джонні мовчки відвернувся, та О'Мейра встиг помітити сльози в його очах і мокру пляму на штанях. Жалю він не відчув.

– Де він? – хрипким, натужним голосом спитав Карл Дилівен.

– Пішов, – глухо сказав Джонні. – Це все, що я знаю. Пішов. Я думав, він мене вб'є.

Дилівен поволі зводився на ноги. Торкнувшись щоки, відчув щось липке й мокре. На пальцях була кров. Чорт. Він простягнув руку до пістолета і все мацав та мацав, навіть після того, як пальці запевнили його, що пістолета й кобури нема. В О'Мейри просто боліла голова. Дилівен почувався, наче всередині його голови хтось влаштував ядерний полігон.

– Той чувак забрав мого пістолета, – сказав він О'Мейрі. Його голос звучав так глухо, що деякі слова годі було розібрати.

– Ласкаво просимо до клубу.

– Він досі тут? – Дилівен ступив крок до О'Мейри, і його занесло вліво, наче він ішов палубою корабля в сильний шторм. Але він спромігся вирівнятися.

– Ні.

– Давно? – Дилівен подивився на Жирдяя Джонні, але той не відповів. Можливо, тому, що Жирдяй стояв до них спиною і подумав, що Дилівен звертається до напарника. І Дилівен, котрий і за сприятливіших обставин не вирізнявся врівноваженістю, гаркнув на товстуна, хоча від крику голова, здавалося, готова була розлетітися на тисячу шматочків: – Я, здається, до тебе звертаюсь, ти, жирна свиня! Давно той недоносок пішов?

– Мабуть, хвилин п'ять тому, – тупо сказав Жирдяй Джонні. – Забрав його патрони і ваші пістолети. – Він помовчав. – Заплатив за набої. Я був у шоці.

«П'ять хвилин», – подумав Дилівен. Приїхав той чувак на таксі. Сидячи в патрульній машині й сьорбаючи каву, вони бачили, як він виходив. Наближалася година пік. О цій порі піймати таксі досить важко. А може…

– Ходімо, – сказав він Джорджеві О'Мейрі. – У нас ще є шанс взяти його за одне місце. А зброю візьмемо у цієї шльондри…

О'Мейра продемонстрував магнум. Спочатку Дилівен побачив два револьвери, а потім вони повільно злилися в одне ціле.

– Добре. – Дилівен приходив до тями, не одразу, а помалу, як боксер‑профі, що зазнав сильного удару в щелепу. – Хай буде у тебе. Я візьму рушницю в машині. – Він рушив у напрямку дверей, та цього разу не просто похилився вбік: його хитнуло так, що довелося вхопитися розчепіреними пальцями за стінку, аби втримати рівновагу.

– З тобою все буде добре? – із сумнівом спитав О'Мейра.

– Тільки якщо ми його впіймаємо, – відповів Дилівен.

І вони вийшли. Жирдяй Джонні зрадів, що вони нарешті зникли. Не так сильно, як тішився через відхід монстра у синьому костюмі, але майже. Майже так само сильно.

 

 

Дилівену й О'Мейрі навіть не спало на думку обговорювати, у якому напрямку рушив злочинець, коли вийшов зі збройової крамниці. Достатньо було просто послухати повідомлення диспетчера.

– Дев'ятнадцять, – невтомно повторював жіночий голос. Пограбування, застосовано вогнепальну зброю. Дев'ятнадцять, дев'ятнадцять. Координати: Вест‑Сайд, Сорок дев'ята вулиця, 395, аптека Каца, прикмети злочинця: високий, волосся світле, синій костюм…

«Стрілянина, – подумав Дилівен, і голова в нього розболілася ще сильніше. – Цікаво, він стріляв із Джорджевого чи з мого? А може, й з обох. Якщо цей мішок із лайном когось убив, нам кінець. Хіба що ми його впіймаємо».

– Погнали, – коротко кинув він О'Мейрі, котрому не потрібно було повторювати двічі. Він так само добре розумів ситуацію, як і Дилівен. Патрульна машина із ввімкненими блималками й сиреною з вереском шин увірвалася в потік транспорту. Починалася година пік, і на дорогах утворюватися затори, тому машина в О'Мейри їхала двома колесами у водостічній канаві, а іншими двома – на тротуарі. Пішоходи розліталися в різні боки, як налякані куріпки. Він підрізав заднє крило вантажівки з продуктами, що намагалася вклинитися в Сорок дев'яту. Попереду на тротуарі виднілися блискучі осколки скла. До вух обох поліцейських долинало різке рипуче завивання сигналізації. Пішоходи ховалися в дверних проходах і за купами сміття, проте мешканці квартир на горішніх поверхах безстрашно висовувалися з вікон, так, наче це було якесь особливо захопливе телешоу. Чи кіносеанс безкоштовного перегляду.

В усьому кварталі не було жодного автомобіля. Таксі й мешканці передмість кинулися врозтіч.

– Сподіваюся, він досі там, – сказав Дилівен, за допомогою ключа відімкнув короткі сталеві тримачі довкола приклада й ствола помпової рушниці, що кріпилася під приладовою панеллю, і зняв її з затискачів. – Сподіваюся, що той смердючий вилупок досі там.

І жоден із них не тямив, що коли маєш справу зі стрільцем, то краще облишити лихо, поки тихо.

 

 

Виходячи з аптеки Каца, Роланд відправив великий флакон «Кефлексу» туди ж, де вже лежали коробки з патронами, – до кишень піджака Джека Морта. Службовий пістолет тридцять восьмого калібру, що належав Кардові Дилівену, стрілець тримав у руці. Тримати зброю цілою і неушкодженою рукою було в біса приємно.

Почулося виття сирен, і Роланд побачив, що вулицею мчить машина. «Це вони», – подумав він і вже почав було піднімати пістолет, аж раптом згадав: це стрільці. Стрільці, що виконують свій обов'язок. Тож він розвернувся і пішов назад до крамниці алхіміка.

– Стояти, сучаро! – пронизливо закричав Дилівен. Погляд Роланда метнувся до опуклого дзеркала, і саме вчасно: він побачив, що один зі стрільців – той, у якого з вуха текла кров, – висунувся з вікна машини з дробовиком. Коли його напарник зупинив їхній екіпаж, та так, що від тертя об тротуар гумові колеса задиміли, цей стрілець різким рухом вставив у гніздо патрон.

Роланд кинувся на підлогу.

 

 

Кацові не потрібне було дзеркало, аби зрозуміти, що зараз буде. Спочатку божевільний чоловік, тепер шалені копи. Ой‑вей.

– Лягай! – крикнув він помічникові й охоронцю Ральфу та, не чекаючи, послухаються вони чи ні, впав на коліна за прилавком.

А тоді, за мить до того, як Дилівен натиснув на гачок рушниці, на аптекаря, наче надто заповзятий футболіст, що страхує нападаючого, звалився помічник. У результаті Кац ударився головою об підлогу і зламав щелепу в двох місцях.

Крізь муку нестерпного болю, що пронизав голову наскрізь, Кац усе‑таки почув постріл із дробовика, почув, як розсипалися залишки скла у вітрині, а разом з ними – лосьйони після гоління, одеколони, парфуми, ополіскувачі для рота, сиропи від кашлю та інша хрінотінь. Тисячі несумісних ароматів змішатися в один і стали пекельним смородом. 1 перш ніж знепритомніти, Кац у черговий раз попросив сто чортів у печінку своєму покійному батькові за те, що той прикував його за щиколотку до цієї триклятої аптеки.

 

 

Роланд побачив, як ураган пострілу змітає з вітрини флакони й коробки. Скляний ящик із хронометрами розлетівся. Майже всі годинники, що були всередині, теж розбилися, і їх уламки осяйною хмарою полетіли в глиб аптеки.

«Вони не знають, чи є всередині невинні люди, – подумав стрілець. – Не знають, та все одно стріляють із дробовика!»

Пробачати таке не можна. Гнів, що піднявся був у ньому, довелося притлумити. То стрільці. Краще вже вважати, що їхні мізки звихнулися від удару головами, ніж гадати, що вони навмисне таке зробили, не думаючи про тих, кого можуть поранити чи вбити.

Мабуть, вони чекали, що він або тікатиме, або стрілятиме у відповідь.

А стрілець натомість поповз уперед, низько пригинаючи голову. Він порізав обидві руки й коліна об уламки скла, і від болю Джек Морг отямився. Роланд зрадів, що Морт повернувся.

Він йому знадобиться. А до Мортових рук і колін йому було байдуже. Стрілець легко переносив біль, і до того ж тіло цього монстра заслуговувало на значно гірші поранення, ніж здобуло тепер.

Він доповз до скляної вітрини, точніше, до того, що від неї лишилося, й опинився праворуч від дверей. Там і припав до підлоги, скрутившись у клубок. Пістолет, що був у правій руці, стрілець поклав назад у кобуру.

Він не знадобиться.

 

 

– Що ти робиш, Карле? – закричав О'Мейра. Уява раптом намалювала йому картину – заголовок у «Дейлі Ньюс»: ПІД ЧАС СТРІЛЯНИНИ У ВЕСТ‑САЙДСЬКІЙ АПТЕЦІ КУЛІ ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ОБІРВАЛИ ЧОТИРИ ЖИТТЯ.

Не звертаючи на нього уваги, Диліван загнав у дробовик іще один патрон.

– Беремо цього гівнюка.

 

 

Усе сталося саме так, як і передбачав стрілець.

Розлючені за те, що їх обвів навколо пальця і роззброїв чоловік, котрий на вигляд здавався їм не більш небезпечним, ніж інші ягнята на вулицях цього міста без кінця й краю, поліцейські, які досі нетвердо стояли на ногах від зіткнення головами, рвонули вперед. Ідіот, що стріляв із дробовика, мчав попереду. Вони бігли, трохи зігнувшись, як солдати, що атакують позиції ворога, та це була єдина поступка, яку вони зробили думці про те, що їхній супротивник може досі перебувати всередині. В їхній уяві він уже давно вийшов через чорний хід і тікав провулком.

Тож вони пробігли тротуаром, хрускотячи осколками скла, і коли стрілець із дробовиком розчахнув двері, що тепер стояли без скла, та вскочив усередину, Роланд підвівся. Його руки були складені в єдиний кулак, який він і звалив на потилицю офіцера Карла Дилівена.

Пізніше, даючи свідчення перед слідчими, Дилівен стверджуватиме, що не пам'ятає нічого після того, як став навколішки в крамниці Клеменца й побачив під прилавком гаманець злочинця. Члени слідчого комітету вирішать, що, зважаючи на обставини, така втрата пам'яті в біса зручна, і Дилівен легко відбудеться шістдесятиденним усуненням від виконання службових обов'язків й позбавленням на цей період заробітної платні. Втім, Роланд би йому повірив і за інших обставин (наприклад, якби цей дурень не розрядив дробовика в крамницю, де могло бути повно невинного люду), навіть поспівчував би. Коли тобі за півгодини двічі сильно дають по довбешці, навряд чи можна сподіватися, що мізки залишаться неушкодженими.

Коли Дилівен, раптово обм'якнувши, наче мішок вівса, упав, Роланд забрав з його ослаблих рук дробовик.

– Стояти! – заверещав О'Мейра, у його голосі змішалися злість і переляк. Він почав піднімати магнум Жирдяя Джонні, але Роландові підозри справдилися: стрільці в цьому світі були жалюгідно неповороткими. За цей час він міг би тричі застрелити О'Мейру, та в цьому не було потреби. Роланд просто розмахнувся, рушниця накреслила в повітрі круту дугу, і ствол з глухим гепанням опустився на ліву щоку О'Мейри. Звук, що пролунав, нагадував відлуння од контакту бейсбольної бити з м'ячем, що стрімко летить уперед. Вся нижня частина обличчя О'Мейри миттєво змістилася на два дюйми праворуч. Аби знову зібрати його докупи, знадобиться три операції й чотири сталеві гачки. Якусь мить він стояв, не в змозі повірити в те, що сталося, а потім очі закотилися аж до самих білків. Коліна О'Мейри підігнулися, і він упав.

Роланд стояв у дверях, не звертаючи уваги на сирени, що наближалися. Переломивши дробовик, він поторсав механізм накачування повітря й викинув усі масивні червоні патрони на тіло Дилівена. А потім до патронів приєдналася і рушниця.

– Ти небезпечний дурень, якого слід було б відправити на захід, – сказав стрілець, звертаючись до непритомного чоловіка. – Ти забув обличчя свого батька.

Переступивши через тіло, він підійшов до екіпажа стрільців, двигун якого досі працював вхолосту. Роланд заліз усередину через дверцята пасажирського сидіння й ковзнув за кермо.

 

 

«Ти зможеш вести цей екіпаж?» – спитав він у верескучої белькотливої істоти, що звалася Джеком Мортом.

Ясної відповіді він не отримав – Морт не переставав кричати. Стрілець зрозумів, що це істерія, однак не зовсім щира. Джек Морт влаштував істерику навмисне, аби уникнути будь‑якої розмови з цим потойбічним викрадачем.

«Слухай, – сказав йому стрілець. – У мене вистачить часу для того, щоби сказати ці слова – та й усе інше – рівно один раз. Мій час майже вичерпався. Якщо ти не даси відповіді на моє питання, я виб'ю тобі праве око великим пальцем твоєї правої руки. Я зажену його до упору, а потім вийму твоє очне яблуко з черепа і витру його об сидіння, як козу з носа. Мені цілком вистачить й одного ока. Врешті‑решт, це ж не моє око».

Він не міг збрехати Мортові так само, як і Морт – йому. Їхні стосунки були холодними і небажаними з обох боків, однак інтимнішими, ніж найбільш пристрасний акт статевого кохання. Врешті‑решт, це було не злиття тіл, а повне поєднання розумів.

Роланд мав на увазі саме те, що сказав.

І Морт це розумів.

Істерика різко припинилася. «Зможу», – сказав Морт. Це була єдина розумна відповідь, яку Роланд зумів видобути з Морта відтоді, як з'явився у нього в голові.

То вперед.

Куди їхати?

Ти знаєш місце, яке називається «Віллідж»?

Так.

Ї дь туди.

Куди саме у «Віллідж»?

Поки що просто їдь.

Якщо ввімкнути сирену, поїдемо швидше.

Чудово. Вмикай. І ті ліхтарі, що блимають, теж.

Уперше відтоді, як він перебрав на себе контроль над Мортом, Роланд трохи відійшов назад і дозволив йому керувати тілом. Коли голова M орта повернулася, аби розгледіти приладову панель патрульної машини Дилівана й О'Мейри, Роланд дивився, як вона повертається, але не був ініціатором цієї дії. Та якби замість безтілесного ка він був би фізичною істотою, то вже стояв би навшпиньки, готовий за найменших ознак повстання вистрибнути вперед і взяти на себе контроль.

Та заколоту не було. Цей чоловік убив і скалічив бозна‑скільки невинних людей, але не мав жодного наміру втрачати своє дорогоцінне око. Він поклацав перемикачами, натиснув на якийсь важіль, і вони раптом зрушили з місця. Завила сирена, і стрілець побачив, що на передній частині екіпажа пульсує одсвіт червоних вогнів.

«Їдь швидко», – похмуро скомандував Роланд.

 

 

Незважаючи на блималки, сирену й дудніння клаксона, на який Джек Морт тиснув не перестаючи, доїхати до Грінвіч‑Віллідж їм вдалося лише за двадцять хвилин, бо саме була година пік. Надії Едді Діна в світі стрільця поступово руйнувалися, як дамба в зливу. Невдовзі вони зовсім зникнуть.

Море вже поглинуло половину сонця.

«Ну, – сказав Джек Морт, – ми на місці». Він говорив правду (збрехати йому б не вдалося), але для Роланда навколишній пейзаж наче й не змінився: те саме нагромадження будівель, людей і екіпажів. Своїм нескінченним гудінням і згубними випарами екіпажі не тільки запруджували вулиці, але й отруювали повітря. Стрілець подумав, що пари піднімалися від палива, яке спалювали екіпажі. Дивно, що ці люди взагалі жили, а їхні жінки народжували нормальних дітей, а не таких потвор, як ті Пришелепкуваті Мутанти з підгірного краю.

«Куди тепер?» – спитав Морт.

А це найважче. Стрілець приготувався – настільки добре, наскільки зміг.

«Вимкни сирени й блималки. Зупинися біля хідника».

Морт поставив патрульну машину біля пожежного гідранта. «У цьому місті є підземні залізничні колії, – сказав стрілець. – Я хочу, щоб ти відвів мене на станцію, де ці поїзди зупиняються й впускають та випускають пасажирів».

«На котру з них?» – спитав Морт. Ця думка забарвилася в колір душевної паніки. Морт нічого не міг приховати від Роланда, як і Роланд – від Морта. А навіть якщо й міг, то ненадовго.

«Кілька років тому – не знаю, скільки – на одній із цих підземних станцій ти штовхнув під колеса поїзда молоду жінку. Туди ти мене й відведеш».

Слідом за цим настала нетривала, але запекла боротьба. Стрілець переміг, проте довелося докласти на диво багато зусиль. Особистість Джека Морта була по‑своєму роздвоєна, як і Одеттина. Шизофреніком, на відміну від неї, Морт не був: він чудово знав, чим час від часу займається. Але своє потаємне «я» – ту частину своєї особистості, яка була Штовхачем, – він приховував так само ретельно, як казнокрад – награбоване добро.

«Веди мене туди, недолюдку», – повторив стрілець. І знову почав поволі підносити великий палець руки Морта до правого ока. Коли до ока лишалося вже менше половини дюйма, а палець не припиняв руху, Морт здався.

Його права рука знову взялася за важіль біля керма, і вони поїхали в напрямку станції «Крістофер‑стрит», де три роки тому славетний поїзд А відрізав ноги жінки на ім'я Одетта Голмс.

 

 

– Ти тільки глянь, – сказав патрульний Енді Стонтон своєму напарникові Норрісу Віверу, спостерігаючи, як синьо‑біла машина Дилівена й О'Мейри зупинилася за півкварталу від них. Місця для паркування не було, і водій не завдав собі клопоту його пошукати. Він просто поставив автомобіль у другому ряду, зовсім не переймаючись тим, що транспорт позаду нього силкуватиметься проїхати крізь вузьку щілину. Так цівка крові намагається проникнути в серце, безнадійно забите холестерином.

Вівер перевірив номери на боку біля правої передньої фари. 744. Так, саме цей номер вони отримали від диспетчера.

Блималки працювати, й усе виглядало досить‑таки кошерно – поки не відчинилися дверцята й не вийшов водій. Так, на ньому був синій костюм, але не того штибу, на який нашивають золотисті ґудзики й прикріплюють срібний значок. Черевики також не були поліцейськими (якщо тільки Стонтон і Вівер не проґавили спеціального розпорядження, в якому офіцерам наказувалося, що віднині й назавжди службові черевики мусять мати марку «Ґуччі»). Але це навряд чи. На правду більше скидалося інше: це той навіжений, що викрав поліцейську машину на окраїні. Він виліз, не зважаючи на гудіння клаксонів і гнівні крики водіїв, що намагалися його об'їхати.

– Прокляття! – видихнув Енді Стонтон.

«Наближатися з великою обережністю, – сказав тоді диспетчер. – Цей чоловік озброєний і вкрай небезпечний». У диспетчерів завжди були такі голоси, наче їм так нудно, як нікому в світі, – й Енді Стонтон добре знав, що так воно і є, – тому слово «вкрай», вимовлене мало не з благоговінням, застрягло у його свідомості, як скабка.

Уперше за чотири роки служби в поліції витягти пістолет, він глянув на Вівера. Вівер теж дістав зброю. Вони стояли біля крамниці делікатесів, приблизно за тридцять футів від сходинок, що вели до підземної залізниці. Обоє були знайомі досить давно, аби працювати злагоджено – так можуть діяти тільки копи й професійні солдати. Без зайвих слів вони відступили назад у дверний прохід крамниці «Делікатеси», тримаючи пістолети дулом догори.

– Підземка? – спитав Вівер.

– Ага. – Погляд Енді метнувся до входу. Година пік була в розпалі, і сходами підземки текла лавина люду, що поспішав на свої поїзди. – Треба брати його зараз, поки він не злився з натовпом.

– Давай!

Ідеальним тандемом вони виступили з дверей. Роланд одразу впізнав би в них стрільців і супротивників, значно небезпечніших за перших двох. Ці були молодші, до того ж (хоч Роланд цього й не знав) якийсь невідомий диспетчер назвав його «вкрай небезпечним», а для Енді Стонтона й Норріса Вівера це перетворювало його на лютого тигра. «Якщо він не зупиниться, коли я йому накажу, він труп», – подумав Енді.

– Стояти! – закричав він, різко присідаючи й виставляючи вперед пістолет, затиснутий обома руками. Вівер поряд із ним зробив те саме. – Поліція! Руки за го…

Закінчити наказ він не, встиг, бо тип побіг у напрямку сходів до підземки. Швидкість, яку він раптово розвив, здавалася надприродною. Проте Енді Стонтон уже завівся, та так, що стрілки на всіх його циферблатах показували зараз на максимальні позначки. Він крутнувся на підборах, відчуваючи, як усі його емоції сковує шар криги. Роланду це відчуття було знайоме. В подібних ситуаціях він переживав це безліч разів.

Енді трохи провів чоловіка, що біг, під прицілом, а потім натиснув на гачок свого пістолета. Чоловік у синьому костюмі крутнувся, силкуючись втриматися на ногах. І впав на тротуар. Мешканці передмість, котрі ще кілька секунд тому думали тільки про те, як би сісти на поїзд і доїхати додому, з криками, як налякані куріпки, кинулися врозтіч. Так вони відкрили для себе, що для виживання потрібне дещо більше, ніж поїзд, що прямує на окраїну.

– Бля, напарнику, – видихнув Норріс Вівер. – Ти його порішив.

– Знаю, – відповів Енді. Його голос навіть не затремтів. Стрілець був би в захопленні. – Ходімо побачимо, ким він був.

 

 

«Я мертвий! – не перестаючи лементував Джек Морт. – Я мертвий, це ти винен, що мене вбили, я мертвий, я…»

«Ні, – відповів стрілець. Крізь очі, що звузилися до щілин, він побачив копів з пістолетами напоготові. Поліцейські наближалися до тіла Морта. Молодші й спритніші, ніж ті, що сиділи в екіпажі біля зброярської крамниці. Спритніші. І принаймні один із них вмів з біса добре стріляти. Морт – а разом з ним і Роланд – напевно, мертвий, помирає чи дістав тяжке поранення. Енді Стонтон стріляв на ураження, і його куля прошила лівий лацкан Мортового піджака, пробила нагрудну кишеню сорочки Морта – але далі не пройшла. Життя обох чоловіків, як того, що був усередині, так і того, кому належало тіло, були врятовані завдяки Мортовій запальничці.

Сам Морт не псував собі здоров'я, а от його шеф – чию посаду Морт потай сподівався зайняти наступного року приблизно о цій порі – курив. Тому Морт придбав у крамниці «Данхіл» срібну запальничку за двісті доларів. Він не підносив запальничку панові Фремінгему щоразу, коли той у його присутності засовував собі до рота сигарету – надто вже це скидалося б на підлабузництво. Лише час від часу… і зазвичай коли поряд був хтось із вищого начальства, хтось, хто зміг би оцінити: а) ненав'язливу ввічливість Джека Морта, б) добрий смак Джека Морта.

Розумні люди дуже завбачливі.

Цього разу завбачливість врятувала життя йому й Роландові. Замість серця Морта (звичайного, як у всіх – на щастя, пристрасть Морта до знаних марок з гарною репутацією під шкіру не проникала) куля Стонтона влучила в срібну запальничку і розплющилася об неї.

Але біль він, ясна річ, усе одно відчув. Коли в тебе влучить куля великого калібру, дешево відбутися не вийде. Запальничку з такою силою ввігнало в груди Морта, що утворилася вм'ятина. Розплющившись, запальничка розірвалася, проривши неглибокі борозни в шкірі Морта. Уламок шрапнелі розрізав йому сосок мало не навпіл. Розпечена куля також підпалила просочену бензином ватинову прокладку запальнички. І все ж, поки копи наближалися, стрілець лежав непорушно. Той, котрий у нього не стріляв, все наказував людям: не підходити, стояти на місці, не підходити, чорт забирай.

«Я горю! – заверещав Морт. – Горю, погаси! Погаси! ПОГАСИИИИИ…»

Стрілець лежав спокійно, дослухаючись до шурхотіння черевиків стрільців на хіднику, не зважаючи на Мортові лементи, намагаючись не звертати уваги на вуглину, що зненацька зайнялася в нього на грудях і запах горілої плоті.

Поліцейський вставив носок черевика йому під грудну клітину, і коли нога в черевику піднялася, стрілець дозволив перевернути себе на спину. Очі Джека Морта були розплющені. Риси обличчя розслаблені. Попри те, що залишки запальнички зайнялися й горіли, жодних ознак людини, що пронизливо кричала всередині, не було видно.

– Боже, – пробурмотів хтось із людей, – чувак, ти що, стріляв трасувальними кулями?

Із дірки в лацкані Мортового піджака курився маленький охайний димок. Довкола країв дим просочувався потворнішими плямами. Коли просочений бензином ватин у розтрощеному «Ронсоні» розгорівся по‑справжньому, поліцейські відчули запах горілої плоті.

І тут Енді Стонтон, котрий досі демонстрував блискучі результати, припустився помилки. За таку недбалість Корт відправив би його додому, перед цим надравши вуха. Вчитель навіть не став би зважати на його попередні успіхи, а сказав би, що однієї помилки в більшості випадків цілком досить, аби тебе вбили. Стонтон міг застрелити цього типа – жоден поліцейський не знає, чи спроможний він на таке, доки обставини не змусять його це з'ясувати, – але думка про те, що його куля незрозуміло в який спосіб підпалила злочинця, сповнила його нерозважним страхом. Тож він без задньої думки нахилився, аби загасити вогонь, і цієї ж миті стрілець ногою врізав йому в живіт. Стонтон встиг лише помітити, що очі мертвого (він міг би заприсягтися, що вони були неживі) дивляться на нього цілком свідомим поглядом.

Стонтон відлетів назад і повалився на свого напарника. Пістолет випав у нього з руки. Свою зброю Вівер тримав міцно, однак тієї миті, коли йому нарешті вдалося звільнитися від Стонтона, пролунав постріл, і його пістолет зник, як помахом чарівної палички. Рука, що його тримала, заніміла, наче по ній вгатили велетенським молотом.

Тип у синьому костюмі підвівся, на кілька секунд затримав на копах погляд, а потім сказав:

– Ви молодці. Кращі за інших. Тож дозвольте дати вам пораду. Не йдіть за мною. Все майже скінчено. Мені не хочеться вас убивати.

А потім круто розвернувся і побіг до сходів, що вели під землю.

 

 

На сходах було повно людей, котрі спускалися, але, зачувши крики й стрілянину, почали поспіхом підніматися нагору, одержимі нездоровою цікавістю, що чомусь притаманна саме ньюйоркцям, – бажанням побачити, як усе погано, скільки жертв, скільки крові пролилося на брудний асфальт. І все ж вони якось примудрилися уникнути зіткнення з чоловіком у синьому костюмі, котрий стрімко спускався сходами. Та й не дивно. В руці у нього був пістолет, і ще один – у кобурі, обв'язаній навколо пояса.

А ще здавалося, що цей тип горів.

 

 

Коли сорочка, майка й піджак почали розгоратися, а розплавлене срібло запальнички вже стікало палючими струмками на живіт, Роланд усе одно не зважав на Мортові крики болю, що ставали дедалі гучнішими.

Його ніздрі вловлювали запах брудного рухомого повітря. Ревіння поїзда, що наближався, наростало.

Уже майже час, скоро настане слушна мить – мить, коли він або видобуде трьох, або втратить усе. Удруге в житті він відчув, як навколо його голови тремтять і обертаються світи.

Спустившись на платформу, він викинув пістолет. Розстебнув штани Джека Морта й недбало спустив їх. Під ними виявилася пара білих трусів, схожих на панталони повії. Роздумувати з приводу цієї нісенітниці часу не було. Якщо він не поспішить, то може взагалі більше не хвилюватися про те, аби не згоріти живцем. Кулі в кишені нагріються так сильно, що вибухнуть, а разом з ними – й це тіло.

Стрілець запхав коробки з набоями в труси, вийняв флакон «Кефлексу» й відправив його до куль. Тепер з‑під трусів гротескно випиналися горби. Роланд звільнився від піджака, який лизали язики полум'я, проте не завдав собі клопоту зняти підпалену сорочку.

Він чув ревіння поїзда, що стрімко наближався до платформи, бачив світло фар. Він ніяк не міг знати, що це поїзд, який їздив тим самим маршрутом, як і той, котрий переїхав Одетту. Але це знання йому передалося. Коли йшлося про вежу, доля ставала так само милосердною, як запальничка, що врятувала йому життя, й болісною, як пожежа, що її спричинило диво. Подібно до коліс поїзда, що під'їжджав до станції, доля рухалася логічною і нищівно‑брутальною траєкторією, курсом, якому могли протистояти тільки ніжність і сталь.

Підтягнувши Мортові штани, Роланд знову побіг, ледь помічаючи людей, що притьмом забиралися з його дороги. Кисень повітря підживлював пожежу, тож спочатку зайнявся комір сорочки, а потім і волосся запалало. Важкі коробки в трусах Морта весь час били йому по яйцях й чавили їх, живіт скручувало від нестерпного болю. Він – цей чоловік, що рухався, мов метеор, – перестрибнув через турнікет. «Погаси вогонь! – верещав Морт. – Погаси, поки я не згорів!»

«Ти мусиш згоріти, – похмуро подумав стрілець. – Те, що з тобою станеться, милосердніше, ніж ти насправді заслуговуєш».

«Про що це ти? ПРО ЩО ТИ ГОВОРИШ?»

Стрілець не відповів, просто повністю відключився від Морта і рвонув до краю платформи. Відчувши, що одна з коробок скоро вислизне зі сміховинних трусиків каналії, він змушений був притримувати її рукою.

Кожна дещиця його ментальної сили тепер була спрямована до Дами. Роланд уявлення не мав, чи почує вона цей телепатичний наказ, а якщо почує, то чи підкориться, однак посилав сигнал – стрімку, гостру стрілу думки:

«ДВЕРІ! ПОДИВИСЯ У ДВЕРІ! НЕГАЙНО! НЕГАЙНО!»

Станція сповнилася розкотистим громом поїзда. Якась жінка пронизливо закричала: «О Господи, він зараз стрибне!» Хтось ухопив його за плече, намагаючись втримати. Але Роланд у тілі Джека Морта перестрибнув жовту обмежувальну лінію й пірнув через край платформи. І влав на колію, прикриваючи долонями пах, де зберігався багаж, який потрібно було взяти з собою… якщо, звісна річ, стрілець устигне вчасно вибратися з тіла Морта. Падаючи, він знову покликав її – їх:

«ОДЕТТО ГОЛМС! ДЕТТО ВОЛКЕР! ДИВІТЬСЯ!»

І в ту мить, коли він їх покликав, коли поїзд, з нещадною швидкістю сріблясто обертаючи колесами, налетів на нього, стрілець нарешті повернув голову і подивився в двері.

Просто їй в обличчя.

«Два обличчя!

Обидві, я бачу їх обох одночасно…»

– НІІІ! – верескнув Морт, і в останню мить перед тим, як на нього наїхав поїзд, перерізавши навпіл не над колінами, а на рівні пояса, Роланд кинувся до дверей… в прохід.

Джек Морт помер на самоті.

Біля Роландового фізичного тіла з'явилися коробки з набоями й флакон піґулок. Спочатку судорожно вхопивши їх руками, він розслабився. Стрілець примусив себе звестися на ноги, розуміючи, що знову став собою, опинився у власному хворому, охопленому лихоманкою тілі. До його вух долинули крики Едді Діна й Одетти – жінка кричала двома голосами. Лише на мить перевівши на неї погляд, він побачив, що слух не надурив його: одна жінка стала двома. Обидві були безногі, темношкірі, обидві надзвичайно вродливі. Проте одна з них була каргою з потворною душею, яку зовнішня врода не тільки не приховувала, але й підкреслювала.

Роланд пильно дивився на цих близнючок, які насправді були не сестрами, а позитивним і негативним боками особистості однієї й тієї самої жінки. У його погляді було щось лихоманкове, гіпнотичне.

А тоді Едді знову закричав, і стрілець побачив, як із хвиль викочуються омариська та повільно підбираються до того місця, де зв'язаного й безпомічного хлопця залишила Детта.

Сонце сіло. Спустилася пітьма,

 

 

Детта побачила себе в дверному проході, побачила себе своїми очима, побачила себе очима стрільця, і відчуття переміщення, що зненацька нею оволоділо, було таким самим, як і в Едді, тільки значно бурхливішим.

Вона була тут.

І водночас там, у очах стрільця.

Чула, що наближається поїзд.

«Одетто!» – закричала вона, раптом зрозумівши все: хто вона така і коли все сталося.

«Детто!» – закричала вона, зненацька зрозумівши все: хто вона така і хто це зробив.

Миттєве відчуття, що її вивертає назовні… а потім інше, тільки значно болісніше.

Її розривало на частини.

 

 

Роланд важко посунув униз невисоким схилом до місця, де лежав Едді. Рухався він, як людина, що лишилася геть без кісток. Коли один із омарів зачепив клешнею обличчя Едді й хлопець пронизливо скрикнув, стрілець ударом ноги відкинув потвору геть. Незграбно, наче на іржавих шарнірах, він нахилився і вхопив Едді за руку. Почав було тягнути його назад, подалі від води, але виявилося, що вже запізно, йому забракло сили, вони дістануться до Едді, чорт, та до них обох дістануться…

Одне з потворних омариськ спитало в Едді: «Дид‑е‑чик?» – і відчикрижило клапоть від штанів разом зі шматком живої плоті. Едді знову закричав. Спробував крикнути ще, але зі здушеної глотки не вирвалося ні звуку. Мотузка з Деттиними вузлами впиналася йому в горло.

Тепер потвори оточували їх кільцем і все наближалися, нетерпляче клацаючи клешнями. Стрілець вклав залишок своїх сил в останній ривок… і впав на спину. Він чув, як, клацаючи клешнями, зі своїми пекельними питаннями наближаються страховиська. «Може, не так усе й погано, – подумав Роланд. – Я поставив на кін усе і втратив також усе».

Грім власних револьверів сповнив стрільця тупим здивуванням.

 

 

Дві жінки лежали обличчям до обличчя, трохи піднявши тіла, наче змії, що готуються напасти, вчепившись пальцями з ідентичними відбитками в шиї з однаковими зморшками.

Та жінка намагалася її вбити, але вона була несправжньою, не справжнішою од дівчинки. То був сон, що наснився їй після того, як на голову впала цеглина… та тепер сон став реальністю, сон уп'явся кігтями їй у горло й хотів задушити, поки стрілець намагався врятувати свого друга. Втілення сну голосно матюкалося й плювало слиною їй в обличчя. «Я взяла синю тарілку бо та тітка запроторила мене в лікарню а ще тому що мені не подарували особливої тарілки і я розтрощила її бо її тре' було роздовбати і коли я побачила того білого хлопця якому могла врізати то і йому вмазала як слід Я б'ю білих хлопців бо їх тре' лупити Я тирила в магазинах те що білі вважають особливим поки брати й сестри пухнуть з голоду в Гарлемі а щури жеруть їхніх малюків це я зробила, ти, сучко драна, чуєш, я, я… я!.. я!..»

«Треба її вбити», – подумала Одетта й зрозуміла, що не зможе. У неї не було шансів вбити цю відьму й вижити, так само, як і відьма не могла задушити її й спокійно піти геть. Вони могли задушити одна одну, поки Едді й

(Роланда) / (Справжнього Мерзотника)

того, хто їх покликав сюди, з'їдали живцем там унизу, біля води. Так усім їм настав би кінець. Або ж вона могла

(любов) / (ненависть)

відпустити горло супротивниці.

Одетта так і вчинила, не звертаючи уваги на несамовиті руки, що міцно стискали їй горло. Замість душити своїми руками, вона стисла Детту в обіймах.

«Ні, сучко ти погана! – заверещала Детта, проте цей крик був безмежно складним, сповненим водночас ненависті й подяки. – Дай мені спокій, відчепися від мене…»

В Одетти не лишилося голосу, аби відповісти. В ту мить, коли Роланд ногою швиргонув першого нападника геть, à інший підкрався поласувати шматком руки Едді, вона змогла тільки прошепотіти на вухо жінці‑відьмі: «Я люблю тебе».

Руки стислися в смертельній хватці… а потім ослабли.

Зникли.

Її знову вивертало назовні… а потім враз все змінилося, благословенна цілісність поєднала обидві її половини. Уперше відтоді, як чоловік на ймення Джек Морт скинув цеглину на голову дитині, яка стала жертвою тільки тому, що білий водій таксі зиркнув на них і поїхав геть (і тому, що її батько в своїй гордині не схотів повторити спробу, бо боявся, що йому відмовлять удруге), вона стала одним цілим. Вона була Одеттою Голмс, але інша?…

«Ану в темпі, сучко! – заволала Детта… але її, Одеттиним голосом. Вони з Деттою стали одним цілим. Їй доводилося бути й однією людиною, і двома, а тепер стрілець видобув із неї третю. – Поквапся, а то ними там зараз повечеряють!»

Вона подивилася на патрони. Часу заряджати ними револьвери не було. Поки вона впорається, все буде скінчено. Все, що їй лишалося, – надія.

«А може, є інший вихід?» – спитала вона в самої себе. Й витягла револьвери.

І раптом у її коричневих руках грянув грім.

Едді побачив, що одна з потвор нависла над його обличчям. Зморщені очі були порожні, однак у них виблискували потворні спалахи життя. Клешні вже тягнулися до обличчя здобичі.

«Дод‑е…» – почала потвора, і тут її розірвало на шматки.

Роланд побачив, як один з омарів підбирається до його лівої руки, якою він махав, відганяючи потвор, і подумав: «Тепер і лівої не буде…» – але омарисько розлетілося в темному повітрі бризками панцира й зелених кишок.

Розвернувшись, він побачив жінку, від вроди якої перехоплювало подих, а від люті стигло серце.

– ПІДХОДЬТЕ, КОЗЛИ! – кричала вона. – НУ Ж БО, ПІДХОДЬТЕ! НАПАДАЙТЕ НА НИХ! Я ВАШІ ПОГАНІ ОЧИСЬКА ВАМ ЧЕРЕЗ СРАКИ ПОВИБИВАЮ!

Вона підстрелила третього, що швидко повз між широко розставленими ногами Едді, маючи на меті водночас підживитися і каструвати його. Почвара розлетілася, наче у грі в «блішки».

Роланд давно підозрював, що в цих омарів був якийсь розум у зародковому стані. Тепер він у цьому переконався.

Інші потвори поволі відступали.

В одному револьвері трапився негодящий патрон, але наступний постріл розірвав одного з монстрів, що задкували, на дрібні шматки.

Побачивши це, решта притьмом побігли до води. Схоже було, що в них пропав апетит.

А тим часом Едді задихався.

Роланд заходився намацувати мотузку, що глибоко врізалася в шию Едді. Він бачив, як обличчя хлопця потроху змінює колір: з багряного стає чорним. Та й борсався Едді уже не так заповзято.

А потім стрільця відштовхнули чиїсь сильніші руки.

– Я цим займуся. – В її руці був ніж… його ніж.

«Займешся чим? – подумав він, помалу непритомніючи. – Чим ти займешся тепер, коли ми обидва у твоїй владі?»

– Хто ти? – прошепотів він, а пітьма, глибша за глупу ніч, уже почала ним заволодівати.

– У мені три жінки, – почув Роланд її голос, що линув наче згори в глибокий колодязь, куди він почав провалюватися. – Та, ким я була, та, хто не мав права бути, але жив у мені, і та жінка, котру ти врятував. Я дякую тобі, стрільцю.

Він знав, що вона його поцілувала, однак потім Роланда поглинула пітьма, і тільки її він знав протягом довгого часу.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.036 сек.)