АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СЛОВНИК 69 страница

Читайте также:
  1. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 1 страница
  2. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 10 страница
  3. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 11 страница
  4. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 12 страница
  5. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 13 страница
  6. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 14 страница
  7. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 15 страница
  8. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 16 страница
  9. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 17 страница
  10. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 18 страница
  11. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 19 страница
  12. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 2 страница

(Н. Поліщук)

 

ПЛЮРАЛІЗМ СИСТЕМНИЙ — форма філософського плюралізму, особливістю якого є осмислення взаємозв'язку мно­жинності і системності (потрактованої у загальному сенсі — як цілісності взаємо­пов'язаних елементів). Стрижневим за­вданням для плюралізму системного є з'ясування питання про взаємовідношення чинників мно­жинності і системності (цілісності) за умови базового припущення про мож­ливість існування їхнього взаємозв'яз­ку; тобто релятивізм (абсолютизація множинності) та догматизований монізм (абсолютизація цілісності) виходять по­за межі тлумачень, що належать до плюралізму системного. Вперше термінологічний вислів "плюралізм системний" був ужитий американським філософом Майєрсом (1906-1955) у статті (1935), а потім кон­цептуально розроблений у наступних до­слідженнях, підсумованих у праці "Сис­темний плюралізм: нариси з метафізи­ки" (1961). Плюралізм системний розглядався Майєрсом як епістемологічна теорія, згідно з якою плюралізм теоретичних підходів ("перс­пектив") забезпечує пізнання "спільної для у сіх реальності" (так званого "метафізично­го об'єкта") з певної точки зору; у тлума­ченні "точки зору" Майєрс прагнув уник­нути суб'єктивізму, ввівши поняття "позаперсональної перспективи". Ідея плюралізму системного у 80-90-х роках XX століття стала предметом уваги багать­ох філософів у США, які зініціювали утворення "Товариства системного плю­ралізму", невдовзі перейменованого у "Товариство інтерпретативного плюра­лізму". У висвітленні плюралізму системного окреслились два напрями, які досить приблизно підпадають під означення "консерватив­ного" та "ліберального" (за Фордом) — в залежності від акценту на системності або плюральності. Між обома напрямами не існує чіткого розмежування. У різних сполученнях концептуальні напрацювання представників обох напрямів підведені під наступну типологію (Вотсоном):

1) перспективістський, що вихо­дить із індивідуальних ціннісних орієн­тацій (Речер);

2) плюралізм гіпотез, який базується на ідеї існування "однієї реаль­ності" та можливості її істинного пізнан­ня за допомогою різних гіпотез (Пеппер);

3) методологічний плюралізм, згідно з яким можливі лише різні (методологічно зумовлені) формулювання однієї, транс­цендентної істини (Бут);

4) архічний, або фундаментальнии плюралізм, в якому першочер­гової ваги надається початковим прин­ципам.

На думку багатьох прихильників плюралізму системного, для з'ясування питання про мож­ливість сполучення та співіснування (замість релятивістського взаємовиключення) різних філософських теорій і кон­цепцій важливе значення має сформу­льований Вотсоном принцип "взаємного пріоритету". Згідно з цим принципом, кожна окрема філософська система, як і кожний із її засадничих елементів, зна­ходиться у відношенні "взаємного пріо­ритету" щодо інших систем та їхніх еле­ментів. Це означає, що займаючи по­зицію "логічного пріоритету щодо ін­ших" систем та елементів, ця система та її кожний елемент може ці інші системи та елементи інкорпорувати (у зміненому вигляді) у власний зміст і їх підтвердити. (Н. Поліщук)

 

ПЛЮРАЛІЗМ СОЦІАЛЬНИЙ — в еко­номіці, політиці і культурі — стан, проти­лежний уніфікації і монополізації. В умо­вах реального плюралізму співіснують множинні суб'єкти соціально-економіч­них і політичних відносин, жоден з яких не може домінувати над іншими. Плюралізм соціальний сприяє багатоманітності життєвих форм, у яких суспільство може знаходити нові адаптаційні можливості. Наявність плюралізму соціального — необхідна умова збереження плідної кон­куренції, яка сприяє розвитку суспільст­ва, взаємовпливу і вдосконаленню агентів конкуренції (які водночас є основою плю­ралізму). Зростання, поглиблення та інституціоналізація різних форм плюралізму соціального є закономірністю соціального розвитку. Розвинений плюралізм соціальний — уособлення високого рівня цивілізаційної складності, втілен­ня гетерогенної природи соціуму. Послідовне відстоювання принципу плюралізму соціального дозво­ляє зберегти живе культурне розмаїття, багатоголосся мов, релігійних організацій, створити і розширити можливість вибору для особистості; осмислений на філософському рівні, плюралізм соціальний стає важливою цінністю, критеріальним виміром оцінки розвиненості соціальних форм. Плю­ралізм соціальних агентів, плюралізм ідейних течій і політичних позицій зазви­чай може розглядатись як цілісність ком­плементарного характеру, де жоден с об'єктів не є самодостатнім, але кожен є необхідним в загальному контексті. (В.Заблоцький)

 

ПЛЮРАЛІСТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ — форма демократичного устрою (дивись Де­мократія), за якого домінуюча тенден­ція облаштування суспільного життя (соціального, політичного, морального) ґрунтується на плюралізмі. Особливістю суспільно-політичної практики плюрастичної демократії є те, що вона зумовлена процесами взаємодії та протиборства чинників плюралістич­ної структури суспільства — різних гілок влади (законодавчої, виконавчої, судо­вої), партій, суб'єктів підприємництва (від малих підприємств до великих кор­порацій) та господарювання, засобів масової інформації, громадських об'єд­нань, асоціацій, окремих особистостей та інше. В умовах зрілої плюралістичної демократії ці процеси, зреш­тою, спрямовані на узгодження або зба­лансування різноманітних ціннісних орієнтацій та практичних інтересів з ме­тою забезпечення інтеграції суспільства на засадах збереження (що не виключає оновлення і змінюваності) самої соціаль­ної інституції плюралізму. Для ро­зуміння суті плюралістичної демократії важливим є усвідом­лення двох застережень. По-перше, плюралістична демократія — це не "дикий плюралізм" (вислів Бернстейна), тобто не хаотичне нагромаджен­ня конкуруючих поміж собою самодос­татніх одиниць (чинників, агентів) плю­ралістичного простору суспільства і, по-друге, плюралістична демократія принципово не може бути безпосереднім результатом впроваджен­ня "згори" певних монопольних (нехай найретельніше розроблених) державних планів чи дій, хоча на рівні допоміжного й регулятивного чинника державне втру­чання може відіграти позитивну роль. Міра збалансування плюралістичної фрагментації та економічної й політич­ної інтеграції — одна з найскладніших та фундаментальних проблем політичної й соціальної філософії, а також економіки. Ще у XVIII столітті Берн вказував на "делікат­ність" проблеми узгодження "громадсь­кого розуму",уособлюваного управ­лінськими функціями держави, та мож­ливістю щонайменшого його втручання у простір вільного самоздійснення ін­дивіда. Цю ж проблему порушив у XX столітті видатний англійський економіст Кейнс (1883-1946),аналізуючи ймовірні "форми управління всередині демократії". Вис­новки Кейнса про важливе регулятивне значення в умовах демократії процесів соціалізації (дивись Соціалізм) великих капіталістичних корпорацій (що повинні нейтралізувати й замінити втру­чання централізованого державного уп­равління в суспільно-економічне життя) суттєві для теоретичного й практичного з'ясування проблем сучасної плюралістичної демократії на зламі XX та XXI століть. Вони підтверд­жують тенденцію, характерну для плюралістичної демократії, стосовно необхідності постійного збалан­сування процесів соціально-політичної інтеграції та фрагментації, а також зосе­редження цих процесів у просторі вказа­них вище чинників плюралістичної структури суспільства. У здійсненні плюралістичної демократії одна з провідних ролей відводиться соціальними філософами XX століття ідеальним спонукам — моральним орієнтаціям не тільки індивідів, а й партій, соціальних груп, управлінських структур та інше. (Берлін, Бернстейн, Вільямс, Дагостино, Крик, Ліндсей, Речер та інші). В осмис­ленні цих орієнтацій, зокрема в обґрунту­ванні морального виправдання опозиції, важливе значення відведено принципу етичного плюралізму. На думку Дагости­но, основні риси цього принципу — непо­внота (не існує єдиної послідовної політи­ки, що може вважатися цілком доверше­ною); комплементарність (взаємодоповняльність різних політичних уявлень про справедливість, наприклад, як наслідку еко­номічного зростання та розподільної справедливості); несумісність (відсут­ність єдино правильного способу оцінки моральної вагомості різних взаємодоповняльних факторів); доступність (налаштованість на визнання моральної переконливості позиції іншого). Принцип етичного плюралізму відкриває простір для визнання моральними і дій опозиції, і влади (але не як остаточного присуду). (Н. Поліщук)

 

ПЛЮЩ Леонід Іванович (1939, Нарин Киргизія) — український філософ, культуролог, літературознавець, математик; правоза­хисник. Заарештований 1972 року за правозахисну діяльність, чотири роки провів в ув'язненні у Дніпропетровській спец-психлікарні. Звільнений зусиллями міжнародної громадськості, 1976 року виїхав до Франції, де мешкає донині. Як філософ та історик культури (зокрема літератури, фольклору й міфології), Плющ значною мірою сформувався під впливом структу­реалізму. В своїх дослідженнях над світоглядом Т. Шевченка ("Екзод Тараса Шевченка. Навколо "Москалевої крини­ці", 1986) та Миколи Хвильового ("Його таємниця. "Прекрасна ложа" Хвильово­го", 2002) синтезував структурно-антро­пологічний і семіотичний підходи з релі­гійним психоаналізом юнгівсько-франклівського зразка. Той самий підхід Плющ за­стосовує щодо історичної практики ко­мунізму, зокрема, розглядаючи голодо­мор 1932-1933 років (французькою мовою "Україна: Дайош Європу!", "Тридцять чорний"). Основні твори: "Вибране". У 4 томах (2001-2002).

 

ПОВЕДІНКА — процес зміни станів пев­ної речі або істоти, що відповідає їхній внутрішній природі як цілому. Важли­вою для загального осмислення поняття поведінки є його етимологічна основа, що вказує на "поведення", "ведення" себе, "воло­діння" собою; вужче значен­ня поведінки також стосується здатності біоло­гічних індивідів певним чином "трима­ти" себе, надавати своїй взаємодії із сере­довищем деяких сталих рис. У такому розумінні поведінка — типовий предмет біоло­гічних (зокрема в етології), фізіологіч­них, психологічних досліджень (ключо­ві терміни: "інстинкт", "навичка", "умовний рефлекс", "стимул", "потре­ба", "мотив" тощо). В осмисленні поведінки як власне людської характеристики здат­ність до самоорганізації позначає спосіб існування, активним чинником якого є усвідомлений волевияв самого суб'єкта поведінки. Людська поведінка корелює зі складною сис­темою цілей, мотивів, настанов, внут­рішніх смислів, свідомих та неусвідомлених прагнень і потягів, завжди так чи інакше поєднаних і актуалізованих пев­ним рішенням суб'єкта стосовно способу своєї присутності у світі. Водночас по­няття людської поведінки ґрунтується на припу­щенні, що свідома вольова самодетермінація не є єдино визначальним чинни­ком у житті людини; саме її взаємодія або зіткнення з іншими внутрішніми або зовнішніми чинниками (що їх вона незрідка сама й пробуджує) формує непо­вторну цілісність поведінки особистості або гру­пи.

Моральний аспект поведінки пов'язаний із розкриттям характеру і меж впливу на поведінковий процес моральних норм, цінностей та інтенцій людського суб'єк­та, що реалізуються, визначальним чином, у його свідомому й відповідальному волевиявленні. Звідси неминучими при будь-якому морально-етичному аналізі людської поведінки виявляються припущення про її суб'єктний і відповідальний харак­тер, наявність у ній певних елементів власне етичної раціональності тощо. По­чинаючи з кінця XIX століття в західній пси­хології й філософії мали місце спроби витлумачити й описати поведінку в її об'єктиво­ваній формі, незалежно від внутрішніх регулятивних механізмів людської пси­хіки, за моделлю "стимул — реакція" (Торндайк, Уотсон та інші представники біхевіоризму). Концептуально вразливі, такі спроби усе ж сприяли зосередженню уваги на специфіці самого феномена людської поведінки й запровадженню поведінкових моделей у різноманітні галузі су­часного гуманітарного пізнання. (В. Малахов)

 

ПОВНОТА СИСТЕМИ АКСІОМ дивись По­внота у логіці.

 

ПОВНОТА у логіці — властивість пев­ної аксіоматичної системи. Систему аксіом з певними правилами виводу вва­жають повною, якщо всі істинні теоре­ми, які можна сформулювати мовою сис­теми, доводяться у ній тільки на підставі цих аксіом, із застосуванням тільки цих правил виводу, повної системи як непоповнювальної. Повною вважається де­дуктивна система, яка після приєднання до її аксіом невивідних у ній формул стає суперечливою. Сучасний розвиток логі­ки і математики показав, що повними бу­вають лише системи, бідні в мовному від­ношенні, наприклад числення висловлювань. Щодо багатих мовних систем (що вклю­чають, зокрема, елементарну арифмети­ку) вимогу повноти не можна реалізува­ти, згідно з теоремою неповноти Геделя.

 

ПОГАНСТВО дивись Язичництво.

 

ПОДВИГ — морально значуща дія люди­ни, що спирається на її вільне самовизна­чення й спрямована на досягнення резу­льтатів, які значно перевершують рівень очікуваного від даного людського суб'єк­та. За своєю суттю, подвиг — діяння важке, пов'язане з подоланням великих труд­нощів, що потребує від людини само­віддачі й максимального напруження сил. Залежно від конкретної мети й загального характеру цінностей, що підлягають реалізації, вирізняють подвиги тру­дові, воїнські, подвиги любові, культурне або духовне подвижництво (поступування душі шляхом вдосконалення й спасіння) тощо. Ціль подвигу може мати соціальний або переважно індивідуальний характер, проте і в останньому разі передбачається її загальнозначущий духовно-моральнісний вплив. Подвижницькою дією мо­же поставати й недіяння (тобто відмова від негідної, неналежної дії), і налаштованість життя загалом, а суб'єктом подвигу — як конкретна особистість, так і спільнота ("подвиг народу"). Повдиг можна розглядати як особливий різновид вчинку. Відтак брак "культури вчинку" (Бахтін) за умов тоталітаризму закономірно поєднується з надмірним культом подвигу як вольового, екстраорди­нарного засобу незрідка оманливого ви­рішення нагальних суспільних проблем, розрахованого на ентузіазм мас. (В. Малахов)

 

ПОДВІЙНОГО ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАКОН — закон формальної логіки, за яким опе­рація заперечення, двічі послідовно за­стосована до якогось судження, дає ви­хідне судження. Отже, подвійне запере­чення рівнозначне ствердженню. Цей за­кон застосовують у двозначній логіці. В багатозначній логіці подвійного заперечення закон має дещо інший зміст, а в інтуїціоністській логіці не є логічним законом.

 

ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ — логічна операція, в результаті якої обсяг родового поняття, яке відображає клас предметів, поділяється на видові поняття, що відоб­ражають різновиди даного класу пред­метів. Особливим прийомом поділу обсягу поняття є дихо­томія.

 

ПОДОЛИНСЬКИЙ Сергій Андрійович (1850, село Ярославці Київської губернії — 1891) — український вчений, громадський діяч. Закінчив природничий факультет Київського університету (1871), за фахом медик. У 1876 році (Бреслау, Німеччина) захистив докторську дисертацію. Подолинський поділяв марксистську ідею соціального визволення трудящих від ка­піталістичної експлуатації, проте вбачав головний спосіб її звільнення у громаді — особливій формі самоорганізації народу. Був співавтором (разом із Драгомановим та Павликом) програми українського "громадівського" (або "драгоманівського") соціаліз­му. Ідейною домінантою соціалістичних переконань Подолинського була національна ідея — ор­ганізація економічного та суспільного життя народу є найоптимальнішою, коли вона складається у межах етнічної єдності, що визначається, головним чи­ном, мовою. У колі наукових інтересів Подолинського — зв'язок між фізичними і соціальни­ми науками, конкретні форми взаємовп­ливів суспільних і природних процесів, питання енергетики виробництва. За­сновник української соціальної етногігієни.

Основні твори: "Життя й здоров'я людей на Україні" (1878); "Ремесла й фабрики на Україні" (1879); "Нігілізм в Росії" (1879); "Соціалісти України в Австрії" (1880); "Перегляд громадянського руху в Західній Європі" (1881); "Громадівство й теорія Дарвіна" (1881); "Людська праця і єдність сили" (1882).

 

ПОЗАСВІДОМІСТЬ — психічна реаль­ність, що протистоїть свідомості, існує за її межами і може бути представлена у свідомості (повністю або частково) і не представлена в ній. Позасвідомість — центральна ка­тегорія в усіх напрямах та школах психо­аналізу. У європейській філософії кон­цепція позасвідомості вперше чітко була сформульо­вана Ляйбніцем у "Монадології". Ляйбніц трактував позасвідомість як найнижчу форму душевного життя, середовище, яке оточує усвідомлені уявлення, Кант пов'язує позасвідомість з інтуїцією та апріорним синтезом як ви­щою формою чуттєвого пізнання. Роман­тизм вбачає у позасвідомості універсальне джерело творчості і створює своєрідний культ поза свідомості. Для Шопенгауера позасвідомість виявляється пере­дусім як воля до життя. Фройд розробляє фундаментальну теорію позасвідомості і визначає її як метапсихологію. Основу її складає вчення про динамічну взаємодію позасвідомості ("Во­но"), свідомості ("Я" або "Его") та "Супер-Его" ("Над Я"). Якщо свідомість формується під впливом соціального се­редовища, то позасвідомість дана людині від народ­ження. Для Фройда позасвідомість та свідомость знаходяться у постійному конфлікті, адже імпульси позасвідомості постійно "атакують" сві­домість, а "принцип реальності" не дає можливості втілити їх у життя. Цей конфлікт розв'язується або через витіс­нення — повернення позасвідомих ім­пульсів у своє джерело, або через суб­лімацію — символічне вираження ім­пульсів позасвідомості у формі артефактів культури. У вченні Фройда "Супер-Его" ("Над Я") — це своєрідна сфера позасвідомості, яка контролює дії свідомості і генетично пов'язана з обра­зом одного з батьків. Юнг створює теорію колективної позасвідомості, вузловими центрами якої є архетипи колективної позасвідомості. У психосинтезі, актуалізуючому психоаналізі та андроген-аналізі розрізняються поняття "позасвідомість", "підсвідоме" ("підсвідомість") та "надсвідоме" ("надсвідомість"). Підсві­доме трактується як "нижче позасвідомості" — та її частина, в якій знаходяться психічні травми та комплекси, надсвідоме ос­мислюється як "вище позасвідомості" — сфера зрілої особистості, яка творчо розкриває свої глибинні можливості. Слід розрізняти поняття "позасвідомість" та "несвідоме". Останнє означає стан деактуалізованої, інфанти­льної свідомості і має морально-оціночне забарвлення ("несвідомий вчинок"), тоді як поняття поза свідомість — морально амбівалентне ("позасвідомий вчинок"). На відміну від "несвідомого", поняття "неусвідомлене" виражає прихований стан позасвідомості по відно­шенню до свідомості. (Н. Хамітов)

 

ПОЗБАВЛЕННЯ — термін,започаткова­ний Аристотелем; використовувався у схоластиці для опису фізичних явищ, руху, спрямованого на зміну ознак, що містяться у субстраті, тобто на зміну ма­теріальних речей. Перехід від одного явища до іншого, від однієї ознаки до іншої розумівся як перехід від її відсут­ності до її наявності. Протиставлення на­явності і відсутності, тобто форми та її позбавлення, було визначальним при описі руху в античній і схоластичній вер­сіях перипатетичної фізики.

 

ПОЗИТИВІЗМ (від латинського positivus — пози­тивний) — філософська течія, яка стала домінантою європейської культури у другій половині XIX століття. В історичній еволюції позитивізму вирізняють три етапи: класичний (Конт, Літтре, Тен, Ренан, Дж. Мілль, Спенсер та інші), емпіріокритицистський (Мах, Авенаріус, Пірсон, Дюем та інші), неопозитивістський (Шлік, Карнап, Рейхенбах та інші). Основоположник позитивізму — Конт, якому належить також термін "позитивізм", кинув радикальний виклик ме­тафізичній традиції європейської куль­тури і проголосив настання нової епохи — справді наукового (тобто позитивного) знання. Наука (як сфера позитивного знання) не потребує спекулятивного обґрунтування. Вона сама слроможна здійснити будь-які грандіозні теоретичні синтези знання, що здобувається засоба­ми різноманітних спеціальних наукових дисциплін. Слово "філософія" на цьому етапі позитивісти зберігають лише за тією галуззю науки, яка культивує мето­ди синтетичного об'єднання позитивного знання. На рубежі XIX-XX століть позитивізм пере­живає кризу, зумовлену науковою рево­люцією, що охопила майже всі галузі природознавства. Наслідком цієї кризи було започаткування другого етапу позитивізму, на якому стратегічне завдання вбачаєть­ся не у створенні всеосяжних "синтетич­них" систем, що систематизують універсально-загальні висновки наук про при­роду, суспільство й мислення, а в роз­робці по-справжньому наукової теорії пізнання, з якою тепер ототожнюється емпіріокритицистська епістемологія. Третій етап еволюції позитивізму (неопозитивізм) пов'язаний із діяльністю представників логічного позитивізму, Віденського гуртка та ана­літичної філософії. Однією з провідних тез цього періоду є проголошення філо­софії не наукою про реальність, а практи­кою аналізу штучних і природних мов. Головна мета такого аналізу вбачається в елімінації з науки усіх тих понять, міркувань, псевдопроблем, які не мають пізнавального сенсу. Відмовляючись від догм махістського біологізму та психо­логізму, неопозитивісти намагаються досягти цієї мети у процесі удосконалення апарату математичної логіки і побудови дедалі потужніших логічних моделей. Філософія виправдовується лише тією мірою, якою вона прояснює деякі з розрізнень, що не були ясними до її втру­чання. Для неї нема й не може бути ні єдино істинного філософського методу, ні будь-яких нездоланних меж. Такого роду підходи і до філософії, і до науки створили підґрунтя для трансформації позитивізму у постпозитивізм. (В. Лук'янець)

 

ПОКАЯННЯ — феномен моральної свідомості, який полягає у визнанні особистістю власної моральної провини з метою її виправлення і самовдосконалення. За змістом покаяння залежить від суб'єкта мо­ральної вимоги (Бог, людство, держава, соціальна група, інша особа). Для релі­гійної свідомості покаяння полягає у спокуту­ванні особою її провини (гріха) перед Бо­гом, яке відбувається в різних релігіях через жертвопринесення, сповідання й прощення. У XX столітті відомі приклади покаяння від імені нації, держави, соціальних інститутів (покаяння за провини німців проти людства в роки фашизму, покаяння за злочини тоталітаризму сталінської доби, покаяння вер­ховного ієрарха за помилки церкви). (Є. Мулярчук)

 

ПОКОРА — життєва позиція, форма по­ведінки соціального суб'єкта, яка виз­начається залежністю від волі іншого суб'єкта. Покора — умова існування усіх со­ціальних інституцій (кожний соціаль­ний порядок спирається на визнання певних цінностей та вияв покори щодо голов­них загальноприйнятих норм), особливо системи владних відносин. У філософській традиції проблема покори осмислю­валася вже за часів Античності. Героїзм передбачав покірливе ставлення до влас­ної долі, готовність гідно і жертовне зу­стріти її веління. Разом із тим покора не передбачала пасивного очікування — за люди­ною (особливо за філософом) визнавало­ся право жити, демонструючи неза­лежність від обставин, свободу від стра­ху, зневагу до всього, що хвилює і жахає пересічну людину (така незалежність від обставин визначалася античними філо­софами як атараксія). (В. Заблоцький)

 

ПОЛІСИЛОГІЗМ — поєднання декількох силогізмів, коли висновок одного си­логізму (просилогізму) стає засновком іншого силогізму (епісилогізму) і так далі.

 

ПОЛІТЕЇЗМ (від грецького πολύς — числен­ний, θεός — Бог) — форма вірувань і куль­ту, що полягають у поклонінні багатьом богам. Багатобожжя складається в умовах сформованих етносів за відсутності стій­ких економічно-господарських зв'язків та централізованої державності. Серед характерних рис політеїзму — уявлення про ієрархію богів та особливе шанування верховного божества: у давніх греків — Зевса, у рим­лян —Юпітера,тощо. У східних слов'ян політеїзм представлений образами Роду, Господаря, Лади, Панни-Сонця, Громовика та іншіх богів; розвинутий політеїзм відомий персонажа­ми Сварога, Дажбога, Стрибога, Перуна, Мокопіі, Велеса тощо. Боги політеїзму постають покровителями землеробства, ремесел, торгівлі, побуту, військової справи. В часи політеїстичних вірувань був поширений енотеїзм — поклоніння своєму богові і по­вага до богів інших етносів. Елементи політеїзму збереглися і в монотеїстичних релігіях. (Б. Лобовик)

 

ПОЛІТИКА (від грецького Πολιτική — дер­жавна діяльність) — у найзагальніпіому значенні — це діяльність, що має своєю метою регулювання взаємин між людь­ми для забезпечення певного стану дея­кої суспільної одиниці (суспільного утво­рення). Політикою займається той, хто нама­гається спрямовувати поведінку та взає­мини між людьми в межах різноманіт­них суспільних (колективних) утворень з метою забезпечити деякий стан цих утворень. Переважно терміном "політика" по­значають діяльність, спрямовану на ве­ликі суспільні утворення, кордони яких збігаються з державними кордонами. То­му іноді визначають політику, ґрунтуючись на понятті держави чи участі в державному управлінні, домагання такої участі та здійснення впливу на державу. Але дер­жава є тільки одним із типів політичних установ і, отже, поняття політика має бути підставовим (базовим) щодо поняття дер­жави, а не навпаки. Найглибші джерела політики закорінені в природі людини, тобто ці джерела антропологічні. Основною пере­думовою появи політики є усвідомлення того, що стан того колективного утворення, яке складають люди, можна і потрібно регулювати. Не має значення, що саме в тому чи іншому випадку стало безпосе­реднім стимулом для появи політичних установ: це могли бути завоювання і по­треба тримати завойованих у покорі, егоїстичні інтереси окремих груп (як припускається в марксизмі), але це мог­ло бути і намагання людей відвернути ха­ос і збільшити міру своєї безпеки, тобто деякі спільні інтереси. Всі ці чинники могли накладатися та взаємодіяти. Під­тримання певного ладу чи порядку (зара­ди загальної безпеки) належить до най­перших і найважливіших цілей політики і чин­не навіть тоді, коли фундаментальну потребу у підтриманні ладу якісь групи використовують, щоб впровадити та під­тримувати порядок, вигідний для них. Якщо слово "культура" застосувати в ан­тропологічному значенні, то політика в цьому аспекті є частиною штучних світів чи ку­льтур, створених людськими суспільст­вами. Таке визначення політики є ціннісно-нейтральним: у ньому не говориться, що політикою ми повинні називати тільки діяль­ність, спрямовану на забезпечення зага­льного "добробуту" суспільних цінно­стей. Ціннісно-нейтральне ("владне") ро­зуміння політики лежить у руслі так званого політич­ного реалізму, засновником концепції якого вважають Мак'явеллі. Сучасне ро­зуміння політики, хоча й містить елемент по­літичного реалізму, полягає у визнанні певних обмежень у застосуванні тих тех­нологій, що мають метою утвердження влади. Такі обмеження є різними у різних суспільствах, у різні історичні пе­ріоди та в різних історичних ситуаціях. Це можуть бути певні традиції, різного роду соціальні та правові норми, особливо способи легітимізації суспільної вла­ди, звичаї, певні міфи і стереотипи сус­пільної свідомості тощо. Загалом наведе­не щойно визначення є радше норматив­ним (про що свідчать коментарі до нього, в яких заперечується, що політику можна ро­зуміти як застосування "голої сили"). У нормативному розумінні політика — вид діяль­ності, яка має метою забезпечення най­важливіших передумов добробуту сус­пільного утворення шляхом узгодження інтересів та ціннісних орієнтацій осіб та суспільних груп. Словом "добробут" у да­ному разі позначають не лише матеріаль­ний, а й духовний стан суспільства; тер­мін "передумови" позначає тут деякі необхідні передумови, за наявності яких люди найбільшою мірою здатні реалізу­вати свою творчу енергію; вислів "узгод­ження інтересів і ціннісних орієнтацій" передбачає, по-перше, що люди повинні мати можливість висловлювати думки щодо своїх інтересів та ідеалів і що полі­тик не може унезалежнювати себе від цих розумінь та нав'язувати людям си­лою той спосіб життя, який він вважає кращим для людей (насильне "ощасливлення"). Звідси випливає, що політика має по­лягати передусім у врахуванні різних інтересів, різних понять про добро і щас­тя, різних ідеалів, аби узгоджувати їх, тобто вона полягає у відверненні насиль­ницьких конфліктів. Звідси вислів: "політика — це мистецтво можливого". Коли гово­рять: "Де починається війна, там за­кінчується політика", то в даному випадку має­мо справу з нормативним розумінням політики, з якого випливає, що не кожен "політич­ний" режим є політичним. Не є такими тиранія, олігархія, диктатура, тоталіта­ризм, демократія в її популістських ва­ріантах. Внутрішня політика перестає бути політикою, якщо ігноруються інтереси осіб, соціаль­них та етнічних груп чи всього суспільст­ва (нації), тобто коли нав'язується воля однієї особи, групи осіб чи більшості. Міжнародна політика також перестає бути політикою, коли одна держава або група держав на­в'язують силою свою волю іншим наро­дам або державам. У цьому сенсі справед­ливим є вислів: "Де починається насиль­ство, там кінчається політика". Варто зауважи­ти, що з ціннісно-нейтрального розу­міння політики (коли таке розуміння утверджують не як метод дослідження, а як принцип) випливає політичний нігілізм, що є поширеним явищем у посткомуніс­тичних країнах (де політику часто розуміють як засіб утвердження групових інте­ресів). Але навіть у межах загалом демо­кратичних течій політичної філософії (та відповідних ідеологій) різні теорії наго­лошують деякі відмінні аспекти в ро­зумінні того, якою має бути мета політики та якими мають бути політичні технології. Як правило, різні концепції політики відпові­дають різним концепціям держави: те, як розуміють мету та засоби політики, зале­жить передусім від того, в чому вбачають призначення держави (дивись Держава). (В. Лісовий)


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 | 94 | 95 | 96 | 97 | 98 | 99 | 100 | 101 | 102 | 103 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)