Філософія як теоретична форма світогляду. Підготував студент 421 н.г: Хмара Михайло

Підготував студент 421 н.г: Хмара Михайло.

Перевірив Викладач: Шпеко М. К.

Весильків 2013

Основні питання:

1. Що таке філософія?

2. Основне питання філософії.

3. Значення і функції філософії.

4. Філософія різних країн світу.

1. Філософія – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи. Слово «філософія» сходить до грецьких слів «phileo» - люблю й «sophia» - мудрість. Тобто ми маємо справу з наукою про мудрість. До філософії найчастіше ставляться однозначно: її або розуміють, або ні. У вузькому змісті філософія може означати судження або погляди на яке-небудь явище.

Однозначно можу визначити філософію так: це те, чим займаються філософи. Далі йдуть розбіжності. Переконаєтеся самі: по Платону філософія – це пізнання сущого, по Аристотелеві – це дослідження причин і принципів речей, по Епікуру, філософія є шлях для досягнення щастя шляхом розуму. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першо-початком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу.

Виходячи з цього ми можемо поділити філософію на певні розділи:

• Метафізика - займається вивченням природи реальності, в тому числі відносин між розумом і тілом, матерії і випадку, подій і причин.

• Епістемологія - пов'язана з природою і обсягом знань, а також питанням: чи можливе знання взагалі. Серед центральних завдань епістемології проблема, породжена скептицизмом, а також відносини між істиною, вірою і обґрунтуванням.

• Етика - або «моральна філософія», пов'язана з питаннями про те, як людина має чинити в різних обставинах і чи можна взагалі це визначити. Основні галузі етики — метаетика, нормативна етика та прикладна етика. Метаетика стосується характеру етичної думки, порівняння різних етичних систем, вона намагається відповісти на питання: чи існують абсолютно етичні істини і як пізнати такі істини. Етика також пов'язана з ідеєю моральності.

• Політична філософія - займається вивченням державного управління, відносин окремих осіб і громад у державі. Вона включає в себе питання про справедливість, добро, право, власність, права і обов'язки громадянина.

• Естетика - має справу із категоріями краси, мистецтва, задоволення, сенсорно-емоційними цінностями, сприйняттям, а також питаннями смаку і настрою тощо.

• Логіка - вивчає форми та закони мислення. Починаючи з кінця 19 століття, математики, зокрема Готлоб Фреге, зосереджувались на математичній обробці логіки, відтак сьогодні розвиваються математична логіка і філософська логіка.

• Філософія свідомості - предметом якої постає природа свідомості, а також співвідношення свідомості та фізичної реальності. Для неї характерне протистояння дуалізму та матеріалізму. В останні роки філософія свідомості все більше зближується із когнітивною наукою.

• Філософія мови - досліджує природу, походження та використання мови, а також залежність пізнавального процесу та мови.

• Філософія релігії — гілка філософії, яка прагне концептуалізувати релігію, її природу та функції, філософськи обґрунтувати уявлення про божества.

2. Основне питання філософії, питання про відношення свідомості до буття, духовного до матеріального взагалі. Те або інше рішення цього питання (матеріалістичне, ідеалістичне, дуалістичне) утворює основу кожного філос. навчання. «Філософи, – писав Ф. Енгельс, – розділилися на два великі табори згідно тому, як відповідали вони на це питання. Ті, які затверджували що дух існував раніше природи..., – склали ідеалістичний табір. Ті ж, які основним початком вважали природу, примкнули до різних шкіл матеріалізму».

Основне питання філософії не є лише питання про пріоритет матеріального або духовного. Це також питання про те, що вважати матеріальним, а що духовним. Звідси виникає можливість численних модифікацій постановки й рішення основного питання філософії як у матеріалізмі, так і в ідеалізмі. Гегель, наприклад., ухвалює за первинне якесь поза людини існуюче мислення («абсолютну ідею»), Артур Шопенгауер виходить із уявлення про несвідому космічну волю, Ернст Мах (суб’єктивний ідеалізм) вважав елементами всього існуючого відчуття.

Багато філософів не вважають питання про відношення духовного до матеріального основним питанням філософії Для Ф. Бекона, напр., основне питання філософії – це проблема оволодіння стихійними силами природи. Франц. філософ 20 ст. А. Камю вважав, що основним питанням філософії є питання про те, чи варто жити. Лише деякі з філософів, у першу чергу Гегель і Фейєрбах, близько підійшли до правильного формулювання основного питання філософії у сенсі відношення духовного до матеріального. Кант визначив 4 основні питання філософії: 1) що я можу знати? (метафізика дає відповідь); 2) на що я можу сподіватись? (релігія дає відповідь); 3) що я повинен робити? (етика); 4) Що таке людина? (антропологія). Тут перші три питання зводяться до четвертого.

З точки зору діалектичного матеріалізму, поняття духовного й матеріального, суб'єктивного й об'єктивного (і, відповідно, суб'єктивної реальності й об'єктивної реальності) утворюють дихотомію (дихотомія – розсічення, ділення на дві частини), що охоплює все існуюче, усе можливе, усе мислиме; будь-яке явище завжди можна віднести до духовного або матеріального, суб'єктивного або об'єктивного.

Основне питання філософії містить у собі, крім питання про об'єктивно існуюче відношення психічного й фізичного, первинності духовного або матеріального, також питання про пізнавальне відношення людської свідомості до світу: як відносяться наші думки про оточуючий нас світ до самого цього світу? Чи у стані наше мислення пізнавати дійсний світ, чи можемо ми в наших уявленнях і поняттях про дійсний світ формувати правильне відображення дійсності? Негативна відповідь на це питання характерна для представників скептицизму, агностицизму. Позитивне рішення цієї проблеми принципово по-різному в матеріалізмі й ідеалізмі. Матеріалісти бачать у пізнанні відбиття в людській свідомості незалежної від неї реальності. Ідеалісти ж виступають проти теорії відбиття, витлумачують пізнавальну діяльність або як комбінування почуттєвих даних, або як конструювання об'єктів пізнання за допомогою апріорних категорій, або як чисто логічний процес одержання нових висновків з наявних аксіом або допущень.

Філософія марксизму розуміє духовне як специфічний продукт розвитку матерії, поширює діалектико-матеріалістичне рішення основного питання філософії на пізнання суспільного життя. У рішенні основного питання філософії виявляються два головні філософські напрямки – матеріалізм і ідеалізм, боротьба яких становить основний зміст історико-філософського процесу.

Суть основного питання філософії – питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття. Два протилежні висновки щодо розкриття природи світу знайшли своє вираження у вирішенні питання про те, що ж є первинним – матерія чи свідомість. Це перша сторона основного питання філософії. Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили виникнення двох основних напрямів філософії – матеріалізму та ідеалізму.

Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний, безкінечний у часі і просторі. Матерія – первинна. Свідомість є продуктом, властивістю високоорганізованої матерії – мозку, вона – вторинна. Матеріальний світ згідно з матеріалізмом існує сам по собі, незалежно ні від людини, ні від будь-яких надприродних сил. Людина – частка природи, її свідомість породжена природою, є її специфічною властивістю. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм та видів: наївний та зрілий (науковий матеріалізм), стихійний та філософськи осмислений, метафізичний та діалектичний.

Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії. Ідеалізм, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнювався конкретним змістом на різних етапах історії.

3. Філософія виконує низку важливих функцій і тому відіграє важливу роль в житті суспільства. Це зумовлюється насамперед її особливим предметом, до якого належать основне питання філософії та найзагальніші закони розвитку природи, суспільства й мислення.
Як відомо, зміст філософії визначається її місцем у системі знань. Вона, з одного боку, черпає матеріал для своїх гранично широких узагальнень із природничих та суспільних наук, з людської практики. Це не просто сума знань, оскільки філософські узагальнення завжди пов'язані з основним питанням філософії й з проблемою сутності розвитку. З другого боку, філософія є загальнотеоретичною й загальнометодологічною основою наук, озброює їх знаннями принципів, законів, категорій науково-творчого мислення, дає їм найголовніші пізнавальні орієнтири. Тому для того, щоби будь-який учений відповідав високим вимогам сьогодення, йому необхідно мати глибокі філософські знання.
Однією з найважливіших функцій філософії є формування нею найзагальніших ідей, уявлень про природу, про форми людської діяльності. У філософії вони одержали назву універсалій. Важливе місце серед них посідають категорії, які відображають найзагальніші зв'язки, відношення між речами, явищами. Ні в науці, ні в повсякденному житті обійтись без них неможливо. Тому всі разом вони становлять основу людського інтелекту.
Категорії виникають на певному етапі історичного розвитку й втілюються в мовних структурах. Аналізуючи їх і дії людей, філософи виявляють загальні основи мислення й практики.
У найзагальніших основах культури важливе місце посідають узагальнені образи буття в їх взаємозв'язку й взаємодії. У свою чергу, як вже було сказано, ці образи трансформуються у філософські вчення: онтологію, праксеологію, гносеологію, аксіологію та ін. Тому філософія в науковому пізнанні та суспільному житті виконує низку важливих функцій:*
світоглядну: формує загальну систему розуміння природи, людини, суспільства в їх сутнісних характеристиках, тобто вирішує загальнотеоретичні проблеми їх наукового розуміння. Вона формується в процесі осмислення, обґрунтування світоглядних ідеалів. Філософія як світогляд — це не лише зміст, а й спосіб осягнення дійсності, а також принципи самого життя, які визначають характер діяльності людей. Найважливішим компонентом світогляду є ідеали як визначальні життєві цілі. Характер уявлень про світ сприяє постановці певної мети, життєвих завдань, із узагальнення яких виробляється життєвий план, формуються відповідні ідеали.
У формуванні цієї функції філософія спирається на сукупність наук, на всю людську практику осягнення дійсності, визначає своє ставлення до релігії, яка теж претендує на виконання світоглядної функції;*
онтологічну - вирішує проблему, яким є світ сам по собі, безвідносно до людини, людських форм пізнання, в яких він (світ) дається людині, якою є його природа, сутність, структура. До онтологічних включали й проблему людського буття, його залежності від зовнішніх факторів, під якими мали на увазі як природні, так і надприродні чинники. Ця функція тісно пов'язана з попередньою;*
праксеологічну - досліджує активне, дійове, практичне ставлення людини до світу, можливості, способи й межі її діяльності, зокрема проблему свободи й необхідності та різноманітні спроби її розв'язання (фаталізм, волюнтаризм тощо);*
гносеологічну - (логіко-гносеологічну): досліджує процес закономірності пізнання світу людиною, визначає його сутність, можливості, умови закономірності, розробляє систему принципів і категорій, які організують раціональне пізнання, є його понятійним фундаментом;*
методологічну: відіграє роль загального методу, цілісної сукупності орієнтирів як практично-перетворюючої, так і пізнавальної діяльності. Осмислюючи й обґрунтовуючи стратегію реалізації людських ідеалів, формуючи принципи їх досягнення, філософія тим самим виконує методологічну роль. Процес пізнання й практичної діяльності може дати потрібний ефект, лише будучи відповідно упорядкованим і організованим. Якщо на перших порах секрети такої упорядкованості залишалися поза увагою людей, то в подальшому вони виділяються в спеціальний предмет раціонального пізнання й фіксуються як система соціальне апробованих правил, нормативів пізнання й діяльності. Пізніше методологія стає предметом спеціальної теоретичної рефлексії, формою якої передусім є філософське осмислення принципів організації й регуляції пізнавальної діяльності, виділення в ній умов, структури й змісту знання, а також шляхів, що ведуть до істини.
Кожна наука сама розробляє свої методи, проте вони спираються на ту чи іншу філософську систему.
Методологічна функція філософії не зводиться лише до методології пізнання, а й охоплює весь рівень методології людської діяльності.*
ідеологічна - показує, що філософські вчення й напрями виражають не тільки "чисте прагнення до істини", а й інтереси та позиції певних суспільних сил, спільнот (націй, класів тощо). Тому будь-яка філософська школа з позицій певного класу формує світогляд і впливає на суспільну діяльність з тих же соціальних (класових) позицій;*
виховна - показує, що опанування філософськими знаннями, філософським мисленням сприяє формуванню в людини потреб і прагнень до розумного осягнення світу й самої себе, свідомого визначення свого місця в світі, своїх найвищих цінностей, ідеалів, життєвих орієнтирів і цілей, сенсу життя;*
аксіологічна - вказує на місце цінностей в житті, на структуру ціннісного світу, тобто на зв'язок різних цінностей
між собою, із соціальними й культурними факторами та структурою особистості. Вона досліджує моральне й естетичне ставлення людини до дійсності;*
інтегруюча - (інтегративна): показує, що філософія робить узагальнення з висновків часткових (спеціальних, "конкретних") наук, пов'язуючи їх з постановкою й розв'язанням корінних світоглядних проблем; тим самим філософія сприяє створенню цілісної системи наукового знання, елементи якої (окремі науки, галузі, розділи) між собою не пов'язані. При цьому філософія не підміняє конкретних наук, не претендує на розв'язання "своїми методами" їх проблем.
Підсумовуючи, необхідно наголосити, що у філософії відображається не лише вчорашнє й сьогоднішнє. Вона конструює й майбутнє, формуючи принципово нові ідеї, світоглядні ідеали. В галузі конкретно-історичного життя вона здійснює інтеграцію різних форм людського досвіду.
Нині, коли інтереси людства потребують планетарного підходу до розв'язання світових проблем, філософія має інтегрувати основні досягнення й цінності людської культури. Це може здійснюватися лише на основі універсального мислення, на яке спроможна тільки філософія. Ось чому без філософії не обійтись людині, яка мислить, творить, відповідає за майбутнє нашої планети.

4. Філософія давньої Індії.

Зародки філософського мислення в Індії Стародавньої Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. До н.е.). Зміст цього мисленння відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди – стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" – чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патан-джалі, Джайміні\ Бадарайана, що вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких висталено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов.

Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (дар-шан – найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса. веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята).

Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.

Світогляд у санкх "і базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша.

Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу.

Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) – це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.

У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму.

На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.

Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ – це сам Брахман у своєму емпіричному прояві.

У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.

Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризується насамперед тим, що вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природни- чо-науковими уявленнями тодішнього суспільства. Школа вайшеши-ка займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії Стародавньої Індії: 1) розуміння світу як поєднання фізичних елементів – землі, води. світла, повітря і т.д.; 2) уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів.

Вчення школи вайшешика про атоми грунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі.

Свою теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію.

Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання.

Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання: 1) чуттєве сприйняття; 2) логічний висновок; 3) порівняння; 4) словесне засвідчення авторитетів.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне визначає начала буття і сутність процесу пізнання.

Філософія давнього Китаю.

VII — VI ст. до н. е. у Стародавньому Китаї — період формування і розвитку рабовласницького суспільства. Тоді ж проявляються дві основні тенденції у розвитку філософії: матеріалістична та ідеалістична, атеїстична і містична. У ході боротьби двох тенденцій дедалі ширше розповсюджувалися ідеї: про п'ять першоелементів, з яких утворений увесь світ (метал, дерево, вогонь, земля, вода); про протилежні джерела, початки: інь та янь, боротьба між якими і веде до розвитку усіх речей та явищ; про природний шлях — дао, по якому йде розвиток Всесвіту. Але формування розвинених філософських вчень припадає на VI — V ст. до н. е.

Перший китайський філософ, особа якого історично достовірна, Кун Фу-цзи — Учитель Куй, відомий у Європі під ім'ям Конфуцій (552 — 479 до н. е.). Походив Конфуцій з родовитої, але збіднілої сім'ї. Маючи природний розум і міцне здоров'я, з п'ятнадцяти років захоплено займався самоосвітою. У 33 роки Конфуцій відкрив приватну школу і вже потім ніколи не розлучався з учнями. Так почалася його філософська діяльність. У II ст. до н. е. вчення Конфуція здобуло статус офіційної ідеології царства Хань (Китай) і залишалося таким аж до 1912 року. У китайській культурі духовний вплив Конфуція і в сучасних умовах дуже великий, особливо на Тайвані і в Сінгапурі. Назва епохи, в яку жив Конфуцій - Весни і Осені, — виражала ідею часового циклу — весни, коли народжується все, і осені, коли підводять підсумки розвитку. Це епоха великих змін у китайському суспільстві, що викликали розпад на окремі царства Стародавнього Китаю і протиборство семи найсильніших із них. Тоді в царстві Лу, на батьківщині Конфуція, знайшли притулок усунуті від керма влади учені — інтелектуали, які спеціалізувалися на культурній діяльності — збереженні та відтворенні писемних пам'ятників минулого, присвячених різним галузям знань, включаючи й астрономо-астрологічні дослідження. Очевидно, це нащадки більш давньої династії китайських правителів Пань-Інь, що втратила владу і повалена в XII — XI ст. до н. е. племінним союзом Чжоу, який перебував на більш низькому щаблі культурного розвитку. Можливо, їх соціальне падіння в етимології терміна жу — слабий — визначає інтелектуальний прошарок китайського суспільства.

Глибока повага до традицій давнини і охоронців традицій та звичаїв сформувалася у Конфуція в ідею правильного державного устрою, в якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного управління реальна влада належала б чиновникам — інтелектуалам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою всієї конфуціанської філософії.

Конфуцій вважав писемність, культуру — вень — носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню і спадкуванню. До культури віднесені й найдавніші книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії: «Ши цзин» («Книга пісень»), «Шуцзин» («Книга історії»), «Іцзин» («Книга змін»), «І Лі» («Зразкові церемонії і правила благопристойності»), а також «Чжоу Лі» («Етико-ритуальні норми епохи Чжоу»). Спочатку ці джерела філософії складали п'ятиканоння, а кілька століть згодом перелік доповнено, вень — носій давньої традиції — став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включаючи і саму писемність як невід'ємний елемент культури.

Історичну місію Конфуцій бачив у збереженні й передачі нащадкам давньої культури вень, тому не займався написанням творів, а редагував і коментував писемну спадщину минулого: історико-дидактичні та художні твори («Книгу пісень» і «Книгу історії»). Передавати, а не створювати, вірити давнині й любити її — така вихідна теза. Першотворцем культури Конфуцій вважав святих — досконаломудрих (шен) правителів напівреальної-напівміфічної давнини. Це Яо, Шунь, Юй, Чен Тан, а також Вень Ван, У Ван і Чжоу гун. У період династії Хань сам Конфуцій зарахований до досконаломудрих — творців китайської цивілізації. Так, царювання Яо (слово, можливо, означає «височенний») стало золотим століттям давнини (2356 — 2256 до н. е.). Восьмикольорові брови Яо стали знаком мудрості й уміння спостерігати за ходом небесних світил. Розглядаючи діяння давніх правителів і культурних героїв, Конфуцій та його послідовники змогли не тільки відобразити єдину картину історичного минулого Китаю, а й запропонували оригінальне філософське трактування, тлумачення історії, використовуючи весь арсенал мовної, писемної і міфологічної спадщини. Уявлення про історію пов'язане у конфуціанстві з найдавнішим поняттям дао — шлях, а також метод, принцип, мораль, абсолют та ін. Культурність — вень і правильний суспільний устрій, що підтримується чиновниками — інтелектуалами, трактувалися як дві сторони одного сущого — різні прояви дао. У «Лунь юй» Конфуцій дає визначення дао — це благий хід подій у Піднебесній і в людському житті. Дао залежить від визначення наперед окремої особистості, а його носії — індивід, держава, все людство. Людство всеосяжне: світ, взагалі, суспільство, і вся китайська цивілізація, тобто людство — це Піднебесна. Отже, дао — це ідея загального універсального балансу в світі гармонії, елементом якої є Людина.

Філософ Мен-цзи — один з найвідоміших послідовників Конфуція. Захищаючи, розвиваючи конфуціанство, Мен-цзи сформулював концепцію природи людини. її суть полягає в тому, що людині від народження, за природою, властиві добрі якості. Але в житті ці якості можуть втрачатися під впливом життєвих обставин. Необхідно знайти причини своїх невдач, пізнавати світ і себе, не вдаючись до ненависті до інших, хто тебе гнобить, зневажає. Ідеалістичну позицію Мен-цзи займає і в поглядах на навколишній світ. Мен-цзи вказує, що небо — ідеальна сила, що дає людині життя і наділяє якостями.

З ідеями конфуціанства тоді боровся філософ Моцзи (Мо Ди), який закликав людей самим володіти і управляти своєю долею, вважав, що доля людини залежить від втілення у житті принципу загальної любові. У вченні Моцзи є і елементи матеріалізму. Матерія вважається первинною, а джерело знань — у вивченні дійсності, реальності. У соціальних питаннях Моцзи гуманіст: виступав проти війн, закликав людей допомагати один одному, незалежно від походження, віросповідання. 

Філософія давньої Греції та риму.

Це найбагатша, найбільш диференційована філософія стародавнього світу. її відносять до античної філософії. Філософія давньої Греції відома за численними літературними пам'ятками, написаними давньогрецькою мовою.
В цьому параграфі даємо традиційний виклад учень — водному випадку характеризується ціла школа, в іншому—окреме вчення.
а) Космоцентризм, онтологізм і атомізм давньогрецької філософії
На відміну від східної філософської парадигми, яка пояснювала світ реальних речей і явищу химерно-фантастичному дусі, західна філософська парадигма, вироблена насамперед давньогрецькими мудрецями, характеризувалася пильною увагою саме до речово-предметного світу.
Для давньогрецьких філософів світ був живим, гармонійно упорядкованим предметно-речовим цілим — Космосом, що нагадує собою грандіозний художній витвір. До речі, в давньогрецькій мові слово "космос" означало стрій, порядок, світо-порядок.
Центральне місце в давньогрецькій філософії займали онтологічні проблеми, зокрема пошуки об'єктивної основи всього сущого, яке тлумачилося або в матеріалістичному дусі (основою всього сущого є вода, повітря, вогонь, атоми), або в ідеалістичному: першоосновою всього є числа, ідеї тощо. Великим здобутком цієї філософії було атомістичне вчення Левкіпа, Демокріта, Епікура. Коротко зупинимося на матеріалістичній традиції давньогрецької філософії.
Мілетська школа. Засновниками філософії Стародавньої Греції вважають мілетських мислителіа^алеса, Анаксіманд-ра, Анаксімена та їх учнів, які жили й- працювали в VI ст. до н.е. Те, що грецька філософія виникла саме в Іонії не випадково. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) відносився до сфери відомої кріто-мікенської культури. До того ж він перебував утіснихзв'язкахздавніми східними цивілізаціями. Інтенсивна колонізаційна практика й торговельно-ремісницький розвиток були причиною раннього пробудження інтересу до астрономії, географії, математики, метеорології тощо. Представники мілетської школи були видатними природодослідниками й натурфілософами, які включали природничі теми в широкий космографічний і космогонічний контекст.
Фалес — батько давньогрецької філософії^ один із "семи мудреців", першим прийшов від міфологічної до понятійної картини світу, відмовившись визнавати антропоморфних богів, вдався до пошуків єдиного внутрішнього джерела життя. На його думку, такою іг£р^щ^основоіо_всь.ош сущого є вода. Фалес був знайомий з наукою Близького Сходу: вавилонською, єгипетською, фінікійською. У єгипетських жерців він навчався математики й астрономії.
Анаксімандр — не менш видатний вчений. Він створив першу геометричну модель Всесвіту, першу географічну карту, гіпотезу про походження людини, вперше висловив думку про закон збереження матерії. Його вчення про будову світу, зокрема про "всеохоплююче", матеріальний континуум, про об'єктивну основу всього сущого (апейрон) не одержали однозначної інтерпретації.
Анаксімен учив, що всі речі — це модифікації повітря, які породжуються в результаті його згущення чи розрідження; небесні тіла утворюються із земних випарів. З його праці "Про природу" зберігся лише один уривок.
Геракліт (теж іонійський філософ) продовжував матеріалістичну лінію мілетців і зробив значний вклад у розвиток діалектичного методу. Збереглися уривки з його праці "Про природу", або "Музи", виключно важкі для розуміння (недарма їх автора прозвали "темним"). За Гераклітом, мудрість досягається шляхом осягнення всезагального, яке він називав логосом (іноді - богом). Пізнання єдиного, вічного логоса дає змогу керувати всіма речами. Хоча логос доступний ("загальний") всім, проте навіть деякі мудреці (Фалес, Піфагор) його не сприймали. Останні віддавали перевагу різним видам "ба-гатоученості", зігнорувавши "єдине знання всього". Та, як відомо, багатоученість розуму недодає. "Щоб говорити з умом, учив Геракліт, треба спиратися на всезагальне". Світ, за Гераклітом, є живий вогонь, що періодично розгорається і періодично згасає. Геракліт — перший грецький філософ, який зробив спробу осмислити єдину об'єктивно-логічну закономірність, що лежить в основі будь-якого процесу, розробити елементарну теорію пізнання і використати відповідні висновки для пояснення актуальних проблем.
Емпедокл. Його вчителями вважають Ксенофана, Парме-ніда і Піфагора. На думку Емпедокла, началом і основою всього сущого є чотири стихії — земля, вода, повітря і вогонь, які він називав "коренями всіх речей". Вони незмінні; їх не можна звести одну до одної. Речі матеріального світу, як і світ в цілому, він вважав мінливим, плинним. Причину мінливості вбачав у боротьбі протилежностей, які поетичною мовою називав Любов'ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю). Емпедокл намагався пояснити природними чинниками доцільність живих організмів. Він автор двох поем — "Про природу" і "Очищення", які збереглися в уривках. Емпедокл не розрізняв чуттєве і логічне пізнання. На його думку, від об'єкта сприймання безперервно відділяються матеріальні утворення, щось подібне до випарів, які, проникаючи в органи чуття, доносять до нас образ об'єкта (так звана еманація). Авторство цієї ідеї часто приписують Демокріту.
Анаксагор — засновник афінської Філософської щшш. Його погляди склалися під впливом вчення Парменіда про буття та представників мілетської школи. Згідно з космогонічною гіпотезою Анаксагора, світ спочатку становив собою нерухому неоформлену суміш нескінченної кількості найдрі-бніших невідчутних часток різної якості — "сім'я" всіляких речовин. Пізніше ця суміш набула обертального руху завдяки нусу (уму). Так була започаткована концепція першопоштов-ху. Нус характеризувався то як "найлегша" речовина, то як те, що "містить повне знання про все і має величезну силу". Анаксагор заперечував наявність порожнечі, визнавав нескінченність поділу речовин. У своїй праці "Про природу" він пояснював причини небесних явищ, зокрема затемнення Місяця.
Елейська школа склалася під впливом ідей Ксенофана та ранніх піфагорійців. В ній розкривається вчення про абстрактне, незмінне буття, яке осягається умом усупереч свідченням органів чуття. При цьому Парменід виходив із принципу тотожності мислимого і сущого. Елеати зробили спробу зрозуміти світ, застосовуючи До осмислення багатоманітних речей філософські поняття граничної загальності — "буття", "небуття", "рух". Заперечуючи реальне існування окремих речей і відкидаючи можливість руху, Зенон вперше продемонстрував безвихідь, у яку попалає філософське пізнання, яке виходить з-під контролю достовірного знання (згадаймо хоча б сучасну проблему верифікації, яку нам подавали у спрощеному вигляді). Впливу елеатів зазнали Демокріт, Платон, Арістотель.
Атомістична школа. До цієї школи належать Левкіпп1 Де-мокріт^Ешкур. Атомістичну концепцію створив Левкіпп. Світ, на його думку, складається з атомів і порожнечі. Атоми неподільні, незмінні, безякісні; вони відрізняються один від одного лише величиною та формою і перебувають у постійному русі. Носячись у порожнечі, нескінченна множина атомів породжує вихори, з яких утворюються світи.
Запозичивши в Левкіппа основні положення атомістичної концепції, Демокріт розвинув їх і побудував на цій основі універсальну філософську систему. Крім відомого нам світу, за Демокрітом, існує безліч інших світів, які відрізняються один від одного величиною та структурою. В одних світах немає ні Сонця, ні Місяця; в інших — Сонце і Місяць більші від наших; у третіх — аналогічних небесних світил більше, ніж у нашому світі. Розвиваючи атомістичну теорію, Демокріт наблизився до механістичного світорозуміння. Джерело руху він убачав у самій матерії, а не в зовнішніх надприродних силах, хоч до ідеї саморуху, саморозвитку не дійшов. Демокріт вперше в історії античної філософії створив розгорнуту теорію пізнання, яка грунтувалася на розрізненні чуттєвого і логічного знання. Четтєвий досвід- вихідний пункт пізнання, проте сам по собі дає лише «темне» знання (неповне і недостовірне). Істинна природа речей (атоми) недоступна чуттям і осягається лише з допомогою мислення. Чуттєве сприйняття він, як і Емпедокл, пояснював так: потоки атомів відділяються від об'єкта сприймання і проникають у органи чуттів людини.
Важливе місце у творчості Демокріта займали соціальні проблеми. Найкращою формою державного устрою він вважав демократичний поліс. Необхідною умовою збереження демократії є високі моральні якості громадян, які формуються в процесі виховання і навчання. Метою життя Демокріт вважав добре духовне самопочуття.
Епікур всі явища природи пояснював різними поєднаннями атомів, які відрізняються ще й за вагою. Прямолінійний рух атомів, на його думку, поєднується зі спонтанними (внутрішньо зумовленими) рухами. В його вченні є здогад не лише про вічність і незнищуваність матерії, а й про діалектичний характер руху. В історії пізнання Епікур, як і Емпедокл та Демокріт, дотримувався вчення про еманацію. Метою життя, на його думку, є досягнення блаженства, яке він розглядав як відсутність страждань, а не як грубі чуттєві насолоди. Чуттєвість неодмінно повинна підпорядковуватися розумові. Мудрість Епікур розумів як лікувальне мистецтво, що зцілює людей від душевних страждань.
б) Ідеалістичне тлумачення буття
Істотну роль у розвитку філософської думки давньої Греції відіграли й ідеалістичні концепції. Виявляючи слабкі місця у вченнях матеріалістів і пропонуючи свої варіанти розв'язання відповідних проблем, ідеалісти в кінцевому підсумку сприяли розвитку філософії, хоча загалом їх уявлення про світ, буття мало фантастичний, ненауковий характер. Про це переконливо свідчать концепції піфагорійців, Платона, почасти — Арістотеля.
Піфагорійська школа^(засновник Піфагор). Після завоювання Іонії персами центр античної філософської думки перемістився на захід (о. Сицилія). Першу філософську школу тут заснував виходець з Іонії Піфагор. Ця корпорація вчених була і релігійною общиною, і політичною партією. Піфагор учився математики та інших наук у Єгипті та Вавилоні, а філософії — в Анаксімандра. Піфагорійська школа відіграла важливу роль у розвитку античної науки й філософії. Досліджуючи кількісний аспектявищ природи, піфагорійці в "числі" вбачали найважливішу причину всього сущого.
Значне місце в житті цього союзу займала проблема очищення (катарсису) як вищої етичної мети, що досягалася через вегетаріанство (для тіла) та осягнення музично-числової структури космосу — для душі. Піфагору приписують численну кількість ідей (про безсмертя душі, про метемпсихоз у сполученні з пам'яттю предків, зачатки теорії анамнесиса і спорідненості всіх живих істот тощо), проте секретність цього вчення, відсутність письмових джерел і абсолютний авторитет Піфагора не дають змоги зробити достовірний висновок про реальний вклад Піфагора в скарбницю античної філософії.
Софісти. Поняття "софіст" багатозначне. Погляди софістів не відзначалися єдністю навіть з основних філософських проблем. Об'єднував їх перш за все метод філософствування та ще професія (софісти були першими платними вчителями). Скептицизм — філософський напрям, заснований Пірро-ном (кінець VI ст. до н.е.)- Виходячи з вчення Демокріта про недостовірність чуттєвого знання, зокрема можливість раціонального обґрунтування норм людської поведінки,вони заперечували також існування причин явищ, рух і виникнення, об'єктивне існування добра і зла. Оголосивши видимість єдиним критерієм істини, скептики називали філософів інших напрямків догматиками. Концепція скептиків була прийнята платонівською Середньою Академією і Новою Академією. Найбільш відомим скептиком був Секст Емпірик.
Платон (427—347) — засновник об'єктивного ідеалізму. Якщо його вчитель Сократ висловлював думки усно, то Пла-тон писав свої твори і до того ж у високохудожній формі. Основним його методом була діалектика, яку він розумів як мистецтво вести суперечку. Тому він і вдався до діалектичної форми викладу думок, яка перебуває в нерозривному зв'язку зі стихією живого мислення, — це той, хто вміє ставити питання і влучно на них відповідати, хто вміє із плинної течії розміркувань вилучити стійке, суттєве, яке й містить справжнє знання. Великого значення він надавав математиці як методу, оскільки вона, будучи відокремленою від чуттєвого світу, давала йому можливість зміцнити свої переконання в існування ідеальних сутностей. До подібних висновків приводив його аналіз понять (спочатку переважно етичних), метою якого було виявлення їх родової сутності. Якщо на перших порах у творчості Платонадомінували проблеми етики (під впливом Сократа), то пізніше він перейшов до аналізу багатьох інших філософських проблем: політики, психології, педагогіки, натурфілософії, гносеології, логіки, що проявилося зокрема в критиці софістів. Важко переоцінити вплив Платона на всю історію європейської філософії, зокрема й на українську філософську думку.
Арістотель (384—322 до н.е.) — видатний філософ і вчений енциклопедист, засновник перипатетичної школи. Суворо науковим методом вважав аналітику (теорію доказового силогізму), а діалектику Платона розглядав як допоміжний метод. Предметом науки є загальне, яке досягається розумом. Знання загального не вроджене, воно набувається. При цьому пізнання проходить через такі ступені: відчуття — пам'ять — досвід (емпірія) — наука. Арістотель розрізняв два варіанти метафізики: загальну й окрему метафізику ("теологічну філософію"), яка аналізує особливий вид буття — "нерухому субстанцію", або "нерухомий першодвигун". "Фізична філософія", або "наука про природу" Арістотеля є найбільшою за обсягом і найдетальнішою за викладом: від абстрактних "принципів природи" і теорії руху через космологію, теорію елементів до психологічного трактату "Про душу" і біологічних праць у космології він дотримувався геоцентричного принципу.
В основі онтології Арістотеля лежать:
категоріальний аналіз сущого, або вчення про "буттячим"; каузальний аналіз субстанції;
вчення про можливість і дійсність, або теорія щенебутгя.
Він визнавав чотири принципи сущого: форму, завдяки якій дана річ є саме такою; матерію, або пасивну можливість буття речі; спонукальну причину; мету.
Матерія, за Арістотелем, існує вічно, проте в ній вбачався лише пасивний принцип буття. Активність же він приписував формі, яку тлумачив як першооснову руху і мети. Кінцевою причиною руху є "форма форм" — бог. Логіка розглядалася ним як знаряддя пізнання, тісно пов'язане з онтологією і гносеологією. Його логіка, будучи загалом формальною, включала елементи діалектичної. Так, категорії він розумів не лише як форми мислення (поняття), а й як найзагальніші види буття. Етика і політика Арістотеля утворювали комплексне вчення — "філософію про людське", яка мала досліджувати сферу практичної діяльності і поведінки людини. Найвищими благами людини, на його думку, є мудрість і доблесть, фізичне здоров'я і щаслива доля.
Арістотель — найвидатніший мислитель давньої Греції. Правда, систематизм і енциклопедичне охоплення дійсності у його вченні поєднуються з нерозв'язними суперечностями в поглядах цього філософа. Загалом же Арістотель поступово еволюціонував від ідеалізму до матеріалізму.
в) Проблеми людини, суспільства, держави
Питання про природу людини, її сутність, походження і призначення — одне з основних у філософії давньої Греції. Традиційно вважається, ніби "поворот до людини" здійснили софісти, проте й до них увага до проблеми людини давала про себе знати. Так, існує думка, ніби вислів "пізнай самого себе_" належав одному з перших грецьких філософів — Фале-су. Його учень Анаксіандр створив гіпотезу про походження людини, згідно з якою, перші люди виникли із тварин типу риб. Демокріт, якому дорікають у тому, що він розглядав людину як своєрідний атом суспільного космосу, цікавився проблемою самопочування людини, про що свідчить його вислів "щастя і нещастя - в душі".
Типовим для давньогрецької філософії є розуміння людини як "мікрокосму", який є відображенням, своєрідною копією "макрокосму" - Всесвіту, який у свою чергу тлумачився антропоморфно — як живий одухотворений організм. При цьому вважалося, що людина містить у собі всі елементи (стихії) космосу, складається з душі й тіла.
Перше визначення людини (людина — це двонога істота, яка має пір'я) належить Сократу. Арістотель визначав людину як живу істоту, наділену духом, розумом, "розумною душею" (на відміну від сенситивної і вегетативної душі) і здатністю до суспільного життя.
У софістів людина стає спеціальним предметом "філософствування", про що свідчить уже відомий вислів Протатора: "Людина є мірою всіх речей — існування існуючих і неісну-вання неіснуючих". Предметний світ вони індивідуалізували, підкреслюючи в ньому одиничне, неповторне, випадкове, плинне, що дало можливість пояснити неповторність, унікальність людських індивідів. Правда, все це вони використовували для аргументації непізнаванності світу, точніше — того, ніби кожна людина має свою істину.
Важко переоцінити роль Сократа в постановці проблеми людини, людських стосунків, людської суб'єктивності.
Проблеми людини, суспільства і держави ставилися і по-своєму розв'язувалися Платоном і Арістотелем. Великого значення Платон надавав проблемі справедливості. Оскільки ж справедливість і несправедливість найбільш виразно проявляються не в окремій людині, а в державі, то Платон запропонував нарис ідеальної держави. Причиною виникнення держави, на його думку, є багатоманітність матеріальних потреб людини і неможливість їх задовольнити поодинці.
У своєму творі "Держава" ("Про справедливість") Платон виклав своє вчення про суспільство і державу, розкрив свої етичні, психологічні та педагогічні погляди.
В Арістотеля такі науки, як етика і політика становлять собою єдиний комплекс — "філософію про людське", в центрі якої діяльність і поведінка людини. Вищим благом людини, як зазначав Арістотель у '"Нікомаховій етиці", є щастя. Останнє полягає в діяльності душі по реалізації чеснот. Для безперешкодної реалізації чеснот необхідні (хоч і недостатні) певні зовнішні блага — здоров'я, багатство, соціальне становище тощо. Чесноти, які реалізуються в розумній діяльності, Арістотель поділяє на етичні і діаноетичні (інтелектуальні). Етичні чесноти становлять собою середину між двома протилежними пороками: мужність - між відчайдушністю і боягузтвом; самовладання — між розбещеністю і бездушністю (нечулістю); лагідність — між гнівливістю і незворушністю та ін. Сутність же інтелектуальних чеснот полягає, за Арістотелем, або у відшуканні істини ради неї самої, або у встановленні норм поведінки.
Політичні погляди Арістотеля відрізняються від аналогічних поглядів Платона більшою гнучкістю, реалістичністю, оскільки він орієнтувався на форми соціально-політичного життя, які історично склалися в Давній Греції. На думку Арістотеля, поліс належить до природних утворень, і люди від природи є політичними тваринами. Він виступав проти радикальних штучних змін суспільства. Основним завданням держави, за Арістотелем, є виховання у громадян моральних чеснот. Замість станової диференціації соціальних функцій громадян Арістотель пропонує вікову: молоді виконують військову функцію, а старі — дорадчу, власне політичну. Фізична ж праця і торгівля — це справа рабів. Арістотель виступав за такий державний устрій, який є чимось середнім між олігархією і демократією, за державу, в якій поляризація бідних і багатих знімалася б переважанням заможних середніх класів.
г) Еллінізм. Антична філософія Риму
За часом елліністична філософія збігається з післяарістоте-лівською. Для неї характерна виключна увага до проблем людини, морально-етичних проблем, до суб'єктивної тематики. Свідченням цього може бути аналіз провідних напрямів елліністичної філософії — епікуреїзму, стоїцизму, скептицизму, і
Епікур всі явища природи пояснював різними поєднаннями атомів, які відрізняються ще й за вагою. Прямолінійний рух атомів, на його думку, поєднується із спонтанними (внутрішньо зумовленими) в бік від прямої лінії рухами. В його вченні є здогад не лише про вічність і незнищуваність матерії, а й про діалектичний характер руху. В історії пізнання Епікурс, як і Емпедокл та Демокріт, дотримувався вчення про еманацію. Метою життя, на його думку, є досягнення блаженства, яке він розглядав як відсутність страждань, а не як грубі чуттєві насолоди. Чуттєвість неодмінно повинна підпорядковуватися розумові. Мудрість Епікур розумів як лікувальне мистецтво, що зцілює людей від душевних страждань.
Стоїцизм — філософська школа, заснована Зеноном із Кітіона на початку III ст. до н.е. У стоїцизмі центральне місце займає етика, а натурфілософія і логіка відігравали допоміжну роль. Світ-космос, на думку стоїків, — це живе сферичне тіло, розумна істота, яка організовує свої частини в доцільно упорядковане ціле, що перебуває в нескінченній пустоті. В усьому існуючому стоїки розрізняли два начала (пасивне й активне): безякісна речовина, або субстанція і всепроникаю-чий логос, або бог. Розвиток світу відбувається циклічно. Логос є промисел і доля, яка розглядалася як послідовність подій, або як ланцюг сукупностей усіх причин. Долю окремого тіла визначає його природа, доцільно включена у всезагальну природу. Душа людини — частина світової розумної душі. Вона тілесна і пронизує все тіло, а після смерті відокремлюється від тіла і перестає бути носієм індивідуальних якостей. Перша природна спонука людини — прагнення до самозбереження. Через розумну природу людини ця "прихильність до себе" поширюється й на інших людей. Завдяки причетності всіх людей до логосу вони є громадянами єдиної світової держави — Космополісу. Разом з тим, на думку стоїків, необхідно брати участь у суспільному житті своєї держави, якщо це не веде до аморальних вчинків. Кінцева мета життя людини — щастя, яке визначалося як життя, що відповідає природі, логосу. Певний внесок внесли стоїки й у розв'язання проблем гносеології, логіки, космології. Видними стоїками були Зенон, Клеанф, Хрісіпп, Посідоній, Сенека, Епіктет, МаркАврелій.
Процес еллінізації Риму відбувався у всіх сферах культури. Перебуваючи в органічному зв'язку з грецькою, римська філософія відрізнялася своєю практичністю, яка розкривається в таких рисах римської етнічної ментальності, як "експансіонізм" (прагнення домінувати над природою), "місіонерство" (прагнення поширювати свої ідеї і вірування серед інших народів), "комфортність", "індивідуалізм" (точніше — "при-ватизм"), дисципліна (в первісному значенні цього латинського слова— "вишкіл"). Практичність (у такому її тлумаченні) дає про себе знати в римському варіанті епікуреїзму, стоїцизму та скептицизму. Так, для римського епікурейця Лукреція Кара атомістична будова природи виступає об'єктивною основою практичних (етичних) рекомендацій.
Лукрецій Кар високо цінував ідею Епікура про "відхилення" атомів (щоправда, термін "атом" він не використовував). Завдяки відхиленню атоми випадково, "руйнуючи долі закони", зіштовхуються й зв'язуються один з одним, утворюючи всю багатоманітність речей і явищ природи. Ідея відхилення необхідна Лукрецію і для обгрунтування свободи волі людини. Цікаво, що цей видатний мислитель приходить до висновку, згідно з яким ніякого часу не існує "поза рухом тіл і спокоєм". Оригінальною є його гіпотеза про виникнення живого. Очевидно, з метою популяризації епікуреїзму Лукрецій часто звертається до порівнянь, аналогій, метафор, намагаючись зробити доступнішими складні філософські ідеї Епікура. Великого значення надавав він проблемам атеїзму. Релігія, на думку Лукреція, — це суєвір'я і забобон, продукт неуцтва і страху, підтримуючи які, вона стала джерелом багатьох бід, несправедливості й злочинів.

Поиск по сайту: