АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Виражальні засоби міжтекстовості та способи їх виявлення

Читайте также:
  1. Автомобільні транспортні засоби за своїм призначенням
  2. Види електромагнітних випромінювань, їх джерела, нормування та засоби захисту від їх негативного впливу
  3. Види публічного мовлення. Мистецтво аргументації. Техніка і тактика аргументування. Мовні засоби переконування
  4. Види, способи і типи правового регулювання
  5. Визначте загальний смисл тексту, виділіть його смислові частини, ключові слова, терміни, морфологічні і синтаксичні засоби.
  6. Виявлення дихальних ензимів у рослинних об’єктах
  7. Виявлення і формулювання проблеми
  8. Виявлення не цілком відомого сигналу
  9. Виявлення ознак поточної, критичної та надкритичної неплатоспроможності підприємства
  10. Виявлення радіаційної обстановки за даними радіаційної розвідки
  11. Виявлення сильних і слабких сторін підприємства (бізнес-проекту)

1.7.1. Ідентифікація інтертекстуальних елементів: маркери інтертекстуальності

Щоб виокремити в тексті відрізки, які належать ін­шим текстам, треба мати неабиякі фонові знання та нау­кову інтуїцію. Наявність запозичених елементів у худож­ньому тексті рідко відверто маніфестуються, на них часті­ше вказує порушення лінійної послідовності та стильової єдності тексту, Читач мусить віднайти інтекст, ідентифіку-


вати його та проінтерпретувати. Але за умови значного естетичного навантаження на співвіднесення з іншим тек­стом автор, намагаючись допомогти читачеві сприймати твір відповідно до свого задуму, використовує цілий арсе­нал засобів. Тому значимим для дослідження інтертексту є розрізнення тих сигналів, які допомагають ідентифікувати інтертекстуальні включення у новому контексті, вказуючи на межу між текстом і новим включенням. Називатимемо їх ксеномаркерами або маркерами інтертекстуальності.

Інтертекстуальні елементи можуть маркуватися екс-пліцитно за допомогою вказівки на джерело в тексті або в авторському коментарі чи в епіграфі. Та зазвичай автор, роз­раховуючи на підготовленого читача, намагається явного коментування уникати, особливо якщо йдеться про загаль­новідомі цитати і прецедентні тексти, до яких іде відсилання. Переважно підказки можуть бути розкидані в тексті у формі натяків і розраховуватися на активного читача. Імпліцитне, непряме маркування є способом зберегти рівень «задово­лення від тексту» (Р. Барт), адже на певних етапах опануван­ня читачем текстового полотна натяк дозволяє йому зрозу­міти, що його інтерпретація збігається з авторською. І. Арнольд вважає, що «характер маркованості набуває есте­тичного значення і часто посилює іронічність, що становить в інтертекстуальності дуже важливу категорію [20, с. 367]».

Маркованість означає помітну гетерогенність мов­лення, яка уможливлює актуалізацію вихідного джерела, а тому дозволяє зіставляти обидва контексти і вловлювати нові значення, які виникають на зламах семантичних по­лів, що з'являються у результаті такого зіставлення. Запо­зичений текст порівняно легко впізнається у так званих сильних позиціях, де маніфестується стратегія авторського розуміння світу і зосереджується увага читача: у заголов­ках, епіграфах, присвятах, рамкових компонентах. У само­му ж тексті, для того, щоб на інтекст звернули увагу, - його підкреслюють за допомогою специфічних прийомів: пара­лелізму, повтору, контрасту, нагромадження художніх за­собів, обманутого сподівання та ін., які «перебувають у


тісній взаємодії з текстовими вкрапленнями і можуть роз­глядатися як вузлові точки авторської стратегії та орієнти­ри для стратегії читача [20, с. 378]».

У контексті пошуку інтертекстуальних маркерів знач­ний інтерес становлять праці Р. Лахман, які лягли в основу сучасних розвідок у сфері міжтекстової взаємодії. Виданий окремою збіркою «Пам'ять і література: Інтертекстуаль-ність у російському модернізмі» [429], доробок дослідниці окреслює деякі особливості її теоретичного підходу. Увагу науковець зосередила на семантичному аспекті, оскільки семантика інтертекстуально відструктурованого тексту про­читується як амбівалентна, діалогізована і синкретична. Найпоширенішою прикметою такого тексту є багаторазове кодування, принаймні, подвійне, тому дуплікація на різних текстових рівнях вважається ключовою інтертекстуальною фігурою. Р. Лахман аналізує твори російської літератури, де виявляються подвоєння: «Ніс» М. Гоголя, «Двійник» Ф. Достоєвського, «Відчай» В. Набокова.

Майже одночасно з цими дослідженнями побачила світ праця Ю. Лотмана «Текст у тексті», яка поширила фе­номен подвоєння на інші семіотичні системи і дала деякі його варіанти, «Подвоєння - простий вид винесення кодо­вої організації в сферу усвідомлено структурної конструк­ції», - постулює Ю. Лотман [219, с. 68]. Серед текстів з по­двоєною структурою, на думку теоретика, значне місце по сідає мотив дзеркала, який є адекватом двійництва в ма­лярстві та кінематографі, а отже, якщо йти за цією логі­кою, - і в театрі (тут спадає на думку «дзеркальна» сцено­графія до «Мини Мазайла» М. Куліша у постановці Леся Курбаса).

Прикметою текстів, що потребують інтертекстуально-го прочитання, на переконання Р. Лахман є також ті, що позначені синкретизмом та карнавальним способом пись­ма, і ті, що представляють різноманітні моделі пам'яті, чим демонструють включеність у попередню культуру і кумуля­тивний ефект літературного тексту, - як-то українська нео­класика і російський акмеїзм. На думку німецької дослід-

 


ниці, простір пам'яті є не простором усередині тексту, а простором поміж текстами, а точніше: «Пам'ять тексту - це і є його інтертекстуальність [429, с. 35]». Найкраще відпові­дають цій дефініції твори пародійного характеру, адже, як уже говорилося вище, ефект пародії повністю базується на зіставленні двох контекстів, на їх полеміці і контрасті. Слід припустити, що пародії повинні супроводжуватися ґрунто­вними коментарями, необхідними для адекватної інтерпре­тації тексту (як «Енеїда» І. Котляревського з примітками О. Ставицького чи багатосторінкові пояснення до «Улісса» Дж. Джойса), з іншого боку, відчуття браку коментаря, мо­жливо, є відчуттям інтертекстуальності.

Вийти за межі тексту, в інші художні світи, провоку­ють суголосні названим мотиви учнівства, успадкування, спогаду, сну, які також можна розглядати як тематичні індикатори інтертекстуальності, особливо якщо вони під­тверджені наявністю ксеномаркерів на інших структурних, зокрема мовних, рівнях. На думку Н. Кузьміної, «способи вводу цитати в мовну тканину метатексту визначаються двома об'єктивно суперечливими і діалектично взаємо­пов'язаними намірами автора: «чуже слово» має неодмін­но відчуватися як стороннє... і водночас органічно ввійти в новий текст, увібравши в себе нові індивідуальні смисли [195, с. 129]». Таке завдання вирішується за допомогою застосування досить стандартного набору мовних засобів, які, щоправда, не завжди відсилають до інтертексту, але дуже часто є переконливим доказом його наявності.

Порушити текстову цільність допомагає насамперед графіка, яка є звичним способом виділення інтертексту в усіх функціональних стилях мови, а не лише в художньо­му: лапки, курсив, підкреслення, інші шрифтові виділен­ня, абзаци, обірвані рядки, текстові блоки експлікують міжтекстові співвідношення більшою чи меншою мірою. Графічним маркуванням зазвичай супроводжується інший поширений спосіб позначення міжтекстовості - введення конструкцій прямої та непрямої мови, які апелюють до авторитету суб'єкта мовлення. Таким способом вводяться в

 

72


текст цитати, експлікованість яких в усному варіанті мов­лення підкреслюється переважно інтонаційно.

Особливої уваги заслуговують ті семантичні маркери інтертекстуальності, які графічно позначаються великою літерою. Власні назви досить часто стають ознакою виходу у простір міжтекстовості. Загалом, будь-які з них можуть бути інтекстом, але найчастіше цю функцію виконують «промовисті» імена персонажів, імена літературних пер­сонажів інших творів та імена авторів цих творів, назви художніх творів, просторових об'єктів (топоніми), які за-діюють широке коло асоціативних зв'язків. Н. П'єге-Гро звертає увагу також на кодові маркери, які допомагають впізнати інтекст: «Текст-джерело нескладно виявити, як­що цитований фрагмент містить якесь досить рідкісне сло­во або вислів, що тісно пов'язане з певним контекстом [290, с. 135]». Загалом, на рівні інтуїції з ідентифікацією інтертексту пов'язане відчуття порушення якоїсь норми, мовної чи літературної, навіть якщо таке порушення не­можливо довести за допомогою аргументів.

Як бачимо, більш-менш важливе інтертекстуальне вкраплення автор має змогу наголосити різними способа­ми, за потреби кратно передаючи інформацію про таке співвідношення: через графічні, лексичні, синтаксичні, інтонаційні, мотивні інтертекстуальні маркери, підсилюю­чи його роль розташуванням у сильній позиції та залучен­ням до ширшого художнього прийому.

1.7.2. Функціональна диференціація інтекстів

Метод інтертекстуального аналізу, як правило, перед­бачає інтерпретацію функцій інтексту, яка може змінитися зі зміною контекстуального оточення. За умови детального розгляду креативного та рецептивного аспектів текстотво-рення, нова функція є розрізнювальною ознакою текстової вставки, що експлікує її в процесі сприйняття. У межах цього методу кожен елемент літературного твору вивчається з по­гляду його призначення, ролі, доцільності. Іншими словами,


функціональний підхід базується на телеологічному прин­ципі, який змушує досліджувати те, для чого використано той чи інший засіб і яка мета при цьому досягається. Може­мо припустити, що типам і формам міжтекстової взаємодії притаманна поліфункціональність, оскільки в них закладено потужні можливості переосмислення тексту.

Ю. Лотман, розглядаючи функції тексту, серед інших виділив дві найважливіші: смислотворчу та функцію пам'яті («конденсації культурного досвіду») [219, с. 162],

Функції інтертекстуальних включень загалом зале­жать від типу інтексту, оскільки кожен із них реалізується по-своєму. Скажімо, А. Супрун, у контексті проблеми пре-цедентних текстів, визначає такі функції ремінісценцій: естетична, кумулятивна, історична, верифікаційна, функ­ція покладання на авторитет [340, с. 21]. Н. Семенова, до­сліджуючи функціонування інтертекстуальних запози­чень, виділяє авторитетну, пародійну та іронічну роль ци­тати у художній прозі [313, с. 194]». І. Арнольд, ототожню­ючи функції інтертекстуальності з функціями типів вису­нення (рос. - вьідвижения), що розглядаються стилісти­кою декодування, підкреслює, що останні фокусують увагу читача на важливих елементах повідомлення, встановлю­ють семантично та ієрархічно релевантні відношення між ними, посилюють емоційний, оцінний, експресивний по­тенціал дискурсу, сприяють виявленню імплікації, іронії та різноманітних модальних відтінків тексту [20, с. 352]. Крім того, у науковій літературі подибуємо виокремлення таких функцій інтертекстуальності, як функція прояву авторсь­кого ставлення, здійснення переконання, ретроспекції, парольна роль (орієнтація на конкретного адресата), конс­труктивна, імагогічна та багато інших.

Загалом, функціональна диференціація інтертексту­альних відношень засновується на класичній моделі фун­кцій мови, запропонованій 1960 року Р. Якобсоном, який запроваджує у філології шестикомпонентну схему мов­леннєвого акту, необхідними елементами якого є адресант, адресат, контекст (референція), повідомлення, код [322,


с. 468]. За цією схемою, мовленнєва подія відбувається за участі адресанта та адресата, які один одному передають повідомлення (що є текстом художньої літератури у випа­дку нашого дослідження), запис повідомлення здійсню­ється за допомогою коду, поняття референції співвідно­ситься зі змістом - тією інформацією, яка передається по­відомленням, - а поняття контакту співвідноситься з регу­лятивним аспектом комунікації.

Проте Р. Якобсои у праці «Лінгвістика і поетика» за­уважує, що хоча кожному з шести чинників комунікативного акту і відповідає якась функція мови, «...але даремно шукати мовленнєві повідомлення, які виконували б тільки одну з функцій. Відмінності між повідомленнями полягають не у монопольному виявленні якоїсь однієї функції, а в їхній від­мінній ієрархії. Словесна структура повідомлення залежить, насамперед, від функції, яка переважає [322, с. 469]».

У сучасних дослідженнях Н. Фатєєвої та Н. Олизько [371, с. 20; 261, с. 51-54] доводиться припущення, що голо­вною функцією категорії інтертекстуальності є фундамента­льна функція переважної більшості мовленнєвих актів - фу­нкція комунікативна, до якої можна звести всі інші, або ж, навпаки, вважати інші функції окремими виявами головної.

Пізнавальна функція інтертекстуальності виявляється в активізації тієї інформації, що міститься у залученому до інтерпретації тексті, а міра цієї активізації матиме широку амплітуду - від ремінісценції чи «точкової» цитати (згорну­того тексту) до буквального відтворення всієї інформації, що міститься у включеному тексті: концептів, форм вираження, стилістичних особливостей, аргументів, емоційних оцінок.

Міжтекстові відношення можуть бути зорієнтовані на цілком конкретного адресата, саме того, котрий буде здат­ним розпізнати порушення лінійності тексту та простежити за інтерпретацією автора - у цьому виявлятиметься регуля­тивна функція?категорії інтертекстуальності. Функція емо­тивна, або ж емоційно-експресивна, навпаки, зосереджу­ється на адресантові й матиме на меті пряме вираження


ставлення мовця до того, про що він говорить, передавати­ме напругу емоцій, - як справжніх, так і вдаваних.

Інтексти можуть виконувати роль встановлення кон­такту з бажаною частиною читацької аудиторії, коли ав­тор, шукаючи свого «читача», демонструє причетність до певної культурної традиції, або ж маніфестує власну ідео­логічну чи естетичну позицію. У такому випадку йдеться про фатичну функцію категорії інтертекстуальності, функ­цію перевірки роботи каналу зв'язку (Р. Якобсон).

Якщо адресат помічає гетерогенність тексту, він зав­жди має змогу звернутися до тексту-донора, на який вка­зуватиме помічена гетерогенність, заради глибшого розу­міння прочитаного. Вихідний текст при цьому виконува­тиме метамовну функцію категорії інтертекстуальності,' або ж функцію тлумачення щодо похідного тексту.

Концентрація уваги на самому повідомленні активізує поетичну функцію категорії інтертекстуальності, без здійс­нення якої неможливо уявити вербальне мистецтво, а роз­кол повідомлення за допомогою інтексту виводить його на вертикальний контекст, виявляє багатогранність значень, що виникають при зміщенні текстових фрагментів і вводять в дію смислотворчу функцію, яку також прийнято вважати фундаментальною для категорії інтертекстуальності.

Отже, бачимо, що функції міжтекстових включень можуть мати, над звичайно вузьку і конкретизовану специ­фіку, але при цьому вони виводяться з основних функцій мови, розглянутої у комунікативному аспекті. Розуміння тексту як повідомлення, що передається від адресанта до адресата (у термінах теорії літератури останніх визначають як автора і читача), робить їх фігури ключовими для вияв­лення особливостей процесу художньої творчості.

Розмаїття художніх завдань, які виконують іншотек-стові включення, інтерес до цього явища у літературознав­стві та мовознавстві свідчить про те, що інтертекстуаль-ність є об'єктивним критерієм естетичної цінності тексту і її інтерпретація необхідна для розуміння ідейного змісту художнього твору.


1.8. Специфіка інтертекстуальності в драматургії

На тлі цього загального інтересу до феномену міжте­кстових взаємодій, їх розгляд на матеріалі драматургічних текстів здійснюється сучасними дослідниками дещо обе­режніше, ніж хотілося б, оскільки відома концепція «діа-логізму» М. Бахтіна заснована, зокрема, на тому, що поте­нційному багатоголоссю «романного слова» протиставля­ється «монолітний монологізм» міметичної драми, яка не має жодного композиційного еквівалента для авторського дискурсу. Оскільки ремарка - єдиний традиційно можли­вий спосіб вираження суб'єктної точки зору- під час ви­стави не лише не озвучується перед глядачами, а часто й засадничо ігнорується режисером (згадаймо про «мертве слово ремарки» - термін М. Бахтіна), то, відповідно, авто­рська позиція не має змоги висловитися ні прямою авто­рською мовою, ні через «непряме говоріння».

Крім того, у драмі зруйнувати ефект імітації дійсності набагато важче, ніж у романі, адже вистава мимохіть від­новлює реальний план п'єси. Можливо, театр так довго тримався засад класичного типу творчості саме з причини інваріантності реалістичної фііури актора, і здавалося, що реалізм перебування живої людини на сцені є неподолан­ним. «Об'єктне мовлення героя ніколи не буває умовним. Герой завжди говорить серйозно. Авторська інтенція не проникає всередину його мовлення, автор дивиться на нього ззовні», - зазначав М. Бахтін [35, с. 86].

Відомий дослідник театру, послідовник А. Юберс-фельд, автор «Словника театру» П. Паві також скептично висловлюється про можливість інтертекстуальності у дра­мі: «Драматургія переважно відкидає цитування (ідеться про драматичну форму ілюзіоністського театру). Актор на сцені втілює роль, і виникає враження, ніби саме він є ав­тором тексту в момент його виголошення. Він у такому випадку не цитує тексту драматурга, а ніби вловлює фраг-


мент дійсності, середовище та слова і тільки їх передає [265, с. 426]».

Що ж відбувається з літературним текстом, у якому письменник намагається порушити цю закономірність? Дослідники помічають, що введення цитат та автоцитат у драматургічний текст спричиняє деструкцію «об'єктного слова». Н. Семенова підкреслює, що «насильне впрова­дження авторської інтенції в мовлення драматичних героїв призводить, передусім, до руйнування характерності слова [312, с. 207]». Унаслідок цього мовлення героїв стає «уніфі­кованим», характер депсихологізується, набуваючи рис умовності й навіть гротесковості, кожна репліка одночасно і висловлюється, і критикується в дискурсі, зазнають зміни і жанр, *ї стиль - драма втрачає міметичну основу і живе своєю окремою реальністю, не зображуючи дійсність, а безпосередньо ставши її частиною. Ці спостереження на­водять на думку, що говорити про гатертекстуальність поза межами постмодерністської драматургії завжди, певною мірою, контроверсійно.

Теоретичною підставою для обґрунтування присут­ності інтертекстуальності у драматургії стала концепція «тексту в тексті» Ю. Лотмана. Неспецифічно розглядаючи текст драми як текст театральний або сценічний, дослід-ники-літературознавці активно опрацьовують таку форму інтертекстуальності, як «сцена на сцені», «жанр у жанрі», «реальності в реальностях», визначаючи їх через поняття внутрішньої й зовнішньої п'єси [145, с. 28-36]. І доходять висновків, що концепт «текст у тексті», якщо його застосу­вати до драматургії, майже завжди виявиться «театром у театрі»: тобто обов'язковим атрибутом драматургічного інтертексту є ігрове начало, навіть якщо для цього немає навмисних зауваг автора.

Схоже трактування інтертекстуальності зустрічаємо у П. Паві, який зосереджується на великих інтертекстах, що «розташовуються всередині драматичних композицій і сценічних прийомів», скажімо, коли режисер в одних і тих самих декораціях, за участі одних і тих самих акторів «ста-

 


вить одночасно два тексти, що неминуче перегукуються між собою [265, с. 186]». Явище цитування театролог від-рефлектовує лише макрорівневе: ним є фабула вистави, або текст ролей, що їх промовляють актори, їх жести - все це цитати в межах театрального механізму, в межах ком­позиційної діяльності драматурга.

Таке тлумачення лише певною мірою є дотичним до літературознавства, оскільки воно не дає підстав занури­тись у літературний текст, а трактує його як континуаль­ний об'єкт, як єдиний знак у межах тексту театрального.

Очевидним є те, що лише синтез названих концепцій дозволяє вивчати драму як літературний текст, призначе­ний для сценічного втілення, тобто вивчати, враховуючи притаманну їй специфіку. Для цього варто прийняти дефі­ніцію інтертекстуальності як «включення в текст цілих ін­ших текстів з іншим суб'єктом мовлення, або їх фрагментів у вигляді цитат, ремінісценцій та алюзій», яке дає І. Арнольд [20, с. 351], поєднуючи у своїх працях підходи літературознавства та стилістики. При цьому зауважимо, що, крім зміни суб'єкта мовлення, важливою ознакою ін­тертексту є зміна його функції у новому оточенні, порівняно з функцією у прецедентному тексті (термін Ю. Караулова).

Форми інтертекстуальної взаємодії надзвичайно різ­няться за розмірами, розташуванням, мірою виявлення і точністю передачі інформації - алюзії, ремінісценції, ци­тати, стилізації та пародії, мотивні та сюжетні запозичен­ня, переспіви, наслідування, переклади. Усі вони можуть накладатися й перетинатися в драматичному творі, ком­понуючи інтертекстуальну мережу, заангажованість якою вказує на його естетичну вартість.

Проте деякі види інтертекстів у драматургії практич­но не використовуються: неефективним є, скажімо, засто­сування цитатного заголовка або епіграфа, присвяти, а також інших форм паратекстуальності. Цитати у драмату­ргічному тексті спрацьовують переважно імпліцитні, що­правда підсилені авторськими натяками, оскільки сценіч­не втілення драми сприймається винятково лінійно, що


унеможливлює зупинку і повернення до попереднього ві­дрізка його. Тому основними видами міжтекстової взаємо­дії виявляються алюзії та ремінісценції, мотивні цитати, на них і покладається додаткове функціональне навантажен­ня. Серед великих інтертекстуальних форм, поруч із паро­дією та стилізацією, успішно розвиваються драми-переробки, основою яких є епічний прототекст.

У драматичному творі інтертекстуальністю є відно­шення між ідіолектами окремих персонажів п'єси, - за умови визнання, що мовні кліше, прислів'я, сентенції є інтертекстами, то саме таким чином мовлення персонажів індивідуалізується.

У драматургії найбільше зреалізовуються (порівняно з іншими літературними родами) інтерсєміотичні відношен­ня - співвідношення між словесними текстами і текстами, які репрезентують інші семіотичні системи. У межах теат­ральної вистави, спостерігається взаємодоповнення верба­льного та музичного у межах пісні, малярства та слова, кі­нематографічна адаптація літературного тексту, зокрема, передача через зорові образи вербальної багатозначності.

Окреме місце серед інтертекстуальних елементів по­сідають запозичення з інших семіотичних систем, які ще називають інтермедіальними включеннями, а міжтекстові зв'язки такого типу- інтермедіальністю. Словесні описи творів живопису, музики, архітектури, інших видів мисте­цтва часто виконують естетичну функцію у художньому творі, а у драматургічному дискурсі стають невід'ємною частиною сценічної реалізації тексту - театральної виста­ви. Хоча сценографія не входить до кола філологічних за­цікавлень, адже її реалізацією займається митець іншого спрямування, але інколи драматург самостійно вирішує, яким чином оформити сцену, які запропонувати костюми, інтер'єри, освітлення, щоб уповні розкрити творчий задум, закладений у словесний текст.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.008 сек.)