АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Функції соціології права

Читайте также:
  1. I. Значение владения движимыми вещами (бумагами на предъявителя и правами требования как вещами)
  2. I. Общее понятие о вещных правах на чужую вещь
  3. I. Права угодий в чужих имениях и общее понятие о сервитутах
  4. II. Общее понятие об ограничениях права собственности
  5. II. Права и обязанности Нанимателя
  6. II. Права и обязанности Сторон
  7. II. Права Исполнителя, Заказчика и Обучающегося
  8. II. Права Исполнителя, Заказчика и Обучающегося
  9. II. Способы приобретения права собственности на движимые вещи
  10. III. Виконання постанов у справах про адміністративні правопорушення
  11. III. Залог (заклад) движимости, ипотека движимости и залог права
  12. IV. Права присвоения

 

З особливою увагою необхідно ставитися до питання: для чого потрібна соціологія права?

Найважливіші функції соціології права, як і кожної наукової дисципліни, такі: теоретична (методологічна) та практична. Відповідно до цих двох основних функцій можна було б виділити дві моделі, два види соціології права: чисту соціологію права і прикладну соціологію права.

Однак і тут, як і в багатьох інших випадках, краще не роздвоювати науку, а говорити про єдину науку та її застосуваннях.

Для юридичної науки, яка звернена насамперед до окремої нормативної форми відбиття соціального буття, а простіше говорячи, до права як сукупності норм, використання соціологічних методів особливо важливо, бо воно допомагає виявити, в якому ступені ці норми реалізуються у реальному житті, чи нема розриву між належним і сущим, як оцінює дані норми громадська думка і т.д.

Внесок юридичної науки до комплексних досліджень проблем суспільного життя багато в чому залежить від того, в якій мірі вивчена соціальна обумовленість і ефективність права, розкритий соціальний механізм правового регулювання.

Тільки при цій умові можливий обгрунтований вибір і тих соціальних інтересів, фактів, норм і відносин, які можна санкціонувати юридичним законом, лише тоді і з'являється основа для визначення найбільш ефективних засобів впливу.

Однак галузеві юридичні науки все ще переживають труднощі при такій оцінці, а загальна теорія права може дати тільки принципові орієнтири, які необхідні, але не достатні для юридичного розв'язання конкретних соціальних проблем. Заповнити цей вакуум - завдання соціології права.

Наприклад, організація на науковій основі правотворчої діяльності держави, яка відповідала б інтересам широких мас. А для цього слід мати у своєму розпорядженні теоретичне знання, яке дозволяло б передбачити наслідки, які проектуються правових приписів.

Підстави для такого передбачення і дає соціологія права.

Вивчаючи громадську думку про право, відношення до нього різних верств населення, причини недостатньої ефективності деяких правових норм, соціологія права прагне насамперед одержати уявлення про фактичні мотиви, які управляють поведінкою населення в цілому, а також про мотиви поведінки різних соціальних верств.

Знання цих мотивів дасть можливість виявити той внутрішній рушій, на який може розраховувати законодавець або особа, яка впливає на суспільство.

Для того, щоб скласти цілісне й об'єктивне уявлення про вивчаємо правову систему, досягти певної практичної мети, використовуються як загальні методи процесу мислення, так і соціологічні методи: опитування, аналіз документів, спостереження, експеримент.

Теоретична (методологічна) функція соціології права забезпечує приріст теоретичних знань, уявлень про право, його функціонування та розвиток, а також про методологічні засади соціологічного дослідження.

Розкриваючи конкретні закономірності взаємодії суспільства та права, соціологічна теорія виконує функцію безпосередньої методології емпіричних досліджень права. Методологічна функція соціології права не тільки в тому, що вона теоретично орієнтує дослідника при роботі з емпіричним матеріалом (постановка проблем, висунення гіпотез, пояснення фактів тощо). Не менш важливо й те, що вона формулює вимоги до емпіричного аналізу права.

Призначення соціології права - виявити ті властивості самого права, які заважають його пізнанню, показати надзвичайну різноманітність практичних ситуацій, звертаючи особливу увагу на його повсякденну реалізацію, яка не призводить до судових спорів.

Інформаційна функція забезпечує одержання інформації про реальні юридичні явища, процеси, систематизацію такої інформації та формування уявлень про проблеми, що потребують вирішення.

Цю функцію збору відомостей, отримання даних соціологія права спонтанно виконувала з перших днів свого існування, що допомогло по - новому глянути на багато інститутів.

Не слід переоцінювати можливості цієї функції збору відомостей з конкретних проблем. Ій треба віддати належне в тому смислі, що вона спонукає до подальших досліджень, але було б помилково вважати, що з її допомогою можна зразу ж вирішити усі проблеми. Було б надто небезпечно поспішно надавати такій інформації загальне значення, не враховуючи інші можливі та невивчені аспекти.

Виявити та пасивно запротоколювати юридичні явища - цього ще мало. Ми бажаємо знати, чому або принаймні як виникли ці явища. Ми бажаємо знати причини речей.

Людський розум буває повністю задоволений лише тоді, коли пояснення здатне прийняти форму причинно-наслідкової закономірності, наукового закону, який не тільки розкриває, чому сталася дана подія, але й дозволяє передбачити її повторюваність у майбутньому. Соціологія права повинна займатися розробкою причинно-наслідкових законів.

Почнемо із законів розвитку, які називають також генетичними або історичними, оскільки вони виявляють, як одне юридичне явище з необхідністю заміняє інше, один правовий інститут - інший; як змінюються форми та аспекти одного й того ж явища чи інституту.

Структурні закони - це закони статичні, закони рівноваги. Вони відрізняються від законів розвитку тим, що беруть свій об'єкт в певний момент його існування, абстрагуючись від процесу його історичного становлення.

Структурні закони говорять про взаємозв'язок елементів в рамках одного й того ж інституту. Деякі такі взаємозв'язки та пропорції залишаються постійними в усіх правових системах, де зустрічається даний інститут. Така постійність - основа для появи структурного закону. В цьому зв'язку можна назвати закон відповідності або схожості форм. Цей закон говорить, що будь - який юридичний зв'язок припиняється у формі, зворотній тієї, за допомогою якої цей зв'язок виник.

Будь - яка наука рискує опинитися в полоні того різновиду інтелектуального самомилування, яке справедливо називають догматизмом. Правова наука надзвичайно наражається на ризик, бо, оперуючи обов'язковими для усіх правовими формулами і рішеннями, вона схильна ідентифікувати себе з владою.

Звичайно, право має свій внутрішній механізм критики, прикладом дії якого є оскарження судових ухвал і позов щодо перевищування влади. Але це обмежена критика, яка не виходить за рамки прийнятих правил гри. І коли названі вище засоби та шляхи виявляються вичерпаними, - вступає в дію правило - зафіксоване визнається істинним і безперечним.

Щоб перервати цю спокійну течію речей - смертельну, якщо вона триває досить довго, для усякої науки (на недовгий час такий спокій необхідний), потрібна критика, яка не зв'язана ніякими упередженими настановами; критика, яка не інтегрована у рамках даної системи. Юридична соціологія може з успіхом для права виконувати це завдання саме тому, що вона незалежна від нього. Це і є критична функція соціології права[4].

Критична функція соціології права повинна відповідати ряду вимог. Передусім, критика повинна бути вільною від зневаження свого об'єкта. Відносно права в цілому та його найважливіших інститутів діє презумпція її значущості та важливості для життєдіяльності суспільства.

Далі, слід суворо розпізнавати критику, яка заснована на вже отриманих результатах, і критику в стадії дослідження проблеми.

І нарешті, слід суворо додержувати право, яке критикують, доки воно не буде змінене під впливом критики.

Соціологія права йде бік о бік з традиційною юридичною наукою, яка повністю спрямована на практичну діяльність.

Найбільш явні сфери практичного застосування соціології права - мистецтво судити та законодавче мистецтво; юрисдикція та законотворчість.

Але існує ще одна сфера, а саме: мистецтво договору (частково обхоплене і тим, що цивілісти називають позасудовою практикою, наприклад, нотаріальною). Соціологія права і тут може виступати як практико-прикладна наука.

Втручання соціології права до сфери судової діяльності може чинитися у двох основних формах. В першому випадку вона виступає лише як допоміжний засіб, який використовує суд; мова йде про соціологічну експертизу.

У другому випадку мова йде про соціологічне тлумачення. Відзначимо, що суддя - не єдиний інтерпретатор закону: в цій ролі можуть виступати і юрисконсульти, але лише суддя може надати тлумаченню обов'язкову силу.

Можна виділити два види прикладної соціології законодавства. Перший вид - це прикладні дослідження, які вивчають лише механізм законодавчої діяльності, взятий сам по собі, безвідносно до змісту цієї діяльності (зовнішня соціологія законодавства).

Другий вид - прикладні дослідження, об'єктом яких є сам зміст законів. Це внутрішня соціологія законодавства, власне, вона і є законодавчою соціологією у власному розумінні.

Таким чином соціологія права утворює систему знань, які відображають правові явища як моменти життя суспільства. Вона виходить з того, що не тільки про право слід судити по суспільству, яке його створило, але й про суспільство можна судити по праву, яке їм створено.

Отже, соціологія права розглядає генезис, функціонування і розвиток права як соціально обумовленого феномена.

Питання про соціальну обумовленість права, про соціальні функції права, про соціальну природу права, про умови його суспільної дії й є змістом соціології права як наукового напряму.

Досліджуючи назване коло проблем, соціологія права не тільки виконує важливі загальнонаукові функції у рамках юриспруденції, але і вносить свій внесок у вирішення кардинальних завдань сучасної соціально-правової практики, які пов’язані з науковим забезпеченням реформ, що проводяться у країні, досягненням громадської згоди, попередженням і своєчасним розв’язанням соціальних конфліктів, створенням умов для стійкого правопорядку, реалізації прав і свобод особистості, затвердження у країні громадянського суспільства і правової держави.

 

Запитання для самоконтролю

1. Як співвідносяться загальна соціологія та соціологія права

2. Що розуміється під предметом соціології права?

3. У чому полягає соціологічний підхід до дослідження права?

4. Визначте структуру соціології права.

5. Назвіть функції соціології права.

 

Рекомендована література

1. Боботов С.В. Буржуазная социология права. – М., 1978.

2. Варчук В.В. Социология права – отрасль социологии // Социс. – 1996. - № 10.

3. Карбоенье Ж. Юридическая социология. – М., 1986.

4. Козлов В.А., Суслов Ю.А. Конкретно-социологические исследования в области права. – Л., 1981.

5. Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Современная социология права. – М., 1995.

6. Кульчар К. Основы социологии права. – М., 1981.Лапаева В.В. Социология права в системе обществоведения // Государство и право. – 2000. - № 4.

7. Суслов Ю.А. Конкретные исследования и развитие социологии права. – Л., 1983.

8. Тадевосян Э.В. Социология права и ее место в системе наук о праве // Государство и право. – 1998. - № 1.

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА

 

Навіть в кінці ХХ століття соціологія права досить часто сприймається як “сором’язливий новачок” (Еванс) в системі соціальних та гуманітарних наук. Більш ніж столітня історія соціології права (а дехто її рахує тисячоліттями, починаючи з античності) обтяжена гострими дискусіями відносно її наукового статусу – можливостей в правопізнанні.

Соціології права довелось вести боротьбу на два фронти за своє існування. Вона мала могутніх противників як серед соціологів так і серед юристів, які з різних підстав заперечували саму можливість існування соціології права.

Юристи були занепокоєні тим, що соціологія права може зруйнувати уявлення про право як виключно норми, принципи регулювання. З іншого боку, соціологи, особливо на перших етапах її розвитку, були занепокоєні можливістю включення в соціологічну науку ціннісних уявлень, оцінок. Для них неможливо було виділити правову реальність з загального об'єкту соціальних досліджень, що мав тотальний характер.

З іншого боку, ті, хто намагався уникнути "конфлікту дисциплінарного статусу соціології та права" стверджували про нерівність принципово різних предметних областей та методів у соціології права (правових наук).

Ця методологія альтернатива ексклюзивізму (як соціологічного, так і юридичного) і сепаратизму, що перешкоджала становленню соціології права була подолана по мірі розвитку як соціології, так і юриспруденції.

Досить точно це визначив Орід, що зазначив, що "мало соціології" веде від права, а "багато соціології" повертає до права". "Мало права" веде від соціології, а "багато права" повертає до соціології" - не менш влучно додав Ж.Гурвіч[5].

Але процес подолання гносеологічних та соціальних перешкод на шляху становлення соціології права проходив досить складно, досить часто виникали сумніви в її діяльності.

Констатація відсутності соціології права та заклики до її створення виявляються в юридичній та соціологічній літературі починаючи з кінця ХІХ століття і мало не до 80-х років ХХ століття. В кінці ХІХ століття програмні заяви про створення соціології права ("юридичної соціології") були проголошені Л. Дюгі, С. Муромцевим та іншими європейськими науковцями. В 1907 р. Р. Паунд наголошує на "необхідності соціологічної юриспруденції"[6]. Трохи згодом, в 1937 р., М. Тімашев констатує наявність не лише потреби але й "місця для соціології права в системі наук"[7]. В 1947 році Ж. Гурвіч зазначає, що "соціологія права знаходиться на етапі дисциплінарного вираження"[8]. Але тональність оцінок мало змінюється в другій половині XX ст. В 1965 р. Е. Шварц веде мову про "народження нової субдисципліни в американській соціології", а Д. Девіс називає свою спільну працю "першою американською спробою дати виклад соціології права"[9]. Такі ж заяви знаходимо і в європейської літературі тих часів (Р. Тревоз, А. Подгурецький та інші).

В зв'язку з цим виникає питання про можливість вести мову про соціологію права як сталу наукову дисципліну (чи субдисципліну), що дійсно має свою історію, а не тільки численні спроби становлення ("проголошення"). Тому історичному дослідженню має передувати певний науковознавчий аналіз її формальних та змістовних ознак як наукової дисципліни (субдисципліни). Згідно з поширеним в сучасному наукознавстві підходом до класифікації наук основними критеріями існування нової наукової дисципліни чи субдисципліни є наступні характеристики: а) визначеність об'єкту та предмету досліджень, наявність базових теоретичних концепцій, підходів, дослідницьких процедур; б) існування сукупності дослідників, що чітко визначають свою належність до цієї наукової дисципліни; в) функціонування інституційної бази (наукові установи, професійні асоціації, учбові курси в вузах, захист дисертацій, наукові публікації і т.і.); г) академічна спільнота визначає нову наукову дисципліну як нову галузь науки.

Ведучи розмову про історію соціології права, важливо визначити певні її змістовні ознаки, що мають слугувати за вихідні рамки аналізу. Серед них найважливішими, на наш погляд, є наступні. По-перше, соціологія права - це галузь наукових знань, що з точки зору об'єкта досліджень має міждисциплінарний характер, тобто вона сформувалась і розвивається на стику соціології та правових наук. По-друге, з точки зору традиційної класифікації наук (по суті позитивістської, але загальновизнаної і визначаючої як соціальну організацію науки, так і предметну структуру освіти) вона дає приклад "подвійної дисциплінарної інституціалізації". Тобто її можна розглядати і як спеціальну соціологічну науку ("Теорію середнього рівня" за Мертоном) і як спеціальну юридичну науку, що існує норму з теорією права, філософією права і т.ін., не складає "аспект", "зріз" "теорії держави і права"[10].

По-третє, предмет соціології права - закономірності взаємодії соціального і правового в суспільстві, які складають ядро механізму правоформування. Вивчаючи специфічними теоретико-методичними засобами специфічний зріз соціальної реальності соціологія права має тісно взаємодіяти з іншими соціальними та гуманітарними науками, і, що особливо важливо в контексті нашої теми, її методологія є "відкритою" для включення до різних контекстів правознання (нормативістський, природоправовий і т.п.).

З урахуванням цих формальних та змістовних критеріїв (ознак) початковим станом розвитку соціології права як наукової дисципліни має визнаватись кінець ХІХ століття. І тут варто погодитись з Ж. Карбоньє, що "соціологія права надто сучасна по своїм теоретичним установкам, щоб від ідей минулого отримати таку ж користь, як це має місце, наприклад в філософії права"[11]. Хоча, починаючи з часів античності, з'явились теоретичні узагальнення та гіпотези, що "майже з соціологічних позицій" пояснювали взаємодії суспільства та права[12].

Історія соціології права, навіть з урахуванням означених хронологічних обмежень, насичена іменами, теоретичними школами, дискусіями, пересіченним з іншими галузями знань, і тому дуже складна для побудови історичного огляду.

Для відтворення внутрішньої логіки цього процесу західні дослідники досить часто намагаються виділити певні періоди (фази) цього процесу.

Наприклад, П. Селзнік виділяє три стадії в розвитку соціології права:

а) "примітивна або місіонерська стадія"; б) стадія "набуття соціологічного професіоналізму"; в) стадія, коли соціологи перестають виконувати "допоміжні ролі" та намагаються створити загальну теорію "права як соціального феномену".

Р.Томашич виділяє три етапи в розвитку соціології права. Перший,"європейський етап", відзначений діяльністю "батьків- засновників": М.Вебера, Е.Дюркгейма,Є. Ерліха, Л.Петражицького, Є.Пашуканіса, О.Жені, Г.Гурвича, К.Поппера, М.Тімашева. Їх дослідження були сфокусовані на аналізі взаємозв'язку між правом та соціальним розвитком, і маючи макросоціологічний характер повинні були відзначити загальнотеоретичні рамки соціології права. Цей період закінчився в 20-30 -х роках.

Другий, "американський етап", відзначається звуженням проблематики до переважно емпіричних досліджень, що розглядаються як підгрунтя "соціальної інженерії за допомогою права". Хоча ознаки такої орієнтації з'являються ще на початку ХХ ст. в працях не тільки американських, але й європейських дослідників, в повній мірі вона проявилась в "правовому реалізмі" та "соціологічній юриспруденції" Р.Паунда. Досяг свого піку на початку 60-х років.

Третій, "інтернаціональний етап", починається як реакція на обмеженість емпіричних підходів та наростаючу проблемність в розвитку західного права. Його найсуттєвішими ознаками були:

а) "ренесанс" класичних соціологічних чи соціально - філософських теорій права (Вебера, Маркса, Дюркгейма);

б) проби створення нових узагальнюючих теорій;

в) поєднання теоретичних досліджень з емпіричними соціальними дослідженнями та історичними дослідженнями [13].

Логіка (та структура) нашого історичного огляду буде враховувати наведені вище періодизації, але за основу ми візьмемо дещо інший підхід. На наш погляд, для розуміння логіки історичного розвитку соціології права і особливо, сучасного стану, необхідно виділяти три ключові фази, що в певному відношенні можуть не зовсім чітко розділятись участі, але які фіксують зміну якісних станів цієї галузі знань. Такими фазами є наступні:

а) становлення соціологічного підходу в правознавстві та виділення його теоретичного ядра - соціології права ("відкриття соціології - юристами, відкриття права - соціологами" М.Тімашев); б) оформлення основних великих ("класичних") теорій в соціології права: М.Вебер, К. Маркс, Е.Дюркгейм, Т.Парсонс; в) методологічні трансформації 60 - 90-х рр. 20 ст., завершення інституалізації соціології права як наукової дисципліни (субдисципліни).

2.1. Становлення соціології права: «відкриття соціології юристами, права – соціологами».

Становлення соціології права починалось в рамках більш широкої трансформації теоретико–методологічних засад правознавства, який досить часто визначається як «соціологічний рух в праві» і пов’язується з кризовими явищами в розвитку правових наук і взагалі правового життя в другій половині ХІХ століття [14]. Будучи реакцією на неадекватність правового формалізму, “правового традиціоналізму” цей рух характеризувався внутрішньою орієнтацією на соціологію, як основу методологічних змін в правових науках. Ця нова орієнтація обумовлювалась, за свідченням А.Ханта, необхідністю “знайти адекватні правові механізми “артикуляції” нового ідеологічного базису існування суспільного коду за умов масової парламентарної демократії, оскільки традиційна методологія правопізнання все більше проявила свою невідповідність новим потребам [15].

Як зазначав Д.Блек, «правовий формалізм, тобто методологія та практика засновані на нормативістській інтерпретації права, стає домінуючим за певних соціальних умов, коли суспільство характеризується соціальною нерівністю і соціальні дистанції між основними групами стають соціальною прірвою». Але він втрачає своє значення по мірі «демократизації та диверсифікації суспільства».

Варто звернути увагу ще на одну важливу передумову появи соціологічного підходу в правопізнанні, яку зазначає Д.Блек: в “ХІХ на початку ХХ ст. певні зрушення відбулись в соціальній структурі юридичної професії”. Формування юристів як соціально–професійної групи відбувалось на більш широкій соціальній основі, вихідці з інших класів привносили нові ідеї, погляди цінності, слабкішав традиційний формалізм та консерватизм[16].

Важливим чинником формування соціологічної парадігми в правопізнанні стали теоретичні зрушення в суспільствознавці, що торкались не лише оформлення дисциплінарного статусу соціології.

Суттєвою ознакою “соціологічного руху в правопізнанні” була тісна взаємодія між суто юридичним та соціологічним підходом. Відповідно, процес становлення соціології права М.Тімашев зображує як два взаємодіючі процеси: “відкриття права – соціологами” і “відкриття соціології – юристами”[17].

Поява соціологічного підходу в правових науках в значній мірі була ініційована методологічними інтенціями, які мала історична школа в правознавстві. На це вказував ще в кінці ХІХ ст. С.О.Муромцев[18], а на початку ХХ ст. Р.Паунд, аналізуючи теоретичні витоки вчення Є.Ерліха, відзначав,що “Ерліх будує своє вчення на вершині історичної школи”[19].

Досить неоднозначно був вплив початкової (позитивістської) версії соціологічної парадигми, запропонованої її номінальними засновниками – О.Контом, Г.Спенсером. Для О.Конта соціологія – це тотальна наука, наука наук, яка виникає будь-яку можливість існування внутрішньої диференціації самої соціології і більше того – іншого способу (методу) пізнання соціальної реальності. Так при своєму виникненні соціологія мала ознаки універсального, тотального методу пізнання, що пізніше було визначено як соціологічний «імперіалізм» [20]. Ця риса була характерна і для Е.Дюркгейма, що також виходив з тотальності соціологічного методу і вбачав завдання соціального пізнання в тому, щоб поширити цей метод на інші галузі знань (політику, право, історію, релігію і т.п.) [21].

Таким же було відношення до права і правової науки і у Г.Спенсера, який був основоположником органічної школи в соціології. Він включав правові науки до етики, яка будувались ним на суть біологічних засадах[22]. Але його еволюційне вчення мало значний вплив на становлення соціологічного підходу в правопізнанні. Основою будь-якого розвитку в суспільстві, ствержував Спенсер, є закон органічної еволюції. Поступовий перехід від однородного до неоднородного, від простого до складного складає зміст тих процесів, в яких відбувається розвиток суспільства і всіх його інститутів. При цьому суспільство (і його підсистеми) він розглядав по аналогії з біологічними організмами, що дозволяло врахувати такі його ознаки як цілісність, диференціація, функціональний розподіл і т.п.

Теоретичні засади органіцизму надихали і відомого французського дослідника А.Есліпаса, який вбачав джерелом права почуття симпатії до собі подібних, що формувало уявлення про необхідність колективного захисту. Але симпатія може з’явитись лише в результаті еволюції на основі органічних імпульсів. Симпатія до інших – видозмінена форма любові до себе. Відповідно, право, що базується на симпатії – є продукт органічної еволюції. Важливо, що Есліпас не вважав право природним, включеним a priori до природи людини, а набутим на основі його визнання громадською думкою суспільства[23]. Саме під впливом ідей органіцизму в 80–90 рр. ХІХ століття починаються спроби визначити співвідношення соціології та правових наук. Очевидно, вперше це питання було розглянуто російським правознавцем С.А.Муромцевим, який спираючись на позитивістську соціологію ствержував, що закони, які досліджує правознавство, є аналогом законів досліджуваних соціологами, саме тому юридичні науки в певному відношенні входять до складу соціології[24].

Через чотири роки, в 1889 р., французський юрист Л.Дюгі в роботі “Конституційне право та соціологія” робить висновок, що Конституційне право – це розділ соціології, що вивчає закони формування, розвитку та функціонування держави, яка виконує в суспільстві функції, що є аналогічними функціям центральної нервної системи в живому організмі[25].

За свідченням М.Тімашева, в ці роки з’являється і сам термін “юридична соціологія”. Вперше його в 1892 р. використав італійській юрист Д.Анціллотті в роботі “Філософія права і соціологія”, а в 1894 р. Л.Дюгі видав статтю під назвою “Нарис юридичної соціології”[26].

Але в цілому в другій половині ХІХ ст. орієнтація правознавців на соціологічній підхід була вираженою досить слабо, не створюючи значних теоретичних засад нової галузі знань. Переважали спроби доповнити та розширити домінуючий методологічній підхід за рахунок включення нових аспектів бачення правової реальності. Тому в європейській науці найбільш суттєві кроки в становленні соціології права були здійснені соціологами. Створення “класичних соціологічних парадигм” М.Вебера, Е.Дюркгейма, В.Парето та інших ініціювали відповідні зрушення в соціологічних пошуках юристів[27]. Цим на десятиліття було визначено переважаючий теоретичний характер європейської соціології права, що відрізняло її від американської традиції.

В другій половині ХІХ століття динамічні політико–правові процеси в США, де службова роль держави та права по відношенню до громадянського суспільства ставила все більш відсутною, посилили відчуття обмеженності правового формалізму.

Методологічним проявом такої негативної реакції стала поява в Сполучених Штатах трьох теоретичних рухів: а) соціологічної юриспруденції; б) “правового реалізму”; в) відновлення та розвиток філософської юриспруденції. Це відбулось в кінці ХІХ – на початку ХХ століття і, за свідченням Р.Паунда, саме ці рухи визначили розвиток правової думки в першій половині ХХ століття, привнесли такі суттєві ознаки: а) наголос більше на функціях, ніж на змісті, природі права; б) індивідуалізація правосуддя, справедливості; в) широке використання методів соціальних наук; г) зростаюча об’єктивність; д) оцінка значимості цінністних канонів[28].

Перші кроки до становлення соціології права були зроблені юристами.

Як зазначає Г.Гурвіч, “підготовча фаза” цього процесу пов’язана з іменем О.В.Холмса, який знаходячись під впливом свого близького друга, видатного філософа У.Джеймса, вже в своїй праці “Загальне право” (Common Law) в 1881 році закликав до “соціологічного перевороту в юриспруденції”[29].

О.Холмс, який за свідченням Ф.Д.Девіса, уособлює американську юриспруденцію двадцатого століття, своїми теоретичними працями ініціював появу двох нових параметрів в розвитку правової думки. Його досить відоме визначення, що “дійсне життя права це не логіка, а досвід” знаменувало “соціологічний переворот” в методології юриспруденції. Зосереднуючи увагу на процесуальних характеристиках правового буття, він стверджував, що будучи логічним за формою права соціальне за суттю, а судові рішення, базуючись на певних соціальних уявленнях про те, що є за даних умов суспільним благом, стають основою нормативних приписів. Саме соціальні переваги норм (а не правовий прецедент сам по собі) формують “неартикульовані установки” в свідомості судей, які проявляються в зв’язку з тим, що вони не можуть залишитись осторонь актуальних суспільних проблем Холмс наполягав на залученні юристів до дослідження соціальної реальності на базі методів соціальних наук[30].

Ідеї Холмса не тільки ініціювали появу “соціологічної юриспруденції” (Р.Паунд, Б.Кердозо та інші), але й вплинули на погляди засновників “правового реалізму”.

Р.Паунд – одна з ключових фігур американської соціологічної юриспруденції. Його прийняття соціологічної парадигми було обумовлене розчаруванням в традиційних методах правових досліджень. Він розпочинав свої теоретичні пошуки на основі методології аналітичної юриспруденції, яку згодом він поєднував з історико – порівняльним методом, все частіше намагаючись досягти соціально – філософських узагальнень. Під впливом Е.Росса та А.Смолла, він прийняв соціологічний підхід, що став основою його методології. Як і його попередники (перше за все Е.Росс), він розглядав право як фазу (елемент) соціального контролю, що має досліджуватись у взаємодії з загальним соціальним контекстом його буття. Р.Паунд поділяв погляди Л.Уорда на взаємозалежність соціальних наук і стверджував, що кризові явища в теоретичному правознавстві, що визначились напередодні першої світової війни, в значній мірі обумовлені методологічними бар’єрами, що відділили юриспруденцію від інших соціальних наук. Він неодноразово заявляв, що юристи зробили у соціологів так багато концептуальних запозичень, як ні у кого іншого. При всій широті поглядів та глибині теоретичних узагальнень Паунд надихався, перш за все, практичними потребами. Він вважав, що саме поєднання юриспруденції, як “соціальної інженерії” з соціологією буде сприяти кращому досягненню соціальних цілей права[31].

Р.Паунд мав глибоку віру в можливість раціонального правового порядку, що базувалась на його вірності позитивістській методологічній традиції в розумінні співвідношення раціонального та емпіричного.

Одним з вузлових елементів його теоретичних досліджень був аналіз ролі “правил, принципів, концепцій та стандартів в бутті права. Правила – це визначення, що зводять певні визначенні наслідки до фактів, що їх спричиняють. Паунд правила пов’язував з примітивним правом, вважаючи їх найбільш раннім типом правових понять. Принципи – це вихідні моменти юридичного доказування, що присутні як в судочинстві, так і в законотворчості. Саме завдяки принципам юристи мають змогу диференцьовано розглядати справи. Концепції – утворюються певними юридичними категоріями (наприклад, власність, шкода і т.п.) і являють собою “авторитетні категорії, згідно з якими до окремих типів справ застосовуються певні правила та принципи. Паунд зазначав, що повсякденне соціальне буття стає об’єктом правового регулювання саме завдяки тому, що норми (правила) базуються на принципах та концепціях.

Ключовим в його аналізі права, як основи соціального контролю, було поняття “стандарти”, яким він визначав “міру визначеної правом поведінки”. Саме стандарт дозволяє застосувати право і як внутрішній механізм оцінки та мотивації особистості і як інструмент соціального контролю. Паунд зазначав, що на формування правового стандарту не мають впливу такі критерії як справедливість та розумність, оскільки вони є “джерелом труднощів”. Стандарти спрямовані на те, щоб підтримувати вже існуючі “пануючі ідеали”, що уособлюють “ідеальні відносини людей” і тому – справедливі[32].

Аналіз юридичніх понять, норм, принципів базується на принципі соціологічного релятивізму, тобто вони виводяться з типологічних особливостей суспільства та культури[33].

Генетичні аспекти в аналізі права доповнюються дослідженням структурних характеристик соціального буття права.

Найважливішими зрізами соціальної реальності права Паунд вважає: а) юридичний процес, що будується як адміністративна діяльність; б) право; в) правова система; г) ідеальні (цінностні) основи правового буття. В свою чергу, власне право, як основу соціальної реальності права, Паунд поділяє на: а) норми (“жорстке, застигле право”); б) принципи, поняття, стандарти (“гнучке право”); в) дискретне право на основі правової інтуіції[34].

Така концепція права має суто соціологічній характер, оскільки за основу береться соціальне буття права і його реальність не радикується до абстрактних моделей поведінки (як в традиційній юриспруденції), утверджується необхідність вивчати право як цінність, не обмежуючись “символами”, а знаходити те, що вони символізують[35].

Разом з тим Паунд ототожнює соціологію права з юриспруденцією, юридичним мистецтвом чи технікою, створюючи соціологічно орієнтовану юриспруденцію, або “соціологічну юриспруденцію”[36].

Б.Кордозо, подібно Р.Паунду, намагався на основі соціологічного підходу осмислити все більш очевидну та разючу відмінність між “абстрактною юридичною технікою “ та “живою реальністю сучасного права[37]. В центрі його досліджень була діяльність суду. Вже в першій значній праці “Природа юридичного процесу” (1921 р.) Кордозо намагається показати, що “зростаюча невизначеність юридичних рішень” є проявом специфічної природи юридичного процесу, який є “не стільки відкриття, скільки творення”, що обумовлене реальною ситуацією реального права (“життя права”)[38]. В своїй реальності юридичний (судовий) процес пронизують антиномії, що визвані не стільки чисто юридичними чинниками (наприклад, конфлікт норм, прогалини в законі чи праві і т.п.), скільки “спонтанним конфліктом регуляції в самому суспільстві “. Зворотній бік прецеденту створюють правові поняття та концепції як основа юридичної аргументації. Але, в свою чергу, вони є похідними від “життєвого ладу, інститутів суспільства”, народжуючись в процесі соціальної взаємодії. Тому, робить висновок Кордозо, саме соціологія права, досліджуючи дійсні витоки та форми прояву “живого права”, дає суддям можливість знайти пояснення тим “труднощям та протиріччям, якими насичений судовий процес[39].

Слід погодитись з Г.Гурвічем, який зазначив, що Кордозо долав існуюче в рамках “соціологічної юриспруденції” уявлення про соціологію права як додатковий метод в діяльності суду, що дозволяє давати більш точну (в порівнянні з традиційними методами) інтерпретацію соціальних цілей в оціночних судженнях[40]. Але Кордозо ніколи чітко не відділяв соціологію права від “соціологічної юриспруденції”, уникаючи при цьому включення “суспільного ладу (звичаїв суспільства)”, який він вважав фундаментальним рівнем соціального буття права, до самого права, що було характерно для Дюгі, Ерліха. Він стверджував, що “звичаї, лад суспільства” стають правом лише тоді, коли вони санкціоньовані, чи можуть бути санкціоньовані, судом[41].

Соціальну реальність права він визначав як мінливу, нестабільну, в якій “все тече, все змінюється”. Пізнання такої реальності має бути вільним від “тиранії понять”, які намагаються підкорити своїй внутрішній логіці все різноманяття соціальних проявів права[42].

Інституалізація соціології права відбувалась і під впливом розвитку та поштрення традиційної соціологічної теорїї та проблематики на правову реальність. Перш за все, це стосується концепції соціального контролю, що в значній мірі ініціювала появу соціологічної юриспруденції в США.

Проблематика соціального контролю була досить поширеною в першій половині XX століття, але піонером в дослідженні права в контексті дії механізмів соціального контролю вважають Е.А.Росса, який, за свідченням Е.Ф.Девіса, не тільки визначив місце права в проблематиці соціологічної науки, але й надихнув Р.Паунда та інших юристів на дослідження права як “найбільш спеціалізованого та завершеного типу контролю, що використовується суспільством”[43]. Важливе значення мали праці Ч.Кули, що досліджував місце права в процесі соціалізаціїї особи, а також П.Х.Ляпдис, Л.Бернарда. На початку ХХ ст. відношення соціологів до права було досить обережним, не завжди адекватно оцінювались його соціальні функції. Так, Л.Уорд вважав, що право лише механізм волюнтарістського втручання в соціальні відносини[44].

Але поступово ця проблематика стала мало не центральною в дослідженні соціального контролю. Формувались передумови для інстутиційного оформлення соціології права як спеціальної соціологічної теорії, що почалось в кінці 30 – на початку 40-х років в значній мірі під впливом європейської соціології права. Бурхливі події цього періоду сприяли поновленню інтелектуального обміну між Європою та Америкою. Багато видатних юристів та соціологів знайшли в США порятунок від “нового порядку”, що встановлювався в Європі фашистськими диктаторами.

В 1936 році вперше в США була видана монографія під назвою “соціологія права”. Нею став переклад класичної праці Е.Ерліха. В своїй передмові Р.Паунд зазначав, що “Ерліх будує свій функціональний аналіз на вершині історичної школи в юриспруденції і що ця праця є виключно корисною для американських дослідників права”. Теорія Ерліха була співзвучна найбільш суттєвим методологічним інтенціям американської правової думки. Зокрема, представники соціологічної юриспруденції та “правового реалізму” часто повторювали тезу Ерліха про “вільне виявлення” права суддями, які скоріше його створюють, ніж просто декларують[45].

В ці ж роки були перекладені фундаментальні праці М.Вебера, Е.Дюркгейма та інших європейських авторів. Але найважливішим стала поява перших систематизованих викладів соціології права М.Тімашева та Ж.Гурвіча.

В загальних рисах бачення соціологія права сформувалось у М.Тимашева ще в 1916-20 рр., коли він в Петрограді займався викладанням та проводив дослідницьку роботу. На формування його поглядів не могло не вплинути те середовище, в якому він працював в ці роки і яке дало не одного дослідника з світовим ім’ям (достатньо згадати П.Сорокина чи Г.Гурвича). Але коли в 1921 році під тиском більшовиків, що в запалі класової боротьби звільнялись від “безнадійно” буржуазної професури, він був змушений покинути Росію, рукопис його програмної праці був втрачений. Потрібні були роки напруженої праці спочатку в Берлині, а потім в Гарварді, щоб відновити втрачене та подати систематизований виклад соціології права, що підсумовував дослідження попередників, спираючись на оригінальну авторську концепцію[46].

Вихідним положенням його аналізу права є його визначення права як однієї з форм “соціальної координації”, що в більшій мірі виражає правові процедури та структури, ніж зміст правових приписів. Координація може грунтуватись на засадах моралі, або навіть на таких речах як страх, зручність, користь і т.п. Координація набуває різновидів в залежності від того, чим керуються малі групи (як основні актори – дійові особи). Якщо їх поведінка визначається зовнішними владними інститутами, то це імперативна координація, а коли вона спирається на звичаї,”ввічливість, релігійні стандарти – неімперативна. Правові корні мають моральний характер, оскільки вони завжди можуть визначені як твердження про “належне”. Тому право Тімашев називає “етико-імперативною координацією поведінки”.

Методологію свого дослідження правової реальності сам Тімашев визначає як метод “причинно-функціонального аналізу”, що базується на використанні таких суть соціологічніх методів як спостереження, експеримент. Оскільки в центрі уваги соціології права знаходяться каузальні зв’язки, вона є номографічною наукою, на відміну від юриспруденції, що є дескритетивною та ідеографічною наукою, що описує правові норми в конкретних умовах.

Г.Гурвич був професором права перед тим, як він, подібно Тімашеву, в 1921 р. був змушений покинути Росію, щоб через кілька років стати видатним французським соціологом.

Друга світова війна спричинила його переїзд до США, де в 1942 р. він видав “Соціологію права”. Спираючись на веберівський метод типологічного аналізу, Г.Гурвич аналізує різноманітний історичний матеріал. Проблематику соціології права він зводить до трьох основних проблем: а) відносини права до інших форм та рівнів соціальності; б) типи правових систем в окремих соціальних групах та типах суспільств; в) обумовленість розвитку та змін права в окремих типах суспільств.

Гурвич не визнає державу джерелом права, використовуючи визнання права, що є досить широким, за змістом наближаючись до соціальних норм в цілому. Він розділяє “право суспільства” та “право держави, що дозволяє створювати обмеження держави суспільством. Первинними матеріальними джерелами “суспільного права” він вважав нормативні факти, тобто “спільноти, що створюють себе, породжуючи право, яке є основою їх існування” (як соціального інституту). Поняття “юридична регуляція охоплює всі основні форми соціального контролю, хоча особливим предметом аналізу стає так зване “організоване право”, що відповідає офіційному “державному” праву.

Аналізуючи відношення права до соціальної солідарності він пропонує таксономічну схему, що суттєво відрізняється від позиції Дюркгейма. Він стверджував, що організоване право це лише оболонка, за якою знаходиться “спонтанне право”.

Він розділяє “право суспільства” та “право держави”, що дозволяє створювати обмеження держави суспільством. Первинними матеріальним джерелами “суспільного права” він вважав нормативні факти, тобто “спільноти, що створюють себе, породжуючи право, яке є основою їх існування” (як соціального інституту).

Ж.Гурвіч дає наступне визначення: “Соціологія права – це та частина соціології людської духовності, яка вивчає цілісну соціальну реальність права, починаючи з його видимих зовнішніх проявів в ефективній колективній поведінці (що кристалізується в організаціях, звичаєвій практиці, традиціях), в матеріальних основах (структури юридичних інститутів)[47].

Соціологія права, як відзначає Ж.Гурвіч, не може мати на миті визначення сутності права чи опрацювання системи юридичних категорій чи принципів, цінностей, тобто заміщення теорії права.

В другій половині ХІХ ст. одним з епіцентрів “соціологічного руху” в правознавстві була Росія. Теоретичні здобутки таких юристів як С.А.Муромцев, М.М. Ковалевський, Л.І.Петрожицький, М.М.Коркунов та інших не тільки відповідали загальноєвропейському рівню “соціологізації юридичної науки”, але й багато в чому його випереджали. (На жаль, ці результати не знайшли адекватної та своєчасної оцінки на Западі, оскільки вони ставали відомими світовому науковому співтовариству через десятиліття завдяки працям та перекладам їх учнів. Що стали визначеними фундаторами західної соціології права – наприклад. Ж.Гурвіч, Т.Тімашева та інших).

М.М.Коркунов вважав, що правова наука має звернутись до “вивчення права в його житті, в його русі”[48]. А змістом суспільного життя є постійна взаємодія різнонаправлених інтересів. Стабільність та цілісність суспільства за таких умов підтримується правом. Що є механізмом “розмежування протидіючих інтересів”, завдяки чому встановлюється “належний порядок суспільних відносин”[49]. “Перетворення інтересу в право здійснюється саме через обмеження іншого, протилежного інтересу, встановлення відповідного обов’язку. Право… не є охорона інтересу взагалі…, а тільки охорона одного інтересу у відношенні до іншого”[50]. Право має дуалістичну природу: його складають як юридичні норми (об’єктивний елемент), так і юридичні відносини (суб’єктивний елемент). “Юридичні відносини – життєві, побутові відносини, але врегульовані юридичною нормою”[51].

Витоки права Коркунов пов’язує не з державою чи політичною системою, а з “громадським суспільством”. “Державна влада є сила, що заснована на усвідомленні людьми своєї залежності від держави”, а остання є “суспільним союзом, наділеним самостійною силою примусу”, який виникає і функціонує як засіб втілення права в життя[52]. Оскільки носіями державної влади стають не лише органи держави, а й громадянське суспільство, воно отримує можливість обмеження держави, а право постає не як “право держави”, а “право суспільства”.

Таким чином, в працях М.М.Коркунова були запропоновані принципово нові підходи. В аналізі права та держави, що були соціологічними за своїми методологічними основами, хоча проблема можливості виділення спеціалізованої дисципліни (соціології права) ним не ставилась[53].

М.М.Ковалевський торкається проблем використання соціологічного підходу в зв’язку з розглядом генетичних та історико-порівняльних аспектів права та держави. Російська компоративістика була насичена “соціологізмом” і “в значно більшій мірі заслуговувала назви соціологічної, ніж численні течії, що афішували свій соціологізм”[54]. Певний вплив на нього мали ідей марксизму. Зокрема, це стосується його тлумачення соціальної обумовленості права, яке він будував на “ідеї внутрішнього розвитку та тісної взаємодії, що існує в кожний даний момент між правом і економічним, суспільним, політичним, релігійно-моральним укладом”[55]. Хоча при цьому він не погоджується з економічним детермінізмом марксизму, вважаючи, що діє сума рівнозначних “факторів” (економіка, політика і т.п.), які є похідними від рівня розвитку “громадськості”. Тому ж він не зводить право і до держави, вважаючи його відносно самостійним утворенням, що має плюралістичний характер, оскільки визначається не тільки волею держави, але й створюється як продукт взаємодії соціальних спільнот. Держава не створює право, а визнає його як факти соціального життя. Ковалевський М.М. відзначає обмеженість тогочасної юридичної науки “яка втратила усвідомлення того зв’язку, в якому право поєднується з ростом культури та громадянства”[56]. В правознавстві мають існувати як взаємодоповнюючі три підходи до аналізу правових явищ: догматичний, історичний, соціальний (соціологічний).

С.А.Муромцев створив найбільш завершену та послідовну соціологічну концепцію права в російській юридичній науці, яка не простобазувалась на використанні соціологічних підходів, а мала замінити традиційний (“юридичний”) підхід[57]. “Правознавство має стати розділом соціології”, зосереджуючись на дослідженні не правил формально-логічної обробки діючого права, а на відкритті соціологічних законів розвитку… права як певної сукупності соціальних явищ”[58]. “Догматику права” (власне юриспруденцію) він вважав не “наукою, а мистецтвом”, тобто прикладною, техніко-допоміжною дисципліною, що дає практичні орієнтири для професійно зайнятих в сфері правозастосування[59].

Фундаментом “дійсно наукового пізнання права”, стверждував Муромцев, має бути функціональний підхід, тобто необхідно отримати “точне уявлення про функцію, для виконання якої створена норма”. Але “пізнання цієї функції вимагає історико-культурного дослідження норми”[60]. Звідси процес правотворення розгортається як механізм соціальної обумовленості, де “на виході” – рівні норми діючого права, а “на вході” – взаємодіючі суспільні чинники: економіка, політика, культура, соціальна структура і т.п. Тому визначення права слід починати не з норми, а з тих соціальних відносин, що її обумовлюють. “Замість сукупності правових норм під правом слід розуміти сукупність юридичних відносин (правовий порядок). А норми є лише новим атрибутом порядку”[61]. В зв’язку з цим він аналізує зміст, структуру та форму суспільних відносин та робить висновок про існування двох рівнів в цих відносинах: а) “фактичних” (або “правових”); б) відносин захисту (або “юридичних”). В своїй єдності вони складають “право в реальності”. Але при цьому “юридичний захист складає основну відмінність права, обумовлюючи всі інші його ознаки”, що дозволяє дещо розширити визначення права: право – порядок відносин, що захищені юридичними засобами[62]. Юридичні норми є одним з факторів цього порядку, що діють поряд з такими факторами як “юридичні насторії юридичного апарату”, середовище реалізації норм, “доступність” об’єктів правового регулювання та інші. Наявність цих факторов активно впливає на зміст та структуру діючих нормативних систем, ствворюючи певні міри відповідності юридичних норм реальним потребам суспільства. Тому необхідно розрізняти норми “мертві” та “живі”[63].

Визнаючи вторинність юридичних норм у відношенні до фактичних суспільних відносин, С.А.Муромцев обгрунтовує необхідність судової правотворчості за умов прискорення суспільних змін, “відставання” та “інфляційності” законодавства. Суд має виконувати дирекцію “постійного та поступового проведення в життя справедливості” по мірі виникнення невідповідності закону та життя”[64].

В цілому теоретична позиція Муромцева була надто радикальною та передчасною для російських умов кінця ХІХ – початку ХХ ст., щоб стати визначальною в офіційній юридичній науці та освіті, але її вплив на новаторські теоретичні підходи початку ХХ ст. був безсумнівним.

Характеризуючи процеси поширення соціологічного підходу в російській правовій науці слід зазначити, що в них були включені і українські університетські центри (Київ, Харків, Одеса). Зокрема, значний вплив на початку ХХ ст. мали праці М.А.Гредескула, який намагався досліджувати право на базі “соціологічного методу”, “не як мертвий текст певного логічного змісту”, що існує, а потім змінюється іншим, а як живе суспільне явище”. Природу права, як суспільного явища, він намагався розкрити як “порядок відносин між людьми”[65].

Особливе місце в процесах “соціологізації російської юридичної науки займають роботи Л.Петражицького. В вітчизняній литературі його традиційно відносять до представників так званого “психологічного напрямку” в теорії права[66]. Але така оцінка в світлі сучасних уявлень виявляється не зовсім точною. Хоча він не використовував термін “соціологія права” його концепція знаходиться в проблемному колі цієї галузі знань, а методологія співзвучна мікросоціологічним теоріям другої половини ХХ ст.[67]. За свідченням А.Подгурецького саме створення “соціології права” мало вінчати теоретичні пошуки Л.Петражицького. Західні дослідники називають Л.Петражицького одним з засновників сучасної соціології права[68].

Л.І.Петражицький відкриває тлумачення права як “команди наказу” “волі верїховної політичної влади”, визначаючи його через аналіз правовідносин. “Правовідносини не є чимось відмінним від правових обов’язків”, оскільки “наші права є закріплені за нами, належні нам, як наш актив, борги інших людей…”. “Те, що з точки зору обтяження. Пасиву однією сторони возлагається її правовим обов’язком, з точки зору нейтральної точки зору називається правовідносинами”[69]. Але це лише перший крок до розкриття сутності права, яке стає реальністю лише через відтворення в правових емоціях – особливих соціально-психологічних настроях, що виникають в результаті усвідомлення певних фактів буття. Реальний зв’язок людей відбувається через правові емоції. При цьому з правовим обов’язком пов’язані правові емоції імперативного типу, а з притязанням - атрибутивного типу. “Право, як особливий тип реальних феноменів утворюють етичні переживання, емоції яких мають атрибутивний характер”[70]. Л.Петражицький доводив, що офіційне право має відповідати економічним потребам суспільства та рівню його морального розвитку, а позитивне право складає лише частину реально функціонуючого права. Він заперечував позитивістський підхід, згідно з яким лише держава творить право, встановлюючи його принципи, норми. В центрі його робіт – дослідження впливу різних форм соціального буття на право, а також вплив права на реальні феномени людської поведінки, суспільні інститути. Його висновки відносно обумовленості генезису права та його стадій розвитку, мотиваційних та освітних функцій права, концепція правової політики мали значний вплив на становлення та розвиток соціології права. Не випадково, що серед тих, хто слухав його лекції на юридичному факультеті Петербурзького університету були П.Сорокін, М.Тімашев, Г.Гурвіч, М.Лазерлос; троє останніх внесли значний вклад в становлення соціології права. За оцінкою А.Подгурецького, польська школа соціології права сформувалась під безпосереднім впливом Л.Петражицького[71].

Проблематика соціології права, і взагалі соціологолічного підходу в правопізнанні особливо аналізувалась в кінці ХІХ – початку ХХ ст. в зв’язку з обговоренням вчених “вільного права”, яке представляли такі дослідники як Є.Ерліх, Г.Конторович (Австрія); Е.Юнг, Е. Фукс (Німеччина); Ф.Жені, Р.Салейль, Е.Ланбер (Франція) та інші. Головна проблема, що тут обговорювалась, була пов’язана з ситуацією, що за умов стрімких економічних та соціальних змін ставала все більш типовою для правового життя європейських країн. Як має суддя вирішувати справу, коли закон “мовчить”, або він неповний, має протиріччя і т.п.? Теоретики нової школи виходили з того, що суддя не може відмовити в правосудді, але його рішення має спиратись на аналіз чинників, що мають позаправовий характер і складають так зване “вільне право”. За таких умов судова процедура орієнтована на “вільний науковий пошук права”. Є.Ерліх вказував, що прогалини в законі заповнюються правозастосувачем не з самої системи права за допомогою формально-логічних процедур (наприклад, аналогія), а за рахунок джерел (норм) позаправового характеру – соціальних, релігійних, етичних і т.п., які складали “живе право”, що могло за допомогою соціологічних методів виявитись, описуватись, систематизуватись і використовуватись в правозастосуванні. Тому правова наука розглядалась ним як частина соціології[72].

Але існував і інший підхід. Наприклад, Ф.Жені вважав, що інформація про “чисті факти” отримана за допомогою соціологічних методів ще не дає уявлення про норми, оскільки їх джерелом можуть бути лише певні апріорні моральні принципи, що складають “природу речей” і лише проявляються в емпіричних фактах соціального буття. Фактично мова йшла про природноправові принципи[73]. Тобто соціологічний підхід був більш послідовним у Є.Ерліха, а його вчення про “живе право” є одним з перших типологічних різновидів парадигм в соціології права.

Важливо, що Є.Ерліх заперечував базовий принцип сучасної йому правової теорії про те, що держава є джерелом права, обгрунтовуючи це гибким історичним аналізом еволюції правових систем.

Його визначення права було настільки широким, щоб поглинути всі форми соціального контролю, оскільки він відрізняв його від моралі, звичаїв і т.п., але водночас ширше ніж “державне” право. Він зазначав, що “живе право” домінує у всіх сферах життя і в цілому визначає правовий порядок незалежно від того, чи визначено воно офіційно державою чи ні. Ніде чітко та однозначно не визначені “правові норми”, які поглинають всі типи групових норм, включаючи навіть ті “норми рішень”, якими керуються офіційні суди при розгляді справ. В пошуках “живого права” Є.Ерліх аналізував основні соціальні інститути в їх реальному бутті. При цьому в методичному відношенні він підкреслював, що основними джерелами знань про “живе право” є а) пряме спостереження життя та б) аналіз правових документів. Ці методи взаємно доповняють один одного, оскільки “життя в значній мірі обминає суди, але правові документи його віддзеркалюють”.

У Ф.Жені, що належав до школи “вільного права”, саме з інтересу починається “науковий пошук права”. Процедура правотворення своїм першим станом має відтворення інтересу в ідеях, коли виявляються потреби, що мають бути врегульовані правом та відповідні їм юридичні механізми рівноваги інтересів. Законодавча техніка, відповідно, буде ефективною лише за умов урахування інтересів учасників суспільних відносин[74].

Поглиблення цього підходу знаходимо у сучасника Ф.Жені – Р.Сегейля, який вважає соціальну групу основним носієм інтересів. Більше того, кожна соціальна група “формує своє право”, тобто існує множинність джерел права[75].

Але поява соціологічного підходу як прояву урізноманітнення методологічних орієнтацій в правознанні не приводило сучасників в захват. Більш поширеним був настрій занепокоєння. Тема кризи правопізнання активно обговорювалась. З.Спіранський зазначав, що “ми спостерігаємо не тільки реформу юриспруденції, а також її безсумнівний розвал”[76].

Відзначалось, що ерозія методологічних засад юриспруденції стає все більше відсутною, захоплюючись не лише теоретичне правопознання, але й практику. Вторгнення чужерідних теорій та понять взагалі піднімає “гамлетовське питання” – чи бути юриспруденції чиперетворитись або в соціологію, або в психологію, або в антропологію[77].

Одне з найбільш грунтовних заперечень відносно не тільки методологічних претензій, але й самого існування соціології права в системі юридичних наук було запропоновано Г.Кельзеном в його “чистому вченні” про право. Він виходив з необхідності чіткості розподілу праці між “наукою права” (юриспруденцією), філософією справедливості та соціологією. В його інтерпретації соціологія – це наука, що досліджує людську поведінку в будь-яких проявах, в тому числі і в зв’язку з дією права. Але соціологія не може досліджувати правові норми, оскільки це сфера “належного” і будь-які спроби пов’язати світ належного, нормативного (Sollen) і сущого (Sein) виходять за межі її предмету і не дають об’єктивного знання. Тому соціологія права ставала неможливою. Як відзначає Девіс, такий підхід “здивував соціологів, які звикли розглядати правові норми як цінне джерело інформації про суспільство”[78]. Слід зазначити, що й сам Кельзен, а особливо його послідовники, відзначали необхідність розгляду правових норм в їх соціальному контексті, але вже за межами правової науки.

В російському правознавстві позицію домінуючої формально-догматичної юриспруденції відносно можливості існування соціології права (“соціологічного правознавства”) виразив Г.Ф.Шершеневич, який заперечував як “заміну догми права – соціологією права, так синтетичну загальну теорію права, яка б поєднувала догматичний та соціологічний підходи”. “Соціологічне дослідження правових явищ можливе лише для загальної соціології. Дослідження будь-якого аспекту (наприклад, права) в зв’язку з іншими сторонами суспільного буття не може складати предмету спеціальних наук, наприклад, правознавства, оскільки це є саме соціологія”[79].

Відповідно., “соціологічний метод” не може стати “методом правознавства”, а є лише “методом соціології, який залучено до правових явищ в силу зацікавленості правознавства в такому їх дослідженні”. Але “юрист, що застосовує такий підхід, переторюється в соціолога”[80].

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.024 сек.)