АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Зародження і розвиток соціологічної думки

Читайте также:
  1. БРАТСТВА І РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ
  2. ВЕДИ - перший пам'ятник думки стародавніх індійців
  3. Виникнення держави і розвиток економіки
  4. Виникнення і розвиток вищих навчальних закладів у світі. Поява університетів.
  5. Виникнення і розвиток грошових відносин
  6. Виникнення і розвиток Економічної теорії
  7. Виникнення та розвиток документаційної науки у 20 ст.
  8. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПИСЕМНОСТІ
  9. Відбудова і розвиток народного господарства
  10. Вказати риси пристосованості земноводних до водного(на прикладі пуголовка) і наземного способу життя.Розмноження і розвиток земноводних.
  11. ВНЕСОК КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ У РОЗВИТОК ОСВІТИ УКРАЇНИ
  12. Глава 3 Соціальний розвиток і культура

Лекція 3: Соціологічна думка та соціологія в Україні

Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — (ІХ — кінець XV ст.);

протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);

протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.

Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 pp.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру.

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис» — важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшість галицько-волинських земель опинилася під польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади.

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З ним пов'язані і перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.

Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина — гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися», сприяти розбудові нових шкіл.

Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII— XVIII ст. Щодо багатьох положень він випередив таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681—1736).

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості.

У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, втілюючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі Бога. Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість із певними видами праці. Люди мають пізнати самі себе, свої здібності й виробити адекватний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині.

У такому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну — нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність природного походження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, — писав Сковорода, — богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всьм равенство»... Меншій сосуд менье имьет, но тем равен єсть большему, что равно єсть полный». З цих позицій критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспорідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина народжена.

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода надавав практиці, вправам, які вдосконалюють природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.

У творчості Г. Сковороди започатковані й ідеї екзистенціалізму (філософська течія, що на першому плані розглядає людину та її переживання), які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені гуманізму, конструктивного змісту і варті сучасного ґрунтовного дослідження. Г. Сковорода висунув теорію трьох світів (мірів): перший – великий „мир”, що складається з безлічів світів, це всесвіт – макрокосмос, який немає меж. Два другі – це частини великого, малі світи. Один з них – малий світ – мікрокосмос („мірок”), людина, а другий – це символічний світ, Біблія.

Доба національно-культурного відродження в Україні пов’язується з останньою чвертю ХVІІІ ст. і насамперед з появою „Енеїди” І. Котляревського, (1798 р.), який вперше ввів живу українську мову до літератури з його послідовниками.

 

Велике місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. займає мислитель І. Вишенський, він прагне знайти обґрунтування вимог свободи, рівності, справедливості у сфері Духа, а потім покласти це в основу життєдіяльності, громадського життя людини і народу.

 

Отже, суспільні концепції, які постали в Україні в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити окремі і загальні соціальні явища, що створювало інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи, механізмів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують загальні закономірності становлення й еволюції соціологічного знання та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії. Ця специфіка відображена у соціальній проблематиці, пов'язаній з боротьбою етносу за свою політичну й національну незалежність, громадянські права та свободи, за національні соціальні інститути.

Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.

Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України.

 

Певний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, гуманітарної освіти, науки та культури зробили представники Кирило-Мефодіївського Братства, створеного наприкінці 1845 – початку 1846 рр. До Братства належали М.Костомаров, М.Гулак, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський, О.Маркович, та інші.

У суспільно-політичних поемах члена Братства Т. Шевченка чітко виражена ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької традиції, українського демократизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу.

Початком самостійних соціологічних праць слід вважати дослідження женевського гуртка українських учених у 80х роках ХІХ ст.., які друкувалися в часописі «Громада» (Женева) і в окремих виданнях. Серед відомих представників українських соціологів кінця ХІХ початку ХХ ст. є: М.О. Драгоманов (1841 – 1895) - відомий укр. політичний діяч вчений і публіцист.

Коло соціологічних зацікавлень українського громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М.П. Драгоманова – соціальні зміни, співвідношення історії і соціології, питання національності, проблеми прогресу. Соціально-політичні погляди Драгоманова знайшли своє відображення у таких творах: „Чудацькі думки про українську національну справу” (1916 р.), „Що таке українофільство?” (1916 р.).

Вагомим є внеском в розвиток вітчизняної соціологічної думки українського економіста і соціолога, громадського діяча, професора Київського університету М.І. Зібера (1844-1888 рр.), який певний час перебував в еміграції в Швейцарії. Соціологічні інтереси Зібера зосереджені навколо проблем суспільства, суспільного розвитку, народонаселення, історичної соціології. М.І Зібер (1841 – 1888) – його соціологічні інтереси були зосередженні навколо проблем суспільства, суспільного розвитку, історичної соціології. Основна праця Зібера «Вибрані економічні

Одним з найяскравіших українських дослідників у галузі соціології був М .М. Ковалевський (1851-1916 рр.). Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалевського займає ідея прогресу як історичної неминучості. Значний внесок М.Ковалевського у розвиток історично-порівняльного методу в соціології, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб’єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору.

С.А. Подольський (1850 – 1891рр) – відомий укр. економіст і публіцист, який висунув ідею, що поряд з боротьбою за існування діє закон зростання солідарності. С.А. Подольському належить праця «Ремесла і хваброїки на Україні», яку було опубліковано в Женеві. У ній вчений аналізує становище різних груп робітників на Україні, їх відносини з працедавцями тощо;

Ф.К. Вовк (1847 – 1918рр) - етнограф, антрополог і політичний діяч – досліджував розвиток етнічних спільнот і таких соціальних інститутів як наука, релігія, сім’я. Основна праця – «Студії з української етнографії та етнології».


Серед великої плеяди українських мислителів кінці ХІХ – початку ХХ ст., безумовно провідне місце займає І.Я. Франко (1856-1916 рр.). Він був активним проповідником національної самостійності України. Він вийшов з Української радикальної партії і взяв участь утворенні націонал-демократичної партії, навіть допоміг скласти її програму.

Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями М.С. Грушевський (1866-1934 рр.). Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історично-соціологічний метод розроблений на межі ХІХ і ХХ ст. європейським позитивізмом.

3. Соціологію радянського періоду можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори:

- майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;

- відсутність самостійного статусу соціології як науки та її ототожнення з історичним матеріалізмом у плані вихідних методологічних засад;

- постійний політичний ризик іноваційної соціології;

- протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному грунті, а з другого – на патріотичному, коли більш-менш об’єктивні наукові розвідки, які відхилилися від партійної лінії, діставали ярлика „націоналістичних”;

- застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей та бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;

- обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність;

- бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп’ютерів;

- відсутність належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі і за кордоном;

- нерозвинутість наукових зв’язків із зарубіжними соціологами.

До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень у більшості випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не враховувались. Виразно позначилась непідготовленість працівників органів управління не тільки до самостійного висунення замовлень для соціологічної науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику.

 

2. Отже, умовно в історії виникнення та розвитку соціологічної думки України можна виділити чотири етапи:

- перший етап – протосоціологічний, найтриваліший в часі, розпочинається з княжої доби (ІХ-ХІІІ ст.) і завершується в 60-х р. ХІХ ст. Це етап поступового виникнення соціального знання та ідей, елементів наукових поглядів на суспільство, державу, людину, релігію;

- другий етап – розпочинається з 60-х ХІХ ст. і продовжується до 20-х р. ХХ ст. Він пов’язаний із виникненням на Заході соціології як окремої науки, ознайомлення з якого породжує в українських мислителів цього періоду певні способи бачення й моделі пізнавальної соціальної реальності, нові підходи і способи аналізу соціальних явищ і процесів. На цьому етапі відбувається становлення вітчизняної академічної соціології, її інституціоналізація;

- третій етап охоплює період з 20-х до 60-х р. ХХ ст. Він характеризується, з одного боку, майже безплідністю соціологічних студій в межах марксисткої теорії, а з другого значним поневоленням в 20-30-х р. наукової педагогічної діяльності українських соціологів, які опинились не за своєю волею в еміграції, знаходились під впливом західної соціології;

- четвертий, сучасний етап розвитку української соціології бере початок 60-х р. ХХ ст. – періоду політичної відлиги, коли соціологія починає відроджуватись, спочатку у вигляді конкретно-соціологічних досліджень, з кінця 80-х р. як самостійна наука.

Отже, за часів Радянської влади з середини 30-х років з посиленням репресій відбувається майже повне згортання соціологічних досліджень. Такий стан речей, по відношенню до соціології, тривав майже 30-років. Лише в кінці 1960-х було видано праці «Соціологія на Україні» Л.В. Сохань та збірник АН УРСР «Філософія та соціологія» В кінці 1980-х на початку 1990-х ставлення до соціології змінюється. В 1990 р. відкривається інститут соціології в системі НАН, створюється Соціологічна асоціація України. З 1998р починає виходити часопис «Соціологія: теорія, методика, маркетинг».

Лише органічне поєднання наших соціологічних традицій із досягненнями світової соціологічної думки зможе забезпечити нам створення самобутньої і водночас модерної української соціологічної науки, наблизитись до більш-менш адекватного розуміння теорії методології і методичного аналізу світової соціології, трансформувати нашу соціологію у повноцінну науку. Нині соціологія знаходиться в пошуках власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм категоріальний апарат. В якості центрального поняття - громадянське суспільство, а сама соціологія розуміється як самостійна наука про соціальні спільноти – суб’єкти, механізми їх становлення функціонування і розвитку.

 


Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.)