АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ПОЛІТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Читайте также:
  1. G Дотримуватись законів країни, в якій реалізують бізнес.
  2. I.4. ОСНОВНІ МОДЕЛІ ЗВЕРТАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
  3. II. Організація перевірок органами Держтехногенбезпеки України
  4. IV грvпа - країни. що розвиваються (Більше 150).
  5. IX. Перепишіть і зробіть письмовий переклад українською мовою наступного тексту.
  6. IІІ. Проведення перевірок суб’єктів господарювання та органів влади та інших підконтрольних об’єктів органами Держтехногенбезпеки України
  7. XVIII ст., з одного боку, - століття, в якому Україна втратила політичну автономію, а з іншого, відбувся розквіт української культури, яка йшла в ногу з Європою.
  8. А)Ранній гуманізм в Україні
  9. Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим
  10. Агальна характеристика конституційного права України.
  11. Агропромисловий комплекс та економічна безпека країни
  12. Адміністративні проступки за Кодексом України про адміністративні правопорушення

Реалізація планів європейської інтеграції у сфері політики на­штовхнулася на перешкоду так званих державницьких інтересів. Це підтвердили спроби утворити у 50-х роках в рамках Ради Європи та Європейського співтовариства вугілля і сталі європейських політичних організацій. Фіаско Європейського оборонного співтовариства було ударом для ентузіастів політичного об'єднання Європи. Це означало повернення до «політики малих кроків» і досягнення поставленої мети обхідним шляхом. Єдиною до застосування формою реалізації об'єднання в тогочасних умовах стала економічна інтеграція.

На початку 60-х років питання політичної єдності Європи постало знову. Однак позиції щодо способів і форми її втілення були різними - від федеральних ідей, яким особливо симпатизувала Німеччина, до концепції менш тісної співпраці, з дотриманням певної суверенності. Запеклим прихильником ідеї об'єднаної Європи, яка базувалася б на конфедераційній моделі, була Франція.

Започаткування в 70-х роках Європейського політичного співро­бітництва (ЄПС) як міжнародної системи консультацій зі спільної зовнішньої політики, було першим конкретним і вдалим кроком у напрямку вироблення системи постійних контактів і співпраці дер-жав-членів Європейських Співтовариств у спільному формуванні зовнішньої політики.

Головною метою ЄПС стало прагнення до формування та реаліза­ції спільної європейської зовнішньої політики. Така система повинна була слугувати кращому розумінню становища держав-членів, обміну

інформацією, особливо політичного характеру, гармонізації точок зору окремих держав, подоланню перешкод у формуванні спільної позиції, а також зміцненню солідарності між сторонами ЄПС.

Важливим етапом у процесі політичного об'єднання західноєв­ропейських держав було прийняття 1986 р. Єдиного європейського акту (ЄЄА). Він офіційно вводив у коло координаційних зусиль членів Співтовариства «політичні й економічні аспекти безпеки». Ця формула була результатом досить складного компромісу, який враховував ін­тереси нейтральної Ірландії, а також особливу позицію Греції й Данії, які виступали проти поширення співробітництва на «сферу озброєнь, продаж зброї третім країнам, на політику оборони та питання роз­зброєння». Було вирішено також, не зважаючи на зусилля Італії, що аспекти «оборони» взагалі будуть вилучені з тексту ЄЄА. Франко-німецький проект, що ліг в основу § 6 ст. ЗО ЄЄА, вже не розглядав питання військової політики, а обмежувався лише «технологічним та промисловим співробітництвом, необхідним для забезпечення безпе­ки». Отже, ЄЄА залишив військові аспекти співробітництва за межами компетенції органів ЄЕС.

Розвиток ЄПС після Маастрихтського договору. Попри існуючі труднощі, 11 грудня 1991 р. голови держав і урядів країн-членів Єв­ропейських співтовариств виробили в Маастрихті проект Договору про Європейський Союз. В ньому було передбачено також утворення економічного і валютного союзу та союзу політичного. В першій версії проекту Договору підготовленого на конференції в Маастрихті було сказано, що він буде новим етапом, який приведе до утворення Союзу у формі федерації. Однак через незгоду Великобританії в його кінцевій версії слова «форма федерації» було змінено словами, що цей Договір є новим етапом в процесі утворення «тісного союзу».

Після підписання 1992 р. Маастрихтського договору сталися якісно нові зміни в розвитку ЄПС. На основі постанов цього договору було здійснено перетворення Європейського політичного співробітництва в систему Спільної зовнішньої політики та політики безпеки держав Європейських співтовариств.

Договір про Європейський Союз, в якому передбачено утворення Спільної зовнішньої політики та політики безпеки, яка (окрім зовніш­ньої політики) охоплює також питання стосовно безпеки Європей-

ського Союзу, є першим кроком в напрямку уніфікації військової та оборонної сфери Європейського Союзу. Головна роль в реалізації цієї політики належить існуючій з 1954 р. організації військового характеру - Західноєвропейському Союзу, який став оборонним компонентом Європейського Союзу. Це створило передумови для нових стосунків Європейського союзу і НАТО.

Амстердамський договір - це третя велика група реформ (після ЄЄА та Маастрихтського Договору), які модифікують установчі до­говори Європейських співтовариств. Згідно зі ст. В п. 1 Договору про ЄЄ, предметом перегляду повинен був стати контроль запроваджених Маастрихтським Договором політик і форм співпраці з метою «за­безпечити цілісність механізмів і органів Співтовариств». Питання дієвої здатності інституцій стало основним завданням міжнародної конференції з огляду на майбутнє розширення Союзу. Окрім того, ре­форма Договору повинна була також підготувати Європейський Союз до викликів глобального характеру, а також до об'єднання політики правосуддя та внутрішньої політики для забезпечення внутрішньої безпеки, збільшення прозорості та наближення Союзу до громадян, здійснення кроків у напрямі поглиблення інтеграції.

Значні зміни Амстердамський договір запровадив у кількох галу­зях, поміж іншими у Спільній зовнішній політиці та політиці безпеки (СЗППБ).

Амстердамським договором не вдалося ліквідувати основного недоліку СЗППБ: стратегічні рішення і надалі повинні прийматися одноголосно, однак спираючись на засаду більшості щодо основних засобів реалізації окремі держави-члени можуть забезпечувати власні національні інтереси. А це означає, що стосовно всієї сфери СЗППБ існує де-факто право вето. І через те Європа не в стані, незважаючи на її нове обличчя, проводити ефективну зовнішню політику.

Амстердамський договір ще не є конституцією в національно державному сенсі. Інституційна структура, яка подається в договорі, відповідає федеральній формі устрою: з одного боку зміцнення орга­нів ЄС, а з іншого - підкреслення ролі національної держави і засади субсидіарності. Загалом Амстердамський договір як продовження поетапного поглиблення відносин складений у традиціях ЄЄА та Маастрихтського договору.

Спільна політика безпеки. Очевидним є той факт, що чим ви­щий рівень інтеграційних процесів, тим чіткіше вимальовується необхідність спільних зусиль у сфері військово-політичного співро­бітництва.

ЄПС було перетворено на Спільну зовнішню політику і політику безпеки ЄС (ст. Л J4 Маастрихтського договору). В такий спосіб ЄС мав на меті здійснювати змінені після вичерпання конфлікту Схід-За-хід інтереси безпеки, особливо щодо нових конфліктів найближчих сусідів ЄС, що в кінцевому підсумку повинно спричинити до утворення спільної оборони, яка є необхідною умовою переходу до політичного союзу.

Описані в ст. J4 Договору про ЄС відносини між ЄС та ЗЄС мають виразно тимчасовий характер і передбачають реформування. Однак серед країн-членів ЄС неодноразово висловлювався сумнів щодо того, якої інституційної форми потрібно буде надати ЗЄС згідно Договору про ЄС, де зазначалося, що ЗЄС є «інтегральним елементом розвитку ЄС». Позиція утримання надалі автономії ЗЄС і ЄС, яку представляє Великобританія, протиставляється поглядам, принаймні поступового включення завдань ЗЄС до сфери ЄС і структурної інтеграції.

З точки зору традиційного дипломатичного розуміння нововведення в рамках СЗППБ був зазначений в ст. 13 п.2 Договору про ЄС відхід від умови консенсусу. Наскільки контроверсійним був цей крок, показує не тільки складно сформульований текст Договору, в якому обмежується прийняття рішень більшістю з питань реалізації спільних дій та в якому сформульовані головні дефініції цих дій, прийняті попередньо одностайно, а також той факт, що всі прийняті спільні дії протягом 1993-1997 pp. приймалися на основі спільної згоди. Це доказ того, на скільки важко впроваджується ця інновація.

Уже після прийняття перших постанов стосовно СЗППБ на початку 90-х років стало ясно, що деякі фрагменти, наприклад, стосовно роз­ширення компетенцій ЄС в галузі політики безпеки та оборони, а також поява 1998 р. договору стосовно системи ЗЄС будуть так чи інакше вимагати перегляду. Тому не дивно, що в 1994-1995 pp. Порушувалися питання щодо реформування СЗППБ. Незважаючи на розходження ін­тересів у колі держав-членів ЄС у 1996-1997 pp. в рамках міжнародної конференції стосовно перегляду Договору про ЄС вдалося визначити та спрогнозувати помилки і недоліки СЗППБ.

Нового імпульсу ЄС у сфері безпеки і оборони надали насамперед істотні зміни позиції Великобританії, віддавна опозиційної щодо про­сування ЄС-ЗЄС до спільної оборони. У жовтні 1998 року прем'єр-міністр Великобританії Тоні Блер на саміті у Портшахі оголосив, що його країна підтримує формування оборонної складової в ЄС, а також визнав можливою інтеграцію ЗЄС у ЄС.

Формування СЗППБ прискорив міжетнічний конфлікт у Косово. Всупереч протидії деяких нейтральних держав на сесії Європейської Ради у Кьольні (червень 1999 p.), Генеральним секретарем Ради ЄС і Вищим представником ЄС із питань СЗППБ було призначено колиш­нього Генерального секретаря НАТО Хав'єра Солану. А на черговій сесії Ради ЄС у Брюсселі 15 листопада 1999 р. вирішено об'єднати посади Генерального секретаря Ради ЄС і Вищого представника ЄС із питань СЗППБ і Генерального секретаря ЗЄС, що зумовило при­значення новим Генеральним Секретарем ЗЄС Х.Солану. На цій же сесії Ради ЄС, у який взяли участь міністри оборони ЄС, було при­йнято рішення створити до кінця 2003 р. європейські сили швидкого реагування (ЄСШР). Передбачалось, що ЄС зможе протягом 60 днів розгортати підрозділи чисельністю 60 тис. осіб для здійснення гума­нітарних і миротворчих акцій тривалістю не менше року в районах, де не розташовані сили НАТО. Поряд із сухопутними силами (60 тис. осіб) ЄСШР включатимуть військово-морські і повітряні підрозділи, а також засоби зв'язку, керівництва і контролю. До участі у формуванні цих сил були запрошені всі країни-кандидати на вступ до ЄС, а також ті країни-члени НАТО, які не входять до Євросоюзу.

Інституційний аспект зовнішньої політики і політики безпе­ки. СЗППБ з інституційної точки зору складається з чотирьох рівнів. Найвищу позицію посідає Європейська Рада, яка визначає засади і загальні напрями спільної закордонної політики і політики безпеки, а також приймає необхідні рішення для її втілення, наглядає за її єд­ністю і ефективністю. Другий щабель процесу прийняття рішень у цій сфері становить Рада ЄС у складі міністрів закордонних справ. Оскільки інституційні рамки СЗППБ обмежені політичним рівнем, то важливе значення має робота Політичного Комітету, який складається з керівників політичних відділів у міністерствах закордонних справ країн-членів. Звичайно, цей комітет забезпечує аналітично-підготов-

чу роботу питань, що стосуються СЗППБ на вимогу Ради ЄС, або з власної ініціативи, відстежує її втілення. Однак, його давня функція посередника між політичним і адміністративним рівнями у проведенні СЗППБ передана Комітету постійних представників. До компетенції цього органу, до якого входять посли, а також політичних функціо­нерів теж належить підготовка роботи Ради. Але Комітет постійних представників діє як координаційний технічний підрозділ. Політичний комітет і Комітет постійних представників використовують у своїй роботі допомогу 27 робочих груп, які регулярно працюють у Брюсселі. Іншим важливим елементом цього четвертого рівня ієрархії СЗППБ є регулярні, звичайно щомісячні, зустрічі послів країн-членів ЄС у державах, що не належать до Євросоюзу, а також на міжнародних конференціях та в організаціях.

Маастрихтський договір узаконив систематичну співпрацю між країнами-членами, а також спільні дії у сферах, які належать до важливих взаємних інтересів. Систематичне співробітництво - це класичний зразок багатосторонньої дипломатичної співпраці. Вона спирається на взаємне інформування і узгодження в межах Ради кож­ної проблеми, яка становить спільний інтерес. На зовні це має вигляд візитів на вищому рівні від імені ЄС, декларацій і політичних комю­ніке, ініціювання переговорів, стороною яких є ЄС, висилання місій спостерігачів. Систематичне співробітництво, пов'язане з діяльністю в міжнародних організаціях і конференціях.

Другий інструмент - спільні дії є нововведенням, запровадженим Договором про ЄС. Джерелом спільної дії повинні бути загальні на­прями, затверджені Європейською Радою. ЄР на засіданні в Лісабоні визначила геополітичні сфери важливих чи необхідних дій. їх крите­рієм стало існування спільних інтересів держав-членів Євросоюзу, у тому числі географічна близькість даного регіону або країни, важливий інтерес ЄС у запевненні там політичної або господарської стабільності, або існування загрози для інтересів безпеки ЄС. Європейська Рада віднесла до таких територій Центрально-Східну Європу, а особливо СНД і Балкани, Середземноморський регіон та Близький Схід.

На відміну від механізму ЄПС, «спільні дії» передбачають вико­ристання Європейським Союзом збройних сил як автономно, так і у колективних операціях у рамках НАТО чи ОБСЄ. Були виділені такі регіони, де ЄС мав намір підтримувати глобальний мирний процес:

Центральна і Східна Європа; колишня Югославія; Росія; Середзем­номор'я та Магрибу, у тому числі Близький і Середній Схід; Південна Африка. Крім цього списку ЄС зобов'язався підтримувати мир і ста­більність у Європі й з цією метою виробити Пакт стабільності. Що стосується політики безпеки, то ЄС виділив чотири сфери, де можливе застосування спільних дій: 1) Західноєвропейський Союз; 2) політика роззброєння й контролю за озброєнням у Європі; 3) питання, пов'язані з нерозповсюдженням ядерної зброї; 4) економічні аспекти безпеки, у тому числі, контроль за передачею військових технологій третім країнам та експорт озброєння.

У 90-х роках було здійснено справжній прорив у сфері політичної інтеграції та політики безпеки, що виявилося в розвитку взаємодії структур ЄС та ЗЄС у напрямку поетапної інтеграції ЗЄС у ЄС; по­глибленні інституціональної та оперативної взаємодії євроструктур із НАТО; створення Європейських сил швидкого реагування; реоргані­зації Атлантичного альянсу відповідно до нових потреб, що змінить позиції у блоці європейського вектора.

Запитання і завдання:

1. Що є основою політичної інтеграції країн Європейського Со­юзу?

2. Назвіть основні положення Маастрихтського договору щодо політичної інтеграції?

3. Які основні складові спільної політики безпеки?

4. Що таке Західноєвропейський Союз і які його функції?

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)