ТЕМА 13. БІХЕВІОРИЗМ У РЕЛІГІЄЗАВСТВІ (додатково)

1. Біхевіоризм Дж. Уотсона та Б. Скінера.

Біхевіоризм – напрям у психології, предметом вивчення якого є людська поведінка. З точки зору біхевіоризму розглядається багато явищ людського життя, в т.ч. і релігія. Великий вплив на формування біхевіоризму мали концепції рефлексів, основи якої були викладені у працях Миколи Сєченова (1829 – 1905), Івана Павлова (1849 – 1936), Чарльза Шеррінгтона (1857 – 1952), Володимира Бехтерева (1857 – 1927) та ін.

Американський психолог Джон Уотсон (1878 – 1958) є основоположником біхевіоризму. Під час навчання у Чиказькому університеті він захопився експериментальною психологією, але його об’єктами дослідів були тварини. У журналі «Психологічний огляд» у 1913 р. була опублікована стаття Уотсона «Психологія, як її бачить біхевіорист». Радикальна для того часу позиція Уотсона полягала у тому, що психологи повинні вивчати винятково поведінку, а не інтелект чи психічну діяльність. Відповідно до його поглядів, завдання психології – пророкувати та контролювати поведінку людини. Поведінка аналізувалася з точки зору особливостей м’язових та гормональних реакцій; їх потрібно було вивчати у зв’язку зі змінами стимулів, що виникають у самому організмі або у зовнішньому середовищі.

Значний вплив на формування цієї ідеї мала теорія рефлексів І. Павлова. Як правило, мова іде про вибір ключових термінів біхевіоризму – стимули і реакції. Головним завданням дослідника було визначення так званих стимул-реактивних пар та умов їх формування. У деяких теоріях біхевіоризму присутнє поняття так званих «проміжних змінних», під якими розуміється суб’єктивний фактор, що опосередковує зв’язок реакції та стимулу. Дослідник вважав, що психологія є об’єктивною експериментальною галуззю природничих наук. Її теоретичним завданням є прогнозування поведінки та керування нею. Інтроспекція не є суттєвою частиною цього методу, так як її наукові методи залежать від того, яким чином вони можуть бути виражені в термінах існування свідомості. Уотсон твердив, що не потрібно більше обманювати себе вимислами про те, що саме психічні стани є предметом спостереження.

Об’єктом дослідження Уотсона є процеси, що аналізуються у термінах «стимул-реакція». Реакції, на його думку, можуть бути явними та неявними (до останніх відносяться процеси в організмі). На базі набору простих чи первинних реакцій формуються реакції більш складні, котрі Уотсон назвав актами. Це – вживання їжі, написання книги, гра в бейсбол. Будь-яка реакція є комбінацією стимулів. Зрозуміло, що надії біхевіористів на опис за допомогою подібного підходу всіх форм поведінки не є такими необґрунтованими, тому що рефлекси бувають не тільки безумовними, а й умовними, а вся діяльність людини включає у себе дуже багато стимулів.

Уотсон не залишив праць, присвячених релігії, проте своє ставлення до цієї проблеми висловив своєрідно. Він вважав, що релігійні філософські догми довго стримували нас від того, щоб дати хоч би найскромніші логічні формулювання тих шляхів, крізь які проходить наше мислення. Протягом століть церковники тримали публіку під контролем, примушуючи її вірити, що все, що є на світі від тих речей, що неможливо спостерігати – повинно бути могутнім і таємничим, чаклунським. Мотиви цього очевидні. Тільки таким шляхом шамани можуть зберегти свій контроль, – твердив Уотсон. А тому науці доводиться майже підривними методами прокладати свій шлях через цю стіну релігійного захисту.

Сам Уотсон зробив кілька важливих спостережень щодо інстинктивної поведінки. Фактично від був одним із першим сучасних етологів. Проте нова форма науки, розроблена ним, з’явилася дещо передчасно, тому що він мав у розпорядженні небагато безсумнівних фактів з вивчення людської поведінки. Йому потрібно було більше фактичного матеріалу. Тому й певно, що багато з того, що він говорив чи писав, здається наївним чи спрощеним. Проте багато результатів, які потрібно було Павлову, можна було отримати вивчаючи поведінку тварин. У Павлова це були собаки, в Уотсона та Скіннера – пацюки. Вважалося, що поведінка людини не відрізняється від поведінки тварин своєрідністю та підкоряється тим же законам.

Релігія, вважав Уотсон, у двох напрямках протилежна науці: перша наполягає на догмах, що не можуть бути верифікованими, наприклад незалежне від тіла існування душі. Вона використовує методи, що є несумісними із об’єктивним науковим дослідженням, зокрема авторитет та залякування. Освічені люди повинні, відмовившись від релігії, замінити її експериментальною етикою.

Подібні методи вивчення релігійних питань крізь призму людської поведінки були в американського психолога Берреса Скіннера (1904 – 1990). Найбільше він став відомий завдяки дослідженню так званої оперантної поведінки. Для цього тварини (здебільшого пацюки) поміщалися у пристрій, названий «скіннерівською скринькою». Пацюк, вага якого доведена до 80-90% від нормальної, поміщається у тісну клітку, що дає можливість тільки для тих дій пацюка, які експериментатор може спостерігати. Скринька має отвір, через який подається їжа, і важіль. Пацюк повинен кілька разів натиснути на важіль, щоб одержати порцію їжі. Це натискування називається оперантною поведінкою. Яким чином пацюк натискає на важіль – лапою, носом, хвостом – не має значення – оперантна реакція залишається такою ж, бо викликає той же наслідок – отримання їжі.

На основі вивчення оперантної поведінки, тобто спонтанних дій, для яких не існує початкового стимулу Скіннер вважав, що релігійна поведінка існує тому, що вона розвивається у вигляді підкріплювача стимулу. Вона не вимагає логічного або причинного зв’язку між відтвореною поведінкою і підкріпленням. Підкріплення, що потребує такого зв’язку, описано Скіннером як випадкове на прикладі феномена «марновірної» поведінки голубів. Голуби демонстрували різноманітну, чітко визначену та часто повторювану «марновірну» поведінку: один кружляв колами, інший стояв, схиливши свою голову в кут клітки, ще один постійно кланявся в підлогу. Причому, одного разу утворившись, ці «забобонні» реакції демонстрували тенденцію до збереження. Інше дослідження психолога показало, що подібна, випадково підкріплена поведінка може бути обумовлена випадковим стимулом, наприклад, світлом і таким чином цей стимул набуває функцію розрізнення.

Вивчаючи діяльність релігійних організацій, Скіннер зазначав, що релігійні організації, як політичні так і етичні, призначені контролювати поведінку. Ідея контролю турбує лише індивідів, які підтримують вигадку про саморегулюючу автономну особу. Питання полягало не в тому, чи повинен бути контроль, оскільки вся поведінка людини так чи інакше контрольована. Завдання полягає в тому, хто буде здійснювати це управління. Проблема релігійного контролю, незалежно від вигадок, що використовуються для збереження і приховування його, є проблемою його залежності від несприятливого підкріплення або загрози покарання. Він зауважував, що релігійні організації відходять від неприємних заходів впливу, таких як загроза пекельного полум’я і «відчуття (почуття) гріха», яке це породжує, до більш приємних, таким як підкреслення любові Бога.

Скіннер був переконаний, що релігійні віровчення і закони підсумовують існуючі паттерни соціального підкріплення, які призначені зменшувати егоїстичну поведінку і посилювати поведінку, корисну для інших. Він зазначав, що офіційні закони релігійних організацій точно визначають випадковості підкріплення, залучаючи обставини, на підставі яких поведінка здійснюється, поведінка сама по собі і підкріплені наслідки. Випадковості, звичайно, існували в дійсності задовго до того, як були сформульовані.

На думку психолога, релігійний контроль більш суворий, ніж групова практика, з якої він походить. Слідом за обмеженнями, що потрібні для збереження співпраці в групі і благополуччя окремих її членів, релігійні організації можуть вимагати більш екстремальної поведінки, такої як цнотливість, безшлюбність, обітниця бідності або навіть умертвіння плоті і життя мученика. Подібний контроль стає ефективнішим з розвитком потужного «самоконтролю», який виникає з обумовленого несприятливого стимулювання.

Скіннер не залишив розробленої концепції релігії, проте їй присвячений розділ в книзі «Наука і людська поведінка», а також окремі примітки про релігію, що зустрічаються в інших працях, таких, як «Поведінка організмів», «По той бік свободи та гідності» чітко простежують його позицію. Висловлювання Скіннера розподіляються між двома темами: джерело релігійної поведінки та роль релігійних інститутів в контролі поведінки.

Релігійна поведінка є передусім одним з видів оперантної поведінки. Вона на відміну від респондентної (яка, як і в експериментах Павлова, обумовлена попереднім стимулом), визначається подіями, наступними за реакцією. Природа цих подій змінює тенденцію організму повторювати дану поведінку в майбутньому. Якщо наслідки сприятливі для організму, то вірогідність повторення поведінкового акту посилюється. Ефективність підкріплюючого стимулу оцінюється за зростанням чи зменшенням частоти наступних реакцій. Така поведінка є «інструментальною», тобто вона діє на навколишнє середовище, змінюючи його так, щоб воно забезпечувало її повторення. Будь-яка підкріплена поведінка має тенденцію повторюватися, а непідкріплена чи карана поведінка відповідно може не повторюватися чи пригнічуватися. Відповідно, релігійна поведінка здійснюється тому, що вона одного разу мала місце у супроводі підкріплюючих стимулів.

Людині важко погодитися з тим, що звичні їй ритуали мають своїм джерелом випадкові причини. Такій поведінці сприяло усвідомлене навчання, використовувалися складні системи міфів. Вони сприяли вкоріненню та увіковічненню релігії. Віра, що залучається для пояснення релігійної поведінки, просто обставина, що говорить нам, з якою вірогідністю потрібно очікувати тієї чи іншої поведінки. Релігійна віра – це звичайний спосіб пояснити стійку поведінку, якщо ми ігноруємо оточуючі події, що її підкріпляли. Відтак, Бог для біхевіориста – цілком непотрібне поняття. Сам Скіннер на запитання радіорепортера про те, чи боїться він смерті, відповів, що «… я не вірю в Бога, тому я не боюсь смерті…».

Особливе місце у творчому доробку Скіннера займає фантастичний роман «Уолден Два», що являє собою соціальну утопію. В ньому досліджується можливість сконструювати засноване на принципах біхевіоризму ідеальне суспільство, всі члени якого були би щасливими. Головний його герой Фрезер, психолог-експериментатор, засновує комуну. З приводу питання про релігію виникає конфлікт між ним і правлінням общини. Фрезер відмовляється прийняти те, що би не було по той бік істини. Община відкидає його думку і допускає релігію. Правда, роль останньої в жодному випадку не повинна була б нагадувати ту, котра вона відіграє в «ідеологізованих суспільствах», котрими є монастирі, а іноді навіть цілі народи, що проникнуті релігійністю. Подібні релігійні культури, стверджував Фрезер, увіковічнили самі себе, виховуючи своїх дітей в такому способі життя, котрий, за нашими уявленнями, попирає всі людські інстинкти. Якою ціною далося це увіковічення? Якщо ці суспільства і вижили, говориться в романі, то лише тому, що відмовилися від участі в конкуренції. Очевидно, що цивілізація залишила їх далеко позаду. Вони не захотіли йти в ногу з прогресом людства, і, цілком можливо, що в недалекому майбутньому вони можуть зруйнуватися, так як уже зруйнований принцип, на якому вони побудовані.

Зауважимо, що закладена Уотсоном традиція негативного ставлення до релігії залишалася панівною у всіх біхевіористичних концепціях ХХ ст. Науково-методологічні принципи, на базі котрих розроблялося розуміння психологічної природи релігії, формулювалися у термінах стимул-реактивної теорії. Так, типовим можна вважати підхід Л. Кесслера, який вважав, що в релігійних переконаннях будь-якої людини можна при бажані побачити не що інше, як складний набір завчених реакцій на складний набір стимулів. Думка, що знання Бога і вшанування Його є ворожою, знаходить своє повне заперечення у практиці більшості релігій, що приділяють увагу релігійному вченню і не занадто розраховують на Одкровення чи природжене знання. Комбінація природженого релігійного вчення, неформального батьківського навіювання і всюдисущого релігійного тиску робить зрозумілим те, чому багато дітей виявляються втягнутими у релігійну поведінку. Незалежно від того, чи є опосередкованими в таких ситуаціях завчені мотиви пристосування чи імітації, вони позитивно підтримують релігійні висловлювання чи інші форми релігійної поведінки. Інтенсивна емоційність, котра часто супроводжує релігійні переживання, може бути результатом того, що релігія здатна задовольняти потребу і залежність у спілкуванні, потрібності суспільству.

2. Релігійні погляди біхевіористів

Чимало біхевіористів займали послідовні антирелігійні позиції. Існували теорії, в рамках котрих релігія отримувала позитивну оцінку як вид поведінки, що сприяє виживанню і пристосуванню до того чи іншого середовища, чи як фактор оптимізації біологічних процесів в організмі. Характерними представниками такого підходу до релігії були психологи Вільям Уеллс і Джон Траут. Так, у праці Уеллса «Біологічні основи віри» релігійна віра виступала як реакція, в основі котрої лежала система рефлекторних дуг, згрупованих так, що деякі конкретні висловлювання і твердження можуть отримувати позитивне підкріплення. Біологічні передумови віри двоякі. З одного боку вона базується на первинних інстинктах допитливості, самоприниження, втечі і батьківської турботи, їм також товаришують емоції здивування, негативного самовідчування, страху і ніжності. З іншого боку віра має пряму цінність для виживання в силу її оптимізуючої дії на організм.

Подібний випадок Уеллс ілюстрував так: у первісних народів спостерігалися випадки раптової смерті людини, переконаної в тому, що вона порушила певне табу і повинна померти. Уеллс зауважував, що та обставина, що релігійна віра існує серед первісних народів скрізь, з очевидністю свідчить про її цінність для процесів виживання».

Коли Траут працював над працею «Релігійна поведінка», в американській психології переважала тенденція до заперечення інстинктів у людини. Він відкидав механістичний матеріалізм радикального біхевіоризму, проте з іншого боку шукав можливості залишитися вірним біхевіористичним принципам. При розрізненні релігійної і нерелігійної поведінки від посилався на критерії апостола Павла: віру, надію, любов. За цими переживаннями (названими модусами поведінки організму) стоять певні тілесні процеси – кожен з яких сигналізує про певну динамічну організацію нейронів, м’язів та залоз. Відповідно, як фізіологічний процес може і повинен бути описаний, наприклад перетворення надії в впевненість і переживання індивідом стану віри.

Особливе місце відводив Траут питанню про елемент передбачення, що пов’язаний з процесом відтворення. Ідея про психологічне відтворення як однієї з функцій релігії, була висловлена ще Гамільтоном, підхоплена У. Джемсом і розвинена Г. Холлінгвортом (1880 – 1956). Мається на увазі, що стимул має тенденцію відтворювати в пам’яті ті переживання, котрі були пов’язані з початковим досвідом, що асоціюється з даним предметом. Одночасно на цей досвід можуть накластися й інші враження.

Американський психолог Гаррі Холлінгворт зазначав, що більша частина релігійних церемоній завдячує своєю ефективністю процесу відтворення. Трепет благочестя пробуджується тривіальними деталями, що запропоновані в оригінальній комбінації – хрест, гімн, свічі та ін. Релігійні образи та норми мають значення гарантів у досягненні певних цілей, які іншим способом недосяжні – взаєморозуміння, їжа, дах над головою, спокій, секс. Даремно психологи, твердив Холлінгворт, вважають релігійні погляди як ілюзорні, аутичні чи патологічні. Якщо розвиток науки і порушить цю техніку адаптації, то він же і створить нову віру, віру вчених.

Для релігійної поведінки характерна свобода від конфлікту, постійність та неослабна інтенсивність. Інші способи поведінки розцінюються віруючою людиною як гріх, відсутність твердості, тому вони так чи інакше загальмовані. Вибір релігійного типу поведінки уявляється віруючій людині єдино правильним шляхом, єдиним шляхом порятунку – індивід залишається відносно нечутливим до відволікаючих стимулів. Стійкість релігійної поведінки індивіда проявляється в тому, що його вибрані цілі переслідуються іноді ціною значних затрат часу та енергії. Нарешті, релігійні поведінкові акти відрізняються незвичайним поривом у досягненні бажаного. Найбільш релігійними слід вважати ті реакції, що розвивають найвищу інтенсивність, а суб’єктивно пере живаються як віра, надія і любов.

Релігійну поведінку можна побачити усюди і у всіх живих організмів. Мураха і шимпанзе, не знаючий писемності дикун і ерудит новітньої школи, батьки і дитина, чоловік і жінка можуть реагувати по-різному на ці об’єкти, але їхня реакція буде релігійною, якщо її спрямовано на деякі позитивні цілі і має належний ступінь інтенсивності. Коли індивід діє без наснаги, автоматично, його поведінку можна розцінювати як релігійну. Вона не виявляє інтегрованого руху в майбутнє, не містить очікування або надії.

У цілому ж розуміння релігії біхевіористами було досить специфічним. Багато біхевіористів заклали негативне ставлення до феномена релігії. Науково-методологічні принципи, на базі яких розроблялося розуміння психологічної природи релігії, формулювалися в визначеннях біхевіористичної стимул-реактивної теорії. Проте в працях біхевіористів траплялися позитивні оцінки релігії, але в них релігія отримала розуміння як вид поведінки, який сприяє виживанню і пристосуванню до середовища. Суттєвим було вивчення природи релігійних вірувань, історичний розгляд релігії, функцій релігій у суспільстві.

Поиск по сайту: