АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Етика ХІХ століття

Читайте также:
  1. Акмеизм как литературная школа. Основные этапы. Эстетика, философские источники. Манифесты.
  2. Античная эстетика (VI в. до н.э. – VI в. н.э.)
  3. Арифметика алгебры
  4. Арифметика рядов Фибоначчи
  5. Боротьба Хунського Китаю проти хунну в ІІІ– ІІ століттях до н. е.
  6. Высшая арифметика
  7. Генетика бактерий
  8. ГЕНЕТИКА ПІДЛОГИ. СПАДКУВАННЯ, ЗЧЕПЛЕНЕ З ПІДЛОГОЮ
  9. Генетика поведения
  10. Генетика пола и наследование признаков, сцепленных с полом.
  11. Генетика пола.Наследование признаков сцепленных с полом.
  12. ГЕНЕТИКА ПОПУЛЯЦІЙ

Німецький мислитель Артур Шопенгауер (1788-1860) відкинув багато установок класичної філософської традиції, особливе уявлення про те, що моральність формується на основі розумності. Цікавлячись, насамперед, людською суб'єктивністю, він досліджував невичерпність психіки, пріоритетність вольового її компонента, значимість інтуїтивних, імпульсивних елементів духовного досвіду.

Основна філософська ідея Шопенгауера (виражена й у назві його головного добутку — "Світ як воля і уявлення") стосується розрізнення двох світів: просторово-тимчасової галузі явищ, уявлень і особливої сфери волі, не співвіднесеної з простором і часом, незмінної, тотожної самій собі, вільної у своїх проявах. Як і в Платона, "сьогоденням" виявляється один з них — таємничий, незбагненний світ волі, трактований як "сліпе прагнення до життя", нічим не обумовлене, ірраціональне "бажання", що пронизує собою все, у тому числі й людину.

Воля породжує такі спонукання поведінки як егоїзм, злість і співчуття (жалість). Останнє, а зовсім не прагнення до щастя, або виконання обов’язку, складає основу моралі. Жалість містить у собі якийсь містичний компонент (жаль — "процес дивний і, більш того, таємничий. Це воістину містерія етики, її першофеномен і прикордонний стовп."), але, разом з тим, виникнення його природне, тому що всі люди приречені на страждання (результат вічної незадоволеності волі), що дають можливість відчути біль іншого. Перемогти егоїстичні орієнтації, спонукувані волею, і перебороти страждання можна тільки шляхом відмовлення від волі до життя, вибору позиції недіяння, що веде до можливості нірвани. У цих "східних мотивах" Шопенгауера явно виявляється песимістичний контекст його етичних міркувань: життя, по суті, виявляється чеканням смерті.

Шопенгауер пропонував етиці інші, у порівнянні з класичною європейською традицією, орієнтири, виступаючи проти всевлади розуму й авторитету загальнозначущого, підпорядковуючого й індивіда, що знеособлює. Пафос ствердження індивідуальності був підхоплений співвітчизником Шопенгауера, послідовним і радикальним "нищителем підвалин".

Фрідріх Ніцше (1844-1900), добутки якого мають майже містичну привабливість для читачів із самими різними поглядами, завжди, імовірно, буде залишатися фігурою дивною, однозначно не розгадуваною. Існує особлива проблема адекватності сприйняття його ідей, що так чи інакше зачіпається у великий по обсязі і досить різноманітної по змісту, стилеві і ступеневі витонченості дослідницькій літературі. Не маючи можливості охарактеризувати її навіть у самому загальному виді, потрібно усе-таки відзначити, що особливий, незвичний кут зору, під яким Ніцше розглядає звичні речі, виявляється в унікальній стилістиці його творів. Примхливість і навіть "неосудність" стилю, що прирікає читача на особливий ритм мислення, що як би спотикається на постійних протиріччях і парадоксах, мимоволі викликає підозру в розіграші. Неможливо закріпити за Ніцше кожну з демонстрованих ним масок, уловити з достатньою визначеністю риси його власного "особи", узагалі затвердитися на якому-небудь стійкому ґрунті, не ризикуючи "нарватися" на чергову "провокацію", — усе це розхитує звичне, комфортне "поле думки" і спонукає до самостійного шукання змісту поза загальнозначущою системою координат, на свій страх і ризик.

Пропонована Ніцше "переоцінка цінностей" спрямована, насамперед, на вивільнення творчої енергії особистості, що змітає на шляху експансії свого "я" всі устояні стереотипи, настанови розуму, заборони і загальнозначущі імперативи. Для того, щоб стати повноцінною ("тотальною") людиною, що максимально реалізувала свою волю до життя, необхідно, зокрема, стати "по ту сторону добра і зла", "перетворити мораль у проблему". Імморалізм Ніцше не може, звичайно, знищити моральна свідомість як така: "ми повинні звільнитися від моралі... щоб зуміти морально жити", тобто ліквідувати традиційні, християнські орієнтовані, що нав'язуються ззовні, моральні цінності для "звільнення життя". Але навіть така нова мораль, мораль "надлюдини", що відкинула "умертвляючий життя" розум і що обрала силу (міць) вищою чеснотою, не виступає в Ніцше як пріоритет. Проголошуючи примат естетичних цінностей над моральними (оскільки мистецтво більш відповідає включенню людини в живий, нерозчленований потік життя), Ніцше позначає свою позицію як "естетичний імморалізм".

Намічені Шопенгауером і Ніцше орієнтації (сумнів у "етичних здібностях" розуму, першорядна значимість індивідуального, суб'єктивного в противагу загальнозначущому, стереотипізованому) випереджають етичні шукання ХХ століття і багато в чому визначають їхній новий, нетрадиційний вигляд. У руслі ідей "філософії життя" оформляється найбільш, мабуть, впливовий духовний рух сторіччя — екзистенціалізм.

…..

XIX століття — вік позитивізму, що поставив науку, а не духовність, на перше місце. Одними з тих, хто визнав достоїнства науки, були Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.

Карл Маркс (1818-1883) народився в м. Трир (Німеччина) у родині адвоката. Після закінченні гімназії в 1835 році учився на юридичному факультеті Боннського, потім Берлінського університету, що закінчив у 1841 році. У студентські роки став шанувальником Гегеля, а в 1841— 1943 р. познайомився з ідеями Фейєрбаха, що вплинули на світоглядні позиції молодого вченого. Згодом він переглядає інше відношення до Гегеля і Фейєрбаха, що знаходить вираження в ряді робіт.

У 1842 році Маркс став працювати в «Рейнській газеті», у якій він пише ряд статей демократичної спрямованості. У 1843 році їде в Париж, де бере участь у виданні «Німецько-французького щорічника». У роки життя в Парижі Маркс переходить на позиції комунізму. У серпні 1844 р. почалася багаторічна (майже 40 років) дружба з Ф.Енгельсом, що пройшли подібну духовну еволюцію, і з яким у Карла Маркса виявилася повна єдність поглядів. Заняття бізнесом не заважали Ф.Енгельсу критикувати буржуазний лад. Друзі написали спільно багато робіт. Першою справою вони звели рахунки з Гегелем і Фейєрбахом, написавши роботу «Німецька ідеологія». Однак філософія, з якою нібито порвали обидва мислителі, буде як і раніше впливати на їхню творчість. І це не дивно, тому що без філософії наука сліпа. Але протиріччя між філософією і позитивістськи орієнтованою наукою буде нависати над усією їхньою творчістю. Так створювалося вчення, що, за визнанням Ф.Енгельса, справедливо одержало ім'я Карла Маркса. Надалі визначилися основні напрямки їхньої творчості: К.Маркс захопився економічною теорією, а Ф.Енгельс — природознавством і історією. Відхід від філософії пояснювався тим, що жодна філософська система не давала гасла революційної боротьби в силу абстрактності філософських побудов. Обидва мислителі звернулися до науки, що, на їхню думку, була здатна дати обґрунтування революційної боротьби пролетаріату — справі всього життя революціонерів.

У 1848 році К.Маркс і Ф.Енгельс пишуть відомий «Маніфест комуністичної партії», у якому пророкували катастрофу буржуазного суспільства і перемогу соціалістичної революції. Однак унаслідок буржуазної революції К.Маркс висилається з Бельгії, а потім змушений залишити Париж і переїхати в Лондон. У 50-і роки Маркс і Енгельс осмислюють поразку революції 1848-1849 р. і пишуть ряд робіт, присвячених революційної теорії і практиці. Їхня надія на революційний вибух у 1852 році не виправдалася. Для К.Маркса настає лихоліття матеріальних негод. Він і його родина виживають лише завдяки систематичній допомозі Ф.Енгельса. У 50-і роки К.Маркс починає свою головну працю — «Капітал», що не встигне закінчити до кінця життя. У 1864 році К.Маркс бере участь у створенні I Інтернаціоналу (Міжнародного товариства робітників) і стає членом його Генеральної ради. Він вітає першу пролетарську революцію — Паризьку комуну (1871 р.). Комунари, однак, не дуже довіряли К.Марксу і не слухали його порад. У 70-і роки К.Маркс бореться проти опортунізму в робочому русі. Цей рух розвивався не цілком за Марксом, його соратники і послідовники всі частіше стали висловлювати сумніви щодо обраної стратегії, особливо стосовно необхідності революції. Опортунізм поставив хрест на пролетарських революціях у Західній Європі.

Украй напружена праця, постійні матеріальні утруднення підірвали здоров'я К.Маркса і 14 березня 1883 р. він умер. На його похорон Ф.Енгельс сказав: «Людство стало нижче на одну голову, і притім на саму значну з усіх, котрими воно в наш час обладило... І ім'я його, і справа переживуть століття!» До цих слів можна було б додати, що справа К.Маркса ввійшла в історію як приклад трагічних оман, що коштувала волі, а часом і життя, багатьом мільйонам людей. Якби Паризька комуна не була подавлена, Маркс особисто б переконався в обґрунтованості суджень своїх опонентів.

Основні роботи: «Німецька ідеологія», Маніфест комуністичної партії», «Капітал», «Анти-Дюринг».

К.Маркс і Ф.Енгельс на початку своєї наукової кар'єри заявили про заперечення буржуазної моральності і розриві з всіма ідеями, успадкованими від минулого. Однієї з таких ідей була ідея необхідності дрібної приватної власності на засоби виробництва і предмети споживання. Засновники нового навчання не заперечують трудового походження приватної власності, вони лише вважають, що дрібна власність безповоротно буде поглинена великою власністю. Історія не підтвердила це припущення. Для кожної форми власності найшлося місце в економічному житті суспільства. Неприйняття приватної власності К.Марксом і Ф.Енгельсом пояснювалося їхнім прагненням виробити революційну ідеологію пролетаріату. На їхню думку, проти буржуазії могли боротися тільки люди, позбавлені власності.

Під ідеологію пролетаріату було підведено небачене раніше обґрунтування, що має пряме відношення до проблем етики. Це концепція матеріалістичного розуміння історії. Відповідно до цієї концепції, матеріальне виробництво і виникаючі в процесі його функціонування виробничі відносини є основою суспільства. Основа визначає політичний лад і систему права даного суспільства, а також його філософію, релігію, моральність, мистецтво й інші сторони життя. Класики не пояснювали, чим визначається сама основа життя суспільства, чому виробничі відносини важливіше знань, мистецтва і моральності.

Але навіть якби матеріальне виробництво визначало духовне життя суспільства, доречне питання: ми живемо, щоб їсти, або їмо, щоб жити?

Ідея залежності соціальних інститутів від матеріального виробництва в зв'язку з гегелівською ідеєю універсального розвитку привела К.Маркса і Ф.Енгельса до думки про формаційне членування історії людства. Вони виділили п'ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і майбутню комуністичну. Кожної з формацій властивий свій базис (пануючі економічні відносини) і надбудова (духовна сторона життя суспільства). Базис однозначно визначає надбудову. Оскільки моральність — частина надбудови, вона, на думку основоположників, докорінно змінюється в кожній суспільно-економічній формації. Ця схема світової історії явно суперечила фактам. Навіть у Європі не всі народи пройшли стадію рабовласництва і від родового ладу перейшли до феодалізму. У «Анти-Дюринзі» він прямо вказує, що «усяка теорія моралі» — продукт даного економічного становища суспільства. А для однакових сходинок економічного розвитку «теорії моралі повинні більш-менш збігатися». Наприклад, заповідь «не укради» має сенс лише для тих суспільств, у яких існують мотиви до крадіжки. На жаль, Ф.Енгельс не розглядає інші заповіді, наприклад, «Не обдури» «Не убий», «Поважай батьків своїх» і тим самим позбавляє читача можливості простежити їхній зв'язок з економічним базисом.

Класики марксизму затверджували, що в рамках того самого суспільства кожен клас і навіть кожна професійна група мають свою моральність. Але чи існує якась єдина основа моральності? Ф.Енгельс дає негативну відповідь: «Ми... відкидаємо всяку спробу нав'язати нам яку б то не було моральну догматику в якості вічного, остаточного, відтепер незмінного морального закону... мораль завжди була класовою мораллю...» К.Маркс і Ф.Енгельс явно недооцінюють трансформаційні елементи культури, що переходять з одного суспільства в інше поза залежністю від економічного базису. Такі релігії з їхніми догматами, моральність з «простими» її формами, мистецтво, література, наука, фольклор і ін.

На думку Ф.Енгельса, справжня людська мораль стане можливою лише на такій сходинці суспільства, коли протилежність класів буде не тільки переборена, але і забута в життєвій практиці». Перехід від буржуазного суспільства до комуністичного мислиться тільки революційним шляхом. Соціалістична революція повинна перемогти одночасно у всіх розвинених країнах Європи. Європейському пролетаріатові соціалістична революція необхідна не тільки з політичних розумінь, але і як засіб морального очищення: «... новий клас може скинути із себе всю стару мерзенність і стати здатним створити нову систему суспільства». Пам'ятаючи слова К.Маркса про те, що насильство є сповитухою історії, неважко припустити насильство як засіб морального удосконалювання особистості.

Історія показала нащадкам те, що не могли бачити їхні предки, що жили більш ста років тому. Крах соціалізму був визначений пороками, закладеними як міни уповільненої дії в самій теорії Маркса і Енгельса: 1) зневагою поняття «природа людини», що, на їхню думку, нібито постійно розвивається; 2) явною переоцінкою ролі матеріального виробництва і відповідно недооцінкою ролі духовного виробництва в житті суспільства; 3) недооцінкою наступності загальнолюдських елементів культури; 4) запереченням приватної власності як матеріальної основи свободи особи; 5) нерозрізненням релігії, що сам Маркс називав «душею бездушного суспільства, опіумом народу», і ідеології класу духівництва.

Російський шанувальник навчання К.Маркса і Ф.Енгельса В.І.Ульянов-Ленін був правий, коли з гордістю констатував «достоїнство» теорії вчителів: «Не можна не визнати...., що в самому марксизмі немає ні грана етики...». Ніхто не міг опорочити ідеал суспільства соціальної справедливості більше, ніж це зробили добродії комуністи.

Марксизм став популярний у робочому русі другої половини XIX століття. Однак, не популярність залучили до нього увага учених країн Західної Європи, а ідея диктатури пролетаріату. Диктатура, від якого би класу вони не виходила, є антиподом демократії. Революційний досвід показав, що марксизм може існувати без етики.

«Ми у вічну моральність не віримо...». В.І.Ленін

Бідність — не порок. Народне прислів'я намагалося затвердити незалежність моральності від власності. Однак в основі багатьох аморальних учинків лежить бідність. Поль Гольбах писав: «Більш справедливі і здорові політичні діячі повинні були б зрозуміти, що саме власність прив'язує громадянина до батьківщини, що людина, що нічим не володіє, нічим і не дорожить, що в країні, населеної жебраками і бурлаками, злочин стане незабаром настільки розповсюдженим, що ніщо не зможе його викорінити». Історія культури незаперечно свідчить: її (культуру) розвивали в більшості випадків люди досить забезпечені. Бідняки, хоча і веселилися, любили співати пісні сумні про свою нелегку долю, про перемогу кривди над правдою. Чи могли люди, придавлені важкою працею, пияцтвом, препоганим побутом і ненавистю до багатих збудувати суспільство соціальної справедливості?

У проектах нового суспільства звичайно використовується принцип «від противного», тобто, виключається все негативно оцінюване в старому суспільстві. У новому суспільстві не буде ні приватної власності, ні експлуатації людини людиною, ні бюрократизму і т.д. Так думали К.Маркс і Ф.Енгельс, так думав і В.І.Ленін.

В.І. Ульянов-Ленін (1870-1924) народився в місті Симбірську в родині попечителя навчального округу. З юності включився в революційну боротьбу. Після страти брата Олександра, що дотримував терористичних методів боротьби з царатом, заявив: «Ми підемо іншим шляхом!» Екстерном здав іспити в Петербурзькому університеті з юридичної спеціальності. Наприкінці XIX-початку XX століття поставив завдання створення партії нового типу. Назвав її розумом, честю і совістю епохи. Побачивши вперше молодого марксиста, Г.В. Плеханов відгукнувся про нього: «Як тільки я познайомився з ним, я відразу зрозумів, що ця людина може виявитися для нашої справи дуже небезпечною, тому що його головний талант — неймовірний дар спрощення». Цей дар Ленін проніс через усе своє життя, прозрівши лише до його кінця, коли вже нічого змінити не міг. Спеціальної роботи з етики не писав. Найбільш близька до етичної проблематики робота — «Завдання спілок молоді».

У теорії «етичну точку зору» він підкоряє «принципові причинності», а на практиці зводить до класової боротьби. Людська моральність зводилася до моральності класової. Тому він заявив: «Ми у вічну моральність не віримо й обман усяких казок про неї викриваємо». Так само, як і німецькі теоретики, Ленін дотримував класового розуміння моральності.

У країні, у якій лише піввіку назад було юридично скасоване рабство, передбачалося побудувати суспільство, якого ще не бачив світ. Ідеолог нового суспільства заявляє: «Робітники будують нове суспільство, не перетворюючись у нових людей, що чисті від бруду старого світу, а стоячи по коліно в цьому бруді».

Ленін ремствував на те, що гарних законів написано багато, але вони не «працюють», оскільки не користуються підтримкою населення. Втілити в життя норми цих законів було неможливе одною лише пропагандою завдань Радянської влади. Свідомість робітничого класу, не говорячи вже про селянство, виявилася нижче розрахункової. «На мій погляд, — писав Ленін, — є три вороги, що стоять перед людиною... комчванство,... безграмотність,... хабар». В іншому добутку він писав: «Найгірший у нас внутрішній ворог — бюрократ, це комуніст, що сидить на відповідальній роботі... і який користується загальною повагою як людина сумлінна». Так настає прозріння в людини, що неодноразово підкреслювала, що головне — це взяти пролетаріатові у свої руки державну владу. І він зі смутком відзначає наявність чудових щиросердечних якостей «у невеликого числа людей».

Незадовго до смерті він знайшов відсутність таких якостей у свого висуванця, «чудесного грузина» Йосипа Джугашвілі (Сталіна). У нього були лише прекрасні якості актора й інтригана, завдяки яким йому вдалося перехитрити більш інтелігентних соратників і встановити режим особистої влади.

У 20-і роки XX століття почався процес деформації партійних моральних принципів. Ставши правлячою, партія виявилася підданою порокам кар'єризму, хабарництва, догідництва. Більшовики переконались у вірності марксистської істини: «влада псує». Вірно оцінивши ситуацію, у партію косяком потягнулися ловкачі, кар'єристи, користолюбці, злодії та інші сумнівні елементи. Крім того, партія стала поза критикою, що породило комчванство і бюрократизм. На честь партійних вождів стали називати міста, села, вулиці, метро, інститути і т.д. Небезпека морального розкладання була вчасно усвідомлена, тому в 1920 році була створена Контрольна комісія (пізніше ЦКК), що повинна була стати «судом комуністичної честі». Чищення партійних рядів ставали усе менш ефективними. Етичний нігілізм охопив навіть верхи партії. М.І.Бухарін пропонував замінити мораль нормами простої доцільності. Інший ленінець Е.А.Преображенський у 1923 році видав книгу «Про мораль і класові норми», у якій заперечував етику.

У таких умовах у партійних рядах розгорнулася широка дискусія про партійну етику, який було дано таке визначення: «Це сума питань про поведінку члена партії, про те, як він повинен поводитися». У визначенні подано найпростіший критерій моральної поведінки. З обуренням дивилися на те, що відбувається, старі більшовики, що пройшли в'язниці, каторги і заслання. Деякі навіть пропонували заради збереження моральної чистоти партійних рядів піти в підпілля.

У 30-і роки дискусії про поведінку членів партії було покладено кінець. Аморальність соціалізму досягла межі. Почалися масові репресії, голодомор в Україні й Росії. Жертвами сталінізму стали не тільки супротивники нового світу, а й найбільш віддані члени партії. Революція пожирала своїх дітей. Були винищені десятки мільйонів людей. Світовій історії навряд чи відомо масове винищування власного населення. А в ці роки А.М. Горький писав про слово «товариш» проникливі рядки: «...це слово прийшло об'єднати увесь світ, підняти всіх людей на висоту волі і зв'язати їх новими узами, міцними узами поваги один до одного, поваги до волі людини, заради волі його...».

Потім прийшла війна, що забрала 27 мільйонів людських життів...

Після смерті тирана почалася хрущовська «відлига». Новий лідер не тільки засудив культ особи Сталіна, а й пообіцяв населенню комунізм через 20 років. Упор знову робився на свідомість, а виховання нової людини ставилося головним завданням побудови комунізму. У новій програмі КПРС був навіть так званий «моральний кодекс будівника комунізму», що нагадує утопічністю заповіді Мойсея. Після скинення М.С.Хрущова настало вісімнадцятирічне правління Л.І. Брежнєва, яке за лицемірством перевершило все, що було до нього й після нього. Власні житлові будинки, готелі, здравниці, транспорт, зв'язок, система постачання та інше — усе це для обраних, для тих, хто обіцяв привести радянський народ до комунізму. У той час, коли «народні маси» стояли в чергах за мокрою ковбасою і туалетним папером, партійна номенклатура отоварювалася в «розподільниках». У нас усі були рівні, тільки одні виявилися рівніші за інших.

До 80-х років партія вірних ленінців украй знесиліла. Ресурс її впливу на населення був вичерпаний. Нову надію вселила лише наступна кампанія відновлення під керівництвом М.С.Горбачова, названа дивним словом «перебудова». Що, власне, треба було перебудовувати, якщо все пророблене раніше, було зроблено невірно? Відповідь була, як завжди, проста: перебудовувати самого себе. У який раз пропонувалося змінити свідомість і своє відношення до роботи. Лідер партії вже не обіцяв комунізм через 20 років, він задовольнявся завданнями поскромніше: виконати продовольчу програму й припинити купувати хліб на тлетворному Заході, а також боротися з пияцтвом і алкоголізмом і «нетрудовими» доходами. При цьому треба було на півдні вирубати виноградники й заборонити бабусям продавати на вулиці петрушку. Перебудовна балаканина і демагогія не могла тривати довго. Партійні бонзи, переконавшись у нікчемності ватажка, спробували відсторонити його від влади. Спроба відсторонення провалилася, і бонзи рангом нижче розвалили створювану століттями державу. Мільйони людей позбавилися трудових заощаджень, шкірою відчули гіперінфляцію, утратили роботу, стали вигнанцями у своїй країні.

Ті люди, що успішно керували будівництвом комунізму, нині не менш успішно керують будівництвом капіталізму. З однієї великої партії вони зробили десятки маленьких партій, зате своїх, ручних і кишенькових. Деякі навчилися хреститись і тримати свічку в руках. Ніколи вони запозичали програмні положення в інших партій, у 90-і роки стали запозичати ідеологію церкви, яку стільки років третували і з якої стільки років безуспішно боролись. Ніколи не були справжніми комуністами, ніколи не будуть справжніми християнами, зате здатність до мімікрії (пристосування) фантастична.

…....

Марксистська етична методологія, що одержала найбільший розвиток у СРСР, не залишила байдужими представників етичної думки й в інших країнах, спонукаючи їх або на протистояння й критику, або на творче використання деяких марксистських ідей у рамках іншої філософської орієнтації. Так чи інакше, марксистський ідейний комплекс значно асимільований етикою ХХ століття і продовжує виконувати в її "карнавальному ході" аж ніяк не другорядну роль.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.)