АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Об’єктивні та суб’єктивні чинники юридичного конфлікту

Читайте также:
  1. Автономні інвестиції. Чинники автономних інвестицій: технічний прогрес, рівень забезпеченості основним капіталом, податки на підприємців, ділові очікування. Модель акселератора.
  2. Бар'єри як чинники, що заважають спілкуванню
  3. В сутністній структурі юридичного конфлікту особливе місце належить його предмету і об’єкту.
  4. Визначення рівня сукупного попиту у базовій моделі рівноваги на товарних ринках ADAS. Чинники сукупного попиту.
  5. Дефіцит державного бюджету, його чинники, види та методи балансування. Державний борг та його вплив на національну економіку.
  6. Економічна сутність сукупного попиту. Цінові та нецінові чинники сукупного попиту. Графічна інтерпретація.
  7. Економічне зростання, його вимірювання і типологія. Чинники економічного зростання
  8. Індуційоване та автономне споживання. Чинники автономного споживання: багатство, запозичення.
  9. Інституційні чинники економічного розвитку: теорія і практика.
  10. Модель сукупної пропозиції. Цінові та нецінові чинники сукупної пропозиції. Рівновага товарного ринку. Механізм дії ефекта храповика.
  11. Неполітичні чинники конфліктності західної та мусульманської цивілізації (за роботою П. Норріс та Р. Інглегарта «Справжнє зіткнення цивілізацій»).
  12. Нецінові чинники короткострокової сукупної пропозиції: ресурсові ціни, продуктивність ресурсів, субсидії підприємствам і податки на підприємства.

Соціологічний підхід вимагає аналізувати феномени у комплексному зв’язку об’єктивних і суб’єктивних факторів, що їх спричинюють. Кожному конфлікту, в тому числі, юридичному, передує конфліктна ситуація. Вона складається з різних життєвих обставин і характеризується різноманітними параметрами: соціальними, територіальними, часовими, психологічно-емоційними тощо. Під конфліктною ситуацією, що породжує юридичний конфлікт, слід розуміти такий збіг обставин у зіткненні людських інтересів, який утворює підвалини для дійсного протиборства між суб’єктами правовідносин.

Конфліктна ситуація в змозі як реально викривати і посилювати протистояння сторін, так і розвиватися приховано, повільно, співпадаючи з т.з. латентною фазою конфлікту (наприклад, таємна підготовка до злочину, чи приховане зростання міжособистісної неприязні); в будь якому разі вона виводить конфліктні стосунки у юридичну площину.

Шляхи формування конфліктної ситуації можуть бути об’єктивними, тобто незалежними від волі й бажання майбутніх суперників (наприклад, скорочення штатів в установі, чи дія стихійних ринкових законів), а можуть бути суб’єктивно утворені (спровоковані) однією з сторін майбутнього конфлікту. Саме тому, кожна конфліктна ситуація має дійсний об’єктивний зміст, але й також може суб’єктивно інтерпретуватися кожною із сторін у відповідності з їх бажанням, цілями і прагненнями.

Отже, в контексті конфліктної ситуації кожному юридичному конфлікту передують об’єктивні чинники, джерела, суб’єктивні мотиви й підстави, які доцільно розглянути.

Величезним об’єктивним чинником конфліктів, передумовою їх появи, чи загострення є соціальна напруга. Це – особливий стан громадської свідомості та поведінки, і специфічна ситуація сприйняття й оцінки дійсності. Масштаби соціальної напруги значною мірою співподають з масштабами конфліктів, або перебільшують їх; так, фіксують напругу міжособистісну, міжгрупову, міжнаціональну або глобальну соціальну напругу в суспільстві в цілому. Загальні передумови соціальної напруги, які свідчать про її об’єктивно - протирічливий характер, полягають в усталеній нерозв’язаній ситуації неузгодженності між потребами, інтересами, соціальними очікуваннями мас, верств, конкретних груп населення і мірою їх фактичного задоволення, що призводить до посилення агресивності, незадоволення чи відчаю, роздратованості й психічної втомленості людей.

Як чинник макро-рівня (глобального чи загальносуспільного) соціальна напруга спричинює значну кількість юридичних конфліктів, відбиваючись у наступних моментах на соціально-психологічному і поведінському рівні:

по-перше, розповсюдження настроїв незадоволення життєвою ситуацією – стрімким зростанням цін, інфляцією, нестабільністю споживчого ринку, відсутністю особистої безпеки, забрудненням навколишнього середовища тощо;

по-друге, під цим впливом втрачається довіра до влади, руйнується її авторитет і відчуття надійності; з’являються почуття небезпеки, песимістичні настрої; виникають ознаки масової занепокоєності, психозів, розповсюджуються захоплення містикою й т.з. “нетрадиційними” цінностями; усталені норми життя, на жаль і правові, втрачають своє традиційне соціальне підгрунтя;

по-третє, на поведінському рівні соціальна напруга може виявлятися як у стихійних масових діях (ажіотажний попит і купівля, наприклад), так і у мітингах, страйках, демонстраціях, погромах та інших формах громадської непокори, ще й у добровільній міграції в інші регіони і за кордон.

Соціальну напругу нерідко супроводжує зростання активності різних громадсько-політичних формувань у боротьбі за владу і вплив на маси, активізація різноманітного напрямку, злочинних елементів і криміналізація суспільного життя в цілому.

Отже, показники соціальної напруги в найбільш наочний спосіб відбивають загострення соціальних протиріч, що спричинюють конфлікти. Але юридичний конфлікт може виникнути і на терені відносно стабільної соціальної системи й спокійного соціуму. Слід враховувати, що у підвалинах конфліктної взаємодії приховано містяться добре відомі дослідникам загальні джерела: Влада, Багатство, Гідність і Престиж. Ці вихідні джерела з глибинною суттю пояснюють неформалізовану мотивацію будь-яких соціальних (в т.ч. юридичних) конфліктів, де об’єктивні чинники переплітаються з суб’єктивними настановами і мотивами, за якими діють рушійні сили конфлікту.

Аналізуючи спричиненність конфліктної поведінки людей завжди можна помітити, що вона обумовлена прагненням задовольнити свої інтереси, досягнути певних потреб, захистити власні цінності й нормативні системи, що є прийнятими. Користь, помста, ненависть, образа чи незадоволенність, заздрість, прагнення збагатіти себе за рахунок інших тощо – це лише невелика частина мотивів міжособистісних і побутових конфліктів, які зустрічаються у судовій практиці. Психологічні фактори конфліктогенності впливають і на розвиток економічних та політичних процесів; громадська свідомість реалізується через розум, почуття та події, а звідси – позиції, думки, вчинки, дії конкретних людей, яким можна надавати правової оцінки.

Не менш різноплановими, але дещо іншими виглядають причини конфліктів, в яких задіяні соціальні групи, верстви, колективи (політичні, трудові, громадські) – це економічні проблеми, управлінська неспроможність, політичні симпатії чи антипатії, прагнення до влади, національна гідність та багато інших. Зрештою, мотивація конфліктів між державами, які торкаються інтересів цілих народів чи націй є більш крупною, але також виходить з інтересів (територіальних, політичних), потреб (ресурсних, громадських), цінностей (духовно-релігійних, ідеологічних) тощо.

Отже, пояснення природи соціальних конфліктів має усталену традицію через аналіз протиборства інтересів; крім того, потреби у безпеці, визнанні ідентичності, соціальній належності також мотивують конфліктну боротьбу; ціннісні системи (в т.ч. правові) стають об’єктом захисту чи рушійною силою в конфлікті будь-якого масштабу і надають йому, як правило, гострого та ірраціонального характеру.

Для пояснення причин значних соціальних конфліктів, які набувають юридичного характеру повільно, можна продуктивно використовувати так звану концепцію депривації, що відповідає вимогам соціально-правового підходу. Вперше її започаткував польський вчений Є.Вятр у “Соціології політичних відносин”; мова йде про передконфліктний стан, для якого характерна явна розбіжність між очікуваннями, сподіваннями людей і можливістю їх задовольнити. Конфліктологи з’ясували, що з часом депривація може скорочуватися, лишаться незмінною, або посилюватися; це залежить від співвідношення об’єктивних умов і суб’єктивних зазихань. Але посилення депривації безпосередньо впливає на ймовірність появи конфліктів соціально-правового характеру. Адже, по-перше, це трапляється, коли зменшуються можливості реалізувати вже сформовані потреби; по-друге – якщо соціальні позиви зростають скоріше, ніж реальні можливості їх вдовольнити.

В державах і суспільствах, що знаходяться у стані переходу від тоталітаризму (чи авторитаризму) до демократії, політично-правова сфера є досить конфліктною. Це пояснюється специфічними умовами політичної і соціально-економічної транзиції – за допомогою правових засобів, норм закріплюються нові економічні відносини, утверджується економічний і політичний плюралізм, змінюється правовий статус різних форм власності, реформування політико-правової системи відбувається на концептуально нових засадах, а соціально-економічно диференційоване суспільство життєво потребує правової мотивації свого поновленого стану.

Як справедливо помічає Ю.М. Тодика, підстави державно-правових конфліктів нерідко перебувають за межами права і зумовлені станом економіки, політики чи конфронтаційним стилем владних відносин. Звідси, він узагальнює комплекс політичних факторів, які прямо чи опосередковано впливають на напруженість державно-правових конфліктів: різкий перехід від однієї пануючої марксистсько-ленінської ідеології, від керуючої ролі комуністичної партії до політико-ідеологічного плюралізму; протиріччя між динамізмом політичних зрушень в Україні та необхідністю збереження стабільності політичної системи, законності і правопорядку; гальмування завдань побудови правової держави, демократичного громадянського суспільства через необхідність подолання залишків антидемократичної спадщини; неузгодженість між новими демократичними інститутами, широкими соціально-політичними правами і свободами громадян України і обмеженими формами й можливостями їх реалізації за сучасних умов1.

Разом з тим, як свідчить практика України та інших країн СНД, державно-правові (у більш широкому контексті, політико-правові) конфлікти мають своїми підвалинами і чисто юридичні чинники, до яких, за думкою харківських вчених, відносяться: відсутність у владних структур вагомого досвіду вирішення складних питань державотворення в режимі консенсусу; відставання процесуальних конституційно-правових норм від матеріальних; відсутність достатнього комплексу організаційно-правових механізмів розв’язання конфліктів між різними суб’єктами державно-правових відносин; відносно низький рівень політико-правової культури населення і державного апарату; суперечки між законодавчою, виконавчою владою і головою держави щодо повноважень і компетенції; протиріччя у законодавстві; відсутність зваженої стратегії державного будівництва; неякісне правове регулювання суспільних стосунків; порушення суб’єктами державно-правових відносин норм Конституції і законів, міжнародно-правових актів, які ратифіковані парламентом; різне тлумачення гілками влади конституційних норм; спроби окремих територій змінити свій правовий статус або ввійти до складу іншої держави; несформованість легітимних владних інститутів; утворення незаконних військових формувань; дії по підриву безпеки держави чи, по розпалюванню національної та релігійної ворожнечі; тощо2.

Соціологія права, крім того, приділяє увагу такому аспекту виникнення юридичних конфліктів, як соціальне підгрунтя процесу створення законів. Тут можна виокремити такі конфліктні підстави: по-перше, помилкове відбиття у законі проблемної ситуації, що потребує правового врегулювання; по-друге, неузгодженність мети й завдань правового акту з нормативно закріпленими засобами його реалізації; по-третє, кон’юнктурне просування окремими (часто вузькими) соціально-політичними угрупованнями бажаних норм до чинного законодавства, що не відповідають (або протирічать) інтересам головних соціальних верств.

З ідеального погляду закон повинен адекватно відбивати стан суспільних відносин, що регулюються, в іншому випадку виникає підгрунтя для неминучих соціально-правових конфліктів. Загроза їх появи посилюється, якщо прийняття закону обумовлено надзвичайними обставинами чи строк його підготовки жорстко лімітований. Як наслідок, з’являються неякісні закони, які у кращому випадку не зможуть працювати і перетворюються у “мертву норму”, а за більш хибних умов – породжують конфлікти правозастосування, що можуть довести і до озброєного протистояння.

Оскільки сучасна конфліктологія вважає безконфліктну модель суспільного розвитку ідеологічною догмою часів стагнації, то мова не йде про те, щоб повністю виключити юридичні конфлікти з життя, а про забезпечення їх розв’язання таким чином, який би відповідав законним інтересам правосуб’єктів. Але в основі конфліктів правореалізації та правозастосування досить часто полягають чинники, пов’язані як із вадами нормотворчості, так і загально правового характеру:

- нерозробленість механізмів зняття протиріч (колізій) під час виникнання закону;

- невизначеність функцій та засобів дії відповідних компетентних установ (посадових осіб) щодо розв’язання юридичних конфліктів у галузі правозастосування;

- інколи, відсутність необхідних легітимних інститутів, яким належить впроваджувати механізм контролю за реалізацією закону та здійснювати колізійне право;

- правовий нігілізм, що обумовлений низьким престижем законів та зневірою до правозахисту і режиму законності в цілому;

- низька правова і загальна культура, примітивний рівень правосвідомості у значних верств населення і явної частини посадових осіб во владі.

За умов соціально-економічної нестабільності юридичні конфлікти між центром і місцями (регіонами) стають дуже ймовірними, особливо з питань бюджету, розподілу ресурсів, ступеню взаємозалежності. Так, Конституція України посилила повноваження Президента і Кабінету Міністрів по формуванню владних структур на місцях, що надало можливісті центральній виконавчій владі ефективно впливати на регіональні процеси. В той же час, це посилення практично позбило громадян можливостей впливати на вибір та дії своїх керівників по лінії виконавчої влади, оскільки вони призначаються зверху і підзвітні Президенту та Кабінету Міністрів. Це утворює потенційну конфліктну ситуацію на терені: «місцеве населення - виконавча влада», яка за цих умов, є соціально недоторканою і майже неконтрольованою а ні парламентом, а ні суспільством. Тому владним виконавчим структурам слід зважено і розумно використовувати свої повноваження, щоб не порушувати інтересів населення відповідних територій; адже це може привести не тільки до соціально-правових, а й політично-правових конфліктів, бути підставою для антиконституційних дій та виступів, сепаратистських настроїв і тенденцій порушення територіальної цілісності України, протистояння центру і регіонів, що загрожує руйнівно відбитися на стані держави і режимі законності.

Стратегія соціально-політичних і економічних зрушень та супроводжуючі її конфлікти сьогодні зосереджені на лінії: індивід – суспільство – держава. Для нас вже перестали бути абстракцією – урядова чи парламентська криза, державно-конституційний конфлікт, загроза імпічменту президенту чи відставки уряду. Вийшли з латентного стану конфлікти між виробничою і невиробничою галуззю, між сферою надання послуг, пропонування товарів і соціальними можливостями їх споживання, між безробіттям, що зростає, і невиправдано поширеною сферою адміністративного управління. Всі конфлікти цього ряду мають перспективи перетворитися на «змішані» юридичні, хоча й обумовлені вони більш широкими чинниками.

За думкою російського конфліктолога О.Г.Здравомислова, виникли нові конфлікти, пов’язані з боротьбою за владу, вплив, власність, престиж та інші засоби самоствердження у соціально-політичному просторі. Вони, у свою чергу, послабили ситуацію правопорядку й законності, певним чином функціонально послабили силові органи, що привело до некерованості процесу “первинного накопичення”, формування т.з. “кримінальних капіталів”, зростання немотивованих приватновласницьких зазіхань. Як наслідок, насильство чи його загроза широко розповсюдились у конфліктних відносинах, посилилась криміналізація багатьох сторін соціального буття, виникли нові форми злочинності (рекет, торгівля зброєю, наркобізнес, проституція і сутенерство, “заказні” вбивства, інформаційне “піратство”, експорт неліцензованої продукції, ухилення від сплати податків тощо)1.

Криміналізація суспільства тягне за собою руйнування довіри до влади, посилення почуття соціальної незахищеності, невпевненості у майбутньому, крім того, вона перетворює боротьбу зі злочинністю у первину мету держави, яка відсуває на задній план болючі соціальні проблеми. Все це посилює необхідність теоретико-практичної розробки проблем юридичної конфліктології.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)