ТЕНДЕНЦІЇ ТА МЕХАНІЗМИ РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ НА СХІД

Одним з найбільш значущих трансформаційних процесів після розпаду Радянського Союзу є розширення Європейського Союзу на схід. Цей процес створює абсолютно нову ситуацію на Європейсько­му континенті та наближує кордони ЄС безпосередньо до України. Водночас він був складним та громіздким, оскільки останньої хвиля охоплювала велику кількість держав. Отже, розглянемо основні ас­пекти та проблеми розширення ЄС на схід.

Етапи розширення. Спочатку (1952 р.) до Європейських Співто­вариств входило шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерлан­ди, Німеччина та Франція. Економічне піднесення Співтовариств, а разом з тим і зростання політичної ваги держав-членів підтвердили успішність інтеграційних процесів. Виходячи з геополітичних і гео-економічних інтересів, прагнучи зміцнити свої позиції в епоху, коли світова економічна система почала набувати нових ознак, які тепер прийнято називати глобалізацією, та не допустити поширення впливу Радянського Союзу на Захід, на саміті в Гаазі (грудень 1969 р.) ліде­ри держав-членів Співтовариств приймають рішення про приєднання нових членів.

За своє існування Європейські Співтовариства пережили чотири хвилі розширення. В 1973 р. до них приєдналися Великобританія, Ірландія, Данія, 1981 р. - Греція, 1986 р. - Іспанія та Португалія, 1995 р. - Швеція, Фінляндія та Австрія (див. рис.2).

Рис. 2. Чотири хвилі розширення ЄС.

Після розпуску Варшавського договору та Ради економічної вза­ємодопомоги Європейський Союз вирішив переглянути та інтенси­фікувати відносини з країнами Центрально-Східної Європи. Головну фінансову і технічну допомогу вирішено надати Польщі та Угорщині, оскільки саме в цих державах найшвидше проводились економічні та політичні реформи, створювалося відкрите, ринково орієнтоване суспільство. Цим самим ЄС розпочав підготовку до п'ятої хвилі роз­ширення.

Юридично допомогу було оформлено програмою PHARE (Poland and Hungary Aid for Reconstruction of Economy), яка спрямовувалась на підтримку перебудови економіки та різного роду сприяння, переква­ліфікацію кадрів і гуманітарну допомогу. Впродовж 1990-1991 pp. цю

програму було поширено на Албанію, Болгарію, Румунію, Югославію та держави Прибалтики. У 1988-1991 р. ЄС уклав угоди про торгівлю та співробітництво з Польщею, Чехословаччиною, СРСР, Болгарією та Румунією.

Наступним етапом було укладання угод про асоційоване членство між ЄС та державами-кандидатами: 1991 p. - з Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною; 1993 р. - з Болгарією, Румунією та Словаччиною; 1995 р. - з державами Прибалтики і 1996 р. - зі Словенією. Хоча ці угоди надають можливість у майбутньому стати повноправним членом ЄС, проте не гарантують цього. Прикладом може бути Туреччина, яка, хоч і є асоційованим членом ЄС з 1973 p., дотепер не може набути повно­правного членства.

Угоди передбачали створення трьох органів, які мали сприяти по­літичному діалогові:

Рада Асоціації, до складу якої входили представники Ради і Комісії ЄС та члени уряду держави асоційованого члена (ДАЧ). Рада збиралася один раз на рік (за потреби - частіше).

Комітет Асоціації - допоміжний орган, який складався з представ­ників ДАЧ та ЄС на рівні вищих посадових осіб. До основних функцій входило: обговорення різних проблем співробітництва та підготовка засідань Ради Асоціації.

Парламентський комітет Асоціації - форум зустрічей та обміну думками між членами парламенту ДАЧ та Європарламенту.

Враховуючи складну політичну обстановку в регіоні (війна в ко­лишній Югославії, загострення відносин між владою та опозицією в Росії після розпуску парламенту 1993 р. тощо), Європейська Рада на засіданні в Копенгагені (червень 1993 р.) прийняла рішення про роз­ширення членства. В підсумковому комюніке цього засідання зазна­чалося, що ті країни Центральної та Східної Європи, які мають велике бажання стати членами ЄС, можуть розпочати процедуру вступу, як тільки будуть готові виконати умови, необхідні для цієї процедури. Було також затверджено критерії, яким повинна відповідати держава, щоб стати повноправним членом ЄС:

• мати стабільні демократичні інститути, верховенство права, ме­ханізми захисту прав меншин та повагу до прав людини;

• створити дієву ринкову економіку та конкурентоспроможне ви­робництво;

• бути готовими взяти зобов'язання, які випливають із членства в ЄС, в тому числі дотримуватись принципів політичного, еконо­мічного і монетарного союзів.

Ці критерії були деталізовані.

Політичні критерії: вільні та чесні вибори; демократичний порядок зміни влади; імплементація принципу розподілу влад, наявність умов для вільного розвитку та діяльності демократичних інституцій, бороть­ба проти корупції; повага політичних, цивільних, культурних та інших прав; забезпечення рівноправності між чоловіками та жінками.

Економічні критерії:

а) наявність ринкової економіки: рівновага між попитом та пропо­зицією на основі вільної взаємодії ринкових суб'єктів, лібералізація цін та торгівлі, максимально низькі експортні та імпортні бар'єри, макроекономічна стабільність (стабільність цін, сильна фінансова система);

б) здатність витримувати економічну конкуренцію і наявність зна­чного матеріального та нематеріального капіталу, який включає роз­винену ринкову інфраструктуру, а також проведення досліджень, які стосуються економічного розвитку; ефективні структурні реформи, широкий доступ фізичних та юридичних осіб до державного фінан­сування.

Членські критерії поъ 'язані з такими питаннями, як узгодження зі стандартами ЄС адміністративної структури, законодавства тощо. Ці вимоги також закріплені в таких документах ЄС, як «Звіт про анкети, заповнені країнами, які бажають набути членства в ЄС» 1997 р. та в щорічних звітах Єврокомісії про виконання вимог, необхідних для вступу в ЄС. Крім цього зазначалося, що входження нових членів залежатиме від спроможності Євросоюзу приймати нових членів, не перешкоджаючи процесу європейської інтеграції. Цим ЄС забезпечив собі право останнього слова.

Наступним етапом стало розроблення «Загальної стратегії прийнят­тя нових членів» (грудень 1994 p., засідання Європейської Ради в м. Ессен), в якій було визначено основні напрями та механізми набуття повноправного членства державами-асоційованими членами.

У 1997 р. на засіданні Європейської Ради в Люксембурзі прийнято рішення розпочати переговори про вступ з Польщею, Угорщиною, Естонією, Чехією, Словенією та Кіпром. На засіданні Європейської

Ради в Гельсінкі (1999) подібне рішення прийняте стосовно Болгарії, Балтійських держав, Румунії, Словаччини, Мальти та Туреччини.

9 жовтня 2002 р. Європейська комісія оголошує про завершення переговорів про вступ з Кіпром, Чеською Республікою, Естонією, Угор­щиною, Латвією, Литвою, Мальтою, Польщею, Словацькою Республі­кою та Словенією і зазначає, що ці країни будуть готові стати членами ЄС на початку 2004 р. 19 січня 2003 р. Європарламент ухвалює подібне рішення, а 9 квітня дає згоду на підписання договору про вступ з 10 країнами-кандидатами. Голосування 9 квітня ледь не зайшло в глу­хий кут, оскільки Європарламент не міг дійти згоди з Європейською Радою щодо збільшення видатків з бюджету для подолання наслідків розширення, оскільки депутати прагнули збільшити його на 600 млн. євро протягом 2004-2006 pp. Врешті-решт компромісу було досягнуто шляхом зниження цієї суми до 540 млн.

16 квітня 2003 р. в Афінах Євросоюз підписав з 10-ма переліченими державами договір про вступ. Урочиста церемонія підписання догово­ру відбулася на підвалинах афінського Акрополя. Договір складається з двох основних частин:

1. Договір, який має повну назву: «Договір про вступ Кіпру, Чесь­кої Республіки, Естонії, Угорщини, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини та Словенії до ЄС».

2. Акт про вступ, який визначає основні умови вступу.

Власне договір складається з преамбули та 3 статей. Перша стаття складається з загальних положень, на підставі яких 10 країн-канди-датів стають членами ЄС та сторонами установчих договорів, друга -вказує, що договір набуде чинності з 1 травня 2004 p., якщо до 30 квіт­ня 2004 р. всі держави-члени та принаймні одна з держав-кандидатів здадуть ратифікаційні грамоти уряду Італії, і третя містить список сторін та їх підписи.

Акт про вступ складається з основної частини, яка передбачає умови, на яких держави-кандидати вступають до ЄС; 18 додатків, що визначають заходи для кожної держави-кандидата, які необхідно здій­снити для адаптації до умов Євросоюзу та 9 протоколів, які регулюють окремі галузеві відносини.

На референдумах, які проходили в державах-кандидатах населення підтримало входження їх країн до Європейського Союзу (табл. 2.).

Таблиця 2. Результати референдумів, проведених державами-кандидатами стосовно вступу до ЄС протягом 2003 р.

"Референдум на Кіпрі не проводився, в таблиці подаються дані соціологічних опитувань, проведених службою «Євробарометр» та компанією CYMAR.

Договір був ратифікований всіма державами-членами та держава­ми-кандидатами Євросоюзу протягом березня 2003 -лютого 2004 pp. 1 травня 2004 р. до Євросоюзу вступило 10 нових членів.

Поиск по сайту: