АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Навчальний посібник / К.: Знання, 2007.- 483 c

Читайте также:
  1. VІ. НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЕКТ
  2. Базові знання, вміння, навички, необхідні для вивчення теми (міждисциплінарна інтеграція)
  3. Базові знання, вміння, навички, необхідні для вивчення теми (міждисциплінарна інтеграція)
  4. Базові знання, вміння, навички, необхідні для вивчення теми.
  5. за 2014-2015 навчальний рік.(з жовтня по квітень)
  6. Загальні підходи до організації обліку доходів діяльності : визнання, оцінка та класифікація доходів діяльності
  7. Зміст за темою практичного заняття викладений в лекційному матеріалі, навчальному посібнику кафедри, Протоколах МОЗ України, підручниках.
  8. Зміст за темою практичного заняття викладений в лекційному матеріалі, навчальному посібнику кафедри, Протоколах МОЗ України, підручниках.
  9. на 2013-2014 навчальний рік
  10. Навчальний заклад Бази практики
  11. НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ

Мовчан В. С

Етика

 

Навчальний посібник містить систематизований виклад теорії та історії етики як філософської науки, що розглядає закономірності морального життя особистості й суспільства, шляхи та засоби вдос­коналення моральних стосунків між людьми, способи запобігання руйнації моральнісних відносин, моральну культуру особистості, міру людяності міжособистісних зв'язків і моральність ставлення людини до природи. Посібник написаний у формі текстів лекцій з бібліографією до кожної теми та запитаннями для самоконтролю.

Для студентів вищих навчальних закладів, викладачів, аспі­рантів, науковців, усіх, хто цікавиться проблемами моралі.

 

 

ПЕРЕДМОВА  
РОЗДІЛ І. ВСТУП ДО ЕТИКИ  
Тема 1. Предмет і завдання етики як науки  
1.1. Про предмет етики  
1.2. Основні поняття науки "етика"  
1.3. Коло проблем дослідження етики  
1.4. Основні завдання етики як науки  
Тема 2. Етика в системі наук про людський дух  
2.1. Три образи культури  
2.2. Мораль як явище культури  
2.3. Мораль і мистецтво  
2.4. Мораль та релігія  
2.5. Мораль і право  
РОЗДІЛ II. ІСТОРІЯ ЕТИКИ  
Тема 3. Етичні вчення давніх цивілізацій Сходу  
3.1. Моральне регулювання в добу ранніх цивілізацій  
3.2. Моральні ідеї в культурі Давнього Єгипту  
3.3. Етика Давнього Вавилону, Палестини, Ірану  
3.4. Давньоіндійська етика  
3.5. Давньокитайське етичне вчення  
Тема 4. Давньогрецька та давньоримська етика  
4.1. Становлення етичних ідей у Давній Греції  
4.2. Етика Сократа  
4.3. Етичні ідеї у філософії Платона  
4.4. Етика Арістотеля  
4.5. Етичні школи доби еллінізму  
Тема 5. ЕТИКА ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ  
5.1. Етика раннього християнства  
5.2. Візантійська етика  
5.3. Етика Київської Русі  
5.4. Етика Західноєвропейського середньовіччя  
5.5. Етика гуманістів доби Відродження  
Тема 6. ЕТИКА ДОБИ РАЦІОНАЛІЗМУ ТА ПРОСВІТНИЦТВА XVII-XVIII СТ.  
6.1. Два напрямки в етиці Нового часу  
6.2. Учення Гоббса про мораль  
6.3. Етика Джона Локка  
6.4. Етика Спінози  
6.5. Етика західноєвропейського Просвітництва  
6.6. Етична думка в Україні XVII—XVIII ст. Етика Сковороди  
Тема 7. ЕТИКА КЛАСИКІВ НІМЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ  
7.1. Етика Канта  
7.2. "Науковчення" Фіхте  
7.3. Етика свободи Шеллінга  
7.4. Етика Геґеля  
7.5. Евдемоністична етика Фойєрбаха  
Тема 8. СОЦІАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ РАДИКАЛІЗМ  
8.1. Витоки соціально-етичного радикалізму  
8.2. Утопічний соціалізм  
8.3. Декабризм  
8.4. Революційний демократизм (Росія, Україна)  
8.5. Революційне народництво: ідея "морального боргу"  
8.6. Етика марксизму  
8.7. Ленінізм: соціально-етичні ідеї  
Тема 9. СОЦІАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ ХІХ-ХХ СТ.  
9.1. Багатство напрямків в етиці ХІХ-ХХ ст.  
9.2. Утилітаризм  
9.3. Позитивізм  
9.4. Прагматизм  
9.5. "Філософія життя"  
9.6. Феноменологічна етика  
9.7. Екзистенціалізм  
9.8. Фройдизм. Неофройдизм  
9.9. Метаетика  
9.10. Етика "всеєдності"  
Розділ III. ТЕОРІЯ ЕТИКИ. ОНТОЛОГІЯ МОРАЛІ  
Тема 10. ГЕНЕЗА МОРАЛІ  
10.1. Історія ідей походження моралі  
10.2. Антропогенез і регулювання стосунків  
10.3. Міфологічна свідомість і мораль  
10.4. Моральні якості людини ранніх культур  
Тема 11. ЗАКОНОМІРНОСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ МОРАЛІ  
11.1. Принципи аналізу історії моралі  
11.2. Мораль доби рабовласництва  
11.3. Феодальна мораль  
11.4. Мораль доби вільної конкуренції  
11.5. Поняття морального прогресу  
ТЕМА 12. СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ МОРАЛІ  
12.1. Проблема сутності моралі  
12.2. Мораль як діяльнісно-практичне відношення до світу  
12.3. Диференціація понять "моральна свідомість", "моральна діяльність", "моральнісне відношення"  
12.4. Соціальні функції та ціннісний зміст моралі  
Тема 13. ПРИНЦИПИ МОРАЛЬНІСНОГО ВІДНОШЕННЯ. АЛЬТРУЇЗМ-ЕГОЇЗМ. КОЛЕКТИВІЗМ-ІНДИВІДУАЛІЗМ  
13.1. Поняття "принцип" в етиці  
13.2. Альтруїзм-егоїзм — вихідні принципи родового життя  
13.3. Колективізм-індивідуалізм — принципи соціального буття  
13.4. Принцип єдності мети і засобів: методологія моральної діяльності  
13.5. Моральний ідеал — мета діяльності  
Тема 14. ПРИНЦИП ДІАЛЕКТИЧНОГО ЗВ´ЯЗКУ СВОБОДИ І НЕОБХІДНОСТІ У ФЕНОМЕНІ МОРАЛЬНОСТІ  
14.1. Поняття свободи в моралі  
14.2. Об´єктивні підстави свободи  
14.3. Фаталізм. Волюнтаризм  
14.4. Суб´єкт свободи  
14.5. Свобода самоутвердження особи  
14.6. Свобода і безсмертя  
Розділ IV. ГНОСЕОЛОГІЯ МОРАЛІ  
Тема 15. КАТЕГОРІЇ ЕТИКИ  
15.1. Поняття "категорії етики"  
15.2. Категорії етики як система  
15.3. Добро-зло — вихідні етичні категорії  
15.4. Основні категорії моральної свідомості  
15.5. Поняття "сором"  
15.6. Категорія честі  
15.7. Категорія "гідність"  
15.8. Категорія "обов´язок"  
15.9. Категорія "справедливість"  
15.10. Категорії моральної самосвідомості. Категорія совісті  
15.11. Категорії "сенс життя" і "щастя"  
РОЗДІЛ V. ФЕНОМЕНОЛОГІЯ МОРАЛІ  
Тема 16. ЕКОЛОГІЧНА ЕТИКА  
16.1. Екологічна етика як наука  
16.2. Діяльність людини в природі та її наслідки  
16.3. Унікальність планетарного життя  
16.4. Еволюційна етика  
16.5. Етологія  
16.6. Біоетика  
16.7. Екологічне виховання  
Тема 17. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА  
17.1. Моральні аспекти професійності  
17.2. Етика вченого  
17.3. Лікарська етика  
17.4. Юридична етика  
17.5. Педагогічна етика  
17.6. Етика бізнесу  
Тема 18. МОРАЛЬНЕ СПІЛКУВАННЯ ЯК ТВОРЧІСТЬ  
18.1. Методологічні засади культури спілкування  
18.2. Любов як феномен невідчуженого спілкування  
18.3. Моральні засади дружби  
18.4. Основні принципи морального спілкування  
18.5. Спілкування — джерело виховання і самовиховання  
ПІСЛЯМОВА  

 

 

ПЕРЕДМОВА

 

Перед сучасною цивілізацією постала низка проблем, пов´я­заних із можливістю виживання людства як виду та збережен­ня феномена планетарного життя. Серед найгостріших на межі тисячоліть — екологічна, демографічна, ресурсо-енергетична та ядерна безпеки. Причини їх породжені суперечністю між роз­витком цивілізації та культури. Людство досягло великих успі­хів у пізнанні таємниць природи, підпорядкувало своїм потре­бам інші види планетарного життя, навчилося виробляти не­обхідні засоби для гарантованого виживання.

Однак стає усе очевиднішим, що людство не опанувало влас­ної природи і тому перебуває у постійній небезпеці її стихійних виявів. Складність сучасного життя, що визначилася як криза гуманізму, ставить людство перед необхідністю зосередження уваги на чинниках, здатних відкрити перспективи подальшого розвитку і усунути відчуття наближення есхатології історії.

Одним із вагомих факторів применшення стихійної змагаль­ності воль, характерної для сучасної постіндустріальної циві­лізації, є відповідальна мораль. Вона оперта на свідомий, розум­но визначений вибір морально доброго. Критерій його — діяльність, що утверджує людину як розумну, творчу і, отже, людяну істоту.

Мораль визначилася у культурі людства не лише як один із вагомих чинників творення злагоди у міжособистісних стосун­ках та всередині людських спільнот. Усі чесноти людства, а са­ме: здатність пізнання, здатність предметного формування дійсності, художні здібності тощо мають передумовою моральне відношення до світу. Небайдужість як усвідомлення самоцінності явищ здатна бачити у них мету та взаємодіяти з ними на засадах єдності мети і засобів. Зрештою, на емпіричному рівні людина здатна доходити висновку, що обмеженість мети або обмеженість засобів навіть за умови моральності мети дають руйнівні наслідки як для об´єкта, так і для суб´єкта.

Людство визначилося як свідомий суб´єкт життєвості у про­цесі творення стосунків. Вироблена ним суспільна організація стала певним гарантом злагоди всередині людських спільнот. Право, закони, державні та суспільні інституції регулюють стосунки на декількох рівнях складного соціального організ­му, утворюючи певну цілісність.

У кожному з названих структурних елементів суспільного організму наявні моральні чинники, що надають стосункам якісної визначеності. Щоразу це історично зумовлений рівень людяності життя. Вироблені способи регуляції більшою або меншою мірою відповідали своєму призначенню. Вони форму­вали носіїв досвіду стосунків, що регулювалися звичаєвістю, опертою на страх та моральні авторитети. Ця форма регуляції, особливо на попередніх етапах історії, коли досвід окремої людини ще не розійшовся з досвідом спільноти, виступала ефек­тивним чинником організації суспільного життя.

У сучасну епоху все очевидніше виявляється відмінність у творенні досвіду стосунків. Цінним бачиться не те, у чому людина спільна з іншими, а те, у чому вона відмінна від них, навіть безвідносно до моральної, естетичної тощо цінності цьо­го відмінного.

Результати активності визначаються їх практичною корис­ністю. Звільнене від страху перед зовнішнім світом та від мо­рального почуття в собі цивілізоване людство зосереджене на предметно-речових цінностях, що стали метою. Тим самим воно опинилося у полоні власної чуттєвої природи. Виражене праг­нення, навіть жадоба, задоволення тілесно чуттєвих потреб стали новим джерелом несвободи людини. Вона потрапила у по­лон до себе самої. її розкута енергія, спрямована на виборюван­ня простору для самоутвердження, часто без будь-яких вну­трішньо покладених обмежень, створює стійку психічну напругу, викликану очікуванням неконтрольованих вибухів агре­сивності. Свідомість, звільняючись від страху (страх гніву богів, морального осуду середовища тощо), не прагне утвердити на його місце мораль як засіб саморегуляції. Особа не знає (і не прагне знати) себе як свідомого суб´єкта морального вибору. Егоїстична зорієнтованість виявляє себе не лише в ігноруванні моральних вимог, але і в агресії щодо моральних цінностей. Зосереджена на творенні умов життя, особа звикає розуміти справді цінною лише його матеріальну сферу.

Ця ситуація висуває перед культурою, зокрема етичною тео­рією, моральну вимогу: відкривати суспільству і людству мас­штаби небезпеки, що загрожують цивілізації, яка ігнорує мо­раль. Етична теорія, що володіє критеріями моральності про­цесу творення людьми умов свого життя, знанням шляхів гармонізації стосунків у межах конкретних людських спільнот та у масштабах людства загалом, — вагомий чинник запобіган­ня стихійності суспільних процесів. Останні особливо небезпечні в умовах розвинутих технологій, що працюють на творення засобів масового знищення людей. Перед сучасною цивілізацією постала моральна відповідальність величезної ваги: утвердити принципи гуманізму та поширити їх на усі види планетарного життя. Егоїзм людства небезпечний тим, що, зрештою, загро­жує обернутися проти нього самого.

Стосунки всередині людських спільнот потребують осягнен­ня сфери моральності. Обмеженість суспільного життя вияв­ляє себе у відсутності моральних (і ширше — духовних) чин­ників, здатних живити розум і почуття людини, надихати на щире, безпосереднє спілкування, на взаємну приязнь і довіру, тобто на самоздійснення у формах морально-прекрасного. Су­спільне життя, що не містить у собі спонуки на моральне само­пізнання та самоздійснення людської особистості, відкривається власною обмеженістю. Принаймні великий потенціал культу­ри, величезні її здобутки, характерні для попередніх епох, ни­ні практично вилучені з числа вагомих чинників творення мо­ральності.

Мораль відсунулася на периферію стосунків, втратила себе як засіб регуляції відносин між людьми та саморегуляції. Опинившись у ситуації вибору між моральними і позаморальни-ми засобами самоутвердження, особа вибирає останні як най­ближчий шлях до життєвого успіху. Аморалізм життя виявляє себе утому, що в ньому потерпають моральні особистості, тоді як відверто аморальні утверджуються і почувають себе господа­рями життя. Дискредитація моралі, яка відбувається при цьо­му, — одне з найнебезпечніших явищ, що спричиняє руйнування людського духу і культури загалом. Однак, як не парадоксально, егоїзм має свої позитивні сторони. Він спонукає людство дбати про збереження життя на планеті, усуваючи загрозливі для ньо­го чинники. На рівні особи егоїзм спонукає пізнавати себе та середовище життєвості. Як пише К. Юнг, людині слід знати, на яке добро вона здатна і до яких підлостей може вдатися. "Вона має стежити за собою, щоб перше стало дійсним, а інше — зали­шилося в уяві". Лише за цієї умови вона максимально здійснить життєві задуми і здобуде приязнь оточення. Отже, опанування власних інстинктів — безумовна цінність.

Сказане свідчить про зростаючу цінність теорії моралі не лише як джерела пізнання людиною та людством самих себе, але також як засобу організації стосунків на засадах розумно­го, а отже і морально доброго. Із сфери теорії мораль об´єктив­но висувається у сферу актуальних проблем практики.

Моральність етичного знання покладена у його природі. Воно не містить примусу чи залякування, а звернене до сумління особистості, до її свідомості з метою спонукати самопізнання. Етична теорія пояснює людині її власну природу, відкриває суперечності між чуттєвими прагненнями та розумним вибо­ром діяльності, орієнтує на свідоме обмеження стихії чуттєвості, вказує шляхи опанування своєю природою. У такий спосіб вона виконує гуманістичну функцію, надаючи особі можливість здо­бути об´єктивні підстави самоповаги та поваги з боку інших. Етична теорія виходить, таким чином, з принципу поваги людської особистості. Вона бачить у суб´єкті великий, ще мало задіяний сучасним суспільним життям, творчий потенціал мо­рально доброго. Апелюючи до свідомості з прагнення озброїти знанням сутності добра та показати шляхи до нього, етична теорія бачить особу основним джерелом удосконалення життя.

Свідомий вибір морально цінного у діяльності зовсім не усу­ває з числа важливих чинників моральності механізм безсвідомого як морального регулятора. Етична теорія показує, що він вироблений процесом еволюції виду "людина" і закріпився у гли­бинних шарах психіки у вигляді внутрішнього недопуску (табу) на ті чи інші дії, шкідливі для життя (власного або інших людей). Вона спрямовує увагу суб´єкта на поглиблення "інстин­ктивної моралі" свідомим моральним вибором на підставі знан­ня сутності добра. Вона також показує шляхи уникання мож­ливих неконтрольованих вибухів агресивності.

Наявна у природі людини агресивність може викликатися з глибин психіки, актуалізуватися суспільними ситуаціями, що налаштовують на ворожість проти інших.

Етична теорія переконливо доводить, що людина як суб´єкт життєвості має моральні зобов´язання як перед собою, так і перед людством. Щодо роду людського, то кожен його представник зо­бов´язаний не осоромити рід людський, своєю поведінкою не при­нижувати гідність людини. Як представник виду "людина розум­на", а отже як член певної спільноти та людства, людина зобов´я­зана примножувати чесноти свого роду (народу), сприяти його матеріальному та духовному добробуту. Названі вище обов´язки, зрештою, осягаються зобов´язанням людини перед самою собою, а саме: здійснити закладені в ній природою творчі здібності на за­садах людяності. Оскільки інтерес особи, за умови його мораль-нісної визначеності, не суперечить суспільному інтересу, творча її самореалізація об´єктивно містить у собі морально цінний зміст.

Цінність людини навіть не у тому, що вона вміє і як багато знає, а утому, наскільки знання та вміння зігріті людяністю відношення до світу. Розгортаючись у суб´єкті здібністю чути і розуміти інших, бути небайдужим до них та утверджувати життя у багатстві його виявів як вищу цінність, моральність є вагомим чинником соціального оптимізму. Розумна воля, або, що те ж саме, добра воля — джерело спонуки свідомого творен­ня суспільної злагоди, приязні та порозуміння. Апелюючи до особи з метою стимулювати самопізнання для морального са-моздійснення, етична теорія утверджує людину як вищу цін­ність світу.

Можливість здобути підстави для оптимізму щодо перспек­тив виходу з глобальної духовної кризи сучасної цивілізації також зумовлює актуальність звертання до етичної теорії. Вона показує, що вихід знаходиться не десь поза суспільством та людиною, а в їх зорієнтованості на гуманістичні цінності. Подолання відчуженості людини від людини, людини від су­спільства сприяє необхідності, поряд із зовнішніми (відчуже­ними) формами, створювати підстави для внутрішніх (мораль­них) взаємодій. Зрозуміло, що така можливість відкривається за умови зменшення стихійної змагальності воль, що, у свою чергу, передбачає зміну суспільних орієнтацій у напрямку по­силення ролі морального чинника.

Суб´єкт моральності, що є носієм ідеї добра та утверджує його у стосунках як норму відносин, постає ідеалом людини. Між тим, життя потребує його як реального і типового суб´єкта сто­сунків, оскільки на кожному з рівнів творення людьми своєї життєвості (людство, конкретні спільноти, особа) якість проце­су визначається наявною в її суб´єктах мірою людяності.

Зосереджуючи увагу на зростанні ролі морального чинника у сучасному світі, ще раз звернемо увагу на спільне та відмінне урегулюванні стосунків засобами моралі у минулому і нині. Аналіз становлення моралі в антропогенезі та закономірностей її розвитку в соціогенезі засвідчує її величезний творчий потен­ціал: організуючої сили специфічно людського життя.

Моральність, укладена в традиції та звичаєвість, об´єктиво­вана у змісті законів, розглядалася як умова збереження жит­тя, її цінність утверджувалася також тим, що мораль вважала­ся дарунком богів. Контроль за дотриманням її вимог здійсню­вали усі члени соціального цілого.

Нині особистість, яка поставлена в ситуацію вільного вибо­ру способу життя, опиняється перед необхідністю свідомого налаштування на принцип морального добра, щоб утвердитися як суб´єкт моральності. Отже, особливої актуальності набувають питання морального виховання. Розв´язання низки політичних, економічних, соціальних проблем, що особливої гостроти набули нині в Україні, неможливе без опори на свідо­мий моральний вибір.

Життя за законами моралі — не лише вимога філософів-моралістів. Це об´єктивна необхідність: умова збереження со­ціальної злагоди та творення добробуту не лише для "обраної меншості", а для широких верств суспільства. Зрештою, це умова подальшого поступу в усіх сферах життя. Пізнання сут­ності моралі та організація життя згідно з ЇЇ законами — умова свободи ЇЇ суб´єкта — людської особистості.

Ґрунтовне опанування етичною теорією та усвідомлення її як засадничої основи моральнісних взаємодій у педагогічному процесі — необхідна складова фахової підготовки вчителя.

РОЗДІЛ І. ВСТУП ДО ЕТИКИ  
Тема 1. Предмет і завдання етики як науки  

 

Про предмет етики

 

Етика належить до філософських наук. Проблеми, які вона ставить, мають світоглядний, смисложиттєвий характер. Етика розглядає закономірності морального життя особистості й су­спільства, шляхи та засоби удосконалення моральних стосун­ків між людьми, способи запобігання руйнації моральнісних відносин, моральну культуру особистості, виражену в змісті та засобах діяльності, міру людяності міжособистісних зв´язків і моральність відношення людини до природи.

У подальшому слід розрізняти поняття: відношення, відносини, спілку­вання, зв´язки, стосунки, ставлення.

Відношення — специфічно людський спосіб творчої взаємодії зі світом. У ньому відображається здібність людини пізнавати світ та діяти згідно з йо­го законами, тобто на моральних засадах.

Відносини — об´єктивно зумовлена сутнісна визначеність взаємодій, у яких формується і відтворюється суспільний характер людської життєвості (виробничі відносини, відносини власності тощо).

Спілкування — діяльність творення суспільності життя у безпосередній або опосередкованій взаємодії його суб´єктів.

Зв´язки — вид спілкування, у якому відображаються закономірності со­ціального життя у його історично-конкретній визначеності.

Стосунки — вид зв´язку, сторони якого включені у взаємодію на підставі належності до певного формального чи неформального цілого (колектив, ро­дина, подружжя тощо).

Ставлення — вид відношення, характер якого зумовлюється цінністю явища для людини.

І. Кант характеризує етику як "практичну філософію". Вона досліджує духовні структури особистості, що визначають куль­туру відносин. На ґрунті етичної теорії відкривається розумін­ня того, що моральний зміст властивий не будь-якому відно­шенню людини до світу, а лише такому, що має виражену рису людяності. Скажімо, суто корисливий інтерес, якщо він має характер мети, віддаляє людину від інших, адже їм відводить­ся роль засобу. Таке спілкування вичерпує себе, коли мета досягнута. її суто прагматичний зміст небезпечний однобічністю в стосунках, що утверджується як норма. Проникаючи в сферу сім´ї, міжособистісного спілкування, корисливість руйнує дружбу, любов. Зрештою руйнується — внутрішньо спустошу­ється — виразник ідеї та практики корисливого спілкування. Він бачить світ лише в призмі його корисності для себе.

Етична теорія, досліджуючи емпіричний рівень стосунків, вводить їх у межі свідомості суб´єкта, спонукуючи рефлексію над власними вчинками. А отже вона є важливим чинником формування моральних переконань.

Реальні передумови становлення та розвитку моральної свідо­мості покладені в її суб´єкті: в духовних структурах особистості, в її небайдужості до світу, в її розумі та волі. Вони є основою виваженого вибору вчинків на засадах єдності в них доцільного та дсюрого. Розум є організуючим началом духовності, оскільки упорядковує емоційні структури людини, дозволяючи уникати імпульсивності, спонтанності в поведінці. Емоції, не організо­вані розумом, спричиняють непорозуміння, ворожнечу тощо. Нездатність людини рефлексувати над своїми вчинками та на­мірами робить її іграшкою власних пристрастей. Причини не­гараздів в особистому житті, у взаєминах з іншими, що їх часто пояснюють дією якихось "злих сил", приховані не десь поза людиною, а в ній самій: у нездатності розумно (морально визна­чено) організувати свої стосунки зі світом. Внутрішня напруга, стан безпорадності перед життям, страх існування часто зумов­люються саме відсутністю моральної культури стосунків. Щоб Досягти впевненості у собі, відчуття повноти буття, людина по­винна з необхідністю опанувати культуру моральнісного відно­шення до світу. Засаднича її основа — єдність волі, розуму та Почуттів, організованих поняттям "міра" морального як "сере­дина" між крайнощами, згідно з визначенням Арістотеля.

Етика — це наука про найбільш загальні закони становлен­ня та історичного розвитку моралі. Предметом етики є мораль. Закономірності її становлення та вияву розглядаються етикою у трьох основних напрямках. По-перше, на рівні особистості як суб´єкта творення моральності у безпосередньому процесі спіл­кування (обміну досвідом людяності). По-друге, на рівні со­ціально-історичних форм та способів творення суспільності життя. Рівень його досконалості перевіряється рівнем людяно­сті стосунків. Досягнутий, реально освоєний досвід відношен­ня та перспектива його закріплюється в наукових ідеях і тео­ріях, що, в свою чергу, обертаючись на практику, ставлять пе­ред нею вимогу відповідати належному рівню людяності. По-третє, на рівні вселюдського, що відкриває сутнісну єдність людства, долаючи ментально обмежені уявлення про сутність людини та цінності людського життя. З історичним поступом людство підноситься до усвідомлення себе єдиним цілим. Поступ є настільки реальним, наскільки людство усвідомлює себе ноосферним цілим і в цих межах організовує свої стосун­ки, спираючись на моральні критерії. Можна з повною підста­вою твердити, що вся історія людства є історією творення обра­зу людяності.

Аналіз названих рівнів реального вияву моральності дає змо­гу свідомо підходити до процесів організації суспільного жит­тя, зокрема орієнтувати особистість на моральне самоутвер­дження на засадах поваги до себе як людини. Пізнання законо­мірностей морального саморозвитку людства — вагомий чинник становлення оптимістичного світовідношення. Воно засвідчує зростання рівня самоорганізації людських спільнот на засадах розумного, а також показує шляхи самоудосконалення особи — на засадах морального відношення до світу.

1.2. Основні поняття науки "етика"

 

В етичній теорії склалося два основних поняття для озна­чення феномена людяності: етика і мораль. Слово етика (ethika) давньогрецького походження. Склалося воно в культурі го­мерівського періоду і означало злагоду, обладнаність стосунків, а також життя на засадах дотримання традицій та звичаєвості. Згодом Арістотель (384—322 pp. до н. є.) вживає два поняття: ethikos (етичний) та ethika (етика). Поняття "етичний" означає чесноти характеру, а поняття "етика" визначилося як галузь знання, що вивчає людські доброчесності. Слово "мораль" (лат. — "moralis" — моральнісний) — пізнішого походження і склалося в культурі Давнього Риму для означення вдачі, ха­рактеру. Згодом на його основі виникло поняття "moralitas" — мораль. Воно означало цінність звичаєвості та традицій для ста­більності стосунків між людьми. У сучасній науці поняття "ети­ка" усталилося в значенні особливої галузі філософського знан­ня, а мораль — основної проблеми етики.

Етична теорія має розгалужену систему понять, що відобра­жають різні аспекти морального життя особи та суспільства. Так, поряд з поняттям мораль, в етиці склалося поняття мо­ральність (рос. "нравственность"), уведене в систему етичного знання Геґелем (1770—1831).

Поняття "мораль" і "моральність" розкриваються як єдність протилежного і в русі через заперечення дають змогу просте­жити діалектику саморозвитку моральної свідомості в її суб´єкті — у світі людської особистості. Першою сходинкою в цьо­му русі є звичаєва мораль. Це феномен етнічної свідомості, сфера її компетенції — ментальне ціле (mens — розум, спосіб мислен­ня, душевний склад). Геґель характеризує "традиційну" мораль як пов´язану з сім´єю, тобто таку, що підтримується кровно-родинними зв´язками.

Микола Гоголь у "Вибраних місцях із листування з друзя­ми" називає традиційну мораль "племінною". Вона складається У конкретних типах людських спільнот і спрямована на задово­лення потреби виживання та самозбереження ментального ціло­го. Звичаєва моральність є ґрунтом, на якому нашаровуються суспільні смисли, формуючи духовні структури людини. Вона базується на глибинних психічних процесах, пов´язаних з інстинктом виживання та самозбереження роду як умови ви­живання окремого індивіда. Оскільки вона визначалася як ва­гомий чинник виживання етносів, традиційна мораль — нереф-лексивна. Вона базується на дозволах та заборонах, що безза­стережно дотримуються як "закони богів", згідно з принципом: "так було завжди". Вона не ставить особу перед необхідністю вибору вчинку. Сам факт осмислення вчинку означав би "відпа­діння" від традиції. Нерефлексивне ставлення до традиції — характерна риса усіх патріархальних суспільств (патріархаль­ний побут, сімейні стосунки, вірування тощо). Дотриманням звичаєвості індивід демонструє середовищу свою злагоду з інши­ми і тим підтримує та зберігає її. Ґрунтом звичаєвої моралі є почуття. Самоідентифікація окремого суб´єкта життєвості в ме­жах традиції гарантує її безумовне дотримання.

Позитивною є роль звичаєвості, зокрема моральної: вона дозволяє зберігати етнічно-культурну своєрідність народів, те, що називають "неповторний образ народу".

Обмеженість її в тому, що традиційність стосунків та погля­дів на цінності життя "консервує", обмежує дух, робить його ворожим до нового. Так, народи, що ведуть традиційний (патрі­архальний) спосіб життя, майже закриті для іншого типу до­свіду уже на тій підставі, що він інший. Неподібність досвіду є підставою для його негативної оцінки. В мові деяких народів збігається смисл слів "свій" — "добрий"; "чужий" — "поганий".

Позитивна роль звичаєвої моральності в тому, що вона фор­мує почуття духовної спорідненості з певним суспільним цілим: своїм етносом, народом. Отже, вона є ґрунтом цілісності духу окремої особи.

Обмеженість її в тому, що вона, оскільки зосереджена на збереженні ментального цілого, не містить у собі підстав для розвитку індивідуально-неповторної особистості — свідомого суб´ єкта вибору. Більше того, вона ворожа до будь-яких вчинків, що виходять за межі вибору, санкціонованого середовищем. Зга­даймо хоча б долю героїнь Шевченка. В поемах "Катерина" та "Слепая" розкрита трагічна доля жінок-покриток. Середовище жорстоко засудило їх за "несанкціонованість" почуття: вони наважилися покохати "чужих" і кохання поставили вище за традиційну цінність — сім´ю. Звичаєва моральна традиція ста­вить на чільне місце не почуття кохання (воно — ознака інди­відуалізації відношення), а біологічне відтворення (сім´я) для примноження роду (народу).

З доби Реформації в європейській культурі усвідомлюється обмеженість звичаєвої моральності. Потреба розвитку активності та ініціативи особистості зумовила її гостру критику. Особливої гостроти вона набуває в творах Ф. Ніцше. У XX ст. цій проблемі значну увагу приділили 3. Фройд, Е. Фромм, М. Вебер.

І. Кант слушно твердив, що почуття, на які оперта звичає­вість, — ненадійний інструмент творення моральності. Кон­серватизм традиційної моральності, що не містить у собі потреби вибору вчинку (а отже і відповідальності за нього), заперечуєть­ся мораллю.

Мораль — друга сходинка руху до самоусвідомлення себе суб´єктом моральності як з боку окремої особи, так і з боку суспільства. Мораль — явище більш високого розвитку духов­ності, — складний суспільний феномен. Це система норм, що відображають реально наявне та бажане в стосунках із позицій інтересів суспільства та людства. З одного боку, мораль фіксує реальний рівень розвитку людяності стосунків у конкретному соціумі в конкретний історичний період, тобто "тут" і "тепер". З іншого боку, вона містить у собі ідею досконалості стосунків та утверджує їх ідеал у конкретних образах (символах), що слу­жать взірцем людяності як для людей певного часу, так і для людства в цілому. Такими образами моральності є герої — за­хисники роду (народу) або "подвижники духу" (захисники честі, гідності людини) тощо.

У моралі поняття "людина" розширює свої межі. Вона ба­читься не у ментальному вимірі, а в її суспільній сутності. Мо­раль фіксує як бажане те, що відстоялось у практиці безпо­середніх стосунків та розкрилося як найбільш адекватний спосіб реалізації сутності людини. В моралі людина поставлена у якіс­но відмінні від звичаєвих стосунки із суспільним світом. Вона набуває статусу суб´єкта вибору вчинків. Добровільний вибір між добром і злом створює простір свободи і покладає мораль­ну відповідальність за вчинки. Тим самим особа опиняється перед необхідністю свідомого, зваженого ставлення до себе як суб´єкта свободи.

Третя сходинка в розвитку моралі — це свідома моральність суб´єкта, оперта на добровільність вибору вчинків та здатність нести відповідальність за них у разі непередбачених наслідків. Вона передбачає велику самодисципліну, внутрішню налашто-ваність на добро.

В добровільності вибору добра та завдяки йому моральна свідомість підноситься на новий щабель розвитку — до рівня моральної самосвідомості. Носієм її є моральнісний суб´єкт. При цьому заперечується розуміння моралі як зовнішньої не­обхідності. Остання із зовнішньої переходить у внутрішню. Отже, увесь процес розвитку моральності здійснюється як діа­лектичне заперечення. Звичаєва моральність зазнає заперечен­ня мораллю, а та, в свою чергу, заперечується моральнісною самосвідомістю. Інакше кажучи, природна моральність (зви­чаєвість) зазнає заперечення з боку суспільної форми стосунків (мораль), що, в свою чергу, заперечується моральнісною само­свідомістю. Єдність "природної" і соціальної форм стосунків утверджується у світі суб´єкта моральності як його суспільна сутність.

Що ж відрізняє мораль і моральнісне відношення, оперте на самосвідомість? Мораль містить у собі систему ідей та вимог з боку суспільства щодо особи. їх діалектику розкриває І. Кант, характеризуючи проблему обов´язку щодо інших людей. "Обов´язок... — це завжди примус: або я повинен примушувати себе сам, або ж мене примушують інші" [2, с 177]. Мораль із зовнішньої необхідності переходить у внутрішню, набуваючи рівня моральної самосвідомості на ґрунті моральних принци­пів. Моральність при цьому передбачає свідоме, розумно вива­жене відношення до себе та інших згідно з принципом рівності людей як суб´єктів життєвості. "Кожний із нас, — пише Кант, — має право насолоджуватися дарами світу. Оскільки кожному належить однакова частина, а Бог не відміряв нікому його част­ки, то кожен із нас повинен таким чином насолоджуватися дара­ми життя, щоб турбуватися про щастя інших, які мають право на однакові частини, і нічого не віднімати у них" [2, с 177].

У ситуації морального вибору важлива зорієнтованість на ідеал. Морально-бажане (ідеал стосунків) містить у собі ідею єдності мети та засобів. Ідеал відкриває перед особистістю можливість вибирати в межах, де вона, здійснюючи себе, разом з тим здійснює потреби спільноти, людства у вигляді примно­ження добра, тобто діє як суб´єкт моральності.

Основою організації свідомості навколо принципу морально доброго є єдність розуму та почуттів. їх взаємодія здійснюється так: почуття вирізняють об´єкти небайдужості, спрямовуючи розум на формування образу предмета небайдужості. Розум вибирає оптимальні способи взаємодії, коли об´єкт відкривається суб´єкту своїми якостями як цінний для спілкування. Увесь процес має творчий характер. Мораль в історії утверджу­валася у напрямку творення свободи особистості. Тут ідеться не про буденні ситуації, а про ситуації смисло-життєвого вибо­ру. В них людина ставиться перед випробуванням рівня людя­ності: порядності, честі, гідності тощо. Це ситуації, що став­лять людину перед необхідністю максимального вияву наявної в ній міри людяності. Часто про такі ситуації говорять, що "доля випробовує людину". Кажуть іще: "Випробовує тих, кого лю­бить". Справді, випробування дають шанс не розчинитися у бутті, не піти в забуття, залишитися в житті з усіма прийдеш­німи поколіннями завдяки вчинкам, що засвідчили про осо­бистість як "людину на всі часи". Тобто, необхідність і мож­ливість вибирати і роблять життя дійсним. Воно дійсне тою мірою, якою здійснилося не лише як суто фізична, а й духовна реальність. Велика, пересічна чи нікчемна є людина — це відкривають нам її вчинки. Вчинок — об´єктивована форма мо­ральності. У вчинках відкриваються характер, світоглядні переконання особистості, самоповага тощо. (Детальніше див. тему: "Структура, сутність та функції моралі").

Становлення моралі здійснюється за двома основними на­прямками. Перший — розгортає моральність у формах необхід ності, другий — у формах свободи. Необхідність зумовлена по­требою організації людських спільнот у межах, що створюють умови для певного рівня самодіяльності особи, але обмежують її з побоювань стихії активності. Така небезпека реальна внаслі­док двох основних причин: або егоїзму воління, або відсутності моральної культури, що повинна покладати поняття "міра вчин­ку". У випадку, коли мораль не в змозі забезпечити дотриман­ня людяності стосунків, її функцію беруть на себе закони. Людина для закону виступає не в повноті її людських якостей, а лише як об´єкт застосування примусу (або, навпаки, захисту від примусу). Тобто, на відміну від моралі, закон є відчуженою формою стосунків. Правда, у такий спосіб створюються певні гарантії всезагальності його дії: безвідносно до симпатій чи антипатій щодо конкретного об´єкта дії закону. Закони не су­перечать моралі тою мірою, якою вони увібрали в себе виробле­ні історичним досвідом людства знання дозволеного та заборо­неного в стосунках.

Оскільки в історії існування держав закони завжди захища­ли право сильних, а мораль відсувалася на периферію, на узбіч­чя стосунків, важливим засобом утримання ідеї моральної дос­коналості життя були соціальні утопії. В них людські стосунки розгорнуті в свободу і базуються на принципі людяності як на своєму ідеальному вияві. Формою соціальних утопій є монотеї­стичні релігії (на відміну від міфології, що розгортає стосунки в межах: людина — космос). Тут стосунки вибудовуються на ідеальних засадах: на принципі рівності. В релігійній вірі кож­на людина почувається суб´єктом спілкування з ідеальним взір­цем моральності, а отже кожна виступає представником люд­ства, гідним особистісного спілкування з Богом (згодом, ска­жімо у християнстві церква як суспільна інституція прагне монополізувати це право, стати посередником між віруючими і Богом). Принцип рівності має місце і в тому плані, що сфе­рою дії "божественного добра" осягається тут не якийсь кон­кретний народ, а людство. В такий спосіб зазнає заперечення обмеженість конкретного типу суспільності та обмеженість мен­тальної моралі, що поширює дію лише на "своїх". Монотеїстичні релігії розсувають межі моральності, об´єднуючи людей не за кровно-родинною ознакою, а за спільністю духу (віри в ідеаль­ного носія добра і справедливості).

Звідси постає ширше розуміння справедливості. Дія її по­в´язується не з якимось конкретним ("вибраним") народом. За Старим Завітом, "своїм" народом Яхве обрав євреїв. У христи­янстві Бог обіймає милістю усіх людей.

Поняття справедливості конкретизується в цьому виді соціальних утопій і у тому сенсі, що наявний критерій дії Бо­жественного добра. Воно поширюється на тих, хто заслуговує на добро, і тою мірою, якою вони гідні добра. При цьому людина не занурюється у фатальну безвихідь, оскільки їй завжди да­ється шанс усвідомити свої гріхи та уникати їх скоєння, а отже підпасти під дію Божественного добра. У такий спосіб соціальні утопії долають безвихідь, особливо в періоди зростання соці­альних негараздів. Правда, підстава, за якою утопія не перехо­дить у реальність, має в релігії онтологічну природу: це грі­ховність людини, зумовлена "тварністю" її єства.

Утопії передбачають і діяльнісне відношення людини до світу: у формі самовдосконалення, а отже уникання гріха, аморальних вчинків. Геґель характеризує моральне самозаглиблен­ня особи на ґрунті релігійної ідеї як явище суб´єктивацй духу. Абсолютне в релігії дається "уяві суб´єктивним способом, так що серце, душа і загалом внутрішня суб´єктивність стає голов­ним моментом" [1, с 112].

Релігійна форма моральності зазнає заперечення як така, що занурює особу в світ ілюзій, переносячи сенс спілкування з ре­альних міжособистісних стосунків у сферу ідеї. Тож не виника­ють підстави для якісної зміни стосунків.

На етапі заперечення ілюзорної мети спілкування людина відкриває себе для себе як суб´єкт розумної життєвості. Потреба моральної взаємодії переноситься з ідеального в реальний простір— у сферу безпосередніх людських стосунків. Геґель називає це етапом самовдосконалення духу на основі філо­софської рефлексії засобами розуму. І якщо не можна тверди­ти, що практика моральнісних стосунків стала нормою та роз­крилася всепроникною людяністю, то, принаймні, у філософії — в етичній теорії — вона визначилася як неодмінна умова само­збереження людства та збереження життя в планетарному мас­штабі.

Отже, розвиток моральності через заперечення розкрився як процес сходження людства щаблями досконалості завдяки зро­станню усвідомленого вибору добра.

До основних етичних понять, поряд з мораллю та мораль­ністю, належить метаетика. В науковий обіг воно було введе­не англійським ученим — неопозитивістом Дж. Муром (1873— 1958). Суть метаетики, як її визначає Мур, — заперечення "тра­диційної", "нормативної" етики. Предметом метаетики є не мораль, а мова моралі. В чистому вигляді мова моралі — це логічний вияв морального мислення. Метаетика досліджує не вчинки людей, їх поведінку та мотиви, норми моралі, а їх ло­гічні, лінгвістичні й понятійні вислови.

Звичайно, адекватність розуміння висловлених моральних намірів та оцінок надзвичайно важлива для порозуміння. Однак Цей аспект моральної теорії та практики не можна абсолютизу­вати. (Детальніше сутність метаетики розглядається в розділі "Історія етичних вчень").

До основних етичних понять належить і поняття "етикет". Сутність його пов´язана з формою поведінки. Гарантом її є знання правил, прийнятих (типових) для певних груп спільнот. Тому етикет часто характеризується як "візитна картка" людини (дотримання етикету створює престиж вихованої, чемної тощо). Це важливо для утвердження гідності власної особи, про що переконливо говорить у відомих "Листах до сина" лорд Честер-філд (1694—1773): "Вихованість — це єдине, що може налаш­тувати щодо тебе людей з першого погляду, адже для того, щоб розпізнати в тобі більші здібності, потрібно більше часу. Добре виховання полягає не в низьких уклонах і дотриманні усіх пра­вил ввічливості, а в невимушеній, чемній і шанобливій по­ведінці" [3, с 18]. Завершує думку філософ-мораліст висловом, що став крилатим: "Ніщо не здобувається так тяжко і ніщо не є настільки важливим, як хороші манери, які не мають нічого спільного ні з вимушеною церемонністю, ні з нахабною розпус­ністю, ні з безглуздою сором´язливістю" [3, с 18].

Опанування нормами належної поведінки та неухильне їх дотримання — важливе джерело психічної комфортності життя. При тому, що за етикетною поведінкою далеко не завжди сто­ять моральні переконання і часто вона — лише "етикетка", зовнішній бік прояву людини, — все ж вона надзвичайно важ­лива. Виконуючи вимоги щодо належного в поведінці, людина, зрештою, починає сприймати ці вимоги як внутрішньо не­обхідні.

Важливою складовою етикетної поведінки є толерантність. Вона пов´язана з терплячістю до думок і вірувань. Нетерпля­чість, максималізм суджень часто стають джерелом напруги між людьми. Оскільки всім людям властиві недоліки, справжні або уявні, толерантність — терплячість до недоліків іншого — ви­сувається як моральна вимога стосунків. І. Кант говорить, що "толерантність є всезагальним людським обов´язком". Різниця думок, суджень не повинна породжувати ненависті. "Тер­плячість до релігійного погляду, — пише Кант, — полягає в то­му, що один без ненависті переносить недоліки і помилкові думки релігії іншого, хоча і відчуває при цьому невдоволення" [2, с 207]. Вимога терплячості у стосунках в умовах зростаючої різниці вірувань, ціннісних уявлень набуває все більшої акту­альності. (Детальніше див. тему: "Моральне спілкування як творчість").


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.017 сек.)