СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ 8 страница

Говорячи про кінцеву фазу в історії східноєвропейського царизму слід відзначити, що поняття «інородці» вживалося в Російській імперії для означення більшості народів, які її населяли. Офіційно їх нараховувалося 8 груп, а саме: сибірські народи; самоїди; калмики Астраханської та Ставропольської губерній; киргизи; кавказькі верховинці; тубільці Туркестану; ординці Закаспійської області; євреї. Однак на початку XX ст. П.Столипін відніс до категорії «інородці» і українців. Іншими словами, поняття «інородці» з початку XX ст. стало використовуватись стосовно всього неросійського населення, а росіяни розглядались як «державна нація». Таким чином проект «великої російської нації», яку мали складати українці, росіяни і білоруси був похований самим самодержавним урядом, а

інші проекти співжиття різних націй в одній державі були абсолютно нежиттєздатними.

«Інородцям», зокрема українцям, заборонялось створювати свої національні товариства, громадські організації, клуби, газети, школи, на них поширювалася ціла низка обмежень.

Переважна більшість авторів характеризує Російську імперію як конгломерат різних етносів, як «в'язницю народів», якій в етно-політичному плані були властиві цілковита безправність неросійського населення, його насильницька асиміляція, пріоритет принципу «поділяй і володарюй» в усій етнонаціональній політиці царизму, формування імперського мислення, агресивного ставлення до будь-яких виявів національної свідомості «інородців».

Імперська політика Росії (як і Австро-Угорщини) щодо «некорінних» і «недержавних» народів супроводжувалась відомими міграційними явищами та денаціоналізацією. Значні анклави українців на рубежі XIX—XX ст. опинились за межами своїх етнічних земель: в Сибіру, на Далекому Сході та в інших місцях. Водночас імперські режими заохочували розселення неукраїнців (зокрема росіян) на українських землях.

Специфіка формування російсько-українських відносин, постійна паралельна колонізація обома народами велетенських територій, «вимивання» української інтелігенції з національного ґрунту та інтегрування її в імперську бюрократичну структуру давали підстави МДрагоманову в кінці XIX ст. сумніватися в перспективах українського державного сепаратизму. На його думку, цивілізаційний поступ українського народу мав здійснитися через процес широкої автономізації. «От через те і я, — пише він, — не бачачи грунту для державного сепаратизму українського, бачу повну можливість політичної і національної автономії української на грунті земської автономії (selfgoverment), до котрої і в усій Росії, в тім числі і в великоруських земствах, висказувалась стілько раз явна симпатія і котра рано чи пізно мусить перейти в життя і в Росії»⁶⁵.

Визволення України МДрагоманов небезпідставно пов'язував із загальнодемократичними процесами у самій Росії, оскільки вважав,

317

що «до конституції в Росії уряд ніколи не позволить навіть української проповіді в церквах ні мови в школі і на селі»⁶⁶.

Передбачення М.Драгоманова повністю справдилися. Українська ідея активізувалася лише під час подій революції 1905 р. і введення перших, хоча й куцих конституційних свобод.⁶⁷

Торкаючись спрямування та змісту політики царизму у сфері міжетнічних відносин, переважна більшість авторів сходяться на тому, що вона мала на меті збереження цілісності монархії, поросійщення всіх народів на грунті гасла Миколи І: «один закон, одна мова, одна віра». Саме це гасло було в основі ставлення влади до українців, яких розглядали лише гілкою росіян, а українську мову — місцевим діалектом російської. Дослідники посилаються на циркуляр 1863 р. П.Валуєва за № 394, в якому стверджувалося, що «ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може». А як вершину українофобії розглядають Емський указ Олександра II 1876 р., що категорично забороняв друкувати і видавати українські книжки, ставити вистави й виконувати українські пісні.

В той же час асиміляційний процес був малоефективним. Зважаючи на маразматичний характер Валуєвського і Емського документів, на місцях вони виконувались досить непослідовно. Водночас їх репресивний характер спонукав до відродження національної самосвідомості у все ширших мас українців. Так що всілякі «заборони», хоча і гальмували процес українського національного руху, врешті-решт відіграли роль тієї краплі, яка переповнила чашу народного терпіння.

До того ж, колосальна відсталість Росії від провідних європейських країн у розвитку залізничного сполучення, промисловості й урбанізації вкрай ускладнювала реалізацію асиміляторського проекту. Вона обмежувала мобільність населення й знижувала потенційний виграш від володіння пануючою державною мовою. Відсталість Росії обмежувала також людські і матеріальні ресурси, які були у розпорядженні уряду.

Модернізація запізнювалась не тільки порівняно з Англією або Францією. Не менш важливо, що вона запізнювалась у порівнянні з

318 ______________________________________________

«пришестям націоналізму» на простір Російської імперії — у Франції розвиток індустріальної революції на декілька десятиріч випереджав появу націоналістичного виклику, а в Росії — навпаки.

В Росії жоден інститут, які Франція успішно використовувала при реалізації свого проекту національного будівництва — а саме: школа, армія, місцева адміністрація, — ані за своїм станом, ані за рівнем державного фінансування не був в змозі виконати подібні завдання. В свою чергу, слабкість адміністративної системи обумовлювала непослідовність російської політики, яка суттєво змінювалась у зв'язку зі зміною не тільки самодержців, але й генерал-губернаторів. Незадовільний стан цих інститутів і державної машини в цілому поглиблювався обмеженістю можливостей використання суспільних ресурсів, хоча б для поповнення гостродефіцитних кадрів освічених чиновників. Це багато в чому пояснює ту непоступливість, з якою самодержавство намагалося зберегти свою політичну монополію, тобто залишитись самодержавством, навіть після відміни кріпацтва. Реформи 1860-х рр., якщо б мали своє продовження в політичній сфері, відкривали можливість подолати взаємне відчуження влади і суспільства. Перехід властей до контрреформаторської політики в 1870-ті рр., утвердження бюрократично-поліційного режиму і політичний конфлікт, який з цього часу зростав у суспільстві, неминуче підривав привабливість Росії як інтеграційного центру для національних еліт окраїн імперії, в тому числі й української.

Політика царизму викликала дедалі більший спротив з боку українського та інших національних рухів, призвела до виникнення різних громадських об'єднань («Громада», «Братство тарасівців», «Молода Україна»), а згодом і перших політичних партій (Українсько-руська радикальна партія, Революційна українська партія). На базі останньої сформувалися Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська соціал-демократична спілка, Українська народна партія та інші. Оскільки на підросійській Україні легальна діяльність будь-яких політичних партій до 1905 р. була заборонена, а українська політична думка жорстоко переслідувалася, національно-культурним притулком для українства, за визначенням С.Єфремова, стала

_____ 319

Галичина, де відкрито діяли політичні об'єднання, видавалися часописи і газети.

Для того, щоб з'ясувати, як Західна Україна стала відігравати роль вітчизняного П'ємонту, необхідно зробити історіографічний екскурс.

Правобережна Україна (без Києва) з 1712 р. була офіційно підпорядкована Польщі. На її теренах відновився колонізаційний процес, який відбувався під знаком реставрації суспільного устрою й загальних відносин з часів, що передували Визвольній війні під проводом Б.Хмельницького. Український народ не міг змиритися з цією реставрацією, але позбавлений власної провідної верстви, якою у добу Хмельницького було козацтво, він реагував на соціальні й релігійні утиски лише стихійними рухами, що дістали назву гайдамацьких. їх коріння, як справедливо зазначає Д.Дорошенко, слід шукати в тих політичних умовах, в яких перебувала Правобережна Україна під панським пануванням.

Найлегше було утвердитися в своїх старих володіннях панам-магнатам. Як і сто років тому на Правобережжі знову виростають величезні латифундії. Протягом XVIII століття найбільші земельні багатства на Правобережній Україні зосередилися в руках Потоцьких, Любомирських, Яблоновських, Чорторийських, Тишкевичів, Браницьких та інших, які цілком нагадували «королевят» з дохмельницьких часів. Використовуючи ослаблення королівської й взагалі будь-якої влади в державі, магнати захоплювали й т.зв. королівщини, українські староства й робили їх своїми спадковими власностями. Шляхта опиняється у повній залежності від магнатів. Лише невеликій частині вдається повернути свої колишні землі; більшість дістає маєтки вже від магнатів на умовах васальної залежності або оренди, а то й просто вступає до них на службу в якості управителів, адміністраторів, економів тощо.

Здобувши знову величезні простори землі в Україні, пани постали перед проблемою їх заселення. В селянському населенні нестачі не було. На заклик панських «осадників», які обіцяли за старим звичаєм певні роки свободи від всіх повинностей, потяглися селяни з Західної

320 ___________________________________________

Волині, з Полісся, Галичини, з Лівобережної Гетьманщини. Вони осідали на порожніх землях, розбудовуючи нові села, здебільшого на руїнах колишніх. Приходили не тільки українці, але й поляки-мазури, які зливалися з масами українського населення, переймаючи його мову й звичаї, за винятком релігії. Пани приймали всіх втікачів і в перші роки, поки переселенці не налагоджували господарство, не вимагали ніяких повинностей. Навіть по закінченні «пільгових років» панщина була не дуже обтяжливою, бо власники великих маєтків, відчуваючи велику потребу в робочих руках, готові були йти на певні поступки.

Але з часом більшість земель латифундій була роздана дрібній шляхті в оренду або в заставу й селян, які вже звикли до повної волі, почали експлуатувати більш інтенсивно. Шляхта, яка тепер безпосередньо мала справу з селянами, почала вимагати від них щораз більшої праці на свою користь. Зростала мережа панської адміністрації, яка все міцніше охоплювала життя селян з усіх боків. Відновилася й сумновідома політика переведення православних в унію. Все це дратувало народ й викликало з його боку негативну реакцію. Але тепер не було кому, як за часів козаччини, організовувати опір і тим, хто не хотів миритися з кріпацькими порядками залишався вибір: або знову тікати з обжитих місць в Гетьманщину чи Молдавію, або ставати поза межі закону й мститися своїм соціальним гнобителям. У нещодавно заселеному краї вистачало бродячого авантюрницького елементу, щоб сформувати численні загони гайдамаків, які грабували панські маєтки й винищували всі більш-менш заможні прошарки. Але в самих розбоях був помітний елемент соціальної боротьби — гайдамаки здебільшого не чіпали людей бідних і взагалі селян. Через це вони користувалися підтримкою селянської маси, що дивилася на них як на своїх оборонців і месників за панські кривди.

Був ще один момент, який відіграв важливу роль у цивілізаційному феномені гайдамаччини — близьке сусідство з Запоріжжям. Запорозькі степи були тим запіллям, де гайдамаки переховувались від переслідувань з боку польських властей й відпочивали після своїх

____ 321

набігів. Правда, запорозька старшина офіційно була змушена переслідувати гайдамаків. Але серед рядового козацтва симпатії до цього руху були очевидні. Чимало запорожців нелегально вступали до лав гайдамаків, були ватажками й організаторами гайдамацьких загонів, допомагали їм зброєю та реманентом. На боці гайдамаків було і співчуття православного духовенства, яке бачило в них захист від переслідувань уніатів.

Таким чином, в очах населення Правобережної України гайдамаки були не розбійниками, а оборонцями віри й народу. В моменти вибуху активного протесту з боку народних мас вони ставали на чолі руху як готові кадри, як організуючий провідний елемент.

Д.Дорошенко наводить, як приклад, особовий склад однієї з гайдамацьких ватаг, вважаючи його типовим: «1717 р. запорожець Дзюба сформував в околиці Києва на гайдамацькій території ватагу з 15 людей: тут були місцеві селяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і навіть один шляхтич із своїм слугою. Отже, люди найріжнороднішого соціального стану, віри й національности. Удаючи з себе ватагу робітників, які хотіли десь найнятися на сільські роботи, вони перейшли на територію польської України й дійшли аж до Дністра. їх радо приймали по панських маєтках як робочу силу, але вони ніде не найнялись, бо дожидали легшого заробітку: вони почали нападати на купецькі каравани й грабувати їх. Під час одного такого нападу вони здобули по 450 золотих на брата, добули собі коней. Тоді вони розійшлися по селах, поженилися й почали господарювати. Якби не те, що декого з них пізнали пограбовані купці, то гайдамакування проминуло б для них безкарно»⁶⁸.

Завдяки участі запорожців, гайдамаччина стає безперервною, організованою війною проти шляхти. Поруч з запорожцями, активну підтримку зброєю і харчами гайдамаки отримували й від населення Гетьманщини.

Треба зауважити, що Польща мала дуже обмежені ресурси аби протидіяти гайдамацькому руху. Ще 1717 року шляхта, аби не витрачатися на військо, добилася обмеження постійної армії до 24

322

тис. вояків. Такий контингент був гарантований, на основі конвенції, російським урядом, якому подібний розклад був дуже вигідним: Польща ставала практично обеззброєною проти нього й російські війська вільно перетинали її територію для проведення збройних операцій. Маленька Прусія мала постійну стотисячну армію, Росія — двохсоттисячну. Польща мала фактично всього 17—18 тисяч, що було абсолютно недостатньо для великої держави. З них у Правобережній Україні було задіяно менше чотирьох тисяч вояків.

Цього, звичайно, було замало для приборкання гайдамацького руху. Уряд вдався до спроби організувати міліцію з дрібної шляхти, а також наймав міліцію за гроші. Але цими заходами лише погіршив ситуацію: в мирний час такі загони грабували населення, а при загостренні боротьби переходили на бік гайдамаків. Єдиною опорою панської влади на Правобережжі були т.зв. «надвірні міліції» — загони, утримувані магнатами на свій кошт. Формувалися вони з власних селян латифундистів, яких звільняли для цього від кріпацької праці. «Надвірна міліція» мала козацьку організацію (виборні отамани, сотники, осавули). Лише начальник загону — полковник — мав бути шляхтичем. У деяких панів такі загони налічували до 5 тис. вояків.

Не маючи змоги придушити гайдамацький рух, польська влада постійно зверталася до російського уряду з проханням про допомогу. Останній наказав своїм адміністраціям у прикордонних регіонах не дозволяти гайдамакам переходити на російську територію, всіляко допомагати Польщі у боротьбі з ними. Запорозька старшина отримала аналогічні вказівки.

Все це стало однією з причин того, що Польща поступово ставала фактично залежною від Росії. Територія Речі Посполитої була базою для російських військ під час Семирічної війни, а після неї російська воєнна присутність в цій державі стала постійною. 1768 р. було підписано так званий «Трактат про гарантії», який, зокрема, передбачав зрівняння в правах православних і католиків, зберігаючи за останніми права пануючої релігії. Цей Трактат юридично оформив російський протекторат над Річчю Посполитою.

______ 323

Такий стан речей не влаштовував магнатів-латифундистів. Перш за все це стосувалося католицької церкви, особливо в Галичині та Правобережній Україні, де вона була інструментом прямого насильства над місцевим населенням. Для світських феодалів цього регіону Речі Посполитої зрівняння в правах дисидентів з католиками також було вкрай небажаним.

За цих умов 29 лютого 1768 року у містечку Бар фрондуючі магнати на чолі з К.Пулаським оприлюднили маніфест про створення конфедерації з метою захисту «вольності і віри». Вони заснували щось на зразок лицарського духовного ордену під назвою «кавалерів святого хреста» й проголосили хрестовий похід проти «схизматиків». Король Станіслав-Август і польський сенат офіційно звернулись до імператриці Катерини II з проханням про допомогу проти конфедератів.

Попри перші успіхи останніх, королівські і російські війська в кінці червня 1768 року розгромили конфедератський рух. Рештки конфедератів втекли до Молдавії. Але Барська конференція викликала могутній спротив і в середовищі народних мас Правобережної України і Галичини. Висуваючи гасла найлютішої феодально-католицької реакції й анархії, вона кинула виклик всьому православному й уніатському селянству та козацтву української Польщі. Вибухнула селянська війна, яка дістала назву «Коліївщини» (від слова «кіл» — основної зброї повстанців).

На чолі повстання стояв М.Залізняк. Він був родом з селян містечка Медведівка, став запорожцем, а в квітні 1768 р. зумів організувати численні прояви народного спротиву в потужну протидію магнатському пануванню. Ядро селянського війська складали вихідці з Запорожжя, але не реєстрові козаки, а різні наймити, які працювали по запорозьких зимівниках, займалися рибним промислом тощо.

Українські дослідники вважають, що гайдамаки мали певний план: охопити Київщину з усіх боків, а потім здійснити рейд через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку. На своєму шляху повстанці вирізали шляхту та євреїв. До них цілими

21*5-2

324 ____________________________________

ватагами приєднувалося місцеве селянство. Головним об'єктом походу було місто Умань — на той час важливий економічний та культурний осередок, який належав магнатській родині Потоцьких. Місто було укріплене. В розпорядженні його управителя Младеновича був невеликий військовий загін, а головною силою — козацька міліція під командуванням сотника Ї.Гонти.

Коли повстанці підійшли до Умані, Младенович вислав загін Ґонти їм назустріч. Але Гонта, переконавшись, що Залізняк почав повстання в ім'я народних ідеалів — визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри — перейшов на його бік. Умань було взято й гайдамаки вчинили в ній страшний погром: за різними джерелами повстанці вбили від 2 до 20 тисяч його мешканців, в основному шляхтичів та євреїв.⁶⁹ Показово, що «зрада» Ґонти, як вважає польська історіографія, насправді такою не була. Адже він виступив проти конфедератів на боці короля. Бунт гайдамаків був спрямований проти магнатів, а не проти королівської влади. В цьому ще раз проявився світоглядний цивілізаційний феномен, який зберігся у народній свідомості з часів Хмельниччини: українці вважали, що королівська і царська влада обмежує панське свавілля й на тому історичному етапі завжди виступали на її підтримку.

Доля повстання залежала від того, як до нього поставиться російський уряд. Спочатку царська адміністрація ставилася до Коліївщини досить доброзичливо. По-перше, повстання реально ослаблювало Польщу, що було в руслі російської політики. По-друге, антиконфедератське спрямування бунту давало можливість усунутися від каральних дій проти його учасників. Російський посол у Варшаві Рєпнін радив начальнику російського корпусу в Польщі генералу Кречетнікову заспокоювати повстанців, але не застосовувати проти них збройні сили. Це провокувало гайдамаків до активізації дій, бо вони були переконані, що діють в інтересах Росії й царський уряд в разі необхідності підтримає їх військово.

Така ілюзія тривала доти, доки один з повстанських загонів не перейшов турецький кордон й не спалив місто Балту, в якому

325

намагалися сховатися втікачі від гайдамацького терору. Це викликало гострі протести з боку турецького уряду та кримського хана. Турки погрожували війною (війна таки почалася восени 1768 року). Але влітку Росія була ще не готова до бойових дій і Катерина II видала маніфест, в якому наказувала придушити повстання. Кречетніков стягнув свої війська, почав переговори з гайдамаками, під час яких арештував ватажків повстання, а потім захопив і гайдамацький табір. Повстанців, які були польськими підданими, на чолі з Гонтою, було видано полякам й жорстоко страчено. Російських підданих засудили в Києві до страти, але в останній момент присуд було замінено на тілесні покарання й довічну каторгу в Сибіру. Так закінчився один з найбільших виступів українського народу за своє звільнення від польського панування. Коліївщина остаточно розхитала і без того немічний архаїчний режим Речі Посполитої, що невдовзі, після перемоги Росії у війні з Туреччиною й рештками барських конфедератів, які виступили на боці останньої, призвело до першого поділу Польщі.

Він відбувся 1772 року. Згідно з конвенціями, підписаними в Петербурзі між Росією, Прусією та Австрією, до Росії відійшла частина Білорусії, частина Придніпров'я та польська частина Ліфляндії. До Австрії — Галицька Русь зі Львовом та інші землі. Прусія одержала прикордонні польські території.

Невдовзі, в 1793 р., Польща, яка так і не стала життєздатною державою, була поділена вдруге. В результаті Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії. В 1795 р. відбувся третій, остаточний розділ Польщі й державне існування Речі Посполитої припинилося більш як на 120 років.⁷⁰

Велике, якщо не вирішальне, значення у краху колись могутньої європейської держави відіграла козацька українська цивілізація. Протягом XVII та XVIII століть на теренах України не вщухало криваве цивілізаційне протистояння, в якому одна сторона (польська) вважала себе вищою в релігійному, соціальному й культурному відношенні, ніж інша (українська). Трагедія полягала в тому, що обидва слов'янські народи за століття спільного співжиття

326

збагачували один одного в культурному плані, разом освоювали простори Дикого Степу, боронили його кордони від експансії ісламської цивілізації. Тобто виконували тотожні цивілізаційні функції. Однак релігійна нетерпимість, намагання змусити один етнос жити за законами та звичаями іншого, який вважав себе домінуючим, призвели до того, що шляхи українців і поляків надовго розійшлися. Обидва народи втратили свою державність. Українці змушені були понад триста років жити під домінуючим впливом цивілізації російської, що, як зазначалося вище, суттєво відрізнялася від загальноєвропейських стандартів. Тільки на початку XXI століття вони повертаються в лоно західної цивілізації. Поляки так само не мали можливості до останнього часу увійти до спільного Європейського Дому. Таким чином, непорозуміння між нашими народами, яке почалося ще у XVII столітті, на довгі віки загальмувало їх цивілізаційний розвиток.

Але повернімось у століття XVIII.

Як ми вже зазначали, 1772 р. західні українські землі перейшли під руку нового володаря — Габсбурзької імперії. У XVI ст. Австрія підкорює Угорське королівство, до складу якого прикордонною смугою входило українське Закарпаття. На підставі першого поділу Речі Посполитої ця монархія отримала українсько-польські території, які увійшли до складу адміністративної одиниці з назвою, не вживаною від XIV ст. — «Королівство Галичини та Лодомерії (Володимири')». У 1774 р. до імперії була приєднана Буковина.

Включення українських земель до Габсбурзької монархії співпало зі зміною політичного режиму імперії — утвердженням принципів освіченого абсолютизму, низкою соціально-економічних реформ кінця XVIII ст., що спричинило появу симптомів пробудження українського національного життя. Потреба самозбереження й рівноваги імперської політичної системи призвели до того, що, керуючись принципом «поділяй і володарюй», який став провідним у галузі міжнаціональної політики, Відень, поряд із обмеженням всевладдя місцевих феодалів, був змушений підтримати в числі інших українську громаду, не без успіху намагаючись цим зміцнити

_____ 327

урядовий табір. В основному ареалі українства — Галичині, наданням українцям певних соціальних прав, підвищенням освіченості та зрівнянням в правах греко-католицького духовенства з католицьким, була підведена риска безроздільному польському пануванню, що обумовило на майбутнє цілком австролоялістичну спрямованість національного громадсько-політичного руху.

Варто зауважити, що півтора століття перебування українських земель у складі Габсбурзької імперії мали досить суперечливі наслідки. З одного боку, українство, особливо після встановлення конституційного устрою з 1848 р., вперше отримало можливість, нехай і обмежену, прилучитися в якості суб'єкту до політичних процесів, що, безперечно, сприяло розвитку національного громадсько-політичного руху, формуванню сучасної політичної нації, отриманню відповідного досвіду участі в державних справах, парламентарної діяльності, використаних у період державного будівництва 1918—1919 рр. Успіхи українства західного регіону в громадсько-політичній царині (створення національних організацій освітньої та господарської спрямованості, партійної системи, свобода видавничої діяльності в свою чергу викликали надзвичайне зацікавлення та потребу в наслідуванні серед приреченої на політичну пасивність української громади Росії.

Але, з іншого боку, українська меншина, подібно до словаків чи, скажімо, євреїв, продовжувала й надалі значно відставати від провідних національних загалів. До кінця існування «Дунайської імперії», не зважаючи на формальні можливості та існуючі конституційні механізми, так і не було вирішене українське національне питання (у вузькому розумінні, як зміцнення статусу меншини в складі Австро-Угорщини, чи широкому — створення національної держави). Внаслідок геополітичних інтересів Відня українська проблема не спромоглася одержати відповідного політичного резонансу.

Загалом, у конституційній Австро-Угорщині, де формально гарантувалися загальногромадянські та національні права народів, участь української меншини в системі політичних відносин була

328

вкрай утруднена. Поряд із загальною відсталістю та поневоленим становищем у соціально-економічній та політичній сферах, що не дозволяло повною мірою скористатися з існуючих прав і свобод, ситуація ускладнювалася позицією Відня та Будапешта щодо захисту привілейованих націй, в першу чергу німців, угорців, поляків, чехів.

Нагадаємо, що українці-автохтони від початку входження до Австрійської імперії перетворилися на «національну меншину», поділену кордонами адміністративних земель. Після утворення федеративної Австро-Угорщини (1867 р.) з її досить відмінними політичними системами до складу Австрії входили як окремі коронні краї Галичина та Буковина, до Угорщини — українське Закарпаття, яке не мало статусу навіть окремої адміністративної одиниці. Згідно з офіційними даними останнього в історії імперії перепису 1910 р., українці нараховували 3,99 млн. чол. У Галичині їх було понад 3,2 млн (39,9 % населення краю, 62 % у Східній Галичині), 305 тис. у Буковині (38,3% краю, 65 % у Північній Буковині) та 472 тис. у Закарпатті (56% на етнічних українських землях). В австрійській частині імперії вони складали 12,5 % населення, в угорській — відповідно 2,3%. Ускладнювало ситуацію прилучення українців до домінуючих в регіонах інонаціональних загалів: в Галичині до поляків, Буковині — до румун, Закарпатті — до угорців.⁷¹

Віденський уряд неодноразово використовував українців для придушення революційних рухів в імперії. Перший раз це відбулося 1848 р., коли галичани допомогли австрійцям подолати польський рух спротиву. 1849 р. угорські русини вітали стотисячну російську армію Паскевича, яка брала участь у розгромі угорського повстання. Один очевидець згодом пригадував, як радісно зустрічали русини російське військо: «Наши селяне постоянно исполняли перевозку багажа, а осмелевшие дети виносили в лагерь яблоки, сливы, орехи и проч...». Русини, чиї контакти з зовнішнім світом досі обмежувались Угорщиною, були приголомшені тим, що «они свободно разговаривают с москалями и без затруднения понимают их язык». Царські війська, зі свого боку, відзначали, що «руснаки зустріли нас довірливо», і хоча вони аж ніяк не сподівалися побачити в Угорщині

______ 329

слов'ян, — і найменше «руснаків», — але, як свідчать усі джерела, стосунки між ними встановились добрі і щирі».⁷² Потерпаючи від угорського засилля, вони бачили у Паскевичі свого визволителя. Одному з провідних діячів українського руху А.Добрянському вдалося добитися призначення на посаду імператорського австрійського комісара при російській армії. Пізніше з його ініціативи до Відня було надіслано депутацію з переліком національних потреб угорських русинів та проханням про виділення їх земель в окремі «столиці», з утвердженням в них особливої русинської адміністрації, російської мови в управлінні і в школах. Просили також заснувати в Унгварі руську академію. Імператор, наляканий угорським повстанням й вбачавший в русинах своїх природних союзників, на все погодився. Добрянського було призначено «наджупаном» (намісником) чотирьох столиць. Він заснував російську гімназію, завів російськомовне діловодство й широко підтримував розповсюдження в краї російської культури.

Але такий стан речей тривав недовго. По придушенню угорського повстання й відновленню впливу угорської аристократії в імперії, на русофілів почалися гоніння. Самого Добрянського було звільнено з усіх посад.

У Галичині 1848 р. з ініціативи австрійського уряду було створено «Головну Руську Раду» — щось на зразок русинського парламенту. Рада видавала газету «Зоря Галицька» й заснувала Народний Дім у Львові. Та після замирення з поляками, імперський уряд припинив підтримку русинів. Рада розпадається. Ця слабкість і безпорадність посилювала москвофільський рух.

Поиск по сайту: