АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Утворення грошового ринку

Читайте также:
  1. IX. Ланцюжок утворення вартості
  2. Австрійська імперія 50-60 рр. ХІХ ст. Утворення Австро-Угорщини
  3. Банківська система; депозитний та грошовий мультипликатори: елементи розподілу депозитних грошей, сутність та кількісна визначеність депозитного та грошового мультиплікатора.
  4. Банківська система; депозитний та грошовий мультипликатори: елементи розподілу депозитних грошей, сутність та кількісна визначеність депозитного та грошового мультиплікатора.
  5. Валютний курс: сутність, режими курсоутворення, паритет купівельної спроможності та зв’язок з платіжним балансом.
  6. Валютний курс: сутність, режими курсоутворення, парітет купів.спроможності та зв’язок з платіжним балансом.
  7. Валютний курс: сутність, режими курсоутворення, парітет купівельної спроможності та зв’язок з платіжним балансом.
  8. Взємодія попиту та пропозиції на ринку праці
  9. Види цін та методи ціноутворення
  10. Визначення місця даного готелю на ринку туристичних послуг. Охарактеризувати контингент мешканців та середній рівень завантаженості протягом року і порівняно з минулим
  11. Вимоги щодо ціноутворення та фінансових відносин.
  12. Відвалоутворення розкривних порід при відкритому способі розробки

Розвиток торгівлі — важливе джерело первісного нагромадження грошових засобів купцями та лихварями й формування грошового ринку. Проникнення торгового капіталу в ремісниче і мануфактурне виробництва передбачало генезис ринкового устрою в економіці європейських країн.

З метою забезпечення правильності укладання торговельних угод в Італії з XII ст. почали карбувати важку (вагою понад 20 г) срібну монету — гросо. Доки цією справою займалися італійські монетники, гроші залишалися повноцінними. Потім, коли їх почали карбувати королі, сеньйори, єпископи, у великих містах, у тому числі й за межами Італії, гроші стали знецінюватись.

Потреба у повноцінних засобах обігу зумовила появу в XIII ст. золотої монети, відомої під загальною назвою голдин вагою 3,25 г. У Голландії подібні монети називали гульденами, у Флоренції — екю, Англії — соверенами, Венеції — дукатами та ін.

Пізніше вага золотої монети зменшилася до 2,5 г, а своєрідним міжнародним еквівалентом став флорин, що свідчило про могутність Генуї, Флоренції та Венеції.

У XV ст. у Німеччині, в Йоахімсталі, де відкрили новий срібний рудник, почали карбувати знаменитий німецький талер, вага якого становила 30 г. Проте ця монета також швидко знецінилася.

Виникнення різноманітних монетних систем і одиниць зумовило необхідність операцій з обміну грошей. Таким чином виокремилася професія міняйл, які орієнтувалися в грошових системах і відрізняли повноцінну монету від фальшивої, займалися переказом грошових сум і лихварством (їх називали банкіри — від слова банко — лава, на котрій сидів у ломбарді міняйло). З XIII ст. у зв'язку з розоренням незначних працівників міста й села і розширенням торгівлі кредитно-позикові операції набули значного розвитку, особливо у сфері транзиту й оптових операцій. Діловим людям було незручно й небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей, тому вони могли отримати їх від агентів міняйла, які перебували там, де пролягали торгові шляхи, пред'явивши його розписку (вексель), завірену спеціальною особою — нотаріусом. У XIV—XVI ст. утворення банківських контор і банків набуло широкого розмаху. Характерно, що виокремлення фінансової діяльності в особливу галузь відбувалося насамперед в Італії. Наприклад, у Генуї банк "Сан-Джорджо" виник ще в XI ст., а в XV ст. його капітал перевищував 10 млн лір. Італійці успішно опановували такі інструменти, як векселі, кредит, торговельні угоди, позики тощо. У Безансоні, імперському місті у Франш-Конте, у XV ст. намагалися заснувати центр грошового рийку. Хоча цього не сталося, ярмарки без місця, що кочували і збиралися в різних містах, завжди називали Безансон. Його господарем була Генуя, і його вважали законодавчим органом фінансового світу — своєрідною міжнародною фондовою біржею. Тут установлювали курс грошей, здійснювали грошові перекази, підписували фінансові угоди. У XV ст. обсяг угод становив майже 40 млн золотих флоринів. Це був попередник майбутніх біржу Лондоні й Антверпені.

В Італії у XV ст. у більшості міст діяли заклади, які давали позики під заставу речей, збирали за це близько 5 %. їх ініціаторами були францисканські монахи. Спочатку такі установи називали горою милосердя, потім — ломбардами. Перший ломбард заснували в Перуджі (провінція Ломбардія, звідси й назва установи) в 1462 р. Через 50 років вони функціонували вже у 87 містах Італії. Найстаріші вільні форми капіталу — торговий і лихварський — у XIV—XV ст. проникали у виробництво. Купці оптом закупляли сировину та перепродували її ремісникам. Потім вони скуповували готові вироби для продажу. Ремісник не мав права займатися справами ринку сировини і працював на торговця-скупника як найманий робітник-надомник. Так виникла рання форма капіталістичного виробництва — розсіяна мануфактура. У XIV—XV ст. у найліпших умовах перебували міста Південної Європи. Найурбанізованішими вважали Північну й Центральну Італію, де відстань між містами не перевищувала 15—20 км.

У XVI—XVII ст. на державному і міжнародному рівнях створили національні та міждержавні кредитно-грошові системи. Із розвитком світової торгівлі й формуванням світового ринку завдяки Великим географічним відкриттям національні грошово-кредитні системи поступово перетворилися на міжнаціональні. Формувалися інститути ринку капіталів паралельно ринкові товарів. Усе це відбувалося у Західній Європі в результаті еволюції ярмарків.

Ярмарком капіталів, центром платежів європейського рівня були у XIII ст. Женева, у XV ст. — Ліон (Франція), а в кінці XVI ст. — П'яченца (Італія). На ярмарку в П'яченці неподалік від Генуї з усієї Європи на початку XVII ст. (до 1622 р.) привозили не товари й особисті гроші, а величезну кількість векселів. Це було об'єднання (на зразок клубу), утворене внаслідок укладання спільної угоди декількох десятків купців із Генуї, Мілана і Флоренції (прообраз сучасного Паризького клубу). Щоб вступити до об'єднання у П'яченці, потрібно сплатити заставу в 3 тис. екю. Самі члени товариства встановлювали котирування — обмінний курс для розрахунків під кінець кожного ярмарку. На умовах особистої секретності купцям-міняйлам і представникам великих фірм дозволяли бути присутніми під час визначення котирування.

Отже, у Європі вже у XVII ст. функціонували товарні та кредитні ярмарки, які були основою для створення у загальносвітовому масштабі товарно-сировинних і фондових бірж.

Зі зміцненням свого становища у середині XVII ст. Амстердам став центром товарного і грошового ринків. Зі становленням міста Нідерландів як світового центру капіталів почалася ера занепаду ярмарків в Європі з переважанням на них кредитних угод. Товарно-сировинні ярмарки діють і нині, а ярмарки капіталів трансформувалися у фондові біржі. Домінування оптової торгівлі над роздрібною сприяло процесові формування й іншого типу бірж, які функціонуватимуть паралельно з ярмарками. Біржі— найважливіший інститут ринкової інфраструктури. З XVII ст. їх визначали як місце зустрічі банкірів, торговців, негоціантів (купців-оптовиків), біржових маклерів і агентів банків, комісіонерів та інших осіб.

Тривалий період ці зібрання називали по-різному: у Брюгге (Голландія) вони відбувалися в особняку Ван-дер-Бюрса (звідси й назва біржа); у Ліоні — площею обмінів; у містах Ганзи — купецькими колегіями; у Марселі — ложею. У Голландії (Брюгге) біржа виникла у 1409 р., Антверпені —1460, Амстердамі —1530, Лондоні — 1564, Парижі — 1563, Берліні — 1716, Нью-Йорку — 1772 р.

На початку становлення (середньоморські біржі з'явилися ще у XIV ст. — Венеція, Генуя, Флоренція, а у Стародавньому Римі ще у II ст. до н. е.) на них укладали угоди — товарні, вексельні, страхові. Одночасно це був ринок — товарний, грошовий та цінних паперів. Із XVII ст. відбувалася їх диференціація: в Амстердамі виокремилася страхова біржа, котра працювала лише три дні на тиждень; закупки в Англії та навколо Парижа здійснювали за зразками товарів; в Амстердамі водночас формується ринок цінних паперів — акцій Ост-Індської компанії (прообраз фондової біржі); облігації державних позик продавали у Венеції та Флоренції ще на початку XIV ст.; з того самого часу на ярмарках Лейпцига продавали акції німецьких рудників; ринок цінних паперів діяв із XV ст. у містах Ганзи. Отже, фондові біржі в Європі виникли у Середземномор'ї ще у XV ст.

Водночас в Амстердамі набувають чинності перші спекулятивні угоди. На грі акцій часто збагачувалися маклери — представники торговців, а купці бідніли. Недосконалість ринкової інформації виявилась уже на початку становлення ринкових відносин.

До 1747 р. офіційні курси акцій не друкували, що давало змогу маклерам наживатися. Вони перші отримували інформацію про збільшення або зменшення курсу акцій. Цьому сприяв і обмежений доступ на біржі — укладати угоди мали право тільки купці й маклери. Хоча спекуляцію на акціях не вважали головною діяльністю Амстердамської та Лондонської бірж, але вони забезпечили тріумф паперових грошей усіх видів. Обміни зростали, металевих грошей не вистачало. Хоч паперові гроші виникли ще в Китаї IX ст. до н. е., для Європи вони стали потрібними лише у XVI—XVII ст. Поява таких грошей наблизила процес утвердження ринкової економіки. Процеси запровадження ще у XIII ст. у містах-республіках Італії векселів і облігацій державної позики, потім прийняття в обіг різних банківських білетів завершилися поширенням у Європі у XIV—XVII ст. паперових грошей. Випуск їх кількості спочатку прирівнювали до маси металевих у співвідношенні 1:3 або 1:4. Насправді, особливо у XVII ст., співвідношення становило 1:15. Банки та біржі відігравали провідну роль в "агресії" паперових грошей в Європі, забезпеченні повноцінного обігу цінних паперів і грошей. Найлегша ліквідність, активний обіг — один із секретів досягнення успіхів в економіці Нідерландів та Англії XVI—XVII ст. (Ліквідність — легке перетворення матеріальних цінностей на готівкові гроші.)

На Сході також діяло багато ярмарків: в Індії" країнах Арабського халіфату, відбувалися іноді й у Китаї. Інститутів на зразок Амстердамської або Лондонської бірж не було, проте існували великі зібрання негоціантів (купців). Ярмарки на ісламському Сході називали "маусі" (походить від назви мусонних вітрів, коли до гавані Червоного моря прибувало багато торговельних кораблів з Індії. Індонезії, Північної Африки). Найактивніші ярмарки були в Єгипті, Сирії, Аравії. В XII ст. вісь мусульманської торгівлі розміщувалася в напрямі Перської затоки і Багдада, потім вектор руху відхилився до Червоного моря й Єгипту. Сюди пролягали і караванні маршрути, тут організовувалось багато незначних ярмарків.

На початку Середньовіччя банків не було взагалі. Міняйли (перші банкіри) вперше появилися на територіях середземноморських країн. Більшість із них переїздили з одного ярмарку на інший або поступово приживалися на ринках італійських міст-держав. До промислової революції в Англії банківська справа в Європі намагалася зайняти пануюче становище в економіці тричі: у 1300 p. у Флоренції; з середини XVI ст. до 1620 p. у Генуї; у XVIII ст. в Амстердамі. Проте еволюції загальноєвропейського рівня не відбулося. Успіхи змінювалися на тривалий період послабленням у розвитку кредитних операцій.

Загалом поширенню ринкових відносин у містах-республіках Італії перешкоджали феодальна система і децентралізація країни. Саме італійці Каспійським і Чорним морями добиралися до Індії та Китаю, торгували у Франції, Іспанії, Португалії, Англії, Нідерландах. Головне їх заняття полягало у здійсненні грошових операцій. Флоренція споряджала купців готівковими грошима, надавала дешеві кредити. Від Чорного моря до Північного, від Арагону до Вірменії виконували непрості операції з грошима: переказ, трансферт від однієї філії до іншої.

Нелегка боротьба з іншими компаніями завершилась завоюванням флорентійцями і ринку Англії, що сприяло розвитку грошових операцій у цій країні. Після того, як король Італії Едуард III не сплатив борг банкірам у середині XIV ст., флорентійці не могли впливати на європейський континент. Економічне піднесення Італії змінилося занепадом. Завдяки завоюванню Центральної та Південної Америки збільшився вплив Іспанії й Португалії. У 1550—1560 рр. діловий центр грошового і кредитного обігу перемістився у Геную. Тут почали діяльність і банкіри з Флоренції. Генуезці були кредиторами Іспанської корони, контролювали процес доставки золота і срібла в Європу, потіснивши зі свого ринку Антверпен. Врахувавши досвід німецьких купців, які збагатіли в період розвитку Ганзи і втратили багатство у результаті знецінення срібла, внаслідок його безконтрольного завезення в Європу з Америки, генуезці за допомогою векселів взяли під контроль обіг золота в Європі. Населення Генуї першим зрозуміло, що у зв'язку із знеціненням срібла подорожчає золото, тому впровадило векселі, котрі забезпечували стабільність ціни на золото.

Слід зазначити, що саме з метою збереження торговельних зв'язків Візантії зі Сходом у другій половині IX ст. відокремлювалися міські республіки — Венеція, Генуя, Флоренція — від імперії. У XI—XII ст. в Італії, раніше, ніж будь-де в Європі, почали застосовувати найману працю в ремісничому і сільськогосподарському виробництвах. У цій країні водночас виникли перші європейські приватні комерційні банки з новим комплексом активних і пасивних операцій.

Ярмарок в П'яченці закріпив зростаючу роль банкірів в економіці Європи. Там поширення набув кліринг (система безготівкового рахунку) у розрахунках міжнародної торгівлі. Криза сталася на початку XVII ст. унаслідок значної кількості наприкінці XVI ст. білого металу на європейському ринкові. У результаті того, що в обігу перебували значні металеві гроші, зростання ціни векселя припинилося. Це призвело до занепаду ринку цінних паперів у Генуї.

У подальшому панування банків відновилося в межах чотирикутника: Амстердам — Лондон — Париж — Женева. Найвпливовішими у XVШ ст. вважали банки Амстердама. У них на високому рівні відновили операції з кредитом і обліком векселів. Однак у результаті значного боргу Франції перед Нідерландами й Італією в роки Французької буржуазної революції банки Амстердама збанкрутували (1789). Французам, котрі одними із перших освоїли ази ринкової економіки, не вистачило досвіду для здійснення масштабних операцій.

До створеного у 1694 р. Англійського банку, який уперше отримав емісійне право, державні банки займалися лише депозитами і переказами із рахунків, не видавали позики й аванси. З найдавніших часів це була прерогатива приватних банків.

Новий етап у розвитку банків почався у кінці XVIII — на початку XIX ст. Саме тоді державні банки виникають і на території України. Таким чином завершився процес формування інфраструктури, яка подібна до сучасної. Виникли рекламні агентства, страхові компанії тощо. Формування в Європі найважливіших інститутів інфраструктури ринку сприяло становленню ринкової економіки вільної конкуренції.

Економічна думка

Першими осмислити капіталістичну ринкову економіку намагалися меркантилісти. Поняття меркантилізм походить від латинського слова — торгувати. В англійській і французькій mercantile означає "торговий", з італійської mercante перекладається як "торговець" або "купець". Варто зауважити, що меркантилістська система насправді — значно складніша концепція.

Меркантилізм — система поглядів на розвиток економічних відносин у сфері обігу, й економічна політика низки держав, яка ґрунтується на принципах протекціонізму, що відповідає періоду занепаду феодального й формуванню капіталістичного виробництв. Це перша спроба теоретично проаналізувати економічну дійсність періоду доіндустріальної та переходу до індустріальної економіки.

Найяскравішим виявом сутності меркантилізму є вираження поглядів і поточних потреб представників торгового капіталу, обґрунтування економічної політики в період утвердження мінового (або ринкового) господарства, намагання теоретично охарактеризувати мінове господарство.

Як відомо, процес витіснення натурального виробництва товарно-грошовим, а по суті ринковими економічними відносинами, охоплює конкретний історичний період. К. Маркс назвав його періодом "первісного нагромадження капіталу". Значна частина економістів пов'язували цю епоху з Великими географічними відкриттями, котрі сприяли розвитку міжнародної торгівлі. Гроші вважали тією економічною силою, що протистояла ролі феодального маєтку. Більше того, власники останнього, перебуваючи у ринкових відносинах, постійно потребували значних грошей. Силу не тільки окремих господарських одиниць, а й держав вимірювали безпосередньо їх грошовими ресурсами.

Меркантилісти, хоч і не погоджували між собою ні принципів, ні аналітичної структури, але майже протягом трьох століть дотримувалися спільних загальних положень. Вони звертали увагу на те, що золото і будь-який скарб — показники багатства країни. Також вважали доцільним:

1) підтримувати владою імпорт дешевої сировини для промисловості та забороняти її експорт;

2) регулювати зовнішню торгівлю з метою забезпечення припливу в країну золота і срібла;

3) встановлювати протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, а також заохочувати експорт, особливо готової продукції;

4) збільшувати чисельність населення, щоб підтримувати низький рівень заробітної плати, розширяти бази оподаткування і нагромадження капіталу.

Отже, багатство країни меркантилісти вбачали у золоті та сріблі, а його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс.

При меркантилізмі національне промислове виробництво контролювалося торговим капіталом і розвивалося вже на комерційній основі. Купець приблизно знав ринок, обсяг попиту, міг забезпечити постачання товарів, котрі використовували в домашньому виробництві. Оскільки дорогого устаткування ще не було, то купець нічим особливо не ризикував, беручи на себе відповідальність за виробництво. Тому до кінця XVII ст. промислове виробництво в Західній Європі й до середини XIX ст. в Україні залишалось звичайним додатком до торгівлі.

У доіндустріальній економіці у результаті браку регулярної зайнятості, фабричної дисципліни, як і раніше, переважала думка про нееластичність попиту. Характеризуючи меркантилістські положення про перерозподіл національного багатства між країнами, активне сальдо торговельного балансу, в яких обґрунтовується потреба перевищення експорту над імпортом, заохочується експорт капіталу та залучення в країну іноземного золота, можна зробити висновок, що тільки політика "розори сусіда" збагатить націю.

Розвиток меркантилістських економічних понять про державне регулювання зовнішньої торгівлі, ототожнення грошей і багатства та інших понять слід розглядати з урахуванням двох етапів, які виокремлюють у меркантилізмі, а саме раннього і пізнього. Головним критерієм їх розрізнення є шляхи досягнення активного балансу.

Ранній меркантилізм виник ще до Великих географічних відкриттів і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього періоду був Вільям Стаффорд (1619—1683, Англія). У цей період торговельні зв'язки між країнами розвивалися недостатньо активно і мали епізодичний характер. З метою досягнення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним: по-перше, встановити найвищі ціни на товари, які експортуються; по-друге, в цілому обмежити імпорт товарів; по-третє, не допустити вивезення з країни золота і срібла (з якими ототожнювали грошове багатство держави). Меркантилісти з їх системою "грошового балансу" пропонували запровадити високі мита на ввізні товари, наглядати за іноземними купцями з метою забезпечення витрачання виручених ними грошей у країні перебування.

Отже, теорію раннього меркантилізму можна визначати як теорію грошового балансу. Проте слід зауважити, що представники цього напряму ще не мали чіткого уявлення про зв'язок торгівлі та грошового обігу. їхня концепція номіналістичного походження грошей, започаткована ще у стародавні часи (про неї йдеться і в праці Арістотеля (IV ст. до н. е.)), була помилковою. Останній, як відомо, вважав, що монета функціонує не за природою, а її встановлюють люди, і вони можуть змінити її або вилучити з обігу. Міркуючи так, меркантилісти заперечували не лише товарну сутність грошей, але й їхній зв'язок з дорогоцінними металами.

Однак у період раннього меркантилізму, як і в середні віки, уряд займався "псуванням" національної монети, зменшуючи її вартість і вагу, сподіваючись зацікавити іноземних купців обмінювати їх гроші на іноземні та купувати більше товарів. Перетворення грошей на умовний знак, фіксоване співвідношення золотих і срібних монет, що були в обігу (система біметалізму), виправдовувалися як фактами обігу неповноцінних грошей, так і неправильною думкою про те, що золото і срібло є грошима лише завдяки їхнім природним властивостям.

Пізній меркантилізм тривав із другої половини XVI до середини XVII ст., хоч окремі його складові продовжували виявлятися і в XVIII ст. Торговельні зв'язки між країнами стають розвиненими і регулярними. Цьому сприяло заохочення розвитку національної промисловості та державної торгівлі. На думку меркантилістів, щоб досягти активного торговельного балансу, потрібно було: 1) завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держава мала стимулювати виробництво товарів на експорт), а також перепродуючи товари з одних країн в інші (політика реекспорту); 2) дозволяти імпорт товарів, окрім предметів розкоші, якщо в країні зберігався активний торговельний баланс; 3) вивозити золото і срібло з метою укладання вигідних торговельних угод шляхом посередництва, тобто для збільшення їх кількості у країні і збереження активного торговельного балансу, який приведе до активного платіжного балансу, а отже, до припливу золота і срібла з-за кордону. Пізні меркантилісти змінили акцент у теорії монетаризму, протиставляючи ідеї грошового балансу ранніх меркантилістів ідею торговельного балансу, згідно з якою держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів. Здійснюючи політику протекціонізму, меркантилісти пропонували продукувати у власній країні якомога ширший набір виробів, водночас не допускаючи ввезення таких самих товарів із-за кордону.

Визнаючи товарну сутність грошей, їх цінність пізні меркантилісти, як і попередники, вбачали у природних властивостях золота і срібла. Але саме вони зумовлювали перехід від металевої до кількісної теорії грошей і системи монометалізму. Якщо ранні меркантилісти ототожнювали багатство країни із золотом і сріблом, а функцію грошей розглядали як засіб нагромадження, то представники пізнього напряму поняття "багатство" розглядали як надлишок продуктів, який можна перетворити на зовнішньому ринку на гроші, котрі були для них не тільки засобом нагромадження, а й засобом обігу. Підтримуючи посередницьку торгівлю, представники пізнього меркантилізму відстоювали обіг грошей як капіталу, особливу увагу вони звертали безпосередньо на взаємозалежність між кількістю грошей в обігу і рівнем цін товарів, які реалізовували на ринку.

Такий "виробничий" меркантилізм у Західній Європі відобразили Томас Мен (1571—1641) і Ніколас Барбон (1640—1698). Меркантилісти цього періоду широко пропагували трудову етику в дусі християнської моралі, працю трактували як одне із джерел багатства. Вони вважали, що отримане таким шляхом багатство переважало над золотом, добутим у рудниках.

Н. Барбон у "Нарисі про торгівлю" (1690) висловив ідеї потреби вільної торгівлі, повний оптимізм стосовно розвитку ринкових відносин. Оскільки товари відтворювальні, то вони — не вичерпні. Погляд бізнесмена-практика і вченого дав йому змогу побачити у вартості товару багатофакторні явища. Н. Барбон, з одного боку, розумів, що у вартості треба шукати трудовий зміст, і цим випередив класичне розуміння економічних явищ. З іншого боку, він вважав, що "вартість усіх товарів випливає з їх корисності. Безкорисні речі не мають жодної цін-ності"1. Його погляди подібні до сучасного розуміння вартості й ціни. "Ліпшим суддею цінності товарів є ринок, адже за наявності покупців і продавців найкраще виявляється кількість товарів і потреба в них. Речі коштують саме стільки, за скільки їх можна продати"1. Це було написано майже за 90 років до А. Сміта.

За Барбоном, особливу роль відігравав процент. За допомогою процента на капітал бізнесмени можуть визначати свої реальні доходи і збитки. Фактично йдеться про альтернативні витрати і доходи. "Те, що купець отримує на проценти, — його дохід, що нижче них — збиток, якщо купець одержує тільки проценти на власний товар, то це не дохід і не збиток. Інший спосіб використання процентів— за ними вираховують вартість земельної ренти, встановлюють ціну на землю під час купівлі та продажу. Залежно від величини процентної ставки визначають ціну землі в країні", — зазначав Н. Барбон.

Помилковим було його твердження про потребу встановлення законом процентної ставки і вартості грошей з метою забезпечення стабільності грошово-кредитної сфери. Тенденціям постіндустріального розвитку і сучасному розумінню сутності, корисності благ відповідала така його сентенція: корисність усіх товарів полягала в тому, аби задовольняти потреби особи. Є дві головні потреби, з якими людина народжується, — потреби тіла і духу. Якщо потреби тіла обмежені, то потреби духу безкінечні. Більшість речей призначена для задоволення потреб духу, а не потреб тіла.

Торгівля в цей період почала використовувати інші засоби обігу у вигляді векселів та інших цінних паперів. Поступово грошові кошти у формі металевих монет зникали з обігу, а їх позиції займали паперові грошові знаки.

Отже, для теорії та практики обох періодів меркантилізму характерні такі ознаки:

1) єдиний об'єкт і предмет дослідження процесів і основних показників господарського життя — відповідно становлення капіталістичної ринкової економіки та сфера обігу;

2) єдиний метод дослідження — опис явищ, що відбувалися в економічному житті, та їх класифікація;

3) формулювання емпіричних закономірностей розвитку господарських процесів;

4) джерело прибутку і багатства— зовнішня торгівля, результатом якої є продаж товарів вище ціни їх виробництва;

5) виробництво — передумова створення багатства;

6) багатство накопичувалося тільки у процесі зовнішньої торгівлі. Торгівля усередині країни лише переносила багатство від одного суб'єкта господарювання до іншого;

7) стимулювання збільшення чисельності населення — найефективніший спосіб підтримки низького рівня заробітної плати, що у свою чергу забезпечує зменшення витрат на виробництво.

Загальний стан економічних досліджень в епоху зародження політичної економії як самостійної науки (збігається з періодом становлення та розвитку меркантилізму) Й. Шумпетер вважав таким. Дослідники намагалися виробити позицію з окремих питань (насамперед фінансових відносин, податкової та торгової політики), охоплюючи малосуттєві причинні залежності, що виявлялись всюди і не давали змоги спочатку встановлювати глибші зв'язки між ними. Водночас ще не було єдиної проблеми економіки; неможливо відшукати у літературі того часу і значних узагальнень. "Меркантилізм становив не стільки науковий напрям, скільки практичну політику, і зумовлена ним література, будучи вторинним і побічним явищем, містить у загальному і цілому лише зачатки науки"1, — зробив висновок Й. Шумпетер. Таке бачення місця меркантилізму в історії економіки та економічної думки в XIX—XX ст. стало загальноприйнятим.

Формування в Європі мережі організацій і установ ринкової інфраструктури, зміна суспільної свідомості щодо торгівлі активно сприяли становленню ринкової економіки вільної конкуренції.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 | 94 | 95 | 96 | 97 | 98 | 99 | 100 | 101 | 102 | 103 | 104 | 105 | 106 | 107 | 108 | 109 | 110 | 111 | 112 | 113 | 114 | 115 | 116 | 117 | 118 | 119 | 120 | 121 | 122 | 123 | 124 | 125 | 126 | 127 | 128 | 129 | 130 | 131 | 132 | 133 | 134 | 135 | 136 | 137 | 138 | 139 | 140 | 141 | 142 | 143 | 144 | 145 | 146 | 147 | 148 | 149 | 150 | 151 | 152 | 153 | 154 | 155 | 156 | 157 | 158 | 159 | 160 | 161 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.008 сек.)