АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Спасибі всім моїм друзям, за те, що надихнули на створення цієї книги і підтримували весь цей час. Без вас, мої дорогі, справді б нічого не вийшло

Читайте также:
  1. I.Религиозные книги
  2. IV. О древнейших памятниках креста, взятых из книги под заглавием «Чтения в Императорском Московском обществе Истории и Древностей Российских»
  3. Аналіз існуючих теоретико-практичних розробок створення інформаційних систем для вирішення обраної проблеми.
  4. Банківські об'єднання: порядок створення та їх типи
  5. Билет № 10. Организация работы средневековых западноевропейских скрипториев. Оформление средневековой книги.
  6. Билет № 11. Предпосылки введения книгопечатания в Европе. Ксилографические книги XV века.
  7. Билет № 27. Организация работы древнерусских книгописных мастерских. Оформление древнерусской книги
  8. Билет № 4. Форма книги в ее историческом развитии.
  9. В качестве ситуационных задач использованы материалы А.Л. Венгера из его книги «Психологическое консультирование и диагностика»
  10. Ведення даних для створення плакату
  11. Визначення конструкції (структури) та асортименту порід для створення захисних смуг на присітковому фонді.
  12. Використання форм і звітів для створення застосувань в MS Access

Пролог…

Вона була просто не такою як всі. Проста дівчина з надзвичайно красивими і байдужими очима, в яких потонула не одна душа. Вона – загадка, без минулого і майбутнього.

 

 

Мене звали Емелі, але всі називали просто Еммі і я ніколи не вірила в любов, тому вечорами зігрівалась тільки гарячим чаєм. Кожного дня втішала себе, що самотність це не смертельно і з цим теж можна жити; я жила сама однісінька у цьому жорстокому світі, без друзів, без підтримки і з думкою, що щастя ніколи не було і не має. Це все самообман. Можливо це могло б комусь показатись милим, жити без обов’язків і турбот за іншими, але тільки не мені. Стомившись жити без друзів і рідних, без людей яким можна було відкритись, я мріяла про елементарне - про щастя, якого на мою думку й не існувало.

Кожного вечора, коли приходила додому з навчання - я ходила гуляти в парк, кожного разу думала яке в мене жалюгідне життя і питала сама себе - чому я взагалі живу. І вкотре після тяжкого дня пішла гуляти під дощем. Коли він йде ніхто і не помічає сліз. Але цього разу щось пішло зовсім не так як завжди. Ще з самого ранку мене переповнювало почуття тривоги, ніби щось має статись жахливе. Не знаючи що це, але я весь час відганяла нав’язливі думки, хоча це все рівно не допомагало.

Я йшла по дорозі, не бачивши нічого і нікого навколо себе. Мені було байдуже на все, моє життя вже давно втратило свій сенс. І не помітивши ніякої небезпеки я спокійно хотіла перейти дорогу, але… Удар.. Якісь крики,потім сирени швидкої, але це було не тут, зовсім не тут де була я. Я бачила все, ніби це сталося з кимось іншим. Стоявши з боку, разом з іншими хто невільно став свідком цієї жахливої пригоди; я відчувала себе щасливою, я раділа, що це все нарешті закінчилось. Думала, що здобуду нарешті вічний спокій і більше ніколи не матиму турбот. Я продовжувала дивитись неймовірно байдужими очима на це все сталося. «Яка прикрість» - подумала тоді. Але, полюбуватись цією метушнею, яка творилась навколо мого тіла мені не дали. Я почула голос. Хтось покликав мене. «Мабуть просто показалось» - подумала тоді, але на жаль чи на щастя, це було не так. Повернувшись, я побачила молодого і надзвичайно красивого хлопця з безмежно добрими очима.

- ти це мені? - спитала я.

- так. – відповів він, дивлячись мені прямо в очі.

- Я похоже сходжу з розуму. Хто ти і чому ти мене бачиш, говориш зі мною? Я ж померла!

- Ти не померла, а просто попала в кому. – посміхаючись спокійним голосом промовив мій співрозмовник.

- Як у тебе все просто. Хто ти тоді і чому все відбувається іменно так? – знервовано спитала я

- Я твій янгол-охоронець, не лякайся. Я розумію, що це все несподівано і ти ще не розумієш, що відбувається, але не квап події. Скоро все сама побачиш.

- О Боже, навіть померти спокійно не дадуть – похмуро пробурмотала я у відповідь – ще більше починаю ненавидіти все і всіх, і вкотре переконуюсь, що краще померти ніж жити! – вже зриваючись на крик сказала.

Він хотів заперечити, але я просто відвернулась і продовжила дивитися на те, що відбувалося поруч. Мені було, чесно кажучи, настільки байдуже, ніби це відбулось не зі мною, а з кимось іншим. Але мої роздуми знову перебили.

- А у нього тепер будуть проблеми – сказав янгол тужливо дивлячись на водія який мовчки стояв біля мого тіла, і дивився на нього не відводячи погляду

- Навіть померти не можу так, щоб не завдати нікому неприємностей – незадоволено промовила я

- Ти ще не померла у тебе ще є шанс все змінити!

- Що змінити? – здивовано спитала я, хоча прекрасно розуміла про що він.

- Своє життя, ти маєш шанс знову навчитися жити, віднайти сенс і зрозуміти, що життя прекрасне і потрібно радіти кожній миті, кожній хвилині, яка б вона не була і я тобі в цьому допоможу! – філософськи сказав він.

В той момент я відчувала себе якоюсь дитиною, яка провинилась і тепер потрібно слухати повчальні лекції про добро і зло.

- Доречі, як же ти звешся, і хочу освідомити тебе, що міняти своє рішення я не збираюсь і тому можеш іти і передати це тому, хто це все придумав. -насмішливим голосом промовила я. Мені було справді смішно з того, що вони вважали, що я злякаюсь і погоджусь на цю всю аферу.

- Мене звати Денні і я прийшов щоб показати тобі іншу сторону життя і впевнений, що в мене це вийде. – ображеним голосом відповів він.

- Який же ти наївний! – сміючись сказала я.

Я хотіла доказати йому, що не все так просто, що у світі нема щастя і потрібно жити реальністю, але він не слухав мене і продовжував говорити про своє. Хоча я вже давно не слухала його. Не в силах нічого змінити я просто була безсила у цій ситуація, у мене всього-на-всього не було вибору. Не могла ні вмерти, ні знову повернутися жити. Прийшлося згодитися з думкою Денні і пограти в його гру. Як він сказав в мене є три місяці, за цей час я маю змінитись, якщо ні, то дістану те що хочу. Потім він зник і я залишилась сама. Поки ми з ним говорили, моє тіло вже встигли помістити в карету швидкої і люди розійшлися по своїм справам, вони ще трохи по обговорюють цю аварію, поохкаю і скажуть: «така молода, а вже кинулась під машину», але по суті всім було все рівно, їм мене не зрозуміти, вони зовсім нічого не знають про моє життя. Воно зламане і зламалось так легко - як сірник. Тихо, миттєво і не помітно. З цього всього я зробила для себе такий висновок: у водія – неприємності, у мене – кома, у лікарів – нова робота, а у людей – тема для розмов. Я залишилась стояти сама, люди проходили повз, вони не бачили мене. Тепер я була по-справжньому самотньою. Не знаю скільки там стояла, але тепер мене охопив розпач. Я не знала що мені робити, як бути і куди йти. Денні не появлявся. І жаліючи що не померла я попленталась до лікарні, яка знаходилась, на щастя, не далеко. Хоч привид, але переноситись з місця на місце все рівно ще не вмію. Йшовши, я почала обдумувати своє життя. У моїй душі творився якийсь безлад. Чомусь я завжди відрізнялась від своїх однолітків. Коли в школі всі бігали і говорили про моду і іншу гламурну дурню, я закривалась в кімнаті і слухаючи музику, насолоджувалася тишиною. Я не любила говорити з людьми, мені було комфортніше мовчати і знаходитись подальше від них. Людей я теж не любила, та що там, я їх ненавиділа. І себе в тому числі. Ви можете спитати, а як же рідні і як я можу так говорити. Можете звинувачувати мене в тому, що я занадто егоїстична, але ви не зрозумієте, що ті кого я справді ціную – це не просто люди, а щось набагато більше! За цей період свого життя я навчилась багатьох речей. І збагнула, що я не живу, а просто виживаю у цьому дешевому світі. Дійшовши до лікарні і поблукавши трохи, все-таки знайшла реанімацію. Не було звичних криків. Ніхто мене не зупиняв. Спокійно увійшовши туди я дивилась на своє тіло, дивилась на лікарів, які метушаться навколо нього, всюди кров і якісь трубочки які стирчали з мого тіла. Апарати видавали противні звуки, які мене сильно нервували. Я була не в силах дивитись на те, що роблять від того, що колись було моїм тілом. Вся ця атмосфера навколо була нестерпна. Я більше не могла там знаходитись. Вибігши звідти не зважаючи ні на кого - забилась в куток і почала плакати. А люди проходили повз. Ніхто не бачив мене, я була нікому не потрібна, хоча як завжди, але зараз ще й невидима. Ніколи не думала, що духи вміють щось відчувати. Я плакала і була не в силах спинитись, щось давило в грудях і не давало заспокоїтись. Мабуть банально, але весь час тоді задавала собі питання - «Чому іменно я!? Чому це все відбувається саме зі мною, що я такого жахливого зробила?» я встала на ноги і до зриву голосу просто кричала. Ніхто не чув. Ніхто не замічав. І це було найгірше! Це все згадало минуле, коли просто в мені зламався якийсь виключатель доброти, все перестало існувати навколо, як і я для всіх.

- Емелі, що сталось? – якось розгублено спитав мене знайомий голос.

Я змахнула рукавом сльози і подивилась на нього. Він був розгублений. А я не знала, що сказати і як пояснити, що відбувається зі мною.

- Я не знаю, що відбувається. Мені просто боляче. Я більше так не можу – ледве вимовивши відповіла.

Якийсь комок в горлі не давав мені говорити. Мене розривало від болі. Душевної болі.

- Тобі потрібно відволіктись від цього. Давай ти заспокоїшся, витреш сльози і ми разом підемо звідси! – впевнено відповів Денні.

Було відчуття, що він кожного дня стикається з такою ситуацією. Я мовчки, без заперечень встала, витерла сльози і трішки заспокоїлась. Він взяв мене за руки і ми мовчки пішли з цього жахливого місця, в якому літав запах відчаю, сліз, молитви і смерті. Я ніколи не любила лікарень, так само як і вони не любили мене. Денні здавався мені якимось рідним, ніби я його знала сто років, і ми все життя пліч-о-пліч прожили. Але це було не дивно. Він ж мій янгол-охоронець.

- Куди ми йдемо? – вирішила все-таки поцікавитись.

- А куди би ти хотіла? – дивлячись на мене своїми очима, які ніби були готові зігріти добротою весь світ, спитав він.

- Ну не знаю, туди, де не має зла і панує вічний спокій і щастя.

- Ну таке місце можна всюди знайти, все залежить від тебе і твого уміння жити. – сказав він таким голосом, яким зазвичай читають лекції. Від таких лекцій завжди хочеться спати.

- Ну тоді хочу в якесь неймовірно красиве місце.

- Добре. – відповів Денні і хитрим поглядом подивився на мене.

І цей самий момент ми опинились в якомусь зовсім незнайомому мені місці. Там було дуже гарно, настільки, що аж перехоплювало подих і не давало дихати. Крики захвату застрягли в горлі. Я подивилася на нього. Денні дивився на мене і чекав від мене якихось адекватних слів, можливо подяки.

- Як ти це зробив? Я теж так можу? – перш за все спитала я.

- Так, ти теж можеш переноситись в любе місце яке захочеш, тобі варто тільки подумати і уявити його.

- Вау. Як це круто. Мені подобається ця перспектива – сказавши я підійшла до Денні і обняла. – спасибі, що підняв мені настрій. – прошепотіла я.

Поки ми ще говорили про всякі безглузді дрібниці, вже зовсім стемніло. Темрява окутала собою все. В той момент я відчувала себе безкінечною. Я відчувала життя.І це справдібуло чудово.

- Як думаєш, чому життя таке несправедливе? – спитала я.

- Це не життя, а люди роблять його таким.

І я б хотіла ще б ще щось заперечити, але він був безсумнівно правий.

- Денні, а духи бувають голодними? – схвильовано спитала я

- Ні – засміявшись відповів він, - але їм теж потрібно відпочивати.

Вставши, Денні галантно подав мені руку, він уже на даному етапі знайомства викликав у мене симпатію і довіру. Більше того, я відчувала себе захищеною поруч з ним. Мені хотілось у нього розпитати, як він став моїм янголом-охоронцем і що буде з ним, якщо я помру. Не вийшло. Ми перенеслись в мою квартиру. Я не відчувала втому і почала вже злитись на нього за те що перервав такий чудовий момент. Я вже підібрала слова, які збиралась йому сказати, але Денні вже не було. Знову безвихідне становище. Як тільки я прилягла, то відчула себе якось дивно, і це не можливо пояснити, бо сама не розуміла в чому діло.

Прокинувшись вранці мені було якось незвичайно легко. Нікуди не потрібно було поспішати, не потрібно було підніматись і готувати їсти, не було привичної ранкової ненависті і бажання знищити весь світ. Був спокій і впевненість, що все буде добре. Хотілось спати, але це бажання швидко пройшло коли я загадала про подію яка трапилась зі мною раніше. Пішовши по звичці до дзеркала і не побачивши відображення я не була схвильована. Я знала, що б я там побачила. Це була б зовсім юна дівчина, років 19, з довгим рудим волоссям, стомленим обличчям і великими бездонними очима, в яких потонула не одна душа, а до цього всього був додана надзвичайна байдужість. Мені говорили, що я красива, але чомусь не вірилось. Просто не вірила. Мені так часто брехали, що я розучилась вірити в елементарне. Тепер у всьому хорошому я шукала якийсь підвох.

Проходячи повз книжкову шафу кинула поглядом на фотоальбом, який стояв сам-однісінький на самій верхній поличці. Там я зберігала спогади. Від пахнув ними, а ще хорошими моментами життя і не здійсненими мріями. Я не відкривала його багато років. Боялась розбудити спогади, які так старанно похоронила. Можна втекти від всього, але тільки не від самого себе. Ось і мені не вдалось. Цей альбом був моїм маленьким кладовищем людей. Ні вони не померли. Вони пішли. Пішли з мого життя. Мені було нестерпно боляче втрачати людей за яких я без роздумів віддала б життя. Але тільки я, не вони. Ці люди вставили мені ніж в спину, знаючи всі мої слабкості - це не склало їм великого клопоту. Йшовши, вони забрали з собою всі барви життя, але залишали спогади, які заставляли серце стискатись від болю, а очі плакати. Не зважаючи на всі образи,які були сказані з їх уст в мою адресу, я б досі хотіла щоб вони були поруч, але ні. Вони для мене вже були мертвими… З фотографії на мене дивилися щасливі обличчя моїх батьків і я. Мені тоді було 16. Якби вони знали чого коштувало вдати це «щасливе» лице. Мої батьки вірили, що ми звичайна щаслива і безтурботна сім’я. Але якби тільки вони знали, що їхня донька плаче в подушку по ночам і вже давно забула слова: радість, життя, щастя. Найкращими друзями були і залишились телефон і навушники. Вони ніколи не залишали мене в тяжкі моменти, коли хотілося просто померти. Хотілося бити посуд, ламати все навколо і закатувати скандали, але замість цього всього, ваша донька, йшла в кімнату, вмикала музику і безшумно плакала. Хотілось кричати їм « - чому ви нічого не помічаєте? Мені погано у мене депресія, мені терміново необхідна допомога», але замістьцього кожного дня одівала маску щасливої людини і зразкової доньки. Якби хтось знав, що серед всіх цих масок вже давно загубила справжню себе. Я просто дуже рано подорослішала. Тепер я розумію якою я егоїстичною і дурною була. Я досі не вибачилась перед мамою за те, що так рідко дзвоню і часто огризаюсь у відповідь. Я її поважаю, серед усіх, тільки вона могла стерпіти всі мої психи, істерики, тяжкий характер. Мені її не вистачає. Сильно, не вистачає цієї підтримки, порад із-за яких я злилась завжди, не розуміючи, що вона тільки хоче зробити краще. Все життя було присвячене мені. Мамо, ти жила тільки заради мене, а я ніколи навіть не казала, що люблю тебе. Я вічно ображалась коли ти знову хотіла допомогти, порадити. Як жаль, що я виросла зовсім не такою хорошою і ідеальною донькою про яку ти мріяла. Я знаю, я погана донька і я не заслужила такого хорошого ставлення.

Не думала, що колись скажу це, але я стала дуже сентиментальною. Спогади вирвались і емоції вирвались на волю. Вони як якийсь тягар були для мене. Не давали злетіти до небес і звільнитись від чогось тяжкого і чорного, яке окутало все тіло і душу. Денні більше не появлявся. І в боротьбі з емоціями, спогадами в повній самоті я провела декілька днів. Я була ніби нікому не потрібна. Проходили дні, емоції потухали, ставало легше. Я неодноразово запитувала «Де Денні? Він же обіцяв завжди бути поряд зі мною». Я була сильно ображена. Не знаючи на який день, він все-таки появився.

- Чому повернувся. Вали туди, де пропадав весь цей час! – прокричала я йому. В моїх слова була чутна обіда і ненависть, але й бажання пробачити там теж було.

- Тобі потрібно було навести лад з спогадати, емоціями і побути на самоті. – дивлячись в підлогу винувато сказав Денні. Хоч мені було боляче, але він був правий.

Так швидко здаватись не хотілось. І тому я мовчки демонстративно відвернулась і пішла на кухню.

- Я не дозволю тобі ображатись.

- І що ти робитимеш. Ти не можеш керувати мною - це мій вибір!

- У мене є щось для тебе – після цих слів він підійшов і взяв мене за руку. Я вже догадалась, що ми кудись переносимось. Появилось знайоме відчуття.

Отямившись я вже стояла на площі. Я зразу догадалась де ми. Це був Париж. Те про що я мріяла з дитинства стало реальністю. Без сумнівів я вже давно пробачила Денні. Тут якось все було зовсім не так. Сама атмосфера була іншою. Ми стояли. Люди проходили повз нас, крізь нас. Вони були всюди. Коли чергова людина пройшла повз мене, знову почувся якийсь дискомфорт. Все-таки – це відчуття не із приємних. Я розслабилась. Мене ніхто не бачив, ніхто не чув, не робив зауважень. Я була тут, а люди десь там. І в пориві ейфорії я зірвалась з місця і біжучи кричала. Я розуміла, що є два світи. Але вони два однаково будуються тобою і твоїм баченням всього, що відбувається. Я відчула себе дитиною. Такою безтурботною, вільною і байдужою до думки інших. Я була вдячна Денні. Він справді знав, що мені потрібно. Він справді показав мені інше життя. Побудоване безпосередньо на тому самому бажанні, бажанні – жити.

- Іди сюди, чого стоїш як статуя? – крикнула я йому. Денні весь цей час стояв і дивився на мене посміхаючись.

- Ну ось, навіть постояти спокійно не даєш. Що ти вже знову придумала? – спитав він.

- Давай разом будемо вчитись жити. – весело сказала я.

- Хах, я на відмінну від тебе вмію.

- та невже? Давай ти перестанеш робити з себе розумного і підеш зі мною!

І не дочекавшись відповіді я взяла його за руку. І ми пішли. Просто йшли, говорили і ставали ріднішими кожного дня, кожної миті.

Ось так і проходили ці безтурботні дні. Ми весь час проводили разом. І ніби стали одним цілим. Уже не сварились, бо й не було часу. Мені шалено подобалось моє теперішнє життя. Хоча й не знаю, чи можна це назвати життям. Неодноразово в мене появлялась думка про те, що я хочу залишитися духом назавжди. Мені хотілось щоб так легко було завжди. Але невільно згадую, що все-таки це не можливо. І у всього є свій печальний кінець. Не стало винятком і моя історія життя. Мої три місяця підходили до кінця. За цей час я навчилася жити. Навчилася радіти і ламати всі перешкоди на своєму життєвому шляху. Я стала сильнішою. Я стала знову живою. А Денні останнім часом я все частіше бачила засмученим і задуманим. І я його почуття прекрасно розуміла. Часом сама думка про те, що ми більше не зможемо побачитись, не поглянути один одному в очі і навіть не почую більше його голос – ламала ребра і здавлювала серце. Його більше не буде в тій реальності, в якій буду я. Все скінчено. Це дуже боляче було розуміти. Хоча у нас залишилося можливість мріяти. А мрії ще ніхто не в змозі відібрати…

Цей день настав. Від приніс з собою осінній дощ і ранкову печаль. Денні взяв мене за руку і ми перенеслися в лікарню не вронивши жодного звука з уст. Першим, що я побачила був коридор, а в ньому на лавочці сиділа вона. Змарнівша, змучена, нещасна і з сльозами на очах, але все рівно - прекрасна. Це була моя мати. В цій всій буденності я зовсім забула про всіх, в тому числі і про неї, але вона про мене ні. І в той момент я зрозуміла, яка вона мені дорога, і як сильно я люблю її.

- Вона що, знаходилась тут весь час? – тремтячим голосом спитала я.

- Так. – коротко і чітко відповів він.

- Ти знав про це! Ти знав і навіть не сказав мені – ридаючи і зриваючи голос кричала я.

І я розізлилась. Сильно розізлилась на нього і на весь світ. Хотілось знищити все живе, але замість цього я просто підійшла і присіла біля неї. Я знаю, що це безглуздо, але в той момент мені просто хотілось знову потримати її руку. Я розуміла, що я дух і в мене нічого не вийде, але рука сама тягнулась до неї. Рука пройшла крізь її тіло. І я вже обернулась, що б сказати Денні, як я його ненавиджу. За спиною пролунав голос мами. Теплий голос, який зігрівав краще ніж гарячий чай і залізна батарея.

- Еммі… -сонно промовила вона. Її очі знову наповнились слізьми. Мені було боляче дивитись, як вона плаче.

- Мамо, -закричала я – поглянь на мене, я тут, я знову з тобою, не плач.

Але вона мене не почула, вона просто подивилася навколо в поклавши руки на обличчя знову почала плакати. Я вставши, направилась до палати. Пора все це нарешті закінчити. Час настав.

- Вибач, але и справді була не готовою до цього, я не міг тобі сказати раніше – крикнув мені в слід мій ангел.

- Я зрозуміла. – ледь чутно промовила я.

І в той момент ввійшовши до палати, я побачила себе. Моє тіло лежало на лікарняному ліжку. З носа і рота сторчали якісь трубочки, а навколо безперервно пищали апарати. На ліжку лежала тендітна і красива дівчина. І чому я ніколи цього не замічала? Все закінчилось надто швидко, але час не повернути. Пора повернутись до сірої, буденної реальності що б добавити в неї нових яскравих кольорів.

- Ну що ж пора – тужливим голосом підмітила я. Денні стояв в мене за спиною і нічого не говорив. Я підійшла до нього і обняла. – мені тебе не вистачатиме, ти став для мене рідним і я не представляю як буду без тебе!

- Пора… Ми ще неодмінно побачимось. Я завжди буду поруч. Не забувай мене. – стільки щирості і болі чулось в цих словах.

- Не забуду, повір. – опустивши голову і вткнувшись йому в груди відповіла я.

Денні зник. Відчай. Біль. Сльози. Це все чим можна описати мій тодішній стан. Але я сильна. Я знала, що ми ще з ним побачимось. Знову поглянувши на себе, я без вагань підійшла і доторкнулась до своєї руки.

Яскраве світло осліпило, а тіло пронизала різка ріжуча біль. Лікарі почали збігатись на звук апаратів які невгамовно видавали противні звуки. А мені було все рівно. Все як в тумані. Я зрозуміла, що знову все повернулось. Час знову почати жити в реальності.

 

 

Я повернулась. Вийшла з коми. Навколо метушились люди в білих халатах. Вперше всі були зосереджені тільки на мені. Дивувало і радувало одночасно. Появилась думка, що напевно все тепер буде добре. В мене, мабуть, появляться друзі, я нарешті заживу нормальним життям, закохаюсь, знайду подругу, яка буде мені дзвонити і годинами говоритиме про всяку дурню. Все налагодиться, але потім, не зараз. Я все ще думала про Денні, про те що вже не скоро його побачу. Я сумувала, сильно. З роздумів мене вирвав лікар, який прийшов дізнатися про моє самопочуття.

- Привіт, Емелі. Я твій лікар, можеш називати мене просто Алексом. Я прийшов дізнатися як ти і як твоє самопочуття.

Він мені одразу сподобався. Гарний, доглянутий чоловік середніх років з м’якими рисами обличчя і ямочками на щоках. Він здавався справжнім добряком, і я впевнена, що таким і є.

- Емелі, ти можеш говорити? Якщо ні, то я ставитиму питання, а ти прости киватимеш головою. – стурбовано промовив лікар і повернув мене з роздумів до реальності.

- Ні, все добре. Я в змозі розмовляти. – ледь чутно відповіла я.

- Ти перебувала в комі аж три місяця. Всі переживали. В тебе була черепно-мозкова травма і декілька переломів. Як бачиш, за цей час кістки зрослися, а саме головне ти вийшла з коми. Хоча ми вже й перестали надіятися на це. – опустивши голову сказав він.

- Зі мною все добре. Я дуже рада, що вийшла з коми. – сказала я і попробувала усміхнутись, але не вийшло. Моє тіло майже не слухалось мене. Я здивовано поглянула на лікаря. Він все зрозумів без слів.

- Із-за переломів і того, що ти так довго була в комі ти тимчасово не зможеш рухатися. Потрібно розроблювати м’язи. Ми вже склали для тебе програму реабілітації.

- Зрозуміло. – я була засмучена. Я не думала, що виходити з коми так тяжко.

- Не засмучуйся, все обов’язково буде добре. А зараз у мене є до тебе одне важливе запитання. Ти сама кинулась під машину, чи все-таки то був нещасний випадок?

Я прекрасно розуміла до чого від хилить. Адже якщо це було навмисно, значить це була спроба самогубства. І в такому випадку лікарня для душевнохворих мені була б забезпечена.

- Ні, я просто йшла, задумалась, а в вухах були навушники. Я навіть нічого не чула. І коли переходила дорогу почула різку біль. І все. Більше нічого не пам’ятаю. – сказала майже правду, що ж було дальше йому знати зовсім не потрібно.

- Добре. значить це все-таки був нещасний випадок. І ще, твоя мати весь час була тут. Вона одразу приїхала, як тільки дізналась про те, що сталось. Ти хочеш її побачити? -спитав спокійним голосом лікар.

- Так, звісно. – не роздумуючи відповіла я.

- Добре, сьогодні відпочивай,а завтра в тебе візьмуть аналізи і ми проведемо деякі обстеження, що б побачити чи все гаразд.

Я кивнула. І лікар вийшов. Через дві хвилини в палату увійшла моя мама. Красива, сильна жінка. Вона мовчки підійшла до мене і присіла на стільчик, який стояв біля мого ліжка. Вона схилилась наді мною і почала плакати.

- Як же я хвилювалась, місця собі не знаходила. Я так боялась, що ти більше не прокинешся – плачучи говорила мама.

- Я так рада тебе бачити. Мені так соромно за свою необачливість. – винуватим голосом промовила я. – і перестань плакати, потрібно радіти, що все обійшлось. Все ж буде добре. А ти весь час була тут? – задала питання, хоча й так знала відповідь.

- Як тільки мені подзвонили з лікарні і повідомили, про те, що сталось, я зразу відправилась до тебе. Я боялась тебе втратити, боялась що не встигну. – тремтячим голосом сказала вона. – лікарі сказали, що стан дуже тяжкий і шансів дуже мало. Та що там, їх майже зовсім не було. – знову розплакавшись мовила.

- А де тато?

- Він залишився дома, приглядати за бізнесом і домом.

- Зрозуміло. Мам, я так тебе люблю. – нарешті сказала я те, що потрібно було сказати давно.

- І я тебе. – відповіла мама, взявши мене за руку.

Мені було так приємно і водночас соромно. Я відчувала провину перед нею і татом. Мої батьки були заможними людьми і у них було завжди багато роботи. І на мамі трималось багато обов’язків і справ. Мабуть, її відсутність завдала чималого ущербу.

- Так, а тепер хворій потрібний спокій. – сказала медсестра увійшовши в палату.

Мама послухалась і попрощавшись зі мною вийшла з палати. Тим часом медсестра підключала капельницю і весь час проклинала роботу, дім і просто весь світ.

- Навіщо мені ставлять капельниці? Лікар сказав, що моєму життю вже нічого не загрожує.

- Це для того щоб ти швидше поправилась. – сердито відповіла медсестра. Вона була не просто – злою, а дуже злою.

Не знаю як, але в результаті я заснула. Прокинулась аж на наступний ранок і все рівно відчувала себе розбитою і стомленою. Вранці до мене знову прийшла зла медсестра щоб взяти аналізи і поставити капельницю. Лікар теж заходив. Він знову запитував мене про моє самопочуття і інші дрібниці і банальні, передбачувані речі. А ось те що було потім мене здивувало. І було зовсім неочікуванно. В мою палату зайшов юнак, років 25. Я його не знала, але він здавався мені знайомим. І я згадала. Це був він. Водій машини під яку я попала. Високий, вродливий юнак з дуже розумним поглядом. Він мовчки підійшов, сів на стільчик, який стояв біля мого ліжка.

- Привіт, як я тільки дізнався, що ти вийшла з коми, я миттю приїхав. Мене звати Саймон. Мені дуже жаль, що все так сталось. -сказав він і опустив очі вниз. Саймон почував себе винним. І я розуміла, що це не він винний, а іменно.

- Все добре, ти не винен. Перестань себе звинувачувати в тому, що сталось. Якби я була уважнішою нічого б не сталось. -стараючись заспокоїти його, мовила я.

- Можливо. Але я весь час картав себе у всьому. Я змінився, мене весь час мучила совість. І я не представляю щоб було, якби ти померла.

Я зітхнула. Мені було нічого йому сказати. А розповісти всього я теж не могла. Він точно б подумав, що я збожеволіла.

- Знаєш, все обійшлось і потрібно радіти цьому.

Чомусь я відчувала себе дуже винною. Я ж весь час думала тільки про себе, а не про рідних і інших людей які оточували мене.

- Я хотіла померти. -впевнено і неочікуванно для себе сказала я.

Саймон дивився на мене здивованими очима і нічого не говорив декілька хвилин.

- Як так? Чому?

- Я просто не бачила сенсу у житті.

- А ти не думала що буде з іншими? Ти зациклилась тільки на собі. А хочеш знати щоб було коли ти б справді померла?Хочеш?! – вже перейшовши на крик, продовжував розповідати далі. – ось представ: твоя мама приходить з роботи і їй повідомляють, що ти померла, і вона не вірячи в це починає кричати що це не правда і не може повірити в те, що сталося. Мама думає, що це чийсь невдалий жарт, а ти насправді сидиш дома і спокійно спиш, але ти уже ніколи й не прокинешся. Сльози починають капати з її очей. Твій тато чує це і навіть не може промовити жодного слова, тому що донька, яку він любив, донька яку він виростив пішла назавжди. І нарешті твоя маленька сестра в цій всій суєті дізнається проте що ти мертва. Людина, на яку вона рівнялась і любила. Людина, про яку вона хвалилась друзям, людина, на яку вона хотіла бути похожою, коли виросте, людина, із-за якої вона відчувала себе в безпеці. Але на справді вона вже ніколи не виросте, не буде сміятись і любити, бо буде завжди занята тим, що буде сумувати по тобі. І ще тепер є щось, чого завжди не ставатиме твоїй сім’ї. І рідні вже не зможуть нормально дивитися один на одного, бо все нагадуватиме про тебе. Але ти пішла і це гірше за все. Ти думаєш, що твоя мама ніколи не турбувалась про тебе, тому що вона завжди була зайнята і кричала на тебе, щоб ти прибрала у будинку, або тому що вона не говорила, що любить тебе. Але повір, вона любила тебе більше за все в житті. Твоя мама більше не виходить з будинку і навіть не може встати з ліжка, стаючи все худішою і худішою, тому що дуже тяжко поїсти. Твій й тато кинув роботу і він більше не спить нормально. Кожен раз коли він закриває очі, він бачить тебе – мертву. І це зображення більше ніколи не виходить з його голови, незалежно від того, скільки алкоголю він випив. А твоя найкраща подруга виявиться в лікарні після того, як прийме забагато таблеток, тому що хотіла побачити тебе знову. Люди які раніше над тобою сміялися, зараз відчувають як їхнє горло здавлюється, вони вже не розмовляють один з одним, вони вже ні з ким не розмовляють, бо стараються не звинувачувати себе в тому, що сталось, але не виходить. А представ, як твій хлопець почує цю новину і він не зможе дихати. Він вже не можу знайти іншу, закохатись знову, тому що кожна дівчину, яку він зустрічає, нагадує тебе. Всі сумують, і люди не знають чому ти пішла. І так, ти вбила себе, але ти й убила всіх інших, яку оточували тебе. – і тут він різко замовчав і уперся поглядом в стелю.

Я хотіла заперечити, сказати, що брехня. Бо я не маю друзів, а навіть якщо б і вони були,то трішки посумували,і забули.Хлопець, якогоне має, поступив би так само. Трішки посумував і забув. Він же б не любив мене. Любові не існує. А ті люди, що сміялись з мене зовсім нічого б не відчули, хіба тільки якусь не звичність і відсутність об’єкту знущань. Людей би не хвилювала моя смерть, всі б жили своїм життям. Сестри я теж не мала, тому мабуть це й на краще. Але й в чомусь він був правий. Я б зруйнувала життя не тільки собі, а й людям які були для мене рідними. Безсумнівно він в цьому правий.

- Звідки ти це знаєш, або з чого такі висновки? -єдине, що я могла йому відповісти.

- У мене сестра була, такою ж як ти. Вона теж хотіла померти, але на відмінну від тебе їй це вдалося. І я по собі знаю, як це – втрачати дорогих людей, людей які були сенсом твого життя. -сказав Саймон.

І тут я зрозуміла, як йому і чому він так переживав за моє життя. Своєю добротою він нагадував мені Денні. Він теж був таким щирим і добрим.

 

- Співчуваю, я розумію, що тобі важко, і плюс в тебе, мабуть, ще із-за мене проблеми.

- Знаєш, коли я передивляюсь старі фотографії, я відчуваю якусь біль. Мені до жаху хочеться повернути ті моменти. Але вони більше не повторяються, і я більше не відчуваю такої радості як колись. В один момент я радію, що це було іменно зі мною, але в той самий час мене ламає біль, тому що це більше ніколи не повториться. Інколи я хочу щоб всі прекрасні моменти мого життя були записані на відео, і я міг би передивлятись їх, але.. інколи спогади душать. Нема нічого гіршого ніж спогади. В один прекрасний момент людина яка багато значить у твоєму житті просто йде і забирає все собою: всі надії, мрії, все саме дороге. І ти сидиш, дивишся на фото на яких ви були разом і вам було весело. Сидиш і розумієш – цього більше не буде. Тобі хочеться кричати, руйнувати, просити пробачення, навіть якщо й не винний аби тільки знову бути разом, але ти розумієш, що цієї людини більше не має. І після цього дака дірка в душі, спустошеність. – таким байдужим до всього голосом.

Можливо в мене ніхто не помирав, але я відчувала це відчуття і розуміла його, але не вронивши жодного слова, я просто взяла його за руку. І в той момент мене ніби вдарило струмом. Я просто зрозуміла, що це моя людина і я не в силах пояснити чому, а Саймон зірвався з місця і вибіг з палати. Я навіть не зрозуміла що сталось і що я такого погано зробила. Це питання мучило мене цілий день. Я просто не могла зрозуміти. І весь час ігноруючи всіх, думала. Вже й не було часу звертати увагу на злу медсестру яка злилась із-за моєї байдужості до всього. Лікар приходив і ми обмінювалися словами. Мама теж заходила, але я не хотіла розмовляти і списувала це все на лікарняну обстановку яка нібито мене пригнічувала. Не знаю скільки днів пройшло, але я все ще чекала повернення Саймона і він прийшов. Якщо чесно, мабуть він був тим моїм заспокійливим і енергетиком, іменно з ним, мені здавалося, що я щаслива. Він приходив кожен день. Приносив квіти. І навіть та сама зла медсестра уже не бурчала, а попросту милувалась і усміхалась. Щастя – хвороба і якщо постаратись, ним можна заразити всіх. І мабуть я поправлялася не від ліків, а від нього. Мама вже давно звикла і познайомилася з ним. І мабуть я справді закохалась. Пройшов цілий місяць мого перебування в лікарні. І я уже впевнено могла рухатися. Я вже могла сказати, що я здорова. Хотілось повернутись додому. Побачитись з усіма і поділитися з ними своїм маленьким щастям, яке переповнювало мене.

Через тиждень я здала ще деякі аналізи і мене виписали. Так як речей у мене багато не було я просто взяла свій рюкзак, який напередодні мені принесла мама і склала в нього всі свої речі. Я нікому не говорила коли мене виписують, хотілось зробити сюрприз. І тому коли вже мене виписали я зі спокійною душею виходила з лікарні з відчуттям легкості і радості від свого задуму, але мене опередили. На сходах лікарні стояв Саймон з великим букетом червоних троянд, які були неймовірно красиві. Заді нього стояла мама й тато і мої друзі, з якими я не спілкувалась із-за свого переїзду. Хоча я сумувала за ними. І мабуть це був найщасливіший день мого життя. Все було ніби для мене. І сльози щастя лилися не річкою, а бездонним океаном. Емоції переповнювали. І я просто не розуміла, як я колись могла думати про смерть.

- Знаєш, я дуже радий, що все іменно так сталося. Завдяки цій аварії я знайшов рідну для мене людину. Я ще нікому такого не говорив, але я люблю тебе і просто хочу завжди бути з тобою і в горі і в радості. Я просто хочу бути з тобою вічно -з усмішкою сказав Саймон. І я була щаслива мені більше нічого не потрібно було.

- Так, це все звичайно дуже романтично, але нам пора їхати. – промовив тато.

А я підійшла до нього і обняла, я теж його дуже рада була бачити. І ми сіли в машину і поїхали додому. Саймон з нами не поїхав, але перед цим ми договорились зустрітись і погуляти завтра. Приїхавши додому ми ще розмовляли, потім поїхали в якийсь ресторанчик повечеряти. Я ніколи не любила їх, але сьогодні ж особливий день і мені сподобалось. Це був дуже особливий день. Він приніс радість. І з щасливими думками я лягла спати

Проходили дні за днями, місяці. Моє життя покращилося. Воно стало зовсім іншим. Наповненим радістю, щастям і любов’ю. Все стало на свої місця. Я знайшла гарну роботу. Наладила міцні стосунки з батьками і знайшла хлопця своєї мрії – Саймона. Ми продовжували зустрічатись і в один чудовий день він мені освідчився. Чесно кажучи, я не думала, що колись вийду заміж, та й мені не хотілося, але з Саймоном склалося все зовсім по іншому. Я прийняла пропозицію. Прийняла і відчувала себе найщасливішою в той момент. Я жила життям своєї мрії. Мрії – яка здавалася мені колись абсурдною і не доступною. Моє життя стало казкою, але, на жаль, у кожної казки є свій, зовсім не казковий кінець.

Я просто лежала у ліжку і ще не могла уявити той кошмар, в який обернеться моє нову, світле і щасливе життя. В кімнаті пролунав дзвінок. Ще не прокинувшись я не зразу зрозуміла, що то дзвонив мій телефон. Спочатку я подумала, що це Саймон хоче почути мій голос і спитати як мені спалось, але номер був не знайомий і в душі чому народжувалося хвилювання. Здивувавшись і вагаючись чи відповісти, все-таки взяла трубку.

- Так, слухаю.

- Це Емел.. – і не доказавши, розридалась жінка по той бік телефону. – це Емелі? – все-таки вимовила вона.

- Так. - розгублено відповіла я. Такого я ніяк не очікувала.

- Це мати Саймона, сьогодні вночі він розбився на-смерть по дорозі від вас. – ридаючи, тремтячим голосом відповіла жінка і кинула трубку.

В той момент мій телефон випав в мене з рук і упав на підлогу. Серце почало шалено калатати і здавалось, що воно ось-ось вискочить на зовні. А очі вже заповнились слізьми. Це був кінець. і вже, не розумівши нічого, мої ноги не тримали мене вже, я почала провалюватись у тьму, з якої мабуть я уже й не вийду…

Далі буде…

 

 

Марина Шевченко..

 

 


Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.026 сек.)