АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

МОЛЮСЬ І ВІРЮ. ВІТЕР ГРАЄ... 10 страница

Читайте также:
  1. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  2. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  10. Августа 1981 года 1 страница
  11. Августа 1981 года 2 страница
  12. Августа 1981 года 3 страница

Там, де моє серце холоне, вони підігрівають його; де ж я починаю палати в огні своїх пристрастей, вони розхолоджують мій мозок, аби чогось не вийшло.

— Нехай, — кажу, — щось вийде. В моєму ділі треба, щоб вийшло.
Благаю!

-Ні!

—Чому не написать, що, коли я був хлопчиком на Десні, мені хотілось, аби скрізь водились леви і щоб дикі птиці сідали мені на голову й на плечі не тільки в снах?

—Це неправдоподібно, і потім цього можуть не зрозуміти.

—Таж я маленький був і ще не мав тоді здорового глузду. Я почував тоді, що воно може пригодитись.

—Для чого?

—Ну, може, для щастя.

—Викреслюємо. Адже лева можна було й не побачити, якщо це на­віть взагалі не фантазія.

—Ой!.. Нізащо!..

—Спокійно. Його можна замінити чимсь більш співзвучним. Можна написати правдиво про коней. Були ж у вас коні?

—Мені про коней соромно писати.

—Чому?

—Вони були худі й некрасиві.

—Ну, тоді можна їх узагальнити якось.

—їх не можна узагальнити. Вони були коростяві. Крім того, наші ко­ні були невеселі.

—Ну й що з того?

А вони таки справді були невеселі, і тому перед тим, як їх опису­вати, згадаю краще я щось втішне, а далі вже й до коней перейду.

Проживав у нас довго собака Пірат. Це був великий на зріст, не­молодий вже, поважний і серйозний пес з двома волохатими хвостами і двома парами очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобі.

Якось одного разу, загубившись у Борзні на ярмарку, де батьки
продавав дьоготь, Пірат щез. Пожаліли ми його, та на тому й скінчи­
лось, Аж ось в неділю, тижнів через п'ять, якраз після обіду, коли мш
сиділи всі коло хати, лузаючи насіння, дивимось — біжить Піраті
зморений, худючий. Уздрівши здалека весь наш рід і хату, він упа»
додолу і повз до нас кроків, може, сто на животі, перекидаючись на)
спину і голосно плачучи від повноти щастя, мов блудний син у Свя*(
тому Письмі. %

— Це я, ваш Пірат, впізнаєте? — гавкав він крізь сльози. — О, якиЙК
я щасливий! Як тяжко було мені без вас!.. Повірите, трохи не здох від
смутку, трохи не сказився, їй-богу. ]

Він так зворушив нас слізьми, що навіть батько, який ненавидів одвертість почуттів, і той мало не сплакнув. Отаке буває на світі!


Простий собака, а так збентежить чоловіка. Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: «Га, бодай ти здох! Ну, ви по­думайте, собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?» (...)

Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Не­ма ні таємниць на річках» ні спокою. Ясно скрізь. Нема ні Бога, ані чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок і водя-них-мірошників нема. Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий літній час, і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди?

Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою- У ній тоді ще не ку­павсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніко­ли було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-да­вен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити здоров'я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима.

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно бага­тим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх чов­нах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекину­тому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.


АНДРІЙ МАЛИШКО

(1912-1970)

Народився в с. Обухові, що на Київщині, у родині шевця, помер у м. Києві.

Поет, автор пісень, які стали народними («Пісня про рушник», «Стежина», «Вчителько моя», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...»).

Найвідоміші твори: вірші «Пісня про рушник», «Чому, сказати, й сам не знаю...» («Стежина»), ««Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Вчителько моя», «Журавлі», «Білі каштани».

ШСНЯ ПРО РУШНИК

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю, В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров. І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.


 




ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935-1963)

Народився в с. Біївцях, що на Полтавщині, у селянській родині, помер у м. Києві.

Письменник, належить до шістдесятників.

Найвідоміші твори: збірка поезій «Тиша і грім», вірш і збірка «Лебеді мате­ринства», вірш «Ти знаєш, що ти — людина?», збірка оповідань і новел «Вино з троянд», казка «Цар Плаксій і Лоскотон».


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)