АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Полемічне письменство

Читайте также:
  1. Драматичне письменство
  2. Народна дидактика про письменство, книгу, школу, вчителя

Церковна унія, накинута українському народові й підтримувана «згори», викликала не тільки збройні але й словні протести. Вона м. і. покликала до життя цілу вітку полемічного письменства, що в де­яких своїх памятниках підіймається до дуже високого рівня політичної публіцистики. Бож не сама православна церква була загрожена унією. Загроза постепенної польонізації нависла рівночасно й над укра­їнською нацією. Тому й недиво, що хто ставав до оборони православ­ної церкви, був рівночасно оборонцем української національности пе­ред заладою. Так ставили питання сучасники, так на нього слід диви­тися й сьогодня.

Започатковує наше полемічне письменство безіменне «Посланіє до латин із їх же книг» (1582) а за ним ідуть усе нові й нові. «Ключ царства небесного» ректора острожської академії Герасима Смотрицького, що вийшов 1587 р. у Львові; «О единой істиной пра­вославной вірі» (1588) В а с и л я С у р а з ь к о г о, та інші.

У відповідь на книгу Петра Скарги про Берестейський собор, по­являється ціла низка реплік. В 1597 р. появляється протокол бере­стейського собору п. з. «Ектезіс» та подробичне обговорення ухвал того собору, написане Хоистофом Філялєтом п. з. «Апо-коизіс або отопов'дь на книжки о соборі берестейском». Під псевдоні­мом Філялєта укривався тут мабуть, близький до гуртка острожських книжників шляхтич Мартин Броневський, що проти наступу Петра Скарги «викотив тяжку артилерію історичних та льогічних аргументів». Це один з найгрунтовніших творів того часу, що вдосто­ївся цілої літератури відповідей з боку католиків та уніатів.

Великої популярности в боротьбі з унією досяг невідомий нам близше «К лирик церкви Острожської» своїми двома отвертимивідповідями на листи «велебного отця Іпатія» (1598 і 99), писані до князя Константина Острожського в справі унії. Листи ці, це вже не богословські трактати, а справжня талановита публіцистика проти «бурхливої й вихруватої згоди», як окреслює їх автор унію. «Ви росварили світ — каже Клирик уніатам — потурбували людей, висуши­ли в них взаїмну любов, розєднали батьків з дітьми, росярили брата на брата, поставили одного проти другого, розпорошили братерство, про­гнали приязнь і завели розярення».,.

Неменчої популярности зажив і памфлет Клирика про флорентій­ський собор (1598) часто потім використовуваний православними як «історичне» джерело.

Дехто бачив поза криптонімом «Клирика» — Мелетія Смо­трицького (І578—1633) що крім острожської академії побував у світі, а навіть вчився в єзуїтських школах. Куліш зве його «одною з найзамітніших постатей нашої історії». В 1610 р. видав він, під псевдо­німом Теофіля Ортольога «Тренос або Плач» України над дітьми-відступниками, що покинули нещасну матір, церкву православну на со­ром, ганьбу й поневірку». Книжка написана поетично й зі справжнім надхненням, викликала підйом захоплення серед своїх і громи обурен­ня з боку противників. «З віку ще ніхто з єретиків не нападав «а святий престіл так злосливо; кожне слово гут язва, кожна думка — отрута, тим гірша, що автор розпустив її в красі стилю, як у солодкій воді»,— писав про «Тренос» Яків Суша. Книжку конфіскували й палили, за ав­тором шукали й готові були покарати його за «єресь» хочби смертю. Й не диво. Написана з талантом, знанням і щирим обуренням на запро­данців та глибоким зворушенням на вид лихоліття рідного краю, вона в рівній мірі захоплювала як обурювала й тому була небезпечна.

«Мої руки в кайданах, на шиї ярмо, на ногах заліза, ланцюг довко­ла стану, обоюдний меч над головою, під ногами безодня, звідусіль плач та острах та гонитва люта» — плаче українська церква, не церква, а сама Україна, устами Смотрицького.

«Народи всього світу збірайтеся й послухайте моєї мови. Довідай­теся чим я була і. великим дивом дивуйтеся. Нині глум людям — була я прекрасна, мов зірниця на сході, мов місяць гарна, одиначка в неньки моєї, чиста мов голубка, людям і янголам навдивовижу».

Алеж... «породила я діток, згодувала їх і до розуму довела, а вони мене відцуралися, за сором і ганьбу мені стали...»

Такий був той «плач* Мелетія Смотрицького над горем рідної церк­ви й батьківщини, та як мусіла заплакати Україна, коли письменник, що так щиро й жагуче виплакав матірні болі, дуже скоро й сам «отцурався матері нещасної і став їй за сором і ганьбу»...

Охоловши з молодечого запалу й обурення, Смотрицький якийсь час працював науково («Славянская граматика»), але 1619 p., вже бу­дучи полоцьким архиєпископом, одною рукою писав ще статті проти унії, а другою накладав з уніатами, поки в 1623 р. в книзі «Апольогія» не вирікся своєї минувшини та явно приступив до унії. Тут йому довело­ся станути до бою не тільки з усіми православними полемістами, але і з самим собою, лаючи останніми словами автора «Треносу» вкритого гід псевдонімом Теофіля Ортольога...

До писань, що гідно й успішно ставали на оборону «віри й нації руської» належить тел. «Пересторога православним христіянам», написана в перших роках XVII ст.., львівським братчиком Юрієм Рога т и н ц є м. «Пересторога», зложена з двох частин — історичної й полемічно-публіцистичної, вийшла своїм змістом далеко поза рямці обря­дового спору й підкреслювала не тільки стан занепаду українського на­роду, але пробувала зглибити його сутєві причини. Рогатинець вміняє це в прогріх предкам, що вони дбали тільки про церкви та монастирі, а не про школи, головнож «посполиті». Колиж нарешті народ спромігся з останнього, зорганізувався в брацтва та спільними силами двигнув шкільництво з занепаду, коли «люди вчені почали в церкві показувати­ся й книги друковані почали множитися», тоді прийшла унія, що зни­щила всю ту працю в зародку. Рогатинець виступає проти унії як проти кости незгоди кинутої в народ й закликає читачів єднатися під крилами предківської церкви.

«Пересторога» не попала в друк, але це не перешкодило її популяр­ности й не підірвало впливу, що вона його мала на сучасників. Пере­конувала їх історична частина «Перестороги» а захоплювала справді літературна форма й ядерність викладу. Тимто «Пересторога» кромі своєї практичної ваги для сучасників, має ще й цінність першорядного літературного памятника.

Сам Рогатинець,цікавий як представник Львівської Руси, що не обмежувався до боротьби пером; він заступався за справи православ­ної церкви особисто, а навіть в 1592 р. відбув публичну диспуту з виленськими єзуїтами. Про те, яке становище займав Рогатинець серед Львівської Руси свідчить лист молдавського воєводи до львівських брат­чиків, мовляв вони мають Красовського за Бога а Рогатинця за проро­ка... Один з уніатських полемістів Касіян Сакович написав був у своїй брошурі з 1620 р. що у Львові стоїть на перешкоді унії «секта рогатинців»...

Про Івана Вишенського (1550—1620), як непохитного представника українського консерватизму в усіх ділянках культурно-духового життя, ми вже згадували (ст. 47). Тут тільки підкреслимо його виїмкове становище на тлі тогочасної полемічної літератури й бо­ротьби з унією взагалі.

Хоча він був до самозабуття невтомний в писанню, то з безлічі його полемічних творів, отвертих і приватних листів, попало в друк за його життя тільки «Посланіє благочестивому княжати Василію Острожському» («Книжиця» 1598) але, подібно як і іншим його сучасникам, це не шкодило популярности його писань та киданих в народ гасел. Не надто освічений, не дуже то й вишколений в діялєктиці, надолужував Вишенський ті недостачі непохитною вірою в слушність своїх думок як теж незрівняною палкістю вислову. Нехтуючи сухими трактатами, він обмежився до «посланій» тобто листів звернутих до різних осіб а то й зовсім не адресованих, мовляв «до всіх взагалі, в польській землі живу­чих».

Сам аскет, він не переставав почувати себе громадянином, що тур­бується так добре занепадом моралі й церковного життя, як і злиднями та кривдами простолюддя. В його обороні картає Вишенський своїх таки панів та духовних єрархів. Він бачить рятунок для краю не в панах і не в духовних єрархах, а в «хлопах» та міщанах, згуртованих у церков­них брацтвах. Голосючи рівність поміж людьми, мовляв всі створені з однакового тіла й кости, Вишенський рівночасно громить відступників

батьківської віри й нації, що їх повинен би сам Бог викорінити. Бачучи, що найбільше відступників дає інтелігентська верхівка, Вишенський бунтується проти «Аристотеля, Плятона й фільософів мудрих», проти «єзуїтських колеумів», проти «комедій і машкар», як розсадників окато­личення й польонізації. Як консерватист з глибокого переконання, він противиться вживанню народньої мови до богослужби, але дає їй зате просторе місце: в літературі та науці. «В особі Вишенського — каже Іван Франко — жила немов непідкупна совість українського народу, якої голос, непідкрашений і різкий, дуже часто немилий, деколи занадто строгий, але все був щирий і в основі своїй правдивий».

«Навчився я — каже Вишенський про себе — від Христа істини, без похлібства: брехню брехнею, вовка вовком, злодія злодієм, розбійника розбійником, чорта чортом називати».

Як аскет-правдомовець, лицар топтаних ідеалів, як громадянин і патріот станув Вишенський в перших рядах тогочасного фронту за «віру й націю», здобув собі популярність і вплив сучасників, а його па­мять в грядучих поколінь увіковічнив І. Франко в поемі «Іван Вишен­ський».

По буйному розцвіті нашого полемічного письменства на прикінці XVI й початку XVII ст., що винесло на поверхню культурно-національ­ного життя такі імена, як Клирика Острожського, Мартина Броневського, Мелетія Смотрицького. Юрія Рогатинця та Івана Вишенського, прийшов занепад в розумінню ширини питань, що їх розгортали перед собою епігони перших полемістів. Писання Й. Борецького. Петра Мо­гили, Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Йоанікія Галятовського, Степана Яворського, Дмитра Туптала та інших, обмежуються вже до самих тільки богословських тонкостей. Боротьба за справи суспільної, загальнонаціональної ваги перейшла вже тоді в інші руки й покотила­ся по іншій площині, аніж та, на якій витримувала їх полеміка книж­ників та богословів. Там, де порушувані колись полемістами питання вирішувано мечем і кровю, забракло зацікавлення для паперової бо­ротьби тим більше, що й сама вона, насторожена абстракціями акаде­мічного теоретизування відсунулася була від життя в глибину черне­чих келій та владичих кабінетів. Роля, яку доля призначила україн­ській полеміці в боротьбі «за права віри й нації руської», була скінчена.

Боролися на всі лади з унією православні, не засипляли діла й уніати. Головною їх підпорою був талановитий письменник-полєміст, уніатський митрополит І п а т і й Потій (1541 —1613). Магнат з по­ходження, сенатор Речі Посполитої, постригся в черці головно з намо­ви князя Острожського, що бачив у ньому людину провидіння для православної церкви. Та замісць стати реформатором і оборонцем православя, Потій перейшов на унію й став найзавзятішим і найгрізнішим, бо освіченим і талановитим, противником православної церкви. Ще в 1595 р. видав Потій у Бильні книжку «Унія альбо виклад преднейших артикулов ку зодноченю греков с костелом римским належащих». Рік згодом стає Потій в обороні Григоріянського календаря в брошурі «Калєндар римскій новий», й нарешті по берестейському соборі він видає переклад книжки Петра Скарги «Про єдність Господньої церк­ви» та власне «Справедливое описане поступку і справи синоду берестейского» (1597). Позатим він невтомно реагує на всі наскоки право­славних полемістів і з невичерпаною енергією проповідує 2 ідею зєдинення православної церкви з римським престолом. («Гармонія або согласіє віри» 1599.)

Як аристократ з походження й вихованець західньо-европейської культури, Потій стоїть непохитно на становищі найвищого авторитету церкви й тому гіршиться пануючим у православній церкові демократиз­мом, мовляв «люд простий, ремесний, которий покинувши ремесло своє (дратву, ножиці й шило)» вмішується в церковні справи. В полеміці По­тій гострий і неперебірчивий у словах, своїх противників трактує з ви­соти свого аристократичного походження й сенаторського крісла. Алеж в «його розхрістаному стилю й нестриманности і навіть у самих пере­борщеннях почувається всеж енергічна рука, могутня індивідуальність, свідома себе сила» (С. Єфремов.) Нарешті і його мова і стиль не позбав­лені «високих прикмет літературної творчости» що й ставить його на чоло уніатських полемістів взагалі, куди вище таких його однодумців, як митрополит Венямин Рутський або Касіян Сакович.

Перший з них здобув собі історичне імя, як реформатор василіянського чину та як автор меморіялу до папського престолу, в якому він заступається не тільки за своїми однодумцями-уніатами, але й за всім українським народом, виставленим на утиски й зловживання поль­ського уряду, й душехватства латинського духовенства.

Другий з них — Касіян Сакович, перший ректор братської школи в Києві й автор чи редактор відомих віршів на похорон геть мана Сагайдачного, подібно, як Смотрицький, відцурався православя, й вступивши до єзуїтського монастиря в Кракові стріляв відтіля памфлетами на пра­вославя та його приклонників.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)