АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Закон тотожності 5 страница

Читайте также:
  1. B) Наличное бытие закона
  2. I. Перевести текст. 1 страница
  3. I. Перевести текст. 10 страница
  4. I. Перевести текст. 11 страница
  5. I. Перевести текст. 2 страница
  6. I. Перевести текст. 3 страница
  7. I. Перевести текст. 4 страница
  8. I. Перевести текст. 5 страница
  9. I. Перевести текст. 6 страница
  10. I. Перевести текст. 7 страница
  11. I. Перевести текст. 8 страница
  12. I. Перевести текст. 9 страница

 

24. Філософська концепція істини та її критерії.

Істина — одна із центральних філософем теорії піз-нання. Що таке істина? У сучасній філософії найбільш чітко виділяють три концепції істини: відповідності, когерентності і прагматичності. Розглянемо їх.

Згідно з концепцією відповідності, істинними є висловлювання (а також почуття, думки, інтерпретації), які відповідають дійсності. Висловлювання «сніг білий» істинне, якщо сніг справді білий; висловлювання «сніг білий» хибне, якщо сніг насправді не білий. При цьому ми мусимо пояснити, що означає «сніг білий». Пояснити треба так, щоб навіть дальтонік міг перевірити, наприклад, приладами, білий сніг чи ні. Отже, що встановлення істини або хиби потребує інтерпретацій. Окремі судження набувають суті лише в системі суджень. Там, де в ході багатоланкових логічних конструкцій потрібно враховувати послідовність, системність суджень. У цьому зв'язку говорять про когерентну концепцію істини. Під когерентністю розуміють сплетіння і несуперечність висловлювань. Концепція когерентності істини не відміняє, а збагачує концепцію відповідності.

Концепція, у якій критерієм істинності є практика, називають прагматичною концепцією істини. Смисл нової концепції істини дуже простий: потрібно на ділі, в дії перевіряти судження на істинність і хибність, не обмежувати себе лише теоретичними розмірковуваннями.

Правильними є твердження американського філософа Н. Решера, згідно з яким три концепції істини не підміняють, а доповнюють одна одну. Тому необхідно враховувати всі три концепції істини. Але це, звісно, не означає їхньої рівності у всіх сферах життєдіяльності. Для математика на першому місці стоїть когерентна концепція істини. Йому важливо, щоб його судження були гармонійними один з одним. Фізик прагне, щоб його судження разом з їхнім математичним формулюванням відповідали світові фізичних явищ. Значить, він особливо часто буде звертатись до концепції відповідності. Для техніка велике значення має практика, тому в центрі його уваги буде постійно прагматична концепція істини.

Проблема істини є однією з найдавніших і найскладніших. Не було жодного філософа, який не ставив би питання про істинне і помилкове. Як відповідність знання речам тлумачив істину Арістотель; неправда виникає тоді, коли в думці пов'язується те, що розділене у дійсності, або розділяється те, що у самій дійсності пов'язане. Зв'язок думок у процесі роздумів і доказів, закони і правила логіки, на його думку, не свавільні, а мають об'єктивні засади у зв'язках самого буття. Арістотель виявив необхідні закони нашого мислення, які не залежать від волі людей і дотримування яких є обов'язковим у процесі доказу. Цю традицію в розумінні істини було продовжено у Новий час переважно в матеріалістичних філософських вченнях.

В ідеалістичних системах істину тлумачили або як вічну, незмінну і абсолютну властивість ідеальних об'єктів (Платон, Августин), або як узгодження мислення із самим собою, з його апріорними формами (Кант). Німецький класичний ідеалізм, починаючи з Фіхте, вніс у трактування істини діалектичний підхід. За Гегелем, істина являє собою діалектичний процес розвитку знання, в якому досягається відповідність поняття предмета думки.

З точки зору суб'єктивно-ідеалістичного емпіризму, істина -це або відповідність мислення відчуттям суб'єкта (Юм, Рассел), або співпадання ідей з намаганнями людини досягти успіху (прагматизм), або ж взаємоузгодженість відчуттів (Мах, Авена-рIVс). Неопозитивісти вважають за істинність узгодженість речень науки з чуттєвим досвідом. Конвенціоналізм (Анрі Пуанкаре) виходить з того, що дефініція істини і її зміст мають умовний характер. Як форму психологічного стану особи сприймають істину екзистенціалісти. Таким чином, більшість концепцій істини у сучасній західній філософії характеризуються запереченням об'єктивного змісту знання.

Саме об'єктивність і конкретність істини як знання, яке відповідає дійсності, принципово відрізняють матеріалістичне розуміння істини від ідеалістичного. Об'єктивність істини означає, що зміст істинного знання не залежить ні від людини, ні від людства. Конкретність істини виявляється в тому, що істинне знання має своїм змістом певний, конкретний об'єкт, фрагмент об'єктивної реальності.

Істинне знання - це завжди знання про щось конкретне. Наприклад, у фізичних довідниках завжди вказуються разом з відповідною температурою кипіння того чи іншого хімічного елемента ті умови, за яким проводиться експеримент по одержанню до-відникових даних. Це виявляється в тому, що вказується тиск (як правило, досліди проводяться за умов нормального тиску), хімічна однорідність (береться, як правило, хімічно чистий елемент) і т. ін. Фіксування умов необхідно для того, щоб вчений при проведенні експерименту міг одержати істинне знання. З філософської точки зору це і означає виконання вченими вимоги конкретності істини.

Отже, конкретність істини - це залежність знання від зв'язків і взаємодій, притаманних тим або іншим явищам, від умов, місця і часу, за яких вони існують і розвиваються. Наприклад, твердження, що вода кипить за умов 100 °С, правильне за наявності нормального атмосферного тиску (760 мм рт. ст.) і невірне при відсутності цієї умови.

Таким чином, абстрактної істини немає, вона завжди конкретна. Конкретність міститься в об'єктивній істині. Внаслідок цього поняття істини невід'ємне від її розвитку, від поняття творчості, необхідного для подальшої розробки і розвитку знання.

Істинне знання має місце не тільки в науковому пізнанні. Існують різні форми істини: істина буденна (або повсякденна), істина наукова, художня істина, істина моральна та ін. Інакше кажучи, види (форми) істини відповідають видам знання.

Розрізняються істина наукова і буденна. Як істинне кваліфікується знання "Сніг білий". Науковим корелятом цієї істини буденного пізнання буде речення "Білизна снігу - це ефект дії некогерентного світла, відображеного снігом, на зорові рецептори". Це речення являє собою не просту констатацію спостережень, а наслідок наукових теорій - фізичної теорії світла і біофізичної теорії зорового сприймання.

Наукова істина має певні ознаки:

♦ раціональна обгрунтованість, доказовість;

♦ спрямованість на відтворення сутності, закономірностей об'єкта;

♦ особлива системна організація знання за усвідомленими принципами, тобто упорядкованість у формі теорії і розгорнутого теоретичного поняття;

♦ перевірка на практиці, випробування логікою, бо наукова істина не може базуватися на вірі.

Перевірка наукових істин, їх відтворюваність завдяки практиці надає їм властивості загальнозначущості. Звичайно, загальнозначущість не є критеріальною ознакою істинності того або іншого положення, адже той факт, що більшість проголосує за щось, зовсім не означає, що це істина. Істинність не походить із загальнозначущості, а навпаки, істинність потребує загальнозначущості і забезпечує її.

Як у минулому, так й у сучасних умовах три великих цінності залишаються високим мірилом діянь і самого життя людини - його служіння істині, добру й красі. Перша персоніфікує цінність знання, друга - моральні підвалини життя й третя - служіння цінностям мистецтва. При цьому істина, є той фокус, у якому з'єднуються добро й краса. Істина - це ціль, до якої спрямоване пізнання, тому що, як справедливо писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише при тій обов'язковій умові, що воно правдиве. Істина є знання, але не всяке знання є істина. Але що таке істина, правдиве знання? Протягом усього розвитку філософії пропонується цілий ряд варіантів відповіді на це найважливіше питання теорії пізнання.

1 Ще Аристотель запропонував його розв'язання, в основі якого лежить принцип кореспонденції: істина - це відповідність знання об'єкту, дійсності.

2 Р. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака правдивого знання - ясність

3 Для Платона й Гегеля істина виступає як згода розуму із самим собою, оскільки пізнання є з їхнього погляду розкриттям духовної, розумної першооснови світу.

4 Д. Беркли, а пізніше Мах й Авенариус розглядали істину як результат збігу сприйнятя більшості.

5 Конвенціональна концепція істини вважає правдиве результатом конвенції, угоди.

6 Окремими гносеологами як щире розглядається знання, що вписується в ту або іншу систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладений принцип зведення положень або до певних логічних установок, або до даних досвіду.

7 Нарешті, позиція прагматизму зводиться до того, що істина складається в корисності знання, його ефективності.

 

Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, як писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише притому неодмінній умові, що воно істинне. Істина є знання. Знання про світ і навіть про окремі його фрагменти через низку обставин може включати помилки, а іноді і свідоме спотворення істини, хоча ядро знань і складає, адекватне віддзеркалення дійсності у свідомості людини у вигляді представлень, понять, суджень, теорій. Р. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака істинного знання - ясність. Для Платона і Гегеля істина виступає як згода розуму з самим собою, оскільки пізнання є із їхньої точки зору розкриттям духовної, розумної першооснови світу. Д. Беркли, а пізніше Мах і Авенариус розглядали істину як результат збігу сприйнять більшості. Конвенціональна концепція істини вважає істинне знання (чи його логічні підстави) результатом конвенції, угоди. Нарешті, окремими гносеологами як істинне розглядається знання, яке вписується в ту або іншу систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладений принцип когерентності, тобто сводимости положень або до певних логічних установок, або до даних досвіду.

 

Критерії:

1 Головною ознакою істини є її об'єктивність. Об'єктивна істина - це такий зміст наших знань, що не залежить ні від людини, ні від людства.

2 Істина конкретна, оскільки зберігає своє значення лише для певних умов часу й місця, а з їхньою зміною може перетворитися у свою протилежність.

3 Раціоналісти Декарт і Спиноза вважали таким критерієм ясність. Але критерій цей суб'єктивний, а тому й ненадійний: ясною може представлятися й омана.

4 Істинно те, що визнається такою більшістю. Проте й цей критерій абсолютно ненадійний, тому що вихідний пункт, а в цьому випадку - суб'єкт. У науці взагалі проблеми істини не можуть вирішуватися більшістю голосів.

5 Нарешті, прагматичний підхід. Істинно те, що корисно. У принципі істина завжди корисна, навіть тоді, коли вона неприємна. Але зворотний висновок: корисне завжди є істина - невірно.

 

 

25. Західна та східна традиції філософствування.

Порівняльний аналіз східного і західного типів філософствування

№ З/ п Ознака порівняння Тип філософствування
східний західний
  Методологічна традиція. Які методи переважно використовує філософія в осягненні сутності буття. Ірраціоналізм - філософія, осягаючи позамежні сутності світу, користується надраціональними методами пізнання: одкровення, інтуїція, медитація і т.п. Раціоналізм - філософія раціонально обґрунтовує свої положення і висновки. Розум - головний шлях пізнання миру і людини.
  Основні філософські проблеми Переважає етична проблематика. Філософія звертається до внутрішнього світу людини і її головне завдання відкрити закони керування душею. Відрізняється розмаїтістю проблематики. На різних етапах історичного шляху висувалися на перший план ті або інші проблеми: онтологічні (ранньогрецька філософія): етико-психологічні (середньовічна); гносеологічні (новий час).
  Зв'язок філософії і науки Наука осягає видимі сутності і добуває істину за допомогою розуму. Філософія відрізняється від науки тим, що вона пізнає невидимі сутності. Філософія близька до релігії. На сході релігія філософічна і філософія релігійна. Наука і філософія розвиваються як правило в одному руслі, взаємозбагачуючи один одного. Навіть середньовічна релігійна філософія має форму науково-теоретичної побудови доказу.

 

№ № З/ п Ознака порівняння Тип філософствування
східний західний
  Особливості стилю філософських творів Літературно - художній стиль: байка, притча, переказ, афоризм, повчання. Більша частина знань передається усно від учителя до учня. Вчитель вчить не тільки мислити, але і жити: дихати, пити, приймати їжу, ходити, лежати, спілкуватися з людьми і т.п. Східна філософія - це певний стиль життя. Наукоподібний стиль. Філософія будується як теоретична система зі своїми посилками, доказами, висновками, Західні філософи використовують літературно-художню мову, але як доповнення, як форму. Деякі філософські школи (екзистенціалізм, наприклад) використовують винятково літературний стиль, але це скоріше виключення, чим правило.
  Відношення до філософської традиції Філософські традиції надзвичайно сильні. Філософія змінюється вкрай повільно, залишаючись індиферентної до подій зовнішнього світу. Філософія тісно пов'язана з життям, із соціально-політичними відносинами; тому змінюється, реагуючи на історичний прогрес. Філософія в своєму історичному розвитку більш динамічна.

 

Філософія є складовою культури, світоглядом певного народу. Вона несе на собі карб культури даного народу, властивого йому способу сприйняття світу. Цим зумовлена відмінність однієї національної філософії, наприклад німецької, від іншої — французької. Однак, якщо європейська філософська думка в своїй основі все ж таки єдина (побудована на спільному корені — давньогрецькій філософії), то відмінність між європейською філософією та індійською й китайською суттєва. Деякі філософи європейської традиції стверджують, що всерйоз вести мову про китайську чи індійську філософію взагалі не можна. Вони не замислюються, що з позиції східної традиції так можна висловитись і про західну.
Між європейською філософією, з одного боку, та індійською і китайською філософіями — з іншого, існують відмінності.
Перша відмінність полягає у нечіткому розмежуванні між міфологією та філософією, релігією та філософією на Сході. Індійська філософія тривалий час перебувала в лоні міфології, пізніше тісно перепліталася з релігійними течіями. Зокрема, важко сказати, наприклад, чим є буддизм — філософією чи релігією. Даосизм і конфуціанство в Китаї, виникнувши як філософські системи, трансформувалися в релігійні течії. У Європі ж, попри те, що в певні періоди (наприклад, у середньовіччі) філософія була тісно пов´язана з релігією, а протягом усієї історії існують релігійні філософські течії, філософія не розчинялася в релігії, а в Давній Греції була відокремлена від міфології. Європейська філософська традиція тісно пов´язана з наукою. На Сході такого зв´язку між філософією та наукою не існувало, Схід взагалі не знав теоретичної науки.
Друга відмінність — домінування етичної (Індія) і соціально-етичної (Китай) проблематики, а в європейській філософії — вчення про світ (онтологія) і пізнання (гносеологія). Етичну і соціальну проблематику європейські мислителі також досліджували, але домінувала вона лише на окремих етапах розвитку і не в усіх системах. Третьою є відмінність суб´єктів філософування. В Китаї та Індії в силу різних обставин особа не посідала того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. Тому в китайській та індійській філософії панують не особи (погляди окремих мислителів), а школи. В Європі ж школи є скоріше винятком, ніж правилом. Крім того, школа в європейській традиції — це не просто коментування поглядів учителя, а розвиток, зміна ідей.
Дослідники культури дещо умовно називають західну культуру, а отже і філософію, екстравертною — націленою на оволодіння зовнішнім світом. Звідси зв´язок: філософія — наука — техніка. Остання і є практичним втіленням світоглядних ідей, спрямованих на оволодіння світом. Індійську і китайську культури (особливо індійську) вважають інтравертними — спрямованими на оволодіння внутрішнім світом. Звідси вчення про медитації, практики морального самовдосконалення тощо.
Ці особливості філософських традицій можна пояснювати специфікою духу, психології народів Європи й Азії, але тоді постає запитання: чим зумовлена ця специфіка? Найприйнятнішим є соціально-економічне пояснення цих відмінностей. Цікаві думки про соціально-економічний лад східних деспотій належать К. Марксу і М. Веберу. Маркс назвав їх структуру азійським способом виробництва, який характеризують такі риси:
1. Основна виробнича одиниця — землеробська община, в якій панують натуральні економічні відносини. У «Капіталі» зазначається: «Простота виробничого механізму цих самодостатніх общин, які постійно відтворюють себе в одній і тій самій формі, і, будучи зруйнованими, виникають знову на тому ж самому місці, під тією ж самою назвою, пояснює таємницю незмінності азійських суспільств, яка перебуває в такому контрасті з постійним руйнуванням і новоутворенням азійських держав і швидкою зміною їх династій. Структура основних економічних елементів цього суспільства не заторкується бурями, що відбуваються в захмарній сфері політики».
2. Держава на Сході є верховним володарем землі. Економічною основою, на якій держава поєднала розрізнені общини в єдиний соціальний організм, були іригаційні роботи. Азійські деспотії утворились в долинах рік зі зрошуваним землеробством. Слабкий розвиток (порівняно з Грецією) товарно-грошових відносин, натуральна форма сплати податків, примусовість громадських робіт (будівництво доріг, іригаційних і воєнно-захисних споруд) — усе це сформувало особливості азійського способу виробництва.
М. Вебер зазначав, що міста на Сході, на відміну від міст Заходу, були швидше адміністративно-бюрократичними, ніж торгово-економічними центрами. Він наголошував на особливій ролі бюрократії в цих державах. (До речі, на думку деяких дослідників, риси азійської деспотії — слабкий розвиток товарногрошових відносин, домінування держави над суспільством, бюрократизація суспільства — були притаманні царській Росії, а пізніше — Радянському Союзу).
Ці особливості соціально-економічного ладу спричинили консерватизм суспільного розвитку Індії та Китаю, де одні й ті ж соціальні структури існували протягом тисячоліть. Консерватизмом азійських суспільств можна пояснити й те, що в розвитку філософії в цих країнах малопомітні будь-які зміни. Філософські системи незмінно існують протягом століть, розвиток відбувається, в основному, у формі коментарів до творів учителя — засновника школи. Низький рівень товарно-грошових відносин, домінування родинно-корпоративних зв´язків, деспотичний тип держави зумовили й слабкий розвиток особистості та її ролі в суспільному житті й культурі країн Сходу. Азійський спосіб виробництва перешкоджав і розвитку природознавства. Відомі значні досягнення китайської медицини, технічні винаходи, але теоретичної науки, подібної до тієї, основи якої заклала Греція і яка виникла в Європі в Новий час, Китай та Індія не знали.
Однак ця відмінність ще не свідчить про відсутність єдності, тотожності. Дослідників вражає не так відмінність, що цілком природно, як духовна єдність, спорідненість мотивів, настанов на світ, способів самоусвідомлення людини, що виявилися у східній та західній філософіях, а також в близьких їм за духом релігійних течіях. Це вражає тим більше, що давньогрецька, індійська та китайська культури практично не контактували, що філософія не є технічним знаряддям, яке легко передається від народу до народу. Німецький філософ Карл Ясперс (1888— 1969), який спеціально досліджував цю єдність, назвав період появи філософських традицій між 800 і 200 роками до н. е. «вісьовим часом історії», тобто часом, який повернув хід історії людства. На його думку, саме в цей час у різних кутках Землі в розвинутих цивілізаціях «людина усвідомила буття в цілому, саму себе і свої межі, їй відкривається страх перед світом і власна немічність. Стоячи над прірвою, вона ставить радикальні питання, вимагає звільнення і спасіння. Усвідомлюючи свої межі, вона ставить перед собою вищі цілі...»
Єдність різних філософських традицій, яка дає підстави вважати їх саме філософіями, виявляється в тому, що всі вони тяжіють до раціонального (заснованого на розумі) пояснення світоглядних проблем. І структура порушуваних проблем (онтологічна, гносеологічна, етична, соціальна), практично однакова.
Давньокитайський філософ Конфуцій (551—479 до н. е.) назвав мудреця двічі народженою людиною, порівняв пробудження до духовного життя з народженням. Ця духовна відкритість, жадоба пізнання, самопізнання і є найхарактернішою рисою всіх філософських традицій, а єдність пояснюється тим, що людина (давній грек, індус і китаєць), піднявшись до рівня особи, яка керується розумом, не могла задовольнитись традиційними відповідями на світоглядні проблеми і спробувала дати власні. Те, що в XX ст. ідеї індійської філософії завдяки старанням німецьких філософів Артура Шопенгауера (1788—1860) і Фрідріха Ніцше органічно ввійшли в європейську традицію, є ще одним свідченням їхньої суттєвої єдності.

 

26. Філософія та історія філософії: місце та значення історії філософії в освоєнні філософського знання.

Серед філософських дисциплін історії філософії належить особливе місце. Оскільки історичний підхід до предмета, дослідження його становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлення ідей, історичні зразки витлумачення певних філософських проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкретну філософську концепцію. Зрозуміло, що і сучасна філософія не може правильно зорієнтуватися без певної суми знань з історії філософії.

Знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію, а кожній культурній людині. Адже філософія є не тільки елементом культури, але й системою знання, впливу якої зазнали всі складові духовної культури — релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон, Августин (Блаженний) Аврелій, Декарт, Фрідріх Ніцше були філософами, але вплив їх учень виходить далеко за межі філософії.

Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерантності, сприяє звільненню від догматизму і духовному розкріпаченню особи. Кожна з філософських систем самодостатня, обґрунтована й оригінальна. Відмінності між ними не завжди зводяться до опозиції «істина — хибність». Адже не завжди є підстави твердити, що ця філософія більш істинна, ніж інша. Філософські системи виступають як різні рівноцінні інтелектуальні світи.

Історія філософії вивчає філософію, її існування в реальній історії. Об´єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі (предмет дослідження), метод, яким вона його вивчає, по-різному трактується істориками філософії.

Існують концепції, які цілком заперечують історичний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філософські системи мовби співіснують в історичному просторі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є певною відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.

Позитивним у такому підході є те, що він ставить під сумнів ідею більшої досконалості пізніших філософських систем. Бо й справді, було б спрощенням вважати, що філософські системи Гегеля чи Маркса досконаліші за системи Платона чи Арістотеля (384—322 до н. е.). Цей підхід відкриває простір для здорового скептицизму щодо розуміння історичного процесу як культурного прогресу. Можна однозначно констатувати наявність науково-технічного прогресу в історії, але щодо культури, до якої належить і філософія, такий висновок не є очевидним. Твори культури є неповторними витворами свого часу.

Однак філософія є не просто елементом культури, укоріненим у певну епоху. Їй притаманна налаштованість на пізнання, науковість. Цей аспект і дає змогу розглядати історію філософії не як співіснування філософських систем, а як історичний процес розвитку пізнання загальних закономірностей відношення людини і світу. Справді, кожна наступна за часом філософська система вибудовується на основі попередньої, заперечує або розвиває її. Завдяки цьому історія філософії є неповторним історичним процесом розвитку філософії. Однак такий підхід ще не вирішує всіх проблем. Історію філософії можна розглядати як історію життя і творчості окремих філософів і як історичний розвиток певних філософських ідей, проблем. За першого підходу на передньому плані фігурує особа філософа, яка, можливо, сприяє кращому розумінню його ідей, за другого — ідеї розгортаються на тлі соціальної історії, яка може допомогти зрозуміти їх суть. Як правило, історики філософії обирають середній шлях, поєднуючи вивчення розвитку ідей з аналізом вчень окремих філософів.

Залежно від розуміння того, наскільки розвиток філософії детермінується суспільством, а наскільки внутрішньою логікою розвитку ідей, окреслилися два крайні концептуальні підходи. Перший, представником якого був Гегель, розглядав історію філософії як логічне розгортання ідеї. На його думку, одна стадія розвитку ідеї породжує іншу подібно до того, як зерно породжує паросток, паросток — стебло, стебло — колосок. Така концепція отримала назву філіації ідей (лат. filius — син, зв´язок, наступність). За цією концепцією, філософські ідеї розвиваються завдяки своїй внутрішній логіці незалежно від зовнішніх чинників. А історія є зовнішнім середовищем, у якому розгортаються ідеї. Ця концепція є ідеалістичною, розглядає ідеї як щось абсолютне і самосуще.

Інший підхід пояснює розвиток і зміст філософських ідей через детермінацію їх соціальним середовищем. Він позбавляє ідеї будь-якої самостійності. Ця концепція називається вульгарним соціологізмом. Він певною мірою притаманний марксизму і деяким представникам соціології знання (К. Маннгейму та ін.). Прихильники цієї концепції розглядають філософію як складову надбудови, зміст якої визначається базисом — суспільно-економічним життям. Філософські ідеї, вважають вони, не є чимось незалежним від життя, вони позбавлені власної історії, відтворюють соціальні відносини. Так, теоретичні суперечки матеріалізму й ідеалізму в історії філософії інтерпретуються ними як вияв класової боротьби в суспільстві. Цей підхід у його крайніх виявах позбавляє філософські ідеї самостійності та самоцінності, зводить філософію до знаряддя боротьби класів або, в кращому разі, намагається розгледіти за філософськими ідеями соціальні відносини.

Концепцію історії філософії зумовлює покладена в її основу загальна схема історичного процесу. Оскільки загальну схему історії задає її філософська інтерпретація, можна стверджувати, що історія філософії значною мірою визначається філософським розумінням історії (філософією історії) — філософською дисципліною, яка вивчає найзагальніші закономірності історичного розвитку людства.

Історія філософії — галузь філософського знання, предметом якої є закономірності та особливості філософського пізнання на різних етапах історичного розвитку.

У процесі вироблення розуміння історичного розвитку філософії сформувалося немало концепцій філософії історії.

Найпоширеніша позитивістсько-марксистська концепція філософії історії (її ще називають однолінійною) розглядає історію як безперервний висхідний рух людства від нижчих стадій (формацій) до вищих — від первісного до технічно розвинутого чи комуністичного ладу. Цей процес охоплює всі народи, існує загальна схема послідовності стадій його розгортання. А в основі його — технічний чи економічний прогрес.

У XX ст. німецький мислитель Освальд Шпенглер у праці «Занепад Європи» висунув оригінальну концепцію історичного коловороту, стверджуючи, що єдиного людства, як і спільного для всіх народів шляху розвитку, немає. Існують окремі ізольовані культури — єгипетська, китайська, грецька тощо, кожна з яких, подібно до організму, проходить певні стадії розвитку — дитинство, зрілість, старість і занепад. Вони виникають і зникають, здійснюючи замкнене коло. А історія — це коловорот, у якому на зміну одним культурам приходять інші.

Кожна з цих схем історії зумовлює відповідні особливості розуміння історії філософії. Абсолютизація їх нерідко породжує проблеми в цьому процесі. Наприклад, якщо розглядати розвиток філософії в Давніх Індії, Китаї та Греції з позиції однолінійної концепції, то з поля зору випаде їх самобутність, а спільність між ними, зумовлена однаковим (приблизно) рівнем технічного та економічного розвитку, постане перебільшеною й штучною. Концепція історичного коловороту сконцентрує увагу на самобутності й неповторності кожної з них, оскільки вони належать до різних культур.

Проблематичним є намагання зрозуміти з позиції однолінійної концепції занепад культури (і філософії) в ранньому середньовіччі. Якщо розвиток є лінійним, прогресивним, то про занепад не може бути й мови. Згідно з концепцією історичного коловороту занепад однієї (античної) культури відкриває простір для іншої (християнської), яка на першому етапі була нерозвинутою. Це дає підстави для тверджень, що схема розгляду історії відповідно впливає і на розуміння історії філософії.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.008 сек.)