Режисери. Заперечуючи класику, тогочасні англійські режисери часто зверталися до комедії епохи Реставрації

Заперечуючи класику, тогочасні англійські режисери часто зверталися до комедії епохи Реставрації. У їх числф був і знаменитий актор, режисер і власник театру «Лірик» у Лондонф Найджел Плейфер, який постав цілу низку старих комедій. На сцені «Лірика» йшли також інтерпретовані в дусі часу вистави за п’єсами комедіографів XVIII століття. Наприклад, «Опера бідняків» Джона Гея, яка протягом трьох років не сходила зі сцени «Лірика», втратила сатиричну спрямованість і перетворилась на легке, веселе видовище. У трактовці Плейфера п’єса Гея представляла веселий вік, атмосферу якого допомагали передати свічки, запалені в люстрах глядацького зала, перуки музикантів театрального оркестру, а також музика Генделя і Перселла.

Розвиток англійського театрального мистецтва 1960 – 1970-х років пов’язаний з іменами актора Пола Скофілда й режисера Пітера Брука. Працювати разом вони почали в 1946 році, коли Брук поставив у Шекспірівському Меморіальному театрі комедію Шекспіра «Безплідні зусилля любові», в якій 24-річний Скофілд грав Дона Армадо. Надутий і смішний іспанець у трактовці Скофілда перетворився на печального мрійника, схожого на Дон Кіхота. У 1947 році Скофилд знову з’явився у виставі Брука. На цей раз він виконав роль Меркуціо в «Ромео і Джульєтті». Актор створив образ, в якому крізь флер іронії і дотепності глядачі побачили поетичну раниму людську душу. У 1955 році у виставі Брука «Гамлет» Скофілд зіграв головного героя. Гамлет Скофілда – людина, яка діє за велінням своєї совісті, схожа на тогочасного англійського інтелігента. Справжнім шедевром театрального мистецтва став «Король Лір», поставлений Пітером Бруком у 1962 році. Режисер створив на сцені «світ без богів і надій», пустельний і сірий, безжалісний до людини, яка не в силах його покращити. Вистави Брука відтворювали химеричний світ. У «Королі Лірі» глядач замість декорацій бачить на сцені іржаве залізо, домоткані полотна, які нібито потрапили сюди із селянської хати. У постановці «Сну в літню ноч» (1970) афінський ліс зображений конструкцією з гнутого дроту й вудилищ.

Захоплення модерністськими ідеями не оминуло і Пітера Брука. У 1964 році разом із асистентом Чарлзом Маровицем він поставив експериментальну вистава із фрагментів п’єс Шекспіра, Жене й Ардена в дусі «театру жорстокості», вважаючи, що показ сцен насильства може дати глядачу духовне очищення. Пізніше режисер зрозумів, що демонстрація жорстокості, навпаки, здатна пробудити в людині найгірші риси. Скоро він відмовився від подобних постановок і звернувся до вистав, що виражали гуманістичну сутність театрального мистецтва. У 1966 році Пітер Брук поставив п’єсу із символічною назвою «US» (США або МИ). Головна мета вистави полягала не тільки в засудженні війни США у В’єтнамі, але і в прагненні змусити англійського обивателя вийти із стану сплячки й відчути свою відповідальність за все, що відбувається у світі. Показуючи жахи війни на сцені, над якою висів величезний манекен, який зображав американського парашутиста з сигарою, творці вистави прагнули довести читачу, що трагедія В’єтнаму – це трагедія всіх людей на земле, в тому числі і англійців.

У 1970 році Пітер Брук очолив Міжнародний центр театральних досліджень (МЦТИ) у Парижі. Він організував конкурс серед акторів із різних країн, набрав трупу професіоналів, готових до творчих пошуків і сміливих експериментів. Очолювана Бруком трупа зверталася до різних форм народного видовища, а також до традицій східного і європейського театру. Так, у 1971 році в Ірані на руїнах давнього міста Персеполя була показана вистава «Оргаст» Теда Х’юза, в основу якої були покладені міфи й елементи давніх ритуалів. Брук прагнув створити театр, здатний зруйнувати межі, що відділяли акторів і глядачів, хотів, аби його трупа грала «не в спеціально пристосованих приміщеннях, а де доведеться: театр на возах, театр у вагонах, театр на платформі; глядачі дивляться стоячи, п’ють, сидячи за столиками, глядачі підходять ближче, самі вступають у гру, артисти їм відповідають; театр на задвірках, в сараях, зупинка тільки для ночівлі». У 1972 році разом із трупою Брук їздив по селах Африки. Він радив акторам учитися у глядачів, здатних внести у виставу щось нове, незвичайне. Заздалегідь підготовлені вистави перетворювалися на імпровізації, коли в гру вступали глядачі, які прекрасно знали давні африканські ритуали. Поїздка по Африці стала досвідом, який дозволив Бруку створити виставу для всіх. До такого театру, який включав елементи літературного, поетичного, а також політичного і народного театрів, можна віднести постановки «Тимон Афінський» (1974) і «Міра за міру» (1978) Шекспіра, показані на сцені театру «Буфф дю Нор». А в 1985 році режисер інсценував «Махабхарату», перетворивши давньоіндійський епос на міфопоетичну оповідь про долю людства. Але і традиційні форми театру цікавили Брука, який поставив у 1981 році в Паризькому центрі театральних досліджень «Вишневий сад» Чехова. У 1982 році глядачі побачили виставу Брука «Трагедія Кармен». Ця постановка була далека від пишної красивості традиційної опери Бізе. Лаконічно і строго режисер показав трагічну сутність новели П.Меріме і прекрасної музики французького композитора.

Італія

Поиск по сайту: