АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Становлення середньовічної філософії

Читайте также:
  1. Аналіз встановлення та порушення макрорівноваги у можелі «Кейнсіанський хрест»
  2. Види цін та порядок їх встановлення
  3. Види цін та порядок їх встановлення
  4. Встановлення адрес FTP серверів
  5. Встановлення контакту в бесіді
  6. Встановлення робітничого контролю
  7. ВСТАНОВЛЕННЯ СТРОКІВ ВИКОНАННЯ РОБІТ
  8. Встановлення фашистського окупаційного режиму
  9. Грошовий ринок: попит на гроші та їх пропозиція. Встановлення рівноважної ставки та її зміни.
  10. Дипломна (магістерська) робота на тему: «Психологічне становлення соціометричного статусу школяра в учнівському колективі»
  11. Етапи становлення і характерні особливості
  12. Етапи становлення та розвитку фінансового менеджменту

1. Термін "середньовіччя" був введений у науку в ХV ст. й остаточно встановився в XVIII ст. Цей термін означає період історії, пов`язаний із добою феодалізму. Для західної Європи це період від кінця V ст. до XV ст.

Існує думка, що епоха середньовіччя не створила в філософії нічого принципово нового, але це не зовсім так. У нових історичних умовах переосмислювалися досягнення античної філософії, вдосконалювалася й розвивалась арістотелева логіка, закладалися підвалини науки й філософії епохи Відродження й Нового часу. Розроблявся погляд на людину і світ цілком відмінний від погляду античної епохи.

Формальним закінченням античного періоду в філософії прийнято вважати 529 рік, коли імператор Юстініан закрив в Афінах останню філософську школу. Однак ця межа умовна. Перехід до середньовічного способу мислення відбувався поступово й розпочався значно раніше.

Середньовічна філософія дістала початок свого розвитку в умовах розкладу рабовласницького суспільства й переходу до феодального. У процесі свого розвитку вона зазнала впливу різних історичних обставин. У V ст. західна частина Римської імперії була завойована й пограбована германськими племенами й на її місці утворилися окремі держави, духовно підпорядковані папі Римському. Наприкінці VIII ст. Карл Великий створив західноєвропейську наддержаву "Священну римську імперію" й у 800 році був коронований папою на імператора римлян. Священна Римська імперія формально проіснувала до 1806 р. й була скасована Наполеоном. До цієї імперії входили території Франції (без Бретані), Бельгії, Голандії, Люксембургу, Швейцарії, Австрії, Західної німеччини, Північної й середньої Італії. Карл брав участь у 50 походах, був освіченою, як на той час, людиною, знав латинську, грецку мови, цінував просвіту. Для управління такою великою імперією потрібні були грамотні люди й імператор заохочував створювання шкіл. При його дворі була організована спілка вчених, яка дістала назву "Академія". У тій академії культивувався інтерес до античної філософії, хоча панівним був християнський світогляд. Саме в ті часи в Західній Європі починає розвиватися схоластика.

В ХІ-ХІІ століттях формуються середньовічні міста, ремесла відділяються від сільського господарства, виникають ремісничі цехи, розвиваються товарно-грошові відносини, починається формування класу бюргерів і передпролетаріату. Значно зростає авторитет папи римського. Боротьба папи з імператором Священної Римської імперії закінчується перемогою першого, влада папи римського встановлюється в Західній Європі над політичною владою. Відбуваються й інші істотні зміни, що посилили відмінності між західною і східною християнською церквою. 1054 року між ними відбувся офіційний розкол. Хрестові походи дали можливість західноєвропейцям ознайомитися з мусульманською культурою й зокрема філософією, яка спиралася на філософію Платона, Аристотеля, Плотіна та інших античних мислителів. Виникають університети, в яких утворюється вчена ієрархія та інші порядки й традиції, чимало з яких дожили й дотепер. За організацією і статусом університети багато в чому нагадували цехи середньовічних міст. Вони мали певну автономію, територію. Навчання й уся робота велися латинською мовою.

Основною рисою всієї середньовічної філософії, на відміну від античної, було те, що вона розвивалася в межах виключно релігійних уявлень. Поняття про Бога було центральним і обов`язковим. Якщо мова йшла й про природу, то тільки заради розв`язання проблем, пов`язаних із Богом. Наприклад, коли йшлося про пізнання природи, таке пізнання розглядалося лише як один із шляхів пізнання Бога (Вивчаючи творіння, пізнати творця). Уся філософія була підпорядкована теології, і якщо хтось із філософів пробував проявити самостійність, переслідувався церквою. У зв`язку з цим дехто з дослідників західноєвропейського серддньовіччя навіть називає середньовічну філософію парафілософією (що стоїть поруч філософії), вважаючи, що справжня філософія можлива лише за умов свободи теоретичної думки. Іншими рисами середньовічної філософії були фідеїзм (першість віри над розумом), догматизм. Аж до ХІІІ ст. майже єдиною офіцйно визнаною філософією, був неоплатонізм, згідно з яким тілесний світ мислився як наслідок еманації (виливання) Бога, злиття його природи, абсолютного буття, з небуттям. Людина розглядалася як істота, що має подвійну природу: духовну і тілесну, божественну і тварну. Середньовічні філософи намагалися з`ясувати, що в людині божественного, робили спроби розібратися в духовній сфері людини (дух, душа, розумна душа, воля, свобода волі).

У середньовічній Європі панувало християнство. Саме з ним була зв`язана тогочасна європейська філософія. Тому неможливо розглядати становлення середньовічної філософії поза розвитком християнської ідеології.

Процес становлення християнства був досить тривалим і відбувався в боротьбі з античною філософією, хоча саме християнство постало на грунті переосмислених по-римському грецьких філософських ідей.

Ранні християнські мислителі, продовжуючи традицію так званого апостольського періоду, докладали зусиль, щоб подолати античний спосіб мислення й захистити християнський. Тому вони називалися апологетами (захисниками). Починаючи з 325 р. (Нікейський собор), відбувається систематизація й упорядкування християнського вчення. Цей період називається періодом патристики, а мислителі - отцями церкви. В основному ця робота була пов`язана з пристосуванням неоплатонізму до християнських ідей. Оскільки ж неоплатонізм у різних частинах Римської імперії мав свої відтінки, іноді істотні, то й християнське вчення на Сході і на Заході набуло специфічного цим регіонам звучання. У зв`язку з цим отців церкви прийнято ділити на східних і західних.

Серед західних отців церкви найвидатнішим був Аврелій Августин (354-430), роль якого в розвитку середньовічної європейської філософії важко переоцінити. Його ідеї мають значення й для сучасної західноєвропейської філософії.

Августин народився в м. Тагаст, що в Північній Африці, на території сучасного Алжиру. Мати була християнкою й докладала всіх зусиль, щоб навернути на християнство й свого сина. Навчався в Тагасті, а потім у Карфагені. Спочатку виявляв велику цікавість до еклектичної філософії Ціцерона, далі дуже захопився вченням маніхеїв (в основі лежить боротьба всесвітнього добра і зла, світла і темряви, духа і тіла). Розчарувавшись у маніхействі, зайнявся вченням скептиків. Згодом захоплюється філософією Платона й неоплатонізму. 387 року Августин приймає християнство і стає його великим теоретиком.

Роки життя Августина припали на той період римської історії, коли, здавалося вічна, імперія не тільки хилилася до свого занепаду, а й була завойована й пограбована германськими варварами. Пояснення цьому лиху шукалося в християнській ідеології, яка вчила з ненавистю ставитися до Риму (вавілонської блудниці, царства антихриста), не опиратися злу насильством, зневажати все, що належало до посейбічного світу. Августин у своїх творах із позицій християнства намагався дати відповідь на ці обвинувачення.

Розвиваючи комплекс неоплатонівських ідей, Августин вважав Бога вищою сутністю, найвищим буттям. У ньому перебувають вічні, незмінні, несумісні з тілесністю ідеї, які обумовлюють порядок, що існує в світі. Бог створив світ із нічого й постійно продовжує його творити, так що нічого не відбувається без волі Божої (згідно з неоплатонізмом, світ є наслідком божої еманації; говорячи про створення світу Богом, Августин виражає тенденцію переходу від неоплатонічного пантеїзму до дуалізму). Бог розуміється як персона, що творить, вболіває й опікується своїм творінням. Головне, на що при цьому слід звернути увагу, є те, що світ, на думку Августина, створений Богом не з необхідности, а з його доброї волі. Бог як творець поєднує в собі разом і сутність, і існування, його існування незалежне. Що ж стосується всього того, що існує в створеному Богом світі, то воно містить у собі лише сутність, бо його існування належить не йому, а Богові, бо воно опосередковане Богом.

Людина поєднує в собі розумну душу, частку душі світової, і тіло. Душа кожної окремої людини створюється Богом і надалі існує вічно. Душа близька до Бога, здатна в пізнанні наближатися до Бога, але тіло цьому перешкоджає, тому, турбуючись про душу, слід намагатися приборкати тіло.

Душа людини божественна і вічна. Природа й тварини, на відміну від людини, такої душі не мають (дуалізм). Людина в такий спосіб підноситься Августином над усім світом природи. Природа ж, тварини розглядаються як такі, що не заслуговують на увагу самі по собі, не потребують співчуття з боку людини. Сама людина такого співчуття потребує, але його (таке співчуття) Августин розумів досить оригінально. Він вважав за необхідне для порятування душ єретиків вживати проти них найжорстокіші тортури з метою одержання зізнань і навернення на шлях справжнього християнства. Жорстоке насильство не тільки виправдовувалося, а й радилося ним по відношенню до тих, кого належало спасти й ощасливити. Пізніше ця ж сама "гуманність" керувала діями інквізиції в Західній Європі й Тайного Приказу в Росії.

Серед багатьох творів Августина найважливішими вважаються "Сповідь" і "Про град Божий". У першому творі він розповідає про свою духовну еволюцію. Видно, що Августин довго не міг прийняти християнство, яке здавалося йому примітивним, але розчарувавшися в античній філософії, а також під впливом досить швидкого поширення християнства та деяких випадкових обставин, усупереч своєму розумові знайшов у християнстві свою втіху. У другому творі йдеться про те, що історія людини - це результат боротьби добрих і злих сил. Августин розглядає людство як єдину людину незалежно від етнічної приналежності кожної окремої людини. Усе людство, однак, він ділить на тих, хто приймає душею царство Бога й на тих, хто приймає царство диявола. Тут убачається вплив на формування його світогляду маніхейського вчення, однак, воюючи проти маніхейства, він розвиває концепцію про відсутність у світі зла як такого. Зло, на його думку, - це категорія, яка означає відсутність, це нестача божественного, відмова від Бога. З цих позицій він розуміє й первородний гріх. Непослухавшись Бога, Адам і Єва тим самим відійшли від Нього й від того в них самих і їхніх потомках запанувало зло. Зло проявляється там, де світські справи ставляться над духовними, державні - над церковними. Держава, на його думку, це прояв егоїстичної любові людини до самої себе, це безперервна боротьба одних груп людей проти інших, війни, пограбування, рабство, яким Бог карає людей за їхні гріхи. Так він пояснює необхідність і справедливість падіння Риму. Церква ж, на його думку, заснована на самовідданій любові до Бога. Тому цілком зрозумілим є факт поширення християнської церкви по всій Римській імперії. І навіть ті варвари, що зруйнували Рим, уже до того були християнами.

Людей, що присвятили себе церкві, Августин також ділив на дві групи. До першої групи належали ті, кого Бог обрав для спасіння, а до другої, - кого Бог прирік на довічні страждання в пеклі. Причому це не залежало від їхньої віри, добрих чи злих справ, Бог визначив долю людей за своєю примхливою волею. Августин таким чином розробив учення про божественну приреченість людини. Головним, на що тут слід звернути увагу, є те, що, згідно з його вченням, людина діє нібито вільно, але все, що вона робить, робить через неї Бог. Це положення набуде нового і надзвичайно цікавого звучання в деяких філософських ученнях XVIII-XIX cтоліть. Августинове вчення про божественну приреченість людини католицька церква повністю не прийняла, бо воно заперечувало роль церкви як посередника між людиною й Богом, а тема божественного приречення згодом знайшла собі місце в суперечках середньовічних мислителів.

Спираючись на біблійні уявлення людської історії, Августин започатковує по суті новий погляд на категорію часу й історію людства. На противагу античному уявленню про час як замкнений цикл, він виводить уявлення про лінійний час. Оскільки час пов`язаний із рухом речей у світі, до створення світу, на його думку, часу не існувало. Час бере свій початок від створення світу, у його плині Августин виділяє минуле, сучасне й майбутнє, які, як виявляється, настільки взаємозв`язані, що розуміються ним як "теперішнє минулого", "теперішнє" й "теперішнє майбутнього". Разом вони являють собою вічність. Аналогічно Августин уявляє собі й хід історії. Замість руху історії по колу, її циклічності, він подає її як лінійний розвиток від створення світу аж до першого пришестя Христа. Закінчується історія другим пришестям Христа, страшним судом, відділенням грішників від праведників, вічними муками грішників у пеклі і вічним блаженством обраних для раю. У цій картині вбачається прообраз сучасної концепції прогресивного історичного розвитку. Ідеальна держава в його уявленні виступає як теократична держава (політична влада в такій державі належить духівництву, а головою держави є голова церкви).

Цікавими є погляди Августина в теорії пізнання. Він воює зі скептиками, до яких раніше сам належав, досить оригінальним способом. Він піддає сумніву чисто все, крім самого факту сумніву, а сумніватися - значить мислити, отже, існувати. Заглиблюючись у свій внутрішній світ, що існує безсумнівно, він приходить до ідеї джерела своїх почувань, думок і вбачає це джерело в Бозі, який наділяє людину вічними істинами, а при певних стараннях самої людини й осяює її душу. Отже, Бог виступає в ученні Августина як джерело, предмет, причина й мета пізнання. Пізнання тимчасових, релятивних речей має сумнівну вартість, пізнання ж божественного абсолюту веде до щастя, яке Августин уважає сенсом життя. Щастя визначається філософією й досягається шляхом поєднання душі з Богом, а Бог є причиною всякого блага і самим благом. Спрямованість людини до Бога Августин вважає природною людською властивістю. Знання здобувається, за Августином, не за допомогою органів чуття. Ідея пізнання світу за допомогою органів чуття, на його думку, зміцнює позиції скептицизму. Насправді пізнання починається й відбувається тоді, коли людина заглиблюється в печери своєї душі.

У своїй теорії пізнання (гносеології) Августин чимало уваги приділяє вірі. На його думку, розуміння світу, яке виникає в наслідок пізнання, тісно пов`язане з вірою: "Розумій, щоб міг вірити, вір, щоб розуміти". Вірі Августин віддає перевагу над розумом, бо тільки віра, як він вважає, може пізнати Бога. Віра ж пов`язана з волею, й тому воля в його вченні стоїть над розумом. Воля розуміється ним як активне начало, а розум як начало пасивне. Воля, свобода волі мислиться як сутність духа, духовного життя, що протистоїть античному розумінню співвідношення між волею й розумом. Отже, Августин у цьому питанні стоїть на позиції ірраціоналізму (вчення, що вважає основою світу волю, яка нібито не може бути адекватно пізнана розумом, а осягається інтуїцією, вірою), волюнтаризму (вчення, що проголошує першоосновою буття волю як ірраціональну силу).

Із усього сказаного видно, що Августин, знаходячись на межі античної й середньовічної філософії, відкидав античну класичну філософію, засновану на визнанні ролі розуму, і став засновником нової християнської філософії, в основі якої лежить ідея Бога як вищої надприродної істоти, творця світу з нічого, віра має перевагу над розумом, основою духовного життя є воля.

Августинове вчення було панівним протягом усього раннього середньовіччя. Воно було популярним серед середньовічних містиків, у філософії теоретиків Реформації, спорідненість із ним мала філософія Декарта, на нього спирається й новітня протестантська теологія, а також екзистенціально-гуманістичне крило католицької релігійної філософії.поширення наукових знань на Слобідській та Лівобережній Україні

 


1 | 2 | 3 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)