АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Господарство в період державно-монополістичного розвитку суспільств європейської цивілізації (перша половина ХХ ст.)

Читайте также:
  1. I. Соціальне життя суспільства і соціальна взаємодія.
  2. I. Суспільство як соціальна система.
  3. II Съезд Советов, его основные решения. Первые шаги новой государственной власти в России (октябрь 1917 - первая половина 1918 гг.)
  4. Академічний (класичний) період
  5. Алкоголізм і суспільство.
  6. Альтернативні моделі розвитку. Центральна проблема (ринок і КАС). Азіатські моделі. Європейська модель. Американська модель
  7. Б процес збільшення і розвитку приміської зони великих міст
  8. БУДІВЛЯ СУСПІЛЬСТВА.
  9. В довготерміновому періоді
  10. Венеция и Северная Италия. Первая половина XVI века
  11. Ви никнення й розвитку виробничих відносин, виокремлення в способі
  12. Вибір обсягів виробництва у короткостроковому періоді

На рубежі XIX—XX ст. головною тенденцією розвитку економіки став перехід від капіталізму, що ґрунтувався на вільній конкуренції окремих самостійних державних і приватних підприємств, до капіталізму, який базується на різних фор­мах монополій або олігополій.

Зміни у виробничих відносинах, що привели до цього переходу, викликав бурхливий розвиток науки і техніки. В історію кінець XIX — початок XX ст. увійшов як період другої техно­логічної революції (перша — промисловий переворот), яка про­довжувалась до Першої світової війни (1914—1918).

У цей період кардинально змінились основи наукового мис­лення, розквіт переживало природознавство, йшло створення єди­ної системи наук. Тісний взаємозв'язок науки з технікою зумо­вив поступове перетворення науки у безпосередню продуктивну силу суспільства.

На рубежі XX ст. виникали великі наукові інститути, лабо­раторії, створені на могутній технічній базі. З'явилась окрема ланка — науково-дослідницька діяльність, завданням якої ста­ло доведення теоретичних рішень до технічного втілення, в тому числі — дослідницько-конструкторські розробки, виробничі, тех­нологічні та інші дослідження. Цей процес революційних пере­творень у галузі науки потім охопив техніку і технологію, що сприяло незвично високим темпам зростання обсягу світового промислового виробництва (сумарна виплавка сталі з 1870 по 1900 р. зросла у 20 разів).

Важливе значення мала зміна енерге­тичної бази виробництва і транспор­ту: парова енергія була замінена елек­тричною, почалась електрифікація, склалась технологія отримання, передачі та приймання електроенергії. У 1867 р. німецький ви­нахідник В. Сіменс сконструював електромагнітний генератор із самозбудником, яким за допомогою обертання провідника у маг­нітному полі можна було отримати і виробляти електричний струм. У 70-ті роки було винайдено динамо-машину, яку можна було використовувати не тільки як генератор електроенергії, а і як двигун, що перетворює електричну енергію у механічну. Уже через десять років у США Т. Едісон створив перший сучасний генератор (1883). Він виготовив у 1891 р. і трансформатор, що вирішило проблему передачі електроенергії на значну відстань. Промислові підприємства перестали бути прив'язаними до енер­гетичної бази. Виробництво електроенергії було організовано на особливих підприємствах — електростанціях.

Впровадження у виробництво електродвигунів збільшувало швидкість верстатів, підвищувало продуктивність праці й ство­рювало передумови для автоматизації виробництва. У 1884 р. англійський інженер Ч. Парсонсон винайшов багатоступеневу парову турбіну, а в результаті її поєднання в єдиний агрегат з динамо-машиною було створено турбогенератор. Уже в 1896 р. на Ніагарській гідроелектростанції було встановлено винайдену гідравлічну турбіну. Виникли нові галузі промисловості — елек­трохімія, електрометалургія, електричний транспорт. З'явились двигуни внутрішнього згорання, які працювали від енергії, отри­муваної при згоранні парів бензину (Н. Отто) і нафти (Р. Ди­зель). У 1885 р. було побудовано перший автомобіль (Г. Даймлер, К. Бенц). Двигун внутрішнього згорання став широко засто­совуватись у всіх галузях промисловості й транспорту, приско­рив механізацію сільського господарства. У 1906 р. в США з'яви­лись трактори з двигунами внутрішнього згорання, Застосування їх в окремих господарствах американських фермерів розпо­чалось у 1907 р., масове ж виробництво було освоєно лише в роки Першої світової війни.

Однією із провідних галузей стала електротехніка. Винахід лампи розжарювання з вугільним стержнем у скляній колбі російським вченим О. Лодигіним (1873) і електродугової лам­пи — росіянином Г. Яблочковим (1875) сприяли поширенню електричного освітлення. Воно стало застосовуватись на вели­ких підприємствах, у великих містах. Згодом до конструкції ламп розжарювання винахідники різних країн вносили поліпшення. Так, О. Лодигін розробив лампу з металічною ниткою, в тому числі з вольфрамовою. Електричне освітлення поступово почало витісняти газове.

Наприкінці XIX ст. набула широкого розвитку така галузь електротехніки, як техніка засобів зв'язку. Удосконалювалась апаратура дротяного телеграфу, почалось використання телефон­ного зв'язку (винахідник телефону — американець А. Белл (1876)). Перша телефонна станція в США була збудована у 1877 р., на початку 80-х років вони з'явились майже у всіх містах європейських країн. У 1889 р. А. Строуджер запатентував авто­матичну телефонну станцію. З 1895 р. поширювалось викорис­тання радіо, яке сконструював російський вчений О. Попов.

Швидкий темп розвитку продуктивних сил вимагав модернізації старих галу­зей промисловості, перш за все гірничої металургії. Саме тут вводились технічні новинки, змінювались конструкції і розмір доменних печей. У результаті використання конвертерів Бессе-мера (Англія, 1856 р.) і Томаса (Англія, 1878 р.) у важливу підгалузь відокремилось сталеплавильне виробництво. Дістали роз­виток електричне зварювання, кування і виплавка металів. У 80-ті роки введено електролітичний метод отримання алюмінію, який дав змогу розвивати кольорову металургію. З 1887 р. таким же методом стали отримувати мідь.

Зростання обсягів виробництва товарів вимагало збільшення швидкості їх перевезення, що сприяло розвиткові та удосконаленню транспорту. У шляхове будівництво все більше проника­ла сталь (залізничні рейки, мости). "Еру сталевих мостів" відкрив збудований у США через р. Міссісіпі у 1874 р. арочний міст біля м. Сент-Луїс. Удосконалювалась конструкція пароплавів. З 1903 р. розпочалось будівництво суден з двигуном внутрішньо­го згорання — теплоходів. Почалась електрифікація залізничного транспорту, з'явились нові транспортні засоби — танкери (нафтоналивні судна). У 1896 р. німецький конструктор Г. Зельферт застосував для дирижаблів двигун внутрішнього згорання, який працював на рідкому паливі. Перші кроки робила авіація, широкий розвиток якої став можливим після встановлення лег­ких і компактних бензинових двигунів. У 1903 р. у США брати У. і О. Райт здійснили чотири польоти на літаку з двигуном внутрішнього згорання. Спочатку літаки мали спортивне зна­чення, згодом — їх стали використовувати у військовій справі, а потім — для перевезення пасажирів і вантажів.

В епоху НТР, завдяки промисловому виробництву автомобілів з 90-х років XIX ст., з'явився новий вид транспорту — автомо­більний. Успіху автомобілів сприяв винахід у 1895 р. ірланд­ським інженером Дж. Денлопом гумових шин. На заводах Г. Форда у 1912—1913 рр. вперше застосовано конвеєр. Високі темпи розвитку автомобілебудування зумовили широке будів­ництво шосейних доріг.

У період другої технологічної революції виробництва значного розвитку набуває хімічна про­мисловість. Хімічні методи обробки си­ровини проникають практично в усі галузі виробництва. Поча­лось виробництво штучних (анілінових) барвників. У таких га­лузях, як машинобудування, електротехнічне виробництво, тек­стильна промисловість, почала широко застосовуватись хімія син­тетичних волокон — пластмас, ізоляційних матеріалів штучного волокна, штучного каучуку та ін. У 1869 р. американський хімік Дж. Хайєт отримав целулоїд, у 1906 р. Л. Бакеланд добув ба­келіт, потім було отримано карболіт та інші пластичні маси, які зразу ж впроваджувались у виробництво. Основою для вироб­ництва нітрошовку стали розробки французького інженера Г. Шардона (1884). Праці 1899—1900 рр. російського вченого Л. Кондакова дали можливість отримати штучний каучук із вуглеводів. Було розроблено нові ефективні технології отримання сірчаної кислоти, соди та ін., запропоновано методи виготовлен­ня аміаку — основи для азотних сполучень, необхідних у вироб­ництві фарбників, мінеральних добрив і вибухових речовин. У сільському господарстві почали широко застосовувати мінеральні добрива.

Проблему задоволення зростання потреби в рідкому пально­му на нових видах транспорту вирішив крекінг-процес — метод розкладення нафти при високих тисках і температурах. Він дав змогу забезпечити підвищений вихід бензину і в 1916 р. у США був освоєний у промисловому виробництві. Ще у 1903—1904 рр. російський хімік О. Фаворський відкрив метод виробництва рідкого пального з твердого палива. Промислове ж виготовлен­ня легкого пального з вугілля здійснив німецький інженер Ф. Бергіус. Це мало важливе економічне і воєнне значення для Німеччини, яка не мала природних нафтових ресурсів.

У виробничу сферу проникала автоматизація виробництва у легкій, поліграфічній та інших галузях промисловості. Почалась автоматизація верстатів; потокова система, яка виникла в консервному і сірниковому виробництві, широко впроваджувалась в інші виробництва. Особливо важливу роль для розвитку машинобудування відіграв винахід конвеєра. Завдяки його втіленню у виробництво уже в 1914 р. на заводах Форда скла­дання одного автомобіля тривало не більше 1,5 години.

Втілення потокового виробництва змінило характер завод­ського оснащення у машинобудуванні. Вводилися спеціалізовані верстати для виготовлення деталей — гвинтів, шайб, болтів і т. ін. У текстильній промисловості в 1890 р. появився автоматичний ткацький верстат.

Значний крок зроблено у військовому оснащенні. Здійснено автоматизацію стрілецької зброї і артилерії (1883 р. — кулемет Максимова, декілька типів автоматичних гвинтівок, поява броне­автомобілів), налагоджено виробництво вибухових засобів, широ­ко використовувалися засоби повітроплавання й авіації. З 1915 р. літаки озброюють кулеметами, з'явились літаки-бомбардувальни­ки, створено великі надводні кораблі (броненосці), стало реальним підводне плавання. Перша світова війна вимагала великої кількості зброї і оснащення. Якщо кількість винаходів періоду промислового перевороту визначалась двозначним числом, то в епоху технологічної революції — чотиризначним. Найбільше чис­ло винаходів запатентував американець Т. Едісон (більше 1000).

Результати технологічної революції такі.

1. Промисловий переворот XVIII—XIX ст. привів до станов­лення машинної індустрії, зміни соціальної структури суспіль­ства: утворення двох нових класів — буржуазії і найманих ро­бітників, утвердження панування буржуазії. На відміну від ньо­го результатами другої революції стали зміна в техніці і техно­логії виробництва, реконструкція машинної індустрії, перетво­рення науки у безпосередній фактор виробництва. Тому її називають не промисловою, а науково-технічною революцією. Вона привела до різкого зростання виробництва: за 1850— 1900 рр. добування вугілля збільшилось в 10 разів, нафти — у 25, виплавка сталі за 1870—1900 рр. — більше ніж у 50 разів.

2. Друга технологічна революція привела до появи багатьох нових галузей промислового виробництва, яких раніше не знала історія: електротехнічної, хімічної, нафтопереробної, ма­шинобудівної та ін.

3. Відбувалася диверсифікація не тільки галузей, а й підга-лузей (машинобудування — виробництво локомотивів, авто­мобілів, літаків, кораблів (річкових і морських), трамваїв та ін.).

4. Зміни технології виробництва, застосування нових матеріа­лів і швидке зростання нових галузей і машинобудування при­вели до зміни структури чорної металургії — значно зріс попит на сталь.

5. Друга ІІТР змінила світову галузеву структуру про­мисловості. На перший план вийшли галузі важкої індустрії, значно випередивши за темпами зростання легку промисловість. Ці зміни привели до посилення концентрації виробництва, ста­ли переважати великі підприємства. Такі структурні зрушення викликали різке зростання розмірів капіталу, необхідного для створення і роботи окремого підприємства. Залучення додатко­вих капіталів досягалося шляхом випуску акцій і створення акціонерних товариств.

6. У результаті другої технологічної революції замість індивідуальної приватної форми власності основною стає акціонерна, у сільському господарстві — фермерська (два варіанти господарювання — американський (США і Канада) і прусський.

Для Європи було характерним поєднання обох шляхів розвитку капіталізму в аграрному секторі. Розвивались також кооперативна і муніципальна форми власності. В 1913 р. у США на підприємствах, які належали акціонерним товариствам (28 % всіх підприємств), було зайнято 80 % робітників. У Німеччині створення акціонерних товариств охопило насамперед гірничу і металургійну промисловість, будівництво і залізниці. З дозво­лом випуску дрібних акцій номіналом до 1 фунта стерлінгів у 1895—1905 рр. значно зростає кількість акціонерних товариств у Англії. Дещо повільнішими темпами цей процес відбувався у Франції. Кооперативна власність виникла на основі добро­вільного об'єднання капіталів і засобів дрібних товаровиробників, слугувала формою захисту їх від експлуатації посередників і великих підприємців. Основними видами кооперації, що виник­ли до 1914 р., були: споживча, кредитна, сільськогосподарська, житлова. До початку Першої світової війни Росія, до складу якої входила і значна частина українських земель, займала перше місце у світі за числом учасників кооперативного руху (24 млн осіб, об'єднаних у 63 тис. кооперативів). У Західній Європі 120 тис. кооперативів об'єднували 20 млн осіб, у США в 600 кооперати­вах перебувало 70 тис. осіб.

Монополізація виробництва Муніципальна власність і господарство виникли у містах і сільській місцевості в останній третині XIX ст. у зв'язку з розвитком соціально-економічної інфраструктури (транспорт. електропостачання, газопостачання, школи, лікарні). Державна власність наприкінці XIX — на початку XX ст. формувалась дво­ма основними шляхами: за рахунок державного бюджету (більш поширений у країнах Старого світу) і в результаті націоналі­зації приватних підприємств (переважно у країнах переселен­ського капіталізму). Завершенням цього ланцюжка змін стало утворення монополістичних союзів — монополій як у галузі ви­робництва, так і в галузі капіталів (фінансових джерел).

Капіталістична монополія — це об'єднання капіталів, що виникає на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу для зосередження виробництва та збуту значної части­ни продукції певної галузі, встановлення монопольних цін і за­безпечення стабільних надприбутків. Найпростішими формами монополій є пул, конвенція, корнер, ринг; більш зрілими — кар­тель, синдикат, трест, концерн.

Причини монополізації такі:

по-перше, зростання мінімальних розмірів капіталів;

по-друге, намагання підприємців одержати максимум прибут­ку за рахунок витіснення конкурентів і встановлення бар'єрів для вступу в галузь;

по-третє, надання урядом якій-небудь одній фірмі виключ­них привілеїв на постачання газового палива, електроенергії, те­лефонних послуг та ін. (природні монополії) у зв'язку з розвит­ком комунального господарства;

по-четверте, розвиток патентного права, різного роду махінації і зловживання аж до шантажу і прямого розбою.

Поступово змінювалась роль банків в економіці — з пасивного посередника у платежах банк перетворився в активного учасника ринку. Відбувались концентрація і централізація бан­ківської справи. Самі банки частину капіталів вкладали у промисловість, виступаючи вже як організатори виробництва. Фор­мувався фінансовий капітал. Особливо інтенсивно цей процес відбувався у США, де банки, фінансуючи різні компанії, установ­лювали над ними контроль, підкоряли їх шляхом скуповування акцій, направляли своїх представників у правління трестів, а інко­ли утворювали нові трести. Прикладом може бути діяльність банку Ж. Моргана, під контроль якого підпали величезні корпо­рації в енергетиці й електротехніці ("Дженерал електрик"), те­леграфно-телефонного зв'язку (АТТ), автомобілебудування ("Дже­нерал моторз") та ін. Морган створив першу в світі компанію з мільярдним обігом — "Юнайтед стейтс стіл", під контролем якої опинилось 3/5 американського виробництва сталі. Промисловці часто перетворювались у банкірів. Наприклад, Т. Рокфеллер, на­живши величезні прибутки у нафтовому бізнесі, використав їх для створення "Національного міського банку Нью-Йорка", який став основою сучасного "Чейз Манхеттен бенк".

Із числа найбільш впливових банкірів і підприємців у процесі посилення фінансового капіталу виникла фінансова олігархія.

Зросло значення зовнішньої торгівлі. Зростання масштабів виробництва вимагало розширення ринку. Обсяги міжнародної торгівлі з 1891 по 1910 р. збільшились у 1,5 рази. Зміцнення і розширення міжнародних економічних зв'язків поклало початок формуванню світового господарства як єдиного механізму, який зв'язував усі регіони землі. Важливою ланкою системи стали біржі великих міст світу, які щорічно реєстрували зміни світових цін під впливом світового попиту і пропозиції. Міжнародний обмін перетворювався у необхідну умову подальшого розвитку виробництва і ринку. Активізувався світовий рух не тільки товарів (зовнішня торгівля), а й робочої сили (еміграція та імміграція), капіталу.

Експорт капіталу здійснювався у різних формах: державні й комунальні позики, прямі й портфельні інвестиції, кредити. Найбільшого розвитку державні й комунальні позики набули у Франції, яку називали "світовим лихварем". Крім відсотків, країна-експортер отримувала, як правило, додаткові вигоди. Наприклад, Франція, надаючи позику Туреччині на 2,2 млрд франків, отрима­ла концесію на будівництво залізниць, встановила контроль над найважливішими турецькими морськими портами, впливала на діяльність головного банку країни — Оттоманського. Туреччина фактично перетворилася у напівколонію країни-кредитора.

Провідною країною прямих і портфельних інвестицій була Великобританія, капіталовкладення якої до 1900 р. за кордоном становили 20 млрд дол. Франція вивезла 10 млрд дол., Німеччи­на — 5 млрд, США — 0,5 млрд. Останні ще залишались боржни­ком Європи.

Розвиток монополій на початку XX ст. практично знищив державну конкуренцію. Вона збереглась на світовому рівні як конкуренція за сфери впливу. Прикладом може бути конкурен­ція двох найбільших електричних компаній світу: американ­ської "Дженерал електрик" і німецької АЕГ. Остання, володіючи капіталом у 1,5 млрд марок, була величезним підприємством з виробництва різної продукції — від кабелів та ізоляторів до автомобілів і літаючих апаратів. У 1907 р. вони уклали договір про поділ ринків: "Дженерал електрик" отримала для своєї про­дукції ринки США і Канади, АЕГ — Європи і частини Азії. На світовому рівні використовувались будь-які методи заохочення на внутрішньому ринку, аж до промислового шпигунства. Моно­поліям сприяла держава, яка змінювала мита і залізничні тари­фи в їхніх інтересах.

Конкуренція за сферу впливу супроводжувалась територі­альною експансією. В останній чверті XIX ст. боротьба за тери­торії в Азії, Африці й Тихому океані велась між індустріальни­ми державами — Великобританією, Францією, США, Японією, Бельгією, Голландією, Португалією, Іспанією. За 1884—1900 рр. Англія придбала 3,7 млн кв. миль з населенням у 57 млн осіб, Франція — 3,6 млн і 36 млн, Німеччина — 1 млн і 16 млн відпо­відно. До початку XX ст. в основному було завершено територі­альний поділ світу групою держав.

Таким чином, зміни в техніці й технології виробництва і роз­витку продуктивних сил, викликані другою технічною револю­цією, створили матеріальні передумови для утворення монополій і переходу капіталізму від промислової стадії і вільної конку­ренції до монополістичної стадії. Спочатку епоху структурних інституціональних змін на початку XX ст. визначали поняття "імперіалізм" (від лат. ітрегіит — влада) пізніше поширився термін "монополістичний капіталізм". Прояв і регулярна циклічність економічних криз наприкінці XIX — на початку XX ст. (1873, 1883, 1893, 1901, 1902 та ін.) сприяли процесу моно­полізації економіки. Розорення дрібних і середніх підприємців у період криз сприяло концентрації і централізації виробництва і капіталу. Їх ступінь у країнах був неоднаковим, але наприкінці XIX — на початку XX ст. монополія як форма організації ви­робництва і капіталу набула панівного стану.

На цьому історичному етапі змінюється лідерство країн світу — провідне місце за промисловим розвитком посідають молоді капіталістичні країни — США і Німеччина, значно про­сунулась Японія, тоді як колишні лідери — Англія і Франція відстають. Центр світового економічного розвитку переміщуєть­ся з Європи до Північної Америки. Першою державою світу на довгий час стали Сполучені Штати Америки. У Європі могутній економічний ривок Німеччини дав можливість Бісмарку в 70— 80-ті роки XIX ст. розпочати боротьбу за гегемонію в Європі. Цим був зумовлений курс на мілітаризацію країни.

Наприкінці XIX ст. в Європі визначились основні контури коаліцій, що протистояли одна одній. Їх оформлення заверши­лось на початку XX ст., що привело народи Європи до Першої світової війни. Розвиток людського суспільства у 20—30-х роках XX ст. багато в чому визначили неоднозначні результати Першої світової війни (серпень 1914 — листопад 1918 рр.). Війна вини­щила мільйони людей, руйнувала колосальні продуктивні сили, знищила матеріальні та духовні цінності. Разом із тим, вона стала безпосередньою причиною розвалу трьох багатонаціональних імперій (Російської, Австро-Угорської, Оттоманської) і однієї мо­нонаціональної (Німецької), що обумовило появу численних державних новоутворень, з яких не всім удалося утвердитися на світовій геополітичній арені як самостійній державі.

Наприкінці війни серйозну спробу відновити свою незалеж­ність і державність зробила й Україна, землі якої були розподіле­ні між Російською та Австро-Угорською імперіями. Будучи чле­нами різних антагоністичних воєнно-політичних угрупувань, що протиборствували у війні, ці держави поступово втрачали свій воєнно-економічний та людський потенціал.

Першою на межі еко­номічної і воєнно-політичної катастрофи опинилася царська Ро­сія як більш слабка за економічною міццю та рівнем організації. Її армія і флот, державний апарат, народне господарство та сус­пільство виявилися не готовими до довготривалої війни. Вже за перші півроку воєнних дій стратегічні запаси імперії майже ви­черпалися. Війську бракувало як важкої, так і легкої зброї, боє­припасів, продовольства, амуніції. З'явилися ознаки продовольчих труднощів у тилу. Для забезпечення гостро необхідними, матеріальними, фінансовими та людськими ресурсами Російська імперія почала прискорювати перебудову своєї економіки на воєнний лад. За прикладом провідних країн Антанти і Троїстого союзу, ця перебудова відбувалася на основі розгортання державного регулювання. В згаданих країнах запровадили державну монополію на хліб та інші товари; тверді ціни; продовольчу розкладку; карткову систему розподілу продовольчих і непродовольчих товарів; мережу громадського харчування; державний контроль, за виробництвом і розподілом продукції; трудову повинність; регулювання зовнішньоторгових зв'язків; визначили організаційну структуру промисловості й сільськогосподарського виробництва тощо. В царській Росії цей комплекс заходів так і не вдалося впровадити в життя в повному обсязі, в останню чергу через відсутність консенсусу між урядом—виразником політичних і майнових інтересів поміщицько-дворянського стану, і вітчизняною буржуа­зією між капіталом, і працею. Так, проігнорувавши з суто полі­тичних мотивів ініціативу промислових кіл щодо регулювання господарської діяльності через організації підприємців, царський уряд швидко перебрав на себе справу створення спеціальних ор­ганів з вирішення основних питань функціонування воєнної еко­номіки.

В серпні 1915 р. ним було організовано чотири Особливих наради з питань оборони, палива, перевезень і продовольства. Головну роль у системі регулюючих органів відігравала перша з них, голова якої мав найбільше повноважень. У своїй роботі наради спиралися на розгалужену мережу регіональних і місцевих органів. Зокрема, воєнне виробництво дев'яти українських губерній регулювали Київське, Харківське, Одеське і Катеринославське регіональні відділення.

З цими фактично державними регулюючими органами співпра­цювали суто громадські організації — особливі воєннопромислові комітети (ВПК), які створила буржуазія в травні 1915 р. для допомоги уряду в посиленні воєнного виробництва, протидії корупції в процесі розподілу воєнних замовлень. В Україні діяло чотири обласних ВПК, які контролювали виробництво в одній чи декількох губерніях. ВПК не вдалося налагодити дієвий громад­ський контроль за розподілом воєнних замовлень, а також нала­годити співробітництво між капіталістами і трудящими за допо­могою так званих робітничих груп при них. Робітничий клас країни відкинув ідею співпраці з роботодавцями через їхнє не­вгамовне прагнення до надприбутку на основі масштабних спе­куляцій і зловживань. Свій внесок у піднесення обороноздатності зробили й органи земського і міського самоврядування. Так, створений ними в 1915 р. Всеросійський Союз земств і міст (Земгор) організував виробництво взуття, одягу, зброї і частково боє­припасів на підприємствах місцевої, дрібної і кустарної промис­ловості. Здійснена за допомогою вказаних чисельних регулю­ючих органів перебудова промисловості й сільського господарст­ва не дала очікуваних результатів. Зростання воєнного виробниц­тва відбулося в основному за рахунок різкого скорочення цивіль­ного виробництва.

Перша світова війна обумовила значні, причому в основному негативні, зміни в економіці України. Напередодні війни це був один із найбільш розвинутих аграрно-індустріальних регіонів Ро­сійської імперії, який багато в чому визначав її воєнну міць. У 1913 р. питома вага валової продукції крупної промисловості України у загальноросійському виробництві становила 20,7%, а металообробної — 20,2,%. В результаті ж багатомільйонних мобілізацій в армію, реквізицій, бездарного господарювання, орга­нізаційного колапсу, інфляції тощо економіка України з кожним воєнним роком усе більше занепадала. Загальна дезорганізація економічного життя позначилася в першу чергу на промисловос­ті. Надприбутки, які давало виконання воєнних замовлень, ви­кликало відкриття воєнних виробництв і закриття цивільних. Протягом 1914—1917рр. у країні відкрилося 940 підприємств і закрилося близько 1800. На діючих підприємствах катастрофічне бракувало робочої сили, особливо кваліфікованої.

Виходячи із стратегічного значення продукції провідних галу­зей промислового комплексу України, царський уряд здійснив ряд заходів із забезпечення їх необхідною робочою силою. Зо­крема, для задоволення настійних вимог підприємців Донбасу і Кривбасу уряд почав надавати відстрочки від призову в армію особам, які ставали до роботи в шахтах і рудниках, направляти туди військовополонених і засуджених. У 1917р. в кам'янову­гільній промисловості Донбасу працювало вже 280 тис. осіб (проти 168,4 тис. осіб у 1913 р.), які видобули 24,3 млн т вугілля (проти 25,3 млн т в 1913 р.). Через низьку кваліфікацію гірників воєнного набору та слабкий технічний рівень вугледобувної промисловості різко знизилась якість вугілля. Збереження обсягів виробництва за рахунок збільшення працюючих зовсім не виправ­дало себе в металургійній промисловості України. Незважаючи на зростання тут чисельності робітників у 1917 р. порівняно з 1913 р. в два рази, випуск основних видів її продукції навпаки скоротився. В 1917 р. порівняно з 1913 р. металургійні та спорід­нені підприємства України виробили: чавуну — 66,6%, сталі — 66,7, прокату — 52,2, залізної руди — 53,6%. Ще більший спад виробництва був притаманний підприємствам, що виготовляли товари широкого вжитку.

Перша світова війна згубно вплинула і на продуктивні сили сільського господарства України. По-перше, чєрєз мобілізацію селян-чоловіків до армії в аграрному секторі гостро постала про­блема робочої сили. Ручна або частково механізована праця, яку виконували чоловіки, виявилася не під силу жінкам і дітям. На кінець 1917 р. вже одна третина селянських господарств не мала чоловіків. Різні форми вербування, залучення біженців і військо­вополонених тільки частково вирішили проблему браку робочої сили на селі. По-друге, майже припинилося поповнення і онов­лення сільськогосподарської техніки і реманенту в поміщицьких і селянських господарствах, де й до війни рівень механізації й осо­бливо машинізації був вкрай низький. Одночасно припинилася поставка мінеральних добрив. По-третє, негативна дія двох попе­редніх факторів підсилювалася в результаті зменшення основноЇ тяглової сили на селі - робочих коней, які реквізовувалися у се­лян і поміщиків для потреб армії.

Найбільше від дії цих основних факторів постраждало земле­робство, дещо менше — тваринництво. Так, загальна посівна площа в Україні зменшилася в 1917 р. порівняно з 1913 р. на 21,3% і становила 19 млн га. Валовий збір хлібів і вівса становив у 1917 р. 183,8 млн ц, або зменшився порівняно з 1916 р. на 8,8%. Незважаючи на скорочення врожаю, поміщики і заможні селяни мали певні запаси товарного хліба, які через недолугу цінову по­літику уряду та воєнної адміністрації, погану роботу транспорту, село притримувало.

З кожним воєнним роком все більше погіршувалося матері­альне становище міського населення, особливо робітників, які іс­нували за рахунок заробітної плати. Збільшення робочого дня за рахунок понадурочних робіт, зростання низькооплачуваної жіно­чої і дитячої праці, необгрунтоване штрафування обумовили зменшення реальної заробітної плати. Зокрема, реальна заробітна плата київського робітника складала в 1916р. 54,8% рівня 1912 р., а в 1917 р. — вже 38,5%. На різке падіння життєвого рів­ня, політичне безправ'я українські робітники відповідали розгор­танням страйкового руху. Зокрема, в Україні до лютого 1917р. відбулося більше 350 страйків, в яких взяли участь 300 тис. осіб. У міру поглиблення продовольчої, сировинної, паливної і транс­портної кризи, розгортання антивоєнної та революційної пропа­ганди тощо, ідея повалення царизму набувала все більше прихи­льників серед різних верств суспільства.

В результаті буржуазно-демократичної революції 27 лютого 1917р. в Петрограді було повалено царське самодержавство і влада перейшла до Тимчасового уряду, який фактично став ви­разником інтересів капіталістів і поміщиків. Йому почали про­тистояти на місцях ради робітників і селян різної політичної орієнтації. Зокрема, в Україні було організовано Центральну ра­ду, яка поряд з вирішенням соціально-економічних проблем до­бивалася української автономії в складі федеративної Російської республіки. В ході здійснення національно-державницьких за­вдань їй вдалося, незважаючи на протидію Тимчасового уряду, добитися від нього в липні 1917 р. визнання її виконавчого ор­гану — Генерального секретаріату найвищим крайовим органом управління в Україні. Цей еволюційний шлях творення україн­ської державності перервав більшовицький переворот у жовтні 1917р., який усунув від влади Тимчасовий уряд і тим самим поставив країну на грань громадянської війни. Бажаючи за­хистити український народ від її страхіть, Центральна рада своїм Третім універсалом від 20 листопада 1917 р. проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі Російської фе­дерації. Цим же Універсалом передбачалася ґрунтовна програма соціально-економічних перетворень. Право приватної власності «на землі поміщицькі та інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні, кабінетські та церковні землі» — скасовувалося. Вся земля визнава­лася власністю всього трудового народу й передавалася.йому без викупу. На території республіки установлювався на всіх підприємствах восьмигодинний робочий день. Для «доброго впорядкування виробництва, рівномірного розподілення проду­ктів споживання і кращої організації праці» Центральна Рада приписувала Генеральному секретареві праці разом представ­ництвом від робітничого класу встановити державний контроль над продукцією України. Зазначалося, що в УНР забезпечуються всі свободи, здобуті всеросійською революцією: слова, дру­ку, віри, зібрань, союзів, страйків тощо.

Такі положення Універсалу і конкретні можливі кроки з їх­нього впровадження в життя вибивали грунт з-під ніг більшови­цької партії, яка претендувала на монополію у вирішенні соці­ально-економічних проблем. З метою встановлення свого конт­ролю над Україною більшовики інспірували скликання в Києві в грудні 1917р. 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад для переобрання Центральної Ради і українського уряду — Генерального секрета­ріату. Не вирішивши цього питання на свою користь, більшови­цькі делегати переїхали до Харкова, де, об'єднавшись з делега­тами місцевих рад Донецького і Криворізького басейну, провели з'їзд.(11—12 грудня) регіонального значення, який оголосив УНР "радянською державою. Було обрано її вищий керівний орган — Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), який сформував радян­ський уряд — Народний Секретаріат. Згідно з дорученням з'їзду ЦВК мав негайно поширити на територію України всі декрети і розпорядження РСФРР, що мають загальне значення, а саме: про мир, землю, робітничий контроль над виробництвом, про повну демобілізацію армії.

Двовладдя, що встановилося в Україні, призвело до розподілу її території на дві частини; більша з них підпорядковувалася Цен­тральній Раді, менша — креатурі Москви — українському ЦВК. Останній 17 грудня 1917 р. опублікував маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. В результаті між двома слабкими державними утвореннями розпочалася запекла братовбивча війна, яка завершилася перемогою УНР, при прямій воєнній, матеріальній і фінансовій підтримці Російської Федерації. Не останню роль у поразці УНР доби Центральної Ради відіграла її внутрішня слабкість внаслідок грубих помилок у проведенні со­ціально-економічної, воєнно-політичної, дипломатичної політи­ки. Скасування приватної власності на землю залишилося на па­пері через відсутність ефективного механізму його реалізації. Своїм зволіканням у вирішенні земельного і робітничого питання Центральна Рада різко звузила свою соціальну базу. Трагічним для УНР стало запрошення німецько-австрійських військ для спі­льних дій проти військ радянського уряду. Союзники-окупанти здійснювали. в Україні загарбницьку військово-економічну полі­тику, яка повинна була забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сиро­вині. Вона переслідувала також і більш далекосяжну мету—на­завжди перетворити Україну на свій аграрний придаток і навічно закріпити її в такому етані. Про це з відкритим цинізмом писав А. Шмідт, один із співробітників командуючого Східним фрон­том Гофмана в газеті “Німецька політика”: «Аграрна Україна економічно становить собою чудове доповнення до розвинутої промисловос­ті центральних держав». Однак слабкий державний апарат УНР не забезпечував збір і відправляння в країни німецько-австрій­ського блоку продовольства та цінної промислової сировини, не міг стримати національно-визвольний рух народних мас проти нових окупантів. Виходячи з цього, останні організували палацо­вий переворот і передали державну владу гетьману Скоропадсь­кому. У внутрішній політиці він стояв на твердих державницьких позиціях. Виступаючи проти анархії, економічної розрухи, без­робіття, загрози голоду, він обіцяв «негайно збудувати таку Дер­жавну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, за­кон і можливість творчої праці». Як прибічник правих поглядів, він виступав за відновлення в повній мірі права приватної влас­ності — як фундаменту культури і цивілізації. Відновлювалася також повна свобода по укладенню купчих з купівлі-продажу землі. В земельному питанні Скоропадський прийняв сторону крупних землевласників. Для наділення земельними ділянками малоземе­льних хліборобів допускалося відчуження земель від великих зе­млевласників за дійсною їх вартістю. Такі новації гетьмана не сприяли зростанню кількості його прихильників серед селянства. Робітничому класу обіцялося тверде забезпечення його прав.

У зовнішній політиці гетьман Скоропадський продовжив лі­нію Центральної Ради. Його правління позначилося ще більшими.поступками на користь німецько-австрійських окупантів. Нові економічні договори, укладені між гетьманським урядом і Німеч­чиною та Австро-Угорщиною, значно розширювали масштаби пограбування України. Так, згідно з економічним договором (від 10 вересня 1918р.) на 1918/19 господарський рік гетьманський уряд надавав право вивезти мяса худоби до 11 млн пудів, а та­кож овець — 300 тис. голів, птиці — 2 млн голів, до 46 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис. пудів м'ясних товарів (за мі­сяць), 2,5 млн пудів цукру.

Восени 1918 р. німецько-австрійська окупація України зазнала краху, а з нею і гетьманський режим. За листопад — грудень 1918р. пряма спадкоємниця Центральної Ради — Директорія відновила контроль УНР над значною територією України. Порівняно з попереднім періодом її соціально-економічна політика бу­ла більше поміркованою. Директорія, декларувала свою відда­ність інтересам селян і робітників, але конкретних кроків для поліпшення їх становища майже не зробила. Маєтки великих зе­млевласників підлягали експропріації, але строки і порядок поділу землі не визначалися. Місцева адміністрація силою придушу­вала робітничі страйки, забороняла Профспілки. Зовнішня політи­ка була переорієнтована на країни Антанти, проте здійснювалася дуже непослідовно. За надання допомоги нові союзники зажада­ли від Директорії таких поступок на свою користь, які фактично зводили нанівець суверенітет України. Так, згідно з пунктом 5 воєнної угоди між Францією і Директорією «уся фінансова, тор­гова, промислова і воєнна політика України протягом п'яти ро­ків, з дня підписання договору, ведеться під безпосереднім конт­ролем представників французького уряду».

Під тиском переважаючих сил Червоної Армії та внутрішньої слабкості УНР доби Директорії припинила своє існування, як і її попередниці — УНР доби Центральної Ради та Українська дер­жава. Усі вони не витримали експансії тоталітарного режиму, який встановили більшовики в жовтні 1917р. в Росії. В умовах збройної боротьби більшовицька партія форсувала реалізацію положень своєї програми по заміні ринкової економіки безтовар­ним, тобто комуністичним виробництвом, яким керують із одно центру. Країна була перетворена на воєнний табір на основі методів насилля, націоналізації не тільки крупної, але й середньої і навіть дрібної промисловості. Комплекс цих заходів одержав назву політики «воєнного комунізму» її важливою складовою частиною була продовольча розкладка. Вона і прямий продукто­обмін обумовили згортання вільної торгівлі й натуралізацію гос­подарських відносин.

В ході формування нової організаційної структури управління економікою Російської Федерації в грудні 1917 р. була створена Вища рада народного господарства (ВРНГ). Паралельно на міс­цях створювалися обласні (губернські) і районні ради народного господарства (раднаргоспи), якими керувала ВРНГ. Їх діяльність контролювалася відповідною Радою робітничих, солдатських і селянських депутатів.

На ВРНГ були покладені функції з організації всього народно­го господарства і фінансів, вироблення загальних норм регулю­вання економічного життя країни, об'єднання і погодження дія­льності місцевих РНГ і економічних наркоматів. Після створення Ради робітничої і селянської оборони (згодом Ради праці й оборони) ВРНГ став органом керівництва тільки промисловості, капітальним будівництвом і автомобільним транспортом. З завер­шенням масової націоналізації ВРНГ почала керувати підпри­ємствами, що перейшли у власність держави. Для цього було пе­ребудовано її апарат: поряд з виробничими відділами функціону­вали главки і центри, які й здійснювали керівництво підприємст­вами. Вони керували не тільки крупними, але й дрібними підприємствами. Місцеві ж раднаргоспи керували найдрібнішими підприємствами. Така система управління одержала назву «главкізму» і була заходом вимушеним. Завдяки крайній центра­лізації управління вдалося раціонально розподіляти "обмежені економічні ресурси, і зберегти в умовах розрухи промисловість.

В Україні послідовний перехід до політики «воєнного комуніз­му» почався з відновленням радянської влади на початку 1919 р. Враховуючи місцеві умови, її заходи впроваджували помірними темпами. 11 січня 1919р. радянський уряд України видав декрет про порядок націоналізації підприємств. Керівництво цим проце­сом здійснювали Укрраднаргосп та його главки — Укрголовцукор, Укрголовспирт тощо. За короткий строк були націоналізова­ні підприємства провідних галузей промисловості й транспорту: металургійної, машинобудівної, хімічної, харчової, легкої тощо. Зокрема, тільки в цукровій промисловості було одержавлено по­над 200 заводів, на яких працювали більш як 100 тис. робітників.

Одночасно з націоналізацією промисловості вирішувалася і продовольча проблема. На початку 1919 р. низкою декретів в українському селі було запроваджено продовольчу розкладку, її обсяг визначили в 140 млн пудів. Їх розверстали між губерніями і повітами, а вже ті доводили відповідні завдання для кожного села і селянського господарства. Була заборонена хлібна торгівля на базарах. Улітку 1920 р. вся Україна була оголошена територією державних заготівель. Тут було заготовлено 71,5 млн пудів хліба (проти 10,5 млн пудів у 1919 р.).

У мирних умовах вирішення продовольчої проблеми на основі збереження нееквівалентного обміну між містом і селом було неможливим. За свій хліб та інші продовольчі товари і сировину селяни вимагали не знецінені радянські гроші, а предмети широ­кого вжитку, сільськогосподарську техніку і реманент. Задоволь­нити цей попит було несила майже повністю одержавленій, зруй­нованій і керованій збюрокраченим апаратом промисловості.

На кінець громадянської війни стало ясно, що воєнний кому­нізм як політика і як тип господарської системи себе не виправ­дав. Соціалістична «держава - фабрика», являючи собою продукт матеріалізації ленінських схем побудови комунізму в трактовці радикального крила російської соціал-демократії, ідеї тоталь­ної мілітаризації економіки і всіх інших сфер діяльності людини, нічого не могла поробити з деструктивними процесами, що про­ходили в її надрах. В. І. Ленін та інші партійні діячі прийшли до висновку, що наступаючий економічний і політичний крах країни і суспільства — результат не тільки несприятливого розвитку конкретно-історичних подій, але й самої системи «воєнного ко­мунізму».

Гранично централізовані, понадбюрократичні структури вла­ди, що визнавали тільки одні методи керівництва економікою і суспільством — воєнно-комуністичні — і після перемоги над протистоячими силами, як і раніше спиралися на насильство. В мирних же умовах це спрацьовувало: люди бажали бути вільни­ми виробниками вільної країни, а не бійцями трудових армій. Економічна неспроможність системи воєнного комунізму обумо­вила політичну кризу 1920—1921 рр., яскравим проявом якої стали селянські повстання проти продрозкладки і додаткових рек­візицій, кронштадтський заколот.

Навесні 1921 р. збанкрутіла політика «воєнного комунізму» була замінена новою економічною політикою (НЕП). Проте треба зразу ж зазначити, що в момент створення нова економічна полі­тика не становила собою чітку програму переходу до товарно-грошових відносин, ринку, тим більше госпрозрахункового чи ринкового соціалізму. Проголошена Х-м з'їздом РКП(б) у березні 1921 р., вона лише трохи прочинила двері для проникнення товар­но-грошових відносин у народне господарство, що, до речі, і не планували її автори. Офіційно з'їзд прийняв рішення про заміну розкладки як способу державних заготівель продовольства, сиро­вини і фуражу натуральним податком. Резолюція з'їзду була за­конодавче закріплена декретом ВЦВК від 21 березня 1921 р. Згід­но з законом допускалася свобода торгівлі в рамках місцевого обороту і паралельно з нею обмін надлишків селянської продук­ції на товари промисловості й сільськогосподарського виробництва.

Отже, господарські зв'язки міста і села повинні були розвива­тися за двома напрямами: по лінії товарообміну (в натуральній формі) і місцевої ринкової торгівлі. Передбачалася така техніка здійснення товарообміну: сільськогосподарські машини та устат­кування, реманент, добрива, інші промислові товари повинні бу­ли передаватися державою кооперації, а та — розподіляти їх се­ред селян в обмін на надлишки продуктів і фуражу. Ці товари і продукти повинні були належати державі. Товари ж самої кооперацІЇ обмінювалися між кооперативами, а також між кооперати­вами і приватними особами.

Запроваджений замість відміненої продрозкладки продподаток був значно меншим за останню за розмірами. Доводився про­довольчий податок до селян заздалегідь, до початку польових ро­біт Після виконання поставок з податку в селянських господарс­твах залишалася значна частина виробленого продукту, яким се­ляни могли розпоряджатися за власним розсудом. У цілому по країні продподаток 1921/22 р. був визначений у розмірі 240 млн пуд. хліба замість 423 млн пуд. продрозкладки, встановленої на 1920/21 р. Крім того, намічалося зібрати шляхом так званого то­варообміну ще 160 млн пуд., який в майбутньому, як гадали, і стане єдиним джерелом одержання сільськогосподарських про­дуктів і сировини. В Україні розмір податку на 1921 р. становив 117 млн пуд. на зернові культури проти 160 млн пуд. розкладки у 1920р.

Товарообмінні операції, які організовувала споживча коопе­рація, так і не вийшла із зародкового стану. Через слабкість свого апарату, який залишився по суті постачально-розподільчим, нерозвинутість власної виробничої бази, а головне, — руйнацію легкої та харчової промисловості споживча кооперація не справ­лялася з покладеними на неї функціями. Її апарат по-старому ви­користовувався для розподілення незначних товарних фондів за директивами і планами центральних державних органів. У рам­ках натурального товарообміну селяни не могли реалізувати свої економічні інтереси, тому що запропонований державою обмін був нееквівалентним. Встановлений державою так званий «твер­дий еквівалент», тобто цінове співвідношення промислових това­рів і сільськогосподарських продуктів у три рази знижувало вар­тість останніх. Відкидаючи його, селяни почали здійснювати товарообмін між собою та контрагентами за допомогою грошей. Поступово під тиском селян товарообмін за допомогою грошей почали здійснювати і державно-кооперативні збутопостачальні структури. Враховуючи такі факти, фінансова комісія РПО в чер­вні 1921 р. запропонувала застосувати грошову форму розрахун­ків між державою і приватними господарствами.

Явна невдача із впровадженням натурального товарообміну змусила кооперативні й державні підприємства та організації бра­ти дедалі більшу участь у вільній торгівлі, що стихійно відрод­жувалася. Раднарком, бажаючи ввести цей процес у законні рам­ки, прийняв 9 серпня 1921 р. «Наказ про проведення в життя ос­нов нової економічної політики», яким дозволяв там, де це можливо і вигідно, перехід до грошової форми обміну. 17 жовтня 1921 р. ВЦВК і РНК прийняли декрет, яким надавав право сіль­ськогосподарським колективам вільно розпоряджатися надлиш­ками виробленої продукції, що залишались у них після виконан­ня державних податків. 26 жовтня 1921 р. РНК своєю поста­новою скасував обов'язковий безгрошовий товарообмін і «твер­дий еквівалент». Восени 1921 р. РНК надав також право коопера­ції проводити обмін у трьох будь-яких формах: у вигляді нату­рального обміну, змішаного і просто купівлі-продажу за гроші. Таким чином, партія і вищі державні органи влади змушені були відійти від повного відкидання та стримування розвитку товарно-грошових відносин до безпосереднього регулювання торгівлі й грошового обігу. Певний час вирішенню цього завдання заважа­ли фактичний розпад фінансово-кредитної системи, дефіцитний державний бюджет, стрімке знецінювання радянських грошей.

На швидкості розповсюдження і результативності все нових і нових заходів нової економічної політики, а отже, і темпах відбу­дови народних господарств чотирьох радянських республік нега­тивно позначалася їх слабка координованість у справі подолання економічної кризи та забезпечення обороноздатності. З метою поглиблення консолідації своїх економічних і воєнних потенціа­лів, вирішення завдань національно-культурного будівництва то­що Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР), Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР), Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БРСР) і Закав­казька Радянська Федеративна Соціалістична республіка (ЗРФСР) створили нову союзну державу — Союз Радянських Соціалістич­них Республік (СРСР). Його утворення офіційно було проголоше­но І Всесоюзним з'їздом Рад З0 грудня 1922 р. В «Декларації про утворення СРСР» зазначалося, що даний Союз радянських респу­блік закріплює на принципах взаємної рівності їх тісний економіч­ний і політичний зв'язок і водночас забезпечує самостійність наці­онально-культурного будівництва і необхідні гарантії вияву госпо­дарської ініціативи кожного з членів Союзу. Однак, через невироблення реального механізму захисту цих гарантій, уже на кінець 20-х років обюрокрачені загальносоюзні органи влади звели нані­вець господарські та інші права союзних республік.

Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарсь­ких продуктів застосовувався три роки. У 1922/23 р. замість 18 про­дуктових податків запровадили єдиний натуральний податок, який вираховувався в хлібних одиницях (жито, пшениця). В 1923/24 р. було дозволено вносити податок (за бажанням селян) продуктами і грошима. З 1924 – 25 рр., коли було здійснено перехід до грошового оподаткування селян, продподаток як форма заготівель сільськогос­подарських продуктів державою перестав існувати.

Така стрімка еволюція податкової системи від натуральної форми до грошової, від натурального товарообміну до вільної торгівлі пояснюється тільки одним: розповсюдженням в умовах радянської дійсності нових відносин — ринкових (хоча і не в по­вному обсязі), які так підвищували заінтересованість селян в об­робітку землі, піднесенні рівня агрокультури, що швидка відбу­дова сільського господарства стала неминучою.

Відбудова сільського господарства розпочалася і була здійс­нена в основному на базі дрібнотоварних одноосібних селянсь­ких господарств. Громадське господарство на той час становило зовсім незначну частку у всьому аграрному виробництві. Селяни тільки переходили від простої і найбільш доступної для них спо­живчої кооперації (яка займалася переважно заготівлею і збутом продукції) до виробничої. Навіть на середину 20-х років усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн, або понад 30% селянських господарств. При цьому на досить низькому рів­ні залишався процент охоплення сільськогосподарського вироб­ництва колгоспами. В 1925/26 господарському році вони об'єдну­вали тільки 1,2% загальної кількості селянських господарств України і 1,4% їх земельної площі. В загальній масі колективних господарств превалювала артільна форма (51,9%), комуни стано­вили 5,8% ТСОЗи — 42,3%.

Матеріально заінтересовані у виробництві й реалізації продук­ції мільйони селянських господарств розширювали посівні площі і підвищували рівень агрокультури і тим самим — урожайність. У 1926 р. в Україні було засіяно 24,1 млн га, тобто на 5,3% біль­ше, ніж у 1913р. Валовий збір зерна в республіці становив: у 1923 р. — 154,2 млн ц.; у 1925 р. — 172,5; у 1926 р. — 169,1; у 1927р.— 173,4 млн пуд.

Зі зростанням валових зборів зерна збільшувались і його заго­тівлі, але не без проблем. На розмірах заготівель позначалася ни­зька товарність зернового виробництва. Питома вага товарної зер­нової продукції в усій валовій продукції зернового виробництва України становила: у 1923/24 р. — 25,1%, у 1924/25 р. — 15,6, у 1925/26 р. —22,9%. Порівняно з дореволюційним періодом (1909— 1913 рр.) товарна продукція зернового господарства України зни­зилась у 1923—1929 рр. майже наполовину.

Низький рівень товарності зерна в цілому пояснюється насам­перед здрібненням селянських господарств та їх натуральноспоживчим характером. Якщо в 1921 р. їх було 4146,7 тис., у 1925 р. — 4960,6 тис., то в 1928 р. — 5173,8 тис. Зі збільшенням кількості господарств зменшилась і забезпеченість їх посівною площею, реманентом. У 1928 р. — в Україні налічувалось 40,1% безреманентних господарств (проти 29,9% у 1921 р.). Отже, про­тягом 20-х років селянське виробництво базувалося в основному на малопродуктивній ручній праці. Гальмом для технічного пе­реоснащення сільськогосподарського виробництва були слабкі фінансові можливості селян і недостатній випуск сільськогоспо­дарських машин і реманенту вітчизняною промисловістю та малий довіз їх з-за кордону.

Подальший розвиток продуктивних сил сільського господарства вимагав його технічної реконструкції, але за такої роздрібне­ності виробництва воно було неможливим. Дрібні, розрізнені індивідуальні селянські господарства, виробництво яких було підпорядковано, головним чином, задоволенню особистих і влас­них господарських потреб, не були придатними ані до підвищен­ня товарності, ані до технічної реконструкції.

Загалом націленість партійно-державних органів на першоче­ргову відбудову сільського господарства виправдала себе. Незважаючи на великі труднощі, сільське господарство з багатьох показників досягло довоєнного рівня, а в подальшому навіть пе­ревершило його. Країна повністю забезпечила себе продовольст­вом і сільськогосподарською сировиною, відновила експорт хліба за кордон.

Успіхи сільського господарства допомогли відродити промис­ловість. У свою чергу відновлювана промисловість сприяла по­дальшим досягненням сільськогосподарського виробництва, за­безпеченню змички між містом і селом, становленню ринку в масштабах країни.

Важливе значення у втягуванні промисловості, транспорту і всього державного сектора у стихійно відроджувані ринкові від­носини мало їхнє переведення на комерційні засади та господар­ський розрахунок, запровадження оренди, концесій та твердої ва­люти. Організація роботи і взаємовідносин державних і коопера­тивних підприємств на основі переважно економічних методів управління відбувалася в умовах певного протистояння партійно-господарської номенклатури, значна частина якої не бажала від­мовлятися від заснованих на насильстві і наказах та «воєнно-комуністичних» методах побудови нового суспільства. Однак, уже на середину 1922 р. значна кількість підприємств, підпоряд­кованих ВРНГ і місцевим раднаргоспам, була знята з безплатного державного постачання, і їм було надано право повністю реалізо­вувати свою продукцію на ринку. На державному постачанні за­лишилися ті підприємства, основним споживачем продукції яких була сама держава. В основному це були суто воєнні виробницт­ва, паровозобудівні й металургійні заводи тощо. В 1923 р. із 13697 державних підприємств СРСР уже 4212 (тобто 30,8%) зна­ходились на госпрозрахунку.

Проте широкому впровадженню госпрозрахунку заважав ряд причин: брак основних і оборотних коштів, економічно підготов­лених кадрів, відсутність розвинутого постачально-збутового апарату, тривала неприбутковість підприємств важкої індустрії тощо. До того ж багато із переведених на госпрозрахунок підпри­ємств практично не зуміли налагодити роботу на засадах самофі­нансування й окупності. В зв'язку з цим державні промислові підприємства стали об'єднуватися в трести. Трести перейняли на себе всю повноту відповідальності за організацію виробництва і якість продукції. Вони перебували в підпорядкуванні головних управлінь ВРНГ або безпосередньо її Президії. З часом трест став основною госпрозрахунковою ланкою в організаційній структурі виробництва. Саме трест, особливо середини 1920-х років, був юридичною особою і суб'єктом самостійних майнових прав. Під­приємства, що входили до складу тресту, прав юридичної особи. виробничої, комерційної і фінансової самостійності не мали.

Джерелами самофінансування трестів була амортизація, кре­дити банків, прибуток, у зв'язку з чим трести намагались одержа­ти найбільший прибуток. Найважливіший момент їх діяльності — послідовне застосування принципу матеріальної зацікавленості до всіх робітників незалежно від того, яку посаду він посідає. Підвищенню віддачі робітників сприяли прогресивні форми оплати праці (відрядна, акордна), премії з прибутку. «Нагородні», що виплачувалися членам правління, знаходились у прямій залеж­ності від розмірів одержаного трестом прибутку.

Як основна промислова госпрозрахункова одиниця трест проіс­нував приблизно дев'ять років. Певна річ, протягом цього періоду організаційні форми трестів, їх соціально-економічна сутність не залишалися у своєму первісному вигляді; зі зміною господарської системи вони еволюціонували, причому в більшості випадків у ре­зультаті коливань економічної політики держави (більшовицької партії), а не ринкового механізму. Якщо на початку непу трести — автономні й оперативно самостійні ланки соціалістичного сектора виробництва, то з 1927 р. вони перетворюються в господарських агентів держави, що виконують планові завдання.

Потенційні можливості трестів як учасників ринкових відносин не були використані через певні обставини. Зокрема, через нерозвинутість власної системи матеріально-технічного поста­чання і збуту вони не могли стати на ринку ані повноцінними продавцями, ані покупцями. Усвідомивши нерозв'язаність цієї проблеми власними силами, нагальну потребу в координації своєї роботи у зв'язку з необхідністю організованого виступу на ринку, трести за своєю ініціативою стали створювати такі госпо­дарські організації, як синдикати. Синдикати були об'єднаннями добровільного типу, що будували свої відносини з трестами на договірних комерційних засадах. Капітал синдикатів формувався за рахунок кредитів банку, державних позик, пайових внесків тресту і випуску акцій. Основні функції синдикатів полягали в тому, щоб сприяти своїм трестам — пайщикам у реалізації гото­вої продукції і забезпеченні їх матеріалами, напівфабрикатами, сировиною, паливом. Діяльність синдикатів будувалась на коме­рційній основі (тобто була платною). Їх робітники були заінтере­совані в одержанні прибутку.

Однак, у міру нарощування зусиль партгоспноменклатури на реанімацію курсу на централізацію й адміністрування в управ­лінні народним господарством, у практичній діяльності синдикаів з'являються суто панівні тенденції відносно до трестів. Через своє монопольне становище в галузі збуту і постачання тієї чи іншої галузі промисловості синдикати з власної ініціативи або за розпорядженням зверху із вільно створених пайових товариств перетворювалися на господарські центри з переважанням регулятивних і управлінсько-виробничих функцій. Знищенню синдикатів як породженню вільної ініціативи й одночасно їх перетворенню в безініціативну ланку держапарату максимально сприяла постанова Комісії РПО (1927 р.) про перехід до примусового син­дикування і підвищення відсотка здачі трестом своєї продукції синдикатам.

У період непу в промисловості поряд із відроджуваними дер­жавними і кооперативними підприємствами та їх об'єднаннями з'явилися і приватні фабрики і заводи. Однак через протидію партійно-державних структур приватний капітал не спромігся укоренитися. Так, відповідно до діючих декретів кожний грома­дянин мав змогу організовувати в промисловості переважно дрі­бне підприємство (або взяти його в оренду). Велике підприємство можна було одержати в оренду тільки з дозволу ВРНГ, на що во­на йшла дуже рідко. Дуже мало сприяло зростанню приватного капіталу і повернення націоналізованих підприємств колишнім власникам. Часткова денаціоналізація в широку приватизацію так і не перетворилась. У фабрично-заводській промисловості Украї­ни в 1922 - 1923 рр. налічувалося 497 приватних підприємств, а у 1924 - 1925 рр. — 493 підприємства. В загальній кількості державних, кооперативних і приватних підприємств їх частка коливалася в межах 23—24%, у кількості зайнятих на них робітників — від 2,5% до 2%, у загальному випуску валової продукції — від 8,7% до 5,3%.

Нові організаційно-економічні форми і методи управління, ча­сткова денаціоналізація підприємств, кількісне і якісне зростання кадрів, освоєння все більших за розмірами капітальних вкладень тощо сприяли прискоренню відбудови промислового комплексу України і збільшенню обсягу його продукції. Найбільш ефектив­ними виявилися відбудовчі процеси в легкій промисловості. Вже у 1924 - 1925 рр. валова продукція легкої промисловості України ста­новила 62,7 млн крб. (довоєнних), тобто зросла порівняно з 1912 р. на 33,4%. Серед її підгалузей найбільш швидкими темпа­ми зростання виробництва відзначалися шкіряна та хутряна, а та­кож текстильна промисловість. Так, виробництво продукції шкі­ряної та хутрової промисловості у 1924 - 1925 рр. збільшилося проти 1912 р. на 94%, текстильної — на 23,8%. Відбудовні роботи за­безпечили різке збільшення випуску продукції і в підгалузях хар­чової промисловості республіки. Зокрема, виробництво цукру-піску збільшилося в Україні з 43,9 тис. т в 1921 - 1922 рр. до 883 тис. т в 1925 - 26 рр., тобто більше ніж у 20 разів. Проте, незважаючи на такі швидкі темпи розвитку, цукробурякова промисловість все ж таки не досягла довоєнного рівня випуску цукру-піску (999,6 тис. т у 1913 р.).

На середину 1920-х років не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва і в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості. Завдяки різноманітним заходам з відбудо­ви вугільної промисловості в Україні почав неухильно зростати видобуток вугілля: 5,5 млн т в 1921 р. до 19,6 млн т в 1925 - 1926 рр. (77,5% довоєнного рівня). В залізорудній промисловості респуб­ліки видобуток руди становив в 1925/26 р. 2403,4 тис. т, тобто тільки 38,5% рівня 1913 р. Довоєнних показників видобутку га­лузі досягли наприкінці 20-х років. Недостатніми темпами розви­валась металургійна промисловість, що, в свою чергу, затримало відновлення машинобудування. В цілому ж, незважаючи на за­значені недоліки, промисловий комплекс України завдяки захо­дам нової економічної політики протягом 1920-х років відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції необхідної як для народного господарства, так і для населен­ня. Крім того, у певний спосіб була навіть вирішена проблема доведення виробленої продукції до споживачів.

У найперші роки свого існування ані трести, ані синдикати із завданням організації масштабного товарообороту (особливо в територіальному розрізі) не справлялись. Не було і комплексних державних органів, які займалися б на належному рівні дослід­женням ринку, що відроджувався, обліком попиту і пропозиції, дійовим регулюванням товаропотоків у межах міст, повітів, губерній (областей), республік.

У зв'язку з цим було відновлено такий елемент капіталістич­ної практики господарювання, як біржа. Будучи насамперед гро­мадським об'єднанням усіх торгуючих на оптовому ринку, біржі основним своїм завданням вважали організацію цього ринку.

Поступово біржам вдалося перетворитися у визнане державою представництво інтересів торгуючих і торгівлі в цілому. Всі оптові угоди, що здійснювалися державними, кооперативними, приватними і змішаними підприємствами й організаціями, проходили через товарні біржі. Обов'язковій реєстрації підлягали і позабіржові угоди. Поза неї залишалися в основному оборот між трестами і синдикатами, а також між приватними особами і внутрішньосистемний кооперативний оборот Трести й всі інші тор­гуючі організації проводили реалізацію своєї продукції на основі біржових (ринкових) цін.

Біржовий механізм в основному вирішив завдання створення організованого централізованого ринку. Основна частина оптово­го і оптово-роздрібного обороту СРСР (більше 90%) проходила через біржі. В 1926 - 1927 рр. обсяг біржової торгівлі Союзу РСР ста­новив 7173,1 млн крб., тобто збільшився в 2,4 раза порівняно з 1923 - 1924 рр. Значну частину загальносоюзного обороту біржової торгівлі давали товарні біржі України. В 1924 - 1925 рр. тут функціо­нувало вже 15 товарних бірж з загальним річним оборотом більш ніж в один мільярд карбованців. Домінуюче положення серед українських товарних бірж займали Харківська і Київська.

Водночас із біржовою торгівлею розвивалася і ярмаркова тор­гівля, де також переважали угоди оптового і дрібнооптового ха­рактеру. В Україні відновили свою діяльність численні центри ярмаркової торгівлі різного рівня, у тому числі такі найбільші ярмарки, як Харківська і Київська (колишня Контрактова). В 1924 р. оборот останньої досяг 43 млн крб.

Ярмарки і особливо товарні біржі набували у формуванні і розвитку загальносоюзного ринку товарів дедалі вагомішу роль.

Однак в міру поширення системи генеральних договорів і типо­вих угод, посилення централізованого планового розміщення то­варних ресурсів по торгових системах і районах країни, посилен­ня політики витискання всього, пов'язаного з приватним капіталом, товарні біржі і ярмарки в економічній системі країни наприкінці 1920-х років дедалі більше ставали інородним тілом. Поступово їх діяльність згорталася. І в кінцевому рахунку біржо­ва торгівля закінчилася її повною ліквідацією.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.02 сек.)