Окреслення термінів і понять, пов'язаних із міжтекстовістю

Загальновідомим правилом початку будь-якої диску­сії, яке обіцяє їй плідність, є засадниче уточнення термінів і понять усіма учасниками. Варто переконатися, що за то­тожними мовними формами співрозмовники мислять то­тожні значення, або, навпаки, еквівалентні об'єкти озна­чують по-різному, і це вимагає корекції та пошуку домов­леностей, особливо в теперішній ситуації, коли надмір те­рмінів часто створює ілюзію науковості тексту, його висо­кої репутації. Розвіяти таку ілюзію можна, лише вдаючись до свідомого перегляду термінологічного інструментарію.

Визначити зміст і межі терміна буває замало, актуа­льним завданням початку наукової комунікації є рефлек­сія контексту виникнення означника наукового поняття, тобто варто зосередитися на тому, коли, де і в якій культу­рній ситуації слово набуло термінологічного статусу. Адже, уникаючи звичних і зрозумілих нам «класичних» (етимо­логічно слов'янських) термінів, нібито деформованих і знецінених внаслідок розщеплення внутрішньої форми та нашарування недоречних конотацій, ми запозичуємо по­зірно «чисті» термінологічні одиниці, не особливо замис­люючись над притаманною їм власною історією й таємни­цею походження. Тому лише зрідка можна зустріти в літе­ратурознавчих текстах реставрацію авторства того чи ін­шого слова, відповідну дефініцію, що виявить, у якому се­нсі - широкому чи вузькому - вживається той чи інший термін, вкаже, до якого тезаурусу він належить. А склад­ніші історії, які включають розрив референтного зв'язку і зміну об'єкта означування, найчастіше гарантовано зали­шаються поза увагою дослідників.

Терміни «інтертекст», «інтертекстуальність» вклю­чилися саме до такого нетривіального сценарію з моменту свого першого вживання аж до інтенсивних наукових роз­відок, які здійснювалися і здійснюються у працях Ю. Кріс-тсвої, Р. Барта, М. Рїффатерра, X. Блума, І. Арнольд,

О. Жолковського, І. Ільїна, Ю. Левіна, Ю. Лотмана, 3. Мінц, І. Смирнова, П. Торопа, Н. Фатєєвої, Г. Денисової та інших науковців. Уточнити їх значення та значення су­путніх базових термінів видається необхідним для уник­нення різночитань.

До становлення постструктуралізму літературний текст розглядався дослідниками як автономний мистець­кий факт, що існує сам у собі, окремо від його автора та від культурних сил, що спонукали його появу. Розвиток філо­логії показав, що ця концепція значною мірою вичерпала себе. Нове розуміння природи тексту актуалізувало давні ідеї про наявність зв'язків між культурними феноменами і сприяло їх прочитанню через призму інтертекстуальності.

На початку розділу уже йшлося про те, що найваж­ливішим поняттям для дослідження художньої літератури є поняття тексту. Постструктуралістське його тлумачення зводиться до суцільної метафорики множинності, відкри­тості й незавершеності, у якій полягає пафос позицій Ж. Дерріда і Р. Барта (праці «Про граматологію» та «Смерть автора»). Лінгвістичний словник визначає текст як об'єднану смисловим зв'язком послідовність знакових одиниць, основними властивостями якої є зв'язність та цільність [413, с. 507]. У семіотиці знаковими одиницями вважатимуть будь-які знаки, тому до тексту відноситимуть обряд, танець, виставу, а у мовознавстві - лише знаки вер­бальні (словесні). Багатоаспектність тексту в гуманітарних науках не дозволяє чітко сформулювати його дефініцію, яка задовольняла б усі теоретичні підходи, кількість яких, за різними підрахунками, може набиратися до десяти. На думку 0.0. Селіванової, є низка причин, яка віддаляє нау­кову думку від єдиної дефініції тексту. Це і формально-структурна різноплановість текстів (за способом репрезен­тації, зокрема, розмежовують усний та писемний варіан­ти), і функціонально-жанрова та стилістична їх різномані­тність, і зрештою, множинність самих підходів до вивчен­ня цього феномену, кожен з яких висуває власний найва­жливіший параметр тексту [310, с. 27-29]. У філології дис-

кусія навколо проблеми тексту, що виникла у другій поло­вині XX ст. на перетині лінгвістики, поетики, літературо­знавства й семіотики, стосувалася переважно можливостей смислотворення і трансформації значень у знакових по­слідовностях з метою пошуку серединного шляху між кон­кретністю літератури та абстрактністю лінгвістики (Ц. Тодоров).

Як зазначає В.Є. Чернявська, текст є складним смис­ловим утворенням, яким його робить низка сутнісних обов'язкових рис, що у сучасній філології пов'язується з поняттям текстуальності. Утвердження текстового статусу здійснюється завдяки основним критеріям- текстуальності, як-от: когезія, когерентність, інформативність, інтенцій-ність, адресованість та інтертекстуальність. Сукупність цих рис дозволяє розуміти текст як синтаксично, семантично, прагматично пов'язану (тобто когерентну), завершену по­слідовність мовних (а у деяких випадках- і немовних) знаків [390, с. 14].

У пошуках короткого шляху до поняття тексту було відкрито цілком новий материк інтертекстуальності, існу­вання якого констатує Р. Барт у праці «Текстуальний ана­ліз «Вальдемара» Е. По: «Текст треба розглядати не як завершений, закритий продукт, а як процес продукуван­ня, «підключений» до інших текстів, інших кодів (це і є інтертекстуальність), і за допомогою цього артикулюється в суспільстві та історії не способами визначення, а циту­вання [322, с. 497]». Інтертекстуальність як явище літера­тури і метод декодування одного тексту супроти іншого засвідчує важливий розрив із попередніми тлумаченнями тексту як відокремленої сутності, наділеної унікальним голосом, що висловлює одиничний та недвозначний смисл. Розуміння тексту як системи, що має численні точ­ки дотику з іншими текстами, історією, культурою, є неза­лежною від біографії автора, а навпаки, переважно залеж­ною від читацького сприймання, - таке розуміння спону­кало до глибинного переосмислення природи художньої творчості. Загалом, як вважає автор ґрунтовної словнико-

■ -;.: 57

вої статті М.О. Можейко, концепція інтертекстуальності йде від фундаментальної ідеї некласичної філософії про активну роль соціокультурного середовища в процесі сми­слорозуміння і смислотворення [143, с. 398]».

Поняття тексту, текстуальності, інтертекстуальності тісно пов'язані з терміном «дискурс», що широко вжива­ється в низці гуманітарних наук, предмет яких прямо чи побіжно передбачає вивчення мови у її функціонуванні -літературознавстві, мовознавстві, семіотиці, соціології, філософи, антропології. Чіткого визначення цього поняття не існує, що, можливо, і надає такої популярності терміно­ві. Одне з його значень спрямоване на уточнення тради­ційних понять стилю та індивідуального стилю як особли­вого вживання природної мови. На початку запроваджен­ня відповідного поняття терміни «дискурс» і «текст» ото­тожнювалися і розглядалися як еквіваленти, але згодом сформувалася тенденція розглядати дискурс як «комуні­кативну подію» (Т. ван Дейк), явище, для розуміння якого необхідне врахування ролі учасників спілкування, мента­льних процесів, екстралінгвістичних факторів. О.О. Селі-ванова, констатуючи «розмитість» терміна «дискурс», ви­різняє чотири найбільш уживані його значення: 1) зв'яз­ний текст (висловлювання) у контексті багатьох констату-юючих і фонових факторів - «текст, занурений в життя»; 2) комунікативна подія, що регулюється стратегіями і так­тиками учасників; 3) мовленнєвий потік, що має різні фо­рми вияву; 4) тип дискурсивної практики, зразок мовлен­нєвої поведінки [310, с. 36-43]. У цій праці ми інтерпрету­ватимемо дискурс як складний динамічний процес, однією частиною якого є текст, а іншою - соціальні умови, що передбачають породження та сприйняття тексту, широкий контекст культури, структури людської свідомості.

Зі сказаного логічно випливає, що не лише творче, гуманітарне, а й наукове та суспільне мислення має інтер-текстуальну природу, тому інтертекстуальність можна вва­жати парадигмою сучасного способу інтелектуального ося­гнення світу. Розмаїтість теоретичних підходів вимагає

уточнення поняття інтертекстуальності у багатьох аспек­тах, оскільки автори, будучи виразниками різних ідеологі­чних та методологічних передумов, по-різному визнача­тимуть базове поняття власних досліджень. Н. Кузьміна подає їх систематизацію: «<...> у світлі теорії референції інтертекстуальність можна визначити як подвійну рефе­рентну віднесеність тексту (поліреферентність) до дійснос­ті і до іншого тексту (текстів). З позицій теорії інформації інтертекстуальність - це здатність тексту накопичувати інформацію не лише за рахунок безпосереднього досвіду, а й опосередковано, добуваючи її з інших текстів. У межах семіотики інтертекстуальність може бути співставленою із соссюрівським поняттям значимості, цінності (уаіеиг), тобто співвіднесеності з іншими елементами системи. У семантичному плані інтертекстуальність - здатність текс­тів формувати власне значення за допомогою відсилань до інших текстів, а в культурологічному (загальноестетично-му) сенсі інтертекстуальність суголосна до поняття культу­рної традиції - семіотичної пам'яті культури... [195, с. 26]».

Дослідниця виявляє спільну ознаку, притаманну всім наведеним дефініціям, що дозволяє їй визначити інтертекс­туальність як «глибину тексту, яка виявляється у процесі його взаємодії з суб'єктом <...> критерій естетичної цінності тексту [195, с. 26]». В. Чернявська об'єднавчою ознакою, яка передає суть інтертекстуальності, вважає «розгерметиза­цію» і відкритість однієї текстової системи щодо іншої [391, с. 17]». Н. Петрова пропонує розуміти інтертекстуальність як «сукупність формотворчих і смислотворчих взаємодій різноманітних дискурсів, вербальних і невербальних текстів [273, с. 66]». Це визначення здається нам досить влучним і лаконічним, проте його використання можливе лише в контексті глобальної концепції інтертекстуальності.

Як уже говорилося, широке тлумачення інтертексту­альності тягне за собою змішування власне інтертекстуа­льності та інтердискурсивності, тому слід співвіднести за­значене поняття лише із міжтекстовою взаємодією, при­йнявши концепцію вузької (маркованої) інтертекстуально-

сті. До явищ, які характеризують швидше інтердискурсив-ність, слід віднести кодову (мовну) інтертекстуальність за умови, що вона не є у художнім прийомом у певному текс­ті, а це дозволить зосередитися більше на текстових реля-ціях. Крім того, лише у межах «обмеженої» моделі можна стверджувати, що інтертекстуальність і міжтекстовість фо­рмально є термінами-синонімами. Тому, не претендуючи на всебічну вичерпність, пропонуємо робочу дефініцію інтертекстуальності як сукупності формотворчих і смислотворчих взаємодій різноманітних вербальних і не-вербальних текстів, основною ознакою якої є кратне про­читання тексту, нарощування смислів у місці порушення його лінійного розгортання.

Інтертекстом вважатимемо міжтекстовий прос­тір, який виникає між двома чи більше творами, що вияв­ляють схожість елементів, а інтекстом (термін II. Торопа) - текст довільного обсягу, що включений в ос­новний текст і є прикметою інтертексту (термінами-еквівалентами можна вважати «елемент інтертексту», «ін-текстуальне включення (вкраплення)» (пропонуємо пере­клад терміна. - М. Ш.).

Поняття прецедентного тексту (термін Ю. Караулова) [155] також належить до базових у теорії інтертекстуально­сті. Ним позначуються багатократно відтворювані тексти культури, які формують свідомість певної групи мовців, іх асоціативне коло: священні книги, твори видатних пись­менників, міфи, казки, народні пісні. Усі інші тексти також можуть цитуватися і запозичуватися в культурі, але це ав­томатично не робить їх прецедентними, а лише прототекс-тами (термінами-синонімами можна вважати «предтекст», «опорний текст», «текст-асоціат»). На підставі поділу за ознакою прецедентності деякі дослідники вводять власні термінологічні пари: «сильні» та «забуті» тексти (Н. Кузь-міна) або «сильні» і «слабкі» (М. Ямпольський). Н. Кузьмі-на окреслює також найвужче коло прототекстів, які «...мають непроминуще значення, випробувані часом, не залежні від соціально-економічних або політичних перед-

умов і- якоюсь мірою- навіть від рівня освіти...» і нази­ває їх «ядерними» [195, с. 53].

Досить продуктивною у плані нормалізації наукового мовлення виявилася школа стилістики декодування І. Арнольд, яка призвичаїла науковий дискурс до таких термінів, як «міжтекстова компетенція читача», «внутрі­шня та зовнішня інтертєкстуальність», «кодова інтертєкс­туальність», «інтермедіальність» та ін., котрими далі бу­демо користуватися як усталеними термінологічними одиницями.

Отже, термінологічний апарат теорії інтертекстуаль­ності на сьогоднішній день є достатньо, напрацьованим, його основою є пов'язані між собою поняття тексту, диску­рсу, інтертекстуальності, інтексту та інтертексту, прецеде­нтності, що уможливлює надалі інтертекстуальний аналіз художнього твору.

Поиск по сайту: