ДВОХГОЛОВИЙ ПРОВОКАТОР

Із кожним днем все важче встать,

Зникають сили десь хутенько,

І все ж, не можу я мовчать,

Коли мою грабують Неньку.

Коли ще й досі в наш‑то вік

Є провокатори – лужкови,

Які, щоб рейтинг свій піднять,

Ладні зірвать з усіх підкови.

Й вони далеко недурні,

Дурнями вбивці не бувають,

Вони підпалять і підуть,

А дурні – Крим хай розгрібають.

21.1.1997 р.

ЯКЩО СВЕРБЛЯТЬ РУКИ

Люди, люди! Всіх світів і націй

Вслухайтесь у пісню солов’їв,

І невже цей патріарх‑чудесник

Вас своїм він співом перегрів?

І невже ми мало пережили

Горя, лиха і дитячих сліз,

І невже не боляче дивитись,

Як старий на милицях поліз?

Як горіли і міста, і села,

Як живих палили у вогні,

І невже із пам’яті людської

Можна оті вивітрити дні?

Люди, люди! Стійте, зупиніться!

Перестаньте гратися вогнем!

Бо ніде ніколи будь‑які ракети

Вам не допоможуть, войовничий Сем.

А як руки в тебе засвербіли дуже,

То за слово, бовдуре, ти мене прости!

Так знайди такую ж ти бандитську пику,

І вже скільки хочеш в неї ти гати.

Бийте скільки влізе ви один одного,

І горіхів стільки в душу ту напхай,

Щоб із вас вже жодний,

як колись проснеться,

Не казав, що пекло – краще є за рай.

8.7.1981 р.

ТИМ, ЩО БІСЯТЬСЯ

Якщо не любиш ти людей,

Будь ти хоч тричі імператор,

Для людства ти – не Одісей,

А просто – підлий провокатор.

Людям потрібна не війна,

Доїть ракет ніхто не буде,

А ти доводиш, що вона –

Ніби прогрес несе всім людям.

5.11.1982 р.

МИР – ЦЕ ТРОЯНДИ

Я пам’ятаю крик і сльози,

І роки страшної війни,

Як навіть плакали берези

А разом з ними – ясени.

Як мати плакала все літо,

Сльози ховаючи щораз,

А нас бомбили мессершмідти,

З землею змішуючи нас.

Я пам’ятаю: фріц поганий

Топтав троянди під вікном,

І ті стогнали теж, як люди,

Під їх фашистським чобітком.

Топтав геть все, що червоніло,

Бо цього кольору боявсь,

І в нього пика сатаніла,

Як колір крові появлявсь.

Я пам’ятаю, до окопа,

Як месер в небі появлявсь,

Навіть Сірко, немов з окропу,

В бліндаж з людьми разом ховавсь.

Його розумні пильні очі

Все розуміли як людські,

А поруч охали фугаси,

І рвались кулі запальні.

Я пам’ятаю в ніч ту грізну,

Як небо все було в вогнях,

Батько забіг з передової

Весь у крові і в синяках.

І хоч навколо рвались міни,

Батько нас всіх поцілував,

І, обіймаючи всіх зразу,

Весь закривавлений стояв.

Він говорив: о, дітки любі,

Яке це щастя – буть разом

І грітись в хаті біля грубки,

А не в окопі із Сірком.

Яке це щастя, як в садочку

Весь день розгулюють дрозди,

Я б радий спати і в воронці,

Щоб з вас ніхто не знав війни.

12.8.1961 р.

Поиск по сайту: