Структура тексту

Сьогодні ми розглянемо загальні правила побудови тексту.

Не вдаючись зараз у жанрову різноманітність журналістської творчості, зупинимось на двох основних типах журналістських текстів:

І. Текст інформаційний (описовий), який використовуємо для написання

- новини

- хроніки

- статті (звіту з події)

- інтерв’ю (автор якого подає тільки інформацію без її оцінки чи коментування).

ІІ. Текст проблемний (оціночний), який використовуємо для написання

- ревю/огляду (де на відміну від хроніки вже є місце на порівняння, спостереження тощо)

- злободенної статті (у якій, окрім інформації, є вже й конфлікт чи проблема)

- журналістського розслідування

- різних видів публіцистики

- інтерв’ю (автор якого окрім інформації, висловлює власну думку, дає оцінки тощо).

Практично всі тексти будуються з одних і тих самих елементів:

1. заголовок

2. підзаголовок

3. врізка (lead)

4. «тіло» тексту:

- перше речення (фактично мова йде про першу думку, яка може потребувати форми складного речення чи кількох простих)

- оповідь

- останнє речення (правило те ж, що й у першому реченні).

Перше і останнє речення принято вважати дуже важливими через те, що перше – справляє враження на читача (зацікавлює його чи знеохочує до читання), останнє ж – найкраще запам ` ятовується з усього тексту.

Варто ще кілька слів сказати про обсяг статті. Тут немає одного стандарту – різні газети мають до цієї проблематики різні підходи. «Поважні» газети вважають, що серйозні статті повинні мати значний обсяг, щоб тема або проблема була розкрита якнайповніше (приклад – «Дзеркало тижня»). Газети «бульварного» типу вважають, що ілюстрація має бути великою, а текст малим, бо читач швидко втомлюється і не хоче читати великих «плахт».

Поява на українському ринку кольорових щотижневиків сприяла виробленню «оптимального» обсягу статті: від 3,5 до 5,5 тисяч знаків з пробілами. Така кількість поміщається на одній журнальнгій сторінці. Вважається, що саме стільки людина здатна прочитати на одному диханні за короткий час, не відкладаючи на потім. (Кожен знає, мабуть, з власного досвіду, що газета відкладена на пізніше, часто потрапляє до смітника так і не прочитаною).

Структура двох основних типів текстів має своє схематичне відображення. Схемою інформаційного тексту є обернена піраміда:

Три сегменти – це три головні змістові блоки, звуження яких вказує на зменшення їхньої інформаційної вартості.

1. Перший блок (в новині чи на початку статті він не повинен складатися більше, ніж з 4-5 рядків) містить все найголовніше про подію і відповідає на запитання: що/хто?де?коли?

2. Другий блок – подає доповнювальну інформацію і відповідає на запитання: як? чому?

3. Третій блок – дає додаткову інформацію про подію, відповідаючи на запитання: що з того? що далі? та ін.

НАПРИКЛАД:

1. Хто? – Депутат. Що зробив? – Вдарив у лице іншого депутата. Де? – у приміщенні Верховної Ради. Коли? – сьогодні, під час сесії.

2. Як? – Зустрів на коридорі, спочатку облаяв, а потім вдарив. Чому? – бо той проголосував «не так».

3. Що з того? – Побитий депутат пішов до лікаря зняти побої. Що далі? – Потім подасть до суду на кривдника. Тощо.

В інформаційному повідомленні спадає інформаційна цінність з кожним наступним реченням тому, що до кінця дочитують тільки найбільш зацікавлені. Більшість читачів обмежиться прочитанням першого блоку, а до подальшого розвитку подій просто не виявить зацікавлення. Менша група ще поцікавиться «за що?», не цікавлячись «що далі?». До кінця дочитає найменша група читачів.

Тому, якби ми почали з інтриги, що один депутат Х судитиметься з депутатом Y, то цим зацікавились би тільки ті з останньої групи, а перші дві навіть не стали б цього читати. А завданням інформаційного тексту є те, щоб його прочитала/послухала/подивилася якнайширша авдиторія.

У випадку з оціночним/проблемним текстом завдання полягає в тому, щоб його прочитала «цільова» авдиторія, представників якої потрібно «заманити», утримати і спробувати переконати у правоті певної версії подій, про які пише автор.

Отже, схемою проблемного тексту є клепсидра (пісочний годинник), або ж поставлені одна на одну верхівками дві піраміди.

Основа піраміди тут означає основу (найважливіший сегмент) журналістського матеріалу. Якщо у випадку з інформаційним текстом є тільки одна основа і вона є на горі, тобто на початку матеріалу, то у другому випадку вже маємо дві основи і у двох протилежних кінцях. Що це означає?

Перша (обернена) піраміда – це умовна перша половина тексту, завданням якої є: дати авдиторії розуміння того, про що матеріал, що в ньому цікавого і для чого їй потрібно з ним ознайомитись. Роль верхнього сегменту цієї піраміди зазвичай виконує заголовок і підзаголовок, середнього – врізка чи як тепер частіше кажуть – lead. Нижня – це перша частина самого «тіла» тексту. Перші два сегменти повинні заінтригувати авдиторію, змусити її почати читати/слухати/дивитися даний матеріал. По ходу його оповіді увага і зацікавлення дещо спадає – до самого низу оберненої піраміди. І ось тут настає пункт, в якому потрібно знову збуджувати зацікавлення чи емоції авдиторії, щоб не дати їй втекти посеред матеріалу.

Звідси вже починається друга піраміда матеріалу, інформаційна (чи емоційна) цінність якої зростає. (Детальніше про це варто говорити згодом, коли мова йтиме про сюжет, композицію тощо). Основа цієї піраміди символізує останнє речення, абзац чи думку – своєрідний висновок, до якого журналіст хоче підвести свою авдиторію. Як вже говорилося раніше – саме цей сегмент тексту запам ` ятовується більшістю читачів/слухачів/глядачів.

Розгляньмо окремі елементи тексту детальніше.

ЗАГОЛОВОК

Заголовок разом із підзаголовком становить рекламне гасло, завдяки якому ми «продаємо» свій текст авдиторії. Є дослідження, які наприклад говорять, що пересічний читач з цілої газети 80% матеріалу прочитує на рівні заголовків, не читаючи статей. Щоб він обрав саме наш текст, треба його заманити заголовком. Теорія подає досить широку категоризацію заголовків. Деякі з визначень розглянемо й тут, але швидше із загально ознайомчою метою, ніж з претензією на вичерпність.

Про значення заголовків свідчить ще й той факт, що у великих редакціях є спеціальні редактори, котрі тільки тим і займаються, що придумуванням заголовків! (Наприклад, у центральних польських щоденних газетах є по 2 таких редактори. У британських – по 10).

Варто теж сказати, що у щоденних чи й щотижневих виданнях, верстка/макетування яких відбувається за певними готовими кліше, заголовки текстів на різних сторінках/у різних рубриках мають чітко визначену кількість знаків з пробілами, у яку вони повинні поміститися.

Один з поширених розмірів заголовку в багатьох українських виданнях становить 60 знаків з пробілами. (Спробуйте при нагоді вмістити в цю кількість заголовки своїх попередніх публікацій).

ВРІЗКА

Що це таке? - графічно або інтонаційно виділений перший головний абзац тексту.

«ТІЛО» ТЕКСТУ

Під цим не бездискусійним терміном слід розуміти саму основу статті, без заголовку і врізки, без виносів і додаткових елементів, як то довідки, тлумачення термінів, короткі біографії героїв тощо.

До написання самого «тіла» тексту ми приступаємо, коли у нас вже є ідея матеріалу (головна думка), яку журналіст зазвичай намагається безпосередньо чи посередньо викласти у заголовку чи врізці.

Для цього журналістові потрібен План тексту, у якому повинні бути перелічені елементи, що з них складатиметься матеріал, а також імовірна послідовність їхнього розташування.

«Імовірна», бо остаточну послідовність буде визначено за допомогою таких понять, як «Сюжет» і «Композиція» журналістського твору. В теорії журналістики ці поняття мають те саме визначення, що й у теорії літератури. А саме:

Композиція (від лат. Compositio) – це зумовлена задумом і змістом побудова літературного твору, поєднання частин, компонентів, їхня гармонія, співвідношення.

Сюжет (від фр. Sujet - предмет) – система відтворених чи створених уявою автора подій, взаємин між персонажами, розкриття їхніх характерів у вчинках, поведінці, висловлюваннях.

В свою чергу сюжет і композиція журналістського твору є часто залежними від конфліктної лінії матеріалу. Конфлікт, як у літературному, так і у журналістському творі – це відображення суперечностей життя. З тією різницею, що у літературному творі життєві ситуації і герої можуть бути вигаданими, а в журналістиці вони повинні бути реальними, зазвичай – документованими.

Про ще одну відмінність між конфліктом літературним і журналістським писав Володимир Здоровега у своїй книзі «Теорія і методика журналістської творчості»: «Якщо у художньому творі конфлікт реалізується у сюжеті, тобто в системі подій, взаємин між персонажами, розкритті їхніх характерів у дії та вчинках, то у журналістському творі реальна життєва суперечність розкривається переважно за допомогою логіки понять».

(Тут доречно зауважити, що саме ця «логіка понять» часто є причиною того, що в кінцевому результаті журналістський текст виглядає дещо інакше, ніж він мав би виглядати згідно із «планом тексту».)

Є три головні різновиди конфлікту у журналістиці:

1. Конфлікт між державою/суспільством і громадянином,

2. Конфлікт між людиною і людиною,

3. Конфлікт між суспільним явищем і позицією автора журналістського матеріалу.

І ще одним важливим елементом журналістського тексту, про який вже згадувалося і все ж до якого варто повернутися, є перше і останнє речення «тіла» тексту.

Головними «приманками», «гачками» для авдиторії є заголовок з підзаголовком і врізка. Але й перше речення тексту має неоціненне значення, бо нудне, кострубате чи дурне формулювання може відштовхнути читача/глядача/слухача.

Є письменники й журналісти, які в пошуках влучного першого речення тратять чимало часу, переривають словники і книги класиків, випивають «відра» кави і т.д. Вдалий перший вислів журналістського твору повинен стати своєрідним афоризмом, котрий набуде свого окремого існування у громадському просторі.

Останнє речення, думка, висновок – це часто те, заради чого журналіст готує весь свій матеріал. Тому останній вислів повинен стати певним різновидом силогізму – згустком «народної філософії» чи «хлопського розуму», що містить у собі якусь житейську мудрість. Оскільки використання всім відомих кліше, типу «цукор – біла смерть» чи «вугілля – чорне золото», не дуже позитивно характеризують автора статті, то він змушений вигадувати свій власний силогізм. Чим вдаліший силогізм, тим – на думку авдиторії – талановитішим є автор. Тим краще ця думка запам’ятається, тим легше авдиторія погодиться з правильністю запропонованого автором висновку – чого власне і треба було досягти.

На цьому можна було б і завершити розмову про побудову, про структуру журналістського тексту, якби не потреба підкреслити ще два важливі моменти.

По-перше: знання структури та правил побудови журналістського матеріалу зовсім не гарантує, що він буде якісним або й бездоганним. У кожному конкретному випадку все і так залежатиме від талановитості і винахідливості автора. Справа в тому, що вся теорія про структуру базується на вивченому реалізованому вже досвіді журналістської майстерності. Але для першопрохідців, нововідкривачів – дорога вільна. Винайдіть щось нове і вас включать в посібники з питань журналістської творчості.

По-друге: слід пам’ятати про просту і малоприємну істину, що який би ми не придумали досконалий і геніальний матеріал, він скоріш за все буде дещо «підправлений», згідно з вимогами редакції. Прикро, але факт. Особливо в останніх роках. Коли верстка і оформлення газетних і журнальних статей (але також – радіо та телевізійних матеріалів) набула ознак певної інструменталізації.

Це наслідок повальної візуалізації інформації, спричиненої розвитком новітніх технологій. Вважається, що пересічний споживач інформації все більше хоче її «оглядати» і все менше «читати». Тому ілюстрація поруч з текстом набрала свого особливого, незалежного значення. А верстка (макетування) покликана не стільки виділяти, підкреслювати якісь головні елементи матеріалу, скільки створювати ефект максимальної кількості «плям», що на підсвідомому рівні начебто покращує візуальне сприйняття матеріалу.

Сьогодні вже практично неможливо побачити статтю на цілу сторінку з самим тільки заголовком. Бо «плям» повинно бути якнайбільше. А плями це: ілюстрації, виноси, графіки, таблиці, довідки тощо. Кожна з цих плям має бути по-іншому виділеною: кольором літер чи кольоровим фоном, іншим шрифтом, «італікою» чи підкресленням etc.

А кожна з цих «плям» має зазвичай своє кліше – відповідна кількість знаків на заголовок, на гасло, на текст. І якщо думка автора не вміщається в таке кліше, як кажуть, тим гірше для думки (тобто – для автора).

Література до теми:

1. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості: підр. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Львів, 2005. – С. 105-129.

2. Журналістський фах: газетно-журнальне виробництво: навчальний посібник. – 2-ге вид., перероб. і допов. / Т. О. Приступенко, Р. В. Радчик, М. К. Василенко та ін.; за ред. В. В. Різуна. – К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2012. – С. 327-344.

3. Серажим К. Граматико-семантичний аналіз журналістського тексту // Електронна бібліотека Інституту журналістики:http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1407

Поиск по сайту: