Посткейнсіанство

Ініціаторами критики кейнсіанства стали передовсім його тради­ційні супротивники з неокласичної школи, зокрема монетаристи, прихильники теорії пропозиції, теорії раціональних очікувань та ін. За цих умов дальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гас­лом його нового реформування, появи нових шкіл та напрямків. Ще у 60—70-х pp. у науковому світі стає відомим так зване посткейнсіанство.

Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох науко­вих напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембріджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — загально­визнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.). Американці ще із середини 60-х pp. виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії «рівноваги з неповною зайнятіс­тю». Вони стверджували, що версія кейнсіанства, що розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса.

Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет Робінсон (1903—1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи — маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому за об'єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються від моделі Хікса—Хансена, трактуючи її як «незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства.

Оголошуючи себе послідовниками Кейнса, ліві кейнсіанці, про­те, не обмежувалися тільки його теоретичними постулатами. У своїй концепції вони еклектично синтезували ідеї Д.Рікардо (зокре­ма про протилежність прибутку та зарплати, окремі аспекти теорії вартості), Кейнса, інституціоналізм, учення радикалів і поряд з цим запозичили деякі марксистські ідеї (наприклад, щодо реалізації су­купного суспільного продукту).

Ліве кейнсіанство — реформістський, дрібнобуржуазний варіант кейнсіанської теорії, спрямований на захист інтересів немонополіс-тичного капіталу, фермерів, інтелігенції, службовців та робітників. Ліві кейнсіанці висувають свої варіанти реформування капіталізму, прагнучи підкріпити їх реалістичнішою економічною теорією. Саме цьому служать їхні інтерпретації проблем ефективного попиту, еко­номічного зростання та розподілу продукту, питань мікроекономіки (теорія вартості, ціноутворення). Корінь зла представники цього на­прямку бачать у недостатності «ефективного попиту», наслідком чого є безробіття та кризи. Проте (на відміну від традиційного кейн­сіанства) головною причиною недостатнього попиту вони вважають нерівномірність і несправедливість розподілу національного доходу. Джоан Робінсон, зокрема, зробила спробу зв'язати теорію Кейнса з марксизмом і включити в неї соціально-економічні фактори, у тім числі розподіл національного доходу. На її думку, збалансоване зростання можливе за умови, що частка заробітної плати у націо­нальному доході є достатньо високою і відповідним чином балансу­ється з прибутком. Тому проблему «ефективного попиту» Дж. Робі­нсон зв'язує зі здійсненням деяких соціальних реформ, з підвищен­ням заробітної плати і визнанням права профспілок на боротьбу за її збільшення, з радикальнішими програмами державного перерозпо­ділу доходів, зі скороченням військових витрат, обмеженням влади монополій.

Концепція лівих кейнсіанців є прогресивною, бо, по-перше, вона критикує засилля монополій, пікреслюючи небезпеку надмірної концентрації економічної могутності в їхніх руках. Ліві кейнсіанці висувають ряд антимонопольних вимог, що зумовило їх підтримку прогресивними силами західних країн, зокрема робітничим рухом. По-друге, прихильники цієї концепції наполягають на розв'язанні певних соціальних проблем, зокрема ліквідації нерівності в розподі­лі доходів і збільшенні купівельної спроможності населення, пере­орієнтуванні військових витрат на житлове будівництво, охорону здоров'я, соціальне страхування і т. ін.

З іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора зв'язано розробку конце­пції розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М. Кейнса. Основні елементи посткейнсіанського підходу до цієї проблеми можна сформулювати так. По-перше, формування до­ходів не зв'язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Причини різниці в доходах посткейнсі-анці вбачають, з одного боку, у соціальних та політичних традиціях і рішеннях, а з іншого — у дії ринкових сил.

По-друге, рівні заробітної плати та прибутку, а також співвідно­шення між ними визначаються одночасно з іншими макроекономічними змінними, а саме: темпом зростання національного продукту, темпом розширення зайнятості, динамікою цін і т. ін.

По-третє, визначальною детермінантою процесу нагромадження є інвестиційна діяльність. Зрушення в економічній кон'юнктурі, спричинені підвищенням або зниженням обсягів капіталовкладень, впливають на процес економічного зростання і розподілу значно більше аніж зміни відносних цін.

По-четверте, гранична схильність до заощадження у власників капіталу вища, ніж у тих, хто отримує заробітну плату. Проте, на думку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування зале­жить не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від комплексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку.

У посткейнсіанських теоріях розподілу розвинуто далі кейнсіан-ський постулат про рівність чистих інвестицій та добровільних за­ощаджень. Але, на відміну від Кейнса, посткейнсіанці, аналізуючи механізм, що забезпечує вирівнювання очікуваних заощаджень та інвестицій, особливо наголошують на потребі змін у системі роз­поділу, хоч і не дають ґрунтовного аналізу закономірностей фор­мування доходів різних класів та соціальних груп. Так, система розподілу за Калдором має забезпечувати відповідний рівень за­ощаджень. А оскільки величина норми заощадження значною мі­рою є функцією соціально-економічного статусу одержувачів дохо­ду, то вирішення проблеми розподілу в Калдора в кінцевому під­сумку можна зобразити у вигляді достатньо простої схеми: якщо заощаджень недостатньо, то треба збільшити доходи тих, хто біль­ше заощаджує.

Н. Калдор уважав, що в сучасній західній економіці рівень вироб­ництва обмежений не ефективним попитом, а обсягом наявних ви­робничих ресурсів, отже проблема реалізації, на відміну від теорії Кейнса, визначає і характер спрямованості причинних залежностей у моделі Калдора. Головним фактором, що формує характер взає­мозв'язків між економічними змінними, є, за Калдором, технологіч­ні умови виробництва. Саме ці умови впливають і на величину капі­тального коефіцієнта, і на необхідний для його підтримування обсяг інвестицій.

Важливу роль у формуванні теоретичної концепції лівого кейнсі-анства, яке виступає під гаслом «антимаржиналістської революції», крім Дж. Робінсон, відіграв один із представників кембріджської школи П'єро Сраффа. Його концепцію, викладену у книжці «Виро­бництво товарів за допомогою товарів» (1960) прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як логічну підставу для побудови нової тео­рії розподілу. Сраффа відкидає неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з концепціями “граничної корисності” і “граничної продуктивності”, повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо. Майже ніхто, крім Мілля та Маркса, навіть не зрозумів, що мав на увазі Рікардо, шукаючи «незмінне мірило вартості», котре буде незалежним від змін як у зарплаті, так і в нормі прибутку. Сраффа ж прагнув довести, що мета Рікардо насправді може бути досягнутою і її досягнення зв'язане з глибокими висновками для сучасної економічної теорії. Вартість у Сраффи — це суто фізіоло­гічні витрати праці на виробництво товару. Для обгрунтування своєї концепції він використовує пропорції простого і розширеного від­творення.

Сраффа піддав гострій критиці розподільчу функцію вільної конкуренції, яка, за твердженням класиків, стихійно забезпечує одержання кожним із факторів виробництва (праця, земля, капітал) своєї частки у створеному доході відповідно до граничної продук­тивності. Конкуренцію в сучасній економіці західних країн Сраффа визнає за недосконалу. По-перше, на його думку, криві руху ціни й доходу неадекватні кривим руху граничної продуктивності, тобто не забезпечують однакових умов виробникам. Так, наприклад, на вели­ких монополістичних підприємствах гранична величина витрат ви­робництва завжди є меншою, а отже, розмір отримуваного ними до­ходу більший. Це додатково посилює монополістичні тенденції, що призводять до захоплення ринку окремими підприємствами.

По-друге, межами дальшого розширення виробництва для під­приємця є проблеми реалізації виробленого товару, у результаті чо­го знижуються ціни і зростають витрати обігу. Якщо існує можли­вість зниження цін окремими продавцями, підкреслює Сраффа, то нема мови про жодну вільну конкуренцію.

По-третє, згідно з класичною теорією ціна є основною умовою вільної конкуренції. Сраффа, проте, вважає, що ціна на товари є не єдиним привілеєм для покупців. Факторами, що зумовлюють вибір ними того чи іншого товару, є його якість, торговельна марка тощо. Це означає, що окремі покупці готові купувати товар певної фірми навіть за вищу ціну, оскільки він найбільше відповідає їхнім потре­бам. За таких умов ринок окремих товарів розпадається на кілька ринків тих самих товарів, але на кожному з них існуватимуть різні ціни. Для того, щоб проникнути на інші ринки, кожному окремому продавцю необхідно збільшити витрати обігу, а відтак на власному ринку вони мають привілейоване становище, що зрівнює їх із моно­поліями.

Сраффа, а також Дж. Чемберлін наголошують, що у сучасній економіці чиста конкуренція є лише дефініцією, але такою є й чиста монополія. А отже, в реальній економіці ці дві тенденції тісно пе­реплітаються, породжуючи одна одну. Робінсон і Чемберлін зазна­чають, що монополістична конкуренція — це конкуренція, за якої покупці можуть чітко відрізнити товари один від одного. Робін-сон називає таку конкуренцію недосконалою, Чемберлін — моно­польною.

Критика ортодоксального кейнсіанства у США ведеться за таки­ми основними напрямками. По-перше, «ортодокси» не розробляли теорії інфляції, відірвавши реальні процеси від процесів ціноутво­рення. У результаті цього їхні теорії циклу та рецепти антициклічної політики виявилися неспроможними за умов стагфляції. По-друге, вони ігнорували роль грошово-кредитних факторів та фінансової системи в цілому як причин, що породжували і стимулювали еко­номічну нестабільність. Саме на цих проблемах зосереджує свою увагу нове кейнсіанство.

Висновки

Усі економічні вчення перебувають в органічній сув´язі, бо в реальності завжди, в кожен момент присутні три теперішності: минуле, сучасне, майбутнє. Спираючись на цю методологічну засаду, можна належно оцінити колену економічну теорію, ідею, доктрину, бо всі вони є продуктом суспільного розвитку, виникли в конкретно-історичних умовах і є спробою пізнати економічне життя не абстрактно, а в даний час, і на основі цього пізнання визначити дороговкази в майбутнє. Саме тому кожна економічна теорія проходить стадії зародження, розквіту і критики.

До того ж кожна система економічного мислення спирається на попередників, генетично пов´язана з попередніми економічними уявленнями. Для історії економічної теорії властива еволюційність, а не революційність. Нерідко в літературі трапляються визначення революційності тих чи інших економічних теорій, але при ближчому їх розгляді з´ясовується, що це тільки фасад революційності, бо сам зміст економічної теорії містить у собі багато елементів від попередніх вчень, доктрин, поглядів.

Гідною подиву властивістю розвитку економічної теорії є національне спрямування окремих наукових шкіл, напрямів, доктрин тощо. І в тому немає нічого незвичайного. Адже на формування економічних поглядів чинять вплив політичні, соціальні, економічні, етнокультурні та інші умови, які є відмінними в окремих країнах. Ці відмінності не збіднювали, навпаки, збагачували розвиток економічної думки взагалі й, зокрема, економічної теорії. Без цих відмінностей важко собі уявити теорії меркантилістів, фізіократів, А. Сміта і Д. Рікардо, маржиналістів, кейнсіанства, неолібералізму, монетаризму та ін.

Зародившись в конкурентно-історичних обставинах і в окремих країнах, економічні теорії збагачували світову економічну науку. Національні джерела робили її надбанням усього людства. Цей факт є знаменним і особливо повчальним сьогодні, коли глобалістичні парадигми глорифікуються на шкоду культурного багатства, яке потрібне і для поступу економічної теорії.

Ознайомлення з багатим розмаїттям різних ідей, концепцій і теорій, які мали місце в історичному розвитку економічної думки, має незаперечне значення у формуванні світоглядної позиції особистості і сприяє здійсненню соціально-економічних змін та трансформаційних процесів у суспільстві. Глибоке розуміння суті минулих та сучасних економічних теорій потребує з’ясування джерел їхнього зародження та розвитку. А знання цього всього дає змогу розуміти та формувати економічну політику держав, в основу яких беруться ті чи інші економічні теорії.

Поиск по сайту: