Політизація національно-визвольного руху в Галичині. Виникнення Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої легальної української партії європейського типу

В силу певних історичних умов перші політичні партії в Україні виникли в Галичині наприкінці XIX століття. Дамо коротку характеристику адміністра­тивно-територіальному устрою краю, його державно-політичному ладу, про­аналізуємо основні тенденції національно-політичного руху в західноукраїн­ських землях в другій половині XIX століття, умови формування та організаційного оформлення радикальної течії. j 'S ⁷

Зазначимо, що Галичина це прадавня українська земля, яку було насильно відірвано від інших українських земель. Поневолена різними іноземними держа­вами, вона зазнала важкого національного, соціального та політичного гніту.

Користуючись послабленням військової могутності руських земель, яка сталася внаслідок феодальної роздробленості, Галичину захопила в XIV, столітті Польща і володіла нею до 70-х років XVIII століття. За першим поділом Польщі Галичина була захоплена в 1772 році Австрією.

Загарбані Австрією і відірвані від основних, західноукраїнські землі були поділені на окремі адміністративні райони: Буковину виділено в окрему адмі­ністративну одиницю, Закарпаття включено до складу Угорщини, а Галичина штучно об’єдналася з польськими землями в так званий “коронний край"— королівство Галіції і Лодомерії з великим князівством Краківським і князів­ствами Освєнцімським та Заторським.

Усій цій території була присвоєна назва Галіції, яку умовно поділяли на Східну і Західну. Встановивши цей поділ Галичини, польські поміщики і буржуа­зія розглядали їх як частини єдиної польської території. В дійсності ж такий поділ можна було вважати умовним, поскільки називатися Галичиною за історич­ною традицією могли тільки українські землі. Термін Галичина, як правило, вживається у вітчизняній історичній літературі для означення українських земель, які за часів Австро-Угорщини називалися “Східною Галичиною.” Територія, що входила до складу Австро-Угорщини під назвою “коронного краю” Галіції, займала площу в 78 499 км², або 26,17% території' всієї' Австро- Угорщини. За результатами перепису 1900 року в Галичині проживало

7 315 939 чоловік, в тому числі населення, яке розмовляло польською мовою, складало 3 988 702 чоловік, а українською —3 074 449.

Б адміністративному відношенні край поділявся на 11 повітів, з яких 31 становив, так звану, Західну Галичину, населену переважно поляками, а 50 пові­тів — Східну, тобто власне Галичину, населену українцями. Територія Східної Галичини займала площу в 55 335 км². На початку XX століття тут проживало 317 158 чоловік.

За національним складом у Галичині переважало українське населення.

Національні меншини складали поляки і євреї, які жили переважно в

містах.

Майбутнє Галицької імперії залежало, насамперед, від становлення націо­нальних еліт, які перебували it опозиції до Відня — угорців, чехів і поляків. Протягом 1860-х років відбувалося їх поступове зближення з віденським дво­ром ціною взаємовигідних компромісів.

У 1867 році внаслідок досягнення айстро-угорського компромісу, Австрія перетворилася у дуалістичну Австро-Угорську монархію. Через це Галичина і Буковина ввійшли до австрійської частини імперії, а Закарпаїтя — до складу її угорської частини. Стосовно Галичини австро-угорський компроміс доповню­вався австро-польським компромісом, який розширив політичні права поляків у краї За умовами компромісу, намісник Галичини обов’язково повинен був призначатися з числа польської аристократії, а у Відні реалізацію польських інтересів забезпечував окремий “міністр для справ Галичини.” Уся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована, насамперед, на задоволення польських інтересів. Українські посли володіли лише 15% доступних місць у Галицькому сеймі, що було недостатньо для ефективної протидії полонізації краю.

Разом з автовомними політичними інституціями в Галичині продовжувала діяти австрійська верховна влада на чолі з намісником. Однак і вона в певній мірі контролювалась польськими політиками. Досить сказати, що намісник призначався лише після консультацій віденського уряду з польськими послами до Державній Ради.⁵

Реформи 1860-х років остаточно закріпили за польською елітою моно­полію політичної влади у Галичині. Ця монополія забезпечувалась системою виборів сеймових послів, а також завдяки активній підтримці верхівки місце­вого єврейського населення.

Перебуваючи в складі Австро-Угорщини, українське населення Галичини опинилося під подвійним гнітом — державно-бюрократичного апарату і поль­ської шляхти, які намагалися знищити його культуру, мову, витравити із снідомості почуття єдності з братами над Дніпром. Прикриттям загарбницької політики правлячих кіл служили твердження їхніх ідеологів про неукраїн­ський характер Галичини, відсутність української нації або ж її несхильність до самостійного державного життя.

Могутній національно-визвольний рух українців в Галичині в XIX— на початку XX століття, перекреслив подібні концепції, засвідчив перед усім світом незнищенність українського народу, його прагнення до вільного демо­кратичного розвитку, класної державності. “Раз відчута буде — у кого з національних, у кого з економічних причин — потреба політичної самостій­ності України,— писав Іван Франко,— то справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього поки не здійсниться”.'¹ Порів­няльний аналіз історичного розвитку східноукраїнських та західноукраїнських земель в другій половині XIX ст. свідчить, що до 1890-х років найбільш сприятливі умови для формування українських політичних партій склалися у Західній Україні, і перш за все у Східній Галичині.⁵

Важливо враховувати ту історичну обставину, що наприкінці XIX ст. Україна ще не мала державності і залишалася розділеною між двома імперіями — Російською (Центральна, Східна Україна —“Наддніпрянщина”) і Австрійською (Західна Україна з центром у Східній Галичині — “Наддністрянщина”). Але характер політичних режимів і умов для розвитку українства в цих імперіях мав значні відмінності.

Російські керманичі продовжували вважати українців нездатними до державно-політичного житгя, а Україну — рядовою губернією. Сумнозвісні царські укази 1863 й 1876 років перекреслювали надії на відродження україн­ства в Наддніпрянщині.

В другій полонині XIX ст. Австрійська імперія на відміну від Російської почала інтенсивно еволюціонізувати в бік парламентаризму та буржуазно- демократичних цінностей. В фазовому відношенні Наддніпрянська Україна від­ставала від Галичини в плані буржуазних соціально-економічних та політич­них перетворень.

Якщо парламентаризм в Австрії існував з 1848 року, то в Росії з 1905 р.

Саме наявність в Австро-Угорщині конституційного ладу і законодавства, демократичних свобод, відкривала сприятливі можливості для створення, а пізніше і легальної діяльності політичних партій і організацій.

Якщо звільнення селян на заході України було відносно повним і здійснено в 1848 році, то на сході України це сталося через 16 років і мало обмежений характер. Необхідно підкреслити, що скасування панщини в Галичині відбу­лося на 5 місяців раніше, ніж в усіх інших провінціях імперії.⁶ Скасування панщини не лише зробило галицьких селян власниками хоч невеликих, але своїх наділів землі. Воно пробудило в них потяг до політики, освіти. Сільська інтелі­генція Галичини стала важливим фактором національно-політичного руху в краї наприкінці XIX ст. Східноукраїнське ж селянство, незадоволене аграрною реформою 1861 року і надалі залишалось відносно національно-пасивним і в значній мірі стало причиною того, що національно-політичний рух в Над­дніпрянщині перебував в 90-х роках XIX ст. ще в зародковому стані.

На противагу російській частині України національне відродження в Галичині вже н середині XIX ст. підняло до свідомого громадського і куль- гурно-освітнього життя широкі верстви українського суспільства.

0 грання 1848 р. у Львові була утворена перша в краї українська політична організація — Головна Руська (українська) Рада (ГРР) — офіційний представ­ник українського населення Галичини. Утворена з представників греко-като- лицького духовенства (єдина на той час освічена верства населення), у першо­му ж своєму документі проголосила єдність з усім українським народом, виступила за об’єднання всіх українських земель в Австрії в окремий коронний край зі своїм сеймом і адміністрацією, повела боротьбу за українську культу­ру. У відозві “Вудьмо народом!”, яка була прийнята на засіданні Ради 10 травня 1848 року, зокрема наголошувалося: “Ми, галицькі українці, належали до великого українського народу, що одною говорить мовою і 15 мільйонів виносить, з яких пінтретя мільона земля галицька заселює. Наш народ був колись самостійний, рівнявся у славі з найсильнішими народами Європи. Через непривітні умови й політичні нещастя, розпався наш великий народ, стратив свою самостійність і перейшов під чужу владу. Але тепер пробудився і наш український лев. Першим нашим завданням буде зберегти віру й поставити наш обряд і прана наших священиків і церкви нарівні з правами інших обрядів; розвивати нашу національність у всіх напрямках: досконаленням нашої мови, заведенням її у школах, видаванням часописів; берегти наших конституційних прав, шукати способів на поправку життя нашого народу. Тільки під охороною Австрії можуть скріпитися й розвинутися наші права й національність”.⁷

Це був перший політичний документ у Галичині, який виразно задекла­рував єдність усього українського народу в Австрії і Росії. Центральною політичною проблемою для ГРР була боротьба за відокремлення польських земель від історичної Галичини і об’єднання її з Буковиною і Закарпаттям в окремий коронний край у складі Австрійської федерації. Ця вимога не сходила з політичних програм галицьких українців аж до 1918 р. Слідом за ГРР в міс­тах і селах утворено біля 50 місцевих Руських Рад.⁸

Новий виток народного руху почався в 60-х роках уже в умовах консти­туційної ери, крайової автономії та австро-угорського дуалізму.

На той час у результаті посилення польських позицій у Галичині відбулося значне ослаблення національно-патріотичного табору. Українські лідери почу­вали себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч з силь­нішим польським супротивником.

20 жовтня 1868 року в Австрії було проголошено нову конституцію, на основі якої запроваджувалися крайові сейми, що обирали зі свого складу деле­гатів до Державної думи у Відні. До першого сейму українці обрали 49 депу­татів (із загальної кількості 150), котрі, проте, не мали політичної програми для боротьби за українську національну ідею. Вони наївно вірили, що австрійський уряд із доброї волі поліпшить становище українців у імперії. Коли ж сподівання на допомогу австрійського уряду не виправдалися, депутати опини­лися в стані розгубленості.⁹

Одним із наслідків посилення польсько-українського антагонізму після ре­форм 1860-х років стало практичне зникнення старого типу українського інте­лектуала. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на одержання політичної переваги в краї, не відмовляючись від лояль­ності щодо Австрії, почала шукати підтримку в Росії. Відходячи поступово від ідеалів національного руху, вона дедалі більше схиляється'До консерватизму, солідаризується з російськими слов’янофілами в прагненні до злиття роздріб­нених частин слов’янства в єдине ціле під главенством царської Росії. Пред­ставників цього табору, які стали на шлях національного самозречення, стали називати “старорусами”, “твердими русинами”, а згодом “москвофілами” або “русофілами”.¹⁰ Москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зараховували до “єдиного великорусского наро­да”, що проживає на території “від Карпат до Уралу”. Щедру фінансову під­тримку надавали їм офіційні та деякі громадські кола Росії, спрямовуючи їх на протидію українському рухові.

Московська орієнтація стала домінуючою в політичному і громадському житті галицьких українців 1860-1880-х років.¹¹ Незважаючи на розкол, україн­ський рух у Галичині зупинити було вже неможливо. Безпосередню роль у подальшому розвитку традицій національного руху відіграло молоде поколін­ня інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти. її появі частково сприяла шкільна реформа 60-70-х років, згідно з якою було запро^ ваджено обов’язкове початкове навчання дітей рідною мовою, завдяки чому в Галичині у 1868-69 навчальному році налічувалося вже 1293 державні почат­кові школи з українською мовою викладання. А наприкінці XIX ст. кількість письменного населення серед українців досягала близько 30%. Молода інте­лігенція 60-х років започаткувала новий, так звавий народовський напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на грунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Над­дніпрянщини. Зміцнивши свої традиції на культурній ниві, народовський рух почав відтісняти на другий план москвофільство і на рубежі 70-80-х років поширив свою діяльвість на політичну ниву. Початок їй поклало заснування політичних часописів “Ьатьківщина”(1879) — для селян і “Діло”(1880) — для інтелігенції.

Провал на виборах до австрійського парламенту в 1885 p., угодовство галицьких консерваторів спонукали народовців до створення власної організа­ції. З ініціативи Ю.Романчука 24 жовтня 1885 р. у Львові створено Народну Раду — першу політичну організацію народовців. Створення Народної Ради поклало початок політичному оформленню українського ліберально-демо- критичного руху. На противагу опанованій москвофілами Руській Раді¹² народовська Народна Рада стала на позиціях галицьких українців та відокрем­леності українського народу від польського і російського.¹³ Вона вимагала поділу Галичини на дні провінції, східну — українську та західну — польську і ставила собі за мету обороняти конституційні права українців, боролася за рівноправність усіх народів Австро-Угорщини. Народна Рада була не партією, а тільки політичним товариством, клубом галицької інтелігенції на чолі якої стояв Ю. Романчук. Генезис Народної Ради був пов’язаний з рухом західно­української інтелігенції в 60-х роках XIX ст., а також із діяльністю Головної Руської Ради 1848 р.

2 лютого 1888 р. на перших загальних зборах Народної Ради було прийнято політичну програму народовців, яка вимагала національно-територіальної автономії для українців Австро-Угорщини. “Хочемо автономії країв та автономії народів”,— зазначалося в ній. У відозві Народної РаДи “До русинів галицької землі” вказувалось, що “галицькі українці не можуть зректися ідеа­лів патріотів Головної Руської Ради 1848 p., а тому мусять настоювати на поділі Галичини на українську і польську".^и

Пізніше 27 грудня 1892 р. загальні збори Народної Ради затвердили програ­му цієї політичної організації під назвою “Народна програма”.¹⁵

Діяльність Народної Ради активізувала народовський рух, надала йому політичної спрямованості й організованості. Це зумовило певний перелом у політичних настроях галицьких українців. Свідченням цьому були результати виборів до крайового сейму 1899 р. З 17 обраних послів більшість становили народовці.

Утверджуючись в Галичині, народовський рух поступово захопив Буко­вину, започаткувавши національне відродження і на цій українській землі.

Репрезентований народовцями національно-визвольний рух у Галичині мав велике значення для Наддніпрянської України і для всієї загальноукраїнської справи. Б одній із своїх статей в “Украинском вестнике” М.Грушевський — “Український П’ємонт”— переконливо показав, що Галичина, незважаючи на тяжкі умови власного національного і економічного життя, стала центром українського руху, духовним П’ємонтом ^|6, своєрідним “культурним арсена­лом”, де створювались і удосконалювались засоби національного, культур­ного і політично-суспільного відродження українського народу^¹⁷

І Франко підкреслював, що в нагальному завданні —’’витворенні із величезної етнічної маси українського народу української нації — перед може і повинна вести саме галицька Україна”.¹¹¹ Цікавою стосовно аналізу сутності “Українського П’ємонта" є також думка тогочасного політичного діяча М.Ло- зинського. “Російська Україна,— писав вів в одній із своїх праць,— не могучи в себе творити національного життя, давала передусім думку; австрійська Україна переводила думку в діло, творячи новочасне українське національне життя. Австрійським українцям російська Україна давала почуття сили, яку можуть мати тільки сини великого народу; в цілій своїй діяльності вони почували, що їх не тільки 3-4 мільйони в австрійській державі, що вони — частина великого народу, який налічує понад ЗО мільйонів”.¹⁹

Наддніпрянські патріоти, позбавлені можливості друкувати свої літера­турні твори рідною мовою в себе вдома, багато друкувалися в Галичині. Народовські видання, які надавали свої сторінки духовній еліті Наддніпрян­щини, стали загальноукраїнською трибуною для пропаганди національної ідеї.

В свою чергу, моральна і матеріальна підтримка наддніпрянців, їх особи­стий вплив, участь у галицьких виданнях сприяли зростанню національного руху в краї, виходові його за межі вузького провінціалізму, на всеукраїнські обшири.

У середині 1870-х років у Галичині з’являється молода інтелігенція, яка прагнула спрямувати український рух в демократичне радикально-політичне русло, надати йому модерного європейського характеру, зорієнтувати на ідеали загальнолюдського поступу. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана, радикальна течія. Потрібно зазначити, що радикалізм, як суспільно- політична течія, виник в Європі наприкінці XVIII ст.— на початку XIX ст. і був виявом політичного розмежування ліберальної буржуазії і дрібнобуржуазної демократії. Вимоги радикалів (загального виборчого права, рівноправного парламентського представництва, демократичних свобод) та боротьба із все­владдям великого капіталу, залишками станових привілеїв і засиллям церкви йшли далі програми поміркованої ліберальної буржуазії.²⁰ Появу радикальної течії на політичній арені Західної України знаменував перший Львівський судо­вий процес проти українських соціалістів (Івана Франка та його товаришів) 1877-1878 рр. Українські радикали видавали часописи “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”(1878р), “Світ”(1881-1882рр.), вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників.²¹

На характер радикального руху в Східній Галичині вплинули складні соціально-економічні й суспільно-політичні процеси. Капіталізм в краї розви­вався повільно. Нова соціальна структура тривалий час співіснувала з тією, що була властива феодальному суспільству. Аграрна еволюція йшла прусським шляхом — повільного пристосування поміщицьких господарств до капіталі­стичних умов господарювання. Для 94% населення джерелом існування зали-, шалося сільське господарство.

Видатну роль в пропаганді прогресивних радикальних ідей в Східній Гали­чині відіграв відомий вчений і громадський діяч М. Драгоманов. “Головна заслуга та велике значення Драгоманова на полі української громадської дум­ки лежить у тому,— писав відомий український громадсько-політичний діяч Ю. Охримович,— що він в обсягу соціально-політичних поглядів був першим українським соціалістом та послідовним демократом, перший намагався посія-

ти на українській нині зерна науки великих учителів європейської демократії, а її обсягу національно-політичної думки етап духовним батьком нового полі­тично-свідомого українства”.²² Українство в обох імперіях перебувало під його сильним впливом. Він один під час переслідувань і гонінь на українство в Росії, ідейного вакууму в Галичині (внаслідок занепаду і відриву від народу, як москвофілів, так і народовців) висунув вимогу політичної боротьби проти існуючого ладу.²'

ІЦе з середини 60-х р. М.Драгоманов цікавився справами Галичини, док­ладно вивчав місцеві національно-політичні стосунки. Після звільнення з Київ­ського університету (1875 р.) М.Драгоманов оселившись у Женеві почав вида­вати журнал “Громада.” Це був перший український політичьий журнал, який інформував європейську громадськість про українські проблеми, впливав на суспільно-політичне і культурне життя Галичини і Наддніпрянщини.

У своїх працях “Переднє слово” до "Громади”, (1878), “Пропащий час. Ук­раїнці під Московським царством (1654 ІК76)”, “Историческая Польша и вели­корусская демократия”, “Вільна спілка”, “Козацькі думи про українську на­ціональну справу” М.Драіоманон виступив ідейним творцем нової радикальної течії в українському суспільно-політичному русі, яку він тісно пов’язав із сучасвими йому західними ліберально-демократичними та соціалістичними програмами.

Українство для М Драгоманона було перш за все політичним рухом, а не вузьким літературно-етнографічним культурництвом. Його національно-полі­тична програма була побудована на засадах раціоналізму, федералізму, демо­кратизму.Цілком визнаючи право українського народу на самостійне державне існування. М.Драгоманов у політичній практиці виступив як прихильник автономії України у формі лише автономії земської. В “Листах на Наддніпрянську Україну” він, зокрема, писав: "Я завше був і єсть Прихиль­ником політичної автономії українців у формі автономії земської: громад, повітів і країн, її котрій, як я змагався показувати десятки разів, найліпше може виявитись і автономія національна”.²⁴

М.Драгомаион був переконаний, шо “хліооробська-робітнича” структура української нації зумовлює нерозривну єдність національно-визвольної і сус­пільно-політичної боро тьби, до якої треба залучити селян і робітників. Відки- даючи будь-яке політичне сектантство, він закликав до створення масової по л іти чної орга ні за u ії.

“Ьудити масу,— писав М.Драгомаион.— щоб оперти на ній політику рішучу, принципіальну Хай закладаються політичні товариства, скликаються віча. Хай уся країна покривається сіткою усяких товариств і рад”.²⁵ М.Драгомаион перший звернув увагу на соціально-політичні проблеми україн­ського народу, закликав інтелігенцію служити масам не лише словом, а й ділом. Працю на користь народу він називав радикальною, оскільки вона мала служити кореневі народу — селянам і робітникам.

На думку М.Драгоманова, центром українського національно-політичного руху повинна бути Галичина, якій наддніпрянці мусять допомогти позбутись провінціалізму, консерватизму і москвофільства. Впливати на ситуацію в Галичині М.Драгоманов намагався перш за все через особисто знайомих йому студентів Остапа Терлецького, Мелітона Ьучинського, Євгена Желіховського, Івана Франка, Михайла Павлика та ін.²⁶ У цілому ряді статей, опублікованих у студентському журналі “Друг”, народовській газеті “Правда” та інших галиЦьких часописах, М.Драгоманов закликав молодь позбутися консервативних І поглядів старшого покоління, вивчати здобутки європейської культури і! науки, присвятити себе праці для простого народу. Він виступив з різкою і критикою москвофільства, одночасно засудивши і угодовську політику народовців.

Статті М.Драгоманова вчинили переворот у свідомості молодого поколін­ня галицьких українців. “Гаряча проповідь Драгоманова,— писав 1.Франко,—...головним своїм змістом мала те, щоб привчати галичан читати, студіювати, відучити їх від пустої фразеології і трати часу, а засадити за реальну працю. Він звертав увагу на насущні потреби народу, на застій у політичнім житті, на неуцтво і поверховість світочів і проводарів Галицької Русі. Уся його діяль­ність була одною великою проповіддю невтомної праці для добра і піддвиг- нення рідного народу”.²⁷

В той же час не слід вважати, що діяльність М.Драгоманова була єдиною і основною причиною галицького відродження. Вона була лише могутнім каталізатором, що раптово зірвав лід і звільнив від кайданів закуті підземні води, котрі бурхливою течією ринули на поверхню. М.Драгоманов сам вважав, що грунт для розвитку галицького демократичного руху заклали суспільно- демократичні ідеї України і Росії ще в 60-х роках, а також західноєвропейське життя та внутрішній стан Галичини.²⁸ У Галичині радикальні ідеї підтримали студенти русофільського Академічного Кружка, народовського Дружнього Лихваря. Незабаром обидві студентські організації об’єдналися.

Нова група, яка сформувалась під впливом драгоманівських суспільно- політичних ідей, поклала початок новому радикальному руху серед молодшої генерації української інтелігенції. Найяскравішими представниками якої були 1.Франко та М.Павлик. Ці події мали велике значення і для формування демократичного світогляду багатьох майбутніх галицьких діячів, зокрема І. Франка.

“Могутня хвиля поступу вдарила на кращу молодь. Вона змила і з Франка його поверхове москвофільство” ²⁹,— писав М.Павлик.

Радикали вважали себе спадкоємцями ідеї та традицій народного руху 60-х pp., керівники якого, на думку драгоманівців, відступили від своїх попе­редніх демократичних ідей служіння народним масам. Разом з тим вони вважали себе соціалістами, захисниками інтересів знедолених верств суспільства — селян і робітників, пропагували ідеал суспільного ладу. Характери­зуючи новий суспільний рух, І.Франко зазначав: “Політичний радикалізм на основі селянських і робітницьких інтересів — ось вам суть радикаль­ного руху”.³⁰

Активну роль у пропаганді радикальних ідей у Галичині відігравали І. Франко, М.Гіавлик, О.Терлецький. Вони видавали часописи “Громадський рух”, “Дзвін”, “Молот”, які часто конфіскувала і закривала поліція. З допо­могою наддніпрянських українців у Відні було засновано видавництво, яке вперше почало друкувати українську політичну літературу, звернену безпосе­редньо до народних мас. Через ці видання галицькі радикали повели боротьбу проти консерваторів і москвофілів, угодовства народовців. Вони вперше порушили соціально-політичні проблеми українських селян і робітників.

Враховуючи аграрний характер краю. М.Драгоманов, І.Франко і М.Гіавлик звернули особливу увагу на селянство як основну рушійну силу демокра­тичного руху. Організований селянський рух, на їх думку, мав стати засобом політичного виховання мас. Під впливом радикалів пробуджувалися найснідо- міші представники селян і робітників, які поривали з консерватизмом, москво­фільством і ставали до активної політичної боротьби. Тим самим було запо­чатковано перелом у суспільно-політичних відносинах галицьких українців.

Виникнення в середині 70-х років XIX ст. радикально-демократичної течії, яку очолили І.Франко. М.Гіавлик, О.Терлецький, сприяло пожвавленню соціа­лістичного руху в Галичині. Пропаганду соціалізму серед студентів і робітни­ків вела г азета львівських друкарів “Праця”, редакційний комітет якої(Ю.Да- нилюк, О.Маньковський, Ь.Червенський, 1.Франко, М.Павлик та ін). фактично виконував роль ініціатора й координатора цього руху.³¹ У краї були добре відомі праці вчених, революційних діячів М.Зібера, С.Подолинського, в яких вони виступили на захист економічного вчення К.Маркса. За допомогою С. Подолинського і матеріальній підтримці київської “громади” О.Терлецький орга­нізував у 1875 р. у Відні видавництво соціалістичної літератури українською мовою.

У виданих там перших українських соціалістичних брошурах “Парова ма­шина”, “Про бідність”. “Правда” у популярній формі аналізувалися економіч­ний механізм капіталістичного ладу, причини експлуатації трудящих, акцен­тувалась увага на духоввих, суспільно-політичних зв’язках України з Росією.³²

Це була перша українська політична література, в якій пропагувалися соціалістичні ідеї. Вона адресувалася робітникам, селянам та інтелігенції.

Помітне місце в політичному спектрі Галичини на початку 80-х років займали молодіжні радикальні гуртки. В них активно працювала студентська та учвівська молодь, яка виховувалась на засадах ліберально-демократичного соціалізму М.Драгоманова. В першому номері женевського журналу “Громада” за 1880 р М.Драїоманов разом із С.Подолинським і М.Павликом

підготували й опублікували першу українську новітню політичну програму, яка передбачала запровадження соціалізму (громадівства) в Україні через децентралізацію влади, дотримання “рівного права для всякої нації, волі, слова, печаті, зборів, впровадження системи ’’спілки товариств.”

У програмі було зроблено акцент на самоуправлінні громад на зразок Прудона, запровадженні різноманітних форм власності, введенні демократич­них свобод.³³

Під ідейним впливом М.Драгоманова в Галичині вели літературну і гро­мадсько-політичну працю І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький, І.Герасимович, Т.Окуневський, К.Трильовський та інші.

Протягом 80-х рр. в українському соціалістичному русі з наймолодшого покоління радикалів поступово сформувалася марксистська течія. Представ­никами марксистської течії були Ю.Ьачинський, В.Будзиновський, В.Охримо- вич, М.Ганкевич, С.Вітик. На відміну від федералістичних концепцій драго- манівців прихильники “класичного марксизму” на основі аналізу соціально- економічних і політичних відносин у Галичині виводили ідею політичної незалежності України.³⁴

Під впливом творів К.Маркса ще з кінця 70-х рр. перебував І.Франко. У 1880 р. він опублікував польською мовою брошуру “Катехизм економічного соціалізму”, підготував популярний підручник “Основи суспільної економії”, зробив переклад 24-го розділу “Капіталу” К.Маркса, “Анти-Дюрінга” Ф.Енгельса. ’’Соціалістичні ідеї,— писав в той період І.Франко,— розпалю­вали людей до фанатизму. Маркс був євангелієм, а те, чого не ставало в ньому, доповнювали фантазією, чуттям. Великий соціальний переворот мерещився всім на яві”.³³

Варто зазначити, що І.Франко активно співпрацював з польськими і єврей­ськими соціалістами Галичини. Так, у січні 1881 р. 1.Франко разом з Л.Інлен- дером і Б.Червенським підготували “Програму галицьких соціалістів”, в основу якої було покладено ідеї “Маніфесту Комуністичної партії.” У цьому документі галицькі соціалісти проголосили про своє прагнення створити робітничу партію, яка вважатиме найближчою метою “завоювання широкої політичної влади”.³⁶

У травні 1881 р. з’явилася “Програма галицької робітничої партії”’, яка містила як загальнодемократичні, так і суто робітничі вимоги. В червні її обговорили на зборах 700 робітників Львова. На її основі планувалося органі­зовувати політичну партію, але проти цього виступили власті.

Однак ближче знайомство І.Франка з особливостями соціально-економіч­ного розвитку краю показало, що марксистські принципи великопромислового робітничого соціалізму не можуть бути застосовані в аграрній Галичині в кла­сичному варіанті.

У 1886 році в статті “3 історії робітничого руху в Австрії” І.Франко, оціню­ючи факт появи в Австро-Угорщині марксистських соціал-демократичних організацій, вперше висловив критичне ставлення до доктрин Маркса і Енгель­са в основі яких, на його думку, “лежить ідея деспотизму та поневолення не тільки тіл, але ще більше душ і думок людських”.³⁷

Глибокий аналіз соціально-економічних та політичних відносин в Східній Галичині переконав ГФранка, М.Павлика та інших радикалів (драгоманівців, марксистів) у необхідності створення партії, яка б захищала інтереси україн­ських селян, робітників, інтелігенції.

З цією метою радикали вели в масах велику освітню й організаційну працю: скликали ніча, збори. Історичне значення для всеукраїнського політич­ного руху, зокрема для створення радикальної партії, мала перемога україн­ства над русофільством у Галичині.

Під тиском національно-демократичного і радикального рухів москвофіли з їх орієнтацією на царську Росію поступово склали свої позиції. З 1889 р. керівництво українським політичним рухом перейшло до народовців, які зміцнили свій вплив у масах.

Однак в реальній політичній боротьбі народовці не йшли далі національно- культурних домагань, не висували ідеї масової політичної організації народу, захисту його національних і соціальних інтересів, продовжували політику хитань і угод.

Радикали відкидали угодовські проекти народовців, засуджували політику орієнтацій Народної Ради, закликали до організації народних мас.

Отже, наприкінці 80-х років XIX ст. в конституційній Галичині в результаті активізації народэвського руху, діяльності представвиків радикально- демократичної течії були створені передумови для створення першої в Україні політичної партії. Я.Грицак в одній з своїх праць вказував, що в зазначений період в Галичині “існувала розгалужена сітка сільських організацій, формувалося ядро керівництва майбутньої радикальної партії, робилися спроби випустити своє радикальне видання. Навіть обрали посла до львівського сейму. Тобто були в ваявності всі структурні елементи радикальної партії. Ьракувало лише однієї дрібниці — створення самої партії”.³⁸

Незважаючи на переслідування властей з початку 1890 р. 1.Франко, М.Пав­лик та їх прихильники розпочали підготовку до створення радикальної партії.

Виникненню радикальної партії передувало заснування журналу “Народ.” Журнал видавався з початку 1890 р. за редакцією Івана Франка та Михайла Павлика при активній допомозі М.Драгоманова та інтелігенції з Наддніпрян­ської України. І.Франко вважав перший річник журналу “Народ” зразком най­кращого часопису, доступного в однаковій мірі як для освічених селян, так і длят інтелігенції. “Народ”,— писав він,— мов який метеор блиснув на сірім галицькім обрію, показавши перший у нас приклад популярної в найкращім значенню того слова газети, пребагатої змістом, вітхненої щирим запалом, з ясною програмою і критичним відношенням до інших партій і людей”.³⁹

Своє програмне завдання редакція журналу “Народ” бачила в тому, щоб допомогти зв’язати русинів в одну демократично-поступову партію. Журнал вів пропаганду ідей революційної демократії, гуртував навколо себе прог­ресивні сили, готував грунт для створення радикальної партії.

4 серпня 1399 р. Михайло Павлик, Євген Левицький, Іван Франко розісла­ли запрошення на з’їзд прихильникам радикальних ідей. У запрошенні було вказано порядок денний установчого з’їзду:

“1. Потреба заснування радикальної партії;

1. її програма максимальна;

2. Програма мінімальна:

а) справи економічні;

б) політичні;

в) просвітні.

3. Тактика й організація партії;

4. Орган партії”.⁴⁰

З’їзд відбувався 4-5 жовтня 1890 р. у Львові на квартирі М.Павлика. На ньому були присутні близько 30 делегатів, серед них О.Терлецький, В.Охримович, Є.Левицький, Р.Яросевич, С.Данилович. Головою з'їзду було обрано 1.Франка.

В результаті іводенних дискусій було прийнято резолюцію, в якій зазнача­лося: “Зваживши, що теперішні економічні, політичні і культурні потреби на­шого народу інтелігенції такі, що обі наші старі партії, народівська і москво­фільська,— при своїх основах і цілях не в стані заспокоїти тих потреб — ми русько-українські радикали, порозумівшися приватно в днях 4 та 5 жовтня 1890 р. виступаємо отеє яко нова партія під назвою: “Русько-українська ради­кальна партія.” Назва “руська” вживалася для означення русинів-українців у Галичині, “українська” вказувала на зв’язок з Україною, “радикальна” називалась тому, що “хоче, щоб той корінь народу, робітні люди — мужики — був забезпечений від усякої шкоди визискування та кривди”.⁴¹ Згодом радикали почали вживати назву Українська радикальна партія (УРП). На з’їзді була схвалена підготовлена І.Франком, М.Павликом, Г.Яросевичем, С.Дани- ловичем, Є.Левицьким програма партії. Вона відобразила компроміс ідейно- політичних течій в радикальному русі: драгоманівської та марксистської. В максимальній частині програми проголошувалася стратегічна мета в еконо­мічній та політичній сферах. “1) В справах суспільно-економічних,— зазнача­лося в документі,— змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціялізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних. 2) В справах політичних хочемо повної волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління, забезпечення кожній однниці, без ріжниці пола, як найповнішого впливу на вирішення всіх питань політичного життя, автономії громад, повітів, країв, надання кожному народові можливості як найповнішого розвою культурного”.⁴²

Фраза про “науковий соціалізм” свідчила про вплив марксистського вчення на авторів програми. Проте теоретичні питання соціадізму в ній не були чітко розроблені. Зокрема, потребувала конкретизації ідея “колективної” власності засобів виробництва, оскільки виникала така проблема — чи партія добивається скасування приватної власності і трудових господарств, чи — лише великих капіталістичних.⁴³

В мінімальній частині програми Русько-української радикальної парті; було поставлено завдання забезпечення “матеріального добробуту всіх робіт­ничих людей” і ліквідації будь-якого економічного визискування для всіх соціальних категорій населення Галичини.⁴⁴ Програма мінімальна виступила за збереження дрібної і середньої власності, передбачала ряд реформ, які мали стримати пролетаризацію села, домагалася викупу сільськими громадами поміщицької землі. На думку ідеологів радикального руху, його соціальною базою, виходячи з аграрного характеру краю, мало бути селянство.

Автори програми вперше в Галичині висунули гасло загального і рівного виборчого права, проголосили парламентаризм одним з принципів діяльності партії.

В національному питанні Українська радикальна партія виступила за “як найширший розвій автономії краєвої”, а також мала своїм завданням “піднесення почуття національної самосвідомості і солідарності в масах усього русько-українського народа, через літературу, збори, з’їзди, товариства, демонстрації, відчити, печать та ін”.⁴⁵ У програмі та практичній діяльності радикали рішуче виступали проти втручання церкви і духовенства в політику. В галузі освіти вимагали запровадження безплатного навчання в початковій, середній і вищій школі. Програма новозаснованої Русько-української ради­кальної партії викликала незгоду і критику з боку так званих “молодших” радикалів, які в переважній більшості вважали себе марксистами (Ю.Ба- чинський, В.Ьудзиновський, М.І'анкевич, О.Колесса, Є.Левицький, З.Охри- мович). В травні 1891 р. вони надіслали в журнал “Народ” проект нової програми радикальної партії, характерною рисою якої була проблема само­стійності. “Яко партія політична,— зазначалося у матеріалах до ревізії програми,— мусимо йти до самостійности політичної руської нації, до її державної організації, в новожитнім змислі оскільки се дасться осягнути на дорозі приватній, без нарушения цілості Австрії”, до переміни її “з держави одноцільно централістичної в державу федераційну автономічних націо­нальних держав”.⁴⁶

В своїй практичній частині партійна програма, прийнята з’їздом, базувалася ва грунті так званого народницького соціалізму, але під істотним виливом марксизму німецької соціал-демократії. Свою соціальну базу УРП вбачала у галицькому селянстві, яке на 80% було безземельним. Засобом боротьби радикали обрали земельні страйки — дієвий засіб мобілізації мас до політичної діяльності в Галичині.

Проти молодої партії одразу виступили всі консервативні сили — від офіційних австрійських властей, польської адміністрації, до москвофілів і навіть народовців. Останні не розуміли необхідності створення масової політичної організації в краї і пропагували думки про “нероздільність інтересів хлопа і пана.”⁴⁷ Газети “Червона Русь”, “Правда” та інші періодичні видання звинувачували УРП в пропаганді “жолудкових ідей”, національному нігілізмі, безбожництві, намаганні знищити сім’ю. Незважаючи на переслідування і нападки, радикали повели широку агітацію в масах селян і робітників. “Засну­вання радикальної партії,— зазначав І.Франко,— сталося початком небува­лого у нас досі руху в народних масах. Віча, яких давніше бувало одно-двоє в році, тепер ішли раз за разом у різних повітах..., без контролі властей в народні маси кидано нечувані досі гасла: загальне голосування, свобода друку, податкові та аграрні реформи”.⁴⁸

Підсумки першого року існування УРП підбив II з’їзд партії, який відбувся 3-5 жовтня 1891 р. у Львові. Для участі в його роботі прибули 60 делегатів. З доповідями виступили 1.Франко, М.Павлик, Р.Яросевич та ін.

На з’їзді розгорнулася дискусія з програмних питань. Спеціальна комісія дійшла до висновку, що УРП і надалі буде дотримуватися засад “народницького соціялізму всіх робітничих людей”. У відозві до всіх членів партії' з’їзд закликав вести роботу “серед міських і фабричних робітників, освідомлюючи їх не лише як робітників, але і як українців, щоби спинити полонізацію в фор­мі польського соціялізму і спинити їх розрив з сільською українською людяністю”.⁴⁹

Прийняті на з’їзді резолюції спрямовували членів партії на посилення політико-просвітницької праці серед селян і робітників, зобов’язували їх вступати до різноманітних товариств та інституцій. При цьому зносини з іншими політичними партіями не допускалися.

Одночасно радикали вели наполегливу боротьбу з угодовством наро­довців, які восени 1890 р. з ініціативи цісарського намісника в Галичині Карла Бадені вступили у переговори з представниками польської адміністрації. З метою ослаблення міжнаціонального протиборства в краї, офіційний Відень мав намір заспокоїти українців дрібними поступками. В результаті домов­леності між представниками народовців (О.Барвінський, Ю.Романчук, К.Телі- шевський, а також В.Антонович і митрополит С.Сембратович) та польської адміністрації (Е.Сангушко, А.Хамец) 25 листопада Ю.Романчук (голова українського посольського клубу) проголосив у сеймі “нову еру польсько- українських відносин”.⁵⁰ Політика компромісів, орієнтацій і угод, не сперта на чіткі національні та соціальні домагання народу, призвела до чергової зміни орієнтацій народовців, на цей раз на польську адміністрацію. Угодовство народовців розбило український політичний табір, спричинило розмежування з радикалами.

Радикальна партія виступила з різким осудом “нової ери”. Її згубність доводили на численних вічах І.Франко, М.Павлик, посол Т.Окуневський та ін.

Одним із важливих напрямків діяльності Української радикальної партії в цей період стала посилена організаційно-пропагандистська робота в масах. Для залучення широких верств населення до політичної боротьби УРП першою розгорнула широку аг ітацію за загальне й рівне виборче право. Перше народне віче з цього приводу було організоване у Львові 14 грудня 1890 р. Радикали почали скликати їх не тільки в повітових центрах, а й сільських громадах.

Заслугою радикальної партії було те, що вона вперше у східній Галичині пропаг увала в масах соціально-економічні ідеї. Часописи “Народ”, “Хлібороб”, “Радикал”, "Громадський Голос” подавали способи боротьби з визиском і національним гнітом. В 1894 р. І.Франко заснував літературно-науковий журнал “Життя і Слово”, який часто аналізував суспільно-політичний рух у краї. Радикальні видання першими заговорили про організацію аграрних страйків, висунули ідею створення селянських профспілок, кооперативвих товариств, "Народних спілок”.⁵¹

Однак чисельність Русько-української радикальної партії зростала повільно. У 1892 p., за снідчеввям Київського губервського жандармського управління, кількість членів не перевищувала 100 чоловік.⁵² Головна причина малочисельності вбачалася у відсутності в Галичині умов для соціалістичної пропаганди у зв’язку з мізерною кількістю робітничого класу та антирелігійною діяльністю партії, яка не сприймалась галицьким селянством.

Діячі УРП намагалися зав’язати тісну співпрацю з Галицькою робітничою партією, яка в основному об’єднувала польських і частково українських ро­бітників.

Важливе місце в діяльності радикальної партії займали питання національ­ного самовизначення українського народу. УРП виховувала в масах почуття всеукраїнської національної єдності, робила все, щоб вивести національні маси з-під впливу москвофілів і залучити до українського національно-політичного руху. Не боячись демагогії москвофілів, радикали першими відкрито назвали свою партію українською. Вони поширили свою діяльність на Буковину, частково Закарпаття, докладали зусиль для пропаганди радикальних ідей в Наддніпрянщині.

Варто зазначити, що друга половина 90-х pp. XIX ст. стала переломною в історії суспільно-політичної боротьби в Галичині. Тут швидко набирав сили процес національного самоусвідомлення народних мас, формувалася партійно- політична система. Ідея побудови незалежної соборної Української держави 22

стала найважливішою засадою політичних партій. Прогресивні зрушення у свідомості народних мас знайшли відображення в українській суспільно- політичній думці. Наприкінці XIX ст., значний розголос в Західній Україні зробила книжка публіциста і провідного члена радикальної партії' Юліана Бачинського “Україна irredenta”, яка була опублікована в 1895 р. у Львові. В ній була зроблена одна з перших спроб пристосування марксистських доктрин до специфічних галицьких умов, прогнозування економічних і політичних процесів в Галичині й в Україні загалом. Вже на перших сторінках книжки автор сформулював провідну думку свой праці: “Я хочу ще раз поставити на порядок денний справу будучності української нації взагалі, не лише виключ­но в Австрії, але і в Росії.” На підставі аналізу соціально-економічних відносин у Галичині та в Наддніпрянщині Ю.Бачинський вперше в історії української політичної думки нового часу ясно висунув ідею політичної самостійності України, яка за висловом автора, є “умова взагалі — можливості її існування”.⁵³

Ю.Бачинський в своїй праці також обгрунтував потребу створення власної української соборної держави. Він проаналізував тодішнє національно-полі­тичне і соціально-економічне положення українського народу в Австро-Угор­щині і в Росії і прийшов до висновку, зовсім протилежного від Карла Маркса, а саме, що настала доба пролетаризації і націоналізації українського робітника, який завдяки просвітницькій діяльності української інтелігенції, осягне національну свідомість. Це в свою чергу викличе потребу партійно-політичної організації й бажання відірватися від чужої державної системи і рухатися до власної державної самостійності. Ю.Бачинський передбачував, що на руїнах тюрми народів — Росії й Австрії — пробудиться й Україна і ''розкута проголосить і вона своє слово, і угіімнеться тоді різко за своє право до життя. Настане тоді страшний час,— писав він.— Мов грім загуде над Україною проймаючий оклик мести, історичної відплати. Тоді виложить вона одверто на стіл своє право до життя, право на політичну самостійність, право бути своїм паном у своїй власній хаті. Україна буде тоді вільна, велика, політично самостійна, одна нероздільна від Сяну по Кавказ”.⁵⁴

Високу оцінку праці Ю.Бачинського дав 1.Франко. В статті-рецензії з приводу книжки Юліана Бачинського “Україна irredenta” він писав:” Для мене вона важлива як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості, хоч прояв цей прибраний на разі в доктринерську тогу. Будь що будь, є це перша на галицько-руськім грунті спроба, синтези певних поглядів і наукового обставлення того, що автор відчув як потребу свого розуму і своєї душі”.⁵⁵

Потрібно зазначити, що в цей час глибоку еволюцію світоглядних позицій — від соціалізму до націонал-демократизму — пережив і сам І.Франко. Погляди І. Франка не були чимось застиглим, його світогляд розвивався, проходив ряд етапів. Це було зумовлено реальними обставинами громадського, національ­ного і особистого життя.

Захопившись у молодому віці соціалізмом і марксизмом, він в середині 90-х років прийшов до висновку, що поширювана в Європі марксистами концепція соціалізму з його суспільною власністю на засоби виробництва, з пануванням “народної держави” над всіма сферами суспільного життя у Е:;падку її втілення “була би в найліпшім разі завадою для дійсного поступу.”

У працях “Що таке поступ?”, “Ukraina irredenta”, “Поза межами мож­ливого” та ін. Іван Франко приходить до висновку, що лише політична самостійність народу, нації є запорукою вирішення його економічних, соціальних, культурних та інших проблем.

В статті “Поза межами можливого”, в якій був ясно сформульований ідеал національної самостійності України, Іван Франко писав:” Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими “вселюдськими” фразами покрити свос духове відчуження від рідної нації”.⁵⁶

Перехід І.Франка, Ю.Бачинського та деяких інших діячів радикальної партії на самостійницькі позиції посилив партійні дискусії серед радикалів у питанні співвідношення національного та соціального у визвольній боротьбі українського народу. Боротьба за держаину самостійність висувалась на перше місце в політичній діяльності партії. Попередні підсумки дискусії навколо ідеї політичної самостійності України, яку розгорнули “молоді” радикали, підбив

IV з'їзд партії наприкінці грудня 1895 р. Він розглянув проблеми подальшого національного розвитку галицьких українців. На з'їзд прибуло 58 делегатів з 24 повітових організацій. Національна політика радикалів на цьому форумі була доповнена положенням про державну самостійність України. У постанові f зазначалося: “Стоячи на грунті наукового соціалізму і годячися на всі випливаючі з цего консеквевції, на полі політичнім, економічнім і культурнім, заявляє Українська Радикальна Партія, що здійснення усіх її соціалістичних ідеалів можливе при повній політичній самостійності українського народу і повнім неограниченім праві його рішати самому у всіх справах його дотикаючих. Зокрема в Австрії стремить вона до утворення окремої руської політичної території, з руських частей Галичини і Буковини з якнайширшою автономією”.⁵⁷ Вперше в новій історії українського суспільно-політичного руху самостійність українського народу була чітко проголошена головною програмною метою партії. Політичну самостійність українського народу УРП розглядала як стратегічну мету, програму-максимум. На найближчу перспек­тиву вона висунула вимогу перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах з виділенням українських територій в окремий коронний край із своїм сеймом.

Активну участь взяла Українська радикальна партія в парламентських виборах 1897 p., які ввійшли в історію як “криваві баденські вибори.” Радикали повели енергійну напружену боротьбу з блоком групи народовців Ю.Роман- чука, москвофілів та польською шляхтою. Проти радикальних кандидатів і населення, що їх підтримувало, місцева влада застосувала репресії і відкритий терор. У день виборів в десятки міст і сіл краю ввійшли війська.

Незважаючи на масов; репресії, від ^vPn послами до парламенту були обрані Т.Окуневський, Р.Яросевич і незалежний кандидат Д.Танячкевич. Організовані радикалами у Відні масові віча протесту проти “збройних” виборів, їх виступи з цього приводу в європейській пресі, рішуча опозиція в парламенті привели до того, що прем’єр-міністр К.Бадені змушений був піти у відставку.⁵⁸

Дальшому піднесенню авторитету УРП як захисниці інтересів широких верств українського населення сприяли рішення VI з’їзду партії (19-21 вересня 1897 p.), Значну частину його делегатів становили селяни й робітники. На основі доповідей І.Франка, Є.Левицького, К.Трильовського, Є.Даниловича, Ю.Бачинського, Р.Яросевича з”їзд схвалив рішення широко пропагувати ідею загального страйку. Важливим завданням партії проголошувалася боротьба за поділ Галичини на українську й польську частини та створення окремих сеймів.

В питаннях парламентської тактики було вирішено співпрацювати з послами австрійської соціал-демократії, але “в границях свой програми й додержувати повну самостійність партії”.⁵⁹

Отже, утворена в 1890 р. Русько-українська радикальна партія була першою модерною українською політичною партією. Її утворення було зумов­лене гостротою соціальних і національних проблем, політичною слабкістю народовського руху та ренегатством москвофілів. РУРП спричинилась до кристалізації української політичної думки, оформлення партійно- політичної системи, а також утвердження в політичному житті ідеї побудови соборної української держави. Повна політична самостійність українського народу розглядалась радикалами як засіб вирішення назрілих соціальних проблем.

В кінці 90-х років у діяльності радикальної партії намітився ряд супереч­ливих тенденцій, суть яких полягала в тому, що поруч^; з розгортанням радикального руху і охопленням ним трудящих мас дедалі більше виявлялась політична диференціація всередині самої УРП. До цього призвели соціально- економічні, політичні та ідеологічні фактори, пов’язані з подальшим розвитком капіталізму, соціальним розташуванням суспільства, виходом на політичну арену робітничого класу, зростаючим впливом марксизму, підне­сенням національної свщомостт^Полггичному розмежуванню УРП сприяла також її еклектична програма, яка поєднала різні ідеологічні напрямки. Еволюційні процеси, які мали місце в УРП, в кінцевому підсумку призвели до її розколу і створення нових політичних партій Західної України. Ослаблена розколом радикальна партія, яку очолили М.Гіавлик, К.Трильовський, Ю.Бачинський, ГМакух, М.Лозинський, поступово змінює ідейні засади та характер діяльності. На початку XX ст. вона вступила в новий етап свого розвитку.

Зародження українського соціал-демократичного руху в Галичині, його особливості. Створення Української соціал-демократичної партії (УСДП) — автономної секції австрійської соціал-демократії.

Зародження соціал-демократичного руху в Г аличині відбувалося у 70-80-х. роках XIX ст. Поскільки регіон являв собою відсталу в економічному відно­шенні аграрну провінцію Австро-Угорщини з поліетнічним суспільством, то все це значною мірою позначилося і на характері та особливостях соціал-демо­кратичного руху. Аналіз соціально-економічного і суспільно-політичного роз­витку Галичини в другій половині XIX ст. дає підстави твердити, що перед­умовами для зародження українського соціал-демократичного руху стали: виникнення в краї робітничого класу та поширення соціалістичної ідеології.

Промисловий пролетаріат як класична масова база соціал-демократії в Галичині почав формуватись всередині XIX ст. і на 1900 рік нараховував вже близько 80 тис. чол., а разом з сільськогосподарськими робітниками — понад 193"тис. З врахуванням всіх категорій робітників чисельність галицького про­летаріату сягала 478,8 тис. чол., причому Галичина зосереджувала 57% всіх робітників коронного краю.¹’¹¹

Поступово відбувались і структурні зміни всередині робітничого класу, зростав прошарок фабрично-заводських робітників. Якщо, ваприклад, у 1870 р. у переробній промисловості краю ва підприємствах фабрично-заводського типу працювало близько 6 тис. робітників, то у 1902 р.— більше 26 тис., а на всіх підприємствах з числом працюючих понад 20— біля 40 тис. робітників.⁶¹ Проте процес формування класу найманих промислових робітників проходив у краї дуже повільно. Питома вага населення, зайнятого в промисловому виробниц­тві краю у 1900 р. становила лише 9%, в той час, як в цілому по Австро- Угорщині — близько 27%. Лише 48% зайнятих у промисловості складали робітники.^м При цьому кількість осіб найманої праці у промисловості Галичини протягом 70-90-х років XIX,ст. лишалась практично незмінною. В кінці ХІХст надзвичайно низькою була концентрація робітничого класу в Галичині. Так, за даними статистики, у 1902 році більше половини зайнятих у промисловості працювало на підприємствах з числом робітників до 5 чол., а питома вага фабрично-заводських робітників не перевищувала третини від загального числа працюючих у промисловому виробництві. Великих під­приємств було відносно небагато: за результатами промислового перепису у 1902 р. нараховувалось в цілому коронному краї 93 підприємства з числом працюючих більше 100 чол. і лише 4— з числом працюючих більше 1000 чол.⁶³ Вся порівняно невелика кількість промислового пролетаріату була розпоро­шена практично по всіх повітах краю. Так, із 49 повітів у 1890 р. тільки в 10-ти налічувалось більше 2 тис. робітників, і тільки у 2-х — більше 5 тис.

Незважаючи на те, що певну роль у становленні галицького пролетаріату відіграли висококваліфіковані робітники з інших регіонів Австро-Угорщини, основним джерелом формування кадрів промислового пролетаріату Галичини все ж залишились найбідніші верстви місцевого селянства.

Розглядаючи питання про формування соціал-демократичного руху в Га­личині наприкінці XIX ст., потрібно враховувати національний характер галицько­го пролетаріату. В силу історичних умов вів формувався як багатонаціональний. Так, у 1900 p., за офіційними даними, українці складали лише 17,5% загальної кількості зайнятих у промисловому виробництві Галичини, в той час як поля­ки —70,2%. Всього ж офіційна статистика нарахувала в промисловості Гали­чими 12,5 тисяч робітників-українців, близько 6 тисяч німців і повад 48 тисяч робітник і в-нол яків.⁶⁵

Вітчизняні історики в своїх дослідженнях вказують на значну питому вагу українських робітників. Українці помітно переважали серед робітників нафто­вої, озокеритної, лісової, деревообробної, соледобувної і солеварної промисло­вості. Зокрема, в озокеритній промисловості наприкінці XIX ст. українці складали 45%, поляки — 30%, євреї — 25%.⁶⁶ Всього за офіційвою статисти­кою в усіх галузях господарства Галичини в цілому працювало 48,2% робітників-українців.⁶⁷ За підрахунками О.С.Мазурка у промисловості, сільському господарстві, травспорті і торгівлі Галичини і Північної Буковини на межі століть працювало 256 тис. робітників-українців, або 52% всіх найманих робітників.⁶⁸

Таким чином, перебуваючи у власних витоків українська соціал-демокра­тія потенційно могла розраховувати на достатню соціальну базу для розгор­тання своєї діяльності.

Фактором, який стримував розгортаввя соціал-демократичного руху в Галичині в 2-й половині XIX ст., була полонізація українського робітництва. До початку XX ст. практично вся робітнича преса виходила польською мовою, а профспілки, культосвітні та інші робітничі товариства мали у переважній більшості польський характер, що об'єктивно сприяло втраті українським робітництвом свого національного обличчя.

Сприятливим грунтом для формування ліворадикальної ідеології було надзвичайно важке соціально-економічне і політичне становище молодого галицького пролетаріату.

Робочий день галицьких робітників був фактично одним з найтриваліших в Європі. Так, незважаючи на те, що у 1895 р. в промисловості Австро-Угорщини було введено 11-годинний робочий день, а з 1897 р. його скорочено до 9 годин, на практиці це положення постійно порушувалось. Фактично наприкінці XIX ст. робочий день тривай в середньому 10-12 годин, а на дрібних підприєм­ствах і в ремісничому виробництві сягав 15-16, інколи 18 годин. Заробітна пла­та, при наявності в краї величезного резерву зайвої робочої сили, була однією з найнижчих в Австро-Угорщині і часто не забезпечувала навіть прожиткового мінімуму.

Робітники були також помітно обмежені і в своїх політичних правах, насам.іеред, через куріальну виборчу систему, яка забезпечувала значну перевагу в парламенті, сеймі і органах місцевого самоврядування великим землевласникам і буржуазії.

Далеко не кращим було становище найманих робітників сільського госпо­дарства. Селяни, що жили за рахунок пролажу класної робочої сили, складали найчисленнішу соціальну групу сільського населення. Переважну більшість сільського населення Галичини становили українці, а їх частка серед сільсько­господарських робітників складала понад 70%. Тому не випадково, що в ряді повітів на початку XX ст. українська демократія мала політичний вилив і серед селянства.

Проте соціалістичні гасла часто не знаходили відгуку серед широких мас галицького селянства в силу практичної відсутності общини та існування приватного землекористування. Тому оснонною соціальною базою галицької соціал-демократії наприкінці XIX— на початку XX ст. залишався робітничий клас, а її діяльність була безпосередньо пов’язана з робітничим рухом.

Масовий робітничий рух в Галичині, зумовлений важким соціальним становищем пролетаріату, розпочався в 70-х роках XIX ст. Певним чином цьому сприяла й політика уряду Австро-Угорщини в робітничому питанні. Так, в 1870 році увійшов в дію закон про коаліції, який надавав робітникам право домовлятись про спільне припинення роботи та допомагати страйкуючим. Австрійське законодавство також дозволяло робітникам створювати свої економічні й політичні організації, що сприяло розвитку робітничого руху в Австро-Угорщині мирним і легальним шляхом.

Страйкова боротьба робітників Галичини до початку XX ст. мала виключ­но економічний характер. Проте, якщо на початковому етапі розвитку робітни­чого руху, у 70-х роках, найбільш активну участь у ньому брали в основному робітники дрібних підприємств, то протяі'ом останньої третини XIX ст. ця бо­ротьба поступово посилювалась, охоплювала нові прошарки пролетаріату, в тому числі і фабрично-заводських робітників.

З 1878 по 1889 рік в Галичині відбулось 11 страйків і 33 інші робітничі ви­ступи. Ноне піднесення робітничого руху відбулось на початку 90-х років, що було викликано негативним впливом на економічне життя краю світової еконо­мічної кризи. У 1893 році за кількістю учасників страйкової боротьби Галичи­на була на третьому місці в Австро-Угорщині після Нижньої Австрії та Чехії.⁶⁹

У 1890-1905 pp. в Галичині відбулось 16 страйків, які охопили 270 підприємств із загальним числом страйкуючих понад 11 тис.⁷⁰ В середині 90-х років кіль­кість страйків різко зросла. За період з 1895 по 1900 рр. відбувся 41 страйк.⁷¹ Темпи зростання страйків і середня кількість їх учасників в Галичині була вищою, ніж в Австрії в цілому.

Велике значення для зародження і розвитку соціал-демократії мав проф­спілковий рух. Професійні організації робітників поступово ставали основною опорою соціал-демократії. Наприкінці 90-х років профспілкові організації практично лежали в основі всієї організаційної структури партії, фактично утворюючи з політичною організацією одне ціле.

Разом з тим, низька концентрація і розпорошеність пролетаріату обумо­вили той факт, що рівень розвитку профспілкового руху в Г'аличині наприкінці XIX— на початку XX ст. залишався відносно слабким, про що свідчила неве­лика кількість робітників, охоплених профспілковими організаціями. Значна частина робітників-українців залишилась поза рамками будь-яких робітничих організацій, що ускладнювало становище української соціал-демократії.

Соціал-демократичний рух в другій половині XIX ст. в Галичині виник і розвивався під безпосереднім ідейним впливом західноєвропейської і, насам­перед, австрійської та німецької соціал-демократії. В 1869 р. виникла Соціал- демократична партія Німеччини, яка на парламентських виборах 1877 р. здобула 13 мандатів і контролювала понад 60 періодичних видань, які поширю­вались і на території Австрійської імперії. В 70-х роках XIX ст. виникли робітничі соціал-демократичні партії і в цілому ряді інших європейських країн. В 1874 р. фактично була створена соціал-демократична партія Австрії, яка за основу своєї програми взяла Ейзенахську програму німецької соціал- демократії, додавши до неї тезу про право вацій на самовизначення.⁷² Успіхи німецького та австрійського соціалістичного руху мали значний вплив ва перших галицьких соціалістів

Соціалістичні ідеї почали проникати в середовище галицьких робітників на рубежі 60-70-х років XIX ст., передусім з німецького робітничого руху. Пер­шим пропагандистом у Галичині ідей німецької соціал-демократії, в першу чергу ідей Лассаля, був поляк Б.Лімановський, який у 1871 р. прочитав робіт- никам-друкарям Львова дві лекції “Про робітвичу справу”.⁷³

Потрібно зазначити, що соціалістичний рух в Галичині розвивався легаль­ним шляхом, який забезпечувався проголошенням Австрійською конститу­цією 1867 р. свободи слова, зборів і асоціацій. Наявність в краї формально- правових умов для легальної політичної боротьби, а також ідейний вплив західноєвропейської демократії обумовили еволюційність світогляду галиць­ких соціалістів.

Так, Б. Лімановський вважав, що революції необхідні лише в деспотичних державах, таких як Росія, а в конституційних країнах суспільний рух в напрям­ку соціалізму повинен роздиматись мирним шляхом

Поиск по сайту: