АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Потребня Олександр Опанасович

Читайте также:
  1. Міністр Олександр Лавринович
  2. Міністр Олександр Лавринович

ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович (10(22) вересня 1835, х. Манів, побл. с. Гаврилівки, тепер Гришиного Роменського району Сумської області — 29 листопада (11 грудня) 1891, Харків) — український мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громад. діяч, член-кореспондент Петербурзької АН з 1875, чл. багатьох (у тому числі зарубіжних) наук. т-в. Закін. 1856 Харків. університет. Був учителем російської мови в гімназії, з 1861 — ад’юнкт Харків. університету з правом викладання історії російської мови. 3 серпня 1862 до серпня 1863 — в закорд. наук. відрядженні (Німеччина, Чехія, Австрія). Після повернення — доцент каф. слов’ян. мовознавства і секретар істор. -філол. ф-ту, від 1875 екстраординарний, згодом — ординарний професор каф. рос. мови і словесності Харків. університету. Один із засновників Харків. громади, Харків. істор. -філол. т-ва (був його головою у 1877-90). Основоположник т. з. психологічного напряму в слов’янському мовознавстві. Автор праць із заг. мовознавства, фонетики, наголосу, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв’язок мови й мислення тощо. Розглядав питання історії української мови та укр. діалектології у зв’язку з відповідними аспектами рос. мови. Обидві мови П. вважав нащадками однієї, спільної в минулому (давньоруської) мови предка. Відповідно до термінології свого часу називав українську мову малоруським наріччям, а терміном "русский язык" позначав сукупність східнослов’ян. мов ("Про повноголосся", 1864; "Про звукові особливості руських наріч", 1865; "Замітки про малоруське наріччя", 1871; "До історії звуків руської мови ", 1 — 4, 1871 — 83; рец. на працю П. Житецького "Нарис звукової історії малоросійського наріччя", 1878, та ін.). П. розробив наук. основи східнослов’ян. діалектології як самост. дисципліни. У працях цієї проблематики він уперше в слов’ян. філології систематизував ознаки української мови, якими вона відрізняється від ін. слов’янських, охарактеризував межі поширення її найважливіших діал. звукових явищ. Учений постійно цікавився питаннями народності і мови, взаємовідношення націй і мов, народності й особи, дво- і багатомовності, майб. долею націй і мов ("Думка і мова ", 1862; " Мова і народність", опубл. 1895; "Про націоналізм", опубл. 1905; "Лист до Єлени Штейн", опубл. 1927; "Загальна літературна мова і місцеві наріччя", опубл. 1962). Засуджуючи денаціоналізацію, П. стверджував, що всі мови мають невичерпні внутр. можливості для розвитку. В рец. на зб. "Народні пісні Галицької й Угорської Русі" Я. Головацького (1976) розглянув питання про право української мови на літ. писемну форму. Великою мірою на матеріалах української мови ґрунтується праця Потебні "Із записок з руської граматики" (т. 1 — 2, 1874; т. З, опубл. 1899; т. 4, опубл. 1941), у якій дано порівн. -істор. дослідження грамат. будови і всієї системи східнослов’ян. мов у їхніх зв’язках з ін. мовами; мова розглядається в тісному зв’язку з історією народу, з еволюцією люд. думки. Такого ж плану і розвідка "Значення множини в руській мові " (1888).

Значну увагу приділяв психології словесно-худож. творчості ("З лекцій з теорії словесності", опубл. 1894; "Із записок з теорії словесності", опубл. 1905). П. є творцем лінгвістичної поетики. Теорія поезії у нього базується на аналогії між поет. твором і словом. Практ. реалізацією теор. поглядів П. став його переклад "Одіссеї" українською мовою (уривки, що збереглися, опубл. 1905). Дослідженню давньорус. пам’яток присвячено праці: "Слово о полку Ігоревім. Текст і примітки", "Малоруська народна пісня за списком XVI в. Текст і примітки" (обидві — 1877). Чималий внесок П. у вивчення народився поет. творчості й етнографії ("Про деякі символи в слов’янській народній поезії", 1860; "Про зв’язок деяких уявлень у мові ", 1864; "Про міфічне значення деяких обрядів і повір’їв", 1865; "Про долю і споріднені з нею істоти", "Про купальські вогні і споріднені з ними уявлення", обидві — 1867; "Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень", т. 1-2, 1883-87). За його ред. виходили твори Г. Квітки-Основ’яненка (т. 1 — 4, 1887 — 90), П. Гулака-Артемовського (1888), І. Манжури (1889, 1890). З передмовою П. опубл. "Малоросійські домашні лікувальні порадники XVIII в. " (1890). Ім’я П. 1945 надано Ін-тові мовознавства НАН України, з 1977 Ін-т проводить Потебнянські читання. 1977 у с. Гришиному відкрито народився музей І. Потебні, встановлено йому пам’ятник.

Якщо загальносвітоглядні засади П. складалися спочатку під впливом М. Костомарова і в спілкуванні із громадівцями, то його філософсько-методологічні орієнтири формувалися в руслі гумбольдтівської філософії мови і співзвучні з ідеями Г. Лотце, Й. Ф. Гербарта, Г. Штейнталя та ін. філософів "берлінської школи", випереджаючи концептуальні побудови пізніх гумбольдтіанців (Б. Кроче, К. Фосслера, Е. Сапіра, Л. Шніцлера). Відправною для П. була ідея Гумбольдта про мову як діяльність (energeia) духу, про творення думки мовою. Постулюючи найтісніший зв’язок мови і мислення, П. показував, що думка виявляє себе через мову, а кожний мовленнєвий акт творчий і несе відбиток неповторності, тож процес спілкування — діалогічний, розуміння завжди передбачає і непорозуміння. Звертаючись до слова-мовлення, П. виділяє в ньому зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Ця остання визначається своєрідністю народної (нац.) мови із властивою саме їй перспективою бачення, самобутнім світосприйняттям. Якщо зображення (внутрішня форма) корелює з "ближчим" значенням слова, що виникає у свідомості адресанта і адресата, оскільки вони належать до тієї самої спільноти, то "віддалене" особистісне значення слова, будучи семантично розпорошеним, не є однаковим для мовця і слухача. Завдяки цьому формуються нові значення, які з часом стають надбанням цієї спільноти чи людства. Простеження еволюції значень — один із дослідницьких пріоритетів П. Він уважає, що на початкових стадіях становлення думка ще тільки нагромаджує матеріал, необхідний для кристалізації її в поняття, і тому "ще не доросла до слова". Лише коли ця кристалізація стає можливою, з’являється слово, завдяки якому думка знаходить своє вираження у понятті. На вищих рівнях абстрагування слово перестає відповідати потребам думки, обмежує її. Тож мова й мислення не тотожні.

Філософія мови П. сформувала підвалини його теоретичного пошуку в галузі поетики й естетики. Це стосується передусім таких його концептів, як розрізнення мови і мовлення, як ізоморфізм слова й твору мистецтва, внутрішньої форми слова і художнього образу. Як і слово, мистецтво виникає не для образного виразу готової думки, а як засіб творення нової думки. Як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити у творі мистецтва, і тому зміст завершеного твору "розвивається не в мистецтві, а в тих, хто розуміє", хоча й виникає твір як акт самоусвідомлення його творця.

Співвідношення в слові образу і значення щоразу інше у міфі, поетичному мисленні й науці — формах мислення, котрі історично чергуються. Водночас, як зауважує І. Фізер, для П. це й триєдина семантична можливість вираженнєво-змістових відносин, осмислюваних ним як супутні (за П., наприклад, міфологічне мислення властиве не якомусь певному часові, "а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки"). У міфологічній свідомості образний і понятійний плани мови невіддиференційовані; образ і річ, об’єктивне і суб’єктивне, внутрішнє і зовнішнє ототожнюються. В художньо-поетичному мисленні значення виражає себе в образі, подається через образ. Полісемантичність значень становить специфіку поетичної мови. Науковому мисленню, що звертається до прозової мови, притаманний пріоритет значення над образом. Слово тут стає прозорим у міру втрати внутрішньої форми, тим самим воно прагне урівняти себе з поняттям.

Мова розглядається П. в контексті культури; у міфі, фольклорі та словесності він бачить похідні від мови моделюючі системи. Тому мова ставиться ним у ще одне сутнісне відношення — до народу і народності (нації). Мова є породженням і виявом "народного духу", вона ж окреслює нац. самість спільноти, кодуючи у структурах твореного нею "проміжного" світу особливий нац. світогляд. Убачаючи в мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, П. гостро протестував проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації зокрема як духовного і душевного розтління ("Язык и народность", 1895). Адже винародовлювання загрожує зникненням витіснюваної мови, що не може не вести до втрати етнічної самобутності спільноти, оскільки саме мова індивідуалізує як окремі особи, так і нац. загал. Крім того, зникнення хоч би однієї мови (а кожна мова є повною, "глибоко відмінною системою прийомів мислення") вело б до втрати загальнолюдською культурою цілої групи зв’язаних саме з нею мислительних процесів, а в результаті заміни "відмінності мов однією загальнолюдською" людство зазнало б "зниження рівня думки". Бо загальнолюдська культура, за П., є інтегративним продуктом різних нац. культур, існує через їх взаємодію. Діалог культур створює можливості для асиміляції інокультурних елементів, для саморозвитку і, отже, для поступу світової культури. Тож неприпустимим для П. є створення умов, які унеможливлюють діалог і вільний нац. розвиток: від цього втрачає не тільки утискувана спільнота, а й панівна нація. Так осмислює він мовно-культурні аспекти філософії нац. ідеї. Торкається він і деяких соціально-філос. її граней. Серед осн. напрямів своїх досліджень, крім лінгвістики і словесності, П. називає народність (націю). Поняття "націоналізм" він витлумачує як світогляд, для якого природною є нац. розмаїтість людства. "Ідея національності здатна сприяти людському поступові, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток; коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного смислу". Рівноправність і взаємоповага є для П. модельним варіантом стосунків між націями.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)