АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Загальна характеристика

Читайте также:
  1. A. Характеристика нагрузки на организм при работе, которая требует мышечных усилий и энергетического обеспечения
  2. I. Общая характеристика договора продажи недвижимости
  3. II. Загальна характеристика ХНАДУ
  4. III. Характеристика ведомственных целевых программ и мероприятий подпрограммы
  5. III. Характеристика ведомственных целевых программ и мероприятий подпрограммы
  6. III. Характеристика ведомственных целевых программ и мероприятий подпрограммы
  7. III. Характеристика ведомственных целевых программ и мероприятий подпрограммы
  8. IV. Порівняльна характеристика парламентів країн Західної Європи
  9. S: Установить соответствие между типами общества и их характеристиками.
  10. V. Порівняльна характеристика урядів держав Західної Європи
  11. VII. Характеристика мероприятий и ведомственных целевых программ государственной программы
  12. А. Общая характеристика вены

Ренесанс, барок, рококо й нарешті класицизм, що чергувалися по собі, як вияви органічного розвитку мистецтва західної Европи, обіймали кругами свого посереднього впливу цілий культурний світ, а з ним і Україну. Географічне положення та історична доля й недоля нашого краю причинилися до того, що впливи далекого Сходу, залишки образотворчости грецьких кольоній на півдні України й нарешті непере­можний вплив Візантії, оформили українську духову й образотворчу культуру як межевий, переходовий тип, при чому елементи Сходу мали в ньому рішучу перевагу над західніми. Східною була в нас віра и церква а це рішало в справах форми й суті духового життя. Тій обставині завдячує свій слабий відгомін на Україні західноєвропейська романщина, в ній теж слід шукати причин недорозвою готи­цизму на Україні. Колиж прийшов на Україну ренесанс, то розмірно велике його поширення пояснюється тільки тим, що зродився він під гаслом повороту західноєвропейської образотворчости до ідеалів класичного греко-римського світа, того самого, з якого виросла вдомашнена в нас візантійщина.

Східньо-гелєнське естетичне наставления допомогло розвинутися на Україні й стилеві бароко; його декоративні елементи, обєднавшись з конструктивними ідеями української деревляної архітектури, дали виїмково оригінальну стилеву синтезу, прозвану «українським бароком». Його розвиток, зумовлений інтензивністю державно-творчого життя Гетьманської України, мав вплив не тільки на акліматизо­ваних на Україні чужинців (Шедель), але позначився в архітектурі Московщини, де створив суто-українську архітектурну школу, т. зв. «наришкінський барок».

Чергові стилі — рококо й класицизм, що прийшли до нас уже в добу занепаду відродженої української державносте, хоч і мали всі прикмети штучно насаджуваної культури, всетаки набрали на нашому ґрунті місцевого забарвлення. В цілому українська образотворчість XVI—XVIII ст. творить оригінальну відміну світового мистецтва, а ра­зом з тим і наявний доказ надзвичайної талановитосте й культурної відзивчивости українського громадянства тих часів.


Полонська-Василенко

Частина 4. Духове життя української держави ХVІІ століття

Церква

Внаслідок Берестейської унії Церква в Україні поділилася на дві: стару, зв'язану з православним Сходом, з Константинопольським патріархом, із давньою українською традицією, що вела до св. Володимира, Ольги, Києво-Печерського монастиря, князів, пат­ронів та засновників православних церков, і нову, що творила нові взаємовідносини, нав'язувала зв'язки з Римом, творила ту унію, яка мала покласти край розривові 1054 року, загоїти рани на тілі єдиної Христової Церкви й створити нову Церкву, з'єднану з Римо-Католицькою, Прекрасні ці ідеї поки що не здійснювалися, але єдина до того часу Православна Церква України поділилася на дві, за які народ почав жорстоку, тяжку боротьбу.

а) Православна Церква. Після Берестейської унії Пра­вославна Церква опинилася в катастрофічному стані. Ті невеликі права, якими користувалася вона в Польській державі, перейшли до Уніатської Церкви разом з церквами, маєтностями, монастирями. З усіх ієрархів залишилися вірними їй лише два єпископи: Гедеон Балабан — Львівський та Михаїл Копистенський — Перемиський, яких уніатський Берестейський собор низложив, з польський уряд не визнавав за єпископів. Православна шляхта звернулася була до Сейму, що зібрався в лютому 1597 року, але Сейм став на стороні унії і засудив протосинкела — екзарха Константинополь­ського патріарха, Никифора, який був головою православного Бе­рестейського собору. Після Сейму, за наказом короля, Никифора ув'язнено й вивезено до Магдебурзької фортеці. 75 Надії на Сейм не виправдалися.

Року 1599 у Вільні зібралася конфедерація протестантської та православної шляхти, яка ухвалила діяти спільно в обороні Церков — Православної та Протестантської. Тим часом у Польщі по­стала опозиція проти короля, його зовнішньої політики (боротьба зі Швецією за престол), його нетерпимости супроти православних та протестантів — «дисидентів». Почалися «рокоші» — бунти проти короля, дозволені конституцією. Під впливом дисидентів та право­славних польський уряд примушений був піти на деякі поступки православним: 1605 року їм повернено Києво-Печерський монастир, що його на праві надання дістав архімандрит Єлісей Плетенецький, обраний ченцями та шляхтою.

75 І. Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви, Том II, Нью-Йорк, 1956. Стор. І-ІО.

 

1607 року Сейм прийняв конституцію стосовно «грецької ре­лігії». За цією конституцією церковні маєтки можна було надавати

згідно з волею їх фундаторів і дозволялося відправляти без пе­решкод Богослужби за давніми обрядами. Помилкою цієї конституції було те, що вона не відрізняла уніатів від православних. Ли­ше сеймова конституція 1609 року відрізнила православних від уніатів.76

Проте, поступки ці не зміняли справи: уніати продовжували відбирати у православних церкви, переслідували православне духовенство, не допускали міщанство до цехів, магістратів.

Тяжке становище було з єпископами Року 1607 помер Гедеон Балабан, а року 1610 — Михаїл Копистенський. У Православній Церкві не залишилося б жадного єпископа, якби не пощастило Єремієві Тисаровському посісти Львівську кафедру, давши королеві за­певнення, що він — уніат. Висвячений він був Сучавським митро­политом Анастазієм. На перемиську єпархію король призначив уніата Афанасія Крупецького, хоч в цілій парафії не було жадного уніата. Православна шляхта виставила проти нього Гулевича-Воютинського. 77 Допомагали, правда, в хіротоніях священиків східні ієрархи, що приїздили за «милостиню», але вони не знали людей, яких висвячували, і це не раз приводило до висвяти осіб, не гідних сану.

Велику допомогу Православній Церкві подавали православні братства, які видавали антиунійні твори, укладали протестації, подавали петиції, виступали на судах, обороняючи церковне майно, і т. д. Властиво проти унії підносився єдиний голос — колектив­ний голос православних братств.78

Проти Православної Церкви вели пропаганду головним чином єзуїти, але вели в користь не унії, а римо-католицизму. Король Сіґізмунд католик, підтримував усіма засобами католиків, давав їм посади, багаті староства, бенефіції. Православні шляхетські ро­ди убожіли і багато православних, піддаючись католицькій пропаганді, кидали свою Церкву. Онука славетного оборонця православ'я, князя К. Острозького, Анна Алоїза Ходкевичова, після його смерті, уфундувала в Острозі єзуїтську колегію, замість православної академії, і будувала костели у володіннях князя. Інший спадкоє­мець кн. К. Острозького, князь Домінік Заславський, наказав, щоб усі православні священики в його володіннях перейшли на унію. Він мав на те юридичне право, бо після релігійних воєн в Європі був прийнятий принцип — «чия країна, того й релігія» — «cuius regio, eius religio».

76 І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 10-11.

77 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 244.

78 І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 12-14.

 

Мелетій Смотрицький, один із найвидатніших полемістів XVІI ст., в «Треносі, або ляменті Православної Церкви» дав перелік «дорогоцінних світильників, каменів блискучих» у короні Православ­ної Церкви — визначних православних родів, що перейшли на ка­толицтво. В цьому реєстрі майже всі славетні православні роди. Але цікаво: на унію переходили тоді православні дуже рідко; зрікаючись своєї Церкви, вони разом із тим польщилися, і таким чи­ном український народ втрачав свою культурну провідну верству.79

В боротьбі з унією на початку XVII ст. помічається зміна.

Кінець XVI і початок XVII ст. характеризувалися гарячою поле­мікою православних з прихильниками унії. З 1610 року вона при­пиняється, не друкується навіть таких видатних творів, як «Панінодія» архімандрита Копистенського:80 безвиглядність продовжен­ня полеміки стала ясною для православних.

До голосу щораз більше доходила нова молода сила — козацтво. Блискучі воєнні перемоги, міцна організація козацтва творили з нього ту реальну силу, на яку стали покладати надії православні, що не могли знайти оборони ні в короля, ні в Сеймах.

Року 1610 війт і православне духовенство Києва вперше звер­нулися по захист до козаків. Уніатський ігумен Видубицького монастиря, Антоній Грекович, що був також намісником митрополита Іпатія Потія, не дозволяв православним служити в Софійському Соборі, поки вони не визнають митрополита Потія. У відповідь на скаргу бурмістра та духовенства гетьман Григорій Тусканевич звер­нувся до заступника воєводи, Холоневського, з заявою, що, коли ігумен Грекович перешкоджатиме православним служити в св. Со­фії — його заб'ють, а того, хто заб'є, козаки захищатимуть. Гре­кович не уникнув смерті: року 1618, коли він знову почав тиснути на православне духовенство, до його помешкання в Видубицькому монастирі з'явилося кілька козаків, схопили ігумена і вкинули в ополонку на Дніпрі. Митрополит Велямин Рутський вніс скаргу до Люблинського трибуналу на київське духовенство та міщан про те, що вони «противляться зверхній владі своїх митрополитів», але скарга не мала наслідків.81

Ще раніше, 1614 року, козаки допомогли Єлисеєві Плетенецькому в боротьбі з митрополитом Йосифом Веляміном Рутським за землі Київського Печерського монастиря.

79 І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 15-16.

80 І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 26-28.

81 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 599-600. В листі гетьмана Тусканевича сказано: якщо Грекович не припинить

переслідування православ­них, він, гетьман, дозволив його — «где ж колвек здыбавши, як пса убити».

 

1615 року з допомогою та під опікою козацтва засновано в Києві Богоявленське Братство, до якого, як згадано вище, вписався чле­ном гетьман Петро Сагайдачний «з усім Військом Запорозьким». Так козацтво виступає вже як офіційний патрон і захисник Православної Церкви. Це підносило престиж козацтва в цілій Україні. Особливо піднісся цей престиж у 1616 році, коли на гетьмана обрано Петра Сагайдачного, православного воєначальника та адміністра­тора.

Тоді становище Православної Церкви було загрозливе зі смертю єпископа Єремії Тисаровського, єдиного православного ієрарха, поль­ський уряд міг оголосити Православну Церкву неіснуючою, якщо вона не матиме єпископа. Правда, гостювали грецькі архиєрєї — Лука Білгородський, Єремія Пеласонський, Сербський єпископ Пав­ло, але польський уряд не визнавав їх, і уніатські єпископи намага­лися виселити їх зі своїх територій.

Року 1603 вперше завітав до Москви та Литви архімандрит Теофан; року 1619, вже в сані патріарха Єрусалимського, завітав він удруге до Москви, щоб перевести збірку пожертв, а також взяти участь в рукоположенні патріарха Московського Філарета, батька царя Михайла. По дорозі до Москви Теофан пробув більше як рік в Тулі, де стояло польське військо, а в ньому загін запорожців. Та­ким чином від запорожців він міг дістати інформації про стан Пра­вославної Церкви. Приїздили козаки й до Москви, коли там пере­бував патріарх. Про намір Теофана довершити в Україні «архієрейські чинності» свідчить грамота Конетантинопільського патріарха Тимофія, дана йому ще в 1618 році. Ця грамота надрукована в книзі Мелетія Смотрицького «Оправдання невинности»і свідчить, що в подіях, які сталися в Києві 1620 року, не можна вбачати «москов­ської інтриги», як вбачають її П. Ходиніцький і почасти М. Возняк.82 Чия не була б ініціатива, але, безперечно, існувала договореність між патріархом і козаками.

Вліті 1620 року Теофан прибув до Києва. Козаки урочисто зу­стріли його, і він оселився в будинку Братства на Подолі. До патріарха прибували делегати з різних місць, головно — від братств і, очевидно, обговорювали питання поновлення ієрархії. Сам Теофан писав у своїй грамоті до народу, що відновлене ієрархію «за мир­ним, загальним і однодумним обранням та волею всієї капітули мит­рополії Київської»... «Протестація» митрополита Йова Борецького, внесена до книг ґродських Київських 15 травня 1621 року, свідчить, що перед висвятою ієрархів відбулась нарада, на якій оголошено грамоту патріарха Тимофія. Крім того при Теофані був екзарх патріарха Арсеній. На цій нараді вирішено просити Теофана висвятити єпископів, що «він міг зробити цілком канонічно».83

Деякі вагання, які викликало у патріарха Теофана ставлення короля, розвіяли козаки, які обіцяли йому захист.

82 Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Українська Пергас..., стор. 652.

83 І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 33-34.

 

Не збереглося детальних матеріалів, де саме й коли відбувалася хіротонія єпископів, але в грамоті Теофана 1620 року індикта 3 названо єпископів, які її переводили, і тих, кого висвячено. Брали участь в хіротонії, крім Теофана, митрополит Софійський Неофіт, який перебував тоді в Києво-Печерському монастирі, та єпископ Страгонський Авраамій. Висвячені були: ігумен Михайлівського монастиря Йов Борецький на кафедру митрополита Київського та Га­лицького, ієромонах Мелетій Смотрицький — на архиєпископію По­лоцьку Вітебську та Мстиславську; ігумен Межигірського монастиря, Ісая Копинський — на єпископію Перемиську та Самбірську; архімандрит Терехтемирівського монастиря, князь Єзекіїль-Йосиф Курцевич — єпископію Володимирську та Берестейську; ігумен Черницького монастиря, Ісаак Борискевич — на єпископію Луцьку та Острозьку і ігумен Милецького монастиря, Паїсій Іполитович — на єпископію Холмську та Більську.84

Відновлення православної ієрархії мало колосальне значення не тільки для Церкви. Воно піднесло престиж козацтва, завдяки якому і під захистом якого відбулася ця подія. Нововисвячені владики у своєму маніфесті 1621 року привітали Запорізьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства. «Це ж з того покоління військо, що за Оле­га, монарха руського... по морю плавало і Константинополь штурму­вало... Це ж їхні предки разом з Володимиром христились, віру християнську від Константинопольської Церкви прийняли». — «Це зв'язування Запорозького Війська з традиціями князівської доби, з „старою Руссю", незвичайно піднесло авторитет Запоріжжя і да­ло йому провідне місце в національному житті», — так характе­ризує вагу поновлення православної ієрархії в 1620 році й роль в тій події Запоріжжя один із найвидатніших істориків України.85

Подія ця мала й інше значення. Вона піднесла престиж Києва, як церковної столиці: Київ знову став колискою Православної Цер­кви. Події 1620 року дали тло урочистому в'їздові Богдана Хмель­ницького до Києва, духової, церковної столиці нової держави, що вела своє походження від Великого Князівства Київського. Це був лейтмотив привітань Хмельницькому від київської еліти.

84 Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 329-330. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 35-36. — М. АНДРУСЯК. Історія Козаччини, стор. 23-24.

85 І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 189.

 

Однак питання про існування Православної Церкви не було ще розв'язане. В листопаді 1620 р. зібрався Сейм, на якому головним питанням була охорона держави від татар. Щойно перед тим поляки зазнали поразки під Цецорою і, щоб забезпечити допомогу козаків, треба було заспокоїти їх в справі Церкви. Ніколи на сеймах не було таких палких промов, як на цьому. Лаврентій Древинський, депутат Волині, навів низку фактів переслідування Православної Церкви. Віденське братство поставило питання руба: допомогу від козаків польський уряд дістане лише тоді, коли легалізує нововисвячену ієрархію. Сам Петро Сагайдачний прибув на Сейм з єпископом Йосифом (Єзекіїлем) Курцевичем і обіцяв допомогу козаків у війні з турками за умовою визнання нової ієрархії. Зі свого боку король звертався до патріарха Теофана з благанням вплинути на козаків, щоб вони допомогли Польщі, «захищаючи цілість своєї віри й бать­ківщини».86

Битва під Хотином року 1621 вкрила ім'я Петра Сагайдачного та козаків славою і врятувала Польщу від розгрому. Але Сагайдачний був тяжко поранений і наступного, 1622 року помер. Поль­ський уряд нічого не зробив у справі легалізації ієрархії. Протести, петиції, виступи послів на Сеймах не мали жадних наслідків.

Висвячення нової ієрархії поновило полеміку між православни­ми та уніатами, що припинилася була 1610 року. Цим разом у поле­міці брали участь тільки українці без участи поляків. Серед ви­датних полемістів був один лише не-українець, уніатський митропо­лит Йосиф Велямін Рутський, москаль. З другого боку — особли­вістю цієї полеміки було те, що обидві сторони вживали польської мови: так глибоко пройшла вона в українську культуру. Перше місце серед полемістів належить архиєпископові Полоцькому, Мелетієві Смотрицькому. Це була людина надзвичайно обдарована, з широкою освітою, яку він здобув в університетах Ляйпціґу, Нюрнберґу та Вюрцбурґу.87 Мелетій Смотрицький написав багато видат­них творів: «Lament», «Werificatia niewinnosci», «Obrona werificatii», «Elenchus», «Appendix», в яких захищав нововисвячену ієрар­хію і Православну Церкву від закидів збоку уніатів. Значним тво­ром була «Протестація», яку митрополит Йов Борецький подав до київського Ґродського Суду і яка була вписана до книг ґродських. У ній митрополит речево поснював обставини, в яких патріарх Теофан висвятив нових ієрархів. Аналогічним офіційним докумен­том була «Justificatia niewinnosci», подана 6 грудня І622 року коро­леві Сігїзмундові III від імені нововисвяченої ієрархії, та «Supplicatia», подана на Сейм 1623 року від імені всіх православних Речі Посполитої. Збоку уніатів видно дві праці митрополита Йосифа Веляміна Рутського: «Sowita wina» та майбутнього митрополита Анастасія Селяни: «Antelenchos».

 

Обвинувачення проти нової ієрархії, що висувалися в цій поле­міці, були такі:

1. Теофан був не патріарх Єрусалимський, а шпигун турець­кого султана.

2. Якщо він і був патріархом, то не мав права висвячувати в чужій митрополії.

3. Якщо і мав дозвіл патріарха Царгородського, то мусів, крім того, мати дозвіл короля; такого дозволу він не мав, отже глибоко образив короля.

Всі ці обвинувачення збивали — «Протестація» митрополита Йова та «Супліка» до Сейму.88

б) Уніатська Церква в XVII ст. З самого початку вияви­лося, що польський уряд не бажає визнати за уніатськими єписко­пами прав римо-католицьких єпископів: вони не дістали місць у сенаті, не зважаючи на листи в цій справі папи Климента VIII. «Була це перша злощасна помилка польського уряду в справі унії», — писав польський історик, єпископ Є. Ліковський.89

Уніатська Церква опинилася в стані ізоляції. Польські єпископи також не хотіли визнавати її, рахуючись не з релігійними погля­дами, а з національністю уніатів. 90 «Православні ненавиділи уніатів за їх зраду правовірності, а Римо-Католицька Церква не вва­жала їх за повноцінних братів, бо рішальною для неї була націо­нальна різниця між уніатськими українцями та католицькими по­ляками». Уніатська Церква була в Польщі лише терпимою. «Це майже неймовірно, але автентичні свідоцтва не залишають сумніву, що латинське духовенство, замість того, щоб притягати до себе уніатів, їх тільки дратувало й принижувало», — пише єпископ Є. Лі­ковський.91 А з другого боку українці-православні покладали на українців-уніатів відповідальність за всі злочини, доконувані проти них католиками-поляками.

 

Зав'язувався вузол відносин, з якого тяжко було знайти ви­хід. Годі теж казати, — пише історик Г. Лужницький, що тільки православні українці виступали проти уніатів. Не в меншій мірі українці-уніати переслідували православних. Як українські като­лицькі, так і українські православні джерела подають чимало фак­тів взаємного переслідування, і з цим об'єктивним твердженням не можна не погодитися. В запалі боротьби обидві сторони не знали меж. Вище згадувалося про морд Антонія Грековича, намісника митрополита в Києві; забито було ієромонаха Будкевича в Перемиській єпархії, Шаргородського декана Матвія, архиєпископа Йосафата Кунцевича. Єпископ Суша нарахував біля 100 уніатських священиків, забитих православними. Поранені були митрополити Михаїл Рогоза та Іпатій Потій. Православні не мали такого реєстру, але число жертв їх було теж не мале92 Досить згадати хоч би роз­гром єзуїтами Братства та школи в Луцьку в 1634 році, про що єпи­скоп Афанасій Пузина зніс до владики опис події з протестом до книг ґродських Луцьких.93

Після смерті Михайла IV Рогози, уніатським митрополитом став Іпатій Потій (1600—1613) єпископ Володимирський та Берестей­ський. Магнат з походження, високоосвічений, до переходу на унію близький до князя Костянтина Острозького та його гуртка, Потій був один із видатних діячів XVI—VII ст. Його називали «батьком унії». Він був видатний проповідник та полеміст. Потій вважав за своє головне завдання піднести освіту і заснував католицькі школи в Бересті та академію у Вільні.

У своїх проповідях та друкованих творах Потій відшукував істо­ричні факти — права та привілеї, надані князями та королями Укра­їнській Католицькій Церкві; він доводив, що Українська Церква була завжди католицькою, і таким чином Берестейська Унія тільки завершила те, що було раніше. Такі твердження Потія викликали обурення з боку православних, протестантів та польського кліру, обвинувачення його в фальшуванні архівних документів. Лише Апо­стольська столиця — папа Климент VIII та Павло V підтримали Потія. Папи закликали латинських єпископів Вільни, Луцька, Льво­ва допомагати Потієві, але з цих закликів нічого не вийшло. Навпа­ки, року 1608 проти митрополита почався рух. Православне духо­венство Вільни зі ставропігійним Віденським Братством оголосили «непослух» митрополитові й зачинили двері церков. Боротьба проти Потія закінчилася атентатом на нього: в 1609 році лавник віден­ського магістрату Іван Тупека кинувся на нього з мечем і відру­бав йому два пальці правої руки, якою Потій заслонив голову.

Мавши офіційно титул «митрополита Київського», Іпатій Потій весь час перебував у Вільні, яка стала резиденцією митрополитів. Козаки не впускали митрополита до Києва.

Ворожнечу між православними та уніатами розпалювали матеріальні справи: питання — кому належить право володіти церквами та маєтностями? Бо обидві Церкви вважали себе правними во­лодільцями церков і маєтностей, що належали Церкві грецького об­ряду.

92 Г. ЛУЖНЙЦЬКИЙ. Там же, стор. 291-293; 297-300.

93 І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 210-211.

 

Йосиф Велямін Рутський (1613—1632), ще за життя митропо­лита Іпатія Потія 1612 року був призначений старим митрополитом правити митрополією, і по смерті Потія став митрополитом. Батько його, Велямін, втік з Московщини за Івана Лютого. Роди­на оселилася на Білорусі, в селі Рута, і від цієї назви взяв своє прізвище митрополит. Батьки його перейшли на кальвінізм, але старшого сина, Івана, майбутнього митрополита, охрещено в право­славній вірі. Першу освіту дістав він при дворі княгині Заславської, потім закінчив школу у Вільні; після того був у князя Острозь­кого в Острозі. Після смерті батька Вельямін Рутський виїхав до Праги, де перейшов на католицтво. Закінчивши Вюрцбурзький університет із ступенем доктора філософії, став він стипендіатом грецької колегії Афанасія Великого в Римі, де підготовлялися мі­сіонери для навернення православних на католицтво, і для цього мусіли самі мати східній обряд. Цього довгий час не хотів Велямін Рутський, і тільки на вимогу папи Климента VIII змінив обряд.

Повернувшись до Вільни, Велямін Рутський побачив, яка слаба була унія: «загал громадянства, переважна, частина духовенства зве унію народною зрадою, відступництвом, запроданістю полякам. По­між: духовенством немає ні одного вченого, за винятком митропо­лита з незначною горсткою прихильників. Єдиний монастир, що приєднався до унії, св. Тройці у Вільні, був майже пустий», — так змальовує Г. Лужницький картину того, що застав у Вільні в 1603 році Велямін Рутський:94

Г. Лужницький дає таку картину поширення унії по єпархіях: 1. Найкращі були — Холмсько-Бєльська єпархія, де унію визнала більшість населення, та 2. Луцько-Острозька, де вона трималася міцно; 3—4 — в єпархіях Володимиро-Берестейській разом з Вітеб­ською та Мстиславською, унія поширювалася слабо; 5. В Полоцькій «унія ніякого поступу не мала»; 6 та 7 — в Галицько-Львівській та Перемисько-Самбірській єпархіях уніатів не було,95 Не можне. забувати при тому, що з двох Церков —- Православної та Уніат­ської, — які були «толеровані» польським урядом, Уніатська мала завжди перевагу перед Православною, вона була матеріально за­безпечена, бо мала більшу частину «дібр», якими раніше володіли православні, а головно — почувала над собою високу протекцію й моральну допомогу Апостольської Столиці.

94 Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 300-311.

95 Г. ЛУЖНИНЬКИЙ. Там же, стор. 314-316.

Року 1643 король писав, що «в усій області Чернігівській нема ніякого уніатського монастиря і свята унія замикається в одній тільки особі велебного отця Кирила Транквілідаа. (М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стор. 89).

 

Ознайомившись з реальним станом Уніатської Церкви і змуше­ний папою Климентом VIII вступити до неї, Йосиф-Велямін Рутський палко взявся за справу допомоги Церкві. Насамперед він вирішив реформувати орден св. Василія Великого — Василіян, яко­му належав монастир св. Софії у Вільні. У 1607 році він вступив до цього монастиря і знайшов там співробітника в особі Йосафата Кунцевича, пізніше єпископа Полоцького. Вони упорядкували монастир, ввели чернечу дисципліну. На архімандрита призначено Веляміна Рутського. З 1611 року він був уже єпископом. Під про­водом Веляміна Рутського розвивається Троїцький монастир. Він переносить до Вільни жіночий монастир з Битеня, а в Битені за­сновує Василіянський монастир.

У 1616 році Йосафат Кунцевич дістав монастир у Жировицях, який теж передано Василіянам. Далі, під впливом св. Троїцького монастиря, що під кермою архімандрита Йосафата, став відомий своєю святістю і суворим додержуванням чернечих правил, від­новлено монастирі в Мінську, Новгородку, Красноборі та Гродні, але кожний з них жив своїм окремим життям. Митрополит Йо­сиф IV хотів об'єднати всі монастирі під кермою одного генераль­ного наставника, на зразок латинських чинів. Не маючи відповід­них сил, він звернувся по допомогу до генерала Чину Єзуїтів, щоб він делегував для інструктажу двох членів. Це звернення до єзу­їтів викликало ще більше ненависті збоку православних, які ба­чили в тому латинщення чернецтва. Року 1617 затверджено но­вий устав Василіян: на чолі став протоархімандрит, якого оби­рали ченці на все життя і якого затверджував митрополит. Раз на 4 роки збиралася Генеральна Капітула. З того часу єписко­пами могли бути тільки Василіяни тому, що біле духовенство бу­ло одружене. Року 1624 василіянська реформа охопила вже 20 монастирів.

Йосиф IV, прагнучи піднести престиж митрополита, хотів пе­ренести кафедру до Києва. До того, з XV ст., митрополити перебували в Новгородку або у Вільні. Справа була нелегка, бо вся Київщина залишалася православною, і уніатів в ній майже не було. Проте, Велямін Рутський досить легко дістав Софійський Собор та Видубицький монастир. Митрополит переводить до Києва групу Ва­силіян з Вільни й доручає їм місійну працю.96

У православних залишилися — Києво-Печерський та Михайлів­ський монастирі. Вище вже була мова, яку реакцію збоку православних викликали переобрання митрополитом Веляміном Рутським св. Софії та місійна діяльність намісника митрополита, ігумена Видубицького монастиря, Грековича, який заплатив за цю працю своїм життям.

96 Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ Там же, стор. 311-312; 320-322.

 

Поновлення православної ієрархії в Києві 1620 року було тяж­ким ударом для Уніатської Церкви. Православні мали з того часу

свій осередок, що об'єднав їх. Поновилася боротьба. В кожній єпар­хії з'явилося по два єпископи: уніатський та православний. І по­руч стали два митрополити: Йосиф IV Велямін Рутський та Йов Борецький. Уже в нарадах перед висвятою нових владик гостро виявилося вороже ставлення православної шляхти та козацтва до католицьких владик та Веляміна Рутською. На першому ж засідан­ні Синоду нововисвячених православних владик порушено справу про повернення від уніатських владик церковного майна. Дальшу боротьбу доручено вести братствам.

На Сеймі 1621 року весь польський клір з примасом Ґембіцьким та польська влада поставили «вище державні інтереси й добро своєї держави від добра Католицької Церкви» і взяли під оборону Пра­вославну Церкву тому, що за нею стояли козаки, допомога яких була потрібна після поразки під Цецорою. Так пише Г. Лужниць-кий.97 На Сеймі Велямін Рутський та Йосафат Кунцевич, що супро­водив його, зазнали образливого ставлення від польських сенаторів, послів, єпископів. Волинський посол Древинський просто вимагав від уряду звільнити край від цього «нещастя» — унії. Примас Ґембіцький вимагав від Апостольської Столиці скасувати унію і пере­вести уніатів на латинський обряд.98

Однак, унію взяв під захист папа Григорій XV, який 1623 р. вислав спеціального леґата з наказом спільно з нунцієм Лянцельотті боронити унію та митрополита Йосифа IV. У своїх звітах до «Про­паганди» Велямін Рутський скаржився, що, внаслідок зневажли­вого ставлення до унії польського кліру, українці втрачають до­вір'я до справи; щороку коло 100 шляхтичів переходять на латин­ський обряд і спольщуються; особливо спольщується молодь, що навчається в єзуїтських школах.

Року 1624 папа Урбан VIII заборонив переходити з грецького обряду на латинський, але це викликало протест збоку польсько­го кліру, який настоював, щоб Апостольська Столиця перевела уніатів на латинський обряд. Серед аргументів були такі: наслідком приросту українсько-білоруського населення і запанування грецького обряду латинські церкви стоятимуть порожніми; забо­рона переходити на латинський обряд зробить те, що українські священики зденаціоналізують і перетягнуть до своїх церков ді­тей латинників, що живуть в Україні та Білорусі. Але найцікаві­шим був аргумент, що більшість українсько-білоруського населен­ня походить з латинників-селян, які переселилися до України та Білорусі й тут зукраїнізувалися.

97 Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 329, 330, 332.

98 Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 332, 334.

 

Переломом в історії Уніатської Церкви в деякій мірі стала муче­ницька смерть архиєпископа Полоцького Йосафата Кунцевича. Він не мав високої освіти, але був ентузіастом унії й блискучим про­повідником. Завдяки Йосафатові перейшли до унії знатні роди — князя Друцького-Соколинського, Новгородського воєводи Скумина-Тишковича, Тризнів, Мешків та інших.99 Як архиєпископ, Йосафат багато зробив для піднесення Церкви: він встановлює синоди в По­лоцьку, Вітебську, Мстиславі; вживав заходів, щоб повернути церк­вам утрачені землі; йому вдалося поширити унію в своїй єпархії. Тільки Могилів не допускав до себе Йосафата, бо там енергійно діяло православне братство.

Року 1820 до Полоцька приїхав Мелетій Смотрицький, теж архи­єпископ Полоцький, блискучий проповідник та енергійний адміні­стратор, і почав боротьбу проти архиєпископа Йосафата, доводячи у своїх відозвах та листах, що він не правдивий архиєпископ, що він — латинник. В обороні нововисвяченої ієрархії Смотрицький пише свої твори: «Верифікація», «Оборона верифікації», «Еленхус». Проти Йосафата починаються бунти у Вітебську, Могилеві, Орші. Йосафат поїхав до Вітебська, де найгостріше було обурення проти нього та унії, і відібрав у православних всі церкви. Тоді пра­вославні поставили замість церков два намети і, коли Йосафат ішов до собору, його зарубали. Король наказав покарати міщан: згідно з цим наказом виконано 93 вироки смерті, у багатьох мі­щан сконфісковано майно, місто позбавлено Магдебурзького права.100

Ця смерть справила враження на сучасників, незалежно від їх віровизнання. Вона, за словами Г. Лужницького, «добула пошану для унії серед тодішнього польського громадянства... змінила в основі своїй погляд Апостольської Столиці на унію і її визнавців»... «Мученицька смерть архиєпископа Йосафата кинула зовсім інше світло на унію, Українську Католицьку Церкву спрямувала на ін­ший шлях, вороги її замовкли». Той же дослідник пише, що на­ступник архиєпископа Йосафата, Антін Селява не зустрів опору в Плоцьку, ні у Вітебську. І за дев'ять років, у 1632 p., коли на престол вступив Владислав IV, уніати рахували вже понад 3 міл. вірних.101

Дуже велике значення для розвитку унії мали переходи на унію кількох видатних діячів Православної Церкви, як ректора Братської школи, автора панегірика на честь гетьмана Сагайдачного, Касіяна Саковича, Кирила Транквіліона Ставровецького, а головне — архиєпископа Полоцького Мелетія Смотрицького.

 

Тяжко казати, чи був якийсь зв'язок між смертю Йосафата Кунцевича і подорожжю Мелетія Смотрицького на Схід у 1624 році. Як сам М. Смотрицький пояснював, він поїхав, щоб на місці переконатися в чистоті православної віри патріархів, але мав і ін­ші завдання. Повернувся він уже «напіввуніатом», а з 1628 р. пе­рейшов до унії, спочатку потайки, за згодою папи, а 1629 р. вже офіційно.102 Цей факт викликав багато різноманітних думок, оцінок, ціла література присвячена йому. Але найкращу оцінку цьому фак­тові дав видатний історик Церкви, професор Київської Духовної Академії Ф. Тітов: «Перехід М. Смотрицького в унію був не стільки грубою зрадою православ’я... скільки сумним кінцем душевної драми людей, що бажали добра своєму народові і шукали можливо кращого і певного шляху до примирення двох частин його, які за­пекло між собою боролися».103

в) Спроби «об'єднати Русь з Русю». Перші спроби до­сягти компромісу виявляються серед головних репрезентантів Української Православної Ієрархії з перших часів існування її. Причин для цього було багато. Передусім — тяжке становище нової ієрархії, обмеженої фактично невеликою територією, де вона пере­бувала під захистом козацтва, але не могла виконувати завдань у своїх єпархіях. Наприклад, Ісая Копинський, єпископ Перемиський, не міг туди дістатися. Переведений до Смоленської та Чернігівської єпархій, не міг оселитися й там. Пізніше, як уже втратив Київську митрополію, іменувався єпископом Лубенським, але мешкав на По­ліссі. Інші єпископи перебували в різних монастирях або в Києві.104

Незабаром виявилася вся безнадійність сеймової боротьби, мар­ність козацьких домагань та переговорів з польським урядом. На­віть такі факти, як домовленість Сагайдачного з Сіґізмундом III і Хотинська перемога, нічого не дали Церкві. Безнастанна загроза репресій та декрети уряду про арешти тощо, які не виконувалися тільки внаслідок безсилля уряду.

Уніатська Церква в першій половині XVII ст. була ще слабшою, ніж Православна: слаба була вже тим, що з лавах її не було знат­них людей, навіть шляхтичів. За нею не стояв ніхто, і польське громадянство не рахувалося з нею.

Прихильникам компромісу здавалося, що, об'єднавшись з унією, Православна Церква стане міцнішою, хоч сила була на боці право­славних, що тоді були єдиною відпорною формою українського елементу в сфері культурно-національній.

 

Перші прихильники компромісу — Касіян Сакович та Мелетій Смотрицькии — сподівалися цим шляхом зміцнити Україну, «по­єднати Русь з Руссю» — за виразом Смотрицького. 16?В року в листі до Лаврентія Древинського Смотрицький називав своїх одно­думців — митрополита Йова, архімандрита Петра Могилу і «де­кого інших». їх, можливо, було чимало, але всі вони «затрималися на небезпечній дорозі, коли з такою силою прорвалася загальна опозиція їх планам серед української суспільності. Смотрицький не встиг завернутися і пройшов до кінця, з ролі миротворця по­павши в роль апостата, і се була одна з багатьох тодішніх траге­дій... яка спіткала найвизначнішу літературну й наукову силу тодішньої України.105

Перший конфлікт Мелетія Смотрицького з духовенством та пра­вославним суспільством виник з іншого приводу. Ще за часів роз­квіту братств у середині XVI ст. помічалися прагнення їх розширити свої компетенції коштом владичної влади, що вигасала майже на всьому просторі українських і білоруських земель. Касіян Сакович, ректор Київської Братської школи, 1625 року сформулював це ста­новище Церкви так: «не клір править народом, а народ кліром». З цього погляду дуже показові були ті ставропігії, які виводили окремі монастирі і братства з-під влади місцевого владики і відда­вали їх під безпосереднє керівництво патріарха Царгородського. Таке становище застали в Україні нововисвячені владики.

За 25 років, що минули від часу переходу владик на унію, на­род звик обходитися без владик, а братства звикли до народоправства. Тому цілком зрозумілим було доручення митрополита Йова Борецького Мелетієві Смотрицькому, коли він у 1624 році їхав до східних патріархів — довести шкідливість наслідків децентралі­зації, яку вносила ставропігія. Очевидно, патріарх поставився до цього прихильно і дав грамоту, яка по суті ліквідувала ставропі­гію і передавала монастирі під владу єпископів.

105 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. I, стор. 9-11.

 

Ця патріарша грамота викликала страшне обурення — в першу чергу архімандрита Києво-Печерського монастиря, Захарія Копистенського. Грамоту патріарха оголошено фальсифікатом, так само, як і грамоту митрополита Йова, яка викликала її. Обох — і Смот­рицького і митрополита — стали обвинувачувати в неправовірності, відступництві. Щоб зберегти своє становище, митрополит Йов ви­голосив ряд заяв на соборі, що відбувся в Києві, в яких запевняв у правовірності своїй до Смотрицького. Але підозріння залишилися. їх не розвіяла друга грамота патріарха, якою він залишав тільки ті ставропігії, що дав патріарх Єремія, хоч ця грамота цілком ясно доводила автентичність обох попередніх — і митрополита до патріарха, і патріарха до митрополита.106

К. Сакович перший пустив чутки про бажання православних знайти порозуміння з уніатами і роль в цьому Смотрицького. Подорож його до східних патріархів пояснює він бажанням дістати у них згоду на «заспокоєння релігійної боротьби», —себто на ком­проміс з уніатами (в передмові до «Desiderosus», року 1625).107

Року 1623 вперше на Сеймі поставлено питання про скликання Собору спільного — уніатів з православними, але православні вла­дики запротестували. Собор —заявили вони — можливий тільки за згодою патріарха і під його проводом. Року 1626 на Собор в с. Кобрині ніхто з православних не приїхав.

Року 1627 Смотрицький мав побачення з Петром Могилою, який, як писав Смотрицький Велямінові Рутському, «дуже толерантно» ставиться до Католицької Церкви. Того ж року в Києві відбувся з'їзд в дуже тісному колі: Смотрицький, Могила та Борецький. Ви­рішено, що Смотрицький на наступному з'їзді подасть свої зауважен­ня про основні різниці між православям та католицтвом. Присут­ні — Йов Борецький і Петро Могила — були солідарні з Смотрицьким і визнавали за можливе прийняти почесне зверхництво папи над Українсько-Білоруською Церквою.108

Року 1628, у Великий Піст, відбувся Собор в Городку, Рівенського повіту, на Волині. На ньому були присутні: митрополит Йов, Мелетій Смотрицький, єпископи — Ісаак Борискович та Паїсій Іполитович і архімандрит Києво-Печерський Петро Могила. На цьому Соборі обговорено меморіал Смотрицького, в якому було зазначено шість різниць між Західною та Східною Церквами, а саме: 1) зішестя Духа Святого від Отця й Сина; 2) чистилище; 3) блаженство праведних після розлучення душі з тілом: 4) примат папи; 5) опріс­ноки та 6) причастя мирян з Тіла та Крови Христових. Владики об­мірковували спокійно питання, як поєднати «Русь з Руссю», не по­рушуючи віри. Ухвалено скликати Собор з духовних та світських людей для розгляду меморіалу та самої справи.109

 

Собор скликано на 13 серпня 1628 року в Києві. Перед Собором Мелетій Смотрицький надіслав митрополитові та Петрові Могилі свій новий твір: «Апологія переґрінації до країн східних». Це був великий трактат, присвячений його враженням від подорожі на Схід. Вони були дуже негативні: правдивої віри він не знайшов; сам патріарх Царгородський отруєний протестантизмом. Смотрицький гостро засуджував Східню Церкву за єресь і картав авторів, що виступали на захист Православної Церкви, в тому числі — самого себе, як автора «Треноса». «Апологія» викликала сумнів у Петра Могили та Йова Борецького, і вони не поспішали її друкувати. Тоді Смотрицький надіслав манускрипт Касіянові Саковичу (він уже приєднався до унії), і той надрукував кілька аркушів у Кракові. їх одержали в Києві перед Собором, і вони викликали обурення серед православних. Митрополит та Петро Могила теж відступи­лися від Смотрицького і стали підготовляти боротьбу з ним на Соборі» На допомогу виписали вони видатних богословів: о. Лаврентія Зизанія та о. Андрія Мужиловського.110

Собор був дуже людний: були — митрополит, єпископи, архімандрити, багато духовенства та мирян. Акт обвинувачення проти Смотрицького мав 105 «неправославних» пунктів. Мелетій Смотриць­кий змушений був зректися «Апології», і цю книгу урочисто виклято й знищено. Але зречення Смотрицького було вимушене обста­винами.111

Після Собору надрукував він у Львові «Протестацію», в якій обвинувачував Собор 1628 року в неправильних діях, насильстві. На ці твори відповів А. Мужиловський «Антидотумом», 112 що викли­кав відповідь М. Смотрицького «Екстезисом». Цей твір Г. Лужницький називає «одним із найкращих творів того часу».113

Після того Мелетій Смотрицький офіційно приєднався до унії. Але кафедри він не дістав і ненадовго пережив свою київську тра­гедію. За оцінкою М. Грушевського, «перехід Смотрицького на унію нічого не дав унії». 114

Спробу об'єднати православних з уніатами взяли в свої руки поляки. Року 1629 Сіґізмунд III запропонував православним увійти в згоду з уніатами і призначив спільний Собор у Львові в жовтні 1629 року. Для підготовки призначив він окремі собори: в Києві — православних і у Володимирі — для уніатів. На Київський Собор православна шляхта не приїхала, мотивувавши тим, що скликання Собору з наказу короля, але без відома шляхти, порушувало її право. Проте, запорозькі козаки без запрошення з'явилися на Со­бор і зажадали закрити його.

 

Повідомляючи королівського представника, Адама Киселя, про такий стан речей, митрополит Йов додав, що духовні члени Собору погоджуються далі вести переговори про об'єднання, але про­сять, щоб Сейм, призначив новий Собор, дав час домовитись перед тим з патріархом Царгородським.

На уніатському Соборі того ж числа у Володимирі вироблено умови згоди з православними, але на Собор у Львові ніхто з православних не приїхав. На цьому припинилися спроби об'єднання Церков.115 Проте, прихильники унії, а також Адам Кисіль, винесли враження, що вища ієрархія готова піти назустріч об'єднанню, на­віть визнати примат папи, але самі не погоджуються зробити цей крок без згоди патріарха. Велямін Рутський порушив при цьому питання про утворення окремого руського патріархату, — думка, яку вже підніс був у «Паренезисі» М. Смотрицький. Ліпшим кан­дидатом на патріарха вважав він архімандрита Києво-Печерського монастиря Петра Могилу. Він міг би, на думку Веляміна Рутського, прийняти спочатку унію потай, залишаючись назверх православ­ним, і підготовити весь народ до переходу на унію.116

Пропозиція уніатів православним у справі об'єднання склада­лася з 4-х точок: 1. питання про походження св. Духа залишається для обидвох Церков, як вони те визнають; 2. Православні прийма­ють учення про Чистилище; 3. Уніати визнають ієрархію і Таїн­ства Східної Церкви; 4. Православні визнають зверхність папи, але залишається і зверхність Царгородського патріарха.117

Відходячи щораз далі від можливості! порозумітися з уніатами, знайти з ними спільну мову, православні шукали моральної підтримки у протестантів, а з другого боку щораз більше схилялися до порозуміння з іншими православними. Патріарх Царгородський був далеко, але ближче, в Москві, був також православний патріарх.

Першим звернувся до патріарха Філарета в 1622 році архи­єпископ Ісая Копинський, з Мгарського монастиря. Він скаржився на утиски збоку поляків і питав, чи не дозволено буде перейти до Московщини йому з 150 ченцями.118

 

1624 року митрополит Йов Борецький, не зважаючи на толерантне ставлення до унії, теж звер­тався до царя Михаїла та патріарха Філарета з «чолобитнею», в якій скаржився на утиски збоку польського короля, «государя Бо­гом, попущеного над нами»; особливо ж скаржився на те, що їх, православних єпископів, «от престола, от мест... изгнаша», і про­сив захисту.119

Єпископ Йосиф — Єзекіїль Курцевич у 1625 році перейшов до Москви і став єпископом Суздальським.120 У 1638 році збільшилася масова втеча ченців до Московщини: з Густинського монастиря пе­рейшло 70 ченців та 20 послушників; з жіночого Ладинського монастиря — 50 сестер та 16 послушниць; із Мгарського монастиря — 14 ченців.121

Звичайно, не можна пояснювати ці факти так, як іноді роблять історики: не агентами були ті втікачі, вони були такими ж фанатично відданими Православній Церкві людьми, як були віддані унії уніати. В тому загостренні обопільної ворожнечі, ненависті, що охопили Україну, православні муфта або переходити на унію чи римокатолицтво, або шукати захисту в тому «III Римі», «єдиновір­ній» Москві, овіяній ще ареолом правої віри, яка весь час простя­гала руку з щедрою допомогою і обіцяла захист.122 Це була ідеалі­зація, від якої вилікували події 1655 і наступних років, але як ще багато українців — навіть після 1655 року — не втрачали віри в благодійну опіку «старшого брата»!

г) Легалізація Православної Церкви. Становище Церкви ставало дедалі тяжчим. Минуло одинадцять років з часу по­новлення ієрархії в 1620 році, але добитися її легалізації право­славні не могли, хоч до кожного Сейму подавали умотивовані заяви з проханням легалізувати Церкву.

Року 1631 помер Сіґізмунд III. Кандидатом на престол був коро­левич Владислав, відомий своїм толерантним ставленням до питань релігії. На конвокаційному Сеймі 1632 року православна шляхта, братства, козацтво, духовенство знову виступили з вимогами при­вернути права Православній Церкві. Провідником духовенства був Петро Могила. Очолена королевичем Владиславом комісія з п'яти сенаторів і шести земських послів виробила проект згоди між унія-тами та православними під назвою «Пункти заспокоєння».

119 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стор. 160-161; — Воссоедине­ние... І, стор. 47-48.

120 Князь Єзекіїль (у чернецтві Йосиф) Коріятович-Курцевич належав до вищої аристократії Литви, як нащадок Коріята, сина Ґедиміна, споріднений з українською шляхтою. Він мав блискучу освіту, скінчив Падуанський уні­верситет. Прийняв чернецтво, був архімандритом монастиря в Терехтемирові і в 1620 році запорожці висунули його на єпископа. Втративши віру в можливість налагодити церковне життя в Україні, Єзекіїль перейшов до Москви, де став єпископом Суздальським. Не пощастило йому й там і він закінчив життя в засланні на Соловках.

 

В цьому проекті були такі пункти: і. Православним (грецької релігії) дозволяється відправляти Богослужби, св. Таїнства, мати церкви, семінарії, школи, шпиталі, братства; 2. Залишається два митрополити: уніат і не-уніат, обраний за звичаями народом та на­становлений патріархом Царгородським; 3. До православних нале­жатимуть єпархії: Львівська, Луцька, Перемиська і Мстиславська (відділена від Полоцької). Православним повертається київські монастирі, крім Видубицького. Уніатські владики до смерті зберіга­ють за собою церкви та добра, якими користалися; 4. На корона­ційному Сеймі король призначить комісію з 2 уніатів та 2 право­славних, яка має об'їхати всі міста та села, встановити число уніатів та православних і розподілити між ними добра; 5. Кожний має право вільно обрати для себе опіку Православної чи Уніатської Церкви і переходити від одної до другої.

«Пункти заспокоєння», підписані королем Владиславом IV, вне­сено до книг ґродських Варшавських 1 листопада 1632 року.123

8-го листопада того ж року митрополит Йосиф Велямін Рутський з усім єпископатом вніс заяву про те, що вони не визнають «Пунк­тів», поки їх не затвердить Апостольська Столиця. Аналогічну за­яву надіслав примас Польщі Ян Венжик з польськими єпископами і за підписом 54 сенаторів та послів. Папа Урбан VIII відмовився підтвердити договір і доручив Велямінові Рутському боронити права Католицької Церкви.

Під тиском католицької опінії Владислав IV скликав на лютий 1633 року раду теологів, представників чернечих орденів — Єзуїтів, Капуцинів, Кармелітів — і професорів Краківської Академії, щоб вирішили, чи годиться робити такі поступки на користь «нез'єдинених». Більшістю голосів теологи вирішили, що такі поступ­ки є «потоптанням Божого права й пониженням віри». Але на Сеймі 1633-го ж року Владислав IV підтвердив, що буде додержуватися «Пакта конвента», в тому числі й «Пунктів заспокоєння».124

На підставі «Пакта конвента» обрано нову ієрархію Православ­ної Церкви. Від ієрархії.1620 року залишився Ісая Копинський, яко­го" козацтво, після смерті Иова Борецького, висунуло на митрополи­та. Під час Елекційного Сейму православні посли, а не церковний Собор, вибрали: архімандрита Петра Могилу — на митрополита Київського, Олександра (в чернецтві Афанасія князя Пузину) — на єпископа Луцького та Йосифа Бобриковича — на єпископа Мстиславського.125

 

Не все складалося так добре, як було вказано в «Пакта кон­вента». Уніати не погоджувалися з ухвалами комісії, що об'їздила українські землі, і силою відстоювали церкви, монастирі, землі. Во­ни здобували від короля привілеї, що в корені змінювали «Пакта», наприклад: Луцька єпархія мала перейти до православного єпи­скопа, але на підставі королівського привілею залишалася за єпископом-уніатом до його смерті. Таких прикладів було багато. Це все посилювало втечу населення до Московії. За перших років прав­ління Владислава IV ця втеча припинилася, з 1638 року знову по­чалася цілими монастирями. Ширилась думка про перехід під владу православного царя всього українського народу.126

ґ) Могилянська доба. Петро Могила (1634—1847) був од­ним із найвидатніших діячів Української Церкви. Він народився 1596 року в родині молдавського господаря, Симеона Могили, і був посвоячений з рядом магнатських родів Польщі: Потоцькими, Вишневецькими, Корецькими та іншими. Могили мали великі ма­єтності на Поділлі та Київщині.

Петро Могила здобув блискучу освіту за кордоном і міг би до­сягти становища як воєводич і багатий магнат. Але з 26-го року він присвятив себе Церкві, яка тоді перебувала в стані, не визнаної уря­дом. Року 1627 Петра Могилу обрано на архімандрита Києво-Пе­черської Лаври, і з того ж часу він брав активну участь в церков­них соборах. Він користався великим авторитетом і був постанов-ний на чолі православної делегації, яка мала домагатися легаліза­ції Української Православної Церкви на Конвокаційному, Елекційному і Коронаційному Сеймах 1632 року. Там обрано Петра Могилу на митрополита. Патріарх Царгородський благословив його, і у Льво­ві відбулася хіротонія, яку довершили єпископи — Єремія Тиссаровський, Авраамій Страгонський, Паїсій Іполитович та Ісаак Борискович.

126 М.ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стор. 183-185.

 

Однак, висвячення Петра Могили на митрополита не дало йому кафедри, — її посідав Ісая Копинський, який мав підтримку серед козацтва. В «пунктах заспокоєння» не бралось до уваги членів ієрар­хії 1620 року, які доживали свій вік «на покої» в монастирях (крім Ісаї), — то були — Ісаак Борискевич та Паїсій Іполитович. Митро­полит Ісая спротивився новому митрополитові. Тоді Петро Могила вжив радикальних заходів: старого митрополита вивезли з Михай­лівського монастиря, де були митрополичі покої, до Печерського монастиря, і протримали там, поки він не відмовився від митрополи­чої кафедри. Тоді привезли Ісаю Копинського знову до Михайлів­ського монастиря, де він перебував до 1635 року, після чого переїхав на Полісся і звідти підтримував контакт з монастирями на Полтавщині.127 Залишившись ворогом Петра Могили. Копинський багато шкодив йому та Церкві, поширюючи чутки про його «неправовірність», зв'язки з уніатами, перехід на унію і т. д.128

Так почалося правління Петра Могили, яке тривало лише 14 ро­ків, але, не зважаючи на короткий час, охопило всі сторони церковного та культурного життя і тому дало право називати цей пе­ріод «Могилянською добою».

Петро Могила, ще коли був архімандритом Києво-Печерського монастиря, склав «Літургіяріон» (Служебник), який був обговоре­ний на Соборі 1629 року і проголошений як обов'язковий для кож­ного священика. Служебники складали й раніше, вони відомі з ста­рих рукописів XIV-XV ст. та друків XVI ст., але, порівнюючи з ни­ми, Служебник Петра Могили найдокладніший. В ньому подано текст Літургії та інших Богослужб, очищений від різних помилок, які часто змінювали первісні тексти, і внесено багато звичаїв, вла­стивих тільки Українській Церкві.129

Другий епохальний твір цієї доби — це «Православне Ісповідання віри» — катехізис, головним автором якого був ігумен Києво-Печерського монастиря Ісая Трохимович-Козловський. За цю пра­цю Собор 1640 року нагородив його ступенем доктора богослів’я. Цей катехізис, в укладанні якого велику участь брав Петро Мо­гила і який відомий під його іменем, подає ісповідання Православ­ної Церкви, очищене від чужих впливів — як Католицької, так і Протестантської Церков. Розглянутий Царгородським патріархом, Собором 1641 року в Ясах, передискутований та виправлений ще раз, він був затверджений 1643 року всіма чотирма православними патріархами.

Видання катехізис а було великим тріумфом, бо спростувало думки про занепад високої науки в Православній Церкві. Проте, не зважаючи на загальний успіх Катехізис а, тексу його надруковано в Києві тільки в 1662 році. Року 1645 надруковано в Києві скороче­ний Катехізис, що був перекладений різними мовами. 1687 року Катехізис надруковано в Голляндії. Він ширився серед католицьких та протестантських народів, а в Україні залишався єдиним під­ручником православного ісповідання віри до XIX століття.130

 

Третім видатним твором Петра Могили був виданий 1646 року Требник, що подає описання Богослужб, зв'язаних з потребами при­ватного характеру. Требник, значення якого не зменшилося й нині, охоплює також треби спеціально українського походження. В ньо­му багато дуже важливих рис, що відрізняють українське Богослу­ження від московського. Згадується там молебні, водосвяття, які виконувано з приводу різних подій у житті людини, як освята нової хати, худоби, криниці, молебні з приводу неврожаю, хвороби, по­дорожі, початку навчання і т. д. 131

Требник Петра Могили базувався на величезній масі україн­ських звичаїв. Виявилося, що було немало звичаїв, спільних Православній і Католицькій Церквам. Ці звичаї з бігом часу у Східній Церкві забулися, але збереглися вони в Українській. Це, між ін­шим, викликало обвинувачення Петра Могили в тому, що він вносив нібито католицькі обряди до Православної Церкви.132

У зв'язку з переглядом давніх обрядів, звичаїв і Богослужб, Петро Могила поновив старовинний «Чин Пасій» — страстей Господніх — урочисті Богослужби в перші чотири тижні Великого посту, на яких виступали видатні проповідники.133

Багато зробив Петро Могила для піднесення братства, особливо київського Богоявленського братства. Братську школу Могила зре­формував на зразок західноєвропейських колегій, і з того часу називалася вона Могилянською колегією. При митрополичій кафедрі зібрав Петро Могила гурток видатних учених, що дав під­стави іменувати Київ часів Могили «Могилянськими Афінами». Зав­дяки допомозі цього гуртка Петро Могила міг перевести реформу Братської школи і зробити багато важливого для піднесення куль­тури та науки України.134

Петро Могила діставав прибутки з монастирів — Михайлівсько­го, Пустинно-Миколаївського, Лаври, і це дало йому можливість поновити та перебудувати храми — св. Софії, Спаса на Берестові та інші. При цьому, шукаючи гробу Володимира, Могила провів розколини руїн Десятинної Церкви.135

За Петра Могили впорядковано Києво-Печерський монастир, ре­ставровано і приведено до порядку печери. Монастир зростав, за Могили в ньому було до 800 ченців.136

 

Великі були заслуги Петра Могили в справі організації церков­ного життя, розбурханого за часів, коли не було єпископів, а також, коли ієрархія 1620 року була по суті номінальною. Він настановив візитаторів та намісників митрополита, постійних і тимчасових, які, між іншими обов'язками, провадили суд. Для єпархіального управління залишилися кліроси, що складалися з вищих членів кліру. Петро Могила заклав нову установу для судових розправ між членами кліру — Митрополичу Консисторію. Парафіянам «під клятвою» заборонено було звертатися до інших судів зі скаргами на священиків.137

Петро Могила прагнув встановити в Церкві сильну, самодержав­ну владу — так характеризував його владу М. Грушевський. Як екзарх Царгородського патріарха, він вважав непотрібним втручан­ня патріарха у внутрішні справи Українсько-Білоруської Церкви. Могила вів боротьбу за ставропігіями монастирів та братств і ста­рався тримати в своїй юрисдикції і владик, і ставропігійні уста­нови. Він хотів мати цензуру над усіма виданнями, безпосередню владу над братствами, контроль над господарюванням владик та монастирів у маєтках. Він не послухав навіть наказу Царгородсько­го патріарха Пахомія, який заборонив йому втручатися в справи братств.

Петро Могила мав у плані укласти Велику Мінею, але цього не здійснив. «Патерик Печерський» видано кілька разів. Продовжен­ням його була «Тературґіма», написана Афанасієм Кальнофойським, при чому до неї використано власні записки Петра Могили. Метою її було показати, що й за пізніших часів, після «Патерика», серед ченців Києво-Печерського монастиря були святі, що творили чу­деса.

Видання Печерського Патерика та Тературґіми зв'язані з пла­ном Петра Могили канонізувати всіх печерських угодників. Канонізація українських святих завжди зустрічала опозицію збоку візантій­ських патріархів, і навіть княгиню Ольгу та Володимира вдалося канонізувати лише в XIII стол.138 Правда, були винятки, наприклад, Мстислава І, сина Володимира Мономаха, канонізовано дуже скоро після його смерті. В той же час у Московському князівстві дуже часто канонізували праведників, а серед них і політичних діячів. Є. Голубинський звертав увагу на «разячу» щодо цього різницю між Київською Руссю і Московською.139

 

Головна причина цієї різниці полягала в тому, що в Московській державі самі князі дбали про ка­нонізацію місцевих святих, що підносило її славу і моральний авто­ритет.

Петро Могила перший зробив заходи для канонізації всіх Печерських угодників, мощі яких спочивали в печерах: у Ближніх — 73 і в Дальніх — 45. Московська Церква тільки через 120 років — в 1762 р. — внесла їх імена до святців.140 В зв'язку з цими заходами Петра Могили надруковано в 1643 р. «Правило молебное ко Препо­добным Отцям нашим Печерським и всем Святым, в Малой России просиявшим». 141

Було багато інших планів видань у Петра Могили, але смерть перекреслила ці плани; те, що було зроблено Петром Могилою та його гуртком мало велике значення. Катехізис, Требник не втра­тили свого значення протягом трьох століть.

Проте, темпераментна і визначна особистість Петра Могили ви­кликала багато незадоволення. Головними противниками Могили були прихильники нав'язання тісних зв'язків з Московською патріархією, на чолі їх стояв Ісайя Копистинський, що його висунули на митрополита козаки, і який примушений був відступити кафедру Петрові Могилі. Ісайя і раніш був прихильником переходу під юрисдикцію Московської патріархії, а втративши митрополичу кафедру, став відкритим ворогом Могили. Він обвинувачував його в схильності до католицизму, та відсутності чистого православ'я. При­водом для цього обвинувачення було з одного боку те, що для своїх видань (головне Требника) Петро Могила користався тими ж джере­лами, якими користалися католики, а з другого боку — дружні пер­сональні зв'язки з уніатськими діячами. Ці ворожі тенденції прийняли й деякі історики Церкви, і лише останніми роками доведено бездоганність православ'я Петра Могили. 142

 

Взагалі, перша половина XVII ст. була тяжкою добою для Укра­їнської Церкви обох визнань. Православна Церква була властиво без проводу, бо ієрархія 1620 року залишилася номінальною, не виз­наною польським урядом. Уніатська Церква не дістала того, що їй обіцяв уряд і Римо-Католицьке духовенство й польські пани стави­лися до неї вороже, і за влучним виразом М. Грушевського, ком­проміс 1632 року, легалізувавши Православну Церкву, зробив Уніатську «непотрібним буфером між Католицькою та Православною Церквами»; вона тільки ускладнювала їх відносини, — писав М. Грушевський. 143

Православні, гостро виступаючи проти унії, підкреслювали свою пошану до Католицької Церкви, як старої, спертої на традиціях. З католицької сторони вороже дивилися на домагання Уніатської Церкви створити для неї становище, рівноправне з Латинською Церквою. Наприклад, на Холмщині, де владика Терлецький боровся з православними, уніати скаржилися на вороже й зневажливе трак­тування їх збоку католицького духовенства.

Синоди 1643 та 1644 років винесли ряд ухвал, ворожих Уніатській Церкві. Так, латинське духовенство ухвалило в 1643 році, що уніатське духовенство не повинно мати прав та прерогатив, які мало латинське. Року 1644 воно пішло ще далі: заборонило латинській католицькій молоді вчитися в школах уніатів, латино-католицькому духовенству — служити в уніатських церквах, а уніатам — в латино-католицьких і т. п. Латинське духовенство хотіло відділити Уніатську Церкву від Латино-Католицької.

Дратували польський уряд звернення уніатів до папи та вимоги пап допомагати їм. 144 З погляду польського уряду, унія, замість сприяти відриву Православної Церкви від Москви та Царгородської патріархії, що стояла на послугах турецькому урядові, штовхала православних шукати захисту в тій самій Москві і в тому самому Царгородському патріархаті.145

в) Український патріархат. Польський уряд, який ба­чив, як зміцнюється Московська держава, готовий був цілком по­жертвувати унією і створити порядок, що остаточно зліквідував би залежність Православної Церкви в Польщі та Литві від Царгородського патріарха і зробив би непотрібним для неї шукати протек­торату Москви. Найкращим виходом, на думку Владислава IV, було створення незалежного ні від кого Українського (руського) патріархату. Ідея такого патріархату зародилася ще у Мелетія Смотрицького, як засіб примирити Русь з Руссю. Носієм її був митрополит Йосиф-Велямін Рутський. Владислав IV звертався до папи Урбана VIII з пропозицією зорганізувати цей патріархат, але не знайшов співчуття в Апостольській Столиці. Папа сподівався на унію з Цар-городом, а організація Українського патріархату виривала з рук Царгородського патріарха Православну Церкву в Польщі та Литві. Папа відповів Владиславові IV твердою вимогою поширити унію на засадах флорентійського Собору.146

 

Ідею заснування Українського Патріархату сучасники і значна частина істориків зв'язували з іменем Петра Могили. Дійсно, в 1620-их роках він поділяв думки Мелетія Смотрицького, брав участь в Соборі 1627 року разом з митрополитом Йовом Борецьким, розгля­дав «Унійний катехізис» Мелетія Смотрицького; брав участь у 1628 році і в Соборі в Городку, що ухвалив «знайти спосіб..., щоб утво­рити єдність Руси з Руссю, уніатів з не-уніатами. Але далі Петро Могила не пішов, і 1628 року брав у Києві участь в Соборі, який за­судив «Апологію» Смотрицького.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.036 сек.)