АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ПЕРЕДМОВА 9 страница

Читайте также:
  1. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 1 страница
  2. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 10 страница
  3. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 11 страница
  4. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 12 страница
  5. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 13 страница
  6. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 14 страница
  7. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 15 страница
  8. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 16 страница
  9. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 17 страница
  10. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 18 страница
  11. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 19 страница
  12. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 2 страница

• документи про платоспроможність;

• відомості про участь посадових осіб підприємства в коопера­тивах, малих підприємствах, спілках, об’єднаннях та інших органі­заціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

• відомості, що відповідно до чинного законодавства підляга­ють оголошенню.

Відкриті акціонерні товариства, підприємства — емітенти облі­гацій, банки, довірчі товариства, валютні та фондові біржі, інвести­ційні фонди, інвестиційні компанії, кредитні спілки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії та інші фінансові установи зо­бов’язані не пізніше 1 червня наступного за звітним року оприлюд­нювати річну фінансову звітність та консолідовану звітність шля­хом публікації у періодичних виданнях або розповсюдження її у вигляді окремих друкованих видань.

Перед оприлюдненням звітності є обов’язковим проведення ау­диту для підтвердження достовірності та повноти річного балансу і звітності комерційних банків, фондів, бірж, компаній, підприємств, кооперативів, товариств та інших господарюючих суб’єктів неза­лежно від форми власності та виду діяльності, звітність яких офі­ційно оприлюднюється, за винятком установ та організацій, що по­вністю утримуються за рахунок державного бюджету і не займа­ються підприємницькою діяльністю.

У разі ліквідації підприємства ліквідаційна комісія складає лік­відаційний баланс та у випадках, передбачених законами, публікує його протягом 45 днів.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквіда­цію суб’єкта господарювання, вміщує в друкованих органах (спеці­альному додатку до газети «Урядовий кур’єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування) інформацію про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені цим Ко­дексом чи спеціальним законом строки.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб’єкта господарю­вання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який при­значив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідацій­ного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодав­ством порядку.

5.2. Економічна експертиза та експертне дослідження фінансово-кредитних операцій

Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку під­приємств» кредит — це кошти та матеріальні цінності, що нада­ються резидентами або нерезидентами в користування юридичним або фізичним особам на певний термін і під відсоток.

Розрізняють такі види кредиту:

• фінансовий — кошти, що надаються банком-резидентом або нерезидентом, що кваліфікується як банківська установа відповідно до законодавства країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових уста­нов, згідно з відповідним законодавством у позику юридичній або фізичній особі на певний термін для цільового використання і під відсоток;

• товарний — товари, що передаються резидентом або нерези­дентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах уго­ди, яка передбачає відстрочення остаточного розрахунку на певний термін і під відсоток. Цей кредит передбачає передання права влас­ності на товари в момент підписання договору;

• під цінні папери, що засвідчують відносини позики — це кошти, що залучаються юридичною особою — боржником (дебіто­ром) від інших юридичних або фізичних осіб як компенсація варто­сті випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депози­тних сертифікатів;

• інвестиційний податковий — відстрочення плати податку з при­бутку, нацане суб’єкту підприємницької діяльності на певний термін з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інновацій­них програм із подальшою компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загальне збільшення прибутку, що буде отримано внаслідок реалізації інноваційних програм.

Відповідно до Положення про кредитування суб’єкти господар­ської діяльності можуть користуватись різними формами кредиту.

1. Банківський кредит. Надається суб’єктам кредитування всіх форм власності в тимчасове користування на умовах, визначених кредитним договором.

Загальна характеристика:

а) за терміном користування:

— короткострокові (до року);

— середньострокові (до трьох років);

— довгострокові (понад три роки);

б) за способом забезпечення:

— забезпечені заставою;

— гарантовані;

— за іншим забезпеченням;

— незабезпечені;

в) за мірою ризику:

— стандартні;

— з підвищеним ризиком;

г) за методом надання:

— у разовому порядку;

— відповідно до відкритої кредитної лінії;

— гарантовані;

д) за терміном погашення:

— водночас;

— у розстрочку;

— достроково;

— з регресією платежів;

— після закінчення обумовленого періоду.

2. Комерційний кредит. Це товарна форма кредиту, яка визна­чає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і харак­теризує кредитну угоду між двома суб’єктами господарської діяль­ності (за допомогою векселя).

3. Бланковий кредит. Надається комерційним банком тільки в межах наявних власних коштів із застосуванням підвищеної відсо­ткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джере­ла погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

4. Консорціумний кредит. Надається позичальнику банківсь­ким консорціумом такими способами:

— акумулюванням кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб’єктам господарської діяльності;

— гарантуванням загальної суми кредиту провідним банком (групою банків). Кредитування здійснюється незалежно від потре­би у кредиті.

Консорціуми на постійній основі можуть створюватися для ви­конання операцій на валютних ринках або для великомасштабних лізингових чи факторингових операцій на ринках позикових капі­талів.

5. Лізинговий кредит. Це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладенням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.

6. Іпотечний кредит. Це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна. Предмет іпотеки при наданні кредиту становлять житлові та виробничі бу­динки, квартири, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власні­стю позичальника і не є об’єктом застави за іншою угодою.

Одержання кредитів можливе не лише в національній, але і в іноземній валюті.

Однією з проблем кредитних зобов’язань є забезпечення повер­нення кредиту. При цьому необхідно використовувати встановлені законодавством засоби забезпечення виконання зобов’язань.

Крім банків кредиторами можуть бути й інші кредитно- фінансові заклади — фонди, асоціації, ломбарди та ін.

Маючи великі можливості позитивного впливу на розвиток еко­номіки, кредитна система зазнає негативного впливу: неврегульо- ваності окремих правових положень, недоліків кредитно-фінан­сових технологій, документообігу, зловживань з боку як працівни­ків кредитно-фінансових закладів, так і суб’єктів кредитування, по­зичальників. Ці обставини загострюють обстановку, що спричинює зростання злочинних посягань на кредитно-фінансові ресурси. Від­повідальність за злочини, які певним способом пов’язані з посяган­нями на фінансові ресурси, регулюється нормами Кримінального кодексу України.

Залежно від мети злочину, яку реалізує злочинець, посягання на фінансові ресурси можуть кваліфікуватись або за ст. 222 «Шахрай­ство з фінансовими ресурсами», або за ст. 190 «Злочини в сфері відносин власності, зв’язані з шахрайством» Кримінального кодек­су України.

Суб’єктом злочинів можуть бути як кредитори (банки, фонди, асоціації), так і позичальники (юридичні особи, суб’єкти підприєм­ницької діяльності). Способи злочинів у кредитно-фінансових від­носинах класифікують за суб’єктами, що діють самостійно або у змові.

Першу групу становлять способи посягання позичальника на фінансові ресурси кредитно-фінансових закладів.

Спосіб 1. Підприємець (зареєстрований за місцем проживання і який має документ на здійснення підприємницької діяльності), вла­сник, засновник, посадова особа підприємства-позичальника нада­ють кредитно-фінансовому закладу помилкову інформацію з фік­тивними структурами. Надається помилкова інформація для техніко-економічного обґрунтування кредиту з фальсифікацією да­них балансу, наданням фіктивних документів на майно, що вистав­ляється під заставу. Після одержання кредиту і його розкрадання винні вдаються до фіктивного банкрутства, ліквідації тощо.

Спосіб 2. Позичальник (зареєстрований належним способом) надає кредитно-фінансовим установам свідомо помилкову інфор­мацію з метою одержання кредиту для його використання в підпри­ємницькій діяльності: закупівлі основних засобів, сировини, мате­ріалів тощо.

Спосіб 3. Посадові особи (зазвичай, державних підприємств), отримавши законний пільговий грошовий кредит, використовують його не за призначенням, а для передання під відсотки якійсь коме­рційній структурі або комерційна структура без жодних документів (за домовленістю) розраховується з посадовою особою, яка привла­снює кошти.

Друга група включає способи зазіхання працівників кредитно- фінансових установ на фінансові ресурси, що зберігаються на ра­хунках клієнтів.

Посадові особи кредитно-фінансової установи без відома клієн­та знімають кредитні кошти з його розрахункового рахунка (якщо вони якийсь час не рухаються) і використовують їх у власних інте­ресах, в інтересах банку, у комерційному обороті шляхом надання кредиту іншим підприємствам, участі в угодах на валютній біржі тощо.

За потреби вживають заходів приховування зловживань: зніма­ють необхідну кількість коштів з рахунка іншого клієнта або від­кладають термін перерахування під різними приводами (неправи­льно оформлені документи).

Третя група способів зазіхань на кредитно-фінансові ресурси пов’язана зі злочинною змовою представників кредитора і позича­льника.

Спосіб 1. Працівник кредитно-фінансової установи, що має від­повідні повноваження, видає незаконний кредит позичальнику, з яким перебуває у змові. За допомогою позикодавця термін повер­нення кредиту відсувається (за допомогою підроблення документів, надання помилкової інформації).

Спосіб 2. Працівники кредитно-фінансових установ незаконно дають пільговий кредит позичальнику, після чого останній перелічує суму в розмірі різниці у відсотках між звичайним і пільговим креди­том на зазначений рахунок, з якого позикодавець знімає гроші.

Спосіб 3. Працівники кредитно-фінансових установ у змові з по­зичальниками створюють підприємства з метою одержання кредиту. Отримані безготівкові засоби за допомогою працівників перетворю­ються на наявні безпосередньо у кредитно-фінансовій установі за допомогою фіктивного договору позички. Зазначені особи відсува­ють термін повернення кредиту. Після такої операції можлива зміна засновників, власника, посадових осіб позичальника.

Одним з найважливіших компонентів наслідків кредитно- фінансових злочинів є їх сліди — ознаки (утворюються при здійс­ненні розрахункових, орендних операцій, на стадіях видання і оде­ржання кредиту, його використання і повернення), що відобража­ються в діях, які встановилися між учасниками цих операцій, зв’язках і особливо в документах.

Судово-бухгалтерська експертиза кредитно-фінансових опера­цій проводиться на підставі завдань експертної установи та поста­нови правоохоронних органів при виявленні зловживань. Такі зло­вживання, зазвичай, тісно пов’язані з організацією взаєморозра- хунків з постачальниками чи підрядчиками, покупцями чи замов­никами, особами і установами, працівниками господарства, найма­ними і залученими фізичними особами тощо.

Завдання експертизи кредитно-фінансових операцій полягає в такому:

• дослідженні суті та змісту розрахункових операцій, їх досто­вірності, законності та правильності відображення на відповідних рахунках і субрахунках бухгалтерського обліку;

• дослідженні, чи не приховується заборгованість на будь-яких інших рахунках;

• дослідженні дебіторської або кредиторської заборгованості, термін позову щодо якої минув, і перевірці правильності її відо­браження в аналітичному і синтетичному обліку, порядку спи­сання;

• визначення поточної і очікуваної платоспроможності підпри­ємства при перевірці дебіторської та кредиторської заборгованості за термінами її виникнення;

• дослідженні стану претензійної роботи на підприємстві;

• виявленні причин, з яких керівні працівники не бажають стя­гувати суму боргу у примусовому порядку;

• дослідженні дотримання нормативно-правового регулювання кредитних операцій і стану розрахунково-платіжної дисципліни на основі знання економіки і наукового тлумачення юридичних норм національного права;

• дослідженні правильності відображення в обліку коротко­строкових та довгострокових позик; перевірці відповідності інфор­мації в реєстрах аналітичного та синтетичного обліку, головний книзі, оборотних відомостях і фінансовій звітності;

• дослідженні за нецільовим наданням чи використанням кре­диту, ослаблення контрольних функцій банківських установ;

• дослідженні того, ким складаються і ведуться документи з ко­нтролю за використанням кредиту, де ці документи розміщуються і хто має право доступу до них;

• дослідженні правильності оформлення орендних відносин та відображення їх в обліку.

До джерел інформації для проведення експертизи кредитно- фінансових операцій належать такі:

• законодавче, нормативно-правове забезпечення розрахунків з бюджетом, дебіторами і кредиторами, постачальниками і покупця­ми, розрахунків за претензіями, відшкодуванням заподіяних збит­ків та здійснення інших кредитно-фінансових операцій:

• Господарський кодекс України (ст. 283-291) від 16.01.03;

• Цивільний кодекс України (гл. 58) від 16.01.03;

• Закон України «Про бухгалтерський облік і фінансову звіт­ність в Україні» від 16.07.99 № 996-ХІУ;

• Закон України «Про банки і банківську діяльність» від

07.12.2000 № 2121-ІІІ (зі змінами та доповненнями);

• Закон України «Про порядок погашення зобов’язань платни­ків податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 №2181-111;

• Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.94 № 334/94-ВР (зі змінами і доповненнями);

• Закон України «Про оренду державного і комунального май­на» у редакції від 14.03.95 (зі змінами і доповненнями);

• Закон України «Про оренду землі» від 06.10.98;

• Положення про документальне забезпечення записів у бухгал­терському обліку, затверджене наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 № 88;

• Положення «Про кредитування», затверджене постановою Правління НБУ від 28.09.95 р. № 246 (зі змінами та доповненнями);

• Інструкція про проведення інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошо­вих коштів і документів, розрахунків та інших статей балансу, за­тверджена наказом Міністерства фінансів України від 30.10.98 № 90 (зі змінами та доповненнями);

• Методичні рекомендації по застосуванню реєстрів бухгалтер­ського обліку, затверджені наказом Міністерства фінансів України від 29.12.2000 № 356 (зі змінами та доповненнями);

• П(С)БО № 10 «Дебіторська заборгованість», затверджене на­казом Міністерства фінансів України від 08.10.99 № 237 (зі змінами та доповненнями);

• П(С)БО № 11 «Зобов’язання», затверджене наказом Міністер­ства фінансів України від 31.01.2000 № 20 (зі змінами та доповнен­нями);

• П(С)БО № 14 «Оренда», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 28.07.2000 № 181 (зі змінами та доповнен­нями);

• висновки різних видів судових експертиз (криміналістичні, почеркознавчі, специфічні тощо);

• матеріали перевірок, проведених установами Національного банку України, податкової адміністрації, контрольно-ревізійної служби (акти ревізій, експертиз, інвентаризації тощо);

• інформація правоохоронних органів, що міститься в матеріа­лах розслідуваних справ;

• наказ про облікову політику підприємства;

• первинні документи — виписки з банку; копії платіжних до­ручень; розпорядження керівництва; накладні, рахунки-фактури, договори, кредитні договори з банками, акти, розрахунково- платіжні документи;

• облікові реєстри — головна книга, журнали-ордери, реєстри аналітичного і синтетичного обліку за рахунками 36, 37, 50, 60, 63, 68;

• документи для відкриття розрахункового рахунка в банку;

• документи позичальника, надані для одержання кредиту (ха­рактеристика угоди, розрахунок її економічної ефективності, дого­вору (контракту), для здійснення якого береться кредит, бухгалтер­ські та статистичні звіти, висновок аудиторської фірми);

• документи і зведення, що підтверджують забезпечення повер­нення кредиту і платоспроможність позичальника;

• документи з використання та повернення кредиту;

• документи податкової звітності;

• звітні документи — баланс підприємства, звіти про фінансові результати, рух грошових коштів, власний капітал.

До методичних прийомів експертизи кредитно-фінансових опе­рацій належать розрахунково-аналітичні, документальні, органоле­птичні, узагальнення та оцінювання результатів, а саме:

— інвентаризація, вибіркове і суцільне спостереження;

— службове розслідування;

— економічний, логічний і прогнозний аналізи;

— дослідження облікової інформації за суттю і змістом;

— зустрічна перевірка;

— порівняння документів з обліковими реєстрами;

— взаємний контроль операцій.

5.3. Економічна експертиза та експертне дослідження інформації про економічну діяльність підприємств та організацій

Термін «банкрутство» походить від латинського слова ЬапсагоПа — зламаний ослін або Ьапса гоііа — розбитий банк. Під ним розуміють неспроможність юридичної особи (суб’єкта підпри­ємницької діяльності) задовольнити у встановлений для цього тер­мін висунуті йому кредиторами вимоги й виконати зобов’язання перед бюджетом.

В Україні підстави й порядок визнання суб’єкта підприємниць­кої діяльності банкрутом визначені в Законі України «Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року (в редакції від ЗО червня 1999 року) (далі — Закон), главою 23 Господарського кодексу України (далі — ГК) та ст. 53 Цивільного кодексу України (далі — ЦЮ-

Критеріями абсолютної неплатоспроможності Закон визнає:

а) розмір заборгованості (встановлений у сумі трьохсот мініма­льних розмірів заробітної плати);

б) термін несплати (3 місяці після настання терміну сплати).

За законодавством України суб’єктами банкрутства можуть бу­ти лише юридичні особи, зареєстровані як суб’єкти підприємниць­кої діяльності в органах державної статистики України, а також фі­зичні особи—суб’єкти підприємницької діяльності. Ними не можуть бути відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо). Не може порушуватися справа про банкрутство, якщо боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Ре­єстру суб’єктів підприємницької діяльності, а також стосовно бор­жника, щодо якого вже порушено справу про банкрутство, інозем­них юридичних осіб та міжнародних організацій, розташованих за межами України.

Кримінальний кодекс України визначає як злочин фіктивне ба­нкрутство, доведення до банкрутства, приховування стійкої фінан­сової неспроможності та незаконні дії в разі банкрутства і вживає терміни «банкрутство» і «фінансова неспроможність».

Відповідальність за фіктивне банкрутство передбачена ст. 218 КК. Під фіктивним банкрутством розуміють завідомо неправдиву офіційну заяву громадянина-засновника або власника суб’єкта гос­подарської діяльності, а також службової особи суб’єкта господар­ської діяльності, громадянина—суб’єкта підприємницької діяльно­сті про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов’язань перед бюджетом, якщо такі дії завдали ве­ликої матеріальної шкоди кредиторам або державі. При цьому ма­теріальна шкода вважається великою, якщо вона у п’ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Із змісту ст. 218 КК випливає, що для того, щоб оголосити себе фіктивним банкрутом, суб’єкт підприємницької діяльності має: приховати, знищити, фальсифікувати бухгалтерські та інші обліко­ві документи, які відображають його економічну діяльність; прихо­вати відомості про розмір майна, що йому належить, та про місце його знаходження, іноді передати майно в інше володіння, відчу­жити або навіть знищити його тощо. Подальші процедури такі самі, як і при не фіктивному банкрутстві. По-перше, суб’єкт перерахова­них злочинних дій подає до господарського суду заяву про фінан­сову неспроможність виконати вимоги кредиторів і зобов’язання перед бюджетом. По-друге, суд зобов’язує заявника подати до офі­ційного друкованого органу оголошення про порушення справи про банкрутство. Протягом місяця від часу публікації кредитори збанкрутілого боржника подають до господарського суду письмові заяви з відповідними майновими вимогами до банкрута, разом з документами, що підтверджують обґрунтованість цих вимог. Іно­земні юридичні особи, а також громадяни, які бажають брати участь у санації боржника, теж мають протягом названого терміну подати до господарського суду заяви з письмовим зобов’язанням про переведення на них боргу і вказати умови санації.

За відсутності пропозицій про санацію або незгоди кредиторів з умовами санації господарський суд своєю постановою визнає бор­жника банкрутом і призначає ліквідаторів з представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного (комунального) майна України, якщо банкрутом є державне під­приємство або організація. Ліквідатори проводять процедуру задо­волення вимог кредиторів.

З моменту визнання юридичної особи банкрутом її діяльність припиняється. За необхідності за поданням прокуратури чи клопо­танням боржника, розпорядника майна або кредиторів господарсь­кий суд може визнати не чинною будь-яку угоду щодо продажу майна боржника, укладену протягом трьох місяців до початку про­вадження у справі про банкрутство, якщо продаж відбувався в ін­тересах зацікавленої особи з боку боржника. Суд також може ви­знати не чинною угоду щодо продажу майна чи прийняття боржником на себе зобов’язань протягом року до початку прова­дження у справі про банкрутство: якщо продаж майна здійснено з метою приховання цього майна або несплати боргів; якщо боржник внаслідок угоди отримав набагато менше, ніж реальна ціна майна; якщо боржник на момент укладання угоди вже був фактично не­платоспроможний чи став таким унаслідок виконання цієї угоди.

Оцінка активів боржника по-різному впливає на склади злочи­нів. Якщо виявлені активи боржника великі, то це добре у випадку, коли скоєне фіктивне банкрутство (ст. 218 КК), тому що це змен­шить збиток, заподіяний кредиторам, і складу цього злочину може взагалі не бути. А у випадку приховування стійкої неплатоспромо­жності (ст. 220 КК) навпаки — що більшою є вартість схованих ак­тивів, то більший збиток, заподіяний кредиторам.

Чинне законодавство України про банкрутство (ч. З ст. 215 ГК) передбачає відповідальність за умисне банкрутство (доведення до банкрутства). Умисне банкрутство — це стійка неплатоспромож­ність суб’єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи суб’єкта підприємництва, як­що це завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави, сус­пільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом.

Стаття 219 КК, що передбачає відповідальність за доведення до банкрутства, деталізує та уточнює це поняття. Згідно з положення­ми цієї статті, доведення до банкрутства— це умисне, з корисли­вих мотивів, іншої особистої зацікавленості або в інтересах третіх осіб вчинення власником або службовою особою суб’єкта госпо­дарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспро­можності суб’єкта господарської діяльності, якщо це завдало вели­кої матеріальної шкоди державі чи кредитору.

Стаття передбачає відповідальність, якщо господарські дії, вчи­нені навмисне власником або службовою особою суб’єкта госпо­дарської діяльності довели до банкрутства і завдали великої шкоди. Діяння, визначене в цій статті, встановлює відповідальність за тра­диційне «злісне банкрутство», загальноприйняте на європейському континенті. Водночас, у розумінні цих традиційних злочинів у КК існують відмінності:

• відповідальність за діяння поєднується із завданням великої шкоди (це положення незрозуміле, з урахуванням тієї обставини, що злісне банкрутство за небезпекою діяння, шкодою, заподіяною цим діянням, та способом замаху на чужі майнові права мало відрі­зняється від шахрайства, за яке встановлена відповідальність навіть у тому випадку, коли розмір збитку невеликий);

• це діяння, відповідно до КК, карається значно м’якше, ніж у тих державах, де відносне економічне благополуччя робить його менш небезпечним (максимальне покарання за це діяння в Україні передбачено у вигляді обмеження волі на строк до трьох років, тоді як в Англії, наприклад, до семи років, у Німеччині — до 10). Зазвичай за подібні дії встановлюється відповідальність, подібна до відповідальності за шахрайство, крадіжку, присвоєн­ня довіреного майна та інші корисливі ненасильницькі майнові злочини;

• дії, вчинені власником або службовою особою суб’єкта гос­подарської діяльності» при традиційному злісному банкрутстві становлять небезпеку лише в тому випадку, коли вони вчинені на­вмисно з корисливих мотивів, з метою доведення суб’єкта госпо­дарської діяльності до банкрутства. В інших випадках це - нормальна і звичайна практика.

Слід зазначити й ту обставину, що у ст. 219 КК йдеться про вчинення дій «умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заін­тересованості або в інтересах третіх осіб».

Суб’єктом злочинних діянь, передбачених ст. 219 КК, може бу­ти власник, службова особа суб’єкта підприємницької діяльності. Співучасниками злочину можуть бути будь-які інші особи, які сприяють вчиненню дій, що довели до банкрутства. Мотиви злочи­ну, зазвичай, є корисливими, хоча можуть бути й іншими, що на кваліфікацію вчиненого не впливає.

В більшості випадків суб’єктами таких злочинів є посадові осо­би суб’єктів господарської діяльності. Вони виконують різні функ­ції, пов’язані з керівництвом, розпорядженням майном, встанов­ленням порядку його зберігання, переробкою і реалізацією, обліком

і контролем над витраченими цінностями тощо. Не виключено, що такі особи можуть зловживати своїми повноваженнями всупереч законним інтересам організації, суспільства або держави.

Існує велика кількість підприємств, які, ховаючись за процеду­рою банкрутства, не бажають платити кредиторам і, особливо, державі. Симптомом, що насторожує, тут є виведення активів або незаконне їх заміщення. Ці маніпуляції виявляються шляхом аналі­зу фінансових документів, що може дати привід для більш поглиб­леної перевірки. Якщо наявне різке погіршення фінансового стану, а виведення активів відбувається швидкими темпами, це дає під­стави припускати наявність ознак навмисного банкрутства.

У практиці банкрутства дуже часто буває так, що залишки май­на підприємства-банкрута правдою і неправдою «виводяться» із кризового підприємства в нове ще до процедури банкрутства. Як наслідок виходить така ситуація: підприємство, що заборгувало, просто «хоронять», а його майно працює на новому підприємстві. Кредиторам залишається тільки чекати, коли їм нададуть документ про неможливість задоволення вимог у зв’язку з відсутністю майна. В підсумку вони можуть лише списати дебіторську заборгованість з балансу за рахунок валових доходів. При цьому керівники борж­ника, зазвичай, не несуть жодної відповідальності.

Банкрутство активно використовується також як інструмент у корпоративній конкуренції. Агресивний інвестор, скупивши борги підприємства, яке йому сподобалося, і вибравши найбільш сприят­ливий момент, може ініціювати процедуру банкрутства й призна­чити свого арбітражного керуючого, через якого надалі контролю­ватиме всю діяльність і фінансові потоки боржника. А в плані санації з подачі найбільшого кредитора може бути передбачений пункт про обмін корпоративних прав боржника на вимоги кредито­рів. Таким чином, банкрутство використовується як відносно деше­вий та ефективний інструмент тіньової приватизації.

Банкрутство у поєднанні з іншими інструментами може використо­вуватися в необмеженій кількості махінацій, що передбачають не тіль­ки зовні легальні операції, а й прямі порушення закону — фальсифіка­цію документів, підкуп посадових осіб, приховування майна тощо.

Експерти вважають, що сам факт порушення справи про банк­рутство чи визнання підприємства банкрутом багато в чому свід­чить про те, що цьому передували якісь некоректні чи навмисні дії керівників боржника.

Типові способи зловживань у фіктивному банкрутстві:

— ухилення від сплати податків через банкрутство. На час дії мораторію на задоволення вимог кредиторів зупиняється виплата боржником податкових зобов’язань, і до нього не застосовуються податкові санкції. Якщо до комітету кредиторів не увійшли пред­ставники податкової служби, боржник може домогтися списання всього податкового боргу чи розрахуватися по ньому неліквідним майном. А у разі ліквідації боржника, від якого залишилися одні лише неліквідні активи і борги, податковим органам залишається списати його податковий борг як безнадійний;


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.014 сек.)