Люблінська унія (1569 р.)

На середину ХVІ ст. українські князі та верхівка панства втрачають роль виразника й провідника політичних прагнень України. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовляються від планів розбудови національної держави, зрікаються ідеї поновлення українських князівств. Яскравим свідченням цього стала їхня позиція під час Люблінського сейму, робота якого розпочалася 10 січня 1569 р. Він мав розв’язати питання унії Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського.

Які фактори штовхали уряди обох держав до створення єдиного державного утворення? Правлячі кола Литви були вкрай стурбовані невдачами у війні з Московією й реальною загрозою втрати незалежності. Дедалі важче (через послаблення держави) ставало захищати південні рубежі від агресивного Кримського ханства. Всередині країни, за умов проведення політико-адміністративних реформ 1564-1566 рр., серед значної частини представників литовської, білоруської й української шляхти зросли симпатії до Польщі, оскільки її суспільні порядки видавалися їм ідеальними. Саме вони й виступили найпослідовнішими і найпалкішими прихильниками унії.

Щодо Польщі, то її уряд і панівна верства домагалися унії ще з кінця ХІV ст. На середину ХVІ ст. Польща була такою ж агресивною державою, як і Московія, і, попри всі відмінності в культурному та політичному житті, стосовно до українських земель обидві держави дотримувались однакової позиції: прагнули ними заволодіти. Польща керувалася ідеєю давньої приналежності українських земель до Польщі, від якої вони начебто були відірвані.

Робота сейму, який розглядав унію, від самого початку набула гострого характеру, бо литовські посли домагалися створення федеративної держави, а польські – інкорпорації (включення) Литви до складу Польщі. Не зважаючи на всі суперечності 1 липня унія була укладена. Вона передбачала об'єднання двох держав «в одне нерозривне тіло» – федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту (дослівно «спільна справа»).

Новостворена держава мала управлятися єдиним загально обраним володарем, котрий коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втрачала право на власні сейми й зовнішні відносини, і хоча окремі державні інституції існували й далі (армія, уряд, законодавство, адміністративна й фінансова системи), фактично її роль у політичному житті об’єднаної держави була зведена нанівець. Домінувала у всьому Польща.

Офіційно ні Польща, ні Литва під час переговорів не розглядали політичний статус українських земель в об’єднаній державі. Інкорпорувавши українські землі до складу цієї держави, польська політична еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвиткові національної самосвідомості в українських князів, магнатів і шляхти, а відтак – зародженню в їхніх колах державної ідеї. Крім того в унії було записано, що «міські справи магдебурзького права» в українських містах мали вестися «письмом польським, відповідно до звичаю коронного».

Доцільно звернути увагу на те, що Люблінська унія стала подією величезної політичної ваги, але для долі України мала суперечливі наслідки. З одного боку негативними наслідками були:

· посилення польської експансії на етнічні українські землі i посилення національного гноблення;

· закріпачення селян (Литовський статут 1588 р.);

· руйнівний наступ католицизму;

· наростання соціальної напруги;

· впровадження польської мови в установах;

· переслідування української мови i православної вiри;

· полонізація тогочасної еліти.

А з другого боку позитивними наслідками унії були:

· возз’єднання українських земель, хоча і в межах іншої держави;

· залучення їх до західноєвропейської культури;

· могутній спалах національно-визвольного та культурно-освітнього рухів усіх станів.

Таким чином, Люблінська унія законодавчо оформила перерозподіл українських земель між Польщею та Литовською державою на користь першої. Хоча з формально-правового погляду цей акт справді виглядав «вповні парламентарним» та був схвалений представниками української шляхти, все ж, за своєю суттю, він становив загарбання Польщею чужоземної території. Унія відкрила Польщі шлях до використання природних багатств цієї території для нарощування своєї економічної та воєнної потужності, наділення чисельної верстви панівного стану родючими землями. Українському населенню вона принесла різке посилення визиску, що супроводжувалося національно-релігійною дискримінацією, полонізацією й покатоличенням і викликало грандіозний вибух 1648 р.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут і урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Новоприєднані території відрізнялися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. ХV ст., але її процвітання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли.

Поиск по сайту: