Внутрішні ціни підприємств

В основі системи внутрішньовиробничих відносин лежать внутрішні ціни. Вони являють собою умовно-розрахункові ціни, за якими підрозділи передають один одному товари або надають послуги. Ніякі реальні платежі при цьому не здійснюються. Внутрішня ціна в практиці внутрішнього обігу виконує ті самі функції, що і ринкова ціна. Серед цих функцій найбільш вагоми­ми є вимірююча та стимулююча. Вимірююча функція виявляєть­ся через облік витрат виробництва, стимулююча — через форму­вання частки прибутку згідно зі структурою внутрішньої ціни. У практиці внутрішньофірмових відносин внутрішні ціни мо­жуть формуватися на рівні ринкових цін, на договірній основі та на основі витрат виробництва. Внутрішні ціни, визначені за ринковими цінами. За базу внутрішніх цін беруться поточні або усереднені ринкові ціни на внутрішньофірмові матеріали та комплектуючі вироби, які, з то­чки зору підприємства, є проміжною продукцією. Внутрішні ціни, визначені на базі фактичної ціни готової (кінцевої) продукції. Своєрідною альтернативою викладеному ви­ще методу внутрішнього ціноутворення може бути такий метод установлення цін на внутрішні деталі та вузли, який базується на фактичній ціні реалізації готової продукції підприємства Внутрішні ціни, сформовані на договірній основі. На практиці підприємства часто узгоджують ринкові ціни на кінцеву продукцію, сформовані на договірній основі, з особливостями внутрішніх відносин, визначаючи внутрішню ціну на проміжну продукцію виходячи з існуючого рівня ринкових цін. Внутрішні ціни, визначені на основі витрат виробництва. Цей метод внутрішнього ціноутворення найбільш широко вико­ристовують у практиці організації внутрішньофірмових відносин вітчизняні підприємства. У зарубіжних компаніях при розрахун­ках внутрішніх цін витрати є менш поширеною їх базою. Комбіновані методи внутрішнього ціноутворення. Виходя­чи з викладеного вище можна зробити висновок, що в системі внутрішнього ціноутворення необхідний поступовий перехід до розрахунків, що ґрунтуються на ринкових цінах.

Існують різні способи розподілу прибутку підприємства між його підрозділами. Однак такому розподілу може підлягати лише та частина прибутку від реалізації, яка залишається після всіх розрахунків підприємства з державним бюджетом, державним та комерційними банками, іншими кредиторами, виплати дивіден­дів та створення фондів на рівні підприємства. Залишковий принцип розподілу прибутку підприємства дає змо­гу акумулювати частину коштів на рівні підприємства з метою централізованого розв'язання деяких важливих проблем перспективно­го розвитку підприємства (реконструкція та технічне переозброєн­ня, освоєння нових видів продукції, розширене відновлення вироб­ничих потужностей, здійснення заходів у соціальній сфері та ін.). За критерій розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами можна брати виробничу собівартість або додані витрати (вартість обробки). Додані витрати підрозділів включають власні витрати даного виробничого підрозділу та витрати (додані витрати) допоміжних, обслуговуючих та забезпечуючих підрозділів, які співпрацюють на договірній основі з даним підрозділом.

Таким чином, використовуючи систему внутрішніх цін підроз­діли дістають реальну можливість здійснювати свою виробничо-господарську діяльність на принципах самоокупності та часткового самофінансування.

Запитання до самоперевірки

1.Розкрийте сутність та функції цін.

2.Яка існує класифікація цін?

3.Наведіть методи ціноутворення та їх особливості.

4.Яка сутність та функції внутрішньої ціни підприємства?

5.Розкрийте сутність гуртових та роздрібних цін.

МЕХАНІЗМ ПЛАНУВАННЯ

6.1. Сутність планування діяльності підприємства

Планування як важлива функція менеджменту — це процес визначення (проектування) завдань на майбутнє, умов і засобів їх виконання. Планування діяльності підприємства має два аспек­ти — зовнішній і внутрішній. Ці аспекти планування тісно пов'я­зані, але мають специфічні завдання й особливості, передусім на середніх і великих підприємствах з розвинутою внутрішньою структурою та внутрішньокоопераційними підрозділами.

Перший аспект планування стосується підприємства як юриди­чної особи і суб'єкта ринку, що функціонує в певному мікро- і макросередовищі. У цьому випадку підприємство розглядається як ціле, і за допомогою планування програмується його поведінка на ринку, напрямки розвитку та їх результати. Мінлива кон'юнктура ринку та ймовірний вплив інших чинників зовнішнього середови­ща дуже впливають на достовірність показників планів підприємс­тва. Тому їх розроблення потребує обширної інформації, ретель­ного аналізу стану справ та обґрунтованих прогнозів.

Внутрішнє планування, хоча й органічно поєднане із зовніш­нім, є більш вірогідним і значною мірою формалізованим, оскіль­ки стосується роботи підрозділів, які утворюють єдину виробни­чу систему і мають між собою усталені технологічні зв'язки. Проте складна система внутрішньокоопераційних зв'язків між основ­ними підрозділами, основними і допоміжними, вплив кон'юнктури ринку через зміну попиту на продукцію підприємства, цін на продукцію та фактори виробництва ставлять високі вимоги до організації внутрішнього планування. Воно має бути гнучким, придатним до оперативної реакції на зміни загальних планових показників та умов діяльності підприємства. При цьому такі змі­ни мусять бути збалансованими по всій системі взаємозв'язків. Наприклад, якщо передбачена в плані підприємства номенклату­ра продукції зазнає певних змін унаслідок зміни структури попи­ту на ринку, то це зумовить необхідність коригування виробни­чих програм підрозділів підприємства, зміни їх пропускної спроможності (потужності) і, можливо, режиму роботи, величини витрат у формі кошторисів і калькуляцій. Такі оперативні всебіч­ні зміни ставлять високі вимоги до гнучкості та адаптивності ви­робничих систем і методів їх планування.

6.2. Методи внутрішнього планування

Система внутрішнього планування на підприємстві дещо умовно поділяється на два види: техніко-економічне й оперативно-календарне. Планування, що називається техніко-економічним, є комплексним Оперативно-календарне планування стосується лише виготовлення продукції і передбачає календарну ув'язку виробничих процесів, що виконуються в структурний підрозділах підприємства аж до робочих місць, з урахуванням послідовності виробництва продукції та її основних частин, тривалості циклів обробки і складання (кінцевого виготовлення).

Зміст внутрішніх планів залежить від вибраної схеми внутрі­шнього економічного управління, передусім від ступеня еконо­мічної самостійності підрозділів. Для підрозділів внутрішньої ко­операції, особливо за умов технологічної їх спеціалізації, основ­ними розділами плану є план виробництва і план витрат. Саме вони характеризують мету та ефективність діяльності і контро­люються з боку апарату управління. Плани ресурсного забезпе­чення і розвитку для таких підрозділів взагалі-то самостійного значення не мають, оскільки кадрова, постачальницька, науково-технічна та інвестиційна політика за цих умов жорстко централі­зована і має перспективну спрямованість. Більш широкою є сфе­ра планування предметно спеціалізованих підрозділів, що виго­товляють продукцію як для внутрішніх потреб, так і для поставки на ринок, мають статус центрів прибутку і суб'єктів ринку (але не є юридичними особами).

Серед методів планування насамперед слід виділити методи синхронного та послідовного розроблення планів. Синхронне (симультаційне) планування полягає в одночасному розроблен­ні та координації всіх етапів і розділів плану, чим забезпечується його оптимальність і досягнення максимального ефекту.

Синхронне планування досить трудомістке, бо потребує низки ітеративних розрахунків, і на практиці застосовується не часто. Більш поширене послідовне (сукцесійне) планування. Сутність його полягає в тому, що оптимізується не весь план, а часткове, але першочергове завдання. Інші аспекти і розділи плану розроб­ляються послідовно, крок за кроком, для забезпечення розв'язання основного завдання. Наприклад, щоб утриматися на ринку, для підприємства першочерговою проблемою є обсяг про­дажу (збуту) продукції. Наступний крок (розділ) — план вироб­ництва, далі — ресурсне забезпечення, план витрат (прибутку) тощо. Таке планування здійснюється логічно крок за кроком, тобто послідовно, без урахування зворотного впливу наступних рішень на попередні.

Методи послідовного і синхронного планування проявляються в трьох аспектах координації розроблення окремих часткових планів чи їх розділів: часовій, функціональній та ієрархічній ко­ординації.

Послідовне планування в часі маємо тоді, коли на часткові планові періоди плани розробляються окремо і послідовно, при­чому планові результати (показники) попередніх періодів обов’язково враховуються при складанні планів на наступні періо­ди. При синхронному плануванні в часі план розробляється одночасно на весь плановий період з розподілом його результаті! по часткових періодах. Це саме стосується розроблення річного плану для підрозділів підприємства з поквартальним його розподілом.

Функціональне планування полягає в охопленні планування» ряду підрозділів і відділів у межах одного комплексного плануй Функціонально-послідовний метод координації розроблення плану передбачає поступову ув'язку планів підрозділів, що здійснюється, як правило, ітеративне, тобто за декілька координаційні повторень для вибору кращого варіанта. Часто таке плануванні починається з випускного цеху за умов технологічної спеціалізації виробничих підрозділів або з підрозділу, що є лімітуючим за виробничою потужністю (вузьким місцем).

Функціонально-синхронне планування охоплює відразу підрозділи в межах загального плану з урахуванням їх взаємозв'язків. Це здійснюється централізовано одним відділом планування на основі формалізованої моделі з рядом технічних економічних змінних, обмежень і критерію оптимальності.

Серед методів планування важливе місце займають метод обчислення планових показників. Можна виділити три такі мето­ди: нормативний, факторний і динамічно-статистичний.

Нормативний метод планування є найточнішим і в поточному плануванні основним. Згідно з ним планові показники обчислюються на основі норм використання ресурсів у плановому періоді. Цей метод дає змогу ув'язати і збалансувати належним чином усі показники плану. Застосування нормативного метод планування потребує відповідної нормативної бази на всіх рівнів управління.

Факторний метод обчислення величини планових показник передбачає коригування фактичного їх рівня в базовому періоді внаслідок впливу чинників формування показників у плановому періоді. До таких чинників належать зміна ділової активності технічного, організаційного рівня та ін. Крім гнучкості та простоти обчислення, перевагами факторного методу є те, що він дає змогу виявити роль окремих чинників у зміні показників. Факторний метод більшою мірою застосовується на рівні підприємств або відносно самостійних їх ' розділів у середньо- і довгостроковому плануванні.

Динамічно-статистичний метод полягає в тому, що величини планових показників визначаються на основі їх динаміки, у попередні періоди. Фактично досягнута величина показника у базовому (звітному) періоді коригується у цьому випадку на середній процент її зміни за минулий період. Цей метод досить простий, але неточний, бо не враховує реальних умов, що складаються у плановому періоді. При його використанні вважа­ється, що досягнуті раніше темпи і пропозиції залишаться не­змінними. У внутрішньозаводському плануванні цей метод ши­рокого застосування не має.

Планове узгодження потреб і ресурсів досягається за допомо­гою балансового методу. Його сутність виявляється в тому, що розробляються спеціальні таблиці-баланси, у яких зіставляються потреби у ресурсах і джерела їх задоволення. На підприємстві розробляються різні баланси: майнові, фінансові, енергетичні, трудові та ін.

При розробленні планів важливе значення має опрацювання кількох його варіантів і вибору найкращого з них, що найбіль­шою мірою відповідає поставленим завданням за умов, які скла­даються у плановому періоді. Вищим ступенем розвитку багатоваріантності обчислень є економіко-математична оптимізація плану. Застосовуючи економіко-математичні методи, у тому чис­лі лінійне програмування, можна оптимізувати план виготовлен­ня продукції й ефективно вирішувати інші проблеми розвитку підприємства.

6.3. Нормативна база планування

Планування діяльності підприємства і його підрозділів ґрун­тується на системі техніко-економічних норм і нормативів вико­ристання всіх матеріально-технічних, трудових і грошових ре­сурсів. Норми — це максимально допустимі величини абсолютних затрат певних ресурсів на одиницю продукції (роботи). Нормативи характеризують режими використання ресурсів.

Норми і нормативи класифікують за певними ознаками, що дає змогу внести певну систему в їх розмаїтість. До таких ознак передусім належать вид нормованих ресурсів, термін дії норм, ступінь їх агрегування і метод розроблення.

Класифікація норм і нормативів за видами ресурсів подані в табл. 6.1. Вона очевидна й особливих пояснень не потреб Норми затрат у натуральному виразі легко перетворюють у вартісні норми витрат множенням перших на грошові оцінки одиниці ресурсів або одиниці часу використання цих ресурсів.

Таблиця 6.1 Класифікація норм і нормативів підприємства за видами нормованих ресурсів і призначенням

За терміном дії норми і нормативи поділяють на стабільні та змінні. Стабільні норми і нормативи залишаються незмінними протягом тривалого періоду (кількох років). До них належать передусім норми і нормативи, що встановлюються державою стосуються формування і розподілу прибутку. Це — ставки оподаткування, обов'язкових відрахувань (наприклад на соціальні заходи), норми амортизації тощо. Стабільний характер цих нормативів, величина яких не залежить від підприємства дає змогу правильно прогнозувати роботу і приймати перспективні рішення.

До змінних належать ті норми й нормативи, які коригуються
підприємством або замінюються новими при зміні умов унаслідок удосконалення техніки, технології, організації виробництва та праці. До них практично належать усі норми затрат ресурсів.

За ступенем агрегування нормованих ресурсів розрізняють норми специфіковані та зведені (загальні). Специфіковані норко встановлюються з максимальною деталізацією нормованого ресурсу. Наприклад, норма затрат матеріалу певного профілю, розміру та марки; норма затрат праці робітників певної професії ті кваліфікації тощо. Такі норми потрібні передусім для оперативного планування та організації виробництва в підрозділах підприємства. Зведені норми обчислюються за групами однорідна ресурсів, без конкретизації їх параметрів (затрати листової стадії робочого часу без зазначення професії і кваліфікації та ін.). Вони широко застосовуються при розробленні річних та перспективних планів підприємства.

За ступенем агрегування об'єктів нормування норми поділяють на норми на операцію (поопераційні), деталь (подетальні), вузол чи комплект (складальну одиницю), готовий виріб. Такий їх поділ потрібний для планування на різних ієрархічних рівнях.

Застосовувані норми й нормативи мають бути прогресивними, відповідати сучасному рівню техніки, технології, організації виробництва та праці. Обґрунтованість норм залежить від методів їх розроблення та своєчасної зміни згідно зі зміною умов діяльності. Конкретна методика обчислення норм і нормативів залежить від виду нормованих ресурсів. Але, незважаючи на специфіку нормування окремих видів ресурсів, можна виокремити три основні методи розроблення норм і нормативів: розрахунково-аналітичний, дослідно-аналітичний і досвідно-статистичний.

Розрахунково-аналітичний метод полягає в тому, що норми і нормативи встановлюються на основі аналізу можливостей най­кращого використання ресурсів з одночасними інженерними об­численнями на підставі технічної документації. Цей метод най­більш обґрунтований, але досить трудомісткий і потребує квалі­фікованих нормувальників, тому не може застосовуватись усіма підприємствами самостійно. Розширенню сфери його застосу­вання, особливо в серійному та одиничному виробництві, сприяє централізоване розроблення нормативів на типові елементи ро­біт, які виконуються на різних підприємствах однієї чи ряду га­лузей промисловості. Збірники таких галузевих і міжгалузевих нормативів повинні розроблятися відповідними дослідними цен­трами (організаціями), що істотно полегшує підприємствам уста­новлювати розрахунково-аналітичні норми в конкретних умовах виробництва.

Дослідно-аналітичний метод передбачає встановлення норм і нормативів на основі вивчення дослідного виконання нормовано­го процесу у виробничих або лабораторних умовах. Наприклад, визначення норм затрат енергії чи допоміжних матеріалів на одиницю часу роботи машини відповідними замірами їх витра­чання за встановлених режимів навантаження, установлення норм часу шляхом хронометражних спостережень тощо. Цей ме­тод вважається науково обґрунтованим і доповнює розрахунково-аналітичний метод.

Згідно з досвідно-статистичним методом норми і норма­тиви встановлюються на підставі досвіду виконання аналогіч­них робіт у попередніх періодах (статистичне опрацьовані дані звітів). Недолік цього методу полягає в тому, що він орієнтує­ться на минулий, іноді застарілий, досвід і не враховує прогре­сивних змін у техніці та організації виробництва. Цей метод придатний для орієнтовних, прогнозних обчислень, коли не­можливо або недоцільно встановлювати норми іншими спосо­бами.

Планування витрат

Ураховуючи важливість рівня витрат для виробничої та іншої діяльності, їх формуванням слід управляти, у тому числі плану­вати за місцями, видами і носіями.

Планування витрат за місцями здійснюється для контролю за їх формуванням та для організації відповідальності за досягнутий рівень витрачання через порівняння фактичної і планової величин

Планування витрат за їх видами, тобто однорідними економі­чними елементами, показує ресурсний аспект витрат, що має ва­жливе значення для аналізу собівартості продукції і виявлення резервів її зниження. До однорідних видів витрат (економічних елементів) належать матеріальні витрати, заробітна плата, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування на відшкодування зносу основних засобів, амортизаційні відрахування на відшкодування зносу нематеріальних активів, інші ви­трати.

Згідно з таким поділом витрат собівартість продукції підрозділу рівня цеху називають виробничою собівартістю, яка містить основні (прямі) і виробничі накладні витрати. Ці термінологічні та класифікаційні особливості щодо витрат слід мати на увазі при роботі з зарубіжною літературою. Вони враховуються також новими положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку в Україні.

Склад витрат, що плануються підрозділу, залежить від специфіки його діяльності й місця у структурі підприємства. Найбільш повний і розгорнутий склад витрат властивий відносно самостійним підрозділам, що випускають готову продукцію на ринок. Він наближається до складу витрат підприємства в цілому. Для підрозділу рівня цеху цей склад обмежується цеховими прямими (основними) й непрямими (виробничими накладними) витратами. Виробничим дільницям і бригадам плануються, як правило, окремі елементи витрат, що залежать від їх роботи (витрати на матеріали, енергію, інструмент та ін.).

При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окремих виробів (калькуляції) і собівартість загального обсягу готової, (кінцевої) продукції. В інших випадках, особливо коли запуск і випуск виробів у межах планового періоду кількісно різняться та змінюються залишки незавершеного виробництва на його початок і кінець, собівартість продукції відрізняється від кошторисних витрат. Отже, загальна собівартість продукції дорівнює:

(6.1)

де С_к — собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий період, грн.; С₃ — загальні витрати підрозділу за кошторисом, грн.; С_н1, С_н2 — собівартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.

Інший метод визначення собівартості кінцевої продукції під­розділу, що є більш адекватним змісту цього показника, передба­чає попереднє обчислення собівартості окремих виробів. Собі­вартість кінцевої продукції є її підсумком.

(6.2)

де п — кількість найменувань виробів; Ni — кількість виробів i-го найменування за виробничою про­грамою у натуральному виразі; С_о — виробнича собівартість одиниці i-го виробу, грн.

Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. їх засто­сування залежить від ряду обставин, передусім від широти но­менклатури виготовлюваної продукції. За умов однопродуктового виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Однопродуктове виробництво має обмежену сферу застосування, більш поширеним є багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному періоді виготовляються різні вироби. Собівартість окремих виробів у цьому випадку обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють як прямі, так і непрямі витрату. Такі статті витрат, як матеріали куповані вироби і напівфабрикати, паливо й енергія на техноло­гічні потреби, основна, додаткова заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями на соціальні заходи, є прямими. Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві полягає в розподілі непрямих витрат, до яких належать загальновиробничі витрати у складі витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрат на організацію та управління виробництвом. В Україні вони традиційно розподілялися окремо як різні статті витрат. Згідно з новою системою бухгалтерського обліку ці витрати об'єднані на одному рахунку, тому до їх розподілу слід підходити з урахуванням конкретних умов виробництва. Якщо прийнятна одна база розподілу, загальновиробничі витрати розподіляються на її основі у загальній сумі. Коли одна база розподілу не забезпечує належної точності, доцільно розподіляти окремо витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрати на організацію та управління виробництвом.

На практиці поширений метод розподілу зазначених витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. У цьо­му разі

(6.3)

де С_о.в.— загальновиробничі витрати на один виріб (калькуляцій­ну одиницю), грн.; С_з.о — основна заробітна плата виробничих робітників на один виріб, грн.; Р_в — відношення загальновиробничих витрат до основної заробітної плати, %.

Величина Р_в обчислюється по цеху (виробництву) як відношення річного кошторису зазначених витрат _;до фонду основної зарплати за цей же період. При високих вимогах до точності калькулювання, особливо в машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат доцільно здійснювати окремо за їх частинами, тобто витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування розподіляти за однією базою, решта витрат — за іншою. Найобґрунтованішим є обчислення витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на один виріб залежно від ча­су його обробки собівартості однієї машино-години роботи кон­кретного устаткування. Відмінність цього методу від попереднього полягає в тому, що береться не середня по всьому устаткуванню собівартість машино-години, а обчислюється її величина по кожній окремій групі однотипних машин. Витрати на одну машино-годину роботи устаткування є основною нормативною базою цієї методики. Згідно з ними ставка витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на певний виріб при калькулюванні визначається так:

(6.4)

де т — кількість груп устаткування, на якому обробляються ви­роби; — собівартість машино-години роботи устаткування j-ої групи, грн.; t_j — затрати часу в машино-годинах на обробку виробу нау-й групі устаткування.

За умов розглянутого розподілу витрат на утримання и експлуатацію машин та устаткування другу частину загальновиробничих витрат, тобто витрати на організацію й управління вироб­ництвом, можна розподіляти пропорційно трудо- або машиномісткості виробів, про що мова йшла вище. У цьому випадку

(6.5)

де С_о.о— витрати на організацію й управління виробництвом на один виріб; С_г — витрати на організацію й управління виробництвом на одну людино- або машино-годину по виробничому підрозділу, грн.; t — трудомісткість (машиномісткість) певного виробу, год.

Якщо підрозділ має статус центру прибутку, величина остан­нього визначається за формулою:

(6.6)

де П — прибуток підрозділу за певний період, грн.; В_к — випуск кінцевої продукції підрозділу в установлених ці­нах, грн.; С_к — собівартість кінцевої продукції підрозділу, грн.

Якщо ціни формуються на рівні ринкових, а собівартість — на рівні виробничих витрат підрозділів, тобто витрати адміністративні та витрати на збут відносяться не на собівартість продукції, а на розрахунковий (плановий, звітний) період, то прибуток, ви­значений за формулою (6.6), у світовій практиці, а з 2000 р. і в Україні, називають валовим. Щоб одержати реальний (операцій­ний) прибуток підприємства, від загального валового прибутку (суми прибутків підрозділів), треба відняти зазначені витрати періоду. Коли ціни на продукцію підрозділів ринкові, а собівартість її охоплює всі витрати, як виробничі, так і адміністративні та збу­тові (калькулювання за повними витратами), тоді прибуток, об­числений за формулою (6.6), є реальним операційним прибут­ком підприємства. У цьому разі при калькулюванні між підроз­ділами розподіляються адміністративні та збутові витрати, які згодом відносять на собівартість виробів пропорційно певній базі аналогічно розподілу загальновиробничих витрат. У випадку, коли прибуток підрозділів формується на основі внутрішніх технологічних і коопераційних передач їх продукції за трансфертними (планово-розрахунковими) цінами, він не є ре­альною величиною. Оскільки передача продукції із підрозділу в підрозділ не є реальним актом купівлі-продажу, то й прибуток, який нібито утворюється при цьому, є показником умовним.

Запитання до самоперевірки

1.Розкрийте зовнішній та внутрішній аспекти планування.

2.Розкрийте зміст внутрішніх планів підприємства.

3.Надайте класифікаційні ознаки планування.

4.Які існують методи обчислення планових показників?

5.У чому полягає сутність та класифікація норм та нормативів?

6.Назвіть основні методи розроблення норм та нормативів.

7.Яким чином визначається собівартість кінцевої продукції?

8.Як визначається величина прибутку у підрозділах, що є центрами прибутку?

Поиск по сайту: