АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Типи та функції політичної культури

Читайте также:
  1. I. Основні риси політичної системи України
  2. III. Соціальна політика, її сутність і функції.
  3. АБСТРАКТНІ КЛАСИ І ЧИСТІ ВІРТУАЛЬНІ ФУНКЦІЇ_________________________________________
  4. Автоматизоване робоче місце бухгалтера (АРМБ): призначення, функції та його рівні.
  5. Автоматизоване робоче місце бухгалтера (АРМБ): призначення, функції та його рівні.
  6. Авторитарний і гуманітарний підходи щодо культури в богослов'ї
  7. Алгоритм знаходження функції, оберненої до даної.
  8. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
  9. Асимптоти функції.
  10. Атрибутивні ознаки і властивості культури
  11. Банківська система. Банки, їх види та функції
  12. Банківська система. Банки, їх види та функції

Політична культура має винятково важливий аспект, пов'язаний з поведінкою та діяльністю політичного суб'єкта, які визначають передусім стиль участі суб'єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм, моральність тощо. Відомо, що не всі суб'єкти політики володіють належним стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної культури е здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності.

Чим людина активніша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її політична культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект, пов'язаний з поведінкою суб'єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати. Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб, гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди здатна відігравати мобілізуючу роль.

Політична культура виконує певні соціальні функції:

· Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.

· Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

· Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

· Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.

· Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

 

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

30. Основи національної політики країни закріплені у Конституції України.

В ст. 11 зафіксовано: “Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, всіх корінних народів та національних меншин України”. В ст.24 проголошується рівність усіх громадян перед законом: “Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,…, етнічного та соціального походження, майнового ста-ну, місцезнаходження, за мовними або іншими ознаками”.

Ці документи в повній мірі відповідають загальносвітовим стандартам в сфері розвитку націй та національних відносин. Разом з тим дуже швидко виділились два національно-політичних явища. По-перше, підтримується відносні сталість, громадянський мир та зовнішня підтримка відносно врівноваженої раціональної політики держави. В цьому чимала заслуга політичної влади України, що вона нерідко і підкреслює. Але не менш важливе й друге явище – практична діяльність адміністративно-бюрократичного апарату, державних чиновників, які нерідко розділяють українське населення на “національно-свідомих” та інших, на патріотів, які розмовляють українською, та “п’яту колону” з мовою ворожої держави. Цей глузд можна почути на телебаченні, в друку і навіть у Верховній Раді. На жаль, це друге явище нерідко підтримується не тільки державними чиновниками в Західних областях України, але й на самому верхньому рівні політичної влади.

Найбільш гострою та складною проблемою національної політики та національних відносин в України є мова. Конституція України проголосила державною мовою в Україні мову – українську. Але в той же час, 10 ст. Конституції вказує гарантії держави вільного розвитку, використання та захисту російської, інших мов національних меншин України.

В Україні мешкає більш ніж 100 національностей. Але російською та українською мовами розмовляють більш 80% населення України. Українською мовою володіють 78% населення, російською – 78,4 %. Але в різних регіонах це співвідношення різне. Якщо в Західних областях України переважна більшість населення рідною мовою вважають українську, то в Східних станови-ще інше. Згідно з офіційною статистикою в Харкові 93% рідною мовою вважають російську, в Донбасі з 2,7млн українців рідною мовою вважали 1989р. 1,6млн український і 1,1млн – російську, тобто 40%. Приблизно таке саме становище і в інших регіонах та містах Східної України. Все це свідчить про особливості національної ситуації в Східній Україні, які можна звести до на-ступного:

По-перше: поліетнічний склад населення Східної України. Більш ніж 300 років цей регіон знаходився під домінуючим впливом Росії в усіх сферах життєдіяльності. В багатьох районах цього регіону російську мову рідною вважають приблизно 90% населення.

По-друге: для Східної України характерний високий рівень урбанізації (у Донбасі він складає 95%), а в містах переважає російська мова.

По-третє: населення цього регіону має сильну орієнтацію в економічній, духовній та ін. сферах на Росію. Більш 70% опитаних під час конкретно- соціологічних досліджень підтримують тенденцію посилення всебічних, і особливо економічних зв’язків з Росією, і інше 20% - з Західними країнами.

По-четверте: за впровадження російської мови державною, виступають більш ніж? населення міст та 50% - у сільській місцевості.

Культурно – мовна проблема в Україні ускладнюється й правовою неврегульованістю, тому що право користуватись російською мовою в різних регіонах не однакове. В Криму російська мова має статус офіційної, всі діти отримують освіту російською мовою; ЗМІ використовують також переважно російську мову. Але у Донецькій, Луганській областях росіян втричі більш, ніж у Криму, а їх правовий статус не визначено, хоча на практиці російська мова перевалює навіть у шкоду українській мові. Приблизно таке ж саме станови-ще у Харкові, Запоріжжі, Одесі, Херсоні та деяких інших місцях.

Ці особливості не можна не враховувати при проведенні мовної політики, бо ігнорування об’єктивної дійсності, зайва старанність чиновників, які порушують по суті положення Конституції України, виникає незадоволення у населення та спрямовують до соціальної напруги.

Будь-яка мова розвивається за власними законами, саморозвитком, він не підвладний зовнішній корекції. Можна створювати казенну мову, на якому будуть розмовляти в аудиторії, службових кабінетах, у ЗМІ. Але не можна при-мусити розмовляти будь-якою мовою в побуті, повсякденному житті.

З викладеного з’являється наступний висновок: нації, як суб’єкти політичного життя, грають надзвичайну роль у стабілізації (або дестабілізації) всієї політичної системи суспільства. Національна політика державних органів, політичних партій та організацій повинна базуватися на загальновизнаних світових співтовариством засадах, бо тільки на цих засадах можна досягнути оптимальних етнонаціональних відносин на всіх рівнях.

31. Поняття політичної партії. Термін «партія» (від лат. pars - частина чого-небудь) використовувався задовго до появи власне політичних партій для позначення груп громадян, які представляють інтереси певної частини населення і прагнуть впливати з цією метою на владу.
Сьогодні в політологічній літературі існують самі різні визначення поняття «політична партія», що зв'язано, перш за все, з складністю структури даного явища, різноманіття її функцій в суспільстві і т.д.
Політична партія - це організована група однодумців, що представляє інтереси певної частини народу і має головною метою їх реалізацію шляхом завоювання влади або участі в її здійсненні.
Політичні партії пройшли тривалий шлях формування і еволюції. У формуванні цього політичного інституту М.Вебер виділив три етапи:

  • партії як аристократичні угрупування:
  • партії як політичні клуби:
  • сучасні масові партії.

Два перші етапи можна вважати передісторією політичних партій. Класичні три ступені в своєму розвитку пройшли лише партії Великобританії (торі і виги), частково Італії і Франції. В більшості країн Європи і Нового Світу політичні партії сформувалися відразу як масові і загальнонаціональні.
Виникнення партій в сучасному розумінні було обумовлено:

  • введенням загального виборчого права;
  • формуванням представницьких інститутів;
  • вступом на історичну арену «третього стану»;
  • організаційним розвитком робочого класу.

Особливо інтенсивно процес формування політичних партій, що почався в кінці ХУШ в. у Великобританії і США, протікав, охопивши і інші країни Європейського континенту, в другій половині Х1Х – початку ХХ ст. З посиленням класової диференціації, поглибленням соціальних суперечностей, у міру залучення в політику все більш широких шарів суспільства роль партій зростала. Вони стали основним суб'єктом політики і необхідним елементом демократичної держави. Партії беруть активну участь в політичному житті на всіх стадіях політичного процесу: у виборах, формуванні органів влади, ухваленні політичних і державних рішень, в їх реалізації.
Основні ознаки політичної партії:

  • основна мета діяльності - завоювання і здійснення політичної влади в суспільстві;
  • наявність детально розробленої політичної програми і статуту партії;
  • наявність організованої структури на всіх рівнях;
  • активна участь у виборчих кампаніях.

Політичні партії на відміну від інших суб'єктів політики: індивідів, суспільних організацій і т.п. завдяки організованості і партійній згуртованості здатні набагато більшою мірою робити вплив на політику.

Функції політичних партій. Партії виконують численні і різноманітні функції. Хоча вони тісно переплітаються, їх можна згрупувати по наступних п'яти головних напрямах:

  1. Соціальна функція полягає в тому, що партія узагальнено виражає і захищає інтереси тієї або іншої соціальної групи і доводить до рівня державної влади її вимоги, іноді беручи участь в розробці заходів щодо їх виконання. При цьому в останні десятиріччя, прагнучи розширити свою соціальну базу (тобто число своїх прихильників), багато партій прагнуть представляти в суспільстві інтереси не однієї, а декількох близьких соціальних груп.
  2. Ідеологічна функція партії виявляється (1) в розробці партійної ідеології (теоретичних концепцій, партійної програми, соціально-економічних і політичних стратегій, оцінок подій, гасел і т.д.), а також (2) в розповсюдженні, пропаганді цієї ідеології, в політичній інформації і виховній роботі.
  3. Політична функція полягає, перш за все, в оволодінні державною владою. Для виконання цієї головної задачі партії підбирають і «вирощують» своїх політичних лідерів, готують фахівців по різних проблемах суспільного життя, висувають кандидатів на виборні і невиборні посади, активно працюють в парламентах і інших державних органах.
  4. Управлінська функція характерна для партій, що стоять у влади (особливо в комуністичних суспільствах). Такі партії перетворюються в свого роду державних. Вони організовують і направляють дії держави, ініціюють соціальні і політичні зміни в суспільстві, керують різними сферами суспільного життя.
  5. Електоральна функція партій виявляється в тому, що вони беруть активну участь у виборах, організовують виборчі кампанії, проводять інформаційно-пропагандистську роботу з своїм потенційним електоратом, виступають з передвиборними програмами, контролюють хід виборів і так далі.

В демократичному суспільстві політичні партії відкидають насильницькі методи боротьби за владу і орієнтуються на виборчий процес. Вибори є головною ареною суперництва партій. Тому однією з головних задач партій є забезпечення підтримки виборців, створення і розширення електорату. Вибори дають партіям доступ до важелів влади, а їх підсумки визначають, які саме партії протягом встановленого законом терміну здійснюватимуть управління державою.

Типи політичних партій. Політичні партії відрізняються одна від одної по декількох параметрах. Найважливішою з них є організаційна структура і характер членства.
Загальновизнаною і найуспішнішою є класифікація партій М.Дюверже, заснована на відмінностях в їх структурі і організації внутрішнього життя. За цією ознакою він виділяв кадрові і масові партії.
Кадрові партії виникали тоді, коли виборче право ще було обмеженим. Ці партії:

  • були засобом виразу політичних інтересів пануючих класів, перш за все буржуазії;
  • були націлені на перемогу на виборах, для чого прагнули не збільшення своїх рядів, а до об'єднання еліт, які могли б впливати на виборців;
  • цікавилися питаннями ідеології постільки, поскільки ті могли допомогти їх кандидатам;
  • не мали системи членства з відповідною реєстрацією і регулярною сплатою членських внесків.

Основним структурним елементом кадрових партій є комітети - згуртовані, авторитетні групи, що володіють навиками роботи серед населення. Їх основне призначення - проведення і організація передвиборних кампаній. Комітети:

  • створюються за територіальним принципом;
  • невеликі за чисельним складом і не прагнуть розширення своїх рядів, мають постійний склад активістів, що обновляється у разі потреби шляхом кооптації (введення до складу виборного органу нових членів рішенням комітету);
  • підбирають кандидатів для виборів до органів влади;
  • вивчають громадську думку, симпатії і інтереси виборців, їх очікування і вимоги;
  • допомагають лідерам у формуванні передвиборних програм;
  • працюють в «сезонному режимі»: різко активізуються напередодні і ходу виборчої кампанії до парламенту або місцевих органів влади і «затихають» після її закінчення;
  • автономні і слабо зв'язані між собою, вся їх діяльність концентрується навкруги кандидата на виборний пост.

Більшість кадрових партій - це європейські ліберальні і консервативні партії. В політичному спектрі кадрові партії знаходяться, перш за все, справа і в центрі. Центральне керівництво, очолюване лідером партії, має вирішальне слово у всіх партійних справах.
Масові партії виникають з введенням загального виборчого права. Це партії нового типу, тобто:

  • мають масовий характер;
  • орієнтовані на політичне виховання мас і формування еліт, що вийшли з народу;
  • прагнуть розповсюдження свого впливу за допомогою пропаганди своїх ідеологічних поглядів і програм;
  • мають розвинуту ієрархічну організаційну структуру, обумовлену необхідністю фінансувати партійні заходи, вести облік і контроль надходження і витрачання членських внесків і інших засобів;
  • мають строгу партійну дисципліну, покликану укріплювати єдність партії. Вона розповсюджується не тільки на рядових членів, але і партійне керівництво, а також парламентаріїв від цих партій.

Основним структурним елементом масової партії є первинні організації, які:

  • будуються як за територіальним, так і за виробничим принципом;
  • є відкритими для нових членів;
  • зацікавлені в поповненні своїх рядів, оскільки сама партія існує за рахунок членських внесків.

Масові партії, як правило, спочатку формуються зовні представницьких установ з робітників і селян. Їх політичні установки відрізняються програмністю і насиченістю ідеологічними установками, що використовується для активізації своїх прихильників. Більшість масових партій - це партії лівої орієнтації. Члени партії не тільки платять внески, але і беруть активну участь в справах партії. Масові партії більш згуртовані, володіють більшою взаємозалежністю своїх організацій по вертикалі і горизонталі.

Партійні системи. Під партійною системою розуміють сукупність існуючих в суспільстві політичних партій і їх взаємозв'язок. Партійна система пов'язана з соціальною природою влади, методами її здійснення, історико-національними традиціями, політичною і правовою культурою відповідної країни, що і породжує специфіку і різноманітність партійних систем в різних країнах.
Партійні системи розрізняються за кількістю партій і їх якісним ознакам. Наприклад, однопартійні, двопартійні, двох з половиною партійні, багатопартійні. Структура партійної системи і її функціональна визначеність багато в чому залежить від типу політичного режиму. Можна говорити про демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи.
Однопартійна система є найхарактернішою для тоталітарних і авторитарних політичних режимів. Однопартійна система володіє низкою достоїнств:

  • вона здатна інтегрувати соціальні групи, гармонійно поєднувати їх різні інтереси;
  • концентрувати ресурси і направляти їх на рішення актуальних проблем.

Ця партійна система характеризується монополією на владу з боку однієї партії. Створення інших партій заборонено законом. В такій системі партія зростається з державою. Відсутність опозиції прирікає правлячу партію на застій, бюрократизацію. Досвід соціалістичних країн, де монопольно володарювали комуністичні партії, підтверджує небезпеку політичної монополії, яка обертається відривом керівництва партії від мас.
Двопартійна система (біпартизм) припускає наявність двох сильних партій, кожна з яких здібна до самостійного ухвалення влади і її здійснення в результаті виборів. Ці партії періодично зміняють один одного у влади.
Біпартизм не виключає існування в країні і інших, менш впливових партій. Вони також беруть участь в політичному процесі, але не в змозі реально претендувати на владу.
Двопартійна система:

  • складається з декількох партій з помітним переважанням двох найвпливовіших;
  • забезпечує можливість створення стабільного уряду, що спирається на підтримку парламентської більшості, оскільки що перемогла на виборах партія володіє абсолютною більшістю депутатських мандатів.

До сильних сторін двопартійної системи відносяться такі чинники як:

  • стабільність політичної системи;
  • високий ступінь керованості державою;
  • передбаченість політичної діяльності.

До недоліків двопартійної системи можна віднести те, що:

  • така система достатньо консервативна, нездатна адекватно виражати все різноманіття соціальних інтересів різних суспільних груп і класів;
  • закрита для входження в політику «свіжих альтернативних сил»;
  • правляча партія зрощується з державою.

Класичними прикладами двопартійної системи є Великобританія, з чергуванням у влади лейбористської і консервативної партій, і США - республіканської і демократичної.
Двох з половиною партійна система - по суті різновид двопартійної моделі. Вона має місце, коли поряд з двома основними партіями з'являється третя - відносно слаба, але здатна допомогти першою або другою отримати владу. Наприклад, одна партія набрала 46% голосів, інша - 42%. А для формування уряду необхідно мати 50% плюс один голос. В цій ситуації декілька відсотків голосів, які має якась малозначима проміжна партія, стають вирішальними для політичної перспективи будь-якої з двох основних партій.
Доброю ілюстрацією тут може послужити ФРН 1969-1982 рр. – періоду коаліційного правління двох партій: Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПГ) і Вільної демократичної партії (СвДП). Візьмемо, наприклад, вибори 1976 р. Дві основні партії країни СДПГ і блок ХДС/ХСС (Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз) - отримали тоді відповідно 42,6% і 48,6% голосів виборців. І якби не коаліція з «маленькою партією» СвДП (7,9% голосів), СДПГ не отримала б владу. Недаремно в жовтні 1982 р., коли вільні демократи вийшли з даної коаліції, в країні вибухнула урядова криза, і влада після дострокових парламентських виборів перейшла до ХДС/ХСС (правда, знову-таки з коаліційною допомогою СвДП). Подібна система існує також в Канаді, Австралії, де «треті партії» мають свій в розпорядженні можливість виступати як регулятор влади.
Багатопартійна система складається з трьох і більш одно порядкових за своїм впливом політичних партій. Жодна з цих партій не має свій в розпорядженні достатньої підтримки з боку виборців і не в змозі без вступу до коаліції перемогти на виборах і формувати уряд.
Багатопартійна система більш диференційований відображає різноманітні інтереси різних соціальних груп. Ця система є відкритішою для різного роду інновацій. Приклад багатопартійності виявляють країни Західної Європи, в яких економічні, національні, релігійні, ідеологічні відмінності породжують різноманіття партій. Так, в Італії налічується 14 партій, в Голландії – 12, в Швеції, Данії, Норвегії - більше 5 і т.д.
Проте багатопартійна система також має певні недоліки. Вона менш стабільна і створені нею уряди також нестійкі. Розбіжності між партнерами по коаліції не завжди сприяють створенню ефективного і легітимного уряду. Пошуки компромісів під час формування уряду і в періоди ухвалення важливих рішень можуть привести до великої витрати часу і засобів на узгодження різних проблем, конфліктам і навіть розколу (розпуску) уряду.

32. Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об´єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов´язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріне-ними в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.

Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.

Основні течії консерватизму — традиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти

того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава.

Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію «обмеженої» демократії.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.

33. Етнонаціональна політика за складних й неоднознач них умів сучасних національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового змісту. ба гатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утво рилися внаслідок поневолення інших народів та реалі зації імперської політики «поділяй й владарюй», не витримали випробування годиною й розвалилися под тис кому національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними і незалежними. Пріоритет загальнолюд ських цінностей, який ставши головним принципом у дія льності демократичних держав, зумовив необхідність нових підходів політико-владних структур до націо нального запитання.

Західна політологія має орієнтовно три різні точки зору щодо політики держави стосовно етносів. Прихи льники першої точки зору А. Степен, Й. Уоллерстейн та ін. вважають, що держава винна виробляти і реа лізовувати певну політику, спрямовану на розподіл ре сурсів, створення сприятливих умів для всіх етносів, водночас не втручаючися в їхнього національну самобутність. Інші дослідники — М. Леві, М. Хехтер та ін. — твер дять, що держава стосовно етносів є відносно автоном нию силою, а політична її еліта має на меті власні корів поративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді навіть всупереч інтересам титульної нації (нації, назву якої має країна). Третю точку зору репрезентують П. Ванден Берг, Є. Сміт та ін. Вони характеризують державу як інструмент титульної нації, Яка здійснює контроль над державним апаратом й суспільством. На явність цих різних точок зору, із одного боці, відбиває реальний стан промов щодо розв'язання згаданих проб лем у різних державах, а із іншого — ускладнює троянду міння цих проблем, сприяючи пошукові оптимальних шляхів їхні розв'язання (Ю. Римаренко).

У українській політологічній думці періоду колоні альної залежності найважливішою умовою пробудження народу був, писавши М. Грушевський, державницька ідея як символ боротьби українського народу за національну свободу, за створення незалежної держави. Провідним стрижнем ідеї було б проголошення невід'ємного права українського народу на самовизначення та пошук його оптимальних форм. З часів Переяславської заради 1654 р. такою був вимога автономії України, що у ХІХ ст. був доповнена ідеєю автономії України у федерації вільних слов'янських народів, але в початку XX ст. — гаслом «Вільна Україна у складі демократичної федерації віль них народів Росії». Та небажання Тимчасового уряду (1917 р.) надати Україні навіть такого статусу (імперські сили не хотіли визнавати українців за самостійну націю) й неприхована агресія більшовиків проти УНР зумовили необхідність проголошення повної незалежності і суве ренітету Української Народної Республіки (Р/ універсал, 1918 р.). як за часів Центральної Заради, то й нині, укра їнський уряд має за заподіяння вільний розвиток всіх гро мадян будь-якої національності,- що мешкають в Україні. М. Грушевський у книзі «Хто такі українці й чого смердоті хочуть?» писавши: «З ними (етносами) українці будуть по розуміватися у усім, що торкається нового ладу на Україні. Спільно із ними постараються упорядкувати нове життя так, щоб воно та було б добрим задля самих україн ців, але й і для всіх інших народностей, котрі історична до ля розселила на Україні й котрі хочуть теж бути її добрими городянами й вірними синами, разом із українцями».

Таким чином, зміст етнополітики бажано розглядати із урахуванням того, що етнічні спільноти, як суб'єкти політики, взаємодіють на різних рівнях, зокрема на 100 сунках між титульною нацією і іншими національнос тями, котрі живуть у певній державі, між етносами із при воду участі у владних структурах, із одного боці, та етнічними спільнотами й Державою із всіх питань задо волення специфічно національних потреб, із іншого бо ку, із питань взаємодії державних націй у федеративній й конфедеративній державі, але в міжнародному рі вні у світових спільнотах.

У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна самосвідомість. Її характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення й відносин, що виражають зміст, рівень й особливості уявлень членів національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану й перс пектив розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру взаємовідносин між ними. У про цесі формування територіальної, соціально-економічної і духовної спільноти на фоні дії етнопсихологічних фа кторів посилюється процес самоідентифікації і консо лідації у спільноти типу етносу, нації. Сукупно ці фактори разом з моральними, естетичними, філософ ськими, релігійними та іншими поглядами складають національну самосвідомість, Яка готує і формує соціальні потреби етносу та його інтереси. Владно значущі інтереси усвідомлюються як економічні — право порядкувати власним національним багатством; політичні — право бути господарем на власній етнічній землі; духовні — право користуватися у сфері життя рідною мовою, розвивати національну культуру та ін. Сукупність таких вимог й поглядів становить етнополітичну свідомість.

Сутність етнополітичної свідомості полягає у зістав ленні власних інтересів з запитами інших етносуб'єктів, а й у з'ясуванні засобів й ступеня державного втру чання у процес згоди і реалізації претензій цих спільнот. Етнополітичне усвідомлення інтересів дозво ляє вичленувати із них таке, що може бути реалізованим лише за участі держави, інші ж, що стимулює доля етногруп у діалозі із іншими суб'єктами політики та ін ститутами влади. Етноси, котрі не здатні піднятися до рі вня розуміння своїх політичних інтересів, перетворюю ться на об'єкт маніпуляцій чи на засіб досягнен ня інтересів інших політичних суб'єктів (американські індійці, народи колоній та ін.). У етносів, що усвідоми чи свої інтереси як політичні, виникає потреба в їхні самовиявленні через певні інститути — національну державу, різновиди автономії, національні рухи, партії та ін.

Коли ж ми розуміємо под етнонаціональною політи кою? Дж. Мейс визначає етнополітику як відносини державної нації із іншими етнічними групами, а також взаємовідносини національних груп в межах держави. У. Євтух уважає, що це діяльність держави у врегулюванні міжетнічних відносин та забезпеченню прав існуючих етноструктур. У цих визначеннях суб'єктом етнополітики переважно постає держава. Направду ж держава, зо крему, правова, разом із етносуб'єктами вироблює шляхи досягнення балансу інтересів й стабільності суспільства. Тому етнонаціональну політику можна визначити як ці леспрямовану діяльність держави і етносів (чи їхні перед ставників в особі партій, рухів, етноеліт), спрямовану на досягнення стабільності багатонаціонального суспільства через урахування, узгодження і розв'язання національних інтересів й вимог.

Етнонаціональна політика має визначену структуру, компоненти якої тісно взаємодіють з загальною політи кою. До них належати:

1. Етнополітичні відносини, котрі виявляють певний характер взаємозв'язків етносів між собою і інститута ми влади. У змістовному плані смердоті характеризують багатоманітну взаємодію національної еліти і багатона ціонального електорату, національних рухів й партій та ін. Показником етнополітичного життя тут є характер відносин суб'єктів етнополітики у змаганні за політичне панування чи задоволення власних інтересів — свідоме національне примирення чи міжнаціональний конфлікт, стабільність чи кризу поліетнічного суспільства.

2. Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя від ставлення етносів до інститутів влади. Етнополітика не чим іншим, як безперерв ним втіленням та інституалізацією національних ідеалів, цілей, норм й настанов, механізмом рекрутування націо нальних еліт.

3. Етнополітична організація як частина організацій них структур держави та представників етносів у вигляді національних автономій, етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок. Відбиваючи національний склад держави, вон зосереджує в собі владні волевияви щодо етноспільнот, втілює його в керівні рішення, надає ві значеної спрямованості процесові міжетнічних відно сін. Наявність й взаємодія цих структурних елементів дозволяє етнополітиці виконувати відповідні функції в суспільстві.

Слід виділити деякі функції етнополітики. Це функ ція забезпечення специфічних потреб різних етнонаціональних груп у сфері мови, національної культури, тра дицій та ін. Є також функція стабілізації міжетнічних відносин, що передбачає настанову на згоду і міжетні чний консенсус, розв'язання міжетнічних колізій та конфліктів на базі взаємного врахування інтересів та виключення конфронтації із арсеналу взаємодії народів, свідомий вибір конфліктуючими сторонами діалогу як загальноприйнятної форми вирішення суперечливих питань. Важливою є функція формування культури міжнаціонального спілкування, що охоплює нормативні вимоги, піднесені до рангу закону, котрі регулюють сто сунки представників різних національностей, а також норми відносин між етносами, витворені у процесі спілкування, де відбито загальнолюдські ідеали дружби, поваги до інших народів. Сприяючи реалізації націо нальних інтересів, етнополітика забезпечує моделюван ня й прогнозування етнополітичних ситуацій, що мо жах виникнути як у стосунках між етносами, то й у відносинах етносів із Державою. Їнноваційність має ба зуватися на вивченні тенденцій національного розвитку, мотивації і спрямування діяльності основних суб'єктів етнополітики, на врахуванні ступеня загостреності конфліктних ситуацій, особливостей етнопсихології насе лення, традицій тощо.

Одним з найважливіших завдань етнополітики є за хист прав людини. Національні права належати до не від'ємних прав особини. Однак смердоті не індивідуальні, як, скажімо, політичні, громадянські та ін. Це пов'язане із тім, що кожна окрема людина може реалізувати свої національні права лише через певну етнічну спільноту. До таких прав, зафіксованих у документах міжнарод ного співтовариства й реалізовуваних демократичними державами, належати:

— декларація про етнічну ідентичність, збереження й троянд виток власної етнічної самобутності, етнокультурного середовища. Держава забезпечує для етносів можливість вільного розвитку національної культури, користування рідною мовою, віросповідання традиційної релігії, задо волення національних звичаїв, обрядів та ін.;

— право нації, народу на самовизначення, яку, залеж але від конкретних умів, може бути реалізоване в інших формах: утворення незалежних держав; територіальна автономія в межах держави (переважно для етносів, що живуть на власній етнічній територї); національно-культурна автономія (переважно для національних груп, етнічна батьківщина які міститься за межами країни проживання). Представники інонаціональної людності зберігають декларація про рееміграцію, тобто на виїзд до своєї етнічної батьківщини чи до інших країн;

— декларація про захист від дискримінації за національ нию ознакою. Нікого не можна обмежити в жодному праві через його національну приналежність. І окрема особа, й весь народ у цілому в разі дискримінаційних дій держави мають декларація про повну реабілітацію і компен сацію від наслідків цих антигуманних дій.

Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали мо гутнім чинником розвитку цивілізації. У переддень нового, третього тисячоліття смердоті не лише зумовили докорінні змі ні як регіонального, то й глобального масштабу, а і при звели до величезних конфліктів й жертв.

Для Сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній єдності з забезпеченням гармоні зації етнічних інтересів й потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І ціл кому очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогно зування і регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного фено міна у Всесвіті.

35. -------------------------------------------

37. Опози́ція (від лат. oppositio «протиставлення, заперечення») — протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим,партія або група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем.

Опозиція полягає в двох елементах:

· протиставлення своєї політики політиці інших політичних сил;

· виступ проти думки більшості у законодавчих, партійних та інших структурах.

Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну). Важливим механізмом забезпечення альтернативності, багатоваріантності у прийнятті рішень органами влади є інститут політичної опозиції, існування якого визнається органічним явищем та необхідною характеристикою демократичної політичної системи. Проте виникнення та функціонування цього інституту можливе лише за умов забезпечення права громадян на протест, де опозиція виступає однією з його форм. Виходячи з цього, різними є й підходи до класифікації опозиції. Так, опозицію як форму суспільного протесту можна поділити за сферами життя на політичну, економічну, соціальну, духовно-культурну тощо. • за ставленням до системи влади виокремлюють системну (яка поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але заперечує методи здійснення політики) та позасистемну (яка не згодна не лише з діями владних структур, а й з самими підвалинами суспільно-політичного ладу в країні); • за характером вимог визначають радикальну опозицію (застосовує як парламентські, так і позапарламентські методи тиску та, як правило, відкидає будь-які компроміси з чинною владою), помірковану (застосовує переважно методи парламентського тиску, вдається до „політичного торгу” з принципових питань) та лояльну опозицію (готова підтримувати владу, може дійти згоди з нею і навіть піти на поступки); • за характером дій виокремлюють конструктивну опозицію (дії опозиції спрямовані на поліпшення якості політичного управління, стимулювання влади до реформ) та деструктивну (її дії спрямовані на створення перешкод у діяльності владних структур); • за місцем у спектрі політичної сили опозицію характеризують як ліву, праву, центристську тощо.

38. Найбільш ранньою та широко поширеною теорією є концепція рис лідерства: так, психолог К. Бірд склав список з 79 рис характеру, що різні дослідники визначили як,,лідерські", однак більше половини з них згадувались лише одним дослідником і не повторювались у інших, а це вказує на великі розбіжності у трактуванні необхідного характеру (характерних рис) для лідера — компетентності, відкритості, гумору, ентузіазму, сміливості.

Слід зважати, що якості політичного лідера мають бути включені у соціокультурний та історичний контекст політичної системи, залежати від сьогоденної політичної культури суспільства. Так, сучасний політичний лідер США, на переконання виборців, має бути чесним, динамічним, демонструвати успіх, мати репутацію зразкового сім'янина, випромінювати оптимізм та впевненість, викликати довіру громадян Америки. Крім того, вищезгадані риси мають реалізовуватись у поточній практиці політичного керівництва.

Російські науковці та практики вказують у свою чергу, що політичний лідер Росії має бути розумним, рішучим, вольовим, енергійним, достатньо жорстким у проведенні своєї лінії, харизматичним, очевидно, натякаючи на незамінність В. Путіна. Спроби перегляду Конституції Росії 1993 року ми розглядали як спрямований крок у напрямку пролонгації влади президента Росії — безперечного політичного лідера.

У якості висновку стосовно теорії рис лідера зауважимо, що при концентрації уваги на центральній фігурі владних відносин, на політичному лідері загальнонаціонального масштабу та на його особистісних характеристиках відбувається ігнорування іншої сторони - його послідовників та підтримуючих, адже ми вказали, що феномен лідера передбачає нерозривний зв'язок масового та індивідуального суб'єкта влади. Позитивні чи видатні риси лідера залежать, крім того, і від оточення. У цьому смислі загальновідома сентенція „короля грає його оточення" має сенс.

Прибічники іншої теорії — визначальної ролі послідовників зважають на очікування та сподівання прибічників лідера як на вирішальний фактор Його діяльності. Лідер у такому випадку стає уособленням виразника інтересів соціальної групи. Особливо значна роль послідовників лідера виявляється під час парламентських чи президентських перегонів, а політичний лідер має тонко відчувати бажання та сподівання Його прихильників.

Суттєва особливість цієї теорії полягають у тому, що у системі „лідер-оточення" не можна вважати особистість лідера центральним елементом, не менш важливим виступає вплив оточення, таким чином, цю теорію можна розглядати як критичну реакцію на теорію рис.

Соціологічна теорія лідерства базується на тому, що не тільки суспільство творить лідера, воно ще вимагає, формує та позитивно оцінює тільки ті якості, що мають не індивідуальне, асоціальне навантаження. Прибічники таких поглядів, зокрема К. Маркс вважав, що диктатура (лідера-диктатора) Луї Бонапарта виражала не індивідуальність останнього, а інтереси чисельно переважаючого мілкого селянства у Франції у 50-х роках XIX століття, бо тоді пролетаріат не зміг висунути свого лідера. Пройшли роки і майже через 80 років в СРСР Й. Сталін як лідер, на думку Л. Троцького, також уособлював колективну поведінку представників радянського чиновницького апарату. Вади цієї концепції, на нашу думку, полягають у наданні переваги колективному над індивідуальним у політичному процесі, тоді як сама сутність лідерства виражається у визнанні надзвичайної ролі особливої людини, особистості, брак якої може відчуватись десятиріччями, як в Україні після смерті Б. Хмельницького.

Ситуативна теорія лідерства вказує на роль історичного часу і конкретно-політичної ситуації та підкреслює відносність рис, які притаманні лідерові, бо ситуація може запросити принципово нових лідерів з зовсім іншими „потрібними" якостями. Так, економічна криза у Німеччині 1929-1933 років, коли інфляція перевищувала 1000% удень (заробітну платню видавали щоденно, зранку, і люди бігли у крамниці, щоб витратити її негайно), принизливий стан країни після ганебного миру з країнами Антанти, безпорадність парламентської демократії вимагали нового „сильного лідера", нового „рятівника нації". Ситуація "народила" фашистських лідерів.

Дійсно, епоха вимагає і народжує своїх героїв, однак не варто недооцінювати активізм, героїчний порив лідера, який докорінним чином може сам змінити ситуацію. В Україні під час виборчих перегонів нерідко можна було почути звинувачення нинішнього Президента у „голлізмі" (передвиборча реклама „Партії регіонів"), однак зважимо на те, що Ш. де Голль дійсно докорінним чином змінив ситуацію у Франції у 50-х років XX століття, покінчивши з війною у Алжирі, відновив авторитет країни на міжнародній арені.

Синтетична теорія лідерства стала спробою подолати обмеженість вищезгаданих підходів та представити феномен лідерства у сукупності факторів, що впливають на його появу, характер, роль у соціально-політичних перетвореннях:

- значення має як особистість лідера, його походження, риси характеру, так і умови соціалізації його якостей та способу висування;

аналіз оточення лідера, його послідовників, опонентів та груп підтримки покаже рівень його дійсної самостійності;

чималу роль відіграє „лідерська поведінка", вміння вжитись у створений образ, яким імпонує масам. У зв'язку з останнім не абияке значення мають „ПІАР" кампанії, іміджелогія, політичний менеджмент, тобто технологічні аспекти лідерства. Не зважаючи на відносно стандартні політичні задачі лідера - вести за собою, мобілізовувати, виправдовувати сподівання мас тощо—немає лідерів на одне обличчя, їх вирізняють особистісні риси, різні цілі поставленої ними для політики та засоби, до яких вони вдаються, а також усталені моделі і стандарти політичної поведінки, те, що ми називаємо стилями лідерства.

У політичній науці склалось декілька підходів до характеристик стилів: політична і соціальна психологія, зокрема, виділяють такі стилі лідерства:

• стиль „невтручання", коли лідер неохоче виходить за коло особистої відповідальності та делегує значний обсяг повноважень своєму близькому оточенню (президенти США Р.Рейган, Дж. Буш - молодший та інші);

• стиль „координатора", при якому лідер демонструє рівне та активне втручання у всі сфери державного управління, часто з прагматичною метою досягати єдності у своїй партії. У таких фігурах, вказують американські політологи, є щось від менеджера, бо головний критерій для них буває „справа понад усе";

• „реформаторський" стиль, у котрому мають значення не тільки принципові й усталені ідеологічні позиції, а й політична воля, рішучість, сміливість, наполегливість для втілення в життя свої політичної лінії. До них віднесено вищезгаданого генерала де Голля, М. Тетчер; нагадаємо, що остання проводила політику під гаслом: „наш уряд - уряд переконань".

Однак, які б не були стилі сучасного лідерства, слід пам'ятати, що перед лідерами XXI століття стоять більш складні, більш різноманітні, а головне - більш відповідальні завдання, які самі здатні змінювати стилі політичного лідера. Так, „глобальна війна з тероризмом" примусила Дж. Буша - молодшого покинути позицію невтручання та спонукала його до активного координаторства США зі своїми союзниками у політичній, дипломатичній та військовій боротьбі з антиамериканськими силами в Іраку, Афганістані, Ірані. Складні переговори у США стосовно ізраїльсько-палестинської проблеми, у яких брали участь представники майже 50 держав, ознаменувались значним успіхом активної дипломатії американського президента — посередника.

Крім так званих „класичних схем" лідерства деякими знаменитими політологами, зокрема З.Бжезінським, запропоновано свій підхід до феномену..американського" лідерства, який намагались копіювати політичні лідери Європи — на його думку „не тільки Джон Кеннеді знайшов страсних прихильників за кордоном", але і менш уславлені політичні лідери — Дж. Картер, Б. Клінтон ставали об'єктами копіювання: їх "домашню манеру" та відчуття ліктя, вміння знайти спільну мову з громадськістю переймали X Блер (Велика Британія), Р. Хасімото (Японія)та інші національні лідери за кордонами США.

 

39. Лібералізм — історична перша політична ідеологія. Назва походить від латинського "liberalis" — вільний. Виникає лібералізм як ідеологія в боротьбі проти феодалізму, проти політичної системи абсолютизму та духовного засилля церкви. Він ввібрав в себе дух нової соціальної сили, що народжувалась, — підприємливого буржуа, якому феодальні залежності, норми, цінності заважали виявити свій підприємницький, людський та громадянський потенціал. Лібералізм живився ідеями Дж. Лок-ка, Т, Гоббса, Ш. Монтеск'є, І. Бейтам а, Дж. Мілля> а в Україні кінця XIX — початку XX ст. розвивався завдяки працям М. Драгоманова, В. Кістяківського. Цими ідеями надихались діячі англійської (XVII ст.) та французької (XVIII ст.) революцій, борці за незалежність США. Ідеологічні принципи лібералізму заклали основи суспільно-політичного розвитку всієї західної цивілізації на наступні століття, сприяли докорінній модернізації всіх суспільних інститутів та відносин, які привели до переходу Заходу від традиційного (аграрного) до індустріального буржуазного суспільства. Ці зміни спричинили планетарні цивілізаційні зрушення, змінивши за два — три століття спосіб життя та мислення мільйонів і мільярдів людей.

Лібералізм як ідеологія еволюціонував. Класичний лібералізм домінував до кінця XIX ст. На зламі XIX—XX століть з'являється його різновид — неолібералізм. Привабливість, сила і тривалість впливу лібералізму пояснюються закладеними в ньому принципами та цінностями.

Прогресивність раннього лібералізму проявилась у вимогах: а) обмеження прав монарха парламентом; б) встановлення конституційного ладу; в) допущення вихідців із третього стану (купців, підприємців, різночинців) до управління державою; г) запровадження демократичних свобод; ґ) скасування привілеїв дворянства та духовенства.

Основною цінністю лібералізм проголошує свободу та її носія — особистість. Свобода — це:

— за масштабом: свобода для всіх;

— за мірою залежності: свобода від залежностей, притаманних середньовіччю, свобода від цехів (корпоративної (групової)) залежності, від зовнішнього політичного та соціального контролю держави;

— в політиці — це можливість якнайповніше користуватись невід'ємними правами людини;

— в економіці — це економічна свобода, свобода підприємництва. Економічна свобода є основою будь-яких свобод. Без економічної свободи неможливі політичні та громадські свободи;

— обмеження свободи тільки свободою інших людей (свобода мого кулака закінчується там, де починається кінчик носа іншої людини).

Основні принципи лібералізму:

1. Абсолютна цінність особистості, її людської гідності, прагнення до свободи, право на самобутність, самореалізацію, усвідомлення своєї відповідальності за власні дії перед собою і суспільством, поєднання індивідуалізму і корисних дій.

2. Прийняття невід'ємних прав людини (право на життя, свободу, власність).

3. Укладання договору між індивідом і державою, який є обов'язковим для обох сторін. Цей принцип втілено в конституціях у сучасних суспільствах.

4. Обмеження сфери втручання держави в економічне і соціальне життя. Держава має підтримувати елементарний порядок, створювати належні умови для свободи економічної діяльності й захищати країну від зовнішніх небезпек.

Неолібералізм змушений був коригувати занадто оптимістичні уявлення класичного лібералізму про самодостатність вільного ринку та конкуренції в гармонійному регулюванні суспільних (політичних, духовних, економічних та соціальних) відносин. Соціальна поляризація, монополізація економіки та економічні кризи (особливо криза 1930 р. в США), політичні протести, духовні недуги зумовили перегляд ролі держави в процесах самоорганізації соціуму. Це проявилося в:

— зростанні ролі держави у захисті свободи підприємництва, ринку, конкуренції від посилення монополізації всіх сфер суспільства, коли найпотужніші власники встановлювали свій монопольний контроль і нав'язували свої вузькогрупові інтереси всьому суспільству;

— прийнятті антимонопольного або антитрестівського законодавства;

— підтримці дрібних і середніх підприємців;

— сприянні діяльності підприємців-новаторів, які найбільше ризикують своїм капіталом;

— розробці загальної стратегії розвитку економіки та посиленні контролю за їх виконанням, що частково пояснюється і впливом п'ятирічних планів у СРСР, який дотримувався протилежної ідеології;

— визнанні держави рівноправним власником поряд з приватними особами чи фірмами;

— посиленні ролі держави в захисті соціально вразливих верств, яким найважче адаптуватись до нових змін.

Таким чином, неолібералізм обґрунтував:

1. Право держави регулювати відносини між приватними власниками через свій вплив на формування і функціонування ринкових механізмів попиту та пропозиції, державне стратегічне планування (бюджетна політика), відповідне законодавство.

2. Теорію співучасті працівників в управлінні через створення спостережних рад за діяльністю адміністрації і зменшення суперечностей між робітниками і власниками.

3. Необхідність гарантованого прожиткового мінімуму для кожного члена суспільства, сприяння повній зайнятості, економічній стабільності та відвернення соціальних потрясінь.

4. Концепцію соціальної справедливості, яка передбачає: а) винагороду індивіда за завзятість і талант; б) перерозподіл суспільних доходів в інтересах незахищених (через систему податків, пільг, державних соціальних програм); в) наявність фондів суспільного споживання (безкоштовні сніданки в школах, навчання в школі, державні лікарні); г) соціальну відповідальність бізнесу.

 

40. Становлення і розвиток сучасних міжнародних економічних відносин зумовлені появою низки передумов як на національному, так і на міжнародному рівнях.

До передумов національного рівня варто віднести:

• підвищення рівня інтернаціоналізації розвитку виробничих сил окремої країни;

• зростання національного виробництва товарів, що перевищує внутрішні потреби;

• прискорення впровадження в економічний процес досягнень науково-технічного прогресу.

До передумов міжнародного рівня належать:

• нерівномірність розподілу факторів виробництва;

• усвідомленість нації в розвитку і удосконаленні економічних переваг і їх місця в формуванні міжнародних економічних відносин;

• створення розвинутої інфраструктури зовнішньоекономічних зв'язків.

Формування міжнародних економічних відносин завжди відбувалося під впливом певних дій і факторів. В сучасних умовах такими факторами слід вважати:

• постійне і стійке збільшення обсягів і асортименту товарного обміну;

• розширення сфери дій і функцій світового фінансового ринку;

• пошук шляхів подолання негативних наслідків глобальних проблем;

• лібералізація зовнішньоторговельної політики;

• поліпшення інвестиційного клімату;

• лібералізація національної і міжнародної політики;

• зміни в системі міжнародного поділу праці;

• розширення процесів регіональної економічної інтеграції;

• зростання значення міжнародних корпорацій;

• створення і постійне удосконалення системи світового і регіонального регулювання міжнародних економічних відносин;

• формування всесвітньої інфраструктури міжнародних економічних відносин;

• зміни в політичних відносинах між країнами.

Усі суб'єкти світової економіки взаємодіють між собою через систему міжнародних економічних відносин, шо на практиці утворюють механізм функціонування світового господарства. Міжнародні економічні відносини і світове господарство знаходяться в тісному логічному й історичному взаємозв'язку.

Як складова частина світового господарства сучасні міжнародні економічні відносини являють собою систему відносин економічного взаємозв'язку і взаємозалежності національних господарств.

У цій своїй якості міжнародні економічні відносини відображають ринковий характер національних економік. Особливостями міжнародних економічних відносин як сфери розвинутого ринкового господарства є:

• економічне відокремлення учасників на базі світового поділу праці й національних меж;

• міжнародний обмін факторами і результатами виробництва, що призвів до створення і функціонування світових ринків товарів, послуг, капіталів, робочої сили, технологій тощо;

• дія законів попиту, пропозиції, вільного ціноутворення;

• конкурентна боротьба продавців, покупців, товарів і послуг;

• схильність монополізації до концентрації виробництва і збуту.

Міжнародні економічні відносини порівняно з внутрінаціональними мають і свої специфічні особливості, серед яких:

• набагато більші обсяги обміну;

• незрівнянно більша кількість суб'єктів;

• більш масштабна (нерідко глобальна) і гостра конкуренція між суб'єктами МЕВ;

• специфічна інфраструктура функціонування міжнародних економічних відносин у вигляді міжнародної стандартизації і сертифікації виробництва і продукції, розвитку міжнародних перевезень, зв'язку, інформаційного середовища, світового валютного ринку і т. ін.;

• особлива система регулювання міжнародних економічних відносин на різних рівнях: міждержавному, регіональному і міжнародному.

Методологія вивчення сучасних міжнародних економічних відносин містить у собі розглядання їхнього змісту на макрорівні (рівні світового господарства) і мікрорівні (рівні національних учасників зовнішньоекономічних зв'язків), їхніх об'єктів, суб'єктів, форм, механізму реалізації.

Міжнародні економічні відносини на макрорівні — це форми і засоби зв'язків національних економік у світовому господарстві: зовнішня торгівля, міжнародна міграція факторів виробництва тощо.

Міжнародні економічні відносини на мікрорівні — це особлива сфера діяльності національних економічних одиниць, орієнтована на зовнішньоекономічні зв'язки, заснована на міжнародному поділі праці. З позиції національних виробників і споживачів міжнародні економічні відносини розуміються як експорт, імпорт, реекспорт, реімпорт товарів, послуг, капіталів, технологій, міжнародна кооперація, виробництво НД і ДКР тощо.

Об'єктами сучасних міжнародних економічних відносин є:

• товари в матеріальній формі (сировинні й продовольчі, готові вироби, продукція обробної промисловості, машинотехнічна продукція);

• послуги (міжнародні інжиніринг, консалтинг, аудит, лізинг, туризм, транспортування, розрахунки тощо);

• технології (патентні й безпатентні ліцензії, товарні знаки);

• капітал (прямі й портфельні закордонні інвестиції, міжнародний кредит);

• робоча сила.

Однією з особливостей сучасних міжнародних економічних відносин є інтернаціоналізація господарського життя. Вона має два рівні; мікрорівень і макрорівень.

На мікрорівні інтернаціоналізація являє собою процес залучення фірми до міжнародних операцій, якому притаманний переважно стадійний характер. Зазвичай видрізняють три основні етапи: 1) початковий; 2) локальної ринкової експансії, 3) транснаціональний. Для кожного етапу характерними є не лише специфіка завдань і значущість зарубіжної діяльності, а й відмінності в орієнтації вищого менеджменту.

На макрорівні інтернаціоналізація полягає в розширенні та поглибленні світогосподарських зв'язків за рахунок підвищення міжнародної мобільності факторів і результатів виробництва.

Деякі автори вважають доцільним давати розгалужену систему поділу об'єктів і суб'єктів з урахуванням рівня аналізу. Так, Пузакова Е.П. вважає, що реальними суб'єктами (контрагентами) міжнародних економічних відносин на мікрорівні є:

• фірми;

• міжнародні корпорації;

• союзи підприємців;

• державні органи й організації (міністерства), що займаються зовнішньоекономічною діяльністю;

• міжнародні організації, що здійснюють інвестиційне будівництво.

На макрорівні суб'єктами сучасних міжнародних економічних відносин є національні уряди й інші державні органи (наприклад Центральний банк), а також міжнародні економічні організації. Головна мета перших — регулювання міжнародних економічних відносин країни за допомогою відповідної зовнішньоторговельної, науково-технічної, валютної, податкової, інвестиційної політики. Мета міжнародних організацій — розробити загальну для всіх учасників нормативно-правову базу здійснення міжнародних економічних відносин.

Подібне розмежування змісту і суб'єктів міжнародних економічних відносин на макро- і мікрорівнях дозволяє об'єднати різні точки зору на форми міжнародних економічних відносин і виділити такі:

• міжнародна торгівля товарами і послугами;

• міжнародне виробниче і науково-технічне співробітництво, включаючи й обмін технологіями;


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.051 сек.)