АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Красномовство слов'ян

Християнська релігія, церква не схвалювали зовнішніх прийомів і вимагали від проповідників і слухачів стриманості. Крім проповідей, розвиваються й інші види духовного красномовства: похвальні промови, промови на освячення храмів.

У період середньовіччя у царині риторики панували догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній силі, на зви­чаї, що на практиці втілювався у чітко визначені, незмінні формули. О. Тимофєєв писав: «Рішителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово»[9].

Авторитет католицизму негативно позначився на розвиткові ри­торики. У тих умовах вона не могла володіти творчою силою справ­жнього мистецтва, а оратору не знаходилося місця у державному житті. Політичного красномовства тоді майже не існувало, а риторсь­ке мистецтво розвивалося здебільшого на церковних кафедрах, в університетах. Занепад і відродження риторики не могли не позначитися на розвитку людини і суспільства. Реабілітація цього предмета в сис­темі освіти почалася наприкінці середньовіччя. Риториці відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом через ан­тичний логос — єдність і гармонію думки та слова.

Першою серйозною спробою опису історії слов'янської рито­рики є праця В. Аннушкіна «Перша російська «Риторика» (М., 1989), в якій аналізується риторика «Сказання про сім вільних мудростей», «Риторика» (1629). Тут міститься багатий і глибокий мате­ріал з історії слов'янської риторичної науки.

Після хрещення Русі активно створюються пам'ятки писем­ності, розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов'ян, зокрема й риторична. Перлина слов'янської літератури «Слово о полку Ігоревім» донесла до наших днів «золоте слово» Свя­тослава, що є взірцем високої риторичної культури того часу.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були Іларіон та Ки­рило Туровський.

Іларіон (XI ст.) — перший Київський митрополит, давньорусь­кий письменник, талановитий оратор. Найвідомішою його пропо­віддю є «Слово про закон і благодать», де з патріотичних позицій оцінено діяльність давньоруських князів і визначну роль Київської Русі [10].

Іларіон гаряче виступає проти зазіхань Візантії на Київську Русь, красномовно і переконливо доводить містичність вчення про месіанську роль будь-якого народу, обстоює самостійність Русі. Дос­лідники риторичної спадщини Іларіона відзначали такі особливості «Слова», як яскрава образність, емоційність, надзвичайна ме­лодійність.

Постать митрополита Іларіона, його риторична спадщина на­дихали нащадків на опанування риторичних й морально-етичних сек­ретів цієї видатної фігури слов'янської культури [11].

Кирило Туровський (XI ст.) — блискучий оратор і представник урочистого красномовства Київської Русі. Він закликав уважно вив­чати минуле, прикрашати діяння героїв відповідними словами: «Прикрасять словами й звеличать царів... і, славлячи їх, похвалами кінчають» [12].

К. Туровський — яскравий приклад творця величально-похваль­них, піднесених промов, якого ми сповна можемо назвати вели­ким «піснетворцем» Київської Русі. Неабияку риторичну цінність становить «Слово в новий тиждень після Пасхи», яке він побудував на порівнянні «церкви Христової» з навколишньою природою. В ньому— низка блискучих метафор про роль ритора, проповідника.

Ось характерний приклад: «Нині ратаї слова, приводячи сло­весних ягнят до духовного ярма і занурюючи... рало у мисленнєвих борознах, проводячи борозну покаяння й засипаючи сім'я духов­не, надіями майбутніх благ веселяться»[13].

Красномовство слов'ян базувалося як на класичній античній риториці, так і на досягненнях західноєвропейської думки. Роль ри­торичного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов'янських народів за національне визволення, проти окатоличення, проти власних експлуататорів та гнобителів. Кращі художні твори видат­них майстрів слова ставали народними, національними. Зокрема, така доля судилася ряду поезій Григорія Сковороди («Всякому го­роду нрав і права» тощо).

У 1620 році створюється перша російська «Риторика» невідо­мого автора, яка дійшла до нас у тридцяти шести списках. Вона була дуже популярним твором у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустині, Соловецькому монастирі тощо[14]. Це не самостійний російський твір, а переклад латинської риторики німецького вче­ного Пилипа Меланхтона. Але при творчому ставленні до тексту ори­гіналу, сюди були вписані уривки з глави про риторику «Сказання про сім вільних мудростей», а весь текст пристосовано до потреб місцевої освіти. «Риторика» має дві частини: «Про винайдення справ» та «Про прикрашання слова», написані у формі діалогу вчителя й учня, що було характерним для підручників Давньої Русі.

Своєрідним епіграфом, який визначає зміст цієї цінної пам'ят­ки слов'янського красномовства, можуть слугувати ось ці слова:

«Я — риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика виконується й діалектика прикрашається. Зв'язуючись із цими вченнями, я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні промови» [15].

Перша східнослов'янська «Риторика» є спадкоємницею тра­дицій античного світу, настанов Цицерона, Демосфена, Таціта, Арістотеля. Вона стала підґрунтям для подальшого розвитку слов'ян­ського красномовства, спираючись на кращих її служителів — Феофана Прокоповича, Михайла Ломоносова.[16]

Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єди­ним осередком просвіти й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Білорусії та південних слов'янських країнах, мала статус євро­пейського навчального закладу, а слава про її випускників сягала світового масштабу. Академія виконувала високу й благородну місію. Адже тут «наук визвольних навчаються й звідти підпору церкві пра­вославній і вітчизні необхідну творять»[17]. Вона виникла в період за­гального культурного піднесення на Українських землях, що було зумовлено соціально-економічним пожвавленням у другій половині XVI — на початку XVII ст.

Початок академії поклала Київська братська школа, заснована 1615 року; ідею підтримувало запорізьке козацтво та впливові освітні сили, які гуртувалися в той час у Києві. Школа досить швидко ста­ла першим вищим загальноосвітнім навчальним закладом України.

Академія, маючи глибоко національне спрямування, керува­лася системою і методами навчання кращих західноєвропейських уні­верситетів. її вихованці здобували різнобічну освіту і згодом става­ли визначними громадськими, політичними, державними діячами, відомими вченими, художниками, композиторами, які успішно пра­цювали в Україні та за її межами[18].

Унікальні набутки у вихованні й навчанні у Київській академії припадають на XVII—XVIII ст., коли тут читався курс риторики. До наших днів дійшли описи 183 підручників риторики, з них 127 складені в академії. За свідченням В. Маслюка та 3. Хижняк, це були оригінальні курси риторики як за структурою, так і за змістом, у які органічно впліталися громадсько-політичні проблеми; більшою чи меншою мірою вони виконували соціальне замовлення щодо за­хисту гноблених і беззахисних людей від іноземних поневолювачів та місцевих «держиморд», які зрадили інтереси народу. Переконли­во це простежується на прикладах судових промов. Риторика в ака­демії була найпопулярнішим предметом, бо мала постійне практичне застосування. Студентів навчали створювати промови (судові, па­негіричні), писати вітальні, дякувальні, прохальні, прощальні листи тощо.

Києво-Могилянська академія увійшла до скарбниці вітчиз­няної риторичної спадщини, а вивчення й осмислення нако­пиченого тут досвіду риторичної науки дають духовно-інтелек­туальну наснагу сучасним риторам та дослідникам. Ім'я ака­демії прославили й такі видатні ритори-гуманісти, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов та інші просвітителі.

Феофан Прокопович (1681—1736) — видатний український вче­ний, оратор, письменник, політичний і громадський діяч. Один із засновників стилю українського бароко з його демократичним ха­рактером, зв'язком з народною творчістю, умілим використанням культурної спадщини.

Виходець із середніх верств суспільства, рано втратив батьків, виховувався у дядька. Закінчивши Київську академію, продовжував навчання в Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському таланту згодом досягає вищих посад держави, стає, по суті, правою рукою Петра І, його радником, главою «Ученої дружини». З 1706 року Ф.Прокопович — професор риторики Київської академії, курс якої у той час розглядався як унікальна наука про слово взагалі. Ритори­ка вважалася «царицею душ», «княгинею мистецтв». Спадщину ви­датного українського просвітителя високо цінували Пушкін, Сумароков, Фонвізін та ін.

Підручник риторики, який створив Ф. Прокопович, увібрав у себе прогресивні ідеї Арістотеля і складався з десяти книг:

Книга І. Загальні вступні настанови.

Книга II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книга III. Про розташування матеріалу.

Книга IV. Про мовностилістичне оформлення.

Книга V. Про трактування почуттів.

Книга VI. Про метод писання історії і про листи.

Книга VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книга VIII. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книга К. Дещо про священне красномовство.

Книга X. Про пам'ять і виголошування[19].

Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у про­мові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тре­нування, наслідування. Учений обстоював принцип античної кла­сичної естетики про відповідність словесного вираження ідейно-емо­ційному змісту. У своєму курсі риторики він писав про чесноти ри­тора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зво­рушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Творчо використовуючи досягнення античної риторичної на­уки, Ф. Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький.

Завдання і мета високого стилю — хвилювати аудиторію, для чого слід підбирати емоційні, величні способи викладу: часті ме­тафори, піднесені фігури.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вжива­ються гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови.

Низький стиль «служить для повчання і вживається у розповідях, якими ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, розвеселення — середнього, а зворушення — високого»[20].

Феофан Прокопович — автор славнозвісного «Букваря», за яким вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та інші. Він закликав учених академії до формуван­ня самостійного мислення, мріяв про генерацію українських «знавців, а не крамарів науки»[21]. Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов'янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура і сьогодні вражає.

Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

Великий російський вчений М. Ломоносов як студент Києво-Могилянської академії був знайомий з риторичними працями її про­фесорів. Знав він і «Риторику» Ф. Прокоповича, про що свідчать вип­равлення у ній 1747 року та інші матеріали.

Михайло Ломоносов (1711—1765). Великий російський учений-енциклопедист, родоначальник матеріалістичної філософії в Росії, поет. Заклав основи сучасної російської літературної мови, став те­оретиком красномовства як автор «Краткого руководства к красноречию», «Краткого пособия к риторике в честь любителей словесности», «Российской грамматики».

М. Ломоносов писав: «Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки»[22].

Учений так класифікував структуру публічної промови: вступ, тлумачення, твердження, заключення. Для успішного впливу на слу­хачів він рекомендував добре знати людину, стан оратора, стан слу­хачів — вік, стать, виховання, звички, рівень освіти; силу красномовства. Оратор повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати й гасити свої почуття, тоді слухачі будуть знати, що ця людина чесна, совісна, їй не є чужими ті пристрасті, які вона хоче збудити у слухачів.

Заслуги М. Ломоносова в галузі художньої культури сучасники й послідовники бачили у його поетичній, риторичній творчості й розвитку російської мови.

«Ломоносов — геній творчий, він батько нашої поезії, він пер­шим спробував вступити на шлях, який до нього ніхто не відкри­вав, мав сміливість складати рими мовою, яка, здавалося, є не­сприятливим матеріалом для віршування... Він відкрив нам красу й багатство нашої мови, дав нам відчути гармонію, виявив її чарівність і відсторонив її грубість... До слави великого поета він приєднує звання вдалого прозаїка, його похвальна промова Петру Велико­му — безсмертний твір, який приносить хвалу й герою, й автору, мужнє, високе красномовство у цій промові є безмежним, легко тут висловлюється геній звеличений, який завжди стоїть вище того, що він творить»[23].

Петро Пороховщиков, для широкого загалу юристів більше відо­мий під псевдонімом П. Сергеїч (1867—?). Народився в Санкт-Пе­тербурзі в забезпеченій дворянській сім'ї. Закінчив юридичний фа­культет Московського університету. З 1889 року працює в міністерстві юстиції, потім в Московській судовій палаті, прокурором Орловсь­кого окружного суду. Працював він і в Україні — прокурором Хар­ківського окружного суду. До 1917 року — суддя Петербурзького, а згодом Петроградського окружного суду. Мав генеральський чин дійсного статського радника. Юристам відомі його праці «Мистецт­во промови на суді», «Кримінальний захист». Багато рекомендацій цього юриста-практика з методики побудови судової промови корисні і в наші дні[24].

П. Пороховщиков підкреслює, що на суді потрібна передусім надзвичайна, виняткова ясність і чіткість. Слухачі мають все розуміти відразу, без додаткових зусиль. Ритор може розраховувати на їхню уяву, але не на їхній розум і проникливість. А тому слід говорити не так, щоб міг зрозуміти, а так, щоб не міг не зрозуміти вас суддя.

У цьому зв'язку автор наголошує на особливій, суттєвій від­мінності судової суперечки від наукової: «Наука вільна у виборі своїх засобів; учений вважає свою роботу завершеною лише тоді, коли його висновки підтверджені безумовними доказами; але він не зо­бов'язаний знайти рішення своєї наукової загадки; якщо у нього не вистачає засобів дослідження або відмовляється далі працювати го­лова, він закине свої креслення й обчислення і займеться іншим. Істина залишається не з'ясованою, і людство чекатиме, доки не знайдеться удачливіший шукач. Не те в суді: там немає довільної відстрочки. Винуватий чи невинуватий? Відповідати треба»[25].

Аби переконатися, наскільки глибоко й аргументовано розк­ривається в «Мистецтві промови на суді» зазначена тема, варто бо­дай фрагментарне оглянути її структуру і зміст.

Глава І. Про склад (Чистота стилю. Про точність стилю. Багат­ство слів. Знання предмета. Засмічені думки. Про порядність. Про­стота і сила. Про милозвучність).

Глава II. Квіти красномовства (Образи. Метафори і порівняння. Антитеза. Інші риторичні звороти. Загальні думки).

Глава III. Медитація (Пошуки істини. Картини. Про безперервну роботу. Схема промови).

Глава IV. Про психологію в промові (Характеристика. Житейсь­ка психологія. Про мотив).

Глава V. Попереднє опрацювання промови (Юридична оцінка діяння. Моральна оцінка злочину. Про творчість. Художня обробка. Ідея. Диспозиція).

Глава VI. Судове слідство (Про допит свідків. Про достовірність показань свідків. Про розбір показань свідків. Про експертизу).

Глава VII. Мистецтво дискусії на суді (Деякі правила діалекти­ки. Перебільшення. Повторення. Про недомовки. Можливе і вірогід­не чи ймовірне. Про здоровий глузд. Про моральну свободу ритора).

Глава VIII. Про пафос (Здоровий глузд і почуття. Почуття і спра­ведливість. Пафос як неминуче, законне і справедливе. Мистецтво пафосу. Пафос фактів).

Глава IX. Заключні зауваження (Письмова робота й імпровіза­ція. Про увагу слухачів. Декілька слів обвинувачу. Декілька слів за­хиснику).

Кілька слів про захисну промову. Замість післямови подається рецензія А.Ф. Коні «Мистецтво промови на суді».

П. Пороховщиков був і залишається видатним теоретиком су­дової риторики. Ось його цінні поради, ніби звернені до нинішніх судових риторів:

поважайте гідність осіб, які виступають у судовому процесі;

уникайте домислів про самого себе і про присяжних;

• не допускайте, щоб різкість переходила в грубість, але пам'я­тайте й інше: непотрібна ввічливість також може різати вухоі,гірше того, може бути смішною;

говоріть просто, але водночас виразно й вишукано;

• знайте ціну словам, пам'ятайте, що одне просте слово може інколи виражати всю суть справи з точки зору звинувачення або за­хисту; один вдалий епітет інколи вартий цілої характеристики.

Костянтин Зеленецький (1812—1858). Професор Рішельєвського ліцею в Одесі, автор багатьох книг, статей з питань філософії, ло­гіки, естетики, словесності, історії, географії, зокрема викладання цих наук у навчальних закладах. Написав цікаві праці, які не втра­тили цінності й досі: «Дослідження про риторику», «Дослідження значення побудови й розвитку слова людського і додаток цього дос­лідження до мови російської»[26].

Учений розробив оригінальне розуміння творчого акту в сло­весній дії, переборов абстрактний розподіл слова й думки в про­цесі «породження думок», а потім розташування їх у процесі мисленнєвого породження. К. Зеленецький першим серед вітчизняних учених повернув риторику обличчям до творчого винайдення й відповідального вчинку в мовленні.

Серед популярних підручників риторики того часу, які багато разів перевидавалися, не втратили цінності й досі, мали певний вплив на формування української риторичної культури, були курси М. Сперанського, О. Мерзлякова, М. Кошанського та ін.

Михайло Сперанський (1772—1839) — граф, відомий російсь­кий державний діяч, найближчий радник Олександра І, ініціатор створення Державної ради, керував кодифікацією основних держав­них законів Російської імперії. Він автор «Правил вищого красно­мовства».

Олексій Мерзляков (1778—1830) — професор Московського університету. На його публічні промови збиралася мало не вся мос­ковська верхівка. Він був учителем О. Грибоєдова, П. Вяземського, П. Чаадаєва, І. Тургенєва, М.Муравйова, М. Бестужева-Рюміна та ін.

Микола Кошанський (1781—1831) — професор російської та латинської словесності у Царськосельському ліцеї, вчитель О. Пуш­кіна, який зберіг про наставника найтепліші спогади. Як і згадані вже М. Сперанський, К. Зеленецький, О. Мерзляков — автор підруч­ників риторики, які були популярними у минулому столітті.[27]

У 1864 році в Російській імперії, до складу якої вхо­дила Україна, було проведено судову реформу, яка запровадила суд присяжних, відділила суд від адміністрації, закрі­пила виборність суддів, змагальність кримінального процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і захистом проходили публічні змагання, які викликали інтерес слухачів. Судові промови часто висвітлювалися в пресі. Все це сприяло швидкому розвиткові й удосконаленню судової риторики.

З'являється ціле сузір'я талантів, серед яких і зірки з України: Сергій Андрієвський, Микола Карабчевський, Микола Холева. До цього сузір'я можна віднести й Анатолія Коні, мати якого була ук­раїнка з Полтавської губернії, а сам він з 1867 по 1870 р. працював товаришем прокурора спочатку Сумського, а потім Харківського ок­ружного суду.

Які ж основні особливості їхнього судового красномовства?

По-перше, це широта гуманістичного підходу до фактів, що розглядалися в суді. На риторів дивилися як на виразників громадсь­кої совісті й моралі;

по-друге, вони були громадськими діячами і в буквальному, і в широкому розумінні цього слова;

по-третє, майстерне володіння усною і письмовою мовою (А.Коні, С. Андрієвський, М. Карабчевський публікували свої ро­мани, збірки віршів).

Характерною рисою діяльності цих особистостей є високий професійний рівень, прекрасна загальна та юридична підготовка, знання кількох іноземних мов. Вони дивилися на суд, як на «школу для народу», в якій, за висловом Анатолія Коні, «повинні виноситися уроки служіння правди і поваги людської гідності» [28].

Сергій Андрієвський (1847—1918). Народився в Катеринославі. У 1865 році з золотою медаллю закінчив курс у місцевій гімназії і всту­пив на юридичний факультет Харківського університету. Після його закінчення в 1869 році працює в прокуратурі Харківської судової палати, потім слідчим в м. Карачеві, товаришем прокурора Казанського окружного суду. В 1873 році, за безпосередньої участі А. Коні, з яким був близький по спільній роботі в Харківській судовій палаті, Сергій Андрієвський переводиться товаришем прокурора Петер­бурзького окружного суду. Працюючи в прокуратурі столиці Російсь­кої імперії, він зарекомендував себе першокласним оратором, од­ним з провідних державних звинувачів.

Коли в 1878 році готувалася до слухання справа Віри Засулич, яка звинувачувалася в замаху на вбивство Петербурзького городоначальника генерала Трепова, Андрієвському запропонували вис­тупати звинувачем у процесі, однак він відмовився брати участь у цьому процесі. Самостійний у своїх міркуваннях, сміливий у погля­дах, молодий правник поставив умову надати йому право в своїй промові визначити громадську оцінку вчинку Трепова і його осо­бистості. Зрозумію, що адміністрація на таку вимогу не погодилася. Більше того, після розгляду справи В. Засулич Андрієвський був звільнений у відставку. Однак А. Коні підшукав своєму другові місце юрисконсульта в одному з Петербурзьких банків, а потім рекомен­дував до вступу в адвокатуру. Уже перший процес, в якому висту­пав Андрієвський, створив йому репутацію сильного адвоката. Про­мова у справі Бекер принесла репутацію одного із найблискучіших риторів і популярність за межами Російської імперії.

В основу судової промови Андрієвський завжди висував особу підсудного, умови його життя, внутрішні мотиви злочину. Він не відзначався глибоким всебічним аналізом матеріалів справи, недо­статньо надавав уваги висновкам попереднього слідства. «Не будуй­те вашого рішення на доказаності його вчинку, — говорив він в одній справі, захищаючи підсудного, — а загляньте в його душу і в те, що неминуче призвело підсудного до його способу дій»[29].

Сергій Андрієвський — майстер психологічного захисту, оригі­нальний ритор, самостійний, з яскраво вираженою творчою індиві­дуальністю. Уміло користувався влучними порівняннями, часто вжи­вав гострі зіставлення.

У своїй книзі «Драми життя. Захисні промови» С. Андрієвський пише: «...Взагалі ж для кримінального захисту, не рахуючись з ви­датними обдаруваннями, скоріше за все, корисні освічені, розумні, щирі, добрі люди, а менш за все потрібні казуїсти, або ж порожні фразери, які самовдоволено пропонують публіці пошарпані квіти красномовства».

А ось ще один витяг із цієї книги, який засвідчує життєве і професійне кредо автора: «Якось у Вільні, один з приятелів мого клієнта, після дебатів сказав мені: «Що б про вас не думали, але кожен, хто слухає вас, мимоволі відчуває: ця людина говорить прав­ду. І ні від кого іншого я не чув відгуку більше для мене цінного, більш відповідного тому, чого я завжди прагнув» [30].

Промовиста деталь. У романі «Хождение по мукам» прообра­зом чоловіка Каті адвоката Миколи Івановича для Олексія Толстого був саме Сергій Андрієвський.

Досить успішно Андрієвський займався і літературною діяльніс­тю. Він часто друкувався у «Вестнике Европы». У книзі «Литературные чтения» за 1881 рік опубліковано ряд його творів — критичних статей про Некрасова, Тургенєва, Достоєвського, Баратинського. Опубліковано дві збірки його віршів. А згадувані вже судові промо­ви Сергія Андрієвського ще за його життя витримали п'ять видань. У 1997 році відзначено 150-річний ювілей від дня народження цьо­го видатного українця, про якого в Україні нині, окрім фахівців, мало хто й знає. Видання його праць в українському перекладі ста­ло б добрим початком у справі заслуженого повернення в Україну цього доброго імені.

Анатолій Коні (1844—1927). Народився в Санкт-Петербурзі в інтелігентній сім'ї; батько — викладач історії в гімназії, доктор філософії, мати — актриса і письменниця. 1865 року Анатолій Коні закінчив юридичний факультет Московського університету. По­чинав помічником секретаря Петербурзької судової палати. Потім — товаришем прокурора окружного суду в Сумах, Харкові, де звернув на себе увагу громадськості як сміливий, об'єктивний звинувач.

Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петер­бурзького окружного суду, а через шість років призначається голо­вою столичного окружного суду — першого суду Російської імперії. Як голова суду пов'язав своє ім'я з одним із найвідоміших полі­тичних процесів того часу — процесом Віри Засулич.

Олександр II, висока судова адміністрація вимагали від голо­ви суду винесення звинувачувального вироку, причому якнайсуво­рішого. Проте А. Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В. Засулич закінчився виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства. «Вигнати» із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і Коні переводять у цивільну ко­легію «воювати з паперами». А його покровителя — міністра юс­тиції графа Палена було звільнено «за недбале ведення справи В.Засулич».

Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за іншого царя, А. Коні присвоюють генеральський чин дійсно­го статського радника і призначають обер-прокурором Урядового Сенату, сенатором, членом Державної ради[31]. В 1888 році він знову в Україні, в Харкові, керує слідством у справі про аварію царсько­го потягу в районі ст. Борки. Невдовзі вченою радою Харківського університету йому присвоєно вчений ступінь доктора кримінально­го права за сукупністю робіт.

У 1917 році указом Тимчасового уряду А. Коні призначено го­ловою касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають професором кафедри кримінального судочинства Першого Петрог­радського університету, професором Інституту живого слова — уні­кального навчального закладу, де готували судових ораторів, спеці­алістів з мистецтва мовлення, письменників, акторів. На той час лише в Оксфордському університеті існувала кафедра поезії.

До цього слід додати, що в 1910 році Академією наук Російсь­кої імперії А. Коні (разом з Л. Толстим, А. Чеховим і В. Короленком) був обраний академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії наук, вісьмома орденами царського уря­ду, причому перший орден Святого Станіслава II ступеня з імпера­торською короною отримав у 24 роки в Харкові, останній орден — Олександра Невського — у віці 71 рік. За архівними даними, майже 150 разів обирався почесним членом юридичних, медичних, філо­логічних та інших товариств.

У 1927 році, читаючи лекцію в холодному приміщенні, отримав запалення легенів, що призвело до смерті. Похований у Санкт-Петер­бурзі поряд з могилами І. Тургенєва, І. Гончарова, М. Салтикова-Щедріна. На могилі зберігся надпис: «Мыслил, чувствовал, трудился».

Про Анатолія Коні написано багато, всі відзначають його пре­красне ораторське мистецтво, оригінальність промов, відсутність шаблону. Він по праву вважається першим серед судових ораторів «чародієм слова», як його називали сучасники. Ї така оцінка безза­перечна.

Протягом 1966—1969 рр. у Москві видавництвом «Юридическая литература» було випущено зібрання творів А. Коні у восьми томах. Його праця «Судові промови», що вперше вийшла 1888 року і де зібрані звинувачувальні промови, напутні слова при­сяжним засідателям, касаційні висновки, витримала кілька ви­дань. А. Коні залишив багато корисних порад і рекомендацій су­довим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката логічності, глибокої аргументації, об'єктивного і обґрунтованого розбору доказів.

Сучасники відзначали, що навряд чи існував тоді звинувач більш небезпечний, стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри, відсутності натяжок і односторонності, ніж А. Коні. Він завжди глибоко вивчав і добре знав матеріали справи, хоча виписки ро­бив рідко. Сила ораторського мистецтва А. Коні проявлялась і в тому, що він умів показати не лише саму подію, але й ті умови, які до неї призвели. У Коні дар психологічного аналізу поєднувався з да­ром художника слова. Його промова була багата образами, порівнян­нями, узагальненнями, влучними зауваженнями. Це все надавало їй життєвої правдивості, захоплювало слухачів.

Микола Карабчевський (1851—1925). Народився в Херсонській губернії. Після закінчення (із срібною медаллю) Миколаївської ре­альної гімназії вступив на юридичний факультет Петербурзького уні­верситету, який у 1874 році успішно закінчив із ступінню кандида­та права.

Не отримавши посвідчення про благонадійність, яке вимага­лося для роботи в установах міністерства юстиції, Микола Караб­чевський вступає до адвокатури Петербурзької судової палати. До­сить швидко завоював популярність як один з найкращих захисників. З успіхом виступав у багатьох «гучних» процесах: про інтендантські зловживання під час російсько-турецької війни (кримінальна спра­ва розглядалася особливим присутствієм Петербурзького Військо­во-окружного суду); на захист Ольги Палем, яка звинувачувалася в убивстві студента Довнар; братів Скитських; мултанських вояків, у вирішенні долі яких активну участь брав його земляк, письмен­ник В. Короленко; широку популярність набула його промова у справі про катастрофу пароплава «Володимир», захисні промови з полі­тичних справ.

Захисні промови Миколи Карабчевського переконливі, впев­нені, пристрасні. Він завжди детально вивчав матеріали попереднього розслідування, досить активним був на судовому слідстві. Умів по­казати помилки і вади протилежної сторони.

У 1894 році М. Карабчевський проголосив знамениту промову у справі Сазонова, який звинувачувався в убивстві міністра внутрішніх справ Плеве. Надзвичайно збуджений, оратор проголо­сив: «Панове судді! Мабуть бомба, яку кинув Сазонов, була напов­нена не динамітом, а гнівом народу!». Тут його перебиває головую­чий: «Це крамола». Але М. Карабчевський швидко зорієнтувався і відповів: «Так думав Сазонов»[32].

Інтереси Миколи Карабчевського були надзвичайно багатогранними: активно займався наукою, публіцистикою, критикою, художньою прозою і віршами. Його літературні твори опубліковані у збірнику "Піднята завіса". Окремими виданнями вийшли дві фундаментальні праці – "Около правосудия» (СПб., 1902) і «Промо­ви» (М., 1916). Редагував журнал «Юрист».

Помер Микола Платонович за кордоном в еміграції[33].

Микола Холева (1858—1899). Народився в м. Керчі Таврійської губернії. Після закінчення курсу місцевої класичної гімназії вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. З 1881 р. працює в адвокатурі при Петербурзькій судовій палаті.

Характерною особливістю для Холеви як адвоката є рідкісна сумлінність і виняткова працьовитість. Він завжди багато уваги при­діляв детальному вивченню справи, всіх її обставин. Його промо­ви — це результат великої попередньої праці і ґрунтовної підготов­ки до процесу. Для адвоката не існувало дрібниць в обставинах спра­ви. Будь-який факт — суттєвий чи другорядний — не проходив повз його уваги. Промови чіткі, послідовні. Доти, поки не закінчував все­бічного розгляду одного питання, він не переключав своєї уваги на щось інше.

Промова в справі Максименка дуже добре відбиває особли­вості ораторського обдарування Миколи Холеви. В ній плавно і по­слідовно висвітлюються всі події справи. Аналіз доказів вичерпний і всебічний. Дуже ґрунтовний розбір висновків експертів. У захисній промові відсутні відступи з питань, що не стосуються справи. В інших промовах, наприклад у справі про катастрофу пароплава «Володи­мир», вдало використано літературно-художній опис окремих подій, образні порівняння.

Микола Йосипович займався літературною роботою. Брав участь у виданні журналів і газет, працював секретарем комісії із збиран­ня юридичних звичаїв при етнографічному відділенні Географічного товариства[34].

Микола Криленко (1885—1938). Народився в селі Бехтєєво Смо­ленської області (Росія) в сім'ї політичного вигнанця з України. 1914 року закінчив юридичний факультет Харківського університе­ту. В 1917 році — Верховний головнокомандуючий і нарком у військових справах. З 1918 року працює в органах юстиції, організовує су­дові і прокурорські органи. Згодом — голова Верховного трибуналу при ВЦВК, прокурор Російської Федерації. Народний комісар юс­тиції СРСР, державний звинувач з найбільших політичних процесів, завідувач кафедрою кримінального права Московського інституту радянського права.

Микола Криленко був прикладом умілого і глибокого сполу­чення юридичного і психологічного аналізу обставин справи. Май­стерно володів усіма прийомами полеміки, звертав особливу увагу на суспільне і політичне значення справи. Письменник Л. Шейнін писав про Криленка, що він був «оратором незабутнім»[35].

Микола Васильович — автор фундаментальних творів: «Суд и право в СССР», т. 1-3 (М.; Л., 1927-1930); «Судебные речи. Избранное» (М., 1964).

Роман Руденко (1907—1981). Народився у місті Носівка Черні­гівської губернії. Закінчив Московську юридичну школу і Вищі юри­дичні курси при Всесоюзній правовій академії в 1941 році. У 1944 — 1953 рр. — прокурор УРСР, а з 1953 р. — Генеральний прокурор СРСР. Почесний доктор юридичних наук університету ім. Гумбольдта (1960), Празького університету (1966).

Виступав із звинувачувальними промовами на відомих міжна­родних процесах: у справі по звинуваченню головних німецьких військових злочинців у Нюрнберзі; справі американського льотчи­ка-шпигуна Ф. Пауерса[36].

Роман Руденко проголошував свої промови яскраво, сильно, глибоко аналізував міжнародну обстановку і політичне значення справ, які розглядалися. Був об'єктивним не тільки в дослідженні обставин справи, але й особи підсудного. Його заключна промова як головного звинувача на Нюрнберзькому процесі була подією ве­ликої політичної значущості. У другій частині книги подається текст цієї промови.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.015 сек.)