Після вивчення теми необхідно. ❖ Поняття і предмет конституційного права України

знати:

❖ Поняття і предмет конституційного права України.

❖ Метод конституційно-правового регулювання.

❖ Конституційно-правові норми: поняття, особливості, види.

❖ Конституційно-правові інститути: поняття, зміст, система.

❖ Систему конституційного права України.

❖ Конституційно-правові відносини: поняття, характерні особли­вості, види.

♦> Об'єктів конституційно-правових відносин.

♦І* Суб'єктів констшуційно-правових відносин.

❖ Джерела конституційного права України як галузі національ­ного права.

❖ Місце конституційного права в системі національного права та його роль у становленні і розвитку правової системи України.

❖ Поняття та предмет науки конституційного права.

❖ Систему та джерела науки конституційного права.

шшшшшшшяшшш

вміти:

• розмежовувати поняття предмета конституційного права як галузі права та як юридичної науки;

• робити сгіівставлення методів конституційно-правового регу­лювання із методами, що застосовуються іншими галузями права для регулювання суспільних відносин;

• виявляти особливості конституційно-правових норм та відно­син, що виникають у процесі їх реалізації;

• розрізняти джерела конституційного права як галузі права та як науки;

• визначати роль конституційного права у розвитку українського законодавства.

Ключові поняття й терміни: предмет конституційно-правового регулювання; метод конституційно-правового регулювання; джере­ла конституційного права України; конституційно-правова норма; конституційно-правовий інститут; конституційно-правове відношен­ня; суб'єкт конституційно-правового відношення; об'єкт конститу­ційно-правового відношення; конституційно-правова відповідаль­ність; суб'єкт конституційно-правової відповідальності; підстави конституційно-правової відповідальності; санкція конституційно- правової відповідальності.

Теоретичний зміст модуля:

§ 1. Поняття і предмет конституційного права України

Конституційне право- це категорія багатопланова. Термін «конститу ційне право» вживається у декількох аспектах.

Насамперед термін «конституційне право» вживається для позна­чення однієї із галузей в системі національного права, яка і називається «конституційне право».

По-друге, цим терміном іменується наука конституційного права, яка вивчає дану галузь права, її норми, конституційно-правові інсти­тути та конституційно-правові відносини, що формуються на основі норм даної галузі права.

По-третє, конституційним правом іменується навчальна дисциплі­на в системі юридичної освіти, яка базується на досягненнях і даних науки і являє собою сукупність знань про дану галузь права і науку.

Необхідно розрізняти ці близькі, але не тотожні поняття.

У будь-якій державі конституційне право становить основну части­ну її правової системи. Саме тому, вивчення окремих галузей права в Україні, як і у системі юридичної освіти будь-якої держави, розпочи­нається з опанування конституційного права України, яке є провідною галуззю в системі національного права України.

Слід зауважити, що у різних країнах розглядувана галузь права може мати різні назви. У більшості країн віту є поширеною назва «конституційне право». Така назва вживається переважно у тих краї­нах, де склалася англосаксонська і романська правові системи, які уособлюють конституційний лад, характерними рисами якого є грома­дянське суспільство і правова держава.

В країнах, де склалася германська правова система, характерним є вживання назви «державне право».

Вживання того чи іншого терміну для позначення даної галузі права є відображенням історичних реалів, у яких відбувалося станов­лення і розвиток державності тих чи інших країн та їх правових систем.

У колишньому СРСР ця галузь права також іменувалася держав­ним правом.

В сучасний період обидва терміни для зручності не рідко вжива­ються як синоніми, хоча різниця між ними безумовно є.

Україна, яка має своєю метою становлення громадянського суспіль­ства і утвердження її як правової держави, сприйняла для даної галузі права назву «конституційне право».

З курсу загальної теорії права відомо, що право в цілому складається із норм, тобто загальних правил поведінки, що встановлені державою.

Існують різні точки зору щодо визначення понятгя права в цілому і конституційного права зокрема.

На відміну від нормативіської теорії, відповідно до якої право складається лише із норм, доктрина природного права стверджує, що право не вичерпується лише правовими нормами. Воно охоплює як норми права, так і практику їхнього застосування, а також звичаї, традиції, прецеденти.

Правові норми регулюють найважливіші суспільні відносини. В чому полягає регулювання суспільних відносин правовими норма­ми? Правове регулювання полягає у встановленні прав та обов'язків для учасників, суб'єктів правовідносин та у визначенні тих наслідків, які наступають при недодержанні вимог норми права. Залежно від предмету правового регулювання, тобто - сфери суспільних відносин, на регулювання яких спрямовані норми права, здійснюється поділ всієї сукупності правових норм на окремі галузі права.

Конституційному праву України притаманні риси, які є харак­терними для кожної із галузей національного права - нормативність, формальна визначеність, спрямованість на досягнення певного право­вого результату, можливість захисту правових приписів засобами державного характеру і т. ін. Разом з тим, розглядуваній галузі права притаманні специфічні характерні ознаки, які відрізняють її від інших галузей права України. Специфічні характерні ознаки і риси, що прита­манні конституційному праву України, розкриваються з найбільшою повнотою через такі категорії, як: предмет конституційного права, метод конституційно-правового регулювання, соціальне призначення і місце конституційного права України в системі національного права, функції конституційного права, особливості конституційно-правових норм та відноси. шо виникають в результаті їх реалізації, специфіка конституційно-правової відповідальності тощо.

Насамперед, відмінність конституційного права від інших галузей права України обумовлюється специфікою тієї сфери суспільних відно­син, на регулювання якої спрямовані норми даної галузі права. Що ж становить предмет конституційного права України?

І Іеобхідно відмітити, що це питання є досить складним і спірним у юридичній науці. Мають місце, зокрема, різні думки у питанні щодо обсягу і характеру тих суспільних відносин, які становлять предмет конституційно-правового регулювання. Але не зважаючи на це, всі спільні в тому, що предметом конституційного права є особливий зріз суспільних відносин, який має місце у всіх сферах розвитку суспіль­ства-у політичній, економічній, соціальній і духовній.

Найбільш прийнятним з цієї точки зору можна вважати наступне визначення предмету конституційного права України.

Предметом конституційного права України є суспільні відносини з приводу: - устрою держави, організації і функціонування державної влади: - громадянської свободи - тобто взаємовідносин між особою і державою.

Правове регулювання устрою держави та організації державної влади здійснюється через встановлення в Конституції України визна­чальних засад, принципів, які визначають якісні характеристики держави. До них належать: народовладдя, народний, національний, державний суверенітет, форма держави, яка охоплює форму правління, форму державного устрою та політичний режим; закріплення принци­пу розподілу влади тощо. Регулювання зазначених відносин передба­чає також необхідність визначення і законодавчого закріплення носія влади, суб'єктів реалізації державної влади та способів її здійснення.

Однією із визначальних серед якісних характеристик держави є народовладдя. У здійсненні народовладдя визначальна роль нале­жить такому соціальному явищу як влада і передусім державна влада. Належність влади і закріплюється саме нормами конституційного права. Відповідно до ст. 5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тим самим в нормах консти­туційного права визначено кому належить влада. її джерело. В тій же статті встановлено, що народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Отже, визначено і закріплено суб'єкти реалізації державної влади та механізм здійснення влади в Україні.

Необхідно зазначити, що конституційне право регламентує не весь комплекс суспільних відносин, що пов'язані із здійсненням народо­владдя. Воно визначає і закріплює саме конституційно-правові осно­ви регулювання відносин народовладдя в Україні та визначає механізм його здійснення.

Норми конституційного права встановлюють види та систему органів державної влади та місцевого самоврядування, визначають правовий статус органів законодавчої, виконавчої та судової влади, встановлюють порядок їх формування, основи повноважень, форми діяльності, а також регламентують взаємовідносини між всіма орга­нами.

Регламентуючи форми взаємовідносин між органами законодавчої і виконавчої влади та главою держави, норми конституційного права, тим самим визначають форму правління в Україні.

Виходячи із положень Конституції України 1996 р., Україна за формою правління визначається змішаною президентсько-парла­ментською республікою. Після прийняття Закону України «Про внесен­ня змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-1V, Україна за формою правління стала парламентсько-президентською республікою. Рішенням Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. цей Закон визнано таким, що не відповідає Конституції Украї­ни. Отже, відновлено президентсько-парламентську форму правління.

Встановлюючи форми взаємовідносин між центральними, регі­ональними та місцевими органами влади, конституційно-правові норми визначають форму державного устрою і територіальної органі­зації України. Відповідно до Конституції України, Україна за формою державного устрою є унітарною державою.

Другу важливу сферу суспільних відносин, що є предметом регу­лювання конституційного права України становлять взаємовідносини між особою і державою. Проте, як і у першому випадку, конституційне право регулює не всю сферу зазначених суспільних відносин. Поряд із конституційним правом їх регламентують також й інші галузі права - цивільне, трудове, адміністративне й ін.

Конституційно-правові норми встановлюють визначальні засади правового становища особи в суспільстві і державі, визначають осно­вні права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні.

Норми конституційного права України, як і норми цієї галузі права у більшості демократичних країн, проголошують людину, її права і свободи найвищою соціальною цінністю, визнають невід'ємність прав і свобод, встановлюють обов'язки держави щодо забезпечення їх додержання і захисту.

Підсумовуючи викладене можна сказати, що розглядувані сфери суспільних відносин опосередковуються правовими нормами, що закріплюють: І) загальні засади конституційного ладу України; 2) основи правового статусу особи в Україні, взаємовідносини людини і держави; 3) систему органів державної влади та органів місцево­го самоврядування; 4) державний устрій і територіальну організацію України.

§ 2. Метод конституційно-правового регулювання

Істотне значення для пізнання сутності конституційного права України має проведення аналізу методу правового регулювання ним суспільних відносин.

Метод конституційно-правового регулювання — це спосіб встанов­лення і застосування норм конституційного права, це прийом, спосіб впливу норм конституційного права на суспільні відносини. Метод правового регулювання визначається предметом правового регулю­вання, об'єктом суспільних відносин, їхнім характером, складом учас­ників суспільних відносин, їх правовим статусом, особливостями вста­новлення і застосування санкцій, тощо.

Визначальною ознакою методу конституційного права є його уста­новчий характер. Такий його характер обумовлений тим, що існує багато суспільних відносин, які маю бути врегульовані нормами права вперше, отже - вимагають первинного правового регулювання. Визначальну роль у вирішенні цієї проблеми відіграє Конституція. Саме в нормах Конституції встановлюються основні засади консти­туційного ладу України, основи правового статусу особи, регулюють­ся взаємовідносини особи і держави, засновуються органи державної влади, органи місцевого самоврядування, встановлюється порядок їх формування і функціонування, визначаються види нормативно-право- вих актів кожного із органів тощо.

Установчий характер методу конституційно-правового регулюван­ня полякає і у тому, що вплив його поширюється на всі сфери життє­діяльності суспільства і держави, на всі галузі національного права.

Основним методом конституційного права є метод безпосередньо­го конституційного закріплення. Конституція, як правовий акт, що має найвищу юридичну силу по відношенню до всіх інших нормативно- § 3. Конституційно-правові норми: поняття, особливості, види

правових актів держави, на найвищому законодавчому рівні регламен­тує суспільні відносини, які існують у суспільстві і державі.

Поряд із методом безпосереднього конституційного закріплен­ня, конституційному праву властиві й інші методи правового регу­лювання суспільних відносин. До них належать: — метод позитив­ного зобов'язування (напр. ст. З, 6. 16 Конституції); - дозвіл (напр. ст. 70 Конституції України);- заборона (напр. ч. З, 4 ст. 5, ч. 2, 3 ст. 15 конституції) тощо.

Переважна частина суспільних відносин, що регулюються норма­ми конституційного права України, є досить складними. Цим обумов­люється застосування у їх регулюванні не якогось одного методу, а їх комплексу.

§ 3. Конституціїшо-правові норми: поняття, особливості, види

Пізнання галузі права неможливе без з'ясування особливостей правових норм, які його складають.

Конституційно-правові норми— це встановлені, санкціонова­ні державою загальнообов'язкові правила поведінки, що регулю­ють суспільні відносини і складають однорідну групу. їм притаманні загальні ознаки юридичних приписів, тобто вони регулюють суспільні відносини, встановлюють обов'язкові правила поведінки, містяться у правових актах держави; охороняються і забезпечуються при необ­хідності примусовою силою держави.

У порівнянні з нормами інших галузей права норми конституцій­ного права України відрізняються: а) своїм змістом, сферою суспіль­них відносин, на регулювання яких спрямовані; б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції України, що мають найвищу юридичну силу: в) установчим характе­ром своїх приписів, оскільки конституційно-правові норми визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компе­тенцію державних органів; г) особливостями внутрішньої структури.

На відміну від інших галузей права в нормах конституційного права значно більше норм загально-регулюючого характеру. До таких насамперед належать норми-принципи, норми-поняття, норми-завдан- ня, яких досить багато в першому розділі Конституції України. Чимало

конституційно-правових норм у своїй реалізації пов'язані не з виник­ненням конкретних правовідносин, а з відносинами загального харак­теру або ж з правовим становищем (громадянство, статус Автономної Республіки Крим у складі України).

Конституційно-правові норми, як правило, не класичні, тобто не завжди мають у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспози­цію, санкцію. Є норми, які мають тільки диспозицію. До таких норм належать, наприклад: «Президент України є главою держави і висту­пає від її імені» (ст. 102 Конституції України). Зустрічаються норми, що складаються з гіпотези і диспозиції. Наприклад: «Законопроект про внесення змін до Конституції України», крім розділу І «Загаль­ні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесен­ня змін до Конституції України», попередньо схвалений більшіс­тю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш, як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 155 Конституції України). В окре­мих випадках констигуційно-правові норми містять у собі й санк­цію. Наприклад: «Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийня­ти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України» (ст. 87 Конститу­ції України). Відповідно до ч. З ст. 115 Конституції України, прийнят­тя Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України має наслідком відставку всього складу Уряду України.

Конституційно-правові норми мають багато специфічних рис у порівнянні з правовими нормами інших галузей права України і є досить різними. Для правильного їх застосування і виявлення їх влас­тивостей необхідно провести їх класифікацію за такими ознаками: за змістом, юридичною силою, територією дії, характером втілення приписів, призначенням у механізмі правового регулювання, функці­ональною спрямованістю, терміном дії.

За змістом, тобто колом суспільних відносин, що регулюються, одні норми пов'язані зі сферою суспільних відносин, в яких встанов­люються основи конституційного ладу, другі - із закріпленням основ правового статусу людини і громадянина, треті — з територіальним устроєм, четверті — із системою органів державної влади і місцевого § 3. Конституційно-правові норми: поняття, особливості, види

самоврядування в Україні, п'яті — із закріпленням виборчої системи тощо.

Конституційно-правові норми України суттєво різняться за юридичною силою. Це залежить від того, в якому нормативному акті міститься норма і яке місце посідає акту правовій системі України. Найважливіші норми знаходяться в Конституції України і конститу­ційних законах. Жодна правова норма не повинна суперечити нормам Конституції України. На основі Конституції, законів України в держа­ві видаються інші правові акти: постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти органів місцевої виконавчої влади і місцево­го самоврядування.

За призначенням, у механізмі правового регулювання, норми конституційного права поділяються на матеріальні і процесуальні. Прикладом матеріальної норми є ст. 102 Конституції України:

На відміну від кримінального, цивільного, адміністративного права конституційне право не має спеціальної процесуальної галузі, норми якої могли б встановлювати загальний, однаковий порядок реалізації матеріальних конституційно-правових норм. Але виконання багатьох із них пов'язане з необхідністю додержання широкої системи процедур­них правил, які містяться у відповідних процесуальних (процедурних) нормах. Особливо це стосується реалізації громадянами України полі­тичних прав (право обирати і брати участь у виборах, референдумах), процедури діяльності законотворчого органу. Матеріальні конституцій­но-правові норми містять у собі приписи щодо правового регулюван­ня суспільних відносин, а процедурні норми визначають процедури, в межах яких вона повинна бути здійснена.

Позитивною тенденцією розвитку конституційного законодавства України останніх років стало збільшення кількості в ньому процесу­ально-процедурних норм, наприклад, у законах про вибори. Однак це не означає, що процесуальні норми таких актів у повному обсязі забез­печують якісне застосування матеріальних норм даних нормативних актів. Для забезпечення якості законотворчої роботи велике значення має Регламент Верховної Ради України.

За терміном дії конституційно-правові норми поділяються на постійні, тимчасові та виключні. Більшість норм конституційного права України - постійні. Строк їх дії чітко не визначений. Тимчасові норми, як правило, містяться у перехідних положеннях розділів нормативних актів, наприклад: «Встановити, що до прийняття відповідних акт ів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу PCP з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України» (Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу PCP»). Такі норми містяться в розділі XV «Перехідні положення» Конституції України.

Виключні норми встановлюються, наприклад, за надзвичайних обставин.

За територією дп розрізняють конституційно-гіравові норми, які діють на території: всієї України; Автономної Республіки Крим; окре­мих адміністративно-територіальних одиниць.

За характером приписів, які містяться в конституційно-правових нормах, останні поділяються на уповноважуючі, зобов'язуючі і забо­роняючі.

Уповноважуючі норми закріплюють право суб'єктів державно- правових відносин виконувати відповідні дії, визначають межі їх повноважень. Такий характер мають норми, які встановлюють компе­тенцію України, Автономної Республіки Крим, кожного державного органу. До категорії уповноважуючих норм належать також норми- принципи, норми-цілі (наприклад: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» -ст. 1 Конституції Украї­ни). норми-завдання тощо.

Зобов 'язуючі конституціїто-правові норми закріплюють обов'язки відповідних суб'єктів діяти в межах норми. До цієї групи норм консти- § 3. Конституційно-правові норми: поняття, особливості, види

туційного права України належать насамперед норми, які закріплю­ють конституційні обов'язки громадян: захитати Вітчизну, неухиль­но додержуватися Конституції України і законів України, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, сплачувати податки, шанувати державні символи (ст. 65, 66,67 Конституції України).

До цієї групи відносять також норми, які встановлюють обов'язки органів державної влади: «Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом деся­ти днів» (ст. 94 Конституції України).

За характером втілених приписів норми конституційного права поділяються на імперативні і диспозитивні.

До імперативних належать норми, які не дають суб'єктам держав­но-правових відносин свободу вибору своєї.поведінки. У них одно­значно вказуються варіант поведінки, дії суб'єкта у відповідних обставинах. Так. — Ст. 27 Закону України «Про громадянство Украї­ни» встановлює, що зміна громадянства дітей віком від 16-ти до 1 8-ти років у разі зміни громадянства їх батьків, а також у разі їх усинов­лення може відбуватися тільки за згодою дітей. Без їхньої згоди це не може відбутись.

Диспозитивні норми дають можливість суб'єктам державно-право­вих відносин вибирати варіант поведінки з урахуванням вказаних у нормі умов і обставин.

За функціональною спрямованістю норми конституційного права України поділяються на регулятивні й охоронні. Більша частина їх є регулятивними, наприклад:

«Порушення особою правил комендантської години тягне за собою затримання до закінчення комендантської години. Затри­мані за порушення правил комендантської години підлягають особис­тому огляду й оглядові їхніх речей, про що складається протокол» (ст. 29 Закону України «Про надзвичайний стан»). Охоронні консти­туційно-правові норми являють собою заборону. Так. - Ст. 14 цього Закону, наприклад, встановлює, що у період дії надзвичайного стану не можуть бути розпущені Верховна Рада України та Верховна Рада Автономної Республіки Крим, зупинена діяльність їх та Президента України.

§ 4. Конституційио-правова відповідальність

На сучасному етапі розвитку конституційного права України акту­альною є Проблема підвищення якості конституційно-правового регу­лювання, відповідності Діючих нормативних актів реальним політико- правовим процесам в Україні. Значною мірою це залежить від рівня правової культури законодавця, чіткої урегульованості законодавчого процесу, а також від ефективності застосування санкцій конституцій- но-правової відповідальності.

Конституційно-правова відповідальність визнана в юридичній науці особливим видом юридичної відповідальності, яка виступає як один із важливих елементів механізму забезпечення правової охорони Конституції України. Це одна із системоутворюючих, кваліфікаційних ознак конституційного права, невід'ємний складовий елемент соці­альної відповідальності особи, асоціацій, різноманітних формальних і неформальних суспільних інституцій.

Зміст, характер, особливості та види конституційно-правової відпо­відальності, як одного із видів юридичної відповідальності, обумовлю­ються насамперед провідним місцем та роллю, що належить конститу­ційному праву України у всій системі національного права.

Юридичній відповідальності, як одному з найважливіших різнови­дів соціальної відповідальності, притаманно ряд характерних ознак, основними серед яких є, зокрема: а) юридична відповідальність невід­дільна від правопорушення, - є його наслідком; б) вона пов'язана із реалізацією санкцій, що встановлені в нормах права. Таким чином, юридична відповідальність - це застосування до правопорушника захо­дів державного примусу, що передбачені санкцією правової норми.

Констнтуиійно-правовій відповідальності, як самостійному виду юридичної відповідальності, притаманні риси й ознаки, що власти­ві юридичній відповідальності в цілому. Вона передбачає настання несприятливих наслідків для суб'єктів конституційно-правових відно­син у випадках порушення ними вимог Конституції України та інших джерел конституційного права. В той же час конституційно-право- вій відповідальності притаманні також і специфічні характерні озна­ки, основними серед яких є, зокрема, такі: а) конституційно-правова відповідальність спрямована на правову охорону Конституції. Вона виступає як одна із найважливіших складових механізму гарантуван­ня реалізації положень Конституції; б) розглядуваний вид юридичної відповідальності часто тісно межує із політичною відповідальністю, зокрема, за суб'єктами, підставами її настання, негативними наслідка­ми. Отже, конституційно-правова відповідальність часто носить полі­тичний характер.^[1]

Проте, необхідно зазначити, що політичний характер конституційно- правової відповідальності проявляється саме щодо тих суб'єктів консти­туційних правовідносин, діяльність яких пов'язана із участю у здій­сненні політичної влади - Президент України, Верховна Рада України, народні депутати, Кабінет Міністрів, політичні партії та інші інституції.

Разом з тим, конституційно-правову відповідальність немає підстав ототожнювати із політичною. Остання не має тих характерних ознак, що притаманні юридичній відповідальності, про які йшлося раніше.^[2]

Так, порушення норм, які регулюють відносини у сфері грома­дянства, не може носити політичного характеру, оскільки саме право на громадянство не є політичним правом і реалізація його особою не пов'язана із політичною діяльністю. Тому і конституційно-правова відповідальність у даному разі не може мати політичного забарвлення. Теж саме можна сказати і стосовно конституційно-правової відпові­дальності, що наступає при порушенні норм, які передбачають право людини на освіту, на охорону здоров'я, на шлюб, на житло й ін.

Підсумовуючи викладене можна сформулювати наступне визна­чення поняття конституційно-правової відповідальності:

Конституцііто-прсівова відповідальність — це самостійний, вста­новлений в нормах конституційного права України вид юридич­ної відповідальності, що спрямований насамперед на забезпечення правової охорони Конституції України, який передбачає необхідність для суб'єктів конституційного правопорушення відповідати за свою юридично значиму поведінку, що реалізується у сфері конституційно- правових відносин.

В літературі існують й інші визначення поняття конституційно- правової відповідальності, що розкривають різні її ознаки.⁵

Специфічні характерні ознаки та риси, що є властивими для конституційно-правової відповідальності, обумовлюють доцільність її класифікації на певні види.

Критерії класифікації конституційно-правової відповідальності можуть бути різні. Вона може поділятися на види, зокрема, в залежнос­ті: а) від джерел, у яких передбачено відповідальність за порушення норм конституційного права; б) від правових інститутів на які поді­ляється вся сукупність конституційно-правових норм; в) від суб'єктів конституційно-правової відповідальності, тобто від того, хто може притягатися до такої відповідальності; г) від підстав розглядуваної відповідальності, тобто від того, за що повинен нести відповідальність суб'єкт конституційного правопорушення; д) від інстанцій, тобто від того, перед ким встановлено відповідальність суб'єкта такого право­порушення. Поділ конституційно-правової відповідальності на види може здійснюватися також за формами контролю, які застосовуються з метою забезпечення додержання вимог, що містяться в нормах консти­туційного права, особливостями конституційних правопорушень та специфікою мір відповідальності за них.

В науковій літературі конституційно-правову відповідальність прийнято також розглядати у двох аспектах - позитивному та ретро­спективному. В залежності від цього виділяються відповідно два її види - позитивна та ретроспективна конституційно-правова відпо­відальність. Позитивною відповідальністю прийнято вважати відпо­відальну поведінку, відповідальне ставлення суб'єкта конституцій- но-правових відносин до своїх обов'язків, належне їх виконання. Вважається, що підставами позитивної відповідальності є належне здійснення суб'єктом конституційних правовідносин певних функцій. Отже, державний орган, посадова особа несуть відповідальність вже з огляду на те, що до цього зобов'язує їх правовий статус. Ретроспектив­ною вважається конституційно-правова відповідальність за протиправні дії або бездіяльність, які мали місце в минулому. Підставою ретроспек­тивної відповідальності є вчинення конституційного правопорушення.^[3]

Стосовно класифікації конституційно-правової відповідальності за останнім критерієм, то в юридичній літературі немає єдиної думки.

Якщо розглядати юридичну відповідальність як явище загально- соціальне. яке, зокрема, передбачає сумлінне виконання специфіч­
ного юридичного обов'язку, то, очевидно, є підстави для виділення такого її виду як позитивна юридична і в тому числі конституційно- правова відповідальність. В даному разі йде мова не про відповідаль­ність за правопорушення, а про правомірну поведінку, яка характери­зується відповідальним ставленням суб'єкта до покладених на нього обов'язків.

Що ж стосується такого виду конституційно-правової відповідаль­ності, як ретроспективна відповідальність - відповідальність за мину­ле, го це питання, трактується в науковій літературі по-різному.

Відомо, що вчинення правопорушення не завжди є обставиною, яка мала місце в минулому. Воно може продовжуватися, тривати. Тому немає переконливих підстав для того, щоб вважати відповідальність за вчинення правопорушення відповідальністю за минуле, тобто ретро­спективною. Це, скоріше негативна реакція суб'єкта правовідносин, який уповноважений контролювати додержання вимог права на діян­ня суб'єкта, що порушує правові приписи незалежно від того, чи таке мало місце в минулому, чи воно продовжується, триває.

Таким чином, розглядуване питання, як уявляється, вимагає більш глибокого наукового дослідження.

Конституційно-правову відповідальність споріднюють з іншими видами юридичної відповідальності (адміністративною, цивільно- правовою, кримінальною та ін.) такі риси й ознаки, як: а) негативна оцінка дій органів державної влади, місцевого самоврядування. їхніх посадових осіб, дій громадян України, іноземців та осіб без грома­дянства та ін.; б) застосування до суб'єкта, що вчинив конституційне правопорушення санкції правової норми. Відомо, що коли не перед­бачена санкція, правова норма перестає бути масштабом поведінки, оскільки в такому випадку, недотримання її не буде мати своїм наслід­ком відповідної реакції з боку уповноважених установ та структур, тобто державного осуду та державного примусу, що необхідно для врегулювання порушених суспільних відносин.^[4]

Норми конституційного права забезпечуються як «своїми» санкці­ями, так і санкціями інших галузей права - адміністративного, трудо­вого, кримінального і т. ін. В цьому проявляється одна із специфічних характерних рис конституційно-правової відповідальності, яка відріз­няє її від інших видів юридичної відповідальності.

Своєрідність санкцій конституційного права обумовлює те, що конституційно-правова відповідальність виступає у таких проявах, як: а) відповідальність, санкції якої містяться в нормах конституцій­ного права-власні конституційно-правові санкції; б) відповідальність, санкції якої містяться в нормах інших галузей права, до яких відсила­ють констигуційно-правові норми.

До санкцій конституційно-правової відповідальності, які містяться в нормах даної галузі права можна віднести наступні.

1) Дострокове позбавлення або зміна конституційного статусу посадової особи.

Наприклад, висловлення Верховною Радою України недовіри Гене­ральному Прокурору України, що має своїм наслідком його відстав­ку (п. 25 ст. 85 Конституції); дострокове припинення повноважень народних депутатів України за підставами, що передбачені у ч. 5 ст. 79. п. 2, 4 ч. 2 та ч. З ст. 81 Конституції; усунення Президента України з поста у порядку особливої процедури імпічменту (п. 10 ст. 85.- Ст. 111 Конституції); відкликання депутата місцевої ради; та ін.

2) Дострокове позбавлення або зміна конституційного статусу орга­ну державної влади, органу місцевого самоврядування.

Наприклад, відповідно до п. 28 ст. 85 Конституції, Верховна Рада України може достроково припинити повноваження Верховної Ради Автономної республіки Крим за наявністю висновку Конституцій­ного Суду України про порушення нею Конституції України чи зако­нів України; згідно із ст. 87 Конституції, Верховна Рада України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, що. відповідно до ст. 115 Конституції, має наслідком його відставку; згідно із ст. 91 та 106 Конституції, Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; тощо.

3) Позбавлення або зміна конституційного статусу об'єднань громадян.

Наприклад, уст. 37 Конституції встановлено, що «утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програм­ні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суве­ренітет)' і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, неза­конне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства.

на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, пося­гання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняють­ся». Передбачається, що заборона діяльності об'єднань громадян може здійснюватися лише в судовому порядку. Можливість заборони діяль­ності антиконституційних об'єднань громадян передбачено у Пакті «Про громадянські і політичні права» та в Конституціях різних країн.⁶

4) Визнання недійсним юридично значимого результату.

Наприклад, скасування результатів голосування при виборах народ­ного депутата України, Президента України, депутата місцевої ради тощо; визнання результатів виборів недійсними.

5) Скасування чи зупинення дії правового акту органу державної влади або органу місцевого самоврядування.

Наприклад. - Ст. 144 Конституції передбачає, що рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду; статтею 152 Конституції встановле­но. що закони, інші правові акти в разі їх невідповідності Конституції України або якщо було порушено встановлену процедуру їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

В науковій літературі висловлена думка про те, що скасування незаконного акту не є санкцією конституційного права, що це, скорі­ше є способом усунення із правового простору акту, якого не пови­нно в ньому бути. Стверджується, що в даному разі нікого не притяга­ють до відповідальності. Визнання ж актів не конституційними не має своїм наслідком будь-яких обмежень матеріального чи юридичного характеру.⁷

Таке бачення розглядуваного питання, як уявляється, не можна визнати достатньо обгрунтованим. Відміна акту - це негативний наслі­док, що наступає для органу, який його видав. В цьому випадку прояв­ляється негативна правова оцінка дій органів, посадових осіб, які вида­ли акт, що суперечить чинному законодавству. Результатом є настання несприятливих наслідків, а саме застосування санкції у вигляді відмі- ни прийнятих ними незаконних актів. Тому ми приєднуємося до пози-

'' Див Пакт «Про громадянські і політичні права» від 16 грудня 1966 р. ст. 20-22; напри­клад, Конституція ФРІ ' ст. 21.

⁷ Див. про це ШонД. Т. Вказ. праця. - С. 41.

ції І. С. Самощенко, Т. Д. Зражевскої, В. І. Лучина. Н. М. Колосової та інших авторів, які вважають, що визнання актів неконституційними та відміна таких актів є однією із санкцій конституційної відповідальності.

6) Обмеження або позбавлення спеціального чи загального статусу фізичної особи.

Наприклад, у ст. 64 Конституції передбачено можливість встанов­лення окремих обмежень прав і свобод людини в умовах воєнного або надзвичайного стану, але обов'язково із зазначенням строку дії цих обмежень. Встановлено, що не можуть бути обмежені права і свобо­ди, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29. 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції.; у ст. 19 Закону України «Про громадян­ство України» передбачено можливість втрати громадянином України громадянства, коли він порушує чітко визначені вимоги Українського законодавства тощо.

Як уже зазначалося, конституційно-правовій відповідальності притаманні санкції, що містяться в інших галузях права, до яких відси­лають норми конституційного права.

Прикладом таких санкцій може бути передбачене в Законі «Про вибори народних депутатів України» положення, відповідно до якого особи, що допустили порушення виборчого законодавства, несуть встановлену в законодавстві України відповідальність. Конкретні санк­ції за порушення виборчого законодавства передбачені в адміністра­тивному, кримінальному та інших галузях права України.

Санкції конституційно-правової відповідальності можуть засто­совуватися у поєднанні із санкціями інших галузей права, про що є вказівка в нормах конституційного права. Наприклад, така санкція конститупійно-правової відповідальності як усунення Президента України з поста у порядку особливої процедури імпічменту за вчинен­ня ним злочину (ст. 111 конституції), застосовується у поєднанні із санкціями кримінального права, де передбачені конкретні склади злочинів та відповідальність за їх вчинення. Теж саме можна сказа­ти і про таку санкцію конституційно-правової відповідальності, як дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього (ст. 81 Конституції). Тут також має місце поєднання конституційно- правової і кримінальної відповідальності.

Інколи в літературі поняття конституційно-правової відповідаль­ності ототожнюється із санкціями. Аналіз співвідношення понять

§ 5.Конституційно-правовіінститути. поняття, загальнахарактеристика.СистемаконституційногопразаУкраіни

«конституційно-правова відповідальність» і «санкція» свідчить про те, що немає переконливих підстав для їхнього ототожнювання. Поняття юридичної і, зокрема, конституційно-правової відповідальності значно ширше від поняття санкція. Санкція є одним із проявів юридичної відповідальності.^[5]

§ 5. Конституційно-правові інститути,

поняття, загальна характеристика. Система конституційного права України

Для досягнення правового результату недостатньо наявності однієї правової норми, а необхідна їх сукупність для регулювання відповідної сфери суспільних відносин. Тому норми будь-якої галузі права поді­ляються за правовими інститутами.

Конституційно-правовий інститут - це відповідна система близь­ких за змістом і взаємопов'язаних між собою норм конституційного права, які, в межах предмету конституційного права, регулюють одно­рідні і взаємозв'язані суспільні відносини, що складають відносно самостійну групу.

Характерними властивостями конституційно-правових інститутів є:

1) єдність норм, які утворюють правовий інститут, що зумовлено цілеспрямованістю правового регулювання;

2) кожному інститутові властиві певні особливості у методах правового регулювання суспільних відносин;

3) кожному інститутові притаманний свій специфічний суб'єктний склад.

Всі інститути конституційного права становлять складну ієрар­хічну систему. Всі складові цієї системи збалансовані, узгоджені між собою. Науково обгрунтований поділ норм конституційного права за правовими інститутами та розміщення інститутів у певній логічній послідовності утворює систему конституційного права України.

Місце, що займає той чи інший інституту системі конституцій­ного права зумовлено питомою вагою і значенням правових норм, які охоплюються даним інститутом, у системі права України.

До конституційно-правових належать такі інститути, як осно­ви конституційного ладу України, основи правового статусу людини

і громадянина, виборче право (в об'єктивному розумінні), народне представництво, конституційний контроль, державно-територіальний устрій, інститут президентства та ін.

існують прості та складні інститути. Наприклад, інститут вибор­чої системи включає такі інститути як виборче право (в суб'єктивному розумінні), виборчий процес. Останній містить у собі ряд стадій (призначення виборів, висунення кандидатів у депутати, голосуван­ня, підрахунок голосів і визначення результатів виборів). До інституту основ правового статусу людини і громадянина як складного консти­туційно-правового інститут)' належать прості: інститут громадянства України; інститут основних прав і свобод громадян України, іноземців; інститут основних обов'язків та інші.

До простих конституційно-правових інститутів можна віднести інститут депутатського запиту, інститут імпічменту Президента України.

На сучасному етапі відбувається процес формування інституту основ конституційного ладу, який об'єднує норми, що забезпечують суверенітет Українського народу, систему поділу влади і взаємодії її гілок, пріоритет прав людини над державою, політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність.

Конституційно-правові інститути об'єднують норми як Конституції України, так і поточного законодавства, тобто норми, які мають різну юридичну силу.

§ 6. Конституційно-правові відносини: поняття, характерні особ/ігівості, види

Констигпуііійно-правові відносини — це суспільні відносини, які врегульовані нормами конституційного права. їх змістом є юридич­ний зв'язок між суб'єктами у формі прав і обов'язків, передбачених відповідною правовою нормою конституційного права, тобто соціаль­на поведінка учасників цих відносин. Останнім притаманні загальні риси, характерні для всіх правовідносин, адже будь-які з них є резуль­татом впливу правової норми на відносини в суспільстві. Природа конституційно-правових зв'язків розкривається у змісті суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктів правовідносин.

Разом з тим, вони мають особливі риси, пов'язані насамперед зі специфікою предмета правового регулювання, суб'єктами правовід- § 6. Конституційно-правові відносини: поняття, характерні особливості, види

носин, механізмом їх реалізації, місцем у системі правових зв'язків тощо.

Конституційно-правові відносини відрізняються своїм змістом, виникають в особливій сфері відносин, які становлять предмет консти­туційного права України. Вони є різновидом політико-правових зв'язків, оскільки пов'язані з правовим регулюванням політико-правових проце­сів і насамперед з реалізацією державними структурами владних повно­важень, з розподілом влади між цими структурами і взаємодією органів законодавчої, виконавчої і судової влади, з визначенням правового стату­су людини і громадянина, функціонуванням політичних партій, інших суб'єктів політичного процесу, із забезпеченням народовладдя.

Цим відносинам в основному притаманний імперативний харак­тер, оскільки вони значною мірою пов'язані з реалізацією владними структурами своїх повноважень, взаємодією різних рівнів державного механізму.

Але конституційне право України регулює значне коло відносин, в яких зв'язки між їх суб'єктами ґрунтуються на рівності сторін, тобто застосовується диспозитивний метод регулювання взаємодії суб'єктів. У цьому насамперед виявляється демократичний потенціал конститу­ційного права України.

У системі правовідносин конституційно-правовим відносинам належить провідне місце, оскільки вони визначають зміст інших. Наприклад, правовідносинам громадянства притаманний постійний правовий зв'язок громадянина і держави, вони визначають широкий спектр правовідносин громадянина в різних сферах суспільного життя, в тому числі в трудових, цивільно-правових та ін.

Особливістю конституційно-правових відносин є те, що їхні учас­ники мають неоднакові права та обов'язки, тобто мають різну консти- туційно-правову правосуб'єктність. Наприклад, громадяни та іноземці мають різні права в Україні.

У характеристиці конституційно-правових відносин важливе значення має визначення їхніх об'єктів.

Об 'єкти конституційно-правових відносин — це предмети або явища реальної дійсності, стосовно яких в нормах конституційного права встановлюються права і обов'язки, тобто визначається необхід­на поведінка учасників правовідносин.

Розрізняються такі види або групи об 'єктів конституційно-право­вих відносин:

1) державна, територія;

2) матеріальні цінності;

3) поведінка людей;

4) діяльність об'єднань громадян;

5) діяльність органів державної влади;

6) діяльність органів та інших суб'єктів місцевого самоврядування;

7) особисті не майнові блага тощо.

Підставами виникнення, зміни і припинення конституційно- правових відносин є юридичні факти, які включають юридичні дії та юридичні події.

І

§ 7. Джерела конституційного права України, як галузі національного права

Конституційне право України, як кожна галузь права, має свої джерела. Термін «джерело права» юриспруденції відомий давно. Ще римський історик Тіт Лівій назвав закони XII таблиць джерелом публічного і приватного права. Джерела права прийнято розрізняти: а) за матеріальним змістом (матеріальні умови життя суспільства, система економічних зв'язків, форми власності тощо); б) за соціаль­но-психологічним змістом (правова свідомість); в) за юридичним зміс­том (різні форми, засоби вираження, об'єктивізація правових норм). Тому під джерелами права в юридичному значенні розуміється форма вираження, об'єктивізації державної волі.

Основними видами джерел конституційного права в світі є норма­тивно-правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, а інколи міжнародні і внутрішньодержавні договори. У свою чергу норматив­но-правові акти конституційного права поділяються на закони, норма­тивні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти місцевого само­врядування.

Система правових актів, які є джерелами конституційного права України, доволі широка, а саме: Конституція України, закони, поста­нови Верховної Ради України, декларації (насамперед Декларація про державний суверенітет України), Акт проголошення незалежності України, нормативні акти Президента України, постанови уряду Укра­їни, Конституція Автономної Республіки Крим, акти Верховної Ради

Автономної Республіки Крим, уряду АРК, нормативні акти органів місцевого самоврядування, регламенти тощо.

Особливе місце серед джерел конституційного права України нале­жить Конституції України, в якій закріплюються найбільш принципові правові норми загального характеру. Вони мають установчий харак­тер та вищу юридичну силу, стосуються усіх сфер життя суспільства: політичної, економічної, соціальної, духовної. Таким діапазоном змісту своїх норм Конституція України суттєво відрізняється від усіх інших джерел конституційного права. Важливо й те, що в самій Конституції України визначаються багато інших видів джерел цієї галузі національ­ної правової системи. Норми Конституції України стосуються кожного громадянина, усіх суб'єктів суспільних відносин.

Джерелом конституційного права України є міжнародні договори. Конституція України (ст. 9) встановлює, що чинні міжнародні догово­ри, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Види джерел галузі конституційного права України, як правило, досить стабільні. Вони чітко визначені в Конституції України, в інших нормативно-правових актах. Але на даному етапі конкретні акти, які містять конституційно-правові норми, мобільні, дуже часто змінюють­ся, скасовуються, новелізуються. Нестабільність конституційного зако­нодавства зумовлюється як об'єктивними, так і суто суб'єктивними чинниками.

§ 8. Місце конституційного права в системі націонауіьного права

Місце і роль конституційного права в системі національного права визначається предметом конституційно-правового регулювання, харак­тером його співвідношення з приватноправовими та з іншими галузями публічного права.

Вихідним тут є положення загальної теорії права про ге, що систе­ма права ділиться на дві підсистеми: публічне право і приватне право. У межах цієї підсистеми права формуються галузі законодавства: в рамках публічного права — конституційне, адміністративне, кримі­нальне, фінансове; в рамках приватного - цивільне, сімейне, трудове та інші галузі законодавства. Безперечно, такий поділ досить умов­ний, оскільки норми однієї галузі проникають в інші, переплітаються з ними.^[6]

Роль Конституції полягає в тому, що вона забезпечує збалан­сованість публічних і приватних засад у праві насамперед тим, що закріплює багатоманітність власності, її статус і співвідношення між її видами, соціальну спрямованість (функцію) держави тощо. Цим самим Конституція закладає основи цивільного права. Іншими слова­ми: нормуючи відносини між суб'єктами влади і підпорядкованими цій владі, Конституція утверджує себе як головне джерело публічного права, а конституційне право є його основною галуззю.

З іншого боку, визначаючи статус особи, індивіда в суспільстві, конституційне право закладає підвалини приватного права, яке регу­лює відносини між індивідами.

Більшості норм конституційного права властива імперативність. Такі норми складають кістяк правопорядку. Відступ від них шляхом укладання приватноправових договорів, контрактів, угод, тобто дозво­лених правових форм встановлення юридичних прав і обов'язків між суб'єктами конституційно-правових відносин, суворо забороняється. Адже ні політичні права, ні влада не можуть стати власністю особи. Цим підкреслюється і різниця між конституційним та цивільним правом, і той факт, що деякі норми конституційного права є нормами цивільного права. Скажімо, конституційне закріплення приватної влас­ності дає підстави для розробки цього інституту цивільним правом.

Існує тісний зв'язок між конституційним правом та іншими публіч­ними галузями права, насамперед, з адміністративним, фінансовим тощо. Спільним тут є те, що основою нормування цих галузей є публічний інтерес, структура, організація і діяльність державної влади.

Найбільш тісний зв'язок конституційного права з адміністративним правом, яке регламентує управлінську діяльність держави, визначає її форми й методи. Одна, з функцій останнього - переведення в динаміку суспільних відносин статичних положень конституційного права, яке встановлює основи системи і організації виконавчої влади, юридич­ної відповідальності, в тому числі адміністративної відповідальності.

Адміністративне право реалізує можливості конституційного стату­су органів управління, а його санкції в певних випадках здійснюють захист норм конституційного права.

Водночас адміністративне право - цілком самостійна галузь націо­нального права, яка має свій предмет і метод регулювання. Воно визна­чає статус органів управління, регламентує їхню діяльність у сфері управління, основи їхніх взаємовідносин з іншими суб'єктами права.

Існує тісний зв'язок між конституційним правом України та фінан­совим правом. Предметом регулювання фінансового права є питання мобілізації, розподілу й використання державних грошових фондів. Основи такої діяльності закладені в нормах конституційного права, причому це здійснюється як на рівні Конституції, так і на рівні інших джерел конституційного права, наприклад Закону «Про місцеве само­врядування в Україні». У свою чергу, норми фінансового права регулю­ють фінансування суб'єктів конституційного права - Верховної Ради України, Конституційного Суду України, органів місцевого самовряду­вання тощо. Фінансово-правовим нормам також властивий імператив­ний, владнокатегоричний характер, однак вони не мають політичного характеру, оскільки регулюють відносини з мобілізації та розподілу грошових ресурсів.

Конституційне право України перебуває у тісному зв'язку із таким різновидом публічного права, як кримінальне право, особливістю якого є те, що його норми містять заборони на певну поведінку під загрозою застосування репресивного за змістом покарання. Конституція визна­чає зміст і принципи політики у названій сфері, її мету й соціальну спрямованість. У свою чергу, кримінально-правові норми здійснюють охорону багатьох конституційно-правових норм.

Конституційне право, закріплюючи систему, принципи організа­ції та діяльності судової влади, встановлює тим самим вихідні заса­ди для кримінально-процесуального, цивільно-процесуального права, адміністративно-процесуального права, конституційного судочинства (конституційного процесу).

Причому останнім часом взаємозв'язок між конституційним і вказаними галузями права розширюється й змінюється. Це зумовлю­ється. крім всього іншого, розширенням сфери конституційно-право­вого регулювання, «втягуванням» в його орбіту нових суспільних відносин, встановленням та функціонуванням нових конституційно- правових інститутів, наповнення конституційно-правових інститутів новим змістом.

§ 9. Конституційне право як юридична наука: поняття та предмет, основні завдання

Що ж являє собою наука конституційного права? На відміну від галузі права, яка закріплює і регулює певне коло суспільних відносин, конституційне право як наука являє собою систему наукових уявлень, знань і теоретичних положень про конституційне право як галузь права.

Зміст науки конституційного права розкривається через такі її поняття і категорії, як предмет науки, - її методологія система науки, - її джерела, — функції та завдання науки, — її співвідношення з іншими науками, - роль науки конституційного права у розбудові державності суверенної України.

Наука конституційного права — це галузева юридична наука, яка має предметом свого вивчення конституційне право як галузь права, практику застосування, реалізації конституційно-правових норм та історію їхнього розвитку.

Наука конституційного права вивчає конституційно-правові інсти­тути, що закріплюють основи конституційного ладу України, як суве­ренної, демократичної держави, одним із основних завдань якої є побудова цивілізованого громадянського суспільства і утвердження правової держави. Це один із найважливіших інститутів, які вивчають­ся наукою конституційного права. Предметом вивчення науки консти­туційного права є такі важливі правові інститути як: правовий статус людини і громадянина в Україні; - інститути безпосередньої демократії в Україні; - система органів державної влади в Україні, принципи їх побудови і діяльності; місцеве самоврядування; - державний устрій і територіальна організація України.

Наука конституційного права, як і вся в цілому юридична наука, завжди відігравала велику роль у розробці концепції розвитку консти­туційного законодавства держави, проектів основних законів і ін.

Важливим аспектом в дослідженні наукою конституційного права засад оптимальної організації суспільства і побудови правовий держа­ви е дослідження і визначення напрямків і шляхів вдосконалення тих правових інститутів, через які забезпечується втілення в життя ідей народного, національного і державного суверенітету, повновладдя народу, послідовного розвитку демократії.

Термін «аспект» від лат. точка зору, з якої предмет, поняття, явище сприймаються у даний час. перспектива, в якій виступає дане явище.

§ 10. Система та джерела науки конституційного права

Які ж головні завдання стоять перед наукою конституційного права? Вивчення наукою вище розглядуваних явищ не є самоціллю науки.

Передовсім, наука конституційного права покликана теоретично обґрунтувати правомірність самого існування конституційного права як провідної галузі в системі права України. її метою є розробка і тлумачення основних понять і категорій конституційного права, напр..

По-друге, завдання науки полягає в тому, щоб узагальнюючи і теоретично аналізуючи досвід державного будівництва, виявляти тенденції розвитку суспільства, визначати шляхи і правові засоби вдосконалення побудови і діяльності державного механізму та орга­нів місцевого самоврядування.

На основі здійснюваного дослідження наука покликана розробля­ти обґрунтовані рекомендації щодо шляхів дальшого вдосконалення правового регулювання відповідних суспільних відносин та практики застосування конституційно-правових норм, запровадження позитив­ного досвіду державного будівництва інших країн світу.

Отже, наука конституційного права являє собою виражену через наукові поняття систему знань про конституційно-правові норми, конституційно-правові інститути, відносини, що регулюються нормами даної галузі права, про державно-політичні, соціально-економічні та інші інституції, та про закономірності їхнього становлення і розвитку.

§ 10. Система та джерела науки конституційного права

Система науки конституційного права визначається її предме­том. Вона обумовлюється також визначеною послідовністю вивчення констигуційно-правової проблематики.

Необхідно зауважити, що такі поняття як. «система конституційно­го права як науки» і «система конституційного права як галузі права» не тотожні. Система конституційного права як науки є значно ширшою і різноманітнішою у порівнянні із системою конституційного права як галузі права. Система науки конституційного права охоплює ряд питань, які не можуть входити до системи галузі права. Це такі, зокре­ма, питання як: теоретичні основи конституції; — поняття сувереніте­ту, демократії, самоврядування; - проблеми методології науки тощо.

Важливе значення має вивчення й дослідження наукою питань, що пов'язані із проблемами забезпечення правової охорони Конституції України.

Систему науки конституційного права становить ряд її елементів. Вона складається з двох основних частин.

Перша частина системи науки конституційного права охоплює загальні питання. До них належать: поняття, предмет та методологія науки конституційного права; — поняття і предмет конституційного права як галузі національного права України; — поняття і особливос­ті норм конституційного права; - види та особливості конституцій­но-правових відносин; - конституційно-правові інститути; - система даної галузі права; - методи правового регулювання конституційним правом суспільних відносин; - поняття, особливості та види конститу- ційно-правової відповідальності; — джерела даної галузі права, її місце в системі національного права України; — взаємодія конституційно­го права з іншими галузями права держави. Це перша частина науки конституційного права.

Друга частина науки конституційного права охоплює наступні розділи:

Вчення про Конституцію; Принципово важливим тут є досліджен­ня питань, що пов'язані із вивченням і розкриттям сутності Конститу­ції України (28.06.1996) із визначенням її структури, основних функ­цій, механізму реалізації конституційних норм. Особливо важливе значення має дослідження проблем що пов'язані із забезпеченням правової охорони Конституції України.

Наступним важливим розділом, що вивчається і досліджується наукою конституційного права України є загальні засади конституцій­ного ладу України. В цьому розділі наукою досліджуються пробле­ми, що пов'язані із визначенням основоположних засад організації і функціонування Українського суспільства і держави Україна. Важли­вим є аналіз положень, що характеризують Україну як демократичну, правову, соціальну державу, яка відповідає перед людиною і суспіль­ством за свою діяльність. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Конституції найвищою соці­альною цінністю в нашій державі. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є за Конституцією основним обов'язком держави.

В Конституції встановлено, що Україна є республікою, в якій носі­єм суверенітету і єдиним джерелом влади виступає народ. Народ реалі-

10. Система та джерела науки конституційного права

зує владу як безпосередньо, так і через систему органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Державна влада здійсню­ється в Україні на основі принципу її розподілу на законодавчу, вико­навчу і судову.

Вивчаючи зазначені та інші проблеми, що стосуються дослідження розглядуваного правового інституту, наука покликана проаналізувати світовий досвід щодо основоположних засад організації і функціону­вання держави, державної влади, інститутів безпосередньої демократії, місцевого самоврядування тощо. На основі таких досліджень, наукою формулюються пропозиції щодо моделей і механізмів які прийнятні для нашої держави.

Вивчаючи розглядуваний інститут, наука досліджує і аналізує такі проблеми, як принцип верховенства права, політична, еконо­мічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя в Україні, різноманітність форм і типів власності, пріоритет загальнолюдських цінностей, цілісність, неподільність і недоторканість території Укра­їни тощо.

Важливою проблемою, що досліджується наукою конституційного права є становлення і розвиток громадянського суспільства в Україні. Вивчаючи зазначені питання, наука досліджує проблеми співвідношен­ня між суспільством і державою.

Наступним важливим розділом дослідження науки є основи право­вого статусу людини і громадянина в Україні.

В цьому розділі вивчаються основи взаємовідносин держави і особи.

Призначення цього розділу полягає у визначенні сутності право­вого статусу особи, основними складовими якого є інститут громадян­ства та інститут конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні.

Поиск по сайту: