АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

КЛЯП ЦЕНЗУРИ ДЛЯ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

Читайте также:
  1. Лірика Миколи Вороного та Олександра Олеся

(на основі аналізу документів ГПУ)

Велика жовтнева революція в очах сучасників поставала Грандіозним Визволенням – від царизму, дворянського свавілля, національного гніту. Митці, захоплені комуністичними ідеалами, вірили в можливість створення нової, вільної пролетарської літератури. Гроно блискучих поетів і прозаїків, що достигло в 20-30-ті рр. ХХ століття, згодом назвали “Розстріляним відродженням”. Замість омріяної свободи мистецтва новий устрій приніс лише цензурні утиски, невблаганні закреслення й наполегливо рекомендовані ідеологічні вкраплення.

Актуальність розвідки зумовлена оприлюдненням у 2009 році документів ГПУ, що зберігались до цього в Галузевому державному архіві служби безпеки України (ГДА СБУ). Вони проливають світло на стеження за Хвильовим, на зміст і характер доносів, які впливали на його соціально-політичне життя, стосунки з радянською владою.

Об’єктом цього дослідження обрано журналістську та літературну роботу М. Хвильового в умовах радянської цензури.

Предметом дослідження є документи ГПУ та журналістські й художні твори письменника (“Апологети писаризму”, “Думки проти течії”, “Камо грядеши?”, новели “Лілюлі”, “Я (Романтика)”, роман “Вальдшнепи”).

Мета статті – дослідити вплив інформаторів на мистецьке та публічне життя Миколи Хвильового. Вона передбачає розв’язання таких завдань:

– проаналізувати архівні документи та літературну спадщину М. Хвильового;

– визначити вплив радянської цензури на стан видавничої справи в Україні.

У цьому дослідженні ми спираємось на авторитетні думки українських та зарубіжних вчених А. Акопова, Ю. Безхутрого, В. Брюховецького, В. Карпенка, В. Панченка, М. Тимошика, Ю. Шаповала та ін.

Упродовж багатьох років радянської влади видавнича справа як галузь виробничої діяльності управлялася в основному партійними органами: головні видавництва і друкарні підкорялися безпосередньо ЦК комуністичної партії, республіканським і обласним (крайовим) партійним організаціям [1, с. 38]”. Це сильно пригнічувало розвиток українського друкарства та журналістики.

У 1921 році В. Леніним підписані Положення про військову цензуру і Положення про політичний контроль. 6 липня 1922 р. створено Головне управління у справах літератури й видавництв – скорочено Головліт, який структурно відносився до Наркомосу РРФСР. Головліт користувався всіма формами й методами тотальної цензури над друкарською справою. Вже 11 серпня 1922 р. постановою Раднаркому республіки при Народному комісаріаті освіти створено український підрозділ Головліту – Центральне управління в справах преси.

Так про цей період писав М. Тимошик: “До керівників видавництв усе більше надсилалося надто важливих з ідеологічної точи зору паперів з позначкою “таємно”: про вилучення з бібліотек виданих раніше творів авторів, про недопущення до розгляду будь-яких рукописів конкретних авторів, про нерозголошення через засоби друку конкретних фактів. На значну частину імен діячів української науки, літератури, мистецтва навішуються ярлики українських буржуазних націоналістів. Це означало автоматичне вилучення їхніх книг із бібліотечних фондів, книжкових магазинів й подальшу заборону видавати [9, с. 338-339]”.

М. Хвильовий, безперечно, належав до мистецького Олімпу 20-х років ХХ століття. Його творчість – історіографія великої та смутної епохи, його суспільно-політична й мистецька діяльність – це відчайдушний ляпас червоному режимові. Так пише про нього О. Вечірко: “Критики заговорили про М. Хвильового на повний голос одразу, але якщо у високих оцінках перших новел вони були одностайними, то подальші його прозові твори викликали різку неприязнь, а книги оголошувалися “прикладом нікчемної літературної продукції” [4, с. 34]”. В умовах жорсткого партійного нагляду за українською літературою страждала перш за все якість творів, що видавались. Українські книгарні були вимушені штампувати „червоні” книжки. Уся висока література була приречена на нещадне редагування, письменники – на переслідування. В. Брюховецький писав: “Микола Хвильовий по-касандрівськи передбачив тяжкі випробування, які неминуче насувались на радянський лад. Прозрів, жахнувся, але наївно, щиросердно почислив, ніби своєю смертю зупинить уже запущений механізм репресій [3, с. 26]”.

Печально відома літературна дискусія почалася в 1925 році зі статті Г. Яковенка “Про критиків і критику в літературі”. У ній автор вимагав “запровадження цензури: мовляв, при редакціях журналів і газет треба утворити “контрольні секції з людей ідеологічно витриманих”, які б “пересіювали” критику, виходячи з принципу: “пролетарська творчість – елементарна, проста, але здорова й корисна” [8, с. 71]”.

Звісно, такої короткозорості та одіозності графоманії Хвильовий не міг терпіти. Серією памфлетів “Камо грядеши?” (1925), “Думки проти течії” (1926), “Апологети писаризму” (1926) Хвильовий заробив собі місце в суперсекретному обіжнику ГПУ УСРР під назвою “Про український сепаратизм”. На всіх журналістів та письменників, унесених до цього чорного списку, заводилися справи-формуляри в ГПУ, велося стеження та збирався компромат.

До видання справи ГПУ “Полювання на “Вальдшнепа”. Розсекречений Микола Хвильовий” відібрано 63 документи. Інформаторів, які стежили за ним, було багато – це “Літератор”, “Сценарист”, “Донбассовец”, “Голубой”, “Дмитрчук”, “Ленинградец”, “Осторожный”, “Вело”, “ЯГЕ”, “Професор”. Хтось жив у сусідній квартирі, хтось мав можливість спілкуватися з домашньою робітницею Миколи Хвильового, хтось шпигував на літературних зібраннях, у редакціях. Все, що вони бачили та чули, фіксувалося до дрібниць. У доносах бачимо елементарне “стукачество”, аналіз і трактування змісту творів письменника викривленим ідеологією баченням. Подаємо тексти документів зі збереженням стилю оригіналу та його правопису. Так, у документі № 5 від 13 січня 1928 р. інформатор “Літератор” пише: “Под видом необходимости “выявить наши ошибки” начали преподносится читателю произведения, обливающие грязью революцию, партию, Соввласть. Появились пасквили на коммунистов, революцию… “Я” Хвильового, где вся работа ЧК представлена, как “чорний трибунал”, состоящий из дегенератов, подавляющих всего интеллигента и заставляющий расстрелять свою мать… Эти чуждые элементы, гнилые интеллигенты разочаровывались, начали выть и вернулись к своим прежним идеалам – национальным. Вот почему мы имеем сейчас такой кадр украинских “коммунистов”, которые давно отплыли от коммунистического берега и приплыли в берегу национальному /от которого в сущности они никогда не отплывали/ [8, с. 87]”.

Новела “Я (Романтика)” (1923), безумовно, стала кісткою в горлі тогочасних ідеологів. Ось вона – правда, яку так ретельно ховали від уваги пролетаріату нової супердержави. І. Ільєнко писав: “За шістдесят літ до того, як відкриються спецархіви ЧК-ДПУ-НКВС і дослідники простежать моторошну технологію диявольської кухні нищення мільйонів, письменник з документальною точністю відтворив дії цих новітніх інквізиторів – його художня правда адекватна історичній, але ще більш вражаюча і гостріша [5, с. 8]”.

Оповідання “Лілюлі” (1923) для дослідників стану тогочасного книговидання в умовах цензурних утисків розкриває широкі простори гірких міркувань: “І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему [10, с. 232-233]”. Ю. Безхутрий писав, що в цьому уривку Хвильовий хотів “показати ненормальність ситуації, коли творча особистість змушена пристосовуватися до цензури, лицемірити, фальшивити, “вмонтовувати” в свої твори “червоні куточки” [2, с. 50]”.

У циклі памфлетів “Думки проти течії” (1925) М. Хвильовий висловлював “необережні” думки, щодо масовізму в журналістиці та видавничій справі: “Робітничий клас на Україні був до цього часу настільки відірваний від української культури, що на сьогодні він не може дати безпосередньо від себе своїх діячів для цієї ж таки культури... Наші літературні “масовики” давно вже стали перед великою загрозою здачі своїх ідеологічних позицій у мистецтві”, критикував лідера „Плуга” С. Пилипенка як ідеолога масовізму: “Про це нам Пилипенко не раз казав – Літературою (він має на увазі художньою) зветься і вивіска на Держвидаві, і афоризми на паркані, і вірші в “уборній” [10, с. 661-663]”. Бачення М. Хвильовим проблем журналістики та художньої літератури й методи виходу з видавничої кризи неодноразово засуджувалися “ідеологічно правильними” культурними діячами.

Новою мішенню для критиків після необережних та “анти ідеологічних” памфлетів став роман “Вальдшнепи” (1927). У документі № 4 (грудень 1927 р.) “Робоче зведення відділення політичного контролю ГПУ УСРР” бачимо повний розбір другої частини роману на відповідність ідеології, вибрані найбільш “контрреволюційні” уривки з деякими коментарями: “ХВИЛЬЕВЫМ закончена 2 часть романа “Вальдшнепы” о колеблющемся коммунисте и о соблазняющей его националистке-украинке. В уста последней автором вложены целые передовицы из Петлюровского “Трезуба”. Установка романа чисто политическая с массой идеологически невыдержанных мест. В Укрлите есть тенденция вторую часть пропустить полностью с мотивировкой “есть критические журналы, которые будут ругать недостатки романа” [8, с. 84 – 85]”.

Лавина критики, що обрушилася на Хвильового ще після видання першої частини роману, не змусила його покинути цей грандіозний задум. Письменник вже відчував “другу хвилю”, передбачав усі аргументи критиків і навіть стеження ГПУ, тому він почав вести “подвійну гру” навіть у приватних листуваннях. І це не було надміром, бо в його справі дійсно містяться перехоплені приватні епістоли, як-то лист до Михайла Ялового. У ньому Хвильовий нарочито відрікається від висловлених у романі “Вальдшнепи” поглядів на радянську владу, трактуючи це так: “А автор, здається, це зробив, щоб показати читачеві саме таким смішним і навіть дурненьким свого героя/, то й вищеназвані думки він з цього моменту, очевидно, рішуче засуджує. Інакше розцінювати моє відношення до Карамазова і до його балаканини /чи то частини цієї балаканини/ можна тільки в двох випадках. В тому випадкові – знову повторюю – коли той, хто розцінює, вважає автора за не зовсім нормальну людину, і в тому, коли “розцінювати” свідомо йде на провокацію і за всяку ціну хоче поставити хвильового “до стінки”... Кількома штрихами я хочу показати... що український націоналізм в даній конкретній обстановці є вже реакційне явище і що, не дивлячись на його привабливу фразеологію, він уже не живе, а тільки жевріє і що з[а] його красив[и]ми фразами ховається з одного боку величезна порожнеча, а з другого приховані егоїстичні тенденції відмираючи класи себ-то буржуазії [8, с. 92-94]”.

Втручання партії у справи літератури мало значний амортизуючий вплив на розвиток українського книговидавництва загалом. У 1927 р. спільними зусиллями “стукачів” і “людей на місцях” припиняється існування журналу “ВАПЛІТЕ”. Приводом для цього стає видання у № 5 першої частини роману “Вальдшнепи”. Шостий номер журналу, в якому друкувалося закінчення роману, був конфіскований [8, с. 63]. На сьогодні так і не знайдено жодного примірника. І це лише один з численних випадків, коли радянська влада гальмувала українське книговидання – ініціативне, якісне, високохудожнє.

У газеті “Комуніст” від 22 лютого 1928 р. з’являється покаянний лист (уже другий – про перший, написаний 4 грудня 1926 р., не маємо коментарів інформаторів, оскільки справа заведена у 1927-му. – Ю.Р.). У цьому листі письменник зізнається у своїх ідеологічних помилках та заявляє, що знищив другу частину роману “Вальдшнепи”. У “Літератора” (документ № 8 від 30 березня 1928 р.) це викликає сумніви: “Чрезмерное “покаянье” ХВИЛЬОВОГО в […] и письмом в газете “Комуніст” по поводу ВАЛЬДШНЕПОВ, и так-же его скорое возвращение из-за границы, куда он выезжал для лечения на год, как он говорил сам об этом при от’езде, вызывают сомнения, нет ли здесь, какого либо политического хода [8, с. 98]”.

У документі № 16 (у даті зазначено тільки рік – 1928. – Ю.Р.) анонімний інформатор пише: “На вечеринке у гр[ажданина] ШРАГ – лишенного права голоса, служ[ащего] в ВСНХ, Хвильовий заявил, что его показное письмо, как человека настроений, вызвано тяжелой газетной трескотней и он старается реабилитироваться перед укр[аинской] общественностью [8, с. 104]”.

Після ліквідації журналу “Вапліте” М. Хвильовий та його однодумці створюють “Літературний ярмарок” – щоб продовжувати свої соціально-політичні диспути в більш завуальованому вигляді. Перший же номер був розібраний по кістках недоброзичливцями, а таємницю нумерації журналу – розгадано: “Вместо І № на журнале стоит “133”, т.е. суммарный итог ее – 7, должен обозначать продолжение издания “Ваплите”, закончившееся 6 №. Таким образом редакция журнала (вместе с Хвильовым) хотела провести общественность желая протащить в журнале традицию и принципы “Ваплите” [8, с. 102]”, – пише у своєму доносі “Сценаріст”.

Після жартівливого диспуту про “Зелену кобилу”, розгорнутого статтями А. Любченка, П. Панча та інших літераторів у другому номері “Літературного ярмарку” в інформаторів з’являється багато домислів і трактувань: “Символически-же “Зеленую кобылу” можно считать и Украиной, и партией, и украинской литературой и так далее... По мнению некоторых товарищей, речь идет о КОБЫЛЕ, которой суждено вывезти украинскую литературу. Зеленая она потому, что молода. Другие полагают, что зеленой она зовется в отличие от красной литературы. Иные видят в зеленой кобыле, лошадь, которая должна увезти литературу в лес (подполье) [8, с. 107 – 109]”.

У радянській “Літературній енциклопедії” міститься така характеристика журналу “Літературний ярмарок”: “Самое название “ярмарок” выдвигало претензию на “вольный торг” — “свободную конкуренцию идей” – в противопоставление “державным крамницям” и “лит[ературн]ым ведомствам”, как редакция в полемике саркастически определяла организации пролетарской литературы, гл[авным] обр[азом] ВУСПП. В соответствии с этой буржуазно-либеральной тенденцией редакция в подходе к задачам лит[ерату]ры выдвигала на первый план требования художественного мастерства, обходя и затушевывая идеологические определители творчества. Под флагом “свободной конкуренции” в “Л[итературной] я[рмарке]” нашли место художественные произведения и публицистические выступления, продолжавшие в более или менее завуалированной форме осужденную партией и пролетарской общественностью мелкобуржуазную националистическую линию группы “ВАПЛІТЕ” [7, с. 447 – 449]”.

У машинописі статті, датованої у справі листопадом 1929 р. “Нове амплуа Миколи Хвильового” (автор невідомий – Ю. Р.) письменник показаний “хитрою і дипломатичною” людиною, “царем і рабом хитрощів”. Розкриваються усі “блазнівські” прийоми Хвильового, за хитросплетіннями яких він приховує істинні свої думки – контрреволюційні: “М. Хвильовий заявляє, що він “редакційний блазень”...Адже все одно ніхто не вірить, що він всерйоз писав всі оті безглузді дурниці. Ну – а блазневі – все дозволено... Та даремно М. Хвильовий обмежує своє амплуа, визначаючи себе як “ редакційного блазня” - теж ніхто не повірить. Далеко не в редакційних межах проходить весь виступ і ніяк не редакцію намагається “обслуговувати” цей блазень. – бери ширше!.. Ми знаємо, яких широких масштабів людиною завжди хотів бути М. Хвильовий [8, с. 116 – 117]”.

Унаслідок партійної критики журнал припинив своє існування в лютому 1930 року. Незважаючи на третє офіційне каяття Хвильового, на його засудження “хвильовізму” та проголошення покори партійній лінії, на його останній видавничий проект “Політфронт” чекала та сама доля. Він ледь дотягнув до лютого 1931 року. Затаврований як “враг народу”, “буржуазний націоналіст” та “контрреволюціонер”, письменник опинився у повній ізоляції від сучасного культурного та літературного процесу.

У 1931 р. ВУСПП провів “призов ударників у літературу” – письменницькі лави поповнили передовики виробництва. Це були прості селяни й робочі, по суті графомани, далекі від літератури як мистецтва, незнайомі з шедеврами української та світової класики. Проте реальність, яку вони зображували у своїх творах, нехай і невибагливо, повністю співпадала з постулатами партійної ідеології, на противагу “ваплітовцям”, до яких вже ставилися не те що з підозрою, а з відкритою ворожістю. Боротьба за “чисте мистецтво”, за естетику й довершеність, за вихід української літератури на світовий рівень – стала для них вироком.

Написані Хвильовим у 1932-му р. новели “Останній день” і “Щасливий секретар” жорстко критикуються “Професором” у доносі від 12 січня 1932 р.: “Спроба написати ідеологічно витриманий твір з такимиж героями... Висновок філософський: “блажен кто верет /в социализм/, тепло ему на світі” Авторові холодно. Соціалізм будують святі дурники, не маючи очей на всі небезпеки, що коли них купчаться. Автор має очі, та краще вже іншим очей не розтулити, аби не порушувати віри їхньої святої та, як і всі віри, зворушливо-дурнуватої [8, с. 173 – 174]”. М. Хвильовому всіляко заважають повернутися в літературу, що хворіє на засилля безликих червоних творів.

У 1932 році ЦК ВКП(б) приймає постанову “Про перебудову літературно-художніх організацій”. Пора естетичного плюралізму, розмаїття літературних “платформ”, стилів, художніх форм закінчилася. За “вказівкою партії” і особисто Сталіна відтепер усі організації припиняли своє існування і створювалася єдина Спілка радянських письменників, що мала виконувати функції “міністерства літератури”. Відбулася “колективізація” літератури. Офіційним методом проголошено “соціалістичний реалізм”, який вульгаризував естетичні принципи реалізму другої половини ХІХ ст., орієнтуючи літературу на “правдиве, конкретно-історичне відображення дійсності в її революційному розвитку”. Іншими словами, письменники-соцреалісти мали показувати бажану дійсність. Ідея тенденційності літератури трансформувалася в ідею її партійності... літературна справа мусила стати частиною ідеології. Над творчою волею письменників встановлювався жорсткий партійний диктат [8, с. 65]”.

Продовжувати літературну діяльність на відповідному естетичному рівні стало неможливо. Більшість митців під загрозою репресій покірно взяла до рота цензурні кляпи. Редакції журналів, видавництва слухняно друкували “правильну літературу”. Руйнація усіх мистецьких планів, Голодомор 1932 – 33-го рр., усвідомлення того, як зо дня на день товстішає особиста справа в ГПУ, привели Хвильового до здійснення своєї останньої мистецької акції – самогубства-протесту, який мав резонанс далеко за територією України.

У документі № 55 від 14 травня 1933 р. міститься коментарій М. Йогансена з приводу самогубства Хвильового: “Моя интуиция говорит, что Хвилевой знал и сознавал это буквально международное значение свого акта. В минуту смерти он был покоен и весел. Значит, он знал, что означает и как будет истолкован его выстрел [8, с. 190]”.

Після страшних репресій 1937-го р. українська мистецька спільнота замовчала. Видавнича та журналістська галузь перейшли під безсумнівний тотальний контроль радянської влади. “Одне з численних розпоряджень Головліту, що вийшло пізніше і якого неухильно мали дотримуватися усі видавництва, редакції періодичних видань, радіо і телебачення, — заборона згадувати в будь-якому контексті імена “найлютіших ворогів радянської влади” [9, с. 339]”. До їх числа зарахували і М. Хвильового.

Романтик і комунар, поборник гуманізму та високого мистецтва, воістину геніальний письменник М. Хвильовий був викреслений із історії журналістикознавства та літературознавства на шість десятиліть. Тепер, коли його реабілітовано, коли оприлюднені секретні документи з його особистої справи, ми можемо позбутись останніх ілюзій щодо сталінського режиму. Всемогутність червоної влади, безглуздя й нещадність цензури призвели українську видавничу справу до того страшного морального занепаду, з яким так кровопролитно боролася українська інтелігенція, і породили покоління з укарбованим у гени страхом мислити та не погоджуватися.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.)