АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Врятовані із «Вальдека»

Читайте также:
  1. Розділ IV ПОРЯТОВАНІ З «ВАЛЬДЕКА»

Розділ четвертий

Работоргівля все ще широко розповсюджена у всій Екваторіальній Африці. Незважаючи на те що уздовж берегів континенту курсують англійські і французькі військові кораблі, судна работоргівців так само вивозять із Анголи й Мозамбіка негрів-невільників. Попит на «чорний товар» все ще великий у багатьох країнах, і, слід зазначити, – навіть цивілізованого світу. Капітану Гулю це було відомо.

Хоча та частина океану, де зараз знаходився «Пілігрим», лежала осторонь від звичних шляхів невільницьких суден, капітан Гуль подумав, що врятовані негри, ймовірно, належать до партії рабів, яких «Вальдек» віз для продажу до якоїсь колонії у Тихому океані.

На «Пілігримі» з турботою опікувалися врятованими неграми. Місіс Уелдон за допомогою Нан і Діка Сенда поїла їх із ложки холодною водою, якої вони, ймовірно, були, позбавлені кілька днів.

Нарешті вода, якої їм бракувало так довго, і кілька ковтків бульйону повернули бідолашних негрів до життя. Один із них – на вигляд старий років шістдесяти – розмовляв англійською; невдовзі він вже був спроможний відповідати на запитання.

– Що сталося з «Вальдеком»? – насамперед запитав капітан Гуль.

– Він зіткнувся з іншим судном?

– Днів десять тому, темної ночі, коли всі спали, на нас налетів якийсь корабель, – відповів старий негр.

– Що сталося з командою «Вальдека»? – Не знаю. Коли ми піднялися на палубу, там вже нікого не було, пане.

– Ви гадаєте, що екіпаж «Вальдека» встиг перебратися на борт того судна, яке зіткнулося з «Вальдеком»?

– Слід сподіватися, що саме так і було, пане.

– І це судно після зіткнення не зупинилося, аби забрати потерпілих?

– Ні.

– Можливо, воно затонуло?

– О ні, – похитавши головою, відповів старий негр, – ми бачили, як воно віддалялося.

Те ж саме підтвердили й решта врятованих із «Вальдека». Як би це не виглядало неймовірно, проте справді часто трапляється, що капітан корабля, з вини якого сталося жахливе зіткнення, поспіхом залишає місце пригоди, аніскілечки не переймаючись долею нещасних, яких він прирік на загибель, і навіть не намагаючись допомогти їм!

Суворого осуду заслуговує візник, який необачно наїхав на вулиці на перехожого і при цьому намагається втекти, мовляв, нехай інші переймаються долею жертви його необережності. Але на вулиці потерпілому від нещасного випадку швидко нададуть першу допомогу. А що казати про людей, які кидають напризволяще потопаючих у відкритому морі? Такі люди – ганьба для всього роду людського!

Капітан Гуль міг би розповісти багато історій про таку нелюдську жорстокість. Він повторив місіс Уелдон, що, якими б жахливими не здавалися подібні випадки, на жаль, вони трапляються не так вже й рідко. Він продовжив розпитувати:

– Звідки йшов «Вальдек»?

– Із Мельбурна.

– Це означає, що ви не раби?

– Ні, пане, – жваво відповів негр, виструнчившись на весь зріст. – Ми мешканці Пенсільванії, громадяни вільної Америки.

– Друзі мої, – сказав капітан, – знайте, що на борту «Пілігрима», американського брига, ніхто не зазіхатиме на вашу свободу. Справді, п’ятеро негрів, врятованих «Пілігримом», були із штату Пенсільванія. Найстарішого з них продали у рабство, коли він був шестирічною дитиною.

З Африки його доправили до Сполучених Штатів. Тут він отримав свободу після скасування рабства. Молодші його супутники народилися вільними громадянами, і ніхто з білих не має права назвати їх своєю власністю. Вони навіть не знали того жаргону, на якому спілкувалися негри перед війною,[17] жаргону, де не існувало напруження і завжди вживалися лише безособові дієслова. Ці негри, як вільні громадяни, залишили Америку і вільними громадянами повернулися назад. Старий негр розповів капітану Гулю, що його супутники самі найнялися на плантацію одного англійця неподалік від Мельбурна, у Південній Австралії. Вони пропрацювали там три роки і, назбиравши грошей, коли закінчився контракт, вирішили повернутися на батьківщину.

Заплатили за проїзд на «Вальдеку» як звичайні пасажири і 5 січня відпливли з Мельбурна. За сімнадцять діб, пізно вночі, «Вальдек» зіткнувся з якимось кораблем. Негри спали. Їх розбудив страшенний поштовх. За кілька секунд вони вибігли на палубу.

Щогли вже попадали за борт, і «Вальдек» лежав на боці; але він не пішов на дно, бо у трюм потрапило відносно небагато води.

Капітан і команда «Вальдека» зникли: мабуть, одних скинуло в море, інші вчепилися за оснащення корабля, який збивши «Вальдек», поспішав утекти геть. П’ятеро негрів залишилися на ушкодженому судні, приблизно за тисячу двісті миль від найближчої землі.

Старшого з негрів звали Томом. Супутники визнавали його своїм керівником. Цим Том завдячував не лише власному віку, але й своїй енергії та великому досвіду, зібраному за довге трудове життя. Решта негрів були молодими у віці від двадцяти п’яти до тридцяти років. Звали їх: Бат, Остін, Актеон і Геркулес. Бат був сином старого Тома.

Усі четверо були високорослими й широкоплечими молодиками – на невільницьких ринках Центральної Африки за них добре б заплатили. Тепер вони були виснажені, змучені, але все одно в очі відразу кидалася могутня стать цих справжніх представників міцної чорної раси, також відчувалося, що дається взнаки певне виховання, отримане ними в одній із чисельних шкіл Північної Америки.

Отож, після катастрофи Том та його товариші залишилися наодинці з бідою. Вони не могли ані ліквідувати ушкодження на «Вальдеку», ані полишити його, бо ж обидві шлюпки розбилися при зіткненні. Врятувати їх могла лише зустріч з яким-небудь кораблем. Втративши керування, «Вальдек» став іграшкою для вітру і течії. Цим і пояснюється, що «Пілігрим» зустрів розтрощене судно на значній відстані від його курсу, набагато південніше звичного шляху для кораблів, які курсували з Мельбурна до Сполучених Штатів.

Протягом десяти днів, які минули з моменту катастрофи до появи «Пілігрима», п’ятеро негрів харчувалися продуктами, знайденими у буфеті кают-компанії. Бочки з прісною водою, що зберігалися на палубі, розбилися під час зіткнення, а камбуз, у якому можна було дістати спиртні напої, було залито водою.

На дев’ятий день Том та його товариші, страшенно змучені спрагою, втратили свідомість; «Пілігрим» саме вчасно встиг на допомогу.

Том коротко розповів про все це капітану Гулю. Не було жодних причин сумніватися у правдивості розповіді старого негра. Самі факти підтверджували це, та й супутники Тома також.

Інша жива істота, врятована з розтрощеного корабля, ймовірно, повторила б те саме, якби вміла розмовляти. Мова йде про пса, який страшенно розлютився, коли побачив Негоро. Було щось дивне у цій антипатії тварини до суднового кока.

Дінго – так кликали пса – був із породи великих сторожових псів, які водяться у Новій Голландії.[18] Проте капітан «Вальдека» придбав Дінго не в Австралії. Два роки тому капітан знайшов напівмертвого від голоду пса на західному березі Африки поблизу гирла річки Конго. Йому сподобалася чудова тварина, і він узяв її до себе на корабель. Одначе Дінго не прив’язався до нового власника. Можна було подумати, що він сумує за попереднім господарем, з яким його силоміць розлучили і якого неможливо було розшукати у цій пустельній місцевості.

Дві букви – «С» і «В», вигравіювані на ошийнику, – все, що пов’язувало собаку з її минулим, яке залишилося для нового власника загадкою.

Дінго був великим, сильним псом, більшим за піренейських собак, і міг вважатися чудовим зразком новоголландської породи собак. Коли він ставав на задні лапи й закидав голову, то був зростом з дорослу людину.

М’язисті, дужі, незвично рухливі родичі Дінго, не вагаючись, нападають на ягуара чи пантеру і не бояться самотужки боротися з ведмедем.

Шерсть у Дінго була густа, темно-руда, з білуватими підпалинами на морді, хвіст довгий, пухнастий і пружний, як у лева. Такий пес, якщо його розгнівати, міг стати небезпечним ворогом, і не дивно, що Негоро не був у захваті від прийому, який виказав йому цей дужий пес.

Дінго не виглядав надто люб’язним, проте й хижим його назвати не можна було. Швидше, він виглядав сумним. Старий Том ще на «Вальдеку» помітив, що Дінго ніби недолюблює негрів. Він не намагався завдати їм зла, але весь час тримався від них на відстані. Може, під час його мандрівок узбережжям туземці погано з ним поводилися? Так чи інакше, але він не підходив до Тома та його товаришів, хоча це були славні, добрі люди. За ті десять днів, які вони провели разом на борту корабля, що зазнав катастрофи, Дінго все ще тримався осторонь товаришів по нещастю. Як і чим він харчувався у ці дні, залишилося невідомим, але так само, як і ці люди, він жорстоко страждав від спраги.

При першому ж хвилюванні на морі судно мало б затонути і, звичайно ж, забрало би з собою у безодню океану лише трупи. Але несподівана зустріч із «Пілігримом», який затримався в дорозі через штилі й несприятливі вітри, та його капітаном врятувала їм життя.

Треба було лише завершити справу, повернувши на батьківщину врятованих із «Вальдека» негрів, які на додаток до нещастя ще й залишилися без усіх своїх заощаджень, зібраних за три роки роботи. Це й передбачалося зробити.

«Пілігрим», розвантажившись у Вальпараїсо, мав піднятися вздовж американського узбережжя до берегів Каліфорнії. І місіс Уелдон щиросердно пообіцяла Тому та його супутникам, що там вони знайдуть прихисток у її чоловіка, містера Джемса Уелдона, і він забезпечить їх усім необхідним для повернення до Пенсільванії. Нещасні могли тепер бути впевненими у майбутньому, і їм залишалося лише дякувати місіс Уелдон та капітанові Гулю. Справді, бідолашні негри були їм дуже зобов’язані і сподівалися коли-небудь віддячити за турботу.

 

Розділ п'ятий

«С» і «В»

 

«Пілігрим» пішов далі, намагаючись, наскільки це можливо, тримати курс на схід. Незмінні штилі трохи непокоїли капітана Гуля. У тому, що перехід з Нової Зеландії до Вальпараїсо триватиме зайвий тиждень чи два, не було нічого тривожного. Проте ця непередбачувана затримка могла cтомити пасажирів. Але місіс Уелдон не нарікала і терпляче витримувала всі незручності плавання.

Надвечір цього ж дня, 2 лютого, корпус «Вальдека» зник із горизонту. Капітан Гуль найперше зробив усе, аби зручно влаштувати Тома та його супутників. Тісний кубрик «Пілігрима» не міг вмістити зайвих п’ятеро людей, і капітан вирішив виділити їм місце на баку.[19] До того ж ці загартовані люди звикли працювати в важких умовах і були невибагливими. У погожу днину – а дні були спекотними й сухими – вони цілком могли там залишатися упродовж всього плавання.

Життя на судні, одноманітність якого лише ненадовго було порушено зустріччю з «Вальдеком», знову увійшло у звичну колію.

Том, Остін, Бат, Актеон і Геркулес раді були будь-якій роботі. Але коли вітер дме постійно в одному напрямку і вітрила вже поставлені, на судні робити нічого. Проте, коли потрібно було лягти на другий галс,[20] старий негр та його товариші взялися до роботи разом з екіпажем. І слід сказати, що коли гігант Геркулес брався тягти снасті, решта матросів могли стояти склавши руки. Цей могутній чолов’яга, зростом у шість футів з лишком, міг замінити собою лебідку.

Маленький Джек із захоплення спостерігав, як працює велетень. Він ніскілечки не боявся Геркулеса, коли той високо підкидав його у повітря, ніби ляльку. Джек верещав від задоволення.

– Ще вище, Геркулесе! – кричав він.

– Прошу, містере Джеку, – відповідав Геркулес.

– А тобі не важко?

– Та ви ж, мов пір’їнка!

– Тоді підніми мене високо-високо! Якомога вище!

І коли Геркулес підставив свою широку долоню і запропонував Джеку стати на неї обома ніжками, а потім витягнув руку і ходив так із хлопчиком по палубі, ніби цирковий атлет, Джек дивився на всіх згори вниз і, уявляючи себе велетнем, від душі веселився. Він напинався, аби стати важчим, але Геркулес навіть не помічав його зусиль.

Відтак маленький Джек мав уже двох друзів: Діка Сенда і Геркулеса.

Невдовзі у нього з’явився і третій друг – Дінго.

Як вже згадувалося, Дінго був не схильним до спілкування. Можливо, ця здатність з’явилася в нього на «Вальдеку», де люди йому були не до вподоби.

Але на «Пілігримі» настрій собаки швидко змінився. Джек, певно, зумів завоювати серце Дінго. Пес із задоволенням бавився з хлопчиком, а тому ці ігри були в радість. Невдовзі стало очевидно, що Дінго був із тих собак, які дуже люблять дітей. Щоправда, Джек ніколи не мучив його. Але перетворювати пса у жвавого скакуна, хіба ж це не чудово? Можна сміливо сказати, що будь-яка дитина обере таку «конячку» натомість найгарнішого дерев’яного коника, навіть якщо у того до ніг прикручені коліщатка. Джек часто з насолодою стрибав верхи на Дінго, який залюбки виконував цю забаганку свого маленького друга; худеньке хлопченя було для нього не важче, ніж жокей для скакового коня.

А яких втрат зазнавав щодня запас цукру на камбузі!

Дінго швидко став улюбленцем всього екіпажу. Лише Негоро намагався не зустрічатися з Дінго, який з першої ж миті, не зрозуміло чому, зненавидів кока.

Проте захоплення собакою не зменшило любові Джека до давнього друга – Діка Сенда. Як і раніше юнак проводив зі своїм маленьким приятелем увесь вільний від вахти час. Місіс Уелдон, ясна річ, була дуже задоволена цією дружбою.

Якось – це було 6 лютого – вона заговорила з капітаном Гулем про Діка Сенда. Капітан палко нахвалював молодого матроса.

– Можу ручитися вам, – казав він місіс Уелдон, – що хлопчик стане чудовим мореплавцем. Точно кажу, у нього вроджений інстинкт моряка. Мене вражає, з якою швидкістю він засвоює знання у нашій справі, хоча не має теоретичної підготовки, а як багато він дізнався за такий короткий час!

– До цього варто додати, – сказала місіс Уелдон, – що він чесний і добрий юнак, не по роках серйозний і дуже старанний. За всі роки, що ми знаємо його, жодного разу не дав ані найменшого приводу для невдоволення ним.

– Що й казати! – підхопив капітан Гуль. – Гарний хлопчина цей Дік! Недарма всі його так люблять.

– Коли ми повернемося до Сан-Франциско, – продовжувала місіс Уелдон, – чоловік віддасть його до морського училища, аби він міг отримати диплом капітана.

– І дуже добре зробить містер Уелдон, – зауважив капітан Гуль. – Я певен, що Дік Сенд колись стане гордістю американського флоту.

– У бідолашного хлопчика було важке сирітське дитинство. Він пройшов тяжку школу, – сказала місіс Уелдон.

Її уроки не минули даремно. Дік зрозумів, що лише наполеглива праця допоможе йому вибитися в люди, і зараз він на правильному шляху. Так, він буде людиною честі.

– Ну ж бо, погляньте на нього, місіс Уелдон, – продовжував капітан Гуль. – Він саме на вахті біля стерна і не зводить очей із фока. Він сама зосередженість і увага, тому судно йде просто за курсом. У хлопчика вже зараз виправка старого стернового. Гарний початок для моряка! Знаєте, місіс Уелдон, ремеслом моряка треба займатися змалку.

Хто не почав служби юнгою, той ніколи не буде справжнім моряком, принаймні на торговому флоті. У дитинстві добре засвоюєш уроки, і поступово твої дії стають не лише свідомими, але й інстинктивними, і зрештою моряк звикає приймати рішення так само швидко, як і маневрувати вітрилами.

– Проте, капітане, є чимало чудових моряків і на військовому флоті, – зауважила місіс Уелдон.

– Ясна річ. Але наскільки мені відомо, майже всі найкращі моряки змалку службу починали. Достатньо згадати Нельсона,[21] та й багатьох інших, які починали юнгами.

Цієї миті з каюти вийшов кузен Бенедикт. Як і зазвичай, весь у власних думках, він розсіяно блукав палубою, зазираючи у всі шпарини, нишпорив під клітками з курами, проводячи пальцями по швах в обшивці борту, – там, де вар облупився.

– Як почуваєтесь, кузене Бенедикте? – поцікавилася місіс Уелдон.

– Дякую вам, кузино, добре. Як завжди… Проте я вмираю від нетерпіння швидше повернутися на землю.

– Що ви там шукаєте під лавкою, містере Бенедикте? – запитав капітан Гуль.

– Комах, шановний, комах! – сердито відповів кузен Бенедикт. – Що, по-вашому, я можу шукати, якщо не комах?

– Комах? На жаль, вам доведеться потерпіти: у відкритому морі вам навряд чи вдасться поповнити свою колекцію.

– Чому ж це так, шановний? Хіба не можна собі уявити, що на кораблі опиниться кілька екземплярів…

– Ні, кузене Бенедикте, ви нічого тут не знайдете, – перервала його місіс Уелдон. – Сердьтесь не сердьтесь на капітана Гуля, але його корабель – взірець чистоти, тож ваші пошуки даремні.

Капітан Гуль розсміявся.

– Місіс Уелдон перебільшує, – мовив він. – Проте, мені здається, ви й справді даремно витрачаєте час на пошуки комах, особливо, якщо йдеться про пошуки в каютах.

– Знаю, знаю! – з прикрістю стинувши плечима, вигукнув кузен Бенедикт.

– Я вже обнишпорив усі каюти згори до низу…

– Але в трюмі, – продовжував капітан Гуль, – ви таки знайдете кілька тарганів, якщо вони вас, звичайно ж, цікавлять!

– Безумовно, цікавлять! Як можуть не цікавити мене ці нічні прямокрилі комахи, які накликали на себе прокляття Вергілія і Горація! – почав виголошувати кузен Бенедикт, гордо випроставшись на весь зріст. – Як можуть не цікавити мене ці близькі родичі «Periplaneta orientalis» і американського альбіноса, таргани, що мешкають…

– У бруді… – сказав капітан Гуль.

– Що владарюють на борту! – гордо поправив його кузен Бенедикт.

– Царство тарганів!

– О, відразу видно, що ви не ентомолог, шановний!

– У жодному разі!

– Послухайте, кузене Бенедикте, – посміхнулася місіс Уелдон, – сподіваюся, ви не вимагатимете, аби з любові до науки ми покірно віддали б себе на поживу тарганам?

– Я нічого не вимагаю, кузино! – відповів палкий ентомолог. – Єдине, чого я прагну, – це прикрасити свою колекцію яким-небудь рідкісним екземпляром.

– Ви невдоволені своїми новозеландськими знахідками?

– Навпаки, дуже задоволений, кузино. Мені пощастило спіймати там екземпляр жука-стафіліна, якого до мене знаходили лише у Новій Каледонії, тобто на кілька сот миль далі.

У цю хвилину Дінго, який весь час бавився з Джеком, підбіг до кузена Бенедикта.

– Йди геть, забирайся! – загаласував той, відштовхуючи собаку.

– О, містере Бенедикте! – вигукнув капітан Гуль. – Як можна любити тарганів і ненавидіти собак?

– Та ще й таких гарних собачок! – додав маленький Джек, обхопивши обома руками голову Дінго.

– Та… може… – пробурчав кузен Бенедикт. – Але ця огидна тварина обманула мої сподівання.

– Як, кузене Бенедикте! – вигукнула місіс Уелдон. – Невже ви й Дінго збиралися зарахувати до ряду двокрилих чи перетинчастокрилих?

– Ні, звичайно, – цілком серйозно відповів вчений. – Але ж Дінго, хоч він і належить до австралійської породи собак, підібрали на західно-африканському узбережжі!

– Абсолютно правильно, – підтвердила місіс Уелдон. – Том чув, як про це говорив капітан «Вальдека».

– Так от… я думав… я сподівався… що на цій тварині знайду хоч якихось комах, які належать лише до західно-африканської фауни…

– О, небо! – вигукнула місіс Уелдон.

– І я припускав, що, може, на ньому знайдеться яка-не-будь особливо люта блоха ще невідомого, нового виду…

– Ти чуєш, Дінго? – сказав капітан Гуль. – Чуєш, пес? Ти не виконав своїх обов’язків!

– Але я даремно вичісував йому шерсть, – продовжував із неприхованим смутком ентомолог, – на ньому не виявилося жодної блохи!

– Якби вам вдалося знайти бліх, сподіваюся, ви негайно би знищили їх? – вигукнув капітан.

– Шановний, – сухо відповів кузен Бенедикт, – вам не завадить знати, що сер Джон Франклін[22] ніколи даремно не вбивав комах, навіть американських комарів, укуси яких набагато болючіші від блошиних.

Гадаю, ви не будете заперечувати, що сер Джон Франклін у морській справі дещо тямив?

– Так! – Із поклоном відповів капітан Гуль.

– Якось його страшенно покусав москіт. Але Франклін лише дмухнув на нього і, відігнавши, з повагою сказав: «Будь ласка, йдіть геть. Світ достатньо великий для вас і для мене!»

– Так! – вимовив капітан Гуль.

– Так, шановний!

– А чи відомо вам, пане Бенедикте, – зауважив капітан Гуль, – що інша людина сказала про це набагато раніше за Франкліна?

– Інша?

– Так. На ймення дядечко Тобі.

– Хто ж він? Ентомолог? – жваво запитав кузен Бенедикт.

– Та ні, стерновий дядечко Тобі[23] не був ентомологом, але це не завадило йому, без зайвої, щоправда, поштивості, сказати мусі, яка гуділа біля його носа: «Забирайся, бідолашна! Світ великий, і ми можемо жити, не заважаючи одне одному».

– Молодчина цей дядечко Тобі! – вигукнув кузен Бенедикт. – Він помер?

– Припускаю, що так, – незворушно відповів капітан Гуль, – бо ж він ніколи й не існував.

Всі засміялися, дивлячись на кузена Бенедикта.

Такі дружні посиденьки допомагали урізноманітнювати довгі години плавання, яке вже добряче затяглося. Ясна річ, що у присутності кузена Бенедикта розмова щоразу провадилася довкола яких-небудь питань ентомологічної науки.

Море весь час було спокійним, але слабкий вітер ледь надував вітрила шхуни-брига, і «Пілігрим» майже не рухався на схід. Капітан Гуль нетерпляче чекав, коли ж судно досягне, нарешті, тих місць, де подують більш сприятливі вітри.

Слід сказати, що кузен Бенедикт намагався втаємничити Діка Сенда у царину ентомології. Але юнак ухилявся від цієї честі; тоді вчений почав читати лекції неграм. Справа скінчилася тим, що Том, Бат, Остін і Актеон почали тікати від кузена Бенедикта, варто лише було йому з’явитися на палубі. Шановному ентомологу доводилося задовольнятися лише одним слухачем – Геркулесом, у якого він виявив вроджену здатність відрізняти паразитів від вилохвостих комах.

Велетень-негр жив тепер в оточенні жуків-шкіроїдів, жужелиць, рогачів, жуків-могильників, довгоносиків, жуків-гнойовиків, сонечок, короїдів, хрущів, зернівок. Він дослідив усю колекцію кузена Бенедикта, який з острахом тремтів, коли бачив своїх тендітних комашок у товстих і міцних, як лещата, пальцях Геркулеса. Але велетень-учень так уважно слухав лекції, що професор вирішив навіть ризикнути заради нього своїми скарбами.

У той час як кузен Бенедикт займався з Геркулесом, місіс Уелдон навчала читанню й письму маленького Джека, а його друг, Дік Сенд, знайомив його з азами арифметики.

П’ятирічна дитина легше схоплює знання, коли уроки схожі на захопливу гру. Місіс Уелдон вчила Джека читанню не за абеткою, а за допомогою дерев’яних кубиків, на яких були намальовані великі гарні букви.

Малюка забавляло, що від поєднання цих букв виходять слова. Спочатку мама сама складала певне слово, а потім, перемішуючи кубики, пропонувала Джеку самостійно скласти те ж саме слово.

Хлопчику подобалося навчатися граючись. Щодня він довго грався своїми кубиками у каюті чи на палубі, то складав слова, то знову перемішував усі букви алфавіту.

Ця гра стала причиною випадку, настільки незвичайного і несподіваного, що про нього варто розповісти детально.

Трапилося це вранці 9 лютого.

Джек розташувався на палубі напівлежачи і складав із кубиків якесь слово; старий Том мав би знову скласти це слово після того, як хлопчик перемішає кубики. Дотримуючись правил гри, Том заплющив очі долонею, аби не бачити, яке слово складає Джек.

У наборі кубиків були не лише букви, але й цифри, – а відтак ця гра слугувала посібником для навчання не лише читанню, але й лічбі.

Джек влаштував усі кубики в один ряд і, нахмуривши брівки, обрав потрібні йому букви. Робота не з легких, і хлопчик так захопився нею, що не звертав уваги на Дінго, який кружляв біля нього. Раптом пес завмер на місці, уп’явшись очима в один кубик. Потім підняв передню праву лапу і завиляв хвостом. Далі схопив у зуби кубик, відбіг трохи далі і поклав його на палубу.

На цьому кубику було зображено велику літеру «С».

– Дінго, віддай! – вигукнув хлопчик, злякавшись, що пес проковтне кубик.

Але Дінго повернувся, узяв ще один кубик і поклав його поряд із першим.

На другому кубику було намальовано велику «В».

Тут Джек скрикнув.

На його крик прибігли місіс Уелдон, капітан Гуль і Дік Сенд, які гуляли по палубі. Джек розповів про те, що сталося.

Дінго розрізняв букви! Дінго вмів читати! Так, так! Джек бачив це на власні очі.

Дік Сенд пішов за кубиками, аби повернути їх Джеку. Дінго зустрів його гарчанням.

Проте юнак таки підняв кубики з палуби і поставив їх у ряд. Дінго знову кинувся до них, знову вибрав ті ж дві букви і відніс їх убік. Він ліг і, поклавши лапи на кубики, з викликом дивився на людей – чітко даючи зрозуміти, що не хоче їх віддавати. Решта букв абетки у нього не викликала жодного інтересу і ніби й не існувала для нього.

– Як дивно! – вигукнула місіс Уелдон.

– І справді, дуже дивно, – сказав капітан Гуль, пильно приглядаючись до кубиків.

– С, В, – прочитала місіс Уелдон.

– С, В, – повторив капітан Гуль. – Ті ж букви, що й на ошийнику Дінго! І, раптом повернувшись до старого негра, він запитав:

– Томе, ви, здається, казали, що цей пес лише віднедавна належав капітану «Вальдека»?

– Так, пане. Дінго потрапив на «Вальдек» років зо два тому.

– Капітан «Вальдека» знайшов його на західному узбережжі Африки?

– Так, пане, поблизу гирла Конго. Я не раз чув, як капітан «Вальдека» розповідав про це.

– І ніхто не знає, кому раніше належав Дінго і як він потрапив до Африки?

– Ніхто, капітане. Адже з собаками справи значно гірші, ніж із дітьми: документів у них немає жодних, та й розповісти вони нічого не можуть.

Капітан Гуль замовчав і замислився.

– Хіба ці дві букви про що-небудь вам кажуть, капітане? – поцікавилась місіс Уелдон, зважившись, нарешті, порушити мовчанку.

– Так, місіс Уелдон. Вони наводять мене на думку… Хоча, це може бути лише випадковий збіг.

– Який?

– Можливо, у цих двох буквах криється таємниця і вони допоможуть з’ясувати долю одного сміливого мандрівника.

– Не розумію. Що ви хочете цим сказати?

– Зараз поясню, місіс Уелдон. У тисяча вісімсот сімдесят першому році, тобто два роки тому, один мандрівник-француз подався до Африки з ініціативи Паризького географічного товариства, намагаючись перетнути континент із заходу на схід. Висхідним пунктом його експедиції саме було гирло річки Конго. Кінцевим пунктом, як це задумувалося, мав бути мис Дельгадо у гирлі ріки Рувума, за течією якої мандрівник збирався спуститися. Цю людину називали Самюель Вернон.

– Самюель Вернон?! – повторила місіс Уелдон.

– Так, місіс Уелдон. Прошу звернути увагу, що ім’я і прізвище починаються саме на ті букви, які Дінго обрав зі всієї абетки, і саме вони вигравіювані на його ошийнику.

– Справді, – сказала місіс Уелдон. – А що сталося з мандрівником?

– Він вирушив в експедицію, – відповів капітан Гуль, – і відтоді від нього жодної звістки.

– Жодної звістки? – перепитав Дік Сенд.

– Жоднісінької, – сказав капітан.

– Який же висновок з цього ви робите? – запитала місіс Уелдон.

– Я гадаю, що Самюелю Вернону не вдалося дістатися східного берега Африки. Або ж він загинув в дорозі, або ж його взяли в полон туземці.

– Тож цей пес…

– Господарем цього пса міг бути Самюель Вернон. Але якщо моє припущення правдиве, Дінго виявився щасливішим за свого господаря: йому пощастило повернутися назад до гирла Конго, де його знайшов капітан «Вальдека».

– А ви впевнені, що француза-мандрівника справді супроводжував собака, чи це лише ваші припущення?

– Ні, місіс Уелдон, це лише мої припущення, – відповів капітан Гуль.

– Але беззаперечним фактом залишається те, що Дінго знає букви «С» і «В», ініціали мандрівника. Як і де собака навчився розрізняти ці букви, я, зрозуміло, не можу вам сказати. Але Дінго чудово їх знає. Дивіться, він підштовхує кубики лапою, ніби просить нас прочитати букви.

І справді, поведінку Дінго не можна було пояснити інакше.

– Хіба ж Самюель Вернон зважився на таку важку експедицію сам? – не вгавав Дік Сенд.

– Не знаю, – відповів капітан Гуль. – Але цілком можливо, що він узяв із собою загін носіїв-туземців.

Цієї хвилини Негоро вийшов з каюти на палубу. Спочатку ніхто не звернув на нього уваги, і тому ніхто не помітив його дивного погляду, який португалець кинув на собаку – той і далі стеріг два кубики з буквами «С» і «В». Але, вгледівши суднового кока, Дінго раптом люто загарчав і вишкірився. Негоро тієї ж миті пішов назад до каюти, але погляд, який він кинув на собаку, і погрозливий жест, який вирвався в нього, не віщували Дінго нічого доброго.

– Тут криється якась таємниця, – прошепотів капітан Гуль, від очей якого не приховалася жодна деталь цієї короткої сцени.

– І все ж таки дивно, містере Гулю, – зауважив Дік Сенд. – Як же це собака навчився розрізняти букви абетки?

– І нічого тут немає дивного! – заявив маленький Джек. – Мама часто розповідала мені про собаку, який вмів читати і писати, як справжній шкільний учитель, і навіть грав у доміно.

– Любий мій хлопчику, – посміхнувшись, сказала місіс Уелдон, – пес Муніто, про якого я тобі розповідала, зовсім не був таким вченим, як тобі здається. Якщо вірити тому, що мені розповідали, Муніто не вмів відрізнити одну букву від іншої, з яких він складав слова. Таємниця його «вченості» у тому, що Муніто мав чудовий гострий слух. Його господар, винахідливий американець, помітив цю якість у Муніто, почав розвивати її і зрештою досяг неймовірних результатів.

– Як же він досяг цього, місіс Уелдон? – запитав Дік Сенд. Таємниця вченого пса зацікавила його не менше, ніж Джека.

– А ось як, мій друже. Коли Муніто потрібно було «працювати» перед публікою, на столі розставляли кубики з буквами, на зразок кубиків Джека. Собака ходив по столу чекаючи, поки з публіки назвуть слово, яке він мав скласти. Обов’язковою умовою було, щоб це слово знав господар Муніто.

– Значить, за відсутності господаря… – почав юнак.

– … пес нічого не міг зробити, – сказала місіс Уелдон. – І ось чому. Букви були розставлені на столі, собака походжав туди-сюди вздовж столу. І, коли підходив до букви, яка входила у задане слово, він зупинявся, але не тому, що знав цю букву, а через те, що розрізняв звук, не вловимий ні для кого іншого; чув, як американець клацав зубочисткою, схованою в кишені. Це слугувало для нього сигналом, Муніто брав кубик і ставив його поряд з іншим кубиком у певній послідовності.

– І в цьому вся таємниця? – вигукнув Дік Сенд.

– Так, таємниця, як бачиш, зовсім нескладна, – відповіла місіс Уелдон. – Хоча, й більшість інших фокусів зазвичай такі ж прості. Коли господаря не було поруч, Муніто втрачав свій «хист». Тому мене так дивує, що і за відсутності Самюеля Вернона, – якщо тільки він справді був господарем собаки, – Дінго зумів розрізнити ці дві букви.

– Справді, – додав капітан Гуль, – це гідне подиву. Але ж тут пес не складає з букв слово, на вибір публіки: він обирає лише дві букви – завжди одні й ті ж самі. Зрештою, собака, який дзвонив у двері монастиря, аби отримати рештки обіду, що залишалися для бідних, чи той пес, який по черзі з іншим через день мав повертати веретено і відмовлявся працювати позачергово, – може, ці собаки значно кмітливіші від нашого Дінго. Проте не у цьому суть. Перед нами беззаперечний факт: з усіх букв алфавіту Дінго обрав лише дві – «С» і «В». Інших букв він, мабуть, не знає.

З цього можна зробити лише один висновок, що існували певні причини, які змусили собаку запам’ятати саме ці дві букви.

– Ох, капітане Гулю, – зітхнув Дік Сенд, – якби Дінго міг говорити! Він би пояснив нам, що означають ці букви і чому він точить зуб на нашого кока!

– Та ще й який зуб! – розсміявся капітан Гуль, вказуючи на Дінго, який цієї хвилини позіхнув, виставивши свої страшні ікла.

 

Розділ шостий

Кит на горизонті

 

Легко собі уявити, що цей дивний випадок із Дінго не раз слугував темою для розмов, які точилися на кормі «Пілігрима» між місіс Уелдон, капітаном Гулем і Діком Сендом. Молодий матрос інстинктивно не довіряв Негоро, хоча поведінка суднового кока як і раніше була бездоганною. На баці, у приміщенні команди, також чимало гуторили про Дінго, але зробили інший висновок: він був визнаний вченим псом, який не лише читає, але, можливо, й пише краще за деяких матросів. І якщо він ще не заговорив людською мовою, то лише тому, що в нього були вагомі причини зберігати мовчання.

– Ось побачите, – проголошував стерновий Болтон, – одного чудового дня цей пес підійде до мене і поцікавиться: «Куди тримаємо курс, Болтоне? Який вітер нині дме? Норд-вест чи вест-норд-вест?» І мені доведеться відповідати.

– Та хіба ж мало тварин, які розмовляють, – розмірковував інший матрос, – сороки, папуги!.. Чому б і псу не заговорити, якщо йому цього захочеться? Здається, дзьобом розмовляти важче, аніж пащею.

– Так, – підтвердив боцман Говік, – та чомусь досі псів, які вміють розмовляти ще не було.

Команда «Пілігрима» надзвичайно здивувалася б, якби дізналася, що такі собаки існують. Наприклад, в одного данського вченого був песик, який чітко вимовляв слів із двадцять. Але величезне провалля віддаляє таке вміння від справжньої усвідомленої мови. У собаки данського вченого голосові зв’язки були влаштовані так, що дозволяли відтворювати членороздільні звуки. Але зміст цих слів пес розумів не більше, аніж, скажімо, папуги, сойки чи сороки. Для всіх «балакучих» тварин слова – це лише різновид співу чи крику, – значення цих звуків залишається для них неосяжним.

Як би то не було, але Дінго став героєм дня на борту «Пілігрима». До його честі слід сказати, що він через це аніскілечки не запишався. Капітан Гуль неодноразово повторював дослід: він розкладав дерев’яні кубики перед собакою, і Дінго безпомилково і не вагаючись щоразу витягав два кубики з буквами «С» і «В», не звертаючи уваги на решту букв абетки.

Кілька разів капітан цей дослід провів і при кузені Бенедикті. Але вчений переймався лише комахами, і поведінка Дінго аніскілечки не цікавила його.

– Не варто думати, – сказав він якось, – що лише собаки обдаровані подібною кмітливістю. Є чимало й інших розумних тварин. Але й вони, так само як і собаки, лише підпорядковуються інстинкту. Згадайте хоча б пацюків, які тікають з кораблів, приречених на загибель; згадайте бобрів – вони передбачають підіймання води у річці і надбудовують свої греблі; згадайте віслюків, у яких чудова пам’ять; згадайте, зрештою, трьох коней, які належали Нікомеду, Скандербегу і Оппієну, – вони померли з горя після смерті своїх господарів. Були й інші тварини, якими мав би пишатися весь тваринний світ. Відомі випадки, коли на диво навчені птахи писали без помилок слова під диктовку свого вчителя, коли папуги рахували, скільки гостей у кімнаті, з точністю, якій позаздрив би обчислювач бюро довготи і широти. Хіба ж не існувало папуги, за якого заплатили сто золотих, бо він читав одному кардиналу, своєму господарю, весь символ віри не запинаючись. Хіба ж ентомолог не має законно пишатися, коли бачить, як прості комахи дають докази високо розвинутого інтелекту і підтверджують вислів: «In minimis maximus Deus».[24] Адже мурахи могли б побитися об заклад із будівельниками наших великих міст. Я дуже пишаюся тим, що деякі крихітні комахи також проявляють певний інтелект. Водяні павуки-сріблянки, які не знають законів фізики, будуть повітряні дзвони, блохи везуть екіпажі, як треновані рисаки, виконують стройові вправи не згірш від карабінерів, стріляють із гармат краще за дипломованих артилеристів, які закінчили Вест-Пойнт.[25] Ні, Дінго не заслуговує, аби його так хвалили. Якщо він такий тямущий в абетці – це не його заслуга: він належить до ще новітньої для зоології породи canis alphabeticus – «собак-грамотіїв», які, як очевидно, зустрічаються у Новій Зеландії. Але такі речі заздрісливого ентомолога аніскільки не принизили Дінго в очах спільноти, і на баці про нього як і раніше говорили не інакше, як про справжнє диво.

Один лише Негоро не розділяв загального захоплення псом. Можливо, він вважав його занадто розумним. Дінго ставився до суднового кока так само вороже, і Негоро не втратив би нагоди відплатити йому за це, якби Дінго не був здатен «постояти за себе», по-перше, і якби, по-друге, він не став улюбленцем всього екіпажу.

Негоро намагався якомога рідше перетинатися із Дінго. Це не завадило Діку Сенду підмітити, що після випадку з кубиками взаємна ненависть людини і собаки посилилась. У цьому було щось незбагненне.

Десятого лютого стомлюючі штилі, під час яких «Пілігрим» не рухався з місця, чергувалися з поривами зустрічного вітру. Але цього дня норд-ост помітно затих, і капітан Гуль мав надію на швидку зміну вітру. Він мріяв про північно-західний вітер, який дав би можливість шхуні-бригу підняти усі вітрила. З Оклендського порту «Пілігрим» вийшов лише дев’ятнадцять днів тому. Затримка була не така вже й велика, і, якби повіяв попутній вітер, чудово влаштована шхуна-бриг могла би швидко надолужити згаяний час. Але бажана зміна вітру ще не настала. Треба було чекати ще кілька днів.

Як і раніше, океан лежав водяною пусткою. Жодне судно не зазирало у ці широти. Мореплавці залишили їх. Китобої, які полювали у південних полярних морях, не збиралися ще повертатися на батьківщину, і «Пілігрим», який через надзвичайні обставини залишив місце полювання раніше часу, не міг сподіватися на зустріч хоч з якимось кораблем, який іде до тропіку Козерога.

Трансокеанські пакетботи, як вже говорилося, здійснювали рейси між Америкою та Австралією під більш низькими широтами.

Одначе саме тому що море було таким порожнім, воно особливо приваблювало до себе увагу. Водночас, на відміну від поверхового спостерігача, справжнім морякам, людям, які вміють бачити і вгадувати, воно видається безкінечно розмаїтим. Невловима його мінливість захоплює людей, які мають уяву і відчувають поезію океану. Ото пливе пучок морської трави; там довгі водорості залишають на поверхні води легкий хвилястий слід; а ось хвилі гойдають уламок дошки, і так хочеться вгадати, яка подія пов’язана з цим уламком. Безкінечний простір дає багату поживу для уяви. У кожній із цих молекул води, які то піднімаються в димці пари до хмарин, то проливаються дощем у море, приховується, ймовірно, таємниця якоїсь катастрофи. І як же треба заздрити тим допитливим головам, які вміють вивідувати в океану його таємниці, підніматися від його вічно рухливих вод до небесної височини.

Скрізь життя – і під водою, і над водою! Пасажири «Пілігрима» спостерігали, як полюють на маленьких рибок зграї перелітних пташок, які залишили приполярні краї перед приходом зимової стужі. Дік Сенд, перейнявши у Джемса Уелдона разом із багатьма іншими корисними навичками також і мистецтво влучної стрільби, довів, що він однаково гарно володіє рушницею і револьвером: юнак підстрелив на льоту кілька пташок.

Над водою кружляли буревісники – одні абсолютно білі, інші з темною облямівкою на крилах. Іноді пролітали зграї капських буревісників, а у воді проносилися пінгвіни, які на землі такі недолугі й так смішно ходять. Одначе, як зауважив капітан Гуль, обрубки крил слугують пінгвінам справжніми плавниками, у воді ці птахи можуть змагатися з найшвидшими рибами, тож моряки іноді приймають їх за тунців. Високо у небі планерують гігантські альбатроси, розкинувши крила у десять футів завширшки. Вони спускаються на воду і дзьобом шукають собі в ній їжу.

Ці постійно мінливі картини – неймовірно захопливе видовище. Лише людині, глибоко байдужій до природи, море може здатися одноманітним.

Удень 10 лютого місіс Уелдон, прогулюючись палубою «Пілігрима», помітила, що поверхня моря раптово стала червонуватою. Здавалося, воду пофарбувала кров. Скільки бачить око, навсібіч розляглося це загадкове червоне поле. Дік Сенд грався з маленьким Джеком неподалік від місіс Уелдон, вона сказала йому:

– Поглянь, Діку, який дивний колір має море. Звідки це забарвлення?

Може, тут якась морська трава?

– Ні, місіс Уелдон, – відповів юнак, – цього забарвлення воді надають міріади крихітних ракоподібних, які слугують звичайним харчем для великих морських ссавців. Рибалки дуже вдало назвали цих рачків «китовою юшкою».

– Рачки! – сказала місіс Уелдон. – Але вони такі крихітні, що їх цілком можна назвати морськими комахами! Кузен Бенедикт, певно, з радістю додасть їх до своєї колекції. І місіс Уелдон гучно покликала:

– Кузене Бенедикте! Йдіть-но сюди. Кузен Бенедикт вийшов з каюти майже водночас із капітаном Гулем.

– Погляньте лишень, кузене Бенедикте! Бачите величезну червону пляму на морі? – запитала місіс Уелдон.

– Еге ж! – вигукнув капітан Гуль. – Китова юшка! Оце чудова нагода вивчити дуже цікавих рачків, пане Бенедикте!

– Дурниці! – сказав ентомолог.

– Як «дурниці»?! – вигукнув капітан. – Ви не маєте права виявляти таку байдужість! Якщо не помиляюся, ці рачки належать до одного з шести класів членистоногих і у як такі…

– Дурниці! – повторив кузен Бенедикт, заперечуючи головою.

– Одначе! Така байдужість у ентомолога…

– Не забувайте, капітане Гулю, – перервав його кузен Бенедикт, – що я вивчаю комах, зокрема шестиногих.

– Тож вас ці рачки не цікавлять, пане Бенедикте? Але якби ви мали шлунок кита, неймовірно зраділи би такому банкету! Знаєте, місіс Уелдон, коли нам, китобоям, трапляється наткнутися у морі на таку зграю рачків, ми поспішаємо підготувати гарпуни і шлюпки. У таких випадках можна не сумніватися, що здобич десь поблизу…

– Але як можуть такі крихітні рачки нагодувати велетенського кита? – запитав Джек.

– Що ж тут дивного, друже? – відповів капітан Гуль. – Адже готують смачні страви з манки, крохмалю або з борошна найдрібнішого помелу. Так вже вигадала природа: коли кит пливе у цій червоній воді, юшка для нього готова, – йому потрібно лише відкрити свою величезну пащеку.

Міріади рачків потрапляють туди, і він стуляє рота. Тоді рогові пластинки, – так званий «китовий вус», – які щіткою звисають у нього з піднебіння, виконують роль сіті. Ніщо не може вислизнути з його рота, і маса рачків прямує у великий шлунок кита так само просто, як суп у твій животик.

– Ти розумієш, Джеку, – додав Дік Сенд, – що пан кит не витрачає часу на те, аби чистити від шкаралупи кожного рачка, як ти, наприклад, коли їси креветок.

– У той час як велетень-ненажера ласує своєю «юшкою», – сказав капітан Гуль, – кораблю легше підійти до нього, не викликаючи в кита занепокоєння. Найбільш влучна мить пустити в хід гарпуна…

Цієї миті, ніби на підтвердження слів капітана Гуля, вахтовий матрос крикнув:

– Кит на горизонті – попереду з лівого борту! Капітан Гуль випростався на весь зріст.

– Кит! – вигукнув він і в мисливському запалі побіг на ніс.

Місіс Уелдон, Джек, Дік Сенд і навіть кузен Бенедикт пішли за ним. Справді, за чотири милі, під вітром, в одному місці море ніби закипіло. Досвідчений китобій не міг помилитися: серед червоних хвиль рухався велетенський морський ссавець. Але відстань ще була надто великою, щоб можна було визначити породу цього ссавця. Пород цих кілька, і кожна досить різко відрізняється від інших.

Можливо, це один із видів справжніх китів, за якими зазвичай полюють китобої північних морів? У справжніх китів немає спинного плавця, під шкірою у них товстий шар жиру. Довжина справжніх китів іноді сягає вісімдесяти футів, але середня їхня довжина не більше шістдесяти футів. Від одного такого страховиська можна отримати до ста бочок ворвані.

А може, це смугач, який належить до породи спинопе-рих китів, – одна вже назва має викликати повагу в ентомолога. У смугачів – схожі на крила спинні білі плавці завдовжки у половину тулуба, це своєрідний літаючий кит. Але це міг бути і великий смугач, відомий також під назвою смугача-горбача, в нього також є плавець на спині, а завдовжки він не поступається справжнім китам. Поки ще не можна було визначити, до якого виду належить кит, якого помітив вахтовий.

Капітан Гуль і весь екіпаж «Пілігрима» жадібно стежив за ссавцем.

Якщо годинникар, дивлячись на настінні годинники у чужій кімнаті, відчуває нездоланну потребу їх завести, то яке пристрасне бажання загарпунити здобич охоплює китобоя при спогляданні плаваючого в океані кита? Кажуть, полювання на великого звіра захоплює ще більше, ніж полювання на дрібну здобич. Якщо мисливський запал тим сильніше, чим більша здобич, то що ж має відчувати ловець слонів чи китів?

Екіпаж «Пілігрима» хвилювався ще й тому, що судно поверталося на батьківщину недостатньо завантаженим!..

Капітан Гуль пильно вдивлявся вдалечінь. Кита ще важко було роздивитися з такої відстані, але око досвідченого китобоя безпомилково визначало деякі ознаки навіть здалеку: за фонтанами, які виривалися з водометних отворів кита, вже можна було визначити, до якої породи він належить.

– Це не справжній кит! – вигукнув капітан Гуль. – У справжніх фонтани вищі і тонші. Без сумнівів, це й не горбач! Коли фонтан вилітає з шумом, схожим на віддалений гул канонади, можна впевнено сказати, що маємо справу з горбачем. Але тут нічого подібного немає. Прислухайтеся гарненько. Тут фонтан видає шум зовсім інакший.

– Що ти скажеш про це, Діку? – запитав капітан Гуль, повернувшись до юнака.

– Мені здається, капітане, що це смугач, – відповів Дік Сенд. – Дивіться, які потужні фонтани вилітають у повітря. І нібито водяних струменів у них більше, ніж пара. Якщо я не помиляюся, саме ця особливість притаманна смугачам?

– Правильно, Діку! – відповів капітан Гуль. – Жодних сумнівів! Там, у червоній воді, пливе смугач.

– Як добре! – вигукнув маленький Джек.

– Так, дорогенький! Подумати лишень, яка велетенська тварина спокійно смакує собі і навіть не підозрює, що за нею стежать китобої!

– Мені здається, – скромно зауважив Дік, – що це дуже великий екземпляр смугача.

– Беззаперечно! – відповів капітан Гуль, у якого сяяли очі від хвилювання. – Завдовжки щонайменше футів сімдесят.

– Чудово! – вигукнув боцман. – Загарпунити б із півдюжини таких китів, і тоді повністю навантажили б усі трюми нашого корабля.

– Так, півдюжини цілком було б достатньо, – зітхнувши мовив капітан Гуль. Аби краще роздивитися кита, він виліз на бушприт.

– У нас двісті порожніх бочок. От якби впіймати цього кита, – додав боцман, – відразу б заповнили ворванню не менше сотні бочок…

– Так… Не менше сотні! – шепотів капітан Гуль.

– Це правда, – підтвердив Дік Сенд, – але напасти на такого здорованя – справа не з легких.

– Так. Справа важка, вельми важка. У великих смугачів хвіст велетенської сили, і до них треба наближатися дуже обережно. Найміцніша шлюпка розлетиться в друзки від удару їхнього хвоста. Але заради такої наживи варто ризикнути.

– Великий смугач – велика здобич! – сказав один із матросів.

– І вигідна! – додав інший.

– Шкода пройти повз і не привітатися з таким китом! – підсумував третій.

Всій команді страшенно закортіло пополювати. Скільки ворвані було у цій тушці, яка зараз плавала на поверхні води так близько, що, здавалося, рукою дістати можна!

Здавалося, варто лише підставити бочки – і ворвань поллється в них широким струменем. Трохи зусиль – і трюм «Пілігрима» буде заповнено.

Піднявшись на ванти фок-щогли, матроси жадібно стежили за кожним рухом кита, і нетерплячі вигуки видавали їхні почуття.

Капітан Гуль замовк і гриз від напруження нігті. Ніби потужний магніт, смугач притягував до себе «Пілігрим» і весь його екіпаж.

– Мамо! Мамо! – вигукнув маленький Джек. – Я хочу подивитися, як влаштований кит!

– Ох, ти хочеш подивитися на кита, друже? Що ж, а чому б не потішити тебе? Чи не так, друзі? – звернувся капітан Гуль до матросів, вже не в змозі протистояти спокусі. – Людей у нас малувато… Та байдуже, якось впораємося…

– Упораємося, впораємося! – в один голос закричали матроси.

– Мені не вперше доведеться виконувати обов’язки гарпунника, – продовжував капітан Гуль. – Подивимося, чи не розучився я метати гарпун…

– Ура, ура, ура! – загукали матроси.

 


Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.045 сек.)