Реклама унікальних політичних пропозицій

Унікальне політичне пропозицію (>УПП) є особливим чи специфічним виглядомуникального торговельної пропозиції (>УТП).УТП, є ефективності реклами, так воно наголошує на тому, що вигідно відрізняє рекламований товар чи послугу. Політична реклама як різновидреклами комерційної — у ній «товар» і «послуги» специфічні (яскраві особистості, ідеї, мальовничі картини майбутнього способу життя й системи відносин) —повинна містити їй політичний пропозицію. 6 основних вимог. Символічність.УПП має відповідати існуючим традиціям у суспільстві, у яких сильний вплив на людей. Концептуальність. УУПП повинна бути головна ідея, що може задовольнити актуальні суспільні потреби виборців.Персональностъ. УУПП необхідно відбивати якості лідера, що забезпечить його впізнаваність. Ексклюзивність. Наскільки відокремлена в сприйнятті виборців запропонованеУПП з інших.Наличествование. Широта впливуУПП на виборців. Доступність. НаскількиУПП розуміється виборцями і яка його значимість. Унікальне політичне пропозицію складається з лозунгів і закликів, характеристик іміджу політичного лідера, образотворчих рішень, психологічних впливів, політичних міфів. Унікальне політичне пропозицію має трискладову структуру. 1. пропозицію. У виборця має сформуватися чітке уявлення у тому, що, коли він віддасть свого голосу за кандидати і той переможе під час виборів. 2. неповторність, унікальність. Унікальне політичне пропозицію має повторювати або бути схожим на пропозиції інших наших політиків і партій, та заодно легко дізнаватися. 3. сила і її. Сила пропозиції визначається міццю аргументації, що у своє чергу залежить від форми її подання. Загальні вимоги до політичну рекламу і унікальному політичному пропозиції. 1. має супроводжуватись зовнішньої атрибутикою,вселяющей впевненість й оптимізм. Це насамперед, стосується оформлення зразків політичної реклами — колірної гами, форми, символіки, музичного супроводу, голоси (чи це лідера чи диктора), який вимовляє головний гасло чи заклик, шрифтів тексту тощо. Особливі вимоги до лозунгів у політичному рекламі. Гасло — це заклик, стисло формі виражає керівну ідею, завдання чи вимога. У процесі створення гасел нерідко враховуються парадоксальні особливості психології масової свідомості. Політичні гасла би мало бути лаконічними і образними, з конкретною змістом, доступні всіма пам'ятні. Вони повинно бути внутрішніх суперечностей, те, що можна витлумачувати по-різному. Образність ключових слів гасел підвищує їх суґестивні можливості, тобто вони починають виконувати функціювнушающего психологічного впливу.Лаконичность і конкретність сенсу сприяє пам'ятанню, точної інтерпретації і відтворення. Виняткова роль політичну рекламу відводиться образу політичного лідера, його іміджу.

Реклама унікальних політичних пропозицій
Унікальне політичне пропозиція (УПП) є особливим чи специфічним видом уні кального торговельної пропозиції (УТП). УТП, є головним чинником ефективності реклами, так воно підкреслює те, що вигідно відрізняє рекламований товар або послугу. Політична реклама як різновид рек лами комерційної - в ній «товар» і «послуги» специфічні (яскраві особистості, ідеї, живописні картини майбутнього образу життя та системи відносин)-повинна утримувати своє політичне пропозицію. 6 основних вимог. Символічність. УПП має відповідати існуючим традиціям у суспільстві, що має сильний вплив на людей. Концептуальність. В УВП має бути присутня головна ідея, яка здатна задовольнити актуальні суспільні потреби виборців. Персональност'. В УВП повинні бути відображені якості лідера, що забезпечить його впізнаваність. Ексклюзивність. Наскільки відокремлене в сприйнятті виборців пропоноване УПП від інших. Наличествование. Широта впливу УПП на виборців. Доступність. Наскільки УПП розуміється виборцями і яка його значимість. Унікальне політичне пропозиція складається з гасел і закликів, характеристик іміджу політичного лідера, образотворчих рішень, психологічних впливів, політичних міфів. Унікальне політичне пропозиція має трикомпонентну структуру. 1. пропозиція. У виборця має сформуватися чітке уявлення про те, що буде, якщо він віддасть свій голос за кандидата і той переможе на виборах. 2. неповторність, унікальність. Унікальне політичне пропозиція повинна повторювати чи не бути схожим на пропозиції інших політиків і партій, але при цьому легко дізнаватися. 3. сила і привабливість. Сила пропозиції визначається міццю аргументації, яка у свою чергу залежить від форми її подання. Загальні вимоги до політичної реклами і унікальному політичному пропозиції. 1. повинно супроводжуватися зовнішньою атрибутикою, вселяє впевненість і оптимізм. Це, перш за все, стосується оформлення зразків політичної реклами - колірної гами, форми, символіки, музичного супроводу, голоси (будь то лідера чи диктора), який виголошує головне гасло чи заклик, шрифтів тексту та ін Особливі вимоги до гасел у політичній рекламі. Гасло - це заклик, в короткій формі виражає керівну ідею, задачу або вимогу. У процесі створення гасел нерідко враховуються парадоксальні особливості психології масової свідомості. Політичні гасла повинні бути лаконічними і образними, з конкретним змістом, доступні всім і запам'ятовуються. У них не повинно бути внутрішніх протиріч, того, що можна тлумачити по-різному. Образність ключових слів гасел підвищує їх сугестивні можливості, тобто вони починають виконувати функцію внушающего психологічного впливу. Лаконічність і конкретність сенсу сприяє запам'ятовуванню, точної інтерпретації та відтворення. Виняткова роль у політичній рекламі відводиться образу політичного лідера, його іміджу.
Політична реклама та її вплив на свідомість і електоральні уподобання

Структура політичної реклами: 1. предмет (партії, кандидати, об'єднання). 2. об'єкт (виборці, групи виборців). 3. зміст (програми партій і кандидатів). 4. цілі і завдання (активізація, інформування виборців). 5. технічні засоби і рекламоносії. 6. зв'язку з виборцями (листи, опитування, звернення).

етапи створення політичної реклами
Політична реклама - це форма політичної комунікації в умовах вибору, адресний вплив на електоральні групи в лаконічній, оригінальній, легко запам'ятовується формі виконує пропогандісткую і агітаційну функцію..
Створення політичної реклами та проведення рекламної кампанії здійснюються поетапно. На першому етапі досліджується «політичний ринок», в результаті чого знаходиться потрібна політична ніша і та частина електорату (цільові групи), на досягнення підтримки якої розраховує рекламодавець. Другий етап: це вибір того чи іншого типу рекламної кампанії за критеріями спрямованості (цільова кампанія або тотальна), «географії» охоплення електорату, використовуваних у її рамках коштів і т.д. На 3 етапі розробляється концепція політичної рекламної кампанії на основі обраної стратегії (стратегії можуть бути наступальними, агресивними або оборонними, будуватися на охоронних символах або обіцянках змін, викликати почуття надії і оптимізму в разі перемоги потрібного кандидата або ж почуття страху в разі можливої ​​перемоги його опонента, будуватися на залякуванні або принципі «меншого зла» і т.д.). 4 етап включає створення медіаплану, розміщення рекламної продукції на тих чи інших рекламоносіях. 5 етап-проведення самої політичної рекламної кампанії. Важливим є 3 етап-розробка концепції політичної реклами, аргументованої системи уявлень про необхідні кошти і оптимальні методи досягнення політичної мети через політичну рекламу. Концепція обов'язково повинна включати: цілі і завдання рекламної кампанії, необхідні засоби їх досягнення, форми подання реклами, структуру іміджу лідерів і політичних об'єднань, уявлення про засоби ведення кампанії та їх співвідношення між собою (ЗМІ, наочна агітація...), розробку запам'ятовується гасла (слогану), фінансові розрахунки, організацію зворотного зв'язку з електоратом

 Контрреклама — опровержение недобросовестной рекламы. В РФ была предусмотрена статья в качестве наказания за недобросовестную рекламу прежним федеральным законом о рекламе 1995 года.

 Антиреклама — информация, призванная не поднимать, а уменьшать интерес, либо дискредитировать товары, предприятия, товарные знаки.

Слід зазначити, що разом з рекламою існує і антиреклама, яка вперше була створена в 1964 голу. Це були короткі рекламні ролики, показані по американському телебаченню, метою яких була дискредитація одного з претендентів в президенти.

Останнім часом антиреклама стала не менш поширеною, чим сама реклама і набула достатньо широкого поширення в Україні. Для підвищення її ефективності, в ній присутній гострий гумор або уїдлива іронія, сарказм або міф, що запам’ятовується і зрозумілий. Але найбільш убивчими виступають гаряче кохані в народі політичні анекдоти.

Динамічні зміни політичної і соціально-економічної обстановки в Українії, її міжнародного становища надають найчастіше прямий вплив на повсякденні життєві ситуації значної частини населення країни. Так, наприклад, наслідки проведеної економічної політики, зміни її напрямків у зв'язку з розміщенням та перегрупуванням політичних сил може викликати пожвавлення економічної кон'юнктури або її спад і відповідно закриття певних виробництв і зупинку підприємств певного профілю. Це в свою чергу може призводити до втрати робочих місць для безлічі людей в ряді регіонів, окремих міст і т.д.

Закриття великих виробництв оборонного комплексу веде до різкого зниження привабливості спеціальностей технічного профілю і, відповідно, пошуку інших професій для частини населення.
Активізація діяльності фінансово-комерційних структур орієнтує значну частину молоді на здобуття спеціальностей економічного і юридичного профілю. Конфліктні ситуації в ряді регіонів викликають міграційні процеси.
Все це активізує потреби людей у соціально значущої інформації для своєї орієнтування в політичній та соціально-економічній ситуації на федеральному, регіональному та місцевому рівнях, змушує їх стати активними споживачами інформації, учасниками інформаційно-комунікативних процесів у нашому суспільстві.
У теж час відбуваються кардинальні суспільні зміни призвели до різкого кількісного та якісного зміни інформаційного середовища російського суспільства, в якій доводиться діяти людям, функціонувати всім громадським і державним структурам, підприємствам, установам і т.д.
Ці явища відбуваються в умовах бурхливого розвитку телекомунікаційних засобів та інформаційної техніки, створення якісно нових інформаційних технологій та систем, що висуває інформаційно-комунікативні процеси і сукупність різнорівневих інформаційних факторів на ключове місце в сфері соціального управління в суспільстві.
В інформаційному середовищі, що представляє складне системне утворення, виділяється процесуальна складова, як найбільш динамічна і постійно змінювана її частина - інформаційно-комунікативні процеси, які активно впливають на індивідуальну, групову і суспільну психологію (індивідуальне, групове і масову свідомість).

сьогодні відбувається зміна в трактуванні терміна «інформаційна безпека». Суспільство змушене переходити від традиційної боротьби з витоками інформації і несанкціонованим проникненням в інформаційні системи до створення комплексних систем інформаційної безпеки, створюючи перешкоди масовому інформаційному впливу на свідомість громадян. Ці технологій повинні сприяти свободам, підвищувати рівень самореалізації громадян та спонукати їх до активнішої участі в громадських справах, стимулювати економічний розвиток і зайнятість, заохочувати соціальний і культурний процес, удосконалювати процес освіти й здобуття знань. Їх слід використовувати в інтересах людини, соціального прогресу, демократії та миру.

Асамблея вважає за доцільне шукати способів уникнення таких ризиків, як зменшення політичного вибору, маніпуляції із свідомістю, комерціалізація та фрагментація політичних повідомлень, надмірна кількість громадських опитувань, маргіналізація парламентських процедур, соціальна дискримінація, контроль за громадянами й тенденція до негайної, проте девальвованої форми демократії. Резолюція рекомендує врахувати нові перспективи, що їх несуть нові комунікативні та інформаційні технології для розвитку інтерактивності як основного засобу подолання пасивності, яка характерна для тих, хто просто спостерігає за подіями [5, с. 145].

Вчені стверджують, що передбачити всі можливі загрози в галузі інформаційної безпеки неможливо, оскільки вони здатні змінювати свої зміст та динаміку, а правове регулювання вимагає стабільності [8, с. 16]. Саме тому наголошується на необхідності спрямовувати політику інформаційної безпеки не на пошук відповіді на певну загрозу, а на створення безпечних

Маніпуляція — це вид психологічного впливу, досконале здійснен­ня якого веде до прихованого спонукання в іншої людини намірів, що не збігаються з її актуально існуючими бажаннями [37, 59].

Політична маніпуляція — це система засобів ідеологічного і духов­но-психологічного впливу на масову свідомість із метою нав'язати певні ідеї, цінності; цілеспрямований вплив на громадську думку і по­літичну поведінку для спрямування їх у заданому напрямку [82, 797].

Політологи політичне маніпулювання досліджують у двох напрямках. Перший — апологетичний, згідно з яким політичне маніпулювання розглядається як необхідний засіб управління свідомістю мас. Другий — соціально-критичний — кваліфікує політичне маніпулювання як прин­ципово нове сприйняття соціальної дійсності [82, 797]. Обидва напрям­ки мають сенс, особливо в умовах принципово нової ролі засобів ма­сової інформації у формуванні масової свідомості.

Технологія політичної маніпуляції, за визначенням В. Амеліна, здійснюється завдяки впровадженню у свідомість під виглядом об'єк­тивної інформації несправжнього, однак бажаного для окремих груп змісту; впливу на больові точки суспільної свідомості, які спричиняють страх, тривогу, ненависть; реалізації певних прихованих цілей, досягнен­ня яких комунікант пов'язує з підтримкою громадською думкою своєї позиції [5, 75].

Політичні маніпуляції є двох видів — міжособові і масові. І ті, й ін­ші мають відповідну мету і технології, завдяки яким досягають мети.

Для здійснення міжособових маніпуляцій важливо знати тип і особ­ливості особистості, оскільки саме з їх урахуванням і чиниться вплив на людину, а для того щоб маніпулювати групою людей, особливо вели­кою, необхідно досконально знати її загальні характеристики, вразливі місця.

Історія знає достатньо маніпуляторів — психологічно сильних або просто неординарних особистостей, які вміло впливали не лише на оди­ниці, а й на великі групи людей завдяки особистісним якостям, уміло використаним технологіям обробки громадської думки у власних або корпоративних інтересах. Наполеон, А. Гітлер, Й. Сталін, М. Горбачов, десятки інших політиків досконало володіли технологією формування громадської думки за рахунок як власних рис, якостей, здібностей та умінь, так і своїх підлеглих, а також за допомогою різноманітних засобів масової інформації.

Політичні маніпуляції найбільше використовуються з метою досяг­нення влади, її реалізації та утримання. Мета будь-якого маніпулятора чи групи маніпуляторів — підпорядкувати власній волі іншу людину чи групу людей.

Маніпуляції в політиці — не що інше, як спекуляція на людських емоціях і почуттях. Звідси — релігійні війни, глибокі національні су­тички і конфлікти, фанатизм, екстремізм, тероризм та інші явища, ос­новою яких є передусім вторгнення в глибинні почуття не лише окре­мих людей, а й цілих народів і націй.

У політичній маніпуляції використовується все: виразна мова жестів (М. Горбачов); окремі характерні звички (сигара У. Черчілля, люлька Й. Сталіна); красномовна на рівні акторства риторика (Ф. Кастро) тощо. Однак найсильніше і найрезультативніше політичне маніпулювання здійснюється за допомогою мас-медіа — преси, радіо, телебачення, реклами та інших інформаційних засобів.

Серед основних передумов, які визначають сьогодні значну ефективність маніпулювання, можна виділити високий професіоналізм в організації маніпулятивних впливів, появу нових форм та засобів прихованого впливу на індивідуальну, групову та масову свідомість, відсутність психологічних механізмів захисту від маніпулятивних впливів у більшої частини населення, відсутність соціальних механізмів контролю і нейтралізації інформаційно-психологічних впливів, відсутність концептуального (науково-методичного) забезпечення у сфері захисту від негативних інформаційно-психологічних впливів. Така ситуація викликає чимале занепокоєння. Саме тому пошук способів захисту та нейтралізації маніпулятивних впливів, особливо у виборчий період, набуває чимраз більшої актуальності. Однак ми розуміємо, що нейтралізувати діяльність висококваліфікованих фахівців, що прагнуть чи найняті для досягнення певних цілей на шкоду інтересам окремих особистостей, держави та суспільства є дуже складно. Саме тому необхідним є створення системи захисту від негативних інформаційно-психологічних впливів, яка б включала нормативне обмеження застосування такого роду технологій.

Політичний конфлікт — це зіткнення суб'єктів політики в їх взаємному прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із досягненням влади або її перерозподілом, а також зі зміною їх політичного статусу в суспільстві.

Джерелом політичних конфліктів служить задоволення базових потреб соціальних груп та індивідів, яке в складному структурованому суспільстві не може бути забезпечене без узгодження та централізованої координації зусиль, чим і займається державна влада. Таким чином, політична влада для групи — не самоціль, а засіб гарантування задоволення її фундаментальних потреб.

Об'єктом політичних конфліктів виступає державна влада, а також політичний статус соціальних груп (ступінь наближеності або віддаленості від важелів влади, можливість здійснювати вплив на ухвалення обов'язкових для всього суспільства рішень) і політичні цінності (патріотизм, громадянськість, права і свободи тощо).

Суб'єктами політичних конфліктів є соціальні групи, або політичні інститути, що представляють їх інтереси. За діями політичних інститутів (уряду, парламенту, судів) стоять інтереси соціальних груп, але політичні рішення ухвалюють політичні установи, що мають у своїх діях певну незалежність від тих соціальних груп, що їх підтримують.

Політичний конфлікт - це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів, обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей і поглядів.
Всі політичні конфлікти в суспільстві можна розділити на два основні вигляд: горизонтальні і вертикальні.

1. Горизонтальні політичні конфлікти. В них боротьба за владу і владні повноваження ведеться в рамках існуючого ладу. Наприклад, між урядом і парламентом, різними політичними угрупуваннями в правлячій еліті, державою і окремими суб'єктами політики (особою, групою, інститутом) і т.д.

2. Вертикальні політичні конфлікти. В них конфронтація проходить по лінії «влада – суспільство». Різні соціальні шари, класи і етнічні групи в неоднорідній соціальній політичній структурі суспільства займають різні позиції (статуси) і грають різні ролі. Ієрархічність статусно-ролевої структури нерівний доступ до ресурсів і влади породжують політичні конфлікти на всіх рівнях вертикалі «влада - суспільство».
Як види політичних конфліктів виділять також конфлікти цінностей і конфлікти інтересів.
Конфлікт цінностей виникає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій, тобто уявлень про саму політичну систему, політичний курс країни і правила політичної гри.
В конфлікті інтересів боротьба йде у сфері розподілу і перерозподілу різних ресурсів (влади, матеріальних благ, духовних цінностей та ін.).
Кожний конфлікт має свою внутрішню структуру, в якій зарубіжна конфліктологія виділяє наступні складові:

· Конфліктна ситуація - це ситуація, в якій дві або більш сили переслідують несумісну мету. При її аналізі важливо визначити, чи націлені сторони на боротьбу до остаточної перемоги, що припускає знищення або повне підкорення супротивника, або їх мету обмежено отриманням певних матеріальних ресурсів, певного статусу.

· Конфліктна установка, під якою розуміється орієнтація учасників конфлікту, їх очікування і взаємне сприйняття, характеризує психологічний аспект конфлікту.

· Конфліктна поведінка, під якою розуміються дії, що робляться сторонами конфлікту один проти одного. Вони можуть бути насильницькі і ненасильницькі. Розрізняють пряму і непряму конфліктну поведінку.

Політичні конфлікти можуть виконувати негативні і позитивні функції.

Специфіка об'єкта і суб'єктів політичних конфліктів додає їм низку характерних особливостей, що відрізняють цей вид міжгрупових конфліктів від усіх інших.

1. Переважно відкритий характер і досить яскравий прояв зіткнення інтересів. Політика - це сфера дозволеної суспільством боротьби, спосіб ослабити соціальну напругу розрядкою емоцій у політичному змаганні. Звідси і з'являється схильність до зовнішніх ефектів, відома театральність політичного життя.

2. Обов'язкова публічність. Ця характеристика означає, по-перше, що політика нині професіоналізувалася, тобто здійснюється особливою групою осіб, інтереси яких не співпадають з інтересами народу, а, по-друге, це припускає їх звернення до народу (непрофесіоналів) й активну мобілізацію його на підтримку своєї сторони.

3. Збільшення кількості політичних конфліктів. їх сьогодні набагато більше, ніж інших. І не тільки тому, що конфлікт є головним способом дії чи зразком поведінки політиків, а головним чином тому, що багато конфліктів неполітичної сфери життя людей, не знаходячи свого мирного вирішення, переходять у сферу політичну, тобто вимагають для врегулювання державного втручання.

4. Зростаюча значущість. Яким би локальним не був політичний конфлікт, він завершується ухваленням рішення на державному рівні, а воно обов'язкове для всіх членів суспільства.

5. Обов'язкове встановлення політичного панування. Оскільки політичні конфлікти розгортаються в соціальному просторі, де домінуючою віссю є вертикаль державної влади, їх головною метою неминуче стає встановлення політичного панування сторони, що виявилася сильнішою. Звідси й гострота політичних конфліктів та набуття ними крайніх форм - путчі, заколоти, повстання.

6. Можливість використання силових ресурсів.. З усіх видів влади в суспільстві тільки державна володіє правом легального застосування сили. Оскільки держава як політичний інститут є неодмінним учасником практично всіх політичних конфліктів, завжди існує велика спокуса в якості останнього аргументу використати силу, причому на абсолютно законних підставах. Це робить політичні конфлікти потенційно небезпечними та руйнівними за їх наслідками.

Зважаючи на складність і багато вимірність політичної сфери, класифікація властивих їй конфліктів не може не бути багатовимірною. Традиційно розрізняють:

- внутрішньополітичні і зовнішньополітичні (міждержавні) конфлікти;

- конфлікти тоталітарних і демократичних політичних систем;

- конфлікти інтересів (статусні та ролеві);

- конфлікти цінностей та ідентифікації.

ВИДИ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ

Суспільству для стабільного функціонування необхідна постійна модернізація. Проте модернізація — це процес вирішення протиріч і конфліктів у ході розвитку суспільства. Політична практика виробила шляхи стабілізації системи, за допомогою яких попереджають внутрішньополітичні конфлікти. їх сутність полягає в ослабленні конфронтації між політичною владою та інтересами частини суспільства, тобто антиурядова політична орієнтація опозиції зводиться до неконфліктного рівня.

Шостий шлях — силовий тиск. Форми застосування силового тиску коливаються від встановлення відкритої диктатури, спрямованої на насильницьке викорінення негативного ставлення до системи, до застосування опосередкованих методів тиску. При цьому влада, звичайно, дотримується таких норм права, як оголошення надзвичайного стану, репресії, заборона опозиційних партій тощо.

ПІДХОДИ ДЛЯ ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛІКТІВ:

Морально-правовий (нормативний) підхід робить можливим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу і нав’язати їй свою волю. Перемога з використанням силової моделі має однак перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним.

Тому в сучасному світі політичною стає тенденція до ненасильницьких форм вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід називають ще методом торгу або примусово-переговорним. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир’я, що довготривалої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимчасове врегулювання проблем. Однак цей підхід залишається досить актуальним.

Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сторони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийняті для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних витрат, але зрештою виграють.

Компромісний підхід (лат. compromissum – угода, згода) – згода, порозуміння з політичними противниками, досягнуті шляхом взаємних поступок.

Консенсусний підхід ( лат. Consensus – згода, одностайність) – згода між суб'єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх соціальних та політичних групп суспільства; прийняття рішень без голосування за виявленням всезагальної згоди.

Інтегративний підхід передбачає, що кожна із сторін, забуваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові взаємоприйняті. У процесі реалізації цього способу вважливо зрозуміти: оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір саме неконфліктного характеру.

Для пошуку технологій регулювання політичними конфліктами потрібно вирішити ряд завдань:

· необхідно не допустити виникнення конфлікту або його розростання і переходу в таку фазу і такий стан, що значно збільшують соціальну кризу;

· вивести всі приховані, латентні, неявні конфлікти у відкриту форму для того, щоб зменшити неконтрольовані процеси і наслідки даної взаємодії які неможливо буде правильно й оперативно відреагувати;

· зменшити ступінь соціальної напруги, що викликано розгортанням політичного конфлікту в суміжних областях політичного життя, щоб не виникати більш широкі, додаткові потрясіння, на регулювання яких буде необхідно витрачати додаткові ресурси й енергію [2, с. 129].

Для ефективного регулювання конфліктом необхідно враховувати стадію на якій він знаходиться і, відповідно, визначити головні завдання суб'єктів, що мають на меті контролювати політичний конфлікт. Так, в політичному конфлікті можна виділити наступні стадії його протікання:

·

1. Виникнення конфлікту. На цьому етапі конфліктні відносини зароджуються, складається атмосфера напруженості між опозиційними сторонами, що виражає наявність визначеного предмета суперечки і конкуренції, розбіжності позицій політичних суб'єктів.

2. Розвиток конфлікту. На даній стадії більш чітко виявляються сили, що підтримують кожну з конфліктуючих сторін; стає очевидним, що розширюється чи звужується сфера суперечки, яка ступінь його інтенсивності тощо. Збільшується число факторів, які необхідно відслідковувати для збереження контролю над розвитком конкурентних відносин, на даному етапі розвитку конфлікту.

3. Закінчення конфлікту. Остання стадія є найбільш складним етапом оскільки від результату закінчення спірних відносин залежить заново складений баланс політичних сил. Найчастіше розглядають два основних варіанти закінчення конфлікту - досягнення примирення сторін або їхня непримиренність, тобто створення безвихідної ситуації, нерозв'язності конфлікту. Між цими полюсами пролягає цілий ряд варіантів еволюції конфлікту, що відбивають його звичний розвиток (збереження колишньої інтенсивності), чи зниження, навпаки, наростання взаємної опозиційності сторін.

З огляду на найбільш типові засоби, можна виділяють два найбільш загальні шляхи примирення сторін:

1. Мирне врегулювання конфлікту, яке можна досягнути такими способами: досягненням компромісу на основі збереження вихідних позицій заснованих на взаємних поступках; зняттям конфліктного протиріччя, оскільки виснажені ресурси конфліктуючих сторін, що унеможливлює продовження суперництва; знайденим в ході суперечки взаємоповаги сторін, розуміння прав та інтересів суперника. Найчастіше цей шлях примирення пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін

2. Примирення на основі примусу, що дозволяє одній із сторін ігнорувати аргументи суперника. Сутнісними характеристиками такого нав'язування однією із сторін може бути наступне:

· явна перевага (збережених, придбаних) сил і ресурсів з однієї сторони і їхній дефіцит з іншої;

· ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інші стани, що свідчать про ослаблення її позицій, про поразку, як наслідок нанесення їй відповідно до правил гри;

· знищення, усунення ворога, в результаті чого, мир встановлюється під час відсутності ворога [2, с. 131].

Можна зробити висновок, що запобігання політичним конфліктам є важливою складовою розвитку будь-якої держави. Вміння влади та усіх інших політичних суб'єктів, вирішувати наявні завдання на кожному з етапів протікання конфліктів дає додаткові можливості для ефективної реалізації своїх цілей та інтересів у політичному процесі.

Політичне насилля — атрибут політичного життя, одна з крайніх форм отримання, збереження, зміцнення влади, панівного становища класом, суспільною групою, елітою, окремим політичним лідером, державою, іншими суб'єктами політики. Здійснюється фізичними, економічними, психологічними та іншими засобами. На відміну від фізичного, економічного, військового або психологічного насилля П. н. має системний, загальний характер, оскільки існуюча політична система завжди будь-що намагається зберегти владу, створену політичну систему від розпаду. Масштаби застосування П. н. зумовлені типом політичного режиму. І хоча до насилля вдаються за всіх режимів, але найбільш дієво та активно його використовують тоталітарний та авторитарний режими. Будь-який політичний режим намагається хоча б якоюсь мірою або й повністю обґрунтувати, виправдати, легалізувати насилля. П. н. буває прямим і прихованим. Пряме П. н. здійснюється за допомогою застосування сили (війна, військовий терор, політичні репресії), приховане — без застосування сили, але в результаті духовного, психологічного тиску, економічної блокади, політичного та іншого втручання. П. н. зумовлене різноплановістю, розбіжністю інтересів різних суб'єктів політики, політичного процесу. Якщо більш гуманними, цивілізованими способами подолати наявні неузгодження, суперечності не вдається, протилежні сторони вдаються до політичного насилля. П. н. класифікують за ступенем жорстокості, за способом обґрунтування, за ставленням суспільства до актів насилля. Його також класифікують за його суб'єктом як індивідуальне і колективне. П. н. поділяють на такі види: індивідуальне структуроване; індивідуальне неструктуроване; колективне структуроване; колективне неструктуроване. Структуроване П. н. використовують за умови більш-менш чітко встановлених правил, неструктуроване — хаотичніше, чиниться поза будь-якими правилами. Класичним зразком структурованого П. н. є феодальні відносини між феодалом і його підлеглими. Прикладів індивідуального структурованого П. н. багато, особливо там, де надмірну владу перебирають окремі політики, лідери політичних партій, громадських організацій, окремих соціальних груп. Колективне структуроване П. н. здебільшого здійснюється такими організованими і сильними інститутами, як армія, поліція, міліція та ін. Воно при цьому не просто легітимізується, а й санкціонується державою, її органами. Так, армія, як і поліція, міліція, спецпідрозділи, завжди має здебільшого державну символіку. Та й ієрархія підпорядкування в цих органах тримається аж ніяк не на демократичних засадах.

У суспільній і політичній думці склалися три типи теорій, що пояснюють джерела насилля. Перший поєднує концепції, що виводять насилля з природи людини. Згідно з ними, існують вроджені схильності, інстинкти (інстинкт смерті, сексуальний інстинкт), які підштовхують людину до насилля. До цього ж типу можна віднести й філософські концепції, які пояснюють насилля притаманним людині прагненням до влади, панування.

Другий тип теорій виводить застосування насилля з економічних і соціальних умов життя людей. Економічна і соціальна нерівність диференціює суспільство на групи, суспільні класи, між якими виникають глибокі суперечності. Подолати їх можна встановленням соціальної рівності або, принаймні, пом’якшенням нерівності. Відтак визначаються допустимі межі розриву у рівні життя різних класів для забезпечення стабільності суспільного життя.

Третій тип теорій пов’язує насилля з динамікою конфлікту. У будь-якому суспільстві виникають конкуруючі групи – економічні, політичні, духовні. Початок конкуренції груп і особистостей – це потенційний конфлікт. Він стає реальним, коли конкурентний стан персоніфікується, коли один одному починають протистояти конкретні індивіди. Це саме та стадія, коли насилля стає досить ймовірним. Конфлікт знаходить своє вирішення у перемозі однієї із сторін. Утверджується нова ієрархія. Настає період адаптації до ситуації. В цей період формуються нові конкуруючі групи. Історія вирішення конфлікту повторюється.

Причинами тероризму слід вважатиполітичні, соціальні, економічні, релігійні, ідеологічні, націоналістичні, сепаратистські, етнографічні, психологічні, територіальні, географічні тощо явища, які можуть породжувати різні, іноді непримиренні, суперечності та конфлікти в суспільстві. Їх вирішення суб’єкти терористичної діяльності вбачають лише у насильницькому впливі на представників владної еліти чи на певні групи суспільства.

Радикалізм (від лат. radicalis — корінний) — ідеологічна та політична течія, яка обстоює необхідність корінних суспільних та політичних змін, що виходять за межі існуючої системи.

Радикалізм політичний як поняття несе полісемантичне навантаження. Ним позначають прагнення до рішучих, кардинальних методів і дій у політиці. Його використовують для характеристики опозиційних напрямків, крайніх течій в ідеології і політиці (ідеології, політичні рухи, партії, партійні фракції, парламентські угруповання, окремі лідери). Для нього властива незмінність виконуваної ним функції соціальної і політичної критики, яка визначає його історичні кордони та субстанціональність.

Поиск по сайту: