АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ 6 страница

Читайте также:
  1. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  2. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  10. А.П. Цыганков. Современные политические режимы: структура, типология, динамика. (учебное пособие) Москва. Интерпракс, 1995.
  11. Августа 1981 года 1 страница
  12. Августа 1981 года 2 страница

Цими словами сказано все. Жодні людські якості не бралися Російською церквою до уваги, коли цього князя вводили в сан «святого Російської православної церкви». Всі ниці підлості князя Олександра були прощені й забуті, а згодом — перекручені й виправдані лише за вигадані заслуги перед російським православ'ям. Не будемо забувати, що сама Російська церква в ті часи йшла до інородців з мечем і вогнем. А перед татаро-монголами стала разом із князем на коліна і схилила голову, — за що отримала винагороду від хана — він її не зачепив.

Така московська дворушна мораль. Звідси «взялося і походить» московське князювання.

Автор на цьому збирався закінчити «вивчення великих подвигів» Олександра Невського. Але довелося за велінням випадку повертатися. Придбав я в Іркутську книжку для читання школярам молодших класів: «Олександр Невський». Видана 1993 року в Москві видавництвом «Граница». Шістнадцятисторінкова книжчина, як сказано на її останній сторінці, «отримала благословення Патріарха Московського і всєя Русі Алексія П». У ній та ж версія життєпису Олександра Невського, що й у літературі, котру ми простудіювали. Лише більше патетики.

Ось які описи ту подано:

«Перемога на берегах Неви далася російським воїнам малою кров'ю. У битві загинуло 20 новгородців і ладожан. Похід шведських лицарів-хрестоносців на Русь було відбито» [16, с. 10].

Подано велично: то був «перший хрестовий похід на Північну Русь», то був «похід лицарів-хрестоносців на Русь». Брехня втовкмачується в голову дітей зі шкільної лави і, як бачимо, із благословення самого патріарха. Але не варто дивуватися, зовсім недавно патріарх благословляв війська, які йшли нищити чеченські селища і міста для «збирання землі російської».

Ознайомимося із деякими «перлинами» цієї книжчини:

Якщо на Неві «перемога… далася росіянам малою кров'ю», то на Чудському озері для «хрестоносців» був справжній жах:

«Багато хрестоносців пішло на дно Чудського озера. Усього було вбито чотириста знатних лицарів, а п'ятдесят орденських братів потрапили в полон. Простих воїнів — кнехтів, які впали в бою, виявилося так багато, що їх навіть не лічили» [16, с. 13].

Навіщо їх лічити! Навіщо так ревно старатися! Якби полічили, довелося б назвати цифру. А так можна плести нісенітниці і не червоніти від сорому. «Хвалебну оду» проспівано, але нікому не спаде на гадку: чи це справді так? Ви ніде не побачите джерел супротивної сторони. Навіщо? Вірити привчили на слово.

Навіть Велика Радянська Енциклопедія визнавала, що лицарів було в Лівонії не більше 100–120 осіб, і ніколи вони «купою» не ходили на Псков або Новгород. Та великоросові істина не потрібна, йому підсовують «сказання».

А так виглядає «російське сказання» про Золоту Орду:

«У Золотій Орді поважали і боялися (аж жижки зводило в судорозі! — В. Б.) російського полководця, який здобув уже дві великі перемоги. Хани розуміли, що князь Олександр Невський прагне тільки одного — відродити колишню силу Русі (тому він виконав наказ влади про подушний перепис населення спочатку в суздальській землі (1257 рік), а пізніше в новгородській (1259 рік). — В. Б.). Тому він (Олександр Невський. — В. Б.) і став на захист татарських переписувачів (очоливши спільне військо! — В. Б.), які приїхали в Новгород для підрахунку кількості данників» [16, с. 14].

Я нічого не переплутав і чесно списав слова з книги, не роблячи винятків. Виявляється, хани Золотої Орди, які підкорили суздальські землі, були страшенними дурнями, тремтіли й боялися «полководця», і тільки те робили, що «відроджували колишню силу Русі…» Блеф! Однак не смішно. Розраховано на невігласів на багато сотень років.

Але, виявляється, і патріарх не в усі деталі вник, або ця книжчина друкувалася після узгодження з ним лише тексту. На тій самій сторінці, де міститься цитована глупота, є картинка, де дуже наочно проілюстровано «велич російського полководця» і «ханський острах»: Олександр Невський смиренно стоїть на колінах, похиливши голову, перед ханом, який сидить на подушках. Отож хай би скільки писалося про «велич» або «острах», малюнок мовить про інше. У ньому — правда того часу.

Останнє, на що хотілося б звернути увагу, — такі слова із книжчини:

«Ставши після смерті батька великим князем Володимирським, Олександр Ярославович востаннє поїхав до Орди» [16, с. 14].

І тут — брехня! Олександр Невський не став великим князем володимирським після смерті батька Ярослава Всеволодовича 1246 року. Він став великим князем володимирським у 1252 році, після зради рідного брата Андрія, котрий став після батька великим князем володимирським. Саме Олександр Невський зрадив рідного брата Андрія, за що й отримав від хана в нагороду великокнязівський престол.

Ось такими «пирогами історії» пригощає своїх діток уже нова Росія, так звана демократична. У цій країні завжди думали переважно про «державність», а не про істину. Переосмислення моторошного минулого не сталося.

Ці думки з'явилися не лише після прочитання дитячої книжчини. Ні! Ось іще одна книга, солідніша, академічне видання: «Література і культура Древньої Русі». Словник-довідник за редакцією В.В. Кускова, Москва, 1994 рік.

У словнику-довіднику на с 251 у таблиці IV, де перелічено нащадків Юрія Довгорукого, просто «забули», що в Олександра Невського був старший син Василь. Мовляв, не існувало князя — і все тут! Навіщо зайвий раз нагадувати викладачеві чи студентові про сина Василя, який звинуватив рідного батька у зраді новгородців. Про те вести мову не велено.

Так викладається російська історія в наші часи, часи російської демократії. Саме слово «росіянин» без докору совісті «ліплять» і до новгородців, і до суздальців-фінів, закидаючи на 400–500 років назад. Начебто так було за старих часів.

Стоїть Москва на вигадках незрушно.

 

 

Російські історики вселяють своїм читачам думку-аксіому про заснування Москви князем Юрієм Довгоруким у 1147 році. Однак весь парадокс твердження полягає в тому, що нас змушують повірити російському істеблішменту на слово. До початку XIX століття в тогочасній історичній літературі неможливо було знайти року заснування «білокамінної».

Можна було б погодитися з істориками імперії, якби сама подія не змінювала принципово історію Московії. Можливо, в 1147 році біля річки Москви або Яузи в одному зі снігових заметів і ночував, а може, ставив зруб представник славних фінських племен. Князь же Юрій Довгорукий стосунку до цього дійства не мав.

Надто вже цікавий міфологічний аспект «відпочаткового» періоду фіксації появи Москви, а згодом і самої Московії. Вимислу та брехні в цьому питанні нагромаджено багато.

Тому ми змушені проаналізувати і вивчити саму «систему написання» історії Російської імперії, аби стало зрозуміло, коли, ким і навіщо вона була написана, які матеріали при цьому використовувалися.

Так склалося, що головною особою, яка поставила стратегічне завдання «написати й упорядкувати» історію імперії, а заодно здійснила цей захід, стала імператриця Катерина II.

Треба зауважити, що на той час, тобто до другої половини XVIII століття, в руках правителів Російської імперії опинилися матеріали, необхідні для цього, і виконавці, здатні на велику містифікацію. Імперія у всьому намагалася наздогнати європейські країни.

Саме Катерина II, європейськи освічена людина, приїхавши в Російську імперію і згодом отримавши доступ до архівних першоджерел, жахнулася, звернувши увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової логіки. Історія держави спиралася на облудні потуги Івана Грозного, в ній панував хаос бездоказовості та взаємовиключних суперечностей.

Хіба можна було вважати серйозним твердження московських Рюриковичів про належність київської землі Московії на тій підставі, що московський князь належав до династії Рюриковичів? На той час у Європі була не одна династія, представники якої сповідували одну віру, правили в різних державах, однак не зазіхали тільки на цій підставі на чужі країни.

І тоді імператриця ретельно взялася за справу. Не варто думати, що Катерина II зі звичайної безкорисливості почала «писати та впорядковувати» російську історію. Все робилося не без «височайшого заміру». Адже серед низки московських, а пізніше російських князів, царів та імператорів мусила зайняти одне з найпочесніших місць сама Катерина II. І що величнішим та шляхетніпшм виявлявся той ряд, то поважніший вигляд у ньому мала і вона — принцеса німецька.

Вона й думки не допускала, що в царському роду може опинитися серед татаро-монгольської рядової знаті. Жах! Таке європейськи освіченій людині того часу навіть у сні не могло примаритися.

Тож Катерина II 4 грудня 1783 року своїм указом повеліла створити «Комісію для складання записок про древню історію, переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова» [5, с. 564].

Ось як цей указ виконаний насправді:

«… призначити… до 10 осіб, які сукупними працями склали б корисні записки про древню історію, що переважно стосується Росії, роблячи короткі виписки із древніх російських літописів та іноземних письменників за відомим (Катерині II. — В. Б.) досить своєрідним планом. Ці вчені становлять «збори»; але їх обирає Шувалов, віддаючи перевагу при виборі «старанності й точності перед дотепністю», і подає імператриці. Серед членів цих зборів мусять бути троє або четверо осіб, не обтяже-них іншими посадами або досить вільних, щоб трудитися над цією дорученою їм справою, одержуючи за працю особливу винагороду. Збори перебуватимуть під найвищим заступництвом. «Начальник» розподіляє працю між членами, наглядає за успішним її перебігом, виправляє помилки, збирає всіх членів на свій розсуд і подає імператриці праці зборів, які з її дозволу друкуються у вільній друкарні за рахунок Кабінету… Цей начальник чи то директор міллеровського історичного департаменту, чи голова вченого історичного товариства» [5, с. 564–565].

Навіть професор, завідувач кафедри російської історії Московського університету В. О. Юпочевський, особа надто віддана імператорові, вже на початку XX століття не вважав за можливе повідомити читачам склад тієї «Комісії». Чи справді склад був суворо засекречений ще Катериною II, чи сам професор не вважав за потрібне афішувати це, важко сказати. Він лише мимохідь указав на «директора міллеровського департаменту».

Отже, «начальником» «творення російської історії» за велінням Катерини II став Герард Фрідріх Міллер, в особі так званого «міллеровського історичного департаменту», бо сам академік 1783 року відійшов у кращий світ. Але саме Г. Ф. Міллер вплинув на «складання російської історії».

Послухаймо професора В. О. Ключевського:

«Невдалий досвід (перших царів із династії Романових. — В. Б.) не погасив думки скласти російську історію за допомогою особливого урядового закладу. Перенесемося в іншу епоху, до перших років царювання… Єлизавети (дочка Петра І, була на престолі з 1741 по 1761 рік. — В. Б.). При Академії наук ретельно трудився над російською історією заїжджий учений Герард Фрідріх Міллер (проживав у Росії з 1725 року; запрошений Петром І; із 1731 року — член Петербурзької Академії наук, професор історії. — В. Б.). Він майже 10 років їздив по містах Сибіру, розбираючи тамтешні архіви (і вилучаючи потрібні матеріали. — В. Б.), проїздив понад 30 тисяч верст і 1743 р. привіз у Петербург безліч… документів. Через рік він запропонував заснувати при Академії наук «Історичний департамент для створення історії і географії Російської Імперії» з особливою посадою історіографа на чолі та з двома при ньому ад'юнктами… Але пропозицію Міллера не схвалила Академія (та імператриця. — В. Б.)» [5, с. 563–564].

Як бачимо, пропозиція професора Міллера «про складання російської історії за допомогою особливого урядового закладу» була ухвалена тільки Катериною II.

Прошу звернути увагу — пан Міллер шукав «історичні матеріали» у Заволжі і в Сибіру, тобто він вилучав матеріали, які стосувались татаро-монгольського минулого Московії (1238–1506 роки). Матеріали архівів європейської частини імперії наказав звезти в Московію ще Петро І. Слід зазначити, що й він намагався написати «Історію Російської держави», для чого запросив Г. Ф. Міллера з Німеччини.

Однак Міллер у ті роки ще не був готовий писати історію імперії, а вчений — великий українець Феофан Проко-пович — ухилився від писання міфології. Він, випускник Києво-Могилянської академії, володів справжніми знаннями.

«Петро І, особливо наприкінці царювання, дуже цікавився минулим своєї батьківщини, піклувався про збирання та збереження історичних пам'яток, говорив ученому Феофану Прокоповичу: «Коли ж ми побачимо повну історію Росії?», неодноразово замовляв написати загальнодоступний (правду кажучи, «великоросійський». — В. Б.) посібник із російської історії» [5, с. 211].

Хто ж міг входити до «Комісії зі складання російської історії за допомогою особливого урядового закладу»?

Ось хто був особливо наближений і користувався великою довірою Катерини II:

1. Шувалов Андрій Петрович (1744–1789) — граф, син фельдмарпіала П. І. Шувалова. З 1783 року начальник «Комісії для складання записок про древню історію, переважно Росії». З 1787 р. — член Ради при імператриці, сенатор.

2. Болтін Іван Микитович (1735–1792) — історик, державний діяч, генерал-майор. Особливо агресивно ставився до критиків офіційної міфології Російської імперії, зокрема на Леклерка, князя Щербатова та ін.

3. Паллас Петро Симон (1741–1811) — член Петербурзької Академії наук із 1767 р. Учився в Німеччині, Голландії, Великій Британії. У 1768–1774 рр. очолював експедицію Академії наук, що пройшла від Нижнього Поволжя до Забайкалля. Надалі, до 1793 року, працював в Академії.

4. Мусін-Пушкін Олексій Іванович (1744–1817) — граф, державний діяч, історик, член Російської Академії наук з 1789 р. «Великий збирач» раритетів старовини. Постійно жив у Санкт-Петербурзі, всі стародавні рукописи, «знайдені» ним, згоріли в Москві.

5. Храповицький Олександр Васильович (1749–1801) — державний діяч, письменник. У 1782–1793 рр. — статс-секретар імператриці Катерини II.

6. Бантиш-Каменський Микола Миколайович (1737–1814) — державний діяч, історик, археограф, керуючий Московським архівом Колегії іноземних справ (178 — 1814).

Поза всяким сумнівом, ці російські діячі і низка інших взяли активну участь у «творенні» «історії Російської держави». Безперечно, саме ці люди причетні до «складання записок», які лягали на стіл Катерини II для остаточного редагування. І звершилося! В 1792 році «катерининська історія» побачила світ! Відтоді вносити що-небудь інше в оповідальний каркас історії Російської імперії категорично заборонялося! Аби переконатися, що справді відбулася колосальна містифікація, пропоную разом дослідити «Пам'ятні записки» О. В. Храповицького, статс-секретаря Імператриці Катерини П», написані ним із 1782 по 1793 рік, які пройшли багаторазову царську та церковну цензуру і видані 1862 року. Книгу перевидано в 1990 році в Москві.

Отже, послухаймо О. В. Храповицького:

«Вправлялися в Законодавстві і в Історії. — «Тепер за Закони не можу взятися, але думаю, що можу взятися за Історію (російську. — В. Б.)» [23, с. 213].

«Вправляються (Катерина II. — В. Б.) у продовженні Історії Російської…» [23, с. 244].

«При розборі внутрішньої пошти мені (Катерина II. — В. Б.) казали, що вправляються тепер у складанні родоводу Російських Великих Князів, і що це перевірка Історії та Хронології» [23, с. 263].

Як бачимо, в щоденникових записках подаються слова, особисто сказані Катериною II, що робить ці записки особливо цінними. Однак дуже дивно, що вже на початку роботи над російською історією Катерина II зіткнулася з проблемою «родоводу Великих Князів». Це більше ніж дивно. До 1563 року під особистим наглядом Івана Грозного і з ініціативи московського митрополита Макарія була написана фальсифікована «Книга статечна царського родоводу». Навіщо ж Катерині II знадобилося повторно втручатися у «царський родовід»?

Я спробував знайти відповідь або хоча б натяк на це питання в «Пам'ятних записках». Їх написав учасник і сподвижник «праць» імператриці, тож десь мав лишитися слід. І слід знайшовся.

«Показував я ріку Сіть у Ярославській губернії. Вона впадає в Мологу, а Молога у Волгу. На Сіті вбито Князя Володимира Юрійовича Рязанського, від Татар. Думали (Катерина II. — В. Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар; але ріка Сіть показує, що Володимир тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання Історії» [23, с. 245].

«Покликали для вислуховування роздроблення Росії на удільні Князівства, під час навали Татар; їх налічили до 70-ти… «Я ще нову напишу примітку про тодішніх Татар» [23, с. 247].

«Покликали, і якийсь час читали мені Російську Історію (яка тоді писалася. — В. Б.). Тут є примітка про Татар і їхню силу при навалі на Росію (суздальську землю! — В. Б.); життя Св. Олександра Невського, без чудес» [23, с. 247].

Зверніть увагу, як пильно придивляється Катерина II до ХIІІ століття. І неспроста. Тринадцяте століття є ключовим у розумінні суті Московії, а пізніше — Російської держави.

Будучи, як на ті часи, чудово освіченою і всебічно розвиненою, Катерина II розуміла, де не стикується історія імперії. Читаючи стародавні літописання Київського князівства, вона бачила, що саме європейцеві одразу ж впадало в око — бездоказове і свавільне перенесення права спадщини від Великого Київського князівства на «Моксель», або суздальську землю, а згодом довільне перекладання цього «права» на Московію.

Для європейськи освіченої людини подібне — нонсенс! Свого часу і Англія висловлювала претензії на Францію. Однак до кінця XVIII століття англійські зазіхання на французький престол перетворилися чи то на європейський жарт, чи на фарс. І Катерина II про те знала. Вона розуміла: якщо подібний розрив впадає їй в очі, то згодом серйозні європейські дослідники просто відкинуть голослівні твердження московитів про їх «спадкоємне право» на історію і землю Русі. Адже на землі Русі навіть у часи Катерини II проживав самобутній, усе ще непідвладний Російській імперії український народ. Отже, саме той період історії великоросів (другу половину XII–XIII століття) слід було докорінно видозмінити. Історія наступного періоду потребувала «звичайного доопрацювання».

Діяла імператриця дуже хитро і підступно. Вона не чіпала історії Київського князівства, що становило небезпеку. Історія Русі на той час була зафіксована не лише в літописах, що зберігалися в архівах Катерини II, а й у літописах литовських, польських, шведських, угорських, грецьких, тюркських, арабських тощо.

«Залешанські» ж князівства, тобто майбутня Московія, створювалися поза зв'язком із європейською культурою і поза контактами з народами, які до кінця XII та в першій половині XIII століття могли зафіксувати її конкретизовану історію.

Російська імперія зробила, все можливе, щоб народи Поволжя та Сибіру якщо не знищити, то бодай зросійщити і примусово загнати в християнство. А Волзька Булгарія — спалена, її медресе і мечеті зруйновано дощенту, всі культурні цінності й літописи викрадено, вивезено в Московію. Як це відбувалося, ми побачимо нижче.

Однак навіть за таких умов споряджалися одна за одною експедицїї в Поволжя та Сибір, аби повністю вилучити «шкідливі для імперії» джерела. Тобто все, що ми сьогодні знаємо про походження суздальських князівств і Московїї, нам «склали» «платні співробітники» імперії — найманці Катерини II і їхні послідовники. Всі вони «складали переважно історію Росії» за «катерининськими джерелами». Після того було запроваджено жорстку церковну і державну цензуру.

Катерина II до кінця XVIII століття сконцентрувала у сховищах усі стародавні літературні та історичні першоджерела, які зберігалися до того в монастирях, церквах, навчальних закладах, у приватних осіб. Усі вони побували в руках імператриці. До того ж вона постійно поповнювала бібліотеку, музеї, архіви і сховища найкращою європейською літературою, художньою та історичною. її представники постійно нишпорили по Європі в пошуках антикваріату і стародавніх першоджерел. Грошей на такі цінності Катерина II не жаліла.

Послухаймо О. В. Храповицького далі:

«Відшукав папери, під час життя в Ермітажі писані про древності Слов'ян, із вишукуванням первісного народу» [23, с. 12].

«Велено зібрати папери для продовження (писання. — В. Б.) Російської Історії…» [23, с. 93].

«Вправляються у продовженні Історії Російської; підніс книги і виписки, до того приналежні» [23, с. 44].

«Підніс древню Російську Ідрографію й опис Кавказу, Ренекса, мав за те подяку» [23, с. 250].

«Мав від Її Величності подяку за історичні книги, справно перевезені й розкладені одна по одній» [23, с. 248].

«Займаються найперше Російською Історією та справами Французькими; отримані знову літописи від Митрополита Платона, і мені двічі підтверджували, аби скоріше переписати» [23, с. 254].

«Підніс переплетені літописці, від Митрополита Платона прислані, знайшов тут звістку про кончину Київського Великого Князя Володимира Рюриковича, — мав подяку» [23, с. 254–255].

«Виходили (Катерина II. — В. Б.) в кабінет, бралися було за Історію, але знову лягли. Було славлення, після чого призвали самого лише Митрополита, його пригощали; до решти не виходили» [23, с. 258].

Подібних записів можна запитувати ще з десяток!

Катерина II мала в своєму розпорядженні всі найдавніші шедеври київської слов'янської писемності, у тому числі коштовний твір легендарного Нестора «Повість минулих літ». Цілком можливо, що шедевр міг називатися по-іншому, і в текст, який дійшов до нас, могли бути внесені істотні зміни. Тут сумніватися не варто, інакше він дійшов би до нас в оригіналі.

А те, що оригінал існував і був у руках Катерини II, засвідчив особисто О. В. Храповицький:

«Взялися за Російську Історію; говорили зі мною про Нестора. Я: nous l'avons vu en original» [23, с. 243].

Останнє речення цієї цитати перекладається з французької мови так: «Я (О. В. Храповицький. — В. Б.): Ми його бачили в оригіналі»(!!!)

До чудового зізнання статс-секретаря додати нічого. Прошу лише звернути увагу: йдеться про справжній оригінал Нестора, без усяких, згодом вигаданих, «літописних зводів». Про те, навіщо ці літописні зводи з'явилися згодом, поговоримо нижче.

Були у Катерини II в руках і інші оригінали першоджерел, що не дійшли до нашого часу. Зокрема, «Книга степенна царського родоводу», написана духівником Івана Грозного Афанасієм з ініціативи митрополита Макарія.

Але чимось і «шедевр Івана Ірозного» не влаштовував Катерину II, хоча він «обґрунтував» «пряму спадковість московських Рюриковичів від Візантійських імператорів». А отже, московські князі і російські царі стали у спадкоємний ряд візантійських кесарів.

Здавалося б, чого ще вимагати?

Ми знаємо: Катерина II була німкенею, тобто людиною працьовитою і пунктуальною. Німці пустопорожньою справою ніколи не займалися. Тож марно витрачати час на «твір» російської історії без потреби вона б не стала. Тим паче, що її під ту пору з усіх боків облягли серйозні проблеми. Певно, щось у «Повісті минулих літ» та в «Книзі етепенній царського родоводу» принципово не влаштовувало Катерину II,

Переконаймося, що і «Книга степенна…» була в імператриці:

«Двічі запросили для розмови про Російську Історію. Задоволені, що знайшли в Степенній Книзі ім'я опікуна Короля Шведського Вольдемара І» [23, стор. 255].

Отже, навіщо ж Катерині II знадобилося заново складати родовід «Російських Великих Князів» і писати «Історію Російську»? Вона мала стародавні оригінали на руках, і досить було тільки зберегти ці шедеври для нащадків. Навіщо було складати «нові списки»?

Але в тому й полягає таємниця, що до нашого часу дійшли лише «творіння» — «літописні зводи», і назавжди, після Катерини II, зникли оригінали давніх пам'яток. А «літописні зводи», що дійшли до нас, були знайдені або за життя Катерини II, або після її смерті. Таємниця полягала в тому, що до геніального твору Нестора «приточували» «місцеві літописці» чи то «Південної», чи «Північної Русі», аби надати їм достовірності.

Ось що писав про це М. М. Карамзін:

«Я шукав найдавніших списків (а він бо знав, що шукати! — В. Б.): найкращого Нестора і продовжувачів його, найбільш характерні, Пушкінський і Троїцький, XIV і XV століть. Варті уваги також Іпатіївський, Хлєбніковський, Кенігсберзький, Ростовський, Воскресенський, Львовський, Архівський…

Я (М. М. Карамзін. — В. Б.) кажу тут про головні, найкращі, принаймні найвідоміші списки: їх є, може, близько тисячі в Росії, крім багатьох скорочених, писаних зазвичай у чверть аркуша. Катерина Велика, залюблена в нашу Історію, перша (зверніть увагу! — В. Б.) наказала друкувати літописи. Витратили чимало гропіей, але не зробили найпотрібнішого: поважного вченого зводу літописів. Навіщо друкувати одне у двадцяти книгах?..

У кожному з них є щось особливе і справді історичне, привнесене, слід вважати, сучасниками, або із їхніх записок…» [1, том І, с. 24–25].

Хитрою і завбачливою була Катерина II, але надто вже багато довкола неї й після неї було дурнів. Хоч куди пхалися, скрізь залишали сліди! У тому й полягала таємниця імператриці, щоб у жодному разі не фіксувати першоджерела. Такий був задум: з'єднати в «літописних зводах», тобто в народних оповіданнях, Київ і Московію. Так, в «Іпатіївському зводі» слідом за «Повістю минулих літ» іде Київський літопис за 1119–1200 роки, далі Галицько-Волинський літопис, який викладає події з 1201 по 1292 рік. Саме в цьому літописі згадується рік «заснування Москви». А «Лаврентіївський літописний звід» слідом за «Повістю минулих літ» містить опис «літописців Південноруських», а потім «Володимирсько-Суздальської Русі» [25, с. 80]. І така, виявляється, в давнину була!

Задум Катерини II підлий: видаються десятки «літописних зводів», їх потім «знаходять», де народні генії самі «переносять» «право спадщини» від великого Нестора, прадавнього Києва і Галицько-Волинського князівства на «Володимирсько-Суздальську Русь». А вже хто та як складав «північноросійські літописи», відомо тільки Катерині II і графові Андрію Петровичу Шувалову.

Ось так працювала «Комісія зі складання записок про стародавню Історію, переважно Росії». І 1792 року в Санкт-Петербурзі з'явився плід її праці — так званий «Львовський звід» із авторством «Літописця Руського». Як бачимо, авторство «Комісії» та особисто Катерини II «скромно» не вказано.

Всі наступні «літописні зводи» були «знайдені» або катерининськими «вихованцями», або особами, зацікавленими в їхній появі, і лише уточнювали «північноросійські літописці».

Імперські історики донині «соромляться» визнати «літописний звід», виданий 1792 року в Санкт-Петербурзі, катерининським. А дарма. Є дуже цікавий доказ цього. Статс-секретар чітко, за днями року, фіксував основні діяння своєї володарки. Отож перша згадка про «заняття» імператриці «Російською Історією» припадає на 31 липня 1786 року, а остання — на 29 грудня 1791 року.

Я вже наводив слова, коли «пригощали Митрополита». І після цього дня катерининські «заняття історією» — як відрізало!

«Славленням» Катерина II і митрополит під час різдвяного посту відзначили закінчення «великих справ».

А ось запис про першийдень появи «записок» графаА. П. Шувалова: «31 липня 1786 року. Відшукав папери… тут є записки Г. Андрія Петровича Шувалова» [23, с. 12].

Так у 1792 році з'явився державними мужами відредагований «Літописний звід держави Російської» у п'яти томах. І мов у анекдоті, складений «Літописцем Руським».

А далі пішло-поїхало. Усе інше, як кажуть, було справою техніки й ретельності.

«Мусін-Пушкін Олексій Іванович… граф, російський держ(авний) діяч… Йому вдалося відкрити Лаврентіївський літопис… Він опубл(ікував)… «Слово о полку Ігоревім» під назв(ою) «Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новгорода-Северного Игоря Святославовича (1800)» [9, том 17, с. 129].

М. М. Карамзін значно перевершив О. І. Мусіна-Пушкіна:

«Я шукав найдавніші списки… У 1809 році, оглядаючи древні рукописи покійного Петра Кириловича Хлєбнікова, знайшов я два скарби в одній книзі: Літопис Київський, відомий тільки Татіщеву, і Волинський, раніше нікому невідомий… За кілька місяців дістав я й інший список: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С.-Петербурзької Академії наук між Дефектами» [1.том І, с. 24].

Сподіваюся, читачі розуміють всю комічність становища. Виявляється, і Катерина II, і митрополит, і єпископи, і всі підручні імператриці були найбільшими «недоуками». У них, як то кажуть, під рукою були прадавні «літописні зводи», а вони їх не помітили, Єпископи не знали, яка стародавня література перебуває в монастирях, O. В. Храповицький «не зволів» заглянути в бібліотеку Академії наук. А співробітники Академії, котрі писали оди Катерині II, не вдали власної бібліотеки,

Природно, всі ці «пошуки» Мусіна-Пушкіна і Карамзіна з погляду сьогодення виглядають елементарною брехнею, Усі «наново розшукані» зводи, як близнюки-брати. «виготовлені на одній колодці» чи «катерининськими хлопцями», чи «першовідкривачами», Кожен із «новознайдених» літописних зводів мав своє уточнення або «додавав» до київської старовини нову «великоросійську» землю; тверську, рязанську чи московську,

Але всі «новознайдені» літописні зводи пройшли нещадну цензуру, Необхідно усвідомити — Катерина ІІ в питанні видання літератури, особливо церковної та історичної, була надзвичайно жорсткою,


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.014 сек.)