АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ПОБОЇЩЕ В СІЧІ

Читайте также:
  1. Іменникові суфікси.
  2. ПОДАРУНОК СУЛТАНА
  3. Розділ IV. Вживання великої літери.
  4. РУСЬКІ КНЯЗІВСТВА, ПІДНЕСЕННЯ ЛИТВИ Й МОСКВИ, ЯГЕЛЛОНСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ
  5. Частина друга

 

 

Лист запорожців дійшов до султана. Розлютований невдалими походами під Чигирин, Магомет Четвертий ошаленів від такого нечуваного нахабства якихось, на його думку, волоцюг, голодранців, що посміли насміятися з намісника Бога на землі. Драгомана з полонених козаків, який прочитав і переклав листа, звелів негайно скарати на горло, а сувій жовтавого цупкого паперу кинув собі під ноги — потоптав, а потім спалив над свічкою.

— Я знищу Запорожжя! — закричав несамовито.

Той крик долинув до всіх закутків великого султанського палацу. Здригнулася двірцева варта. Зблідли паші і чауші, впали ниць у тронному залі, чекаючи виходу свого володаря.

— Я зрівняю з землею їхню мерзенну Січ! — верещав ще дужче султан, помутнілими від гніву очима оглядаючи зігнуті спини підданих.

Візирі, паші, великий муфтій, вчені мулли, чауші луною відгукнулися:

— Воля падишаха — воля Аллаха!

Наприкінці грудня, зимової стуленої ночі, кримський хан, виконуючи наказ султана, з сорокатисячною ордою і п’ятнадцятьма тисячами яничарів і спагіїв, присланих морським шляхом з Туреччини, таємними дорогами, відомими тільки найдосвідченішим провідникам, підходив до Січі.

Ще в Бахчисараї він разом зі своїми мурзами і гениш–ачерасом[126]Мурас–пашею обміркували, як знищити кубло гяурських розбійників — Запорозьку Січ. Усі зійшлися на тому, що найкраще застукати запорожців зненацька, коли вони не чекають нападу і коли їх у Січі найменше. Відомо, що на зиму запорожці розходяться по зимівниках, зоставляючи лише шістсот–сімсот чоловік для охорони фортеці. Тому хан намислив напасти в ніч на другий день Різдва, гадаючи, що запорожці, перепившись ради свята, спатимуть, мов убиті, і їх можна буде легко перерізати, мов куріпок.

Хан горбиться в сідлі, кутаючись у теплий кожух. Але мороз щипає за носа й щоки, а хижий північний вітер залітає під сукняний башлик і холодить спину.

Орда пробирається степом тихо. На останньому привалі воїни вволю нагодували коней, щоб не іржали, приладнали зброю, щоб не чути було брязкоту. Лише глухий гул лине понад землею від тисяч кінських копит, та і його вітер відносить геть від Січі в ногайські степи.

З темряви виринули два вершники. Під’їхали до хана — вклонилися. Хан натягнув повід — зупинився. Впізнав мурзу Алі з улусу Ширин–бея. Другий вершник тримався позаду.

— Великий хане, — сказав Алі, — за два фарсахи — Дніпро. На тому боці — Січ. Наш друг Чорнобай каже, що десь тут має бути козацька застава. Я наказав передовому загонові зупинитись…

— Гаразд. Але ми не можемо стояти тут безконечно. Алі, візьми півсотні воїнів, проберись таємно вперед — знайди заставу. Щоб жодної живої душі не випустили! Ми повинні підійти до Січі непоміченими! Хай Чорнобай покаже дорогу!

— Слухаюсь, великий хане!

Вершники повернули коней — погнали в холодну темряву ночі.

Незабаром усе військо зупинилося в глибокій балці. Алі з Чорнобаєм відібрали найспритніших воїнів, спішились і тихо, один за одним пішли вперед. На гребені горба зупинились, присіли в заростях сухого, напівзаметеного снігом полину. Далі Чорнобай поповз один.

Сніг забивався йому в рукави, в халяви. Поземка сікла обличчя. Але він не звертав на це уваги. Мов хижий лис, розсовував гострим обличчям бур’яни, втягував носом морозне повітря.

Раптом зупинився: запахло димом. Висунувши голову з–за замету, оглянувся навкруги. На горбі забовваніла чорна хижка. Біля неї, на тлі темно–сірого неба, вимальовувалась тринога вежа.

Бекет! Запорозька застава!

Чорнобай тихо свиснув. До нього підповз Алі. Позад нього, у засніженому сухому бадиллі, темніли кошлаті малахаї татар.

— Алі, застава, — прошепотів Чорнобай, показуючи пальцем на хижку. — На вежі нема нікого. Холодно — всі поховалися… А може, й сплять… Візьми трьох найсильніших батирів — підемо з ними попереду. Решта — хай ідуть слідом!

П’ять постатей рушили до хижки. Затиснувши в руці ятаган, Чорнобай повз перший. Ще здалеку він помітив вартового, який у важкому овечому кожусі куняв під навісом. Звідти доносилося тихе кінське іржання.

Чорнобай подав Алі знак, щоб зупинився зі своїми сейменами, а сам обійшов хижку з протилежного боку. Виглянувши з–за рогу, переконався, що вартовий спить. Тоді сміливо підійшов під навіс, схопив козака за комір і сильно вдарив ятаганом у спину. Вартовий зойкнув і впав обличчям у сніг.

За хвилину татари оточили хижку. Чорнобай прочинив дверцята і, зігнувшись, ступив униз. За ним полізли Алі та його батири. З хижки війнуло теплом і запахом хліба й часнику. Праворуч від дверей, на дощаному полу, покотом спало четверо козаків. Ліворуч, у невеликій лежанці, тлів малиновий жар.

Один з козаків підняв голову:

— Це ти, Прокопе?

— Я, — відповів Чорнобай, наближаючись.

— А то хто з тобою?

— Курінний заміну прислав…

— Заміну? — В голосі козака почувся подив: — На кий чорт нам заміна? Ми й самі до ранку довартуємо!

Продерши очі, козак глипнув на людей, яких усе більше набивалося в тісну землянку. Чому їх так багато?.. Раптом — певно, від припливу свіжого повітря крізь розчинені двері — в лежанці спалахнуло полум’я й освітило хижку. Козак витріщив з переляку очі, сахнувся до стінки, намагаючись витягти шаблю.

— Браття, татари! — вигукнув він і в ту ж мить упав додолу: Чорнобай ятаганом проткнув йому горло.

Татари кинулися на очманілих козаків, які не могли зрозуміти, звідки на них звалилося лихо.

— Беріть живцем! — наказав Алі.

Козаків загнали в куток. Хтось підкинув у вогонь сухого бур’яну. Полум’я освітило чорні, закіптюжені стіни землянки, кривавим відблиском упало на сірі обличчя полонених.

Чорнобай ударив одного по плечу:

— Тхоре, ти?

Той здригнувся, зіщулився. Але, впізнавши свого колишнього хазяїна, шарпнувся вперед і впав на коліна.

— Пане Чорнобай! Пане Чорнобай! — забелькотів. — Невже це ви? Сам Бог посилає мені вас у цю страшну хвилину!

— Встань, Тхоре!

Тхір підвівся.

— Ти зробив те, що я наказував?

— Ні, але я ще маю надію…

— Надію, надію!.. Мерзенний боягуз!.. Ти вже півроку на Запорожжі!.. Ну, та про те я пізніше спитаю… Скажи, як пройти в Січ?

Побачивши, що бурю пронесло, Тхір враз пожвавішав:

— З ними? — кивнув на татар, що мовчки, з оголеними ятаганами й шаблями стояли навпроти.

— Так.

— Є одна лазівка… Невеличка таємна хвірточка, якою запорожці носять воду з Дніпра. Вона не замикається…

— Тхоре! — вигукнув козак, що стояв праворуч від зрадника. — Що ти надумав? іуда проклятий!

Тхір презирливо посміхнувся:

— Заткнись, Товкачу! — І, звертаючись до Чорнобая, додав: — Але ви самі, пане, не потрапите в неї. Я покажу!

Він боявся, що, виказавши таємницю, стане непотрібний Чорнобаєві і той приріже його в цій землянці. Та не знав Тхір, що і так був на волосинку від смерті. Звичайно неповороткий Товкач блискавично кинувся на нього, схопив руками за горло. Тхір захрипів. Тут би йому й кінець, якби Чорнобай не полоснув Товкача ятаганом по руці. Товкач скрикнув і випустив свою жертву. Тхір з переляку шмигнув під піл. У тісній хижці зав’язався бій. Поранений Товкач здоровою рукою відштовхнув Чорнобая і схопив шаблю, що висіла на стіні. Замахнутися було ніяк, і він сторчма вдарив нею найближчого, татарина. Той з вереском упав під ноги своїм одноплемінникам.

— Саво, бий їх, собак проклятих?

Сава вже сам кинувся на допомогу товаришеві. Зірвавши з стіни полицю, з якої посипалися додолу череп’яні горшки з пшоном, миски й ложки, він оперіщив нею по голові товстопикого батира. Той заблимав очима і похилився назад, перегороджуючи тим, що товпилися за ним, дорогу до козаків.

Скориставшись замішанням серед ворогів, Товкач завдав ще одного удару передньому татаринові. То був мурза Алі. Вістря шаблі ковзнуло по густій вовні кожуха, вп’ялося в горло. Мурза захарчав і впав, мов сніп, на руки своїм сейменам.

В ту ж мить упав і Товкач: закривавлений ятаган Чорнобая пронизав йому груди.

Козак Сава ненадовго пережив товариша. Розлютовані, вражені смертю мурзи, ординці накинулись на нього всією зграєю, мов звірі. Пришитий кількома ятаганами і шаблями до дерев’яної стіни, він так і сконав стоячи, з полицею в руках.

— Ой вай, вай! — знявся лемент над мурзою. — Який славний батир загинув від рук цих нечестивих собак–гяурів, гнів Аллаха на їхні голови!

— Що скаже хан, коли дізнається, що ми не вберегли свого мурзу! Ой вай, вай!

— Годі вам голосити! — гаркнув Чорнобай, витираючи об одяг Товкача ятаган. — Великий хан чекає на вас! Гайда! Ми своє діло зробили — заставу знищили і взяли язика, що знає таємний вхід до Січі… Переможців хан не осудить! А мурза вже в райських садах Аллаха… Чого тужити за ним!

Справді, звістку про смерть Алі хан сприйняв досить спокійно. Коли Чорнобай сказав, що полонений козак, його колишній пахолок, знає лазівку в Січ, він зрадів, вважаючи це щасливою прикметою. Тут же було вирішено змінити попередній задум. Замість штурму фортеці хан запропонував через таємну лазівку ввести в Січ яничарів і спагіїв, які одним ударом винищать усіх запорожців. Орда ж стане навкруги фортеці, щоб і миша з неї не втекла.

Мурас–паша погодився з цією думкою, і військо вирушило далі в путь, додержуючись цілковитої тиші.

За північ Тхір провів нападників через замерзлий Дніпро і швидко відшукав у стіні хвірточку, якою козаки вряди–годи ходили до ополонок по воду.

Мурас–паша зібрав начальників загонів.

— Першим увійде в Січ Сафар–бей зі своїми людьми, — давав він останні розпорядження. — Якщо козаки завчасно не виявлять нас, бою не розпочинати, поки все військо не ввійде в фортецю! Я подам знак до атаки… Гайда! Смерть гяурам! Хай славиться ім’я Пророка!

Тхір і Чорнобай пролізли в хвіртку і, переконавшись, що в Січі ані душі й козаки сплять по куренях, подали знак. Сафар–бей почав пропускати своїх людей.

Лізли по одному, притримуючи руками зброю, щоб не бряжчала.

— Швидше! Швидше! — підгонив Сафар–бей.

До нього підійшов Гамід. Товстий, закутаний у теплий кожух і гостроверхий башлик, він скидався швидше на купця, ніж на воїна. В похід його послали тому, що він уже був у Січі і його знання могли пригодитися при нападі. З ним був невеликий, але добре вишколений загін спагіїв.

Гамід мав стурбований вигляд. Проти місяця його одутле темне обличчя відливало старою бронзою, в рухах помічалась невпевненість і поспішність. Можливо, йому було неприємно говорити з Сафар–беєм, який, незважаючи на всі намагання спагії примиритися, ніяк не хотів зробити рішучого кроку у цьому напрямку. А можливо, Гамід і справді злякався. Все–таки доводилося лізти в пекло до самого Урус–шайтана! Всупереч сподіванням хана і гениш–ачераса на легку перемогу, рядові чорбаджії й сеймени в глибині серця дуже побоювалися такої небезпечної затії — розбити і знищити запорожців у самій Січі, де козаки почувають себе, як риба у воді. Правда, тепер запорожцям не допомагатимуть рідні стіни, та все ж при одній думці, що опинишся у самому кублі тих всесвітньовідомих розбишак, шибайголів, заводіяк і, ніде правди діти, славетних лицарів, побив би їх Аллах, усім ставало моторошно. Тому зле почував себе і Гамід.

— Сафар–бею, дорогий мій, забудьмо про наші суперечки, — промовив він тихо, щоб чув один бюлюк–баша. — Не до того зараз!.. Не подобається мені ця пастка, в яку загонять нас хан і гениш–ачерас. Не вірю я тим двом гяурам…

— У мене теж немає підстав довіряти їм, але їм довіряють старші за нас. Що ми можемо вдіяти?

— Ми повинні бути пильні і виручати один одного.

— Не турбуйся, ага, все буде гаразд. Нас п’ятнадцять тисяч. А козаків усього п’ятсот–шістсот чоловік. Та до того ж, кажуть, вони п’яні… Ми переріжемо їх, мов лінивих каплунів. До ранку все буде закінчено! І нам допоможе Аллах! — сухо відповів Сафар–бей.

Гамід зрозумів, що і тепер примирення не відбулося. І йому стало досадно, бо він вірив у щасливу зорю Сафар–бея, в те, що молодий рішучий ага досягне в імперії високого становища і міг би при нагоді бути для нього корисний.

— Коли б то так, — буркнув кисло. — Хай Аллах буде милостивий до нас!.. А все ж у мене тужно на серці…

Сафар–бей промовчав і поліз у лазівку. Гамід став пропускати своїх людей.

І ось, нарешті, всі воїни гениш–ачераса в Січі. Хан з половиною орди став на березі Дніпра. Друга половина оточила фортецю з боку Чортомлику і поля.

Зловісна тиша нависла над Січчю. Не чути було навіть дихання багатьох тисяч турків. Безмовно бовваніли над куренями широкі обмазані глиною комини. Спали під теплими кожухами у високій вежі над ворітьми вартові козаки.

Яничари і спагії запрудили весь січовий майдан і тісним натовпом розтеклися поміж куренями, їх було так багато, що всі стояли впритул один до одного. Чекали наказу вриватися в курені. Та наказу все не було. В тісноті чорбаджії втратили зв’язок. Кожен боявся голосно мовити слово, щоб не сполохати запорожців. Десь запропастився гениш–ачерас.

Сафар–бей зі своїми людьми зупинився навпроти довгого вибіленого куреня. Десь там, за виплетеними з лози й хворосту та обмазаними глеєм і глиною товстими стінами, спали, не підозріваючи смертельної небезпеки, козаки. Бюлюк–баша ледве стримував разом з переднім рядом яничарів темну живу масу, що напирала ззаду.

Поряд з Сафар–беєм стояли його вірні охоронці Карамлик і велетень Абдагул. Вони уперлися ногами в сніговий замет, сприймаючи тиск багатьох тіл на себе і захищаючи агу.

Сафар–бей хвилювався. Прокляття! Коли ж буде наказ починати бій?

 

 

У Переяславському курені спали не всі. Кілька козаків, а серед них Арсен Звенигора, Воїнов, Метелиця і Сікач, накрившись ряднами, схилилися в найдальшому кутку біля свічки і грали в карти. На ослінчику блищало золото й срібло.

Діда Шевчика з ними не було. Йому ще звечора не поталанило, і він, програвшись до цурки, з досади ліг спати. Не пофортунило йому і з місцем для спання. Він любив умоститися біля груби чи на лежанці, щоб вигрівати старечі кістки. Але сьогодні в курені яблуку ніде впасти: з усіх усюд — з найдальших зимівників, з Правобережжя, з Лівобережжя та Слобожанщини — понаїздили запорожці, щоб переобрати кошового. На полах густо, мов оселедці в бочці, лежали козаки. З тієї ж причини всі були тверезі, хоча на кошт січової скарбниці було заготовлено чимало горілки, пива й меду, щоб повеселитися після виборів нового кошового.

Поштовхавшись біля груби та лежанки і не знайшовши там ані найменшої щілинки, щоб вшитись між козаків, що хропли на всі заставки, Шевчик змушений був лягти біля віконця. Накрившись з головою старою кожушинкою, він скрутився в бублик і заснув.

Десь ген–ген за північ дід Шевчик раптом прокинувся. Йому приснився страшний сон.

Буцімто поплив він на каюкові ставити ятері в Чортомлику. І заплив далеко, аж за прогній, де риби до гибелі, але не кожен козак наважиться ловити її там. Тільки кошовий отаман Сірко насмілюється запливати туди, бо й самого чорта не боїться. Кажуть, коли ще був молодий і разом з товаришами шукав місце для нової Січі, одного разу заплив з Дніпра в якусь невідому річку з темними глибочезними ямами, крутими берегами та густим лататтям. Сподобалося йому те місце. Зійшов з човна на берег, щоб краще роздивитися, де фортецю будувати, аж раптом вилазить з очеретів величезний рогатий чорт і суне прямо на нього. Іклами клацає і роги наставляє — хоче розтоптати козака або налякати, щоб тікав. Та не на такого натрапив! Витягнув Сірко з–за пояса пістоля та як бабахне — чорт так і мликнув у воду! Булькнув — і пішов на дно! Тільки хвиля розляглася. А Сірко привів козаків і там, де впадає в Дніпро та безіменна річка, яку на пам’ять про перемогу над чортом відтоді почали прозивати Чортомликом, побудував Січ… І от подумав Шевчик: «Сірко не боявся чорта, коли тут–жодної живої душі не було, то чого ж мені боятися тепер? Попливу — заставлю ятері там, де ніхто ще не заставляв! Наберу вранці риби повен човен!» Заплив з чистого плеса в тиху заводь, вибрав місце та тільки опустив перший ятір у воду, аж тут як вирине з води якесь марище–страховище та як схопить козака за правого і вуса — і потягнуло донизу…

Обливаючись зі страху холодним потом, Шевчик лупнув очима. За правого вуса справді хтось його міцно цупив. Що за нечиста сила! Здається, він уже й не спить! І не пив звечора!

Лапнувши рукою за вуса, старий зрозумів, що страх його марний. Довгий сивий вус просто примерз до підвіконня і тримав його, мов на прив’язі.

Не без жалю Шевчик відрізав кінчик вуса, перехрестився і сів, спираючись рукою на зледеніле підвіконня. В курені було темно. Тільки в кутку блимала під рядном свічка: картярі ще не лягали спати. А надворі світив місяць. Крізь верхні незамерзлі шибки пробивалось голубувате сяйво.

«Мабуть, уже й до ранку недалеко, — подумав дід Шевчик. — Місяць, здається, заходить за сторожову вежу». І щоб переконатися, що незабаром ранок і йому недовго в безсонні перевертатися з боку на бік на твердих дошках, виглянув крізь віконце надвір.

Спершу старий козак подумав, що він або спить, або збожеволів. Просто перед вікном, за якихось три–чотири кроки від куреня, стояла суцільна стіна яничарів. За свій довгий вік перебачив він їх достобіса!

Уперше в житті по–справжньому злякався козак Шевчик! Перехрестившись і ще раз смикнувши себе за вуса, щоб пересвідчитись, що справді не спить, старий припав знову до шибки. Яничари! Стоять, прокляті, сумирно — мабуть, до бою готуються. Ще й очиськами лупають.

Шевчик притьмом скочив з полу, підбіг до картярів — і дмухнув на свічку.

— Яничари в Січі! — видихнув перелякано.

Метелиця з несподіванки випустив карти.

— Ти часом не збожеволів, Шевчику? — гримнув старий козарлюга. — Що за дурні жарти!

— Хай мене грім поб’є і свята Богородиця, коли брешу? Погляньте у вікна!

Арсен кинувся до вікна й похолов: Шевчик не збрехав. У Січі було повно яничарів.

— Друзі, будіть товариство! Але тихо!.. Батьку Корнію, підопріть двері, щоб ніякий собака не вскочив!.. Готуйте мушкети й порох!

За хвилину весь курінь був на ногах. Страшні слова: «Яничари, в Січі!» — враз розігнали сон. Поскільки курінний ночував перед радою у кошового, то всі мимоволі почали прислухатися до слів Арсена.

— Ставте порохівниці і ящики з кулями на столи! — наказував він. — Заряджаючі, до столів! Стрільці, до вікон! Вогонь вести безперервно! Нумо, швидше, браття!

Козаки стали на свої місця. Одні заряджали мушкети, інші передавали стрільцям, а ті, вже напоготові, чекали наказу стріляти.

— Вогонь!

Гримнув залп. Потім — другий, третій. Курінь заволокло димом. У відповідь знадвору пролунало страшне виття. Турки подалися назад, залишивши на снігу кілька десятків убитих і поранених. Але тікати їм нікуди. Ззаду колихалася суцільна жива стіна.

Цілитися козакам не доводилося: вороги стояли так густо, що одна куля пронизувала зразу двох, а то й трьох.

Після перших залпів уся Січ схопилася на ноги. Кожен курінь ощетинився дулами мушкетів. Безперервно гриміли залпи. З веж ударили гаківниці й гармати. Рясний дощ куль і ядер лився на січовий майдан, де зібралося найбільше ворогів, і косив їх десятками й сотнями.

Збожеволілі від жаху яничари заметушилися, заметалися по Січі, як звірі у ловчій ямі. Ті, що були ближче до воріт, намагалися відчинити їх. Даремні зусилля! Ніхто з них не знав потайних підойм, з допомогою яких відчинялися ворота. А коли з надбрамної вежі ударили гармати, натовп відхлинув назад.

Вже ніхто не слухав нічиїх наказів. Кожен думав тільки про порятунок. Чуючи, що звідусіль гримлять постріли, ошалілі яничари і спагії згадали про хвіртку, якою входили до Січі. Туди! До неї! Втекти з цього пекла, де кожен курінь, старшинська хата і військова скарбниця, ба навіть церква — хоч насправді то різнокольорові вікна миготіли в ній від вогню, що вилітав з дул мушкетів, — сіють смерть!

Тисячний натовп ринув до хвіртки. Але прохід там дуже вузький. В нього може протиснутися за раз лише один утікач. І кожен намагається бути тим щасливцем. Дехто прокладав собі дорогу шаблею, стинаючи голови своїм єдиновірцям.

Задні напирали на передніх. Кожен кричав, лаявся, погрожував, проклинав. Хрипи вмираючих, стогін поранених, вигуки поодиноких чорбаджіїв, що намагалися навести хоч який–небудь лад, безперервний гул пострілів — усе злилося в дикий нелюдський рев.

Широкий майдан, вузькі січові провулки поміж куренями були вже завалені трупами й пораненими. Поміж ними причаїлося, рятуючись від куль, багато яничарів. Сніг почорнів од крові.

Зненацька в неймовірний шум і ґвалт ввірвався тривожний рокіт тулумбасів, а потім — зазивний клич бойових козацьких рогів, що кликали до атаки.

Звуки лунали з військової канцелярії.

Стрілянина почала вщухати.

І тоді почувся сильний голос кошового Сірка:

— До шабель, браття–молодці! До шабель! Припиніть стрілянину! Виходьте з куренів! Бийте клятих! Смерть бусурменам!

Стрілянина враз припинилася. Крізь розбиті вікна, крізь розчинені навстіж двері з куренів повалили запорожці — з шаблями, з ятаганами, з келепами в руках. З криком, з бойовими кличами ринули вони на ворогів, що, ошалілі від жаху, металися в передсвітанковій місячній морозній імлі.

 

 

Коли з куреня ударив залп і десятки яничарів упали на сніг, Сафар–бей відчув, як щось гаряче бризнуло йому на обличчя і руки. «Поранений!» — промайнуло в голові. інстинкт самозбереження примусив його кинутись додолу. Розпластавшись на снігу і переконавшись, що він цілий і неушкоджений і що кулі перелітають поверх нього, бюлюк–баша оглянувся навколо. Поруч з ним, захлинаючись власною кров’ю, хрипів Карамлик. Його темні, широко посаджені очі, що так часто прислужували загонові Сафар–бея, тепер скляніли, затягувалися туманом. Звернуті до яскравого місяця на небі, вони, здавалося, прохали допомоги. Та холодне світило байдуже дивилося на тих, хто все життя боготворив його, молився на нього і малював на своїх знаменах.

З другого боку нерухомо лежав велетень Абдагул. У нього з розтрощених грудей цебеніла кров.

Сафар–бей зрозумів, що його обличчя й руки заляпані кров’ю вірних охоронців, і з огидою витерся шапкою. Трохи прийшовши до тями, почав думати, що робити далі. Тікати? Але куди? Не встигнеш підвестися, як тебе пронижуть козацькі кулі… Гукати вояків, щоб попри вбивчий вогонь, ішли приступом на курені? Даремно! Ніхто тебе не почує в цьому пеклі! Та й хто зважиться лізти у вікна і в двері, з яких так густо гримлять постріли, ніби в куренях не по двадцять — тридцять козаків, як передбачалося, а щонайменше по триста!.. Шукати Мурас–пашу і запитати, які будуть розпорядження? Смішно про це й думати. Хіба знайдеш його в цьому гармидері? Може, він убитий або накивав п’ятами…

Ні до чого не додумавшись, Сафар–бей вирішив передусім рятуватися самому. Поволі відплазувавши з перед вікон, рвучко підвівся і кинувся в суточки між куренями. Сюди кулі не залітали. Перечекавши деякий час, визирнув з–за рогу. Весь широкий майдан перед церквою був усіяний тілами яничарів. Сафар–бей аж застогнав од болю й розпачу. Все пропало! Військо, честь, майбутнє, навіть саме життя!.. О Аллах, чому ти допомагаєш гяурам? Навіщо знищуєш славних синів падишаха, вірних захисників ісламу? Врятуй їх, о Аллах!.. Чи, може, твоя велич і твоя могутність — то тільки пуста вигадка, нікчемний обман?..

Сафар–бей швидко перебіг коротку відстань, що відокремлювала його від фортечної стіни. Тут було просторо і не дзижчали кулі. Вузький мертвий простір, яким, крім нього, скористаюся ще кілька десятків яничарів, надійно захищав його від смерті. От тільки — чи надовго?

Зорієнтувавшись, де хвіртка, Сафар–бей почав обережно пробиратися до неї попід стіною.

Раптом стрілянина стихла, ї з куренів висипали козаки. Вони були — хто в чому: в кожухах, у жупанах, у свитках, а більшість — просто в білих сорочках. Видно, як спали, так ї кинулися до зброї.

Сафар–бей зупинився. Ні, до хвірточки добігти він не встигне. Та, здається, там і не проб’єшся крізь тисняву. До того ж майже всі козаки ринули туди, сіючи смерть серед яничарів, які майже не чинили вже опору… Розпач охопив його. Ніколи ще перед ним так явно, так зримо не стояв привид смерті, як тепер. І якої безглуздої смерті! По суті, доводиться гинути не в бою, не лицем до супротивника, а показуючи йому спину. Ганьба!

Він стояв за рогом зовсім один. Усі яничари, з якими щойно ховався від козацьких куль, десь зникли, розбіглися, можливо, помчали, як і тисячі інших, до рятівної хвірточки. Прихилився спітнілим лобом до крижаної стіни і позирав на завалений трупами майдан, на зблиски козацьких шабель проти місяця, на змішаний з кров’ю сніг і юрбу яничарів, що на очах танула, як віск на вогні.

Пропало все — честь, слава, майбутнє… Як повертатися додому без своїх вояків, без загону? Що його жде там? Відставка? Заслання? Тюрма?

Прокляття!

Душа його надломилася давно, тоді ще, коли знайшов рідних і почав думати над своєю долею. Тепер же раптом відчув у серці таку порожнечу, що аж сам здивувався і злякався.

Кому він потрібен? Для чого живе на світі? Що зробив доброго?

Тільки й того, що проливав кров. Передусім — кров болгарського народу, з якого, як виявилося, і сам вийшов. В ім’я чого проливав її?

Чи здобув багатство? Почесті? Владу? Чи зазнав ласки й любові? Ні, скільки й пам’ятає себе, його завжди оточувала ненависть, — у яничарській школі, коли був аджем–огланом, на службі в яничарських бюлюках, у Болгарії…

Тягнувся до щастя, як метелик до вогню. От і дотягнувся! Досягнув!.. Тепер усьому — кінець!

Страху не відчував. Жалю — теж. Все збайдужіло. Навіть життя…

Чи то душа вигоріла у пекельному вогні, чи стомився за своє коротке, але таке бурхливе яничарське життя?

А може, то передчуття стукає в серце? Може, для нього вже відчиняються райські сади Аллаха?

Ну, що ж, Сафар–бею, наступає твій смертний час. Зустрінь його достойно!..

Раптом перед ним промайнула знайома постать Гаміда. З шаблею в одній руці і пістолем у другій спагія прудко перебіг від одного куреня до сусіднього, видно, маючи намір непоміченим пробратися до хвіртки і крізь неї утекти з Січі. Сафар–бей, забувши про своє становище, про свої сумні думки, іронічно посміхнувся: цікаво, чи ж далеко зуміє втекти він? Дуже вже помітний і неповороткий.

Гамід не бачив Сафар–бея, хоча був від нього всього за якихось півтора десятка кроків. А Сафар–бей вважав за доцільне не нагадувати йому про себе, бажаючи прослідкувати, що ж робитиме спагія. Невже ризикне вискочити з засідки і перебігти на очах у сотень козаків широкий майдан? А тільки так він міг добратися до хвірточки.

Однак Гамід явно не поспішав. Притиснувся до стіни, перекинувши шаблю в ліву руку, а пістоль — у праву. На когось вичікував… Ось він весь напружився, завмер, підвівши вгору дуло пістоля. Нагадував собою відгодованого чорного кота, який приготувався до стрибка на свою жертву. В кого ж цілиться спагія?

З пістоля блиснув вогонь — гримнув постріл. В ту ж мить Гамід рвонувся навкіс через майдан, перестрибуючи через убитих і поранених. З–за рогу куреня вискочили два козака і щодуху помчали за ним. А слідом вийшло ще двоє. Зупинилися.

— Ах, ти, чортяка! — вигукнув дебелий старий козарлюга. — Горохове опудало! Це ж він у тебе мітив, батьку кошовий!

— Не сумніваюся, — відповів сивовусий міцний козак. — Куля цвьохнула над самим вухом… На піввершка вбік — і не було б раба

Божого Івана! — І раптом закричав: — Хлопці, візьміть–но його живцем. Не рубайте!.. От так!.. Ходімо, брате Метелиця!

— Схопили! Ведуть! — вигукнув Метелиця, пориваючись козакам назустріч.

З–за рогу вийшло троє: попереду, похнюпившись, важко чалапав Гамід, за ним — два запорожці. Сафар–бей мало не скрикнув: один з них — Арсен Звенигора!

Гамід зупинився перед Сірком. Кошовий довго роздивлявся його, потім спитав:

— Ти мене знаєш, турчине?

Арсен переклав запитання.

— Урус–шайтан… Я зразу впізнав тебе, — глухо відповів Гамід.

— Впізнав? Хіба ти знав мене раніш?

— Знав. Я був на Січі з посольством… і добре роздивився на тебе.

— Гм… і вирішив прикінчити?

Гамід мовчав. Зиркав на козаків, мов зацькований хортами вовк.

— Сікачу, відведи його в холодну, — сказав Сірко. — Це неабияке цабе! За нього ми виміняємо чимало наших людей!

— Батьку! — кинувся до кошового Арсен. — Не можна відпускати цього собаку живим! Коли б ти знав, хто він такий, то негайно сам зітнув би йому башку!

— Хто ж це?

— Гамід. Мій колишній господар. Я розповідав тобі про нього… Люта бестія!.. Дозволь порахуватися з ним!

Гамід тільки тепер впізнав Звенигору. Безвихідь, лють, відчай забриніли в його звіриному рикові, що вирвався у нього з грудей. Він метнувся до козака і вп’явся йому руками в горло. Але Арсен різким ударом відкинув його назад. Гамід упав на сніг.

— І справді лютий, — промовив Сірко. — Але ж якось гидко рубати беззбройного…

Арсен простягнув спагії відібрану у нього шаблю:

— Бери — захищайся!

— На Бога, Арсене! — вигукнув Метелиця. — Він може тебе поранити!

— Зате не скаже, що з ним повелися безчесно!

Гамід не розумів, чого від нього хочуть! Жах скаламутив йому розум. Врешті, побачивши простягнуту до нього руків’ям шаблю, прийшов до тями, схопив її і скочив на ноги. В одну мить розв’язав башлик, скинув кожуха. Поспішав, ніби боявся, що козаки передумають.

Блиснули і схрестилися шаблі. Заскреготала міцна холодна криця. Гамід зразу ж ринувся у наступ і трохи потіснив Арсена. Відчай додав йому сили. Він розумів, що втрачати нічого, — чи так, чи інакше — кінець! Тож єдиним його помислом було прихо–пити на той світ із собою і свого лютого ворога — запорожця, якого не без підстав вважав винуватцем усіх своїх теперішніх незгод і нещасть.

Сірко, Метелиця і Сікач стояли збоку, спокійно стежачи за поєдинком. Ніхто з них не знав, що ще одна людина, дуже близько пов’язана долею і з Гамідом, і з Звенигорою, слідкує не менш пильно, хоч і не так спокійно за тим двобоєм.

Сафар–бей затаїв подих. Він розумів, що Гамід приречений, але жалю до нього не відчував. Скоріше навпаки, боявся, що відчайдушним ударом він нанесе смертельну рану Арсенові, і Златка залишиться в чужому краю ні дівчиною, ні вдовою. З якогось часу він звик до думки, що в нього є сестра і навіть почав відчувати братерську любов.

Двобій проходив з перемінним успіхом. Арсен був молодий, дужий, спритний та й пройшов добрий вишкіл у старого Метелиці, зате Гамід накидався на нього з люттю загнаного в глухий кут звіра і тому був дуже небезпечний. Однак було видно, що козак б’ється не на повну силу, а грається з ожирілим і неповоротким спагією.

Врешті Сіркові набридло мерзнути в самій сорочці на морозі, і він гукнув:

— Кінчай, Арсене!

Арсен пішов у наступ. Його шабля завертілася з блискавичною швидкістю. Гамід ледве встигав відбивати небезпечні випади козака і відступав усе далі й далі на середину майдану, захаращеного трупами яничарів. Це створювало нові труднощі для обох бійців. Потрібно було слідкувати за тим, щоб не перечепитися, бо найменша помилка, сліпа випадковість могла стати фатальною.

— Гяур! Собака! — цідив Гамід, стримуючи навальний натиск колишнього невільника. — Рабе! Ти зараз станеш віч–на–віч із Аллахом!

— А може, ти, Гаміде? — посміхнувся Арсен, перестрибуючи через трупи двох яничарів, що лежали хрест–навхрест один на одному. — У тебе більше підстав зустрітися з ним сьогодні!

Він зробив глибокий випад і відчув, як шабля тупо ввійшла в груди спагії. Гамід охнув і поточився назад. Але, видно, рана була не глибока, бо він раптом зібрав сили і сторчма, як списа, кинув свою шаблю в супротивника. В якусь коротку мить Арсен помітив той небезпечний рух і встиг відхилитися. Шабля просвистіла побіля вуха, зачепивши тільки ефесом, і шурхонула в сніг.

Наступний удар запорожця був невідворотний: Гамід закинув назад голову і важко впав на стоптаний закривавлений сніг.

— Ну, браття, гайда! Будемо кінчати супостатів! — Сірко з Метелицею і Сікачем побігли до східної стіни, де ще вирував бій.

Арсен витер шаблю і заглянув у непорушне обличчя мертвого ворога. З Гамідом було покінчено. Він лежав горілиць, великий, важкий і зовсім не страшний, розплющеними очима дивлячись у чуже небо, яке хотів зробити своїм.

Позаду почувся скрип снігу. Арсен швидко оглянувся: до нього поволі наближався турок. Тінь від куреня закривала його обличчя. Арсен знову підняв шаблю, але турок раптом простягнув уперед обидві руки і тихо промовив:

— Салям, Арсене! Не впізнаєш?..

— Ненко!

— Так, це я, Сафар–бей… Нещасний Сафар–бей, якому Аллах присудив померти сьогодні від твоєї руки, як помер щойно Гамід… Арсене, убий мене! Бо в самого рука не здіймається завдати собі смертельного удару…

— Ненко, про що ти говориш! Забудь це бридке ім’я — Сафар–бей! Тільки через цю потвору, — Арсен показав на труп Гаміда, — ти став яничаром…

— Мені від цього не легше. Я мушу сьогодні померти…

— Нещасний! Навіщо доля занесла тебе сюди! — вигукнув Арсен. — Хіба, може, для того, щоб ти прозрів!.. Ходімо зі мною!

— Куди?

— Ходімо, я врятую тебе. Виходу з Січі зараз немає. Але я посаджу тебе в холодну, і ти будеш там у безпеці. А завтра — побачимо.

Він схопив отетерілого бюлюк–башу і потягнув з майдану.

 

 

Роман Воїнов помітив якісь дві підозрілі темні постаті, що, відокремившись від гурту яничарів, навзгинці перебігли січовий майдан і вскочили у відчинені двері першого ж куреня. «Хто б це міг бути? Яничари? Не схоже. А своїм — чого б тікати і ховатися?» — подумав він і повернув слідом за ними. У сінцях причаївся, прислухаючись до глухого шепоту, що доносився з–за дверей.

— Ось чийсь жупан — переодягайтеся швидше! — почувся перший голос. — Під виглядом козаків здеремося на вал, а звідти плигнемо вниз, на той бік, — і шукай вітра в полі!

— Ні, у мене інша думка, Тхоре, — відповів другий голос. — Ми повинні відчинити браму! Хан з військом увірветься в Січ і затопить її ординцями! Їх тут — сорок тисяч!

— Ви збожеволіли, пане Чорнобаю! — обурився Тхір. — Нас запорожці схоплять раніше, ніж ми відчинимо браму! Натягайте глибше на лоба шапку — і гайда на вал!

— На валу нас так само можуть схопити, дурню! Слухай, що я кажу! З валу скотишся — поламаєш ноги та й будеш якраз у руках запорожців!.. Ні, єдиний вихід — руками татар знищити Січ! Вона для нас — як більмо на оці!.. Поки ще яничари обороняються, треба впустити татар!.. Ходімо!

Роман вихопив з–за пояса пістоль, звів курок. Відступив од дверей… Так от які птахи залетіли сюди! Сам Чорнобай із своїм пахолком!

Двері широко розчинились — і на порозі вималювалась темна постать.

Прогримів постріл. Передній — то був Тхір — упав навзнак, на руки свого супутника. Той кинувся назад і проходом, поміж довгим столом і полом, побіг у глиб куреня.

— Стій! Стій недолюдку! — прокричав Роман і помчав слідом.

Чорнобай скочив на стіл, пригнувся і раптом шуснув у вибите вікно.

— Не втечеш, собако! — кинув дончак, перестрибуючи через подушки, рядна і кожухи, безладно розкидані запорожцями під час тривоги.

Він добіг до вікна і прожогом вискочив крізь нього надвір. В ту ж мить позаду хтось хекнув, ніби забивав довбешкою палю. Свиснула шабля. Роман кумельгом покотився по снігу. Це його врятувало, Чорнобай цілився в голову — і шабля, розітнувши повітря, до самого пруга ввігналася у липову лутку. Поки Чорнобай висмикнув її, Роман схопився на ноги. Їхні шаблі кресонули іскри.

Бій між ними був короткий, лютий. Поранення в Чигирині ще давалося взнаки, і Роман, відчуваючи, як хитнулася під ногами земля, почав поволі відступати назад. Підбадьорений успіхом, Чорнобай посилив натиск, щоб якнайшвидше покінчити з козаком.

Одного не врахував Чорнобай — Романового вміння битися на шаблях. Знаючи, що довгого напруження він не витримає, Роман раптово крутнув убік і спіднизу пругом міцно ударив по шаблі супротивника. Вона бренькнула і переломилась. Ошелешений Чорнобай остовпів. Роман міг пронизати його наскрізь, але занадто було спокусливо узяти таку птаху живцем. Тому приставив йому до горла вістря шаблі і поволі почав тиснути до куреня, аж поки Чорнобай не вперся спиною у стіну.

Так і стояв, боячись і на крок відпустити від себе ворога, бо коли б той кинувся тікати, наздогнати б не зміг.

— Романе, що ти тут робиш? — почувся позаду здивований Арсенів голос.

— Сюди, Арсене! — гукнув Роман. — Глянь, кого я спіймав!

Він краєм ока бачив, як Арсен наблизився до нього.

Чорнобай намагався опустити голову, щоб на лице не падало місячне світло, але Роман кольнув його у підборіддя, примушуючи закинути голову назад.

— Чорнобай! — вигукнув Арсен. — На Січі! Яким побитом?

Той мовчав.

— З турками й татарами прибув, — пояснив Роман. — Хотів орду впустити в Січ. Що нам з ним робити? Прикінчити пса?

Арсен задумався:

— Хай судить товариство! Зачинимо до ранку в холодній!

— Арсене, ти маєш право сам його судити! То й суди! Я тільки заради тебе зберіг йому життя…

— Спасибі, брате. Однак мій суд — то самосуд. А ця людина завинила перед усім народом. Тож хай і судить його товариство… Ходімо, Чорнобаю! Завтра поговоримо з тобою!

Чорнобай похилив голову, поволі поколивав уздовж куреня. За ним ішло троє: Роман, Арсен та Сафар–бей.

 

 

До ранку побоїще в Січі закінчилось. Лише півтори тисячі яничарів і спагіїв вислизнули з пастки, в яку самі залізли, і принесли ханові звістку про жахливу загибель своїх товаришів, Забувши про високий сан і тисячі простих воїнів, що темною масою стояли кінним строєм навколо, хан простер до неба руки і страшно, розпачливо завив, вискалюючи проти місяця гострі білі зуби:

— У–у–у!.. Шайтан!.. Горе нам!.. У–у–у!

Він ударив коня під боки і помчав у степ, геть від Дніпра. За ханом, збиваючи мерзлу землю ударами кінських копит, двинула орда.

Посланий Сірком у погоню кінний загін запорожців не зумів наздогнати ворога. Перемахнувши через Дніпро і промчавши до сторожової застави, загін зупинився на горбі. Сходило сонце. Внизу розстилався голий безлюдний степ. По ньому в напрямі Перекопу сірів широкий — на цілу версту — слід від десятків тисяч копит. Вдалині котилася по сніговій пустелі темна широка пляма. То тікала засліплена смертельним жахом кримська орда.

Арсен під’їхав до козацької застави. До його слуху долинув із землянки ледве чутний стогін.

— Товариство, сюди! Наших побили!

У землянці тхнуло димом і кров’ю. Переступаючи через трупи, Арсен пройшов до лежанки. Там сидів на долівці Товкач. З його грудей вилітав глухий натужний стогін. Арсен схопив товариша за голову — заглянув у напівзаплющені скляніючі очі.

— Брате!

Товкач здригнувся, поволі розплющив повіки, довго вдивлявся в обличчя, що схилилося над ним:

— Ти, Арсене?

Той потиснув холонучі руки козака:

— Так, це я.

Напружуючи всі сили, Товкач прошепотів:

— Як… там…

Його ледве було чути, але Арсен зрозумів, що він хоче спитати.

— Усе гаразд. Яничарів побили. Хан утік. Наших загинуло тридцять козаків, вісімдесят поранено.

— Слава Богу… тепер я… можу спокійно померти.

Він заплющив очі. Та враз стрепенувся, ніби якась думка пронизала його згасаючий мозок.

— Арсене… Тхір… Тхір… зрадник… бережіться! І клятий Чорнобай з ним…

Ця звістка не вразила Арсена: він уже знав про зраду Тхора. Його вразило інше: ця звістка тримала Товкача при житті, додавала йому сили дожити до ранку. Він не міг, не мав права померти, не застерігши товаришів. Пронизаний ятаганом наскрізь, він спереду затулив рану рукою, а спиною притиснувся до лежанки — і так сидів усю ніч, щоб не стекти кров’ю, щоб товариство дізналося про те, хто провів ворогів у Січ. Тепер, звільнившись від таємниці, випростався, розкинув важкі, могутні руки — і навіки замовк.

Запорожці зняли шапки, перехрестилися, довго стояли мовчки над мертвим братчиком, думаючи кожен своє.

Арсен схилив голову — занімів. В очах заколивалися, затремтіли сльози і поволі покотилися по холодних щоках.

От і не стало побратима Товкача!

Так прозвали його в Січі, коли приймали в товариство, — за незвичайну силу, спокійну вдачу та деяку вайлуватість. І так пристало до нього це нове запорозьке ім’я, що ніхто вже, окрім Арсена та Сікача, не пам’ятав його справжнього наймення і походження. Хто він? Звідки? Який його рід–родовід?

Правда, іноді прозивали його ще Коломийцем. Який Товкач? А, Коломиєць! Бо нібито походив він з Коломії. Але справжню історію його життя знали тільки двоє — він, Арсен, та Сікач, двоє з їхньої нерозлучної трійці.

А тепер трійці не стало. Погасла на небі скороминуча зоря молодого коломийського поповича Михайла Конашевича, за його словами, далекого родича гетьмана Конашевича–Сагайдачного. Спочатку він, як і Арсен, вчився в колегіумі, але потім студіював філософію та богословіє в далекій Італії, в Падуї, а повернувшись на Україну, обрав уторований шлях багатьох молодих інтелігентів — помандрував на Запорожжя, що давало життєвий та військовий гарт кожному, хто хотів цього.

Тут був — як всі: наперед не ліз, але й задніх не пас, від батька Метелиці перейняв швидко військове ремесло, брав участь у походах, кепкував зі своєї ученості, побратався з Арсеном та Сікачем, зовсім не дбав про одяг та взуття — носив, що було, зате кохався в дорогій зброї, але побратими помічали, що нерідко в його очах світилась якась невисловлена туга.

— Що з тобою, Товкачику?

— Ось покозакую на Запорожжі років п’ять, щоб голова посвіжіла від латини, та й гайну додому, в свою Коломию, — відповідав серйозно. — Бо дуже скучаю я за родиною — за батьком, за матінкою, за сестрицями любими… А їх у мене, щоб ви знали, якраз дві — обом вам, браття, по нареченій… А красуні — ні словами сказати, ні пером описати!. От і породичаємось… І ніколи розлучатися не будемо — аж до самої смерті! Чи як?

Побратими сміялися, жартували і все обіцяли коли–небудь нагрянути в благословенну Коломию, щоб зазнайомитись з красунями попівнами.

Та ба! Тепер — усьому кінець! Життю, їхній дружбі, юнацьким мріям!

Лежить молодий козак — мов живий. Ні змарнілий, ні переболілий. Лежить — ніби спить. Так і дивись — підхопиться на ноги і скаже:

— Що ж це ти, Арсене, зажурився? Чого сльозу пускаєш? Не сумуй! Ось діждемося літа, осідлаємо вороних коней — та й поїдемо в нашу славну Коломию! Дівчат вибирати — весілля гуляти! Не сумуй, друже!

Арсен похитав головою.

— Не поїдемо, брате, — бо не судьба! Стала між нами чорною стіною смерть несподівана, і ніяка сила не з’єднає вже живого з мертвим. І не зустрітися тобі ні з батьком, ні з ненькою, ні з сестрицями любими — хіба що на Страшному суді!

Бідолаха!

Арсен відчув, як гіркий клубок підкотився до горла і перехопив дихання. Кулаком витер з очей сльози, потім пошклубався в кишені, дістав червону китайку — накрив покійному обличчя.

— Прощай, друже! Прощай, вірний товаришу! — І повернувся до своїх супутників–запорожців: — Заберіть його! І всіх, хто тут загинув, теж заберіть — додому, на Січ!

 

 

Поховавши з почестями загиблих товаришів, запорожці зібралися перед військовою канцелярією, щоб судити Чорнобая.

Три козаки вивели його з холодної і поставили на ґанку перед товариством. Він мерзлякувато ховав руки в рукави, втягував гостре підборіддя в комір кожуха, дивився тьмяним поглядом униз. Тільки раз позирнув поверх козацьких голів і, побачивши замерзлі, скоцюрблені трупи яничарів, що лежали на почорнілому від крові снігу, здригнувся і затулив обличчя руками.

— Від правди, Чорнобаю, не втечеш і не заховаєшся! — сказав Сірко. — Настав час оглянутися на своє мерзенне життя і дати відповідь перед народом за все! Народ наш добросердий і часто прощає провини синів своїх, наставляє на путь істини тих, хто схибив, оступився в горі чи скруті. Та тому, хто пролив кров людей наших, хто заради наживи жалюгідної, заради ласощів заморських і срібла–злота агарянського торгував дітьми нашими, завдаючи їх у неволю бусурменську, тому, хто разом з яничарами й ордою хотів знищити нашу славну Січ Запорозьку, яка споконвіку захищала землю українську від нападів ворогів наших, — тому прощення немає!.. А втім — хай судить тебе товариство! Ти значний козак: батько твій був полковником, сам ти був сотником, тож хай ніхто не скаже, що осудив тебе один Сірко! Як скаже товариство, так і буде!.. Звенигоро, розкажи все, що знаєш, про цю людину!

Арсен піднявся на приступець. Розпочав зі своєї першої зустрічі з Чорнобаєм у старому вітряку, коли хотів визволити дівчат, викрадених для продажу в татарські й турецькі гареми. І чим далі розповідав, тим нижче хилив голову Чорнобай. Дарма, що лютий мороз, над ним стовпом здіймалася пара, а на лобі виступав холодний піт. Коли ж Арсен розповів про те, що Чорнобай зі своїм пахолком увів яничарів у Січ і хотів відчинити татарам ворота, сотник уклякнув на коліна. На майдані зчинився галас.

— Що там довго судити–рядити — забити собаку! Киями до смерті! — закричали запорожці. — Причепити коневі до хвоста і пустити в степ!

— Повісити на сухій вербі!

— На кіл його! Він же хотів посадити Арсена!

— Четвертувати!

І жодного голосу на захист підсудного. Найбільш гарячі вихопили шаблі, готові на місці розправитися із зрадником.

Тоді Сірко підняв пернача. Настала тиша.

Кошовий ступив крок наперед. Голос його прозвучав суворо, — кожне слово дзвеніло, мов мідь.

— Браття, отамани, молодці, славне низове товариство! Знаменний сьогодні у нас день: завдяки пильності козака Шевчика і вашій мужності ми здобули велику вікторію і врятували матір нашу — Січ! Ми показали і туркам, і татарам, що сила наша нездоланна, що козаки запорозькі і на цей раз, як і багато разів у минулому, не жаліючи живота свого, відстояли вітчизну і честь свою, а нападників покрили одвічною ганьбою! і кожен з вас не ховався у запічку в час смертельної небезпеки, а хоробро бився з ворогами нашими. Честь і слава на віки вічні вам, лицарі непоборні!

— Честь і слава нашому батькові кошовому!

— Слава Сіркові! Хочемо і надалі бачити його кошовим!

— Сірка! Сірка!

Знову довелося кошовому підняти пернач, щоб установити на майдані тишу.

— Спасибі за честь, товариство. Але рада старшин вибори нового кошового призначила на завтра. Ось тоді й виберете достойного… А зараз я не про те хотів сказати. Я хотів сказати, що важко нам у такий переможний, щасливий день усвідомлювати, що трапляються серед люду нашого такі виродки, як Чорнобай. Не хотілося б цей світлий день затьмарювати судом над ним. Однак мусимо. Щоб одна паршива вівця всієї отари не псувала… Бачу — у всіх у нас одна думка: смерть мерзенному псові, вічна ганьба зрадникові!

Запорожці знову не втримались, закричали:

— Смерть! Ганьба!

Декотрі вихопили шаблі, і вони, мов блискавки, замиготіли на іскристому морозному сонці.

Сірко підвищив голос:

— Ні, браття, не так! Найкраще придумав Шевчик, — ось він шепче позаду… Йому ми сьогодні завдячуємо честю і життям, тож хай буде так, як він скаже!.. Іди сюди, Шевчику, герою наш, — скажи товариству свою думку!

Дід Шевчик став поряд з кошовим. Маленький, в латаній свитині і великій, облізлій, укритій памороззю овечій шапці, зі зморщеним обличчям, він в інший час здався б смішним, та зараз ніхто з козаків і не подумав посміхнутись. Відкашлявшись, Шевчик сказав:

— Браття, а що я надумав своєю дурною головою, — послухайте!.. Ми ніколи не терпіли і не прощали зрадників. Але такого, як Чорнобай, ще не було на нашій землі! Він продавав бусурменам наш цвіт весняний — доньок наших! Він хотів убити нашого лицаря славного — Арсена Звенигору! А тепер мав злий намір знищити разом з ворогами Січ Запорозьку, тобто всіх нас!.. Тож хай іде в пекло разом з друзями своїми, отими, що лежать порізані на снігу!.. Ми зараз будемо спускати їх у Дніпро під лід… Хай же і він пливе попід льодом аж до моря, а там — як захоче — і до самого султана в гості! Прив’яжімо його до якого–небудь яничара — та й шубовснімо в ополонку!

— Молодець, Шевчик! Добре надумав!

— От так старий! От так голова!

Шевчик не звик за своє довге, але нужденне життя до похвали і, зніяковівши, шмигнув у натовп.

Чорнобай люто блискав очима з–під рудих брів. Руки його тремтіли, губи закушені до крові. Він поривався щось сказати, та не міг розціпити судорожно стиснуті зуби, і крізь них вилітало глухе ричання. Він поволі відступав назад, аж поки не ударився спиною об стіну. Його схопили і потягли на майдан.

Арсен показав на задубілий труп Гаміда:

— До цього в’яжіть! Вони один одного варті!

Чорнобай вирячив очі, уперся ногами в шорсткий сніг. Метелиця швиргонув його додолу, коліном притис до задубілого тіла спагії. Козаки миттю скрутили живого з мертвим міцним мотузком. Молодий запорожець підскочив на коні, запряженому в шлею. Сікач ухопив барок, накинув на гак петлю мотузка — гукнув:

— Вйо!

Кінь смикнув — з тріском відірвав примерзлий до землі труп Гаміда, поволік до воріт. Чорнобай випручав з–під мотузка закляклу руку, хапався за кострубатий сніг, здираючи до крові шкіру, закричав дико:

— А–а–а!..

— Собаці — собача смерть!

 

Минуло два дні. Сходило холодне зимове сонце. Після січової ради, на якій знову було обрано кошовим Івана Сірка, запорожці довго, до півночі, веселилися, пили — і тепер спали по куренях як убиті. В ранковій тиші лунко скрипнули завіси фортечної брами. Ворота відчинилися — і з них виїхали три вершники: Арсен, Роман та Ненко. Так, Ненко!.. Він тепер назавжди розпрощався з ім’ям Сафар–бея і їхав починати нове життя. Він погано уявляв, яке воно буде, але вже твердо знав, що повороту до старого нема, як нема повороту вчорашньому дню.

Вершники проїхали січову слобідку, що починала куритися ранковими димами, поминули широкий слобідський майдан, на якому височів гарний посольський дім, і крутим берегом Чортомлику поскакали в безмежний білий степ…


[1] Кунтуш (угор., пол.) — старовинний верхній одяг.

[2] Ґонт, гонта (спец.) — дранка, дощечки, якими криють дахи.

[3] Вуйко — дядько.

[4] Фріз (фр.) — сукно з провінції Фрізланд у Нідерландах.

[5] Спагія (тур.) — воїн–вершник, багатий землевласник.

[6] Ясир (татар.) — полонені воїни і цивільне населення, захоплене в неволю ворогом.

[7] Кварцяне військо (іст.) — наймане військо польських королів XVI–XVIII ст. Назва походить від вартості його утримання — чверті («кварця») доходів короля.

[8] Яничари (тур.) — привілейовані турецькі війська, що комплектувалися із християн, забраних ще дітьми в завойованих країнах і навернених у мусульманство.

[9] Чамбул (татар.) — загін.

[10] Якші ханум (татар.) — гарна жінка.

[11] Ага (тур.) — пан, господар, начальник.

[12] Кафа — теперішня Феодосія.

[13] Цехін (іт.) — старовинна венеційська золота монета.

[14] Дукат (іт.) — те ж саме, що й цехін.

[15] Ногайці — татарська орда, що кочувала в причорноморських степах. Підкорялася Кримові.

[16] Кирим (татар.) — перекоп.

[17] Мубащири (татар.) — ханські урядовці, які стягували в казну десяту частину здобичі.

[18] Пештимал (татар.) — шарф.

[19] Ефенді (тур.) — високошановний; титул цивільних урядовців.

[20] Капудан–ага (тур.) — капітан.

[21] Дзяблів (пол.) — дияволів.

[22] Дервіш (перс.) — мусульманський чернець–жебрак; меддах — мандрівний поет–співець.

[23] Казнадар (тур.) — скарбник.

[24] Чауш (тур.) — урядовець в Османській імперії.

[25] Бейлер–бей (тур.) — намісник султана, правитель області.

[26] Ракія (болг.) — горілка.

[27] Караван–сарай (тур.) — заїжджий двір.

[28] Ахчийниця (болг.) — корчма, харчевня.

[29] Гайдуки (болг.) — повстанці проти турецького гніту.

[30] Міндер (тур.) — подушка для сидіння.

[31] Тезкере (тур.) — пропуск, пароль.

[32] Фарсах (тур.) — міра довжини, дорівнює 4 км.

[33] Яничарка — рушниця.

[34] Помак (болг.) — болгарин–мусульманин.

[35] Сукман (болг.) — сукня–безрукавка з домотканого сукна.

[36] Саз (тур.) — струнний інструмент.

[37] Каук (тур.) — капелюх з повсті.

[38] Джеббе (тур.) — накидка.

[39] Чарухи (тур.) — постоли.

[40] Каратюрки (тур.) — чорні турки, тобто селяни.

[41] Айран (тур.) — кисле молоко, розбавлене водою.

[42] Селямлик (тур.) — чоловіча половина будинку.

[43] Магомет Авджі (Мисливець) — султан Магомет IV.

[44] Бурса, колегіум (лат.) — навчальні заклади в старовину.

[45] Варпет (вірм.) — майстер.

[46] Махмуд Бакі — турецький поет (1526—1600).

[47] Омер Нефі — турецький поет–сатирик (1572—1635).

[48] Аллах екбер (тур.) — великий Аллах.

[49] Джаним (тур.) — мила, дорога. Це слово вживається у звертанні як до жінки, так і до чоловіка.

[50] Санджак (тур.) — область.

[51] Байрам (тур.) — свято.

[52] Намаз — мусульманська молитва.

[53] Йок (тур.) — ні.

[54] Ла хавла (тур.) — ідіома, що приблизно дорівнює вислову: «На все воля Божа».

[55] Потурнак — невільник, що прийняв мусульманство, потурчився.

[56] Динар — старовинна арабська золота монета; куруш — загальна назва європейських срібних монет, що ходили в Османській імперії.

[57] Акче (тур.) — дрібна монета.

[58] Кизляр–ага (тур.) — буквально: дівочий начальник, старший гарему.

[59] Санджак–бей (тур.) — правитель області.

[60] Фірман (тур.) — указ.

[61] Буджак (тур.) — кут, область між гирлами Дністра і Дунаю, де кочувала Буджацька, або Білгородська орда.

[62] Добруджа — область між нижньою течією Дунаю та Чорним морем.

[63] Леле, мале! (болг.) — Ой лишенько!

[64] Чорба (болг.) — юшка, суп.

[65] Бай (болг.) — шаноблива форма звертання до старшого чоловіка.

[66] Кехая (тур.) — сільський пристав.

[67] Юнак (болг.) — герой, молодець.

[68] Вашенець (болг.) — земляк.

[69] Мальвазія — сорт солодкого винограду, а також вина.

[70] Чорбаджія (тур.) — старшина, офіцер, у Болгарії ще — багатий господар.

[71] Яшмак (тур.) — «хустка мовчання», нею турецькі жінки прикривали обличчя, закусуючи кінці її зубами, через що не могли говорити.

[72] Парола (болг.) — пароль.

[73] Кмет (болг.) — староста.

[74] Боздуган (тат.) — булава, бойова палиця.

[75] Чепкен (болг.) — каптан.

[76] Волохи (іст.) — жителі князівства Волощини, пізніше — румуни.

[77] Фузея (фр.) — кремнівка, кремінна рушниця.

[78] Ахчийка (болг.) — кухарка.

[79] Халавуз (тур.) — стражник, тут — старшина стражників.

[80] Зевзек (болг.) — блазень, жартівник.

[81] Конак (тур.) — резиденція турецького правителя.

[82] Каймакам (тур.) — правитель повіту, округи.

[83] Бюлюк–баша (тур.) — начальник військового загону.

[84] Ляхистан (тур.) — Польща.

[85] Казі–ясахчі (тур.) — судовий виконавець.

[86] Вілайєт (араб.) — велика адміністративно–територіальна одиниця в Туреччині.

[87] Схизмат (грец.) — розкольник.

[88] Байрактар (тур.) — прапороносець.

[89] Ятак (болг.) — той, хто співчував гайдукам.

[90] Онбаша (тур.) — десятник.

[91] Бюлюк (тур.) — загін.

[92] Єдиноріг — старовинна гармата.

[93] Майка (болг.) — мама, мати.

[94] Аджем–оглани (тур.) — християнські хлопчики, з яких у спеціальних школах готували яничарів.

[95] Акинджії (тур.) — нападники, передові загони, що все знищували на своєму шляху.

[96] Золотий Ріг — затока.

[97] Тамга (тур.) — родовий герб або печатка; тавро для невільників і коней.

[98] Біле море (болг.) — Егейське море.

[99] Єди–куле — так званий Семивежний замок, що був перетворений султанами на політичну тюрму.

[100] Харба (тур.) — турецький спис.

[101] Креси (пол.) — окраїни Речі Посполитої.

[102] Костка Наперський (1620—1651) — керівник селянського повстання в Польщі в 1651 році.

[103] Какво правите? (болг.) — Як справи?

[104] Каведжі (тур.) — власник кав’ярні.

[105] Кладенець (болг.) — джерело, криниця.

[106] Каруца (болг.) — віз.

[107] Кобєта (пол.) — жінка.

[108] Муравський шлях — дорога з Криму до Москви.

[109] Гераус (нім.) — виходьте.

[110] Коммен (нім.) — приходити.

[111] Швайнерай (нім.) — свинство.

[112] Данке, майн лібер (нім.) — дякую, любий.

[113] Майне гершафтен (нім.) — панове.

[114] Камераден (нім.) — товариші, приятелі.

[115] Доннерветтер (нім.) — грім і блискавка.

[116] Ройбер (нім.) — розбійник, грабіжник.

[117] Ферфлюхтер гунд (нім.) — проклятий собака.

[118] Ніхт вар? (нім.) — Чи не так? Чи не правда?

[119] Вас? (нім.) — Що?

[120] Менш (нім.) — чоловік.

[121] Тулумбас (тур.) — барабан.

[122] Капудан–паша (тур.) — адмірал.

[123] Нукер (тат.) — воїн ханської гвардії.

[124] Больверк — невелике внутрішнє укріплення для кругового обстрілу.

[125] Сераскер (тур.) — головнокомандувач.

[126] Гениш–ачерас (тур.) — начальник яничарського корпусу.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.098 сек.)