Політична думка Середньовіччя

В історії Західної Європи Середні Віки охопили понад тисячолітню історію від V до XVI сторіччя. Це була епоха формування і розвитку феодалізму. Політичні вчення цієї епохи постійно змінювалися. Значний вплив на них справляла християнська релігія.

Одним із основних творців християнської політичної теорії вважається італієць Аврелій Августин (354 — 430), за свої заслуги перед церквою названий Блаженним.

Августин Блаженний — християнський мислитель Середньовіччя. Народився в Тагасті (Північна Африка) у сім'ї римлянина — язичника.

Августин різко протиставляв церкву й державу. У своєму головному творі «Про державу Божу (град Божий)» стверджував, що «град земний», тобто держава, пов'язаний із царством диявола й нічим не різниться від зграї розбійників. Вихід він вбачав у створенні «града земного» на засадах християнської моралі: всі форми правління повинні поважати Бога й людину. У праці обґрунтовано ідеї всесвітнього панування Церкви, підкорення світських начал (у тому числі науки) релігії, божественним настановам. Уся історія людства, за Августином, це грандіозне завершення задуму божественного спасіння. Місія церкви в цьому є вирішальною. Держава перетворюється на «світську руку» церкви. Єдність роду людського означає єдність християнської віри під егідою церкви.

Вчення Августина набуло поширення та впливу й істотно вплинуло на розвиток християнських концепцій держави, політики та права Середньовіччя.
Августин (354—430)

— один з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі

під назвою «Сповідь».

Основна риса соціально-політичних

поглядів Августина — обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві.

Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини в

результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за

Августином, запрограмоване на небесах. Звідси — висновок про неправомірність

революційних виступів народу проти устрою «гармонійної нерівності».

У своєму вченні Августин намагався дати

всесвітньо-істо­ричну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими

стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить згідно з

біблійними оповідями від «прабатьків» — Адама та Єви.

Іншим важливим елементом учення було

розуміння історії людства як боротьби «двох градів», «двох держав»: «града

божого», що складається з божих оборонців, та світської держави — «великої

розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують

праведних. Кінець-кінцем, уважав Августин, хід історії забезпечить перемогу

«божої держави» над світською. Високий авторитет Августина в християнських

колах західноєвропейського середньовіччя і був пов’язаний з ідеєю про

необхідність підкорення світської влади церкві.

Фома Аквінський (1226—127 4), розвиваючи концепцію Августина про зверхність церкви над світською владою, дійшов висновку, що держава має позитивну цінність у самій собі і зовні себе. Держава не тільки підтримує мир, а є вираженням волі Бога в ім'я людей. Політика означає моральну відповідальність, обдумане розумом спрямування волі людини в усіх соціальних діях. Заснування та існування держав, планування міст, будівництво замків, створення ринків, поширення освіти — це провидіння, за допомогою якого Бог творить світ і править ним.

У праці «Сума теології» Фома Аквінський розглядає природне й позитивне право. Вічне право — це мудрість Бога. Божественне право спрямовує право природне, яке властиве всім людям як свідомим, моральним і соціальним творцям. Позитивне право необхідне, щоб забезпечений мир і перешкодити людям чинити зло.

Ідеальною формою правління Фома Аквінський, як Аристотель і Цицерон, вважав змішану, за якої монарх уособлює єдність, аристократія — перевагу заслуг, народ є гарантом миру та злагоди. Право держави має бути санкціоноване аристократією і народом.

Серед форм державного устрою Фома Аквінський перевагу надає монархії, бо, на його думку, історичний досвід переконує, що стабільності та успіхів досягали держави, де владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог розрізнив два різновиди монархії: абсолютну й політичну. Симпатії його були на боці останньої, в якій влада правителів підкоряється закону й не виходить за його межі.

Метою державності є спільне благо, забезпечення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців і багатіїв, беззастережного дотримання встановленого Богом обов'язку підкоритися правителям, які уособлюють державу.

Фома Аквінський проголошував, що церква має стояти вище за громадянське суспільство. Головний володар на небі — Ісус Христос, на землі — Папа Римський, а тому світська влада підпорядковується владі духовній. Саме церква, виховуючи у людей почуття добра, спрямовує земне блаженство таким чином, щоб воно привело до щастя на небесах. Так Аквінський обґрунтовував гармонію двох інститутів v християнському суспільстві: церкви й держави. Християнська віра навчала людину не вбачати в підкоренні ненависне ярмо, а владу сприймати як великий тягар відповідальності. Аквінат(фома аквінський) вважав смертельним гріхом підбурення до бунту й непокору владі, проте стверджував, що виправданий опір тиранії не є бунтом.

Римо — католицька церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського, яке дістало назву «томізм» (від лат. Thomas - Фома), проголосила його автора святим і надала йому титул «доктора ангельського».

Погляди Фоми Аквінського на суспільство

сформувалися під впливом Арістотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив про

необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до

християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні відносини як відображення небесного божественного

порядку. Суспільство має складатися з різних верств: біль­шість людей мусять

займатися фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати

суспільством. В інтересах суспільства кожна людина має безвідмовно виконувати

свої обов’язки, бо їх установлено богом.

Фома Аквінський жив у епоху, коли

католицька церква, яку очолював папа, мала величезну владу. Ураховуючи те, що в

цей період розпочався процес створення національних держав, він висловлював

думку, що держава є божественним установленням. А найліпшою найприроднішою

формою світської влади він уважав монархію.

Проте, хоч влада і має божественну

природу, Фома Аквінський допускав ситуацію, коли зловживання владою, надмірні

утиски дають народу право на опір тирану і навіть на його насильницьке

повалення.

У соціально-політичних ученнях

середньовіччя знайшли відображення такі

явища в суспільному житті, яких не знала антич­ність. Це сприяло

виникненню деяких нових наукових ідей: єдно­сті людської історії, прогресивного

розвитку людського суспільства (на відміну від циклічного розуміння такого

розвитку в період античності), моральної рівності людей тощо. Знання поглядів

на соціальне життя в середні віки дає змогу ліпше зрозуміти сучасні соціальні

вчення християнства.

Розвиток торгівлі й ремесел у країнах Західної Європи сприяв у XII—XIV ст. зростанню міст, формуванню в них прошарку торгівців, ремісників, банкірів, що прагнули незалежності від феодалів, подолання феодальної роздрібненості та зміцнення центральної королівської влади, були проти втручання церкви у державні справи.

Найвиразніше інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці «Захисник миру» (1324—1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл.1270 — 1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі нещастя у світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.

На думку вченого, церква має бути відокремлена від держави, бо в них різні мета й сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідуючи християнське віровчення.

Марсилій Падуанський вважав, що держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди — в племена, на базі яких виникають міста й у кінцевому підсумку — держава, що ґрунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом будь-якої влади в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада — й світська, й духовна, тільки він — носій суверенітету й верховної законності. Щоправда, народом учений вважав не всіх громадян держави, а лише представників впливових суспільних станів — військовиків, священиків, чиновників, торгівців, землевласників і ремісників.

Поиск по сайту: