В середині 70-х років XIX ст

особливе занепокоєння правлячих кіл імперії викликає розвиток ро­бітничого соціалістичного руху. В умовах промислового піднесення Німеччини відбувається збільшен­ня чисельності промислового про­летаріату, зростання його органі­зованості через оформлення проф­спілкового руху. В Німеччині було створено дві робітничі партії: СДРП (Соціал-демократична ро­бітнича партія) і ЗНРС (Загаль­ний німецький робітничий союз). За ініціативою лідерів СДРП Ав-густа Бебеля і Вільгельма Ліб-кнехта в 1875 р. в м. Готі було про­ведено об'єднавчий з'їзд, на якому СДРП і ЗНРС злилися в єдину Соціал-демократичну партію Німеччини (СДПН). Подолан­ня розколу в німецькому робітни­чому русі стало важливим етапом у розвитку організованої соціалі­стичної течії. В ухваленій на з'їзді програмі нової партії - так званій «Готській програмі» німецькі соціалісти відмовилися від деяких ідей марксизму: в ній не йшлося про класову боротьбу; про не­обхідність завоювання політичної влади робітничим класом; про встановлення диктатури пролета­ріату; про інтернаціональні зав­дання руху. Натомість висувалося гасло створення «вільної народної держави» - тобто держави, яка за­хищає інтереси всіх своїх грома­дян, «залізного закону заробітної плати», згідно з яким при капі­талізмі існує граничний рівень зарплати, що робить безглуздою економічну боротьбу. Вплив СДПН швидко зростав у країні, особливо в промислових районах Саксонії і Руру. На виборах до рей­хстагу в 1877 р. соціал-демократи здобули близько півмільйона го­лосів виборців і провели 12 депу­татів. У виборчій платформі СДПН були вимоги:

— демократизації державного
ладу;

- свободи друку;

—введення прогресивного прибут­кового податку;

— заборони дитячої праці;
—справедливого соціального зако­
нодавства та ін.

Все це надзвичайно непокоїло імперський уряд, і в 1878 р., скорис­тавшись не пов'язаними з СДПН замахами на життя імператора, Бісмарк звинуватив у ньому соціал-демократів, розпустив рейхстаг і в новому парламенті провів Винятко­вий закон проти соціалістів, що забороняв будь-які зібрання, які мали за мету «повалення суспіль­ного ладу». Поліцейські власті ді­стали право забороняти робітничі союзи, збори, контролювати пресу, висилати невгодних і підозрілих осіб з країни. В період дії винятко­вого закону (1878 - 1890) соціал-демократи не могли відкрито ви­пускати свої видання в Німеччині: вони перенесли свої журнали і га­зети, свої зібрання до Швейцарії, Англії, Бельгії. В цей час у в'язни­цю потрапили 155 чоловік, близь­ко 1000 соціал-демократів вислано з Німеччини, закрито понад 150 пе­ріодичних видань. Одночасно кан­цлер намагався зупинити зростан­ня робітничого руху шляхом вве­дення нового соціального законо­давства, яке охоплювало страху­вання через хворобу, виробничий травматизм, допомогу через старість й інвалідність тощо. Але ні політика репресій, ні соціальні ре­форми не змогли зупинити розви­ток робітничого руху в Німеччині. На виборах у рейхстаг 1890 року соціал-демократична партія діста­ла 35 місць у парламенті, і в січні 1890 р. рейхстаг відмовився від продовження чинності винятково­го закону проти соціал-демократів, що означало провал «робітничої політики» Бісмарка.

Поиск по сайту: