АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Провідні завдання і принципи родинного виховання

Читайте также:
  1. II. ЗАВДАННЯ ТА ОБОВ'ЯЗКИ
  2. II. Методологічні засади, підходи, принципи, критерії формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді
  3. АЛГОРИТМ РОБОТИ НАД ПРОФЕСІЙНО-ОРІЄНТОВАНИМИ ЗАВДАННЯМИ З КУРСУ «ОСНОВИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ТРЕНІНГУ»
  4. Антикорупційні принципи
  5. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
  6. Бюджетна система та принципи міжбюджетних відносин
  7. Вибори, виборче право, принципи виборчого права України
  8. ВИКОНАННЯ ЗАВДАНня
  9. Вирішення завдання
  10. Вихідні дані завдання й проміжні розрахунки
  11. Виховання в дусі миру та формування громадянськості
  12. Виховання гігієнічних навичок ВІЛ-інфікованих дітей

Коротко завдання родинного виховання можна визначити так: виховання повинно зробити людину здатною до осягнення її призначення. Олюднення особистості, підготовка її до життя, реалізація її особистісного виявлення — мудра заповідь народ­ної педагогіки: «Дивись, не забудь: людиною будь».

Розмаїтість людського життя зумовлює провідні завдання і принципи родинного виховання. У процесі родинного вихован­ня забезпечується реалізація натуралізму, раціоналізму, гуманіз­му, евдемонізму, соціалізації та етнізації, духовності.

Натуралізм вимагає розглядати людину як частину приро­ди й неухильно дбати про гармонійний розвиток природних сил дитини, яка розвивається наче та рослина: «Діти, як квіти: по­ливай - рости будуть», «Як грибочки ростуть діточки».

Раціоналізм націлює на плекання розуму дитини: «Розуму не купують, а набувають», «Розумний всьому дає лад».

Гуманізм передбачає людяне ставлення до дитини, формування людяності, щирих стосунків, утвердження добра, доброзичливос­ті, взаємоповаги, любові один до одного. Одним із критеріїв оцін­ки народом людини було і є ставлення до дітей: «Любить дітей -добрий, не любить - змій», «Кинув своїх дітей — мерзотник».

Евдемонізм мету виховання вбачає в земному благополуччі та щасті: «Кому щастя служить, той ніколи не тужить», «Не родися красивим, а родися щасливим».

За визначенням української народної педагогіки, щастя -це стан цілковитого задоволення життям, окрилення життєвими успіхами, вдачами, благополуччям. Наш народ виявив такі влас­тивості щастя: делікатність («Щастя - не кінь, не загнуздаєш»), об'єктивність («Щастя, як вільна пташка: де захотіла, там і сіла»), фатальність («Від лихої долі не сховаєшся»), невизначеність («Ні­хто не знає, де кого щастя чекає»), розчарування («На світі гро­шей багато, а щастя мало»), категоричність («Кому нема щастя зранку, не буде й до останку»), оптимізм («Бог не без милості, козак не без щастя»).

Народна мудрість вчить: «На чужому горі щастя не буду­ють», «Хай тому трясця, хто зазіхає на чуже щастя», «Всякий свого щастя коваль», «Хто дрімає, той щастя не має».

Соціалізація — це перетворення людської істоти на суспіль­ний індивід, включення в суспільне життя. Соціалізація знахо­дить своє конкретне втілення в сім'ї, громаді, народі, нації, тобто в етнізації, фундамент якої закладається в сім'ї.

Плекання духовності, тобто світоглядно-морально-етичного внутрішнього світу дитини, полягає у вихованні дітей на засадах народної моралі, обізнаності з релігійною культурою, у шанобли­вому ставленні до неї.

Українська етнопедагогіка зазначає, що ядром виховного впливу на дітей є батьки. І насамперед — чудодійний вплив матері:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Мати народжує дітей, віддає їм свою любов, тепло і ласку. Народ порівнює матір із сонцем: «При сонці - тепло, при матері -добро». Народ склав багато афоризмів про матір: «То ті цвіти красні, котрі зацвітають, то ті діти щасні, котрі матір мають», «До людей по розум, до матері по серце», «Рада б мати для дітей небо прихилити та зорями вкрити». Народ порівнює матір з пра­вдою, молитвою: «Материнська молитва і з дна моря підійме», «Одна мати - вірна порада».

Народна педагогіка визначає неординарні функції матері: годує дітей, як земля людей; мати — опіка й охорона дітей; мати — душа сім'ї, берегиня домашнього вогнища, добра, тепла і затишку.

Особливе значення виховної місії матері: «Чого не дала мама, того не купиш і в пана», «Яка клепка — така бочка, яка мати — така й дочка».

Народ говорить про материнське чуття міри в суворості, ви­могливості і любові до дитини. А материнська мова забезпечує злет дитини до осягнення розуму, духовності. Зі щирою любов'ю матері приходить до кожної дитини почуття патріотизму.

Високим в українському народі був і авторитет батька, ваго­мим був його вплив на дітей: «Не навчив батько, не навчить і дядько», «Коли батько рибалка, то й діти у воду дивляться», «Не хочеш слухати тата, то послухаєш колись ката», «Добрий батько не хоче лихого сина», «Таткова хата усім багата».

Народна педагогіка на передньому плані тримає проблему батьків і дітей: «Хто батька-матір зневажає, той добра не знає».

Впливовим виховним фактором, як було зазначено вище, народ вважав авторитет батьків. Створенню авторитету сприя­ють взаємоповага між батьками, їхня пристойна поведінка, мо­ральне обличчя, працьовитість, єдність вимог, чуйне ставлення до дітей, знання їхніх потреб і інтересів, увага до дітей, допомога дітям, ерудиція батьків, господарність, орієнтація в духовних сферах, участь у громадському житті.

Відроджуючи українську народну педагогіку, слід активізу­вати в очах дітей четверту заповідь Божу: «Шануй батька твого і матір твою». Ця заповідь накладає гуманні взаємні обов'язки на дітей і батьків - любити і належно виховувати своїх дітей («Не ті батьки, що породили, а ті, що виховали»), любити, пова­жати батьків, піклуватися про них. Така об'єктивна закономір­ність людського життя.

В українській народній педагогіці аморальним є ігноруван­ня батьками своїх обов'язків щодо дітей, невдячність дітей у ставленні до батьків. Це гріх і сором від людей. Народна педа­гогіка підносить батька-матір як нероздільну святиню, а наступ­ність поколінь, вірність батьківським, дочірнім і синівським обов'язкам як основний закон життя. Саме тому так зворушли­во сприймаються слова покинутої старенької матері:

Дочки мої, дочки, дочки мої, пави!

Чому мене не кидали, як падали з лави?

Сини мої, сини, сини-соловейки,

Чому мене не кидали, як були маленькі?

Стали підростати - стали покидати.

Ой, хто ж мене старенькую буде годувати?!


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.)